ПСИХОПРАКСИЧНА ПРОБЛЕМА І КАТЕГОРІЯ «ДІЯ»

Однією з важливих методологічних проблем психології, пов'язаних з висвітленням шляхів і способів дослідження регулятивного аспекту психічної реальності, є психопраксична проблема. Вирішення цієї проблеми передбачає виявлення ролі і функцій психічних факторів у регуляції діяльності людини та значення предметних дій у побудові внутрішнього плану поведінки.

Якщо рання антична філософія залишила ряд цінних матеріалістичних підходів до рішення психофізіологічної (положення Алкмеона про зв'язок психіки з мозком та ін.) і психогностичної (гіпотеза «витікання» Емпедокла і теорія образів Демокріта) проблем, то психопраксична проблема успадкована сучасною

87

психологією зі значним вантажем ідеалістичних інтерпретацій.

У найбільш загальній формі психопраксична проблема ставиться й аналізується Арістотелем в його трактатах «Про душу», «Нікомахова етика» в зв'язку з поясненням природи практичного розуму. Практичний розум розглядався як особливий вид діяльності, що відрізняється від теоретичного і «поетичного» (художнього) його специфічною спрямованістю і його ставленням до вирішення загальних і окремих задач. Розум, спрямований на певну ціль, від теоретичного розуму «відрізняється цілеспрямованістю. Всяке прагнення також проявляється заради чого-небудь. Те, ради чого виникає прагнення, складає вихідну точку практичного розуму: кінцева (ціль) і є джерелом діяльності» ¹.

Якщо теоретичний розум спрямований на пізнання всезагального, то практичний розум завжди звертається до окремого, перед ним ставиться завдання застосування загального до окремих випадків.

Хоч Арістотель вважав загалом, що теоретичний розум є вищою здатністю душі, він іноді припускав, що робота практичного розуму в певному плані складніша, оскільки передбачає знання загального і знання окремого.

Аналіз Арістотелем практичного розуму заслуговує на увагу тим, що в ньому було поставлено завдання вивчення вищих «шарів» регулятивно-праксичного аспекту психічної реальності, що ігнорувалась такими напрямками, як біхевіоризм, який звів регуляцію лише до моторного «рівня». Певну історичну цінність для розробки психопраксичної проблеми мали висловлювання Арістотеля про те, що характер людини формується в реальній діяльності. Однак в епоху середньовіччя ці оригінальні положення Арістотеля, які мали стихійно-матеріалістичну спрямованість, були вихолощені представниками ідеалістичного світогляду.

Демокрітівські уявлення про «жорстку» детермінацію руху атомів обмежували можливість аналізу психопраксичної проблеми. Відхід від жорсткої детермінації Демокріта, який виявився у визнанні Епікуром здатності атомів до спонтанних відхилень від прямих

¹ Аристотель. О душе. М., 1937, с. 106. 88

88

шляхів, відкривав перспективу матеріалістичної інтерпретації вольових дій. «Можливість спонтанних змін у природі створювала (враховуючи єдність людини зі світом) передумови для пояснення свободи волі не як надзвичайного багатства людської особистості, як окремого виразу природи речей» ¹.

Обмеженість вульгарно-матеріалістичних підходів до вирішення питання про природу волі привела до того, що довгий час психопраксична проблема залишалась сховищем індетермінізму і волюнтаризму.

З відокремленням в еліністичний період античної філософії психічних явищ від загальнобіологічних зароджуються уявлення про активність суб'єкта по відношенню не тільки до зовнішнього предметного світу, а й до своїх внутрішніх психічних процесів. Активність душі уявлялась як інтелектуальна (Плотін) або як вольова (Августин). У Августина як домінуюча сила душі розглядалась воля, яка керує діями душі. Завдяки вольовому акту, який виявляється в увазі, здійснюється перетворення відбитків речей в одиниці відчуттів. Регулятивну роль психіки Августин підміняв спонтанною активністю душі. Ідеалізм спекулював на нездатності матеріалістів пояснити джерело активності поведінки.

Відкритий Декартом рефлекторний принцип життєдіяльності розповсюджувався лише на тіло, яке тільки рухається. Свідомість і воля (як фактор регуляції поведінки) розглядались як самодетерміновані внаслідок «чистого» бажання акти, здатні впливати на рух тіла. У вченні про свідомість і волю Декарт утверджував інтроспективний підхід.

Протягом століть вважалось, що детермінізм не здатний пояснити проблему свободи вибору і активності психіки. На цьому позначились не тільки вплив волюнтаристської концепції Августина, а й обмеженості попередніх форм детермінізму і уявлень про природу рефлекторної діяльності, нездатних пояснити доцільність і варіативність реакції людини.

Для експериментальної розробки окремих положень, які мають суттєве значення для розкриття змісту категорії дії, прислужилися досліди з вивчення часу реакції Ф. Дондерса, що показали специфіку психічних процесів на відміну від тілесних.

¹ Ярошевский М. Г. История психологии. М., 1966, с.72.

89

Ч. Дарвін у своїй еволюційній теорії пояснює доцільність поведінки, не звертаючись до телеологічних суджень, до поняття цілі. Завдання пристосування організму до змін умов зовнішнього середовища реалізується через адаптивні дії. Тілесні процеси і функції розглядаються на основі принципів загально-біологічного детермінізму, як продукти і засоби пристосування до зовнішнього середовища. В психологічних поглядах Дарвіна зустрічаються окремі положення стосовно поведінки (системи дій), які в подальшому сприяли розробці дії, як особливої категорії психології.

Протягом історії психологічного пізнання вихідні матеріалістичні уявлення про дію як психологічну категорію формувались під впливом рефлекторної концепції. Недоліки класичної схеми рефлексу, які не дозволяли пояснити регулятивні механізми поведінки, були переборені І. М. Сєченовим.

Раніше дію зводили до рефлексу (зовнішнього вияву), ігноруючи її внутрішню програму, внутрішній план. У рефлекторну схему Сєченов вносив принцип саморегуляції, не відкидаючи при цьому положення про визначну роль зовнішніх дій у детермінації життєдіяльності організму.

Життєва практика потребувала об'єктивного і детерміністичного пояснення, а не простого опису адаптивної дії. Причинно пояснювався тільки рефлекторний акт, а психічна активність пов'язувалась з діяльністю тієї ж горезвісної душі.

Сєченов у запропонованому ним поясненні психічної активності показав, що без підключення категорії образу (це зафіксовано в терміні «сигнал») неможливо зрозуміти доцільність і варіативність дії, завдяки якій організм стає відносно самостійним по відношенню до умов середовища, що безперервно змінюються. За Сєченовим, дія стає адаптивною, оскільки вона регулюється сигналом (сприйнятим зовнішнім подразником, що несе відомості про навколишнє середовище і результати впливу на неї суб'єкта). Сигнал несе інформацію про джерело впливу і цим самим спрямовує, корегує перебіг дії, яка тільки завдяки цьому із механічної перетворюється в адаптивну.

Відкриття Сєченовим гальмівної ролі нервових центрів кидало світло і на механізм вольової дії.

90

Остання розумілась як здатність організму протистояти зовнішнім і внутрішнім стимулам. Психічний акт трактувався як трикомпонентний, причому важливе значення надавалось третій, останній ланці акту — м'язовій реакції, яка розглядалась не тільки як виконавчий орган, а і як апарат, що передає інформацію про умови дії. Вивчення Сєченовим чутливості м'язів підводило до з'ясування природи саморегуляції рухів. Ефекти роботи системи м'язів виконували одночасно спрямовуючу і регулюючу функцію, завдяки інформуванню про результати і умови дії. «М'язеві відчуття виступили не тільки в їх відношенні до моторного акту як його регулятори, а і до зовнішнього об'єкту, як обов'язкові чинники відтворення цього об'єкту в чуттєвому, а потім і в мислительному образі» ¹.

Подальше вивчення радянськими психологами моторних компонентів сприймання показало, що тільки завдяки перцептивним діям стає можливою об'єктивованість, винесеність назовні чуттєвого образу, тобто його предметність, віднесеність до відображуваного об'єктивного предмета (О. В. Запорожець, Л. А. Венгер, В. П. Зінченко). Тим самим було показано як залежність дії від її інформаційного забезпечення (образу), так і залежність образу від виконуваних суб'єктом різного роду дій — перцептивних, мнемічних. інтелектуальних.

У вирішенні історичного завдання розкрити доцільність дій було зроблено певний крок вперед, коли були здобуті необхідні методичні засоби з утвердженням еволюційно-біологічного способу пояснення життєдіяльності організму. В межах цього способу пояснення доволі чітко були протиставлені два протилежних підходи — суб'єктивістський і об'єктивістський, представлених у концепціях функціональної психології і біхевіоризму. В розробці категорії дії простежується контрастуюча пара «суб'єктивізм-об'єктивізм», яку конституювали зазначені концепції.

Функціональна психологія (Д. Дьюї, Д. Енджел, Р. Вудвортс) апогетизувала суб'єктивний компонент психічної дії, розуміючи під останньою прояв активності внутрішнього психічного середовища, відірваного

¹ Ярошевский М. Г. Сеченовские идеи о мышечной чувствительности в свете теории отражения и кибернетики. — Вопросы философии, 1963, № 10, с. 24.

91

від реальної діяльності в зовнішньому полі. Дія розглядалась у теоретичних побудовах функціоналістів як суб'єктивний акт свідомості, направлений на певний предмет сприйняття, уявлення, мислення.

Якщо структуралісти йшли до психологічних проблем від фізіології відчуттів, надихаючись ідеями і методами Й. Мюллера, Г. Фехнера, Г. Гельмгольца, то функціоналісти йшли від загальної біології (теорії еволюції), керуючись ідеями Спенсера, Дарвіна. Предвісником ідей функціональної психології був В. Джемс, який запропонував трактувати свідомість як одну з функцій організму.

Іншою фігурою, яка надихала функціоналістський напрямок, був Ф. Брентано, що зіграв важливу роль у боротьбі проти «психології змісту» структуралістів за утвердження «психології актів». Брентано вважав, що психологія повинна вивчати не зміст і не структури, а внутрішні духовні акти або функції. Відомо, що структуралісти твердили: психологія повинна вивчати зміст свідомості. Але при послідовному здійсненні цієї вимоги, психологія поглинула б інші науки. Брентано і слідом за ним функціоналісти вказували на цей суттєвий недолік структурної психології і висували свою дослідницьку програму: психологія своїм об'єктом повинна мати акти психіки (акти судження, акти уявлення та ін.).

Обмеження сфери прояву дії внутрішнім полем свідомості вело до її суб'єктивізації, відриву від реальної тілесної дії. Тому в теоретичних побудовах функціоналістів внутрішнє і зовнішнє, духовне і тілесне виявились розірваними внаслідок того, що психіка тлумачилась в інтроспективному дусі. Тому функціональна психологія стала такою ж теоретичною безвихіддю, як і структурна.

Крах функціональної психології розчистив шлях для переможного походу біхевіористичного напрямку (Д. Уотсон, У. Хантер, Е. Толмен, К. Халл, Б. Скіннер та ін.). Хоч біхевіоризм виник як антиподфункціоналізму, все ж він продовжував його лінію. Частково видозмінивши методологічну орієнтацію, біхевіористи розв'язували ті ж завдання, що й їх попередники. Згідно з філософією прагматизму, необхідно було створити психологічну теорію такого типу, яка б змогла озброїти прихильників «американського способу

92

життя» знанням психологічних механізмів по-утилітаристському зрозумілої пристосовної діяльності індивідуума. Саме на цей запит відгукнулись як функціоналісти, так і біхевіористи.

У витоків прагматизму і біхевіоризму стоїть одна й та ж фігура — В. Джемс. І це не випадково. Філософська методологія і психологічна теорія біхевіоризму «взаємопороджували» одна одну. Джемса, як пред-вісника і фундатора прагматизму, не можна уявити без Джемса як предвісника біхевіоризму. Біхевіоризм і прагматизм еволюціювали і «збагачувались» одночасно. Мова в даному випадку йде про теоретичну програму біхевіоризму, а не про те, як вона заломлювалась у конкретних сферах вивчення психіки.

З позицій прагматичної філософії біхевіоризм зробив спробу дослідити таку грань психіки, як психофізіологічну, моторну дію. М. Г. Ярошевський оцінює розповсюджене твердження, нібито біхевіоризм відкинув психіку як необгрунтоване, бо якщо дотримуватись погляду на психіку тільки як на систему внутрішніх дій, то біхевіоризм дійсно відкинув психіку. Але психіка не зводиться до дій, тим більше внутрішніх. Біхевіоризм зробив крок вперед у порівнянні з функціональною психологією, оскільки розпочав розробку категорії дії як таку, що описує не тільки внутрішню, а й реальну, тілесну дію. На зміну суб'єктивістському розумінню дії приходить об'єктивістське трактування регулятивної сторони психічного. В логіці розвитку психологічної науки «спрацьовує» принцип діад, «контрастуючих пар», тільки в зв'язку з еволюцією змісту категорій психології. Цей формальний принцип оцінки еволюції психологічних ідей набирає певного змісту тільки при його застосуванні до розвитку категорій психології, увімкнених у загальну еволюцію конкретно-наукових і загально-методологічних уявлень.

Історичний сенс виникнення біхевіоризму полягає в тому,, що вводиться і розробляється категорія дії, яка відображує об'єктивний зміст моторної, тілесної діяльності суб'єкта. Завдання, полягало у тому, щоб пояснити адаптивну, а не механічно виконувану дію, оскільки раніше причинно пояснювався тільки рефлекторний акт, психічна ж активність залишалась під шаром містико-ідеалістичних конструкцій.

93

Пояснення адаптивної дії, запропоноване І. М. Сєченовим, торкалось раніше придбаних схем поведінки. які запускались і регулювались сигналами, що йдуть від зовнішніх подразників. Завдяки сигналам відбувається саморегуляція організму, яка трактувалась Сєченовим на зразок інших життевих процесів. Але при такому поясненні функціонування раніше сформованих дій через механізм саморегуляції залишилось відкритим важливе питання психологічної науки: яким чином організм збагачується новими способами дії? Пояснити механізм саморегуляції — це ще не означає пояснити механізм придбання організмом нових способів дій. Правильна відповідь на останнє питання має величезне значення, тому що вона відкриває шлях до керування поведінкою. Принцип саморегуляції не пояснює причин і механізмів появи нових адаптивних дій, він дозволяє зрозуміти обумовленість функціонування раніше вироблених схем дії. Необхідно було перейти від пояснення набутих адаптивних дій, від учення про саморегуляцію до теорії научіння.

Виникло два напрями, які претендували на пояснення шляхів набування організмом нових функціональних систем — вчення І. П. Павлова і вчення Е. Торндайка — Б. Скіннера. Обидва вчення не обмежились вивченням саморегуляції організму, вони відкривали природу научіння (придбання організмом нових способів дій), і цим самим зблизили психологію з практикою. І. П. Павлов йшов по лінії вивчення процесів научіння з точки зору ролі інформаційних (пізнавальних) аспектів життєдіяльності, відобразивши в своїй теорії динамічні закономірності поведінки тварин. Е. Торндайк і Б. Скіннер у своїх побудовах зафіксували ймовірний характер процесів навчання.

Лінія Торндайка-Скіннера розвивала вихідну формулу R-S, а не S-R. Остання стала теоретичною основою для всієї експериментальної психології і для уотсонівєького біхевіоризму, який вивчав значення зовнішньої стимуляції у виникненні і перебігу моторної дії.

Організм, згідно з формулою R-S, виконує ряд дій у певних умовах, зміна умов (в результаті виконаних дій) у свою чергу виявляє стимулюючий вплив. Тобто дія (R) викликає стимул (S), який у майбутньому згідно з статистичними законами детермінує

94

саму дію і поведінку загалом. У подібній експериментальній ситуації відтворювались найбільш характерні особливості набування нових функціональних систем. Ця формула віддавала належне впливу результатів реакції суб'єкта на його наступну поведінку. Класичний біхевіоризм (Д. Уотсон та ін.) підкреслював детермінацію дій зовнішніми стимулами, необіхевіоризм (Б. Скіннер) хотів показати зміну стимуляції в результаті власних дій суб'єкта.

Механізм формування нових способів дій Б. Скіннер розглядає як механізм оперантного рефлексу. Оперантна реакція відрізняється від умовнорефлекторної тим, що при відсутності підкріплення реакція не згасає, а навпаки, її сила різко збільшується. В оперантному рефлексі кожна дія стає скерованою, що досягається підкріпленням. Кожна дія в дослідах Б. Скіннера або підкреслювалась, або не підкреслювалась, тим самим поведінка тварин в експериментальних умовах програмувалась. Таким чином, пояснення природи научіння потребувало підключення до аналізу дій категорії образу (І. П. Павлов про значення зовнішніх перцептивних сигналів) і мотивів (Б. Скіннер про значення підкріплення).

В класичному біхевіоризмі категорія дії виявилась відірваною від образу. Без інформації, без зв'язку з пізнавальними компонентами дія стає механічною, сліпою, позбавленою орієнтації. Як правильно вказував С. Л. Рубінштейн, «дія не зводиться до своєї виконавчої частини, в неї обов'язково входить також чуттєва, пізнавальна частина, аферентація з периферії, ззовні, аналіз і синтез чуттєвих сигналів, що надходять звідти, завдяки яким дія регулюється» ¹. Дія регулюється чуттєвими сигналами (І. М. Сєченов), завдяки ідеальності образу відображеного предмета реалізується функція передхоплення безпосередніх дій з об'єктами. Дія стає «узагальненою» внаслідок її іманентного зв'язку з образом. Класичний біхевіоризм відривав дію також і від мотиву, рушійних сил поведінки та ігнорував зв'язок виконуваних дій людини з суспільно-історичним середовищем. Дія трактувалася як суто психофізіологічна. Внутрішні суперечності біхевіористичної концепції визначили її розпад в

¹ Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 246.

95

З0-40-і роки XX століття. Невдоволення фізіологічним редукціонізмом у поясненні дій людини привело до появи ряду необіхевіористичних «підшкіл», що виникли на розвалинах класичного біхевіоризму.

Біхевіористична редукція дії до її зовнішнього виконавчого боку сприяла появі «моторних» теорій сприймання, уваги (Т. Рібо, М. Ланге), емоцій (В. Джемс, Г. Ланге), мислення (Г. Дженнінгс) і сама на них базувалася.

Вивчення моторних компонентів психічних процесів само по собі не несе відбитку редукціонізму. Така інтерпретація з'являється в механічних і ідеалістичних концепціях. Обмеженість моторних теорій психіки не в тому, що вони хотіли вказати на наявність особливих моторних компонентів психічного, а в тому, що психіку вони обмежували лише локомоціями, ігноруючи предметний зміст дії.

Спроба поєднати дію з образом привела, як показано в працях М. Г. Ярошевського, до появи конгнітивного (пізнавального) біхевіоризму. Е. Толмен ставив научіння в залежність від пізнавальних факторів (так званих «пізнавальних карт», «гіпотез»). Він показав, що процес научіння здійснюється і тоді, коли підкріплення може не бути (так зване «латентне научіння»). Якщо Е. Толмен намагався поєднати тілесну дію з образом, то К. Халл спробував поєднати дію з мотивом. Але внаслідок відсутності чіткої диференціації між мотивом і дією. а також через ігнорування пізнавально-інформаційного аспекту психіки саме трактування категорії дії виявилось спотвореним. Третій варіант необіхевіоризму, запропонований вперше Д. Мідом, поєднував тілесну дію людини з психосоціальними відносинами. Людські дії відрізняються від дій тварин тим, що вони формуються в процесі колективної діяльності, в спілкуванні. Спілкуючись з іншими, людина не тільки спостерігає, а й програє мимоволі дії інших людей. Соціал-біхевіоризм запропонував теорію рольової поведінки, яка набула популярності за кордоном.

Ніякі модифікації біхевіоризму виявились неспроможними подолати хибні конкретно-наукові і методологічні передумови, на яких грунтувались його перші варіанти. Тому біхевіоризм, асимілюючи ряд психологічних напрямів (гештальтизм. теорії мотивації),

96

лише «пом'якшився», але не перетворився на більш адекватну предметові дослідження концепцію.

Дія як центральна категорія в системі психологічних знань виступила в концепціях П. Жане, Ж. Піаже і в дослідженнях представників теорії поетапного формування розумових дій (П. Я. Гальперін, Н. Ф. Тализіна). П. Жане як предмет психології розглядав дію: «Наукове психологічне дослідження може бути вивченням всіх психічних явищ винятково як дій або ж їх рівней» ¹. Заслуга П. Жане не в підкреслюванні значення розробки категорії дії і в її аналізі (це було зроблено функціоналістами і біхевіористами), а в показі наявності і в дослідно-теоретичному аналізі рівней, «шарів» дії. Він виділив ряд генетичних рівней дії, починаючи з рефлекторного, котрий функціонує тільки при досягненні відповідної інтенсивності зовнішньої стимуляції, і кінчаючи рівнем усвідомлення свободи і необхідності виконання соціальних за структурою і походженням дій, усвідомлення власних перспектив прогресу людини як особистості.

Ряд проміжних рівней дії являють собою, за Жане, послідовний перехід від психофізіологічних до психосоціальних механізмів їх функціонування. Використовуючи дані клінічних спостережень і окремих клінічних проб, П. Жане намагався пояснити природу психічної дії, яка «особливо важка, коли вона соціальна, коли повинна пристосуватися не тільки в фізичному, айв соціальному середовищі, в яке ми занурені, дія ще більш важка, коли вона повинна мати в наших очах характер свободи, індивідуальності» ².

Лінію Жане продовжив Ж. Піаже, який намагався тлумачити виникнення інтелектуальних операцій як продукт поступового переходу зовнішніх, фізичних дій у внутрішні, розумові дії. При цьому він не ігнорував значення соціальної взаємодії дитини з суспільним середовищем. Але соціальність Піаже розумів позаісторично: дитина при оволодінні інтелектуальними операціями немов би конструює їх в практиці спілкування з людьми, а не відтворює предметно-історичні особливості їх формування.

¹ Цит. за кн.: Роговин М. С. Введение в психологию. М., 1969 с 336

² Жане П. Неврозы. М., 1911, с. 289.

97

Праксичний, регулятивний аспект психічного на його вищому соціальному рівні аналізується в радянській психології в теорії установки. Вольова регуляція розглядається як суспільно-історична за походженням та механізмами: «Понятійне мислення і воля є формами активності, що виникли лише на грунті соціальних умов» ¹. Вольова поведінка характеризується як спрямована на одержання продуктів, що мають об'єктивне значення, об'єктивну цінність, незалежну від ситуативних волінь суб'єкта. Функція волі — психосоціальна регуляція діяльності суб'єкта. Вольове рішення виникає як продукт «присвоєння», інтеріоризації в історії індивіда розпоряджень, які виходять із соціального середовища і згодом перетворюються у внутрішній наказ, «самонаказ».

Віднесеність волі до регулятивно-праксичного аспекту психіки підкреслював і С. Л. Рубінштейн: «Вивчення вольового акту — це і є вивчення дії у відношенні способу її регуляції» ². Але вольовий рівень регуляції поведінки — це вже особливий тип регуляції, відмінний від психофізіологічного, хоч на ньому грунтується. «Вільний вибір і вольова поведінка людини виявляється... специфічним, соціальне детермінуючим окремим випадком того загального принципу психічної регуляції дій, який на аналізованому елементарному рівні використовується як варіативність моторних рішень, які задаються сукупно структурою сигналу — зображення» ³.

Отже, в зв'язку з рішенням психопраксичної проблеми в історії психології відбувалося вичленування категорії дії і її структурних «шарів». Такими «інваріантними» рівнями дії виявились психофізіологічний (І. М. Сєченов, Ф. Дондерс), психосоціальний (П. Жане, Ж. Піаже, Д. М. Узнадзе) і особистісний, зв'язаний зі спрямованістю на досягнення свободи, на утвердження індивідуальності (П. Жане).

Обговорення питання про природу психосоціальної і особистісної дії доцільніше продовжувати в

¹ Узнадзе Д. Н. Психологические исследования. М., 1966, с. 341.

² Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М., 1946, с. 506.

³ Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделнрования. Л„ 1964, с. 104.

98

зв'язку з розглядом категорій, що описують рівні індивіда та особистості.

Проведений аналіз дозволяє виділити основні ознаки психофізіологічної дії, які вирізнялись в історико-психологічному процесі і ввійшли в фонд сучасної науки. Вирізнення цих ознак важливе тим, що інші рівні дії їх «знімають», оскільки будуються на фундаменті системи психофізіологічних дій.

Найбільш загальні істотні властивості психофізіологічної дії як цілісного акту взаємодії суб'єкта з об'єктом — це предметність, цілісність, константність, вибірковість. Решта її властивостей (програмованість, антиципованість) виводиться з перших.

Найбільш принциповою в характеристиці психофізіологічної дії є така її властивість, як предметність. Істотно, що завдяки предметності дії відображується структура того об'єкта, на який дія спрямована. «Те, які сили приведе суб'єкт в дію, яка буде ця дія, залежить від потрібного суб'єкту предмета, на який він спрямовує свої сили: особливості дії, активності поведінки визначаються предметом. Активність має завжди предметний характер, безпредметна дія завжди була б хаотичною, безглуздою, позбавленою будь-якої визначеності...» ¹. Предметний характер дії на широкому експериментальному матеріалі розкрили в цілому ряді досліджень Б. Г. Ананьєв, Л. М. Веккер, О. М. Леонтьєв, Б. Ф. Ломов та ін. Було показано, що психофізіологічна дія «уподібнюється» предмету дії (гіпотеза «уподібнення» О. М. Леонтьєва), разом з тим характер її протікання опосереднюється також вирішуваною суб'єктом задачею (О. В. Запорожець, В. П. Зінченко).

На перший погляд суперечливі судження (гіпотеза «уподібнення» і активно розроблюване нині положення про детермінацію дії вирішуваною індивідуумом задачею) в дійсності на основі загальнонаукового принципу доповнювальності розкривають різні сторони причинної обумовленості дії, взаємодоповнюють одне одного.

Цілісність дії виявляється в закономірній послідовності виконання складових її елементарних операцій і в тому, що «значенню сигнала освідомлюючої інформації

¹ Узнадзе Д. Н. Психологические исследования. М., 1966, с. 332.

99

можуть відповідати різні моторні реакції, які визначаються не ізольовано взятим елементом сигналу (образу сприйняття), а й усією цілісною структурою об'єкта» ¹. Цілісність структури об'єкта первинна щодо цілісності психофізіологічної дії. Остання відтворює цілісну характеристику об'єкта дії.

Психофізіологічна дія має вибірковий характер, оскільки вона здійснюється варіативне і найбільш економним шляхом. Дія має певну свободу траєкторії руху, здатність варіювати прийоми дій, змінювати їх послідовність і число в залежності від зміни умов і завдань діяльності,

Дії властива також антиципація, екстраполяція і інтерполяція. Антиципація як необхідна умова виконання дії була виявлена ще в дослідах В. Брайяна і Н. Хартера по формуванню навичок телеграфіста. Було показано, що успішність виконання дії залежить від сприймання тих відрізків тексту, які повинні стати об'єктом подальшої реакції; «випереджаюче» сприймання необхідне ж для перехоплення майбутніх дій. Антиципація дії зв'язана з «випереджаючим» відображенням як властивістю чуттєвого образу.

Екстраполяція психофізіологічної дії полягає в здатності її «переносу» з одного виконавчого органу на інший. Програма дії може бути реалізована різними органами. Антиципація, екстраполяція і інтерполяція психофізіологічної дії забезпечують її цілеспрямованість і планомірність. Програма дій успішно реалізується на основі різноманітних систем зворотного зв'язку, що забезпечують організм необхідною інформацією про результати виконання кожної операції.

Планомірність, програмованість дії значною мірою зумовлюється властивостями предмета, без урахування яких ніяка «внутрішня» програма дії не буде успішно реалізована. Але і без останньої дії будуть хаотичними, випадковими. В предметному характері дії находить конкретне втілення єдність «внутрішньої» і «зовнішньої» програми поведінки, суб'єктивного і об'єктивного. Завдяки цьому психофізіологічна дія виявляється здатною до ціленаправленого перетворення об'єкта (М. О. Бернштейн, А. К. Гастев, О. О. Ухтомський). Відносна незалежність психофізіологічної

¹ Веккер Л. М.. Восприятие и основи его моделирования. Л., 1964, с. 73.

100

дії від предмета дії, підпорядкованість внутрішній програмі пов'язана з такою його властивістю, як константність.

Найважливіші фундаментальні властивості психофізіологічної дії мають своїх «двійників» у чуттєвому образі і мотиві. Предметність, цілісність, вибірковість, константність властиві і чуттєвому образу і біопсихічній мотивації.

Це свідчить, що внутрірівневі зв'язки психічного (в даному випадку біопсихічного) рівня чи «горизонтальні декалянжі» (за Ж. Піаже) є досить однотипні, надійні і стійкі. Тому в процесі вивчення і регулювання психічних утворень слід виходити з наявності зазначених рівнів організації психічного.

Діалектико-матеріалістичний принцип практики є методологічною основою вирішення психопраксичної проблеми і розробки категорії дії. Розуміння практики як революційно-перетворюючої діяльності людини, як єдності суб'єктивного і об'єктивного, зовнішнього і внутрішнього — неодмінна умова правильного відображення суперечливих сторін регулятивного аспекту психіки в категорії дії.

Антитеза функціоналізму і біхевіоризму — внутрішньою чи зовнішньою є психічна дія — долається в марксистській психології, в якій дія розглядається як діалектична єдність внутрішнього і зовнішнього, екстеріоризованого та інтеріоризованого. Виникнення нових психічних дій розглядається не як продукт інтеріоризації моторних дій, а як результат складного і тривалого процесу їх формування, взаємозв'язаними сторонами якого є інтеріоризація і екстеріозація. Дії, як переконливо було показано І. О. Соколянським на прикладі формування психіки сліпоглухонімих, у першу чергу формуються в спільній діяльності дитини і дорослого, потім — у спільно розділеній і самостійній діяльності.

Марксистська психологія характеризується тим, що вона надає важливого значення зовнішнім детермінантам поведінки. У Виготського це виявилось при аналізі як біопсихічного, так і соціопсихічного рівня регуляції поведінки. В конкретно науковому плані Виготський продовжував традиції Сєченова (про значення зовнішньої, моторної ланки рефлексу) і Потебні (про роль зовнішніх знаків і знарядь в організації

101

поведінки), в методологічному плані керувався основними положеннями марксистської філософії, зокрема, положенням про вирішальну роль матеріальних умов для формування свідомості. Лінія поглибленого аналізу зовнішніх біо- і соціодетермінант психіки, що йде через Л. С. Виготського, зміцнювалась працями його учнів і послідовників.

Але в боротьбі з вченням про психічну причинність, що утверджує постулат про іманентну обумовленість психічного і його незалежність від зовнішніх детермінант, непомітно виявляється тенденція переоцінки зовнішніх складових. Це стосується концепції інтеріоризації зовнішніх матеріальних дій у внутрішні, інтелектуальні дії. С. Л. Рубінштейн справедливо заперечував, що нібито в процесі перетворення матеріально-предметних дій у розумові відбувається перехід від допсихічних (матеріальних) до психічних (інтелектуальних) дій. Справді дії для свого функціонування потребують психічної регуляції. І хоча прибічники концепції інтеріоризації розумових дій вважають, що вони виходять з ідей Л. С. Виготського, насправді це не зовсім так. Адже Виготський під інтеріоризацією розумів перехід від інтерпсихічного (існуючого як зв'язок людей у колективі) до інтрапсихічного (індивідуального психологічного, що залишається соціальним), а не від зовнішнього (матеріального) до внутрішнього (ідеального).

Здійснення дії на будь-якому рівні передбачає єдність внутрішнього І зовнішнього, суб'єктивного і об'єктивного. Тому не можна погодитися з виділенням особливих непсихічних «матеріальних» дій на відміну від ідеальних, психічних. Будь-яка дія відрізняється від сліпого, механічного руху тим, що вона «ідеальна», тобто має свою програму, план, які й надають їй доцільного характеру.

Психічна дія — це самий суттєвий компонент тілесної дії. Але тільки останню в повному розумінні цього слова можна назвати матеріальною. Такі властивості психічної дії як її програмність, константність, цілісність, вибірність, якщо і не свідчать прямо про її «ідеальність», то і не дозволяють віднести її до власне матеріальних процесів. Однак з цього не випливає, що психічну дію можна розглядати поза матеріальним субстратом, до якого вона «онтологічно»

102

приурочена. Дія — це особливим чином структурована поведінка, направлена на доцільне перетворення об'єкта як у зовнішній, так і внутрішній, розумовій формі. Вона має відповідну програму і тим відрізняється від хаотичних рухів, локомоцій.

Дія (психофізіологічна, психосоціальна) — це продукт і умова інтеріоризації і екстеріоризації психічних властивостей суб'єкта. Людина взаємодіє з предметами соціального оточення, в яких «інкорпоровані» людські сутності сили. Предмет стає немовби продуктом «екстеріоризації» дій людини. Присвоюючи («інтеріоризуючи») продукти суспільного виробництва, людина здійснює по відношенню до них дії, адекватні тим, які використовувались у процесі опредмечування («екстеріоризації») людських сутнісних сил.

Ефективність здійснення дії залежить від її «інформаційної забезпеченості» — від образних, пізнавальних компонентів. Спрямованість же дії обумовлена системою мотивів діяльності суб'єкта. Тому подальший методологічний аналіз взаємозв'язку різноманітних граней, сторін психіки потребує розгляду природи спонукальних сил, мотивів поведінки.

РОЗДІЛ VI

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: