ОСОБИСТІСТЬ ТА ЇЇ ВІДОБРАЖЕННЯ В КАТЕГОРІАЛЬНОМУ ЛАДІ ПСИХОЛОГІЇ

Найбільш складним і важливим, проте найменш розробленим у плані науково-категоріального аналізу розвитку психологічної науки є особистісний рівень активності поведінки. Якщо раніше стосовно окремих категорій відзначалось, що вони перебувають у процесі становлення, то це ж з більшою підставою слід сказати і про категорії, що фіксують своєрідність особистості. Саме як про категорії, а не окремі поняття і методологічні підходи до вивчення особистості. Тому в цьому розділі ми знайшли можливим окреслити в історико-теоретичному плані лише основні методологічні питання розробки категорій, що описують особистісний рівень активності поведінки людини.

Розглянуті вище категорії «спілкування», «свідомість», поняття «індивід», які фіксують певний рівень взаємодії людини з предметною дійсністю, описуючи соціальну за походженням і структурою психіку людини, не розкривають в ній з належною повнотою індивідуально неповторне, своєрідне. Соціальність психіки

155

людини ще не свідчить про сформованість такого інтегративного утворення як особистість: в досоціалістичних формаціях людина, будучи соціальним індивідом, як правило, не підносилась до рівня особистості. Поява особистості виступала не як необхідність, а як випадковість. Особистість утверджувалась не в згоді з обставинами життя, а всупереч їм. Тільки новий, неексплуататорський лад створив умови для розквіту людини як гармонійно розвинутої особистості. Тому вивчення початкових форм соціопсихічного рівня детермінації поведінки само по собі без певної переорієнтації дослідницьких завдань і розширення сфери наукового пошуку не може підвести до адекватного розуміння психології особистості, бо особистість – це якісно новий спосіб організації поведінки. В результаті застосування в процесі побудови системи психологічних категорій методу піднесення від абстрактного до конкретного найбільш конкретними і змістовно насиченими мають виступити саме категорії, що описують вищий рівень взаємодії людини з світом.

Виховання гармонійно розвиненої особистості в умовах соціалістичного способу життя ставить підвищені вимоги до психологічних досліджень, які покликані всіляко сприяти розв'язанню багатьох питань теорії і практики комуністичного виховання. Першорядне значення для теорії і практики комуністичного виховання має розробка проблем особистості і міжособистісного спілкування.

Поставлене ХХV з'їздом КПРС перед радянськими суспільствознавцями завдання: «Підвищити роль суспільних наук у наступальній боротьбі проти антикомунізму, в критиці буржуазних і ревізіоністських теорій, викритті фальсифікаторів ідей марксизму-ленінізму» ¹, – безпосередньо стосується і психологічної науки. В період, коли в зарубіжну психологію все більше проникають ідеї абстрактного гуманізму, методологія феноменологізму і екзистенціалізму, надзвичайно актуальною стає аргументована критика буржуазних психологічних концепцій особистості. Ефективність цієї критики значною мірою залежить від позитивної розробки проблем психології особистості.

В чому полягає специфіка дослідження особистості в психології? Якщо марксистсько-ленінська філософія

¹ Матеріали ХХV з'їзду КПРС. К., 1976, с. 241.

156

розглядає особистість з погляду її місця в суспільно-історичному процесі, а соціологія аналізує типові та своєрідні форми взаємовпливу особистості і конкретної соціальної групи (колективу, суспільного класу та ін.), то загальна психологія вивчає специфічні вияви соціальної сутності окремої особистості в конкретно-психологічних ситуаціях спілкування і діяльності.

Отже, вивчення особистості – це прерогатива не однієї лише психології. Особистість є об'єктом дослідження ряду наук: філософії, соціології, теорії наукового комунізму та ін. Саме до психології особистості варто віднести слова прогресивного французького вченого Ж. Політцера про те, що психологія «не володіє ніяким «секретом» людських фактів просто тому, що цей «секрет» не має психологічного характеру» ¹1.

Вихідні принципи аналізу та важливі емпіричні дані про особистість психологія «запозичує» з інших наук, зокрема соціології, теорії наукового комунізму, методології історичного матеріалізму. В зв'язку з цим завжди актуальним залишається завдання систематичного використання психологами новітніх досягнень марксистської філософії та соціологічної думки.

Сказане не дає підстав вважати, що психологія має рухатись в фарватері філософсько-соціологічних досліджень. Адже теорія наукового комунізму збагачується не тільки шляхом узагальнення практики соціалістичного і комуністичного будівництва, практики виховання нової людини, а й шляхом творчого синтезу науково-практичних знань, здобутих в суспільствознавчих та людинознавчих дисциплінах і, зокрема, в загальній та соціальній психології. В комуністичному суспільстві виробництво речей буде «знято» виробництвом міжособистісних стосунків і це в свою чергу ставить нові зрослі вимоги розвитку соціально-психологічної теорії та розробки актуальних проблем психології особистості.

Марксистська психологія особистості, виходячи з принципових положень методології історичного матеріалізму, розв'язує ряд конкретних питань, які констатують предмет власне психологічних досліджень

¹ Цит. за кн.: Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 35.

157

особистості, а саме: вивчення психологічної природи і сутності особистості; визначення психологічної структури особистості; дослідження психологічних закономірностей розвитку та інволюції особистості; пошук науково обгрунтованої типології особистості; розробка психологічних методів дослідження і професіональної діагностики особистості.

Вивчення психологічної природи особистості необхідно для визначення конкретних психолого-педагогічних цілей виховання. При визначенні останніх, природно, мають враховуватись конкретно-наукові уявлення про структуру (модель) особистості. Розробка методів виховання творчої особистості залежить від способу осягання психологічних закономірностей розвитку (регресу) особистості. Індивідуально-психологічні прийоми розробляються і використовуються, базуючись як на знанні загальних закономірностей розвитку особистості, так і індивідуально-типологічних властивостей. Звідси стає зрозумілою потреба в розробці наукових класифікацій (типології) особистостей.

Між психолого-педагогічними прийомами впливу і уявленням про типологію особистостей існує певна кільцева залежність: з уявлень про наявні типи особистості, які не завжди усвідомлюються їх носієм, випливають і використовувані засоби індивідуально-психологічного впливу; в свою чергу, певні психологічні і соціальні типи особистості самі формуються в залежності від запитів суспільства та цілеспрямованого використання психологічних прийомів.

Історія психологічної думки – це історія детерміністичного пояснення психіки та її рівнів. І питання про психологічну природу особистості ставиться в сучасній науці лише як складове більш загальної проблеми – проблеми рівнів детермінації психіки (поведінки). Тому варто стисло охарактеризувати стан розробки зазначеної проблеми і підходи до її рішення як в сугубо теоретичних, так і науково-прикладних психологічних концепціях.

У сучасній психологічній і філософській літературі все гостріше ставиться проблема рівнів детермінації поведінки та їх взаємовідносин. У зв'язку з цим вичленовується і описується і власне особистісний рівень зумовленості поведінки. Так, відомий французький філософ-марксист

158

Л. Сев підкреслює «існування трьох областей, в яких можуть досліджуватись закони розвитку особистості: психобіологічну, психосоціальну і психологічну в тому розумінні, в якому цей термін відповідає теорії особистості у власному значенні слова» ¹. Особистісний рівень підноситься над психосоціальним і є його логічним завершенням. Ця думка проводиться також польським вченим Т. Ярошевським, який також виділяє особливий рівень – особистість як основу самодетермінації актів поведінки. Проте «самодетермінація» є не чим іншим як психосоціальною детермінацією, тільки вищого порядку. оскільки «певна самодетермінованість людських дій. що випливає з специфічних рис характеру людини, його ідеалів та прагнень, стійкість особистості є результатом діалектичних залежностей між індивідами, ситуаціями та суспільними впливами» ². Цей рівень (тип) зумовленості діяльності краще назвати не самодетермінаціею і не психологічною (оскільки й інші рівні є різновидностями детермінації саме психіки), а особистісною детермінацією.

Аналізуючи взаємозв'язок біологічно та соціально зумовлених структур психіки, ряд радянських психологів також приходять до думки про необхідність вирізнення і особистісного рівня зумовленості поведінки, який є по суті якісно новою формою соціопсихічної детермінації. Але для позначення цього рівня (як це ми зустрічали і у Л. Сева та Т. Ярошевського) використовуються інші терміни.

Наприклад, у концепціях відомих радянських психологів Б. Г. Ананьєва та М. Г. Ярошевського зустрічаємо відповідно такі термінологічні позначення рівнів зумовленості поведінки, як індивід – особистість – індивідуальність і організм – індивід – особистість. Згідно з міркуваннями Б. Г. Ананьєва людина має ряд природних психофізіологічних властивостей, які характеризують її як індивіда. Особистість є біосоціальним утворенням і в її «структуру можуть входити властивості індивіда, багатократно опосередковані соціальними властивостями особистості, але які самі належать до біофізіологІчних характеристик організму

¹ Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 503.

² Ярошевский Т. Личность и общество. М., 1973, с. 484.

Інші точки зору на проблему рівнів детермінації психіки стисло розглянуто вище в розділі II.

159

і т. д.). Структура особистості включає, отже, структуру індивіда у вигляді найбільш загальних і актуальних для життєдіяльності і поведінки комплексів органічних властивостей» ¹, індикатором індивідуальності є «активність творчої діяльності людини, втілення, реалізація в ній всіх великих можливостей історичної природи людини» ².

М.Г. Ярошевський для позначення рівнів взаємодії людини з дійсністю використовує терміни (поняття) організм-індивід-особистість. Під організмом розуміється певний рівень організації діяльності, підпорядкований біопсихічним детермінантам. Індивід – це носій сукупності соціопсихічних властивостей, які є соціальне типовими. Особистість характеризується як ансамбль якостей, в яких розкривається соціальна неповторність людини ³.

У підходах Б. Г. Ананьєва і М. Г. Ярошевського можна знайти як спільне, так і відмінне. Так, обидва автори виділяють однакову кількість рівнів і в дечому дають їм схожу характеристику. Перший рівень (названий Ананьєвим індивідним, Ярошевським – організмовим) описується ними як зумовлений біогенними факторами. Другий рівень (особистості, за Ананьєвим; індивіда, за Ярошевським) розглядається як детермінований переважно соціальними факторами. Вищий рівень прояву людини (індивідуальність, за Ананьєвим; особистість, за Ярошевським) характеризується наявністю оригінальності, своєрідності, неповторності поведінки, в якій реалізуються сутнісні сили людини. Принципова відмінність двох підходів виявляється в тому, що Б. Г. Ананьєв, як це можна було побачити в одному з наведених раніше його висловлювань, надто акцентує на ролі психофізіологічних властивостей на рівні «особистості» та «індивідуальності». Положення, що «певний комплекс скорельованих властивостей індивіда (статево-вікових, нейродинамічних, конституціонально-біохімічних) входить у структуру особистості» ⁴, розчиняє соціопсихічний і особистісний рівні

¹ Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. Л„ 1968, с. 305.

² Там же, с. 329.

³ Див.: Ярошевский М. Г. Психология в XX столетии. М.. 1974, 2-е изд., с. 432.

⁴ Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. Л., 1968, с. 308.

160

в біопсихічних (і навіть біохімічних) властивостях людини, заважає зрозуміти справжню специфіку особистості як важливого інтегративного соціально-психологічного утворення.

Виділення сучасними зарубіжними філософами-марксистами (Л. Сев, Т. Ярошевський) і радянськими психологами (Б. Г. Ананьев, М. Г. Ярошевський) рівнів зумовленості поведінки та їх попередній опис дають вихідний матеріал для критичного аналізу наявних у зарубіжній та дореволюційній психології спроб вичленування рівнів психічного (В. Джемc, В. Штерн, З. Фрейд, М. Троїцький).

Для буржуазних теорій особистості характерні метафізика та ідеалізм. Це виявляється в спробах дослідження рівнів зумовленості поведінки, які розділяються механічно. Так, В. Джемс у свій час виділив і описав такі ієрархічні рівні людини: особистість фізичну, матеріальну, соціальну, духовну. Вони «можуть розташовуватися в формі ієрархічної шкали, з фізичною особистістю внизу, духовною зверху і різними видами матеріальних (які знаходяться поза нашим тілом) і соціальних особистостей в проміжку» ¹. Що ж спонукало В. Джемса визнати підпорядкованість (хоча і антидіалектичну) нижчих рівнів вищим? Відповідь лежить на поверхні – бажання утвердити примат релігійної (духовної) особистості: «Все удосконалення соціальної особистості полягає в заміні нижчого суду над собою вищим; в особі Верховного судді (під яким Джемс розуміє бога, абсолютний розум. – О.Т.) ідеальний трибунал виявляється найвищим» 2. Коментувати тут навряд чи потрібно. На прикладі концепції Джемса бачимо, як ідеалістична психологія спекулює на реально існуючих особливостях психіки (її порівневої організації), які залишились певний час поза увагою психологів-матеріалістів.

Разом із тим концепція особистості Джемса, як зазначає М. Г. Ярошевський, мала ряд позитивних моментів: «відмовившись від глобальної моделі особистості і замінивши її диференційованою, в якій особистісний початок вибудовувався з декількох систем відношень між «Я» і тими цінностями, на які він націлений, Джемс зробив крок вперед від чисто гносеологічного

¹ Джемс В. Психология. СПб., 1905, с. 157. 2 Там же, с. 159.

161.

розуміння «Я» в якості «голого» суб'єкта пізнавальної активності до його системно-психологічного трактування, до порівняльного аналізу цього складного утворення» ¹.

Засновник персонологічного напрямку в психології В. Штерн, вдало підкресливши роль цілісності особистості як особливої системи в організації діяльності її компонентів, механічно розділив у людині дві її сутності: природну («річ») і культурогенну («персона»). Наділяючи «персону» властивостями неприродності, психофізіологічної «нейтральності», Штерн дуалістично протиставив особистісне і біогенне.

Більшості буржуазних психологічних концепцій, які в тій чи іншій формі торкаються питання про порівневу будову психіки, властиво розглядати характер взаємодії рівнів як конкуруючий, антагоністичний. Особливо яскраво і послідовно проводиться думка про антагонізм рівнів у психоаналізі. Фрейд стверджував, що рівням мотивів людини – біологічним (ід), соціальним (супер-его) і особистісним (его) – притаманна суцільна дисгармонія і непримиренний антагонізм. Ці рівні постійно конфліктують, борються.

В концепції ієрархії рівнів дії П. Жане вирізняє такі рівні поведінки, як персона, персонаж, особистість. «Вищий ступінь особистості Жане називає стадією «індивідуальності», що характеризується появою у людини почуття особистої відповідальності, оригінальності і так званих прогресивних тенденцій, під якими Жане розуміє прагнення особистості сприяти прогресу суспільства, удосконалювати оточуючий світ» ².

Серед вітчизняних вчених проблему рівнів організації поведінки порушував російський ідеаліст М. М. Троїцький, який виділив три особливих угруповання психічних властивостей («умовності», за його термінологією), що зумовлені певними факторами розвитку психіки людини. До вихідних факторів розвитку належать «органічні умовності» (наприклад, темперамент). Зовнішня, або інакше, суспільно-історична «умовність» складає другий фактор. Поняття

¹ Ярошевский М. Г. Экзистенциальная психология и проблема личности. – Вопросы психологии, 1973. № 6, с. 29.

² Анцыферова Л. И. Пснхологическая концепция Пьера Жане. – Вопросы психологии, 1969, № 5, с. 181.

162

особистості Троїцький пов'язує з так званою «внутрішньою умовністю» ¹. М. М. Троїцький, спираючись на ідеалістичну діалектику і психологічні ідеї Г. Гегеля, виділяє якісні способи зумовленості розвитку психіки (організмічні, суспільні, особистісні), але пояснює їх з хибних позицій. Він психологізує суспільне зумовлені рівні поведінки, розглядаючи їх поза матеріальним буттям суспільства. Прогресивний вітчизняний психолог О. Ф. Лазурський виділяв три рівні активного пристосування людини до середовища: нижчий, середній і вищий. Тільки на вищому рівні людина здатна перетворювати світ.

Критичний розгляд деяких психологічних концепцій показує, що питання про психологічну природу особистості в історії наукової думки ставиться і вирішується з тих чи інших позицій саме в рамках проблеми рівнів детермінації психічного. Цей підхід протистоїть активним спробам звести (редукувати) особистість до одного з рівнів, частіше до біологічного (так званий біологічний рівневий редукціонізм).

Рівні організації поведінки людини вичленовувалися не лише в теоретичних концепціях психологів. У промисловій психології, одній з науково-прикладних галузей психологічної науки, можна простежити тенденцію зміни домінуючої спрямованості в пізнанні психології людини від рівня організму до індивіда, і далі – особистості. Коментуючи цю тенденцію, не будемо торкатись питання про вплив на неї соціальних та ідеологічних факторів. Адже цей аспект добре висвітлено в роботах марксистських психологів і філософів. Увага буде звернена лише на зміну пізнавальної центрації у вивченні людини, в якій виявляється, хоча і дещо спотворено, загальний процес переходу від дослідження психологічних закономірностей одного рівня організації поведінки людини до іншого.

Так, один із фундаторів промислової психології Ф. Тейлор, суперечливе значення робіт якого в свій час відзначав В. І. Ленін, та представники цілого наукового напрямку, пов'язаного з його іменем, розглядали робітників промислових підприємств головним чином як відособлені психофізіологічні організми, з певною сукупністю властивостей. Цей підхід визначив

¹ Троицкий М. М. Наука о духе. Т. 1-2. М., 1882.

163

коло психологічних проблем: вивчався вплив на ефективність праці робітників таких властивостей (які умовно ми назвали б організмовими), як швидкість робочих реакцій, обсяг витрачуваної енергії, а також необхідна для відновлення сил кількість перерв для відпочинку за кожну робочу зміну. Проте вивчення людини лише під кутом зору її психофізіологічних властивостей значно обмежувало коло завдань, які висувала практика виробництва. Подібне трактування природи психіки людини не могло задовольнити дослідників, а пов'язана з цим практика організації і стимуляції праці робітника виявилась неефективною. Тому, природно, в промисловій психології шукають нові теоретичні схеми, які дозволили б розробити вдаліші практичні рекомендації.

Замість концепцій, орієнтованих на вивчення спектра тільки психофізіологічних особливостей людини, з'являються соціологічні І психологічні теорії «людських відносин», в яких людина починає вивчатись не тільки на рівні організму, а й на рівні індивіда як члена реальної чи референтної групи (Е. Мейо, Ф. Ретлісбергер та ін.). Тепер людина постає не тільки зі своїми біологічними потребами та ансамблем психофізіологічних якостей, а й як індивід, що наділений соціально-психологічними якостями (зокрема, потребами), врахування яких у виробничій політиці, за задумом ідеологів, буде сприяти ще більшій експлуатації робітника на виробництві. Людину починають вивчати на рівні індивіда як члена виробничої групи. Такі соціально-психологічні феномени поведінки людини, як вплив згуртованості групи на продуктивність праці, система формальних і неформальних комунікацій, умови спільності групових цілей і солідарних дій, почали інтенсивно досліджуватись і враховуватись у виробничій політиці в промисловій психології.

Загальновідомо, що для школи «людських відносин» характерна психологізація механізмів суспільної поведінки людей. Цим вона мало чим відрізняється від інших соціально-психологічних теорій, що поширені в капіталістичних країнах. Разом з тим не можна не враховувати того факту, що вона підкреслила наявність особливого рівня організації поведінки, який умовно названо «індивідним». Індивід з його соціально

164

зумовленими якостями інтенсивно досліджувався в певний період розвитку промислової психології.

Але згодом виникла потреба перейти від вивчення психофізіологічних та соціально-психологічних властивостей до власне особистісних, оскільки практика психологічного «маніпулювання» робітниками показала неефективність подібних способів впливу на спонукальні сили поведінки людини. В ряді досліджень з промислової психології вимальовуються контури «вершинного» утворення психічної реальності – особистості (зокрема, Ф. Герцберг показує значимість відношення особистості до самого процесу праці). Таким чином, і в прикладних відгалуженнях психологічної науки простежується рух думки від пізнання одного рівня до іншого (організм – індивід – особистість). Проте досягнення зарубіжної промислової психології ні в якому разі не слід перебільшувати: мова йде лише про наявні тенденції, а не про вагомі результати. Сама зміна центрації зусиль дослідників здійснювалась якщо не під прямим, так під опосередкованим впливом замовлень підприємців максимально використати психологічний фактор для посилення експлуатації трудящих та вмілими маніпуляціями намагатись усувати соціальні суперечності.

Таким чином, досвід як теоретичної, так і прикладної психології свідчить, що особистість е особливим рівнем організації поведінки і діяльності людини, який функціонує невідривне від інших підструктур психіки. Особистість – це «вершинне» утворення в ієрархічній структурі психіки людини. Як справедливо зазначає О. М. Леонтьєв, «особистість є відносно пізній продукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини» ¹.

З'ясувавши попередньо місце особистості як психологічного утворення в складній системі ієрархічних рівнів психіки, слід поставити питання: яка ж психологічна природа особистості?

Визнаний за кордоном авторитет у галузі психології особистості Г. Олпорт характеризує особистість як антигомеостатичну динамічну організацію психічних систем цієї особи, яка визначає одній їй властивий

¹ Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1977, с. 176.

165

спосіб пристосування до власного оточення ¹. Г. Олпорт хоч і визнає своєрідність, оригінальність особистості, все ж акцентує на пристосовному характері її діяльності. Марксистська психологія не заперечує індивідуальної неповторності, яка є однією з визначальних ознак людини як особистості. Але неповторність як важлива риса особистості не розуміється спонтанною. Ця якість особистості, як і всі інші, є соціально детермінованою: суспільний розподіл праці е основою виникнення як соціально-типових, так і соціально-неповторимих особливостей психіки людини.

Оригінальність, неповторність якостей конкретної особистості, що є суттєвим у характеристиці її природи, залежить від соціальних, а не біологічних факторів, і «якщо до індивідуальної своєрідності підійти серйозно, як до важливої реальності особистості. то доведеться погодитись, що в якості суті особистості вона в основі своїй є фактом соціальним. Отже, тільки розподіл праці дозволяє зрозуміти, яким чином людина може індивідуалізуватись саме в тій мірі, в якій вона соціалізується» ².

Поряд з оригінальністю, неповторністю особистості ряд буржуазних психологів (А. Маслоу, Г; Олпорт) на центральне місце висувають таку її якість, як спрямованість у майбутнє ³. Визнання цієї якості як домінуючої в структурі особистості не є свідченням ідеалістичності чи матеріалістичності наукових позицій вченого. Вся справа в тому, що розуміється під майбутнім,

¹ Allport G. Personality. N.-Y. 1938, р. 48.

² Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 400-401.

³ Так, для психолога феноменологічної орієнтації Г. Келлі особистість визначається не чим іншим як здатністю передбачати майбутні події. Див.: Kelly G.A. The psychology of personal constructs. N.-Y. 1955, р. 45. Взагалі для еволюції психологічної теорії особистості на Заході показовою є тенденція послідовного зміцнення відносного домінування минулого, теперішнього і майбутнього в детермінації поведінки та психічного здоров'я особистості. Найповніше ця тенденція втілена в психоаналізі. Так, якщо основоположник психоаналізу З. Фрейд надавав вирішального значення минулому досвіду (дитячим враженням) в розвитку особистості, то його учень К. Юнг теперішнє розглядає як джерело неврозів і психічного здоров'я особистості. Сучасні ж психоаналітики уявлення про майбутнє схильні вважати основною детермінантою становлення і кризису особистості. Проте буржуазні теоретики не розкривають суспільно-історичної природи прогностичної функції в структурі особистості.

166

який той ідеал, що приписується особистості: комуністичний чи породжений буржуазною ідеологією. Радянські психологи не заперечують наявність в особистості рис спрямованості в майбутнє, її певну детермінованість уявленням про майбутнє, але не надають їй самочинного значення. Л. С. Виготський вважав, що для психолога є «обов'язковим розуміння як кожного психологічного акта, так і характеру людини в цілому не тільки в зв'язку з минулим, а й з її майбутнім. Це і можна назвати фінальною спрямованістю нашої поведінки... По суті, це розуміння психічних явищ не тільки з минулого, а й з майбутнього не означає нічого іншого, крім діалектичної вимоги – розуміти явище у вічному русі, розкривати в явищах їх тенденцію, їх майбутнє, детерміноване теперішнім» ¹. На рівні ж особистості уявлення людини про своє майбутнє справді стає важливою детермінантою її сьогоденної поведінки. Буржуазні ж психологи майбутнє тлумачать антропологічне, нехтуючи соціальними умовами життєдіяльності людини, що визначають ідеал людського життя, а також практичні засоби його здійснення.

Методологічною основою розробки психологічної категорії «особистість» є марксистська теорія особистості, яка протистоїть екзистенціалістським, персоналістичним та іншим теоріям особистості, що твердять про домінування трагізму, «закинутості» і беззмістовності в переживаннях людиною сенсу свого існування. Марксистська теорія особистості за своєю природою оптимістична, вона базується на принципі комуністичного ідеалу, який відкриває реальні перспективи розвитку особистості. Для психолога-марксиста важливою є не сама по собі спрямованість у майбутнє, а її ідейний підтекст. А. С. Макаренко. який вніс значний вклад у вивчення ролі перспективи, життєвої мети в розвитку особистості, відзначав колективістську спрямованість як важливу рису радянської людини: «Людина, у якої колективна перспектива домінує над особистістю, є уже людиною радянського типу» ².

¹ Выготский Л. С. К вопросу о динамике детского характера. – Педология и воспитание. М., 1928, с. 106.

² Макаренко А. С. Педагогические сочинения. М. – Л., 1943, с. 180.

167

Сутність особистості виявляється в суспільне значимій і соціально зумовленій неповторності ансамблю її якостей, що об'єктивується в її суспільній праці, спрямованій на утвердження колективістських ідеалів. У самій загальній формі особистість можна розглядати як своєрідну систему психічних властивостей, які визначають індивідуально-неповторний спосіб соціально-перетворюючої активності по реалізації суспільних ідеалів. Але суспільно-перетворюючу активність як форму буття і самореалізації особистості нерідко розуміють однобічно. Це. зокрема, проявляється в тому, що особистість зводять до однієї з сторін прояву її активності – інтелектуальної, мотиваційної, вольової

Якщо у визначенні місця особистості в системі рівнів організації поведінки переважав «рівневий» редукціонізм (зведення особистості до нижчих рівнів психіки), то при розкритті її сутності і структури в концепціях психологів-ідеалістів домінує так званий «категоріальний» редукціонізм. Особистість редукується до однієї з категорій, яка відповідно фіксує особистість з певного боку, а саме: інтелектуального, вольового, мотиваційного. Буржуазні психологічні концепції особистості умовно можна поділити на три класи: а) інтелектуалістичні; б) біхевіорально-волюнтаристичні; в) динамічні ¹. Цей поділ зроблено на основі домінування в тій чи іншій концепції тенденції редукувати особистість до однієї з її сторін – пізнавальної, праксичної, спонукальної.

Зведення особистості до її пізнавальних компонентів виявилось у відомих моно- і мультифакторних теоріях інтелекту (Г. Кеттел, Дж. Гілфорд). Активність особистості розуміється як прояв її інтелектуальних властивостей. Ці теорії відтворюють задум В. Вундта, який через поняття «творчий синтез» прагнув описати вищі рівні психічної реальності. Трактування сутності особистості як прояву інтелектуальної активності характерне багатьом психологічним концепціям психологів капіталістичних країн. Особистість

¹ При цьому ми не торкаємось досить поширених серед буржуазних психологів конституційних і генетичних теорій особистості, хибність яких після переконливої критики з боку радянських психологів в 30-50-ті роки стала самоочевидною. Проте ці теорії ще займають помітне місце в критичних оглядах на Заході. Див.: Pervin L.A. Personality. N.-Y., 1970, розділ І.

168

розчиняється в наборі «замірів» вербального чи практичного інтелекту.

Редукція особистості до праксичного аспекту психіки характерна біхевіорально-волюнтаристичним теоріям, серед яких найбільш поширеною є рольова теорія особистості (Д. Мід, Д. Дьюї). Але насправді ця теорія не має безпосереднього відношення до характеристики особистості як активного начала в організації поведінки. Рольова теорія – це теорія індивіда (рівня соціально-типової організації поведінки), а не особистості. Ця теорія спотворено відображує окремі сторони соціально-типових психічних властивостей людини.

Особистість не зводиться до виконуваної нею ролі у відповідності до свого статусу. Особистість виявляється в її активному, творчому, свідомому ставленні до виконуваної ролі. В. І. Ленін влучно охарактеризував залежність характеру виконання певної ролі від внутрішньої позиції людини: «Раб, який усвідомлює своє рабське становище і бореться проти нього, є революціонер. Раб, який не усвідомлює свого рабства і животіє в мовчазному, несвідомому і безсловесному рабському житті, є просто раб. Раб, у якого слинка тече, коли він описує самовдоволено принади рабського життя і захоплюється добрим і хорошим паном, є холоп, хам» ¹. Ці слова підкреслюють необхідність врахування особистісної позиції суб'єкта при оцінці його соціально-психологічних якостей. Вивчаючи статус індивіда і виконання ним ролей, ми не спроможні осягнути особистісні якості людини. Рольова теорія новедінки явно абсолютизує регулятивно-праксичний аспект властивостей людини. Її відносну незалежність від випадкових впливів зовнішнього середовища, здатність чинити опір «диктату» механічно діючих детермінант. У рольовій теорії випадає суспільна зумовленість особистості, суспільні мотиви її життєдіяльності.

Звуження структури особистості до динаміки мотивів характерно для так званих динамічних теорій особистості. Активність і неповторність особистості виводиться із специфічних проявів її афективно-мотиваційної сфери. В цьому класі теорій можна виділити

¹ Ленін В. І. Повне зібрання творів, т, 16, с. 39.

169

організмічні (З. Фрейд). соціологічні (А. Маслоу) та футурологічні (Г. Олпорт) концепції особистості. Особистість у них редукується до одного з рівнів мотивації (біопсихічного, соціопсихічного. мотиву спрямованості в майбутнє).

Теорії самоактуалізації (А. Кентріл, Ш. Бюлер, К. Роджерс), в яких серцевиною особистості виступають мотиви розвитку, мотиви пошуку творчого напруження, перебільшують значення індивідуально-неповторних рис людини. Теорія ролей і теорії самоактуалізації особистості вирішують питання про природу особистості однобічно. Якщо рольова теорія недооцінює значення оригінальності, неповторності людини, то теорія самоактуалізації, самореалізації абсолютизує духовну своєрідність особистості. Ці теорії сходяться в крайностях. Трактування особистості обтяжено тут різними розумовими спекуляціями, зумовленими ідеологічними установками буржуазних вчених.

В теоретико-пізнавальному плані основною перепоною на шляху побудови теорії особистості виступає категоріальний редукціонізм, який у радянській психології долається категоріальним підходом, згідно з яким особистість має осягатись і фіксуватись в особливій системі психологічних категорій.

У визначенні сутності особистості всі радянські психологи виходять з положення класиків марксизму про те, що «сутність «окремої» особистості становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість» ¹. Визначаючи особистість соціально детермінованим утворенням, нерідко включають в структуру особистості біологічні підструктури. Так, К. К. Платонов у своїй концепції динамічної функціональної структури особистості виділяє чотири підструктури, де тільки в першу структуру «входять майже винятково соціальне зумовлені риси особистості», тимчасом як уже в другій підструктурі «намічається вплив вроджених властивостей», який посилюється в третій, В четвертій підструктурі «вроджене різко переважає над надбаним» 2. Конкретний зміст, який вкладається в чотири підструктури,

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 1, с. 228. 2 Платонов К. К. Проблемы способностей. М., 1972, с. 77.

170

належить до рівнів психіки в цілому, а не до особистості як такої. К. К. Платонов описує структуру психіки людини, а не структуру особистості. Тому його концепція не може розглядатись як «особистісна».

Висвітлення питання про структуру особистості залежить насамперед від визначення центрального ядра цієї структури. І з цього приводу серед радянських психологів є декілька міркувань. Одні вважають ядром особистості її пізнавальні компоненти (свідомість, мислення), інші-систему мотивів чи вольову спрямованість. При цьому спостерігається деяке перебільшення, абсолютизація справді суттєвих сторін особистості.

Одним з перших у радянській психології сутність особистості як психологічного утворення почав пояснювати через поняття свідомості та самосвідомості відомий психолог Л. С. Виготський. Але свідомість Виготський розумів своєрідно. В своїх останніх роботах він підходив до свідомості як єдності мислення, афекту та волі, єдності знання, переживання, дії. Так, він писав, що «мислення та афект є частинами єдиного цілого – людської свідомості» і що «не можна вивести природу волі з неї самої, ігноруючи свідомість в цілому» ¹. Ось чому психологічну концепцію Виготського і його положення про природу особистості недопустимо кваліфікувати як інтелектуалістичну.

На противагу інтелектуалістичним концепціям особистості, широко представленим за кордоном, ряд радянських вчених намагається стверджувати, що головним у структурі особистості є система мотивів і навіть що «формування особистості знаходить свій вираз у розвитку її мотиваційної сфери» ². Найповніше ця точка зору розкрита в концепції Л. І. Божович. Можна зрозуміти антиінтелектуалістичний пафос такого підходу до визначення природи та рушійних сил розвитку особистості, але не можна погодитись з тим, що лише мотиваційна сфера е справжнім вираженням сутності особистості.

Заслуговує на увагу позиція психолога В. І. Селіванова, який в низці праць підкреслює, що активність

¹ Выготский Л. С. Избранные психологические произведения. М., 1956, с. 475, 469,

² Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. М., 1959, с. 482.

171

особистості не можна пояснити, виходячи лише з аналізу мотиваційної сфери. Справжня активність – це свідома соціально зумовлена регуляція поведінки, яка виявляється у вольовій сфері особистості. В. І. Селіванов звертає увагу на важливість регулятивно-праксичного аспекту (волі) особистості, але перетворює її у визначальну ознаку особистості.

Як показує аналіз існуючих спроб визначити центральне ядро особистості, особистість не може бути «втиснута» в якусь одну категорію. Для адекватного опису особистісного рівня зумовленості поведінки необхідно спиратись на розгалужену «мережу» категорій. Центральними вузлами цієї «мережі» виділимо самооцінку, свободу вибору та творчу мотивацію (терміни розглядаються як робочі). Кожна з цих категорій є відтворенням на вищому рівні вихідних загальнопсихологічних категорій – образу, дії, мотиву. Дещо деталізуємо це положення. Самооцінка як одна з категорій, з допомогою якої описується особистість є діалектичним «зняттям» категорії образу, оскільки вона фіксує інформаційно-пізнавальний аспект психіки людини на більш високому щаблі, описує особистісний параметр інтелектуальної діяльності. В самооцінці репрезентовані не тільки знання про себе, а й про зовнішній світ. Особистість оцінює не просто себе чи світ, а своє місце в ньому, тенденції свого розвитку. І знання про себе грунтуються як на розвинутому механізмі самовідображення, так і на механізмі відображення зовнішнього світу.

Як показали конкретно-психологічні дослідження, самооцінка спершу виникає як відображення практичного відношення і прямих суджень інших людей про життя та діяльність даного індивіда. Та й об'єктивується найадекватніше самооцінка опосередкованим шляхом – у практичному відношенні до інших людей, оцінках їх творчих можливостей, продуктів їх діяльності.

В експериментальних психологічних дослідженнях формування самооцінки у дітей було встановлено, що самооцінка, як правило, дещо перевищує реальні можливості. «В цьому феномені виявилась спрямованість особистості дитини, що формується, до саморозвитку, до досягнення як можна вищого рівня і тим самим

172

до підвищення своєї самооцінки» ¹. Самооцінка є важливим компонентом структури особистості і, в свою чергу, включає такі компоненти, як самовідображення, самоаналіз, самокритика та ін. Але в структурі особистості самооцінка не є «гегемоном», вона на паритетних засадах взаємодіє з такими структурними компонентами, як свобода вибору та творча мотивація.

Єдність категорій самооцінки та образу констатується і тим, що в Їх розробці провідним е принцип відображення. Самооцінка виступає вищим рівнем пізнавального аспекту психічної реальності, тимчасом як образ є її вихідним рівнем і стає зрозумілим «вертикальний» зв'язок категорій образу і самооцінки.

Категорія свободи вибору як усвідомленої саморегуляції поведінки – це діалектичне виповнена і розвинута категорія дії. Саме в свідомій, творчо-перетворювальній соціальній дії, що є зняттям сліпої необхідності, особистість утверджує себе як вільна. Дія, що здійснюється внаслідок усвідомлення необхідності, є вільною дією. Вона дає людині можливість, з одного боку, виразити свою індивідуальність, тобто утвердити себе як особистість, а з другого, – реалізувати в акті діяльності ту сукупність суспільних обставин, які зумовлюють існування людини як вільної істоти. Кожний окремий вид діяльності має конкретно-історичний характер, оскільки визначається відповідними соціальними умовами. Тому вибір дії, яка б відповідала логіці предмета і суспільних відносин, можливий лише тоді, коли індивідуальна праця є безпосереднім виявом праці колективної, суспільної. Отже, вибір дії, спрямованої на реалізацію самосвободи людини, можливий лише в тому разі, коли сама ця дія матиме загальносуспільне значення. «Детермінізм, - як писав В. І. Ленін, - не тільки не передбачає фаталізму, а навпаки, саме і дає грунт для розумного діяння» ².

Свобода вибору (воля) спирається на розвинутий психологічний механізм саморегуляції, самоконтролю, який формується на основі «інтеріоризації» соціального контролю. Усвідомлення і використання законів

¹ Липкина А. И. Психология самооценки школьника. Автореферат докторской диссертации. М„ 1974. с. 26.

² Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 1, с. 410.

173

суспільства і природи є умовою вільних дій особистості, які гармонійно реалізуються тільки в колективі. «Тільки в колективі індивід дістає засоби, що дають йому можливість всебічно розвивати свої задатки, і, значить, тільки в колективі можлива особиста свобода» ¹. Здатність до саморегуляції поведінки є соціальною за походженням і механізмом прояву. Саморегуляція відбувається в умовах усвідомленого чи не-усвідомленого «санкціонування» кожного акту діяльності особистості з боку контактної чи «референтної» соціальної групи. Свобода вибору є соціально детермінованою ще й тому, що «перспективи розквіту людської особистості неминуче передбачають перетворення суспільних відносин» ².

Традиційно здатність до вільного вибору пов'язується в психології з поняттям «характер». Але оскільки характер трактується нерідко як такий, що включає і підструктуру мотивації (спрямованість), а не лише як вияв на вищому рівні регулятивно-праксичного аспекту психіки, ми вважаємо за необхідне не використовувати в даному контексті цього терміну. Останній можна було б прийняти при умові, що під характером буде розумітись вищий спосіб саморегуляції, а не вся сукупність особистісних властивостей людини.

Прийнято думати, що людина стає особистістю, коли з об'єкта суспільного впливу стає його суб'єктом. Але це не зовсім так. Людина, як вже відзначалося, завжди є суб'єктом і об'єктом суспільної взаємодії. Як суб'єкт вона діє на об'єкт багаторівнево: як організм – на природне середовище, як суспільний індивід – на рівних собі (соціальне оточення), як особистість – на створюване культурно-історичне середовище. Тому характер впливу людини на світ на різних рівнях змінюється. На рівні організму людина лише в силу своєї присутності як природної істоти впливає на природне середовище. На рівні індивіда вона діє вже на певне соціальне оточення. На рівні особистості взаємодія набуває активно-перетворювального характеру. Суб'єкт завжди є активним началом. Це його не акциденція, а сутність. Але активність, як ми намагались підкреслити, має різні

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, с. 70.

² Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 515.

174

рівні прояву. Людина як особистість – це творець, перетворювач зовнішнього і внутрішнього світу. І ця її якість розкривається не тільки через категорії самооцінки та свободи вибору (саморегуляції), а й через категорію творчої мотивації. Зауважимо, що використання цих термінів може викликати певні заперечення. Самі терміни можуть бути згодом замінені. Важливо інше: відобразити потребу в «мережі» психологічних категорій, яка б фіксувала особистісний рівень зумовленості поведінки.

Для особистості характерним е свідоме ставлення не тільки до конкретних сьогоденних та прийдешніх життєвих цілей, а й передусім до загальної стратегії вибору цінностей всього майбутнього життєвого шляху, кінечність якого здатна тверезо враховувати лише особистість. Становлення особистості – це безперервне наповнення і збагачення ЇЇ новим змістом. Розквіт творчих потенцій – це реалізація як того, що закладено в суспільних умовах діяльності, так і тих конкретних цілей особистості, які визначаються її внутрішнім кредо: уявленням про сутність своєї життєдіяльності. Останнє в прогресивних особистостей і виявляється в мотивах реалізувати (і формувати) свої здібності на благо не лише конкретної (що властиво і індивіду, поведінка якого умотивована цілями контактної чи «референтної» групи) групи, а суспільства ® цілому.

Ось чому специфічною ознакою мотивів особистості є саме їх творча спрямованість. Особистість займає щодо дійсності творчу позицію, домінуючим її мотивом є мотив творення як себе (самовдосконалення), так і зовнішнього світу. Ці сторони творчої мотивації взаємопов'язані: «творення» себе можливе лише в процесі творення зовнішніх предметів, поява здатності до перетворення дійсності передбачає зміну рівня наявних можливостей суб'єкта, зміну наявного рівня домагань. В умовах соціалістичної дійсності гармонійно поєднуються ці сторони творчої мотивації, бо «те, що я роблю з моєї особи, я роблю з себе для суспільства» ¹. Соціалістичний спосіб життя створює умови для гармонічної єдності індивідуального і суспільного в мотивах діяльності особистості.

¹ Маркс К., Енгельс Ф.З ранніх творів. К., 1973, с. 549.

175

Категорія «творча мотивація» є однією з тих, у яких конкретно розкривається особистість. Справді, «самобутність і неповторність особистості дістає концентрованого виразу в її творчості» ¹. Саме творчим потенціалом і творчою мотивацією особистість відрізняється від Індивіда.

Особистості притаманне прагнення до самоактуалізації, до самореалізації своїх здібностей в соціальне цінних продуктах. Творчість виступає вищою формою мотивації поведінки в діяльності людини, специфічним детермінуючим фактором її поведінки. Категорія «творчість» пов'язана з вихідною категорією «мотиву» і може розглядатись як її діалектичний розвиток. На рівні особистості у людини домінуючою мотивацією стає як потреба творення суспільне корисних зовнішніх предметів, так і прагнення «творення» самої себе (самовдосконалення). Творчий підхід є обов'язковою умовою спілкування (психосоціальних стосунків) особистостей. Оскільки людина як особистість є не уніфікований, стандартизований індивід, а неповторна, унікальна суспільна істота, то і розуміння неповторної своєрідності (соціальної за походженням і структурою) неможливе без творчого осягнення її сутності. Це осягнення зумовлюється, поряд з пізнавальними факторами, і відповідними мотиваційними установками особистості. Вищою формою мотивації поведінки людини є мотиви творення суспільне цінних продуктів, мотиви самовдосконалення. Тому принцип детермінізму лежить в основі психологічного аналізу як категорії мотиву, так і категорії «творчої мотивації».

Буржуазні психологи до рангу домінуючих мотивів особистості не випадково залічують такі риси, як «тривожність», переживання стурбованості за своє індивідуальне буття. Ці тенденції є відображенням суперечливих процесів, які притаманні капіталістичному способу життя.

Мотиви поведінки особистості націлені не на досягнення спокою, рівноваги, а на встановлення з дійсністю таких систем «напруги», які давали б змогу реалізувати у всій повноті свої сутнісні сили. Такою

¹ Микулинский С. Р., Ярошевский М. Г. Восприятие открытия как науковедческая проблема. – В кн.: Научное открытие и его восприятие. М., 1971, с. 16.

176

і є творча напруга. Як відзначали класики марксизму, «вільна праця, наприклад праця композитора, разом з тим являє собою диявольськи серйозну справу, найінтенсивніше напруження» ¹. Для особистості, яка надихається комуністичними ідеалами, властива не тривога, а творче занепокоєння, стурбованість за реалізацію своїх задумів як в цілому, так і окремих їх етапів. Пристрасність – невід'ємна риса мотивації особистості.

Відзначаючи, що для особистості характерно домінування мотивів творчого самовдосконалення, самоактуалізації, необхідно правильно пояснити детермінованість цього класу мотивів. Мотивація людської особистості зумовлюється не свідомістю людини, а тими суспільними обставинами, в яких людина реалізує свою життєдіяльність і які відображаються у свідомості у вигляді мотивів дії. За своїм змістом мотив – це соціальний стимул людської діяльності. Як відзначають радянські психологи, творча спрямованість особистості зумовлюється ідеалами тих соціальних груп, з якими вона співвідносить свої дії. «Люди. що самоактуалізуються, – це не особистості, відокремлені від суспільства, а люди, для яких основну «референтну групу», тобто групу, членами якої вони себе вважають, складає майбутнє суспільство, яке зароджується в надрах теперішнього і проти якого повстають сили реакції» ².

Таким чином, в структурі особистості виділяються три найважливіших компоненти: самооцінка, свобода вибору, творча мотивація, що описуються у відповідних категоріях. Всі три компоненти тісно пов'язані між собою і не існують ізольовано один від одного. Так, свобода вибору можлива при умові усвідомлення суб'єктом особливостей ситуації діяльності та своїх власних можливостей. Глибина усвідомлення ситуації в свою чергу залежить від рівня творчих мотивів, прагнення реорганізувати, перетворити ситуацію, самоактуалізувати свої здібності в продуктах матеріальної та духовної творчості.

¹ Маркс К., Знгельс Ф. Соч., т. 46, ч. II. с. 110.

² Анцыферова Л. И. Некоторые вопросы нсследования лнчностн в современной психологии капнталистических стран. – В кн.: Теоретические проблемы психологии личности. М., 1974, с. 294.

177

Ми усвідомлюємо певну схематичність опису самих категорій особистісного рівня детермінації поведінки і характеру їх взаємозв'язку. Річ в тому, що ці категорії тільки починають викристалізовуватись. Але подальшому розвитку категоріального ладу, на нашу думку, має сприяти більш докладний і поглиблений аналіз саме тих аспектів особистісного рівня зумовленості поведінки, які умовно названі як самооцінка, свобода вибору (саморегуляція) і творча мотивація.

Самооцінка, свобода вибору, творча мотивація – це триєдині сутнісні сторони, триєдині субстанціональні визначення особистості. Кожна з цих категорій має виступити як результат піднесення від абстрактних до конкретних визначень вихідних категорій – образу, дії, мотиву.

Для всебічного осягнення такого гранично складного плинного і разом з тим такого стабільного утворення, як особистість, необхідний розгалужений і гнучкий категоріальний апарат. Крім групи категорій, в яких показана неможливість зведення особистості до однієї з її сторін, необхідно вирізнити категорії, в змісті яких фіксуються властивості, притаманні всім аспектам особистісного рівня активності поведінки, а саме: самосвідомість і надсвідоме.

С. Л. Рубінштейн слушно підкреслював фундаментальне значення для людини як особистості свідомого ставлення до світу: «Без свідомості, без здатності свідомо ставати на певні позиції немає особистості» ¹. Свідомість є передумовою самосвідомості як власне особистісного утворення. Особистість характеризується розвинутим механізмом самосвідомості, саморефлексії. Самосвідомість невідривна від іносвідомості (знання про зовнішні, об'єктивно існуючі предмети та явища), але є «історично пізнішим явищем, ніж усвідомлення предметів дійсності». «Власне «Я» – ця передумова і фундамент будь-якої діяльності – довго залишається в пітьмі і дуже пізно вступає в поле ясності свідомості суб'єкта» ².

¹ Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологин. М„ 1973. с. 246.

² Мегрелидзе К. Р. Основные проблемы социологии мышления. Тбилиси, 1973, с. 204, 206.

178

Свідомість і самосвідомість особистості формується в процесі спілкування і колективної трудової діяльності: «відношення людини до самої себе стає для неї предметним, дійсним, лише через її відношення до іншої людини» ¹. Самосвідомість, як вищий її рівень розвитку, «знімає» основні ознаки свідомості, яка «з самого початку є суспільний продукт і залишається ним, поки взагалі існують люди» ².

Вихідні ознаки свідомості і самосвідомості – соціальність, продуктивність, «інструментальність» – відносяться і до їх взаємодоповнюючих компонентів: несвідомого і «надсвідомого». Останні є взаємопов'язаними рівнями прояву неусвідомлюваних людиною компонентів її діяльності. Якщо свідомість корелює з несвідомим, то самосвідомість корелює з «надсвідомим» – неусвідомлюваними компонентами творчої діяльності особистості, які в концентрованій формі виступають в явищах інтуїції, осяяння, імпровізації. Зважаючи на новизну категорії «надсвідоме», звернемось до перших спроб її запровадження до категоріального ладу психології.

Аналізуючи з позицій предметно-історичного підходу суспільно-історичну природу творчої діяльності особистості, М. Г. Ярошевський зазначає, що висунення і попередній аналіз окремих структурних утворень (категорій) наукового мислення не усвідомлюється в належній мірі дослідниками. Ці феномени Ярошевський пропонує називати «не безсвідомими чи підсвідомими, а надсвідомими, оскільки прихований від мис-ленного погляду суб'єкта світ категоріального розвитку наукових цінностей являє собою не потайні, безликі «глибини», а «вершини» людської психіки» ³. За різними термінами стоїть і принципова відмінність у розумінні сутності досліджуваного явища. Тлумачення надсвідомого в контексті досліджень, виконаних в руслі предметно-історичного підходу, докорінно відрізняється від тлумачення несвідомого в психоаналізі: «як за змістом, так і за характером детермінації надсвідоме відноситься до індивідуальної свідомості

¹ Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх творів. К., 1973, с. 528.

² Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, с. 28.

³ Ярошевский М. Г. На путях к общей теории творчества. – В кн: Художественное й научное творчество. Л., 1972, с. 37.

179

зовсім інакше, ніж безсвідоме. По змісту воно складає не витіснені комплекси, а плеяди ідей і категорій, що історично розвиваються. По характеру детермінації воно виступає не як готовий продукт, а як об'єктивний запит, що йде ззовні, а реалізується тільки завдяки особистості, яка створює те, що до її діяльності не існувало» ¹. Надсвідоме детермінується як логікою розвитку науки, так і власною предметною діяльністю особистості в окреслених соціально-історичних умовах творчості: «Зближення логіки розвитку науки з логікою розвитку конкретного індивіда і спричиняє спалах надсвідомої думки» ².

В радянській психології несвідомі компоненти психіки розглядаються в нерозривній єдності з свідомими (Л. С. Виготський. С. Л. Рубінштейн, Д. Н. Узнадзе). І надсвідоме в згоді з цією науковою традицією розуміється як невідривне від свідомості, самосвідомості: «Глибокою оманою було б мислити надсвідоме як протилежне свідомості. Навпаки, воно ввімкнене в його внутрішню тканину і невідривне від неї. Надсвідоме не є надособовим. В ньому особистість реалізує себе з найбільшою повнотою, і тільки завдяки йому вона забезпечує – зі зникненням індивідуальної свідомості – своє творче безсмертя» ³.

Надсвідоме в діяльності особистості, як і несвідоме на рівні суспільного індивіда, є психосоціальним феноменом, тільки якісно вищого рівня: «...надсвідомий рівень регуляції наукової діяльності творчої особистості є за своєю суттю колективно-надсвідомим в тому розумінні, що другим і старшим «Я» для цієї особистості, що працює в його режимі, є наукове товариство, що виступає в функції особливого надособистого суб'єкта, що незримо вершить свій контроль і суд» ⁴.

Самосвідомість і надсвідоме виникають у колективній діяльності, в ній вони об'єктивуються і дістають адекватну оцінку. Вони є двома нерозривними гранями в психологічній структурі особистості.

Дослідження особистісного рівня зумовленості поведінки

¹ Ярошевский М. Г. На путях к общей теории творчества. – В кн.: Художественное и научное творчество. Л., 1972, с. 35.

² Ярошевский М. Г. Категориальная регуляция научной деятельности. – Вопросы философии, 1973, № 11, с. 85.

³ Ярошевский М. Г. Биография ученого как науковедческая проблема. – В кн.: Человек науки. М., 1974, с. 35.

⁴ Там же, с. 45.

180

в радянській психології базується на принципах детермінізму, єдності психіки та діяльності, розвитку. відображення та історизму. Згідно з принципом детермінізму слід вичленувати висхідну «клітинку» дослідження особистості, через аналіз якої відкрилася б перспектива осягнути складне ціле.

Для особистісного рівня зумовленості поведінки такою «клітинкою» є, на нашу думку, вчинок. Свого часу С. Л. Рубінштейн запропонував розглядати вчинок як висхідну одиницю вивчення поведінки загалом, «Одиницею» поведінки є вчинок, як «одиницею» діяльності взагалі – дія. Вчинком, у справжньому розумінні слова, е не будь-яка дія, а лише така, в якій провідне значення має свідоме ставлення людини до інших людей, до загального, до норм суспільної моралі» ¹. Та хоча С. Л. Рубінштейн вчинок називає «одиницею» поведінки загалом, але, як видно із наведеної цитати, під вчинком розуміється той вихідний елемент організації психічного життя, що стосується саме особистості.

Вчинок, на відміну від таких понять, як мотивація, інтелект, воля, характер, стосується не однієї якоїсь сторони психіки особистості (мотиваційної, регулятивної, пізнавальної), а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації особистості. Цілісність та «елементарність» – ось в чому перевага запропонованої тут «одиниці» аналізу особистості.

Які основні особливості вчинку як елементарної «одиниці» буття та аналізу особистісного рівня зумовленості поведінки? Вчинок як одиниця об'єктивації і дослідження особистості характеризується: а) самоусвідомленістю, оскільки для особистості характерний високий ступінь рефлексивності; б) творчою позицією в суспільному житті та в сфері створюваної духовної чи матеріальної культури, яка виявляється в активності, спрямованій на перетворення як внутрішнього, так і зовнішнього світу; в) свободою вибору, яка має високий «інгредієнт» прогностичності і спирається на розвинуту здатність чинити опір зовнішнім обставинам і підтримувати високе творче напруження.

¹ Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М., 1946 с. 537.

181

Згідно з логікою розвитку та буття особистості зазначені особливості вчинку пов'язані зі своїми взає-мовиключаючими і взаємодоповнюючими сторонами: неусвідомленістю, репродуктивністю, необхідністю. Як зазначав С. Л. Рубінштейн, психічвий зміст особистості «не вичерпується мотивами свідомої діяльності, він включає в себе також багатоманітність несвідомих тенденцій» ¹. Розгорнута характеристика вчинку має виходити з уявлення про діалектичну єдність в ньому свідомого і неусвідомлюваного, творчого і репродуктивного, свободи і необхідності.

Вчинок як єдність внутрішнього і зовнішнього, суб'єктивного і об'єктивного може бути умовно розчленований на зовнішню представлену реальну поведінку і «внутрішню» програму цієї поведінки – ідеал. Ідеал е внутрішньою диспозицією особистості, внутрішньою програмою звершуваного вчинку. Поведінка особистості має «ідеальний» характер. Розходження між ідеалом і реальною дійсністю є тією суперечністю, яка виступає джерелом розвитку особистості. «Вчинок е звершенням дій всупереч існуючому станові речей: виступ проти якогось суспільного звичаю, моральної норми або проти шаблону мислення та ін. Це «всупереч» спрямовується також проти внутрішніх істотних сил індивіда» ². Вчинок є єдністю ствердження і заперечення, творення і репродукування, свідомого і несвідомого, вільного і необхідного. Виходячи з описаних особливостей вчинку, слід зазначити, що саме вони (самоусвідомлюваність, творча позиція, свобода вибору, утвердження ідеалів) повинні стати об'єктом вивчення при «діагнозуванні» рівня можливостей особистості. Має рацію Л. І. Анциферова, коли стверджує, що «для того, щоб стати основою виховання повноцінної здорової особистості, теорія повинна спиратись на вивчення особистостей, що відзначаються високою мірою психологічної зрілості, прогресивних, творчих, тих, що вносять значний вклад у розвиток суспільства» ³. Звідси зрозумілим стає, що

¹ Рубинштейн С. Л. Проблеми общей психологии. М., 1973. с. 246.

² Роменець В. А. Психологія творчості. К., 1971, с. 175.

³ Анцыферова Л. И. Психология самоактуализирующейся личяости в работах Абрагама Маслоу. – Вопросы психологии, 1974. № 4, с. 173.

182

основним способом дослідження особистості має бути вивчення процесу становлення і розвитку творчих особистостей. Особистості притаманний свій домінуючий тип розвитку. Вона формується в процесі предметно-практичної, революційно-перетворюючої діяльності, в процесі творення (а не тільки засвоєння) суспільно-історичного досвіду. При цьому, зрозуміло, зберігається зв'язок з тими типами розвитку, які є типовими для індивідного та психофізіологічного рівня.

Розглянуте вище положення про предметну творчу діяльність як основний спосіб буття і самореалізації особистості є суттєвим аргументом проти хибних уявлень про розвиток як основний спосіб буття особистості. Адже розвиток охоплює всі рівні і форми об'єктивної реальності і тому не є специфічною ознакою особистості. Хибність такого спрощеного підходу до визначення особистості розуміють і деякі зарубіжні психологи. Так, з метою встановлення відмінностей між розвитком у неживій і живій природі та власне особистісним розвитком Г. Олпорт вводить поняття «ставлення» і показує, що особистість перебуває в безперервному процесі зміни, самооновлення, що поєднується з глибокою стійкістю її структурних компонентів ¹. Хоча зміст поняття «становлення» ближче до характеристики основного способу існування особистості, ніж поняття «розвиток», все ж в ньому Олпорт не підкреслює найсуттєвіше. Кожному рівню активності поведінки притаманні процеси розвитку і становлення. Специфічним способом буття і самореалізації особистості є творча, предметно-перетворююча діяльність. Вивчення особистості – це вивчення особливого типу розвитку за допомогою особливих методів. Особистість – це діалектичний «ланцюг» вчинків. Вибір вчинку як одиниці аналізу поведінки особистості змушує нас йти далі і визнати, що саме система цих проаналізованих одиниць (вчинків) здатна відтворити цілісну картину особистості. Якщо у вчинку об'єктивується особистість, то через історію вчинків (біографію) ми можемо збагнути психологію і соціологію особистості. Тому важливим методом цілісного дослідження особистості є біографічний метод. Дослідження вчинків людини дає змогу описати біографію

¹ Allport G. Becoming. N.-Y., 1960.

183

(історію) особистості. Особистість – це її історія, її біографія.

Стрижнем історії (біографії) особистості є не так її особисті колізії та їх опис біографом, скільки історія її трудової діяльності, поворотним моментом якої є вибір (зміна) професії. Вибір професії – це одне з найважливіших рішень, яке людина приймає в своєму житті і яке спричиняє необоротні наслідки. Саме в професійній діяльності людина отримує засоби для утвердження себе як особистості. Використання вільного часу особистістю залежить насамперед від спрямованості її професійних інтересів. Драматизм і гармонія особистого життя похідні від драматизму трудової адаптації і професійного просування ¹, визнання (відхилення) соціальної цінності продуктів творчості особистості. Звідси випливає, що біографія особистості – це перш за все біографія її трудової (наукової, художньо-естетичної, виробничо-практичної) діяльності.

Розпочаті в сучасному наукознавстві дослідження біографій учених показують значні можливості застосування біографічного методу з метою вивчення як логіки розвитку наукових дій, так і логіки розвитку особистості вченого ². Значення методу наукових біографій (та не тільки наукових, а й художніх, біографій практиків-винахідників) для розробки проблем особистості важко переоцінити.

Наукова, «художня», «практична» біографія – це не просто опис освоєння та творення наукових, художніх, технічних ідей. Це разом з тим опис суспільної боротьби особистостей (і цілих колективів), що розвивають і певний предметно-логічний контекст за утвердження цих ідей. Через біографію професійної діяльності проходять і в ній сплітаються всі життєві

¹ В. С. Мерлін на основі даних емпіричного дослідження відзначав, що «в 72% (всього 65 випадків) психогенним джерелом неврозу були психологічні конфлікти на основі відношення до праці». В конкретних випадках «психологічний конфлікт не виникає на основі невдоволення ставлення до сім'ї і до чоловіка, але виникає і гостро перебігає на основі ставлення до праці». Див.: Проблемы экспериментальной психологии личности. – Уч. зап. Пермского пед. ин-та, т. 77, вып. 6. Пермь, 1970, с. 63.

² Див.: Ярошевский М. Г. Иван Михайлович Сеченов. Л„ 1968; та книгу – Человек науки. М., 1974.

184

нерви цілісної особистості. Тому біографічний метод і жанр біографії, незаконно забуті і поступово відроджуючі свій статус завдяки наукознавчим дослідженням, повинні зайняти належне місце серед психологічних методів.

А яке місце займають у вивченні особистості досить поширені за кордоном тестові методики? Чи справді так звані «тести особистості» дозволяють досліджувати особистість в універсальних формах її прояву? Результати тестових досліджень дозволяють відтворити фрагменти «індивідних» особливостей людини, відобразити можливості щодо виконання людиною лише певного рівня складності завдань, що характеризують її як індивіда, а не особистість. Але без знання зони актуального розвитку ми не будемо мати матеріалу для зіставлення «особистісного» та «індивідного». Важливим є діагностування не тільки наявного рівня розвитку знань, умінь та навичок, а й можливого рівня і напрямків найближчого розвитку. В зв'язку з цим варто зупинитись на понятті «зона найближчого розвитку», введеного видатним радянським психологом Л. С. Виготським.

В його інтерпретації це поняття фіксує здатність дитини виконувати діяльність певної складності при співробітництві з дорослим, яка була недоступною при самостійному її виконанні. Положення про зону найближчого розвитку були висунуті в зв'язку з розробкою Виготським методологічних і методичних питань експерименту нового типу: психолого-педагогічного (формуючого) експерименту. Останній дозволяє експериментатору активно впливати на «зону найближчого розвитку», вивчаючи при цьому механізми психіки людини, яка має суспільно-історичну природу.

Спілкування дитини з дорослим, в процесі якого дитина розкриває свої потенціальні можливості, реалізація яких була неможлива наодинці» є не чим іншим як проявом у зародковій, елементарній формі колективної творчості, коли один (дорослий) виступає як «пускач», «стимулятор» діяльності іншого (дитини). Ця стимуляція має троякі аспекти вияву. По-перше, дорослий допомагає подолати сугубо пізнавальні перешкоди, вказуючи на наявні помилки в діях дитини чи наштовхуючи, навіваючи їй новий нетрафаретний для дитини спосіб діяння. По-друге, співучасть дорослого

185

в діяльності дитини надає поведінці дитини особливого смислу, активізує її. Ця співучасть є надзвичайно сильним мотиватором, вона в певній мірі «енергетизує» діяльність дитини. По-третє, дорослий підсилює не тільки пізнавальні чи мотиваційні «ресурси», а й створює можливості для нового типу регулювання дії, зробивши її суто соціальною, колективною дією.

Поняття «зона найближчого розвитку» знайшло застосування не тільки в загальній та педагогічній психології. В дефектологічній психології воно конкретизується в понятті «міра допомоги».

Евристичні функції поняття «зона найближчого розвитку» поки що обмежуються «зоною» загальної, педагогічної та дефектологічної психології, хоч справді вони значно ширші. Це поняття може з успіхом використовуватись і в психології творчості, і в психології особистості. Зона найближчого розвитку виявляється не тільки в процесі шкільного навчання в системі «дитина-дорослий», айв студентській та аспірантській творчості в системі «студент (аспірант) – науковий керівник». Остання має подібні принципові властивості та ознаки, що і система «дитина – дорослий». Ці системи є міні-моделями колективної творчості. Та й сама взаємодія в творчих колективах базується на взаємодії зон найближчого розвитку особистостей. Тому особливого значення набуває розробка принципових положень діагнозування цієї зони. що може мати практичне значення для комплектування творчих колективів з метою вдалого використання творчих потенцій їх членів. «Схрещення» площин зон найближчого розвитку декількох партнерів дозволяє як посилити їх індивідуальні можливості, так і перейти від потенціального до актуального рівня розвитку, відношення між якими тим динамічніші, чим швидше прогресує особистість.

З метою конкретно-наукового вивчення тенденцій розвитку особистості, виявлення того, що вона буде здатна зробити в майбутньому, необхідно розробляти спеціальні тести, які б дозволяли діагнозувати саме «зону найближчого розвитку». Та спершу слід попередньо визначити принципові засади діагностики зони найближчого розвитку, здібностей особистості. В даному контексті здібності можна тлумачити як показник,

186

в якому зафіксована різниця між рівнем виконання завдань при допомозі інших і рівнем діяльності, виконуваної самостійно.

«Прообразом» тестів діагностики «зони найближчого розвитку» може служити методика «підказки», яка використовується радянськими психологами при дослідженні творчого мислення. Та ця методика є індивідуальною, а не груповою. Варто було б розробити саме такі варіанти методики «підказки», які дозволяли б проводити масові (групові) обстеження. Додамо також, що діагностуючі «батареї» завдань мають бути близькими за змістом і методами рішення з тими завданнями, які доведеться піддослідним розв'язувати в майбутній діяльності. Адже принцип єдності психіки і діяльності є наріжним і в розробці методів дослідження особистості. Разом з тим нові варіанти методики «підказки» мають бути достатньою мірою стандартизовані, щоб їх можна було використовувати при масових обстеженнях. Існуючі нині системи профвідбору більшою мірою діагнозують рівень знань, аніж здібності. Тому потреба розробки методів діагностики «зони найближчого розвитку» (здібностей) є досить актуальною.

Проблема особистості – це поле найгостріших сутичок матеріалістичної та ідеалістичної методології. Це виявляється і в аналізованому тут питанні методів вивчення особистості. Психологи-ідеалісти твердять, що особистість не може осягатись за допомогою «но-мотетичних» (законопокладаючих) методів. Лише «ідеографічні» (описуючі особливе, індивідуалізоване) методи дослідження придатні для вивчення особистості. Одним з таких методів представники екзистенціальної психології вважають феноменологічний метод, який в їх тлумаченні виявляється не чим іншим, як витонченою формою інтроспекції, подальшою модифікацією інтроспективного методу суб'єктивістської психології. Феноменологічний метод (спостереження та опис властивостей та взаємозв'язків безпосередньо сприйманих феноменів) є реакцією на абсолютизацію об'єктивістських методик біхевіористів.

Феноменологічному методу протиставляються психологами-марксистами праксеологічні методи (методи вивчення продуктів діяльності). Так, наукознавча психологія орієнтується на розробку наукометричних

187

методик, психологія праці – на праксометричні методи. психологія мистецтва – на дослідження не тільки процесу, а й продуктів художньо-естетичної діяльності. Між методами «психометрії», спрямованих на кількісний аналіз особистості, та біографічним методом, націленим «а осягнення своєрідного, неповторимого в особистості, немає суперечності.

Вчинок як діалектична єдність типового і своєрідного, репродуктивного і творчого має досліджуватись як «номотетичними», так і «ідеографічними» методами. Саме природа особистості та елементарної «клітинки» її аналізу передбачає використання обох класів методів. Тим самим знімається їх механічне протиставлення. Зокрема, цей дуалізм долається при використанні біографічного методу.

Додамо, що біографічний метод, як основний метод дослідження особистості, має бути комплексним, синтетичним, має базуватись на узагальненні результатів дослідження, отриманих на основі інших методів (експерименту, аналізу продуктів діяльності, бесіди та ін.). Завданням біографічного дослідження є зображення реальної історичної динаміки структурних компонентів особистості з метою прогнозування її подальшого розвитку. Для прогнозування розвитку особистості виявилися б корисними тестові методики, які б дозволяли діагнозувати не тільки зону актуального, а й зону найближчого розвитку. Подальший розвиток методичних засобів дослідження особистості, гадаємо, має йти по шляху розробки конкретно-психологічних методик діагнозу і прогнозу рівня сформованості зони найближчого розвитку.

Уявлення про суспільно-історичну природу особистості та її здібностей є вихідними і при висвітленні питання про типологію особистості та темперамент людини. Відомі спроби включати в структуру особистості таке інтегративне психофізіологічне утворення, як темперамент, в руслі цього підходу не мають під собою твердого наукового грунту. Ще Гегель звернув увагу на невизначеність цього поняття та його безплідність для з'ясування індивідуальної своєрідності поведінки людини: «Важко сказати, що власне розуміють під темпераментом. Цей останній не належить ні до моральної природи вчинку, ні до таланту, що наочно проявляється в ньому, ні, нарешті, до пристрасті,

188

яка завжди має певний зміст... Для вільного духу темперамент не такий важливий, як це гадали раніше. В часи більш високого розвитку освіти втрачаються багатоманітні, випадкові манери поведінки і способу дії і тим самим зникають також і відмінності темпераментів» ¹. Гегель помилявся, говорячи, що відмінності темпераментів як природної основи зовнішньої динаміки поведінки «зникають», вони відіграють суттєву роль в діяльності людини. Але особистість, зважаючи на властивості свого темпераменту, виробляє індивідуальний стиль діяльності ², який допомагає компенсувати природні вади.

Не можна не погодитись з думкою В. С. Мерліна, що властивості темпераменту «взагалі не є властивостями особистості» ³, оскільки вони відносно незалежні від психосоціальних та особистісних характеристик людини.

Все ж, оскільки особистість проявляється в саморегуляції своїх природних потенцій, до яких відноситься і темперамент, стає зрозумілим прагнення розглядати цей феномен у тісному зв'язку з проблемою особистості.

Визнання соціальності людини як особистості вимагає критичного перегляду існуючих типологій особистостей, які потребують як конкретно-наукових уточнень, так і аналізу методологічних основ їх класифікації. У вітчизняній психології зустрічається цікава спроба диференціювати особистості на мислительний та художній типи за домінуючим у них видом пізнавальної діяльності (М. О. Добролюбов). Ця класифікація стала основною в радянській психології, зазнавши деяких уточнень. Зокрема, це стосується спроби І. П. Павлова знайти анатомо-фізіологічні основи цієї класифікації, в якій він за відносним домінуванням першої чи другої сигнальної системи диференціював особистості на художній та мислительний типи. Але в його класифікації сумнівним є твердження про відносне домінування сигналів першої сигнальної системи (і це, наприклад, у письменника – майстра

¹ Гегель Г. В. Соч„ т. 3. М„ 1956, с. 83.

² Див.: Климов Е. А. Индивидуальный стиль деятельности. Казань, 1969.

³ Див.: Проблемы экспериментальной пснхологии личности. – Уч. зап. Пермского пед. ин-та, т. 77, вып. 7. Пермь, 1970, с 52.

189

художнього слова?! ): люди з домінуванням так званої першої сигнальної системи ізолюються. Виходячи з положень про співвідношення двох сигнальних систем, не можна пояснити ні наявність практичного типу, ні його психологічні властивості. Характерно, що навіть ті дослідники, які спираються на павловські ідеї і термінологію, приходять до висновку, що поняття «першосигнальний» зовсім не однозначне поняттю «художній», Так, в однієї з піддослідних «відносне переважання першої сигнальної системи помітне переважно в сфері її практичних занять, у конкретності, предметному характері відображення нею дійсності. Перед нами немов би нехудожній варіант «художнього» типу» ¹.

В умовах науково-технічної революції зростає роль операторів складних автоматизованих систем та організаторів виробництва, діяльність яких носить практичний характер. В зв'язку з цим зростає необхідність вивчення психологічних особливостей не тільки мислительного, художнього, а й практичного типу особистості. Тому існуюча основа класифікації типів особистості, яка не включає практичний тип, має бути уточнена.

Визначаючи типи особистостей, треба виходити не стільки з аналітико-фізіологічних особливостей вищої нервової діяльності, скільки з особливостей формування особистості в активному суспільному житті. При цьому в ставленні як типових, так і індивідуально неповторних рис особистості важливу роль відіграє саме провідна форма діяльності. Психологічні якості особистості формуються в і через провідну форму діяльності, яка спричиняє диференційований вплив на різні здібності людини: практичні, художні, наукові. Провідна форма діяльності впливає не тільки на розвиток певних здібностей, а й на формування структури особистості в цілому.

Певно, що провідна форма трудової діяльності (виробничо-практична, художньо-естетична, науково-теоретична), в яку внаслідок суспільних обставин і власного свідомого вибору включається особистість, сприяє утворенню того комплексу психологічних якостей, який можна було б віднести до художнього, мислительного чи незаконно забутого практичного

¹ Лейтес Н. С. Об умственной одаренности. М., 1960, с. 78. 190

190

типу. Домінування в поведінці схильності (і здатності) до однієї з провідних форм діяльності може служити одним з найбільш загальних критеріїв розрізнення типів особистості: художника, практика, мислителя.

Тому, на нашу думку, слід визначати типи особистостей не за співвідношенням двох сигнальних систем і не тільки за схильністю до певної форми пізнавального освоєння дійсності, а і за домінуючою схильністю (і здатністю) до однієї з форм трудової діяльності, що призводить до формування відповідних здібностей і вищих характерологічних шарів особистості.

Необхідність поглибленої розробки психологічної типології особистості на базі марксистської методології диктується як запитами практики виховання нової людини, так і потребами протиставити існуючим у зарубіжній психології класифікаціям особистостей свої конструктивні рішення. Тим більше, що за кордоном набули поширення типології особистостей, побудовані на врахуванні предметного змісту світогляду людини. До них належить класифікація В. Дільтея за типами світогляду та Е. Шпрангера за домінуванням у свідомості людини наукового, естетичного, релігійного, економічного та іншого змісту. Але ці класифікації базуються не на конкретних формах буття та діяльності людини, а на типах прояву духу, культури, пояснюваних з ідеалістичних позицій. Не має прямого відношення до особистісного рівня зумовленості поведінки і поділ людей на інтравертів та екстравертів, бо спрямованість «всередину» (інтровертованість) і «назовні» (естравертованість) може виявлятись і на рівні індивіда. Взагалі слід досліджувати конкретні прояви і змістовну спрямованість інтроверсії та екстраверсії в значимих ситуаціях, а не формально визначати належність людини до того чи іншого типу. Згідно з загальнонауковим принципом доповняльності опис особистості, індивіда чи психічного взагалі має здійснюватись у взаємовиключаючих і взаємодоповнюючих поняттях. Це стосується і пари інтроверсія – естраверсія, яку ми віднесли б до рівня індивіда, а не особистості. Ще більш обмеженими є конституційні та генетичні теорії особистості, в яких психічні якості людини трактуються як зумовлені будовою тіла чи генетичним кодом. Проте до цього часу належне місце

191

цим теоріям відводять сучасні дослідники у капіталістичних країнах. Аналіз існуючих типологій особистості показує, що, тільки базуючись на принципах детермінізму, історизму, єдності психіки та діяльності, можна пояснити як природу, так і типологію особистостей. Вирішення цих питань має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Проблема особистості є перш за все практична проблема. І вона може бути розв'язана лише в масштабах всього суспільства. «Проблема особистості може бути розв'язана, якщо в кожній людині бачити особистість. Якщо особистість проектується тільки в деяких людях по якомусь спеціальному вибору, немає проблеми особистості» ¹.

Науково-практична розробка цієї проблеми має глибокий гуманістичний смисл. Л. Сев справедливо зазначав, що «психологія особистості воістину буде гідна свого ім'я тільки тоді, коли вона стане, наскільки це залежить від неї, інструментом для здійснення повного розквіту всіх особистостей» ².

Отже, розгляд основних тенденцій у дослідженні особистості показав, що питання про її природу продуктивно може розв'язуватись у більш загальному контексті проблеми рівнів детермінації поведінки. Аналіз дозволив попередньо окреслити можливу «мережу» категорій, в яких осягається психологічною наукою людина як особистість: самооцінка, свобода вибору, творча мотивація; самосвідомість – надсвідоме. Суспільне перетворююча діяльність особистості виступає об'єктивною основою цілісності її психічних функцій і взаємозв'язку категорій, що їх фіксують.

Вихідною «клітинкою» аналізу особистісного рівня активності поведінки є вчинок, що характеризується високою мірою самоусвідомлення, яке грунтується на знанні законів об'єктивного світу; творчою спрямованістю суспільних мотивів, що його викликали; свободою

¹ Макаренко А. С. Избранные педагогитеские произведения. Кн. 4. М„ 1949, с. 210.

² Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 319.

192

вибору, зумовленою усвідомленням необхідних зв'язків і залежностей предметної дійсності.

Результати аналізу методологічних питань розробки проблеми особистості дозволили піддати критиці існуючі в буржуазній психології концепції структури особистості і показати неспроможність типологій особистості, що ігнорують принцип взаємозв'язку діяльності та психіки.

ПІСЛЯМОВА

В рішеннях XXV з'їзду КПРС підкреслюється важливість дальшого розвитку фундаментальних наукових досліджень та зміцнення їх зв'язку з практикою. В психологічній науці до актуальних фундаментальних розробок належить насамперед проблема науково-категоріального синтезу знань, успішне вирішення якої має важливе значення для поглиблення і збагачення психологічної теорії, для практики оптимізації процесів перспективного планування та організації подальших досліджень, для удосконалення змісту і методів викладання психологічних дисциплін. Суттєвою ланкою в підготовці науково-категоріального синтезу психологічних знань є розробка основних пояснювальних принципів психології і визначення способів їх взаємозв'язку, а також вивчення становлення і тенденцій розвитку категорій психології, розробка їх системи.

Проведене історико-теоретичне дослідження головних тенденцій розвитку категоріального ладу психології дозволило зробити деякі попередні висновки щодо загальної природи і взаємозв'язку окремих його елементів – категорій, принципів, методологічних проблем. Розвиток категоріального ладу психології підкоряється загальним закономірностям еволюції наукового знання, позначуваним у наукознавстві як логіка розвитку науки. Основні тенденції розвитку психологічного пізнання, що здійснюється під безпосереднім впливом потреб суспільно-історичної практики, виявляються зумовленими як продуктивними зв'язками психології з іншими науками, так і внутрішніми закономірностями її розвитку. Логіка розвитку психологічної

194

науки має дві форми прояву – зовнішню і внутрішню.

Міждисциплінарні зв'язки суттєво впливають на зміну предмета і теоретико-пізнавальних засобів психології. Закономірний характер впливу міждисциплінарних зв'язків на розвиток психологічної науки складає «зовнішню» логіку її розвитку. Закономірності еволюції її власної структури, зокрема принципів, категорій, методологічних проблем психології, складають «внутрішню» логіку розвитку психології.

Проявом логіки розвитку психології є закономірна послідовність викристалізування окремих ланок її категоріального ладу. Розробка категоріального ладу психології здійснювалась поетапно і поелементно: при послідовному вичленуванні окремих категорій спостерігалось звуження проблематики психологічних досліджень до одного з аспектів психіки при редукції інших її сторін (категоріальний редукціонізм). Певний елемент категоріального ладу вивчався якщо не цілком ізольовано, так при помітній недооцінці інших. Окремі категорії вичленовувались і розроблялись зусиллями цілих наукових шкіл і напрямків. Установка на розробку певного елемента категоріального ладу виступала об'єктивною основою консолідації наукової школи.

В свою чергу, наукові школи в психології реалізовували об'єктивні потреби розвитку науки, що знаходило вияв у вивченні окремих сторін психічної реальності, які відображувались в особливих психологічних категоріях.

Вирішальним фактором подолання різних типів редукціонізму (дисциплінарного, категоріального, рівневого), конструктивізму, елеваціонізму, вчень про психічну причинність є творче застосування в процесі аналізу природи психічних явищ і шляхів їх пізнання системи пояснювальних принципів психологічної науки, центральним серед яких е принцип детермінізму. Розробка цього принципу в історії психології була підпорядкована визначенню специфіки психічних явищ і способу відображення їх в системі взаємопов'язаних категорій. Історичні форми детерміністичного пояснення природи психіки виступили відображенням як логіки розвитку об'єкта дослідження, так і закономірностей його пізнання.

195

Розробка методологічних проблем психології спирається на певну «мережу» принципів наукового дослідження – принципи детермінізму, відображення, практики, розвитку, історизму. Вони становлять методологічну основу дослідження психофізіологічної, психогностичної, психопраксичної та інших проблем Уся «мережа» принципів має накладатись на будь-яку методологічну проблему, але для певної проблеми наріжним, базисним, є один з цих принципів. Так, принцип відображення є визначальним у розробці психогностичної проблеми. Застосування принципу практики – обов'язкова умова для успішного аналізу психопраксичної проблеми. Принцип детермінізму е вихідним у дослідженні психоактиваційної проблеми.

Аналіз показує, що в межах згаданих методологічних проблем психології вивчались і викристалізовувались конкретно-наукові психологічні категорії. Формування категорій здійснювалось у рамках певних методологічних проблем. Так, дослідження психогностичної проблеми сприяло формуванню категорії образу, в якій фіксувався пізнавально-інформаційний аспект психіки. Вивчення психопраксичної проблеми неминуче вело до вирізнення категорії дії, яка охоплювала інший – регулятивно-праксичний – бік психічного життя. Категорія мотиву сформувалась як результат розробки психоактиваційної проблеми – питання про «психодинаміку», про «психоенергетику» поведінки. Психосоціальна проблема пов'язана з дослідженням соціопсихічного рівня поведінки людини, цей рівень обіймається в цілому циклі категорій. Категорія особистості формувалась як результат синтезу розробок ряду методологічних проблем психології.

Психологічні категорії діставали в історії психології різне трактування залежно від пояснювальних принципів, якими керувались дослідники. Так, правильно схоплений один з аспектів психіки – праксичний – набув спотвореної інтерпретації в біхевіоризмі, бо спирався на філософський принцип прагматизму. Феноменологія Е. Гуссерля через складні опосередкування знайшла свій вияв у трактуванні категорії образу гештальтпсихологами. Принципи механістичного детермінізму, які в їх послідовній реалізації ставали індетерміністичними, лягли в основу розробки

196

З. Фрейдом категорії мотиву. Сказане свідчить, що категорії психології невідривні як від методологічних проблем психології, так і від принципів, на основі яких вони розробляються. Справді наукового трактування набули категорії в психологічних дослідженнях, які спираються на марксистську методологію. Категорія образу, як і психогностична проблема, продуктивно досліджується на базі марксистського принципу відображення разом з іншими принципами. Аналіз категорії дії разом з психопраксичною проблемою набув діалектико-матеріалістичного характеру завдяки використанню принципу єдності структури діяльності і структури психіки. Категорія мотиву і психо-активаційна проблема виповнюються конкретно-науковим змістом завдяки застосуванню в конкретних дослідженнях діалектико-матеріалістичного принципу детермінізму. Цей міцний зв'язок категорії, методологічної проблеми і принципу їх дослідження дає підставу думати, що вони утворюють немов би «вузол», вплетений в єдину систему, і безліччю ниток зв'язаний з іншими її елементами. Так, категорія дії, психопраксична проблема, принцип практики як єдине «ядро» структури наукової психології пов'язані з іншими структурними угрупованнями, зокрема, категорією образу, психогностичною проблемою, принципом відображення.

Кожний рівень активності поведінки обіймається в «мережі» відповідних категорій. Вивчення тенденцій розвитку категоріального ладу психології показує, що при переході від одного досліджуваного рівня до іншого ускладнюється і збагачується категоріальна «мережа», відображуючи ускладнення об'єкта дослідження. Кожний з трьох виділених рівнів активності поведінки описується у відповідних циклах категорій: а) організм: образ, дія, мотив; б) індивід: спілкування – відособлення; свідомість – несвідоме; психосоціальний образ, психосоціальна дія, психосоціальна мотивація: в) особистість: самосвідомість-надсвідо-ме; самооцінка, свобода вибору, творча мотивація.

Тільки перша група категорій, що фіксує психофізіологічні параметри поведінки, розроблена в сучасній психології задовільно. Лише стосовно пізнання цього рівня можна сказати, що психологія утвердила

197

себе як самостійна наука, дві останні групи категорій починають тільки розроблятись.

Здійснена тут спроба систематизації принципів та категорій психології має попередній, пошуковий характер. Необхідна ще значна дослідницька праця, щоб на основі марксистсько-ленінської методології розробити струнку і закінчену систему психологічних категорій.

 

⇐ Предыдущая12345678

Поделиться: