ПСИХОСОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА І КАТЕГОРІЇ, ЩО ФІКСУЮТЬ СУСПІЛЬНО ЗУМОВЛЕНИЙ РІВЕНЬ АКТИВНОСТІ ПОВЕДІНКИ

У колі методологічних проблем психології чільне і відповідальне місце займає психологічна проблема — питання про наявність соціального в психіці окремої людини. Від характеру розв'язання цього важливого методологічного питання залежить вибір підходів до вирішення багатьох теоретичних та науково-прикладних проблем. Оскільки нині проблема людини стає загальною проблемою сучасної науки, природно, що і питання про специфіку психіки людини та її відношення до зовнішнього світу набуває важливого значення не тільки для психології, а й для інших людинознавчих наук. Але в розробці методологічних проблем у сучасній психології помітна явна диспропорція. Якщо психофізіологічній проблемі присвячено багато публікацій, серед яких є ряд монографій, то психосоціальна проблема «розчинена» в дослідженнях із загальної та соціальної психології і навіть не ставиться як спеціальна методологічна проблема типу психофізіологічної. Між тим в історії психологічної думки, е ряд цінних спроб вирішення

121

психосоціальної проблеми, які заслуговують критичного аналізу і подальшої їх розробки. Ми обмежимось у даному разі переважно оглядом досліджень з цієї проблеми в зарубіжній та радянській психології в зв'язку з аналізом тенденцій розвитку категоріального ладу психології.

Психосоціальна проблема має ряд таких аспектів, як питання: про співвідношення біологічного та соціального в психіці людини; про співвідношення колективного та індивідуального в психологічній структурі суспільного індивіда; про відношення психіки людини та інструментів (знарядь праці і знаків), в яких вона моделюється і за допомогою яких формується (психоінструментальне питання). Нині в умовах науково-технічного прогресу психоінструментальне питання перетворюється в самостійну психокібернетичну проблему, суть якої полягає в з'ясуванні відношення психіки до її кібернетичних моделей.

Виділені аспекти психосоціальної проблеми взаємопов'язані, але в історії психології розглядались переважно ізольовано один від одного. Тому розглянемо, як розроблявся кожний з них окремо. Спершу уточнимо традиційне формулювання одного з аспектів психосоціальної проблеми — питання про відношення біологічного та соціального в психіці людини.

У сучасній науці психічні явища розглядаються як невідривні від біологічної та соціальної форм руху матерії. Психічне, як відомо, не існує самостійно, воно є атрибутом, а не субстанцією. Психічне саме ввімкнене в більш широкі системи — біологічну та соціальну — і виступає за певних умов їх атрибутом. Оскільки за своїм обсягом поняття «біологічне» та «соціальне» ширші, ніж поняття «структура психіки», то їх не можна включати в останнє. Тому вираз «біологічне та соціальне в структурі психіки» є неточним. Це зауваження не стосується самої постановки питання (мова йде про його формулювання), яке дає привід для суджень про «відособлення, психічного, проти яких рішуче виступав ще І. М. Сєченов.

Психічне, будучи атрибутом соціальної чи біологічної форм руху матерії, причинно зумовлюється різними апсихічними факторами. Якщо психіка атрибут, а не субстанція, то не може бути й мови про особливу психічну причинність, тобто виведення причинної

122

зумовленості психіки з неї самої. В історії психології ідеалістичне вчення про так звану психічну причинність повністю себе скомпроментувало, хоча спершу в концепції Лейбніца доречно акцентували увагу на необхідності вивчення власне психологічних закономірностей. Критика психологами-марксистами цього вчення аж ніскільки не ущемляє положення про активну роль психічного в життєдіяльності людини. Дійсно, психічне — важливий регулятор діяльності людини, проте було б помилкою називати його першоджерелом поведінки. Психіка виступає детермінантою поведінки не сама по собі, а як елемент, атрибут більш складних систем — біологічної та соціальної. Точнішими і адекватнішими предмету дослідження були б терміни «біопсихічні» і «соціопсихічні» детермінанти поведінки. Доцільно було б замість виразу «співвідношення біологічного та соціального в структурі психіки» користуватись виразом «співвідношення біопсихічних та соціопсихічних детермінант», розуміючи останні як психічні структури, що зумовлені переважно біологічними чи соціальними факторами. Уточнення термінів має і інший підтекст: підкреслюється, що мова йде не про співвідношення біологічного (фізіологічного), психічного і соціального, а про взаємодію різних рівнів детермінації самого психічного.

Тому загальноприйняте і звичне формулювання «співвідношення біологічного і соціального в структурі психіки» не зовсім точне, оскільки в психіці співвідносяться не біологічне і соціальне, а психічні структури, що детерміновані переважно біологічними чи соціальними факторами.

Зазначені аспекти психосоціальної проблеми протягом історії психологічної думки розроблялись дослідниками з різних методологічних позицій. Тому дослідження історії розробки психосоціальної проблеми та методів її аналізу передбачає критичний розгляд методологічних засад тих концепцій, в яких вона була представлена.

Одними з перших у наївній, зачатковій формі питання про співвідношення суспільного та індивідуально-психічного поставили софісти в стародавній Греції, які звернули увагу на визначальну роль взаємодії суб'єкта не з природою, а з іншими людьми, суспільством.

123

Це протиставлення природного та суспільного, спрямоване на виявлення специфічних особливостей кожного з них: якщо природно зумовлене є типовим (і обов'язковим) для всіх людей, то суспільне має відносну і історичну цінність.

Софісти надавали важливого значення освіті в формуванні сукупності людських здібностей. Разом з тим вони підкреслювали активну позицію людини щодо моралі, культури, суспільних інституті®, схиляючись іноді до думки, що останні є продуктами людської творчості. Нерідко вони скочувались на позиції крайнього індивідуалізму, який не проводить чіткої межі між моральною творчістю і свавіллям. При різноманітності підходів у софістів основним способом мислення був релятивізм.

В силу спрямованості на аналіз окремих аспектів психосоціальної проблеми у софістів стихійно складається система прийомів аналізу (і впливу) на інших людей. Так, Горгіас радив керувати людьми за допомогою слова, а Протагор використовував навідні запитання з метою спрямувати процес мислення співбесідника у відповідності з своїм задумом. Ці прийоми софістів стали прозвісниками знаменитої сократівської бесіди.

Якщо софістів цікавила проблема зв'язку людини і культури, природного і суспільного, то Сократ звернув увагу саме на внутрішній світ людини, на її пізнавальні та моральні якості і можливості. Завданню проникнути у внутрішній світ з тим, щоб змінити його у бажаному напрямку, відповідав метод Сократа — мистецтво іронії, маєвтики. В маєвтичній процедурі істина не мислилась як наявна в закінченій формі. Сократ своїм мистецтвом бесіди прагнув через серію запитань, адресованих співбесіднику, визначити його наявні можливості, а згодом рядом інших «провокуючих» питань наштовхував на такий спосіб рішень проблеми, який виявлявся діаметрально протилежним вихідним уявленням диспутанта. Уявлення Сократа про сутність людини сприяли виробленню відповідного методу (маєвтики), який довгий час привертав і привертає увагу психологів та педагогів. У маєвтичній процедурі Сократа вирізняються дві стадії: а) зондуюча і «руйнівна», б) формуюча. Не без деякої модернізації суті маєвтики скажемо, що вона

124

являла собою у виконанні Сократа формуючий бліц-експеримент, в якому стадія подолання обмеженості поглядів співрозмовника («деформуюча») переважала над «формуючою». На думку К. Маркса, сократівську іронію слід розуміти як «діалектичну пастку, за допомогою якої звичайний здоровий глузд змушений вийти з усілякого свого закостеніння і дійти — не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної йому самому істини, — ця іронія є не що інше, як форма. властива філософії в її суб'єктивному відношенні до звичайної свідомості» ¹. Зосередженість уваги на психосоціальній проблематиці сприяла пошуку Сократом адекватного методу її розробки. Прообразом такого методу виступило мистецтво іронії, маєвтики як своєрідне наближення до соціопсихічного формуючого експерименту.

Незвичайний прогрес наукового знання в стародавній Греції при незначних його логіко-наукових передумовах пояснюється тим, що людина ставилась у центр світобудови і розглядалась як «міра речей» (Протагор). «Та обставина, що уявлення про найбільш високий ступінь розвитку матерії застосовувались старогрецькими мислителями для витлумачення нижчих її ступенів, що для них «анатомія людини» була ключем до «анатомії природи»...краще за все пояснює феномен старогрецької науки, яка досягла таких разючо глибоких і правильних результатів за допомогою одних лише умоглядних методів» ².

Уявлення про спричиненість поведінки особи і її внутрішнього світу взаємодією з іншими людьми були надійнішим грунтом для розробки вчення про активну суспільну природу людини. Але ці уявлення в епоху середньовіччя або були відкинуті, або в них були збережені лише ідеалістичні моменти.

У представників механістичного детермінізму, що утверджувався в боротьбі зі схоластичною філософією середніх віків соціальна обумовленість поведінки людини (та її психічних якостей) розумілась як сугубо зовнішня, залежна від дії (впливу) якогось стороннього агента. Такими механічно діючими силами, що однозначно визначають соціальну спрямованість поведінки людини, розглядались держава і церква.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх творів. К., 1973, с. 182.

² Волков Г.Н.У колыбели науки. М., 1971, с. 194.

125

Якщо перша спричиняє поведінку відверто примусово, то друга допускає видимість вибору суб'єктом духовних і мирських цінностей. За Гоббсом, яскравим представником механодетермінізму, канони моралі, які задають «траєкторію» дій індивіда, не є здатностями ні душі, ні тіла. Вони виникають і мають сенс лише в якійсь спільності людей. Індивідуально-психічне не має, згідно з логікою механодетерміністів, своєї внутрішньої логіки розвитку, своїх законів організації поведінки: все задано ззовні.

З утвердженням біопсихічного детермінізму змінюється тлумачення взаємозв'язку соціального та індивідуально-психологічного. Вперше суспільство розглядалось як певний біологічний організм, а сім'я — як його найдрібніша клітина, в концепції О. Конта, який за вихідне в детермінації психічних актів брав процес взаємодії (а не однобічної дії, як у механістичному детермінізмі) індивіда з іншими людьми. Але ця взаємодія розумілась як така, що базується не на трудових виробничих відносинах, а на адаптивно-пристосовних.

Аналіз питання про співвідношення природного, біологічного і суспільного в психіці окремого індивіда здійснюється О. Контом на ідеалістичних засадах. І хоч Конт твердить про первинність соціальних феноменів відносно індивідуальних фактів свідомості, ця «первинність» задається не через соціально-економічні стосунки, а шляхом органічного, спадкового наслідування.

Визнати людину соціальною істотою — цього ж замало для правильного розуміння її сутності. Треба вказати джерело соціальності. Так, хоча Конт вважав людину соціальною істотою, але соціальне трактував як продукт еволюції біологічного, як таке, що є вродженим, фізіологічне успадкованим. Саму психологію як науку, оскільки в ній використовується ненауковий метод інтроспекції, Конт позбавив прав на існування, а її предмет механічно розділив між фізіологією та соціологією. Звідси і йде імпульс поділу психології на фізіологічну та соціологічну («психологію народів» за В. Вундтом). Г. Спенсер поглибив це протиставлення предмету двох психологій. Соціальність психічного («почуття соціального») Спенсер тлумачить у згоді з контівською методологією як таку, що розвивається

126

у філогенезі і передається в індивідуальному розвитку по спадковості. Соціальність психіки людини виводиться Контом і Спенсером з мнимих біологічних передумов. Саме звідси бере свій початок традиція, поширена в сучасній психології капіталістичних країн, — біологізувати соціальність психіки особистості (А. Маслоу, Г. Саллівен), розглядати її як біологічно зумовлену властивість людини, її родову ознаку. А звідси суспільство стає немов би похідним від людини, стає вторинним щодо особи.

З конкретно-наукових позицій психосоціальна проблема і категорія спілкування спершу розроблялись у зв'язку з дослідженням явищ гіпнозу і сугестії. «В гіпнозі, навіюванні міститься, хоча і в незвичайній формі, елемент соціально-психологічних зв'язків. Ефект вилікування, що досягається завдяки навіюванню, також пояснюється лише психологічним впливом однієї людини на іншу, а не особливим «магнетизмом», флюїдами чи іншими психологічними агентами. як це здавалось на світанку вивчення гіпнотизму. Вплив однієї людини на іншу (що передбачає готовність особистості, яка зазнає впливу, прийняти його, тобто відповідну мотивацію) — це особливий аспект психічної реальності, що не співпадає з іншими її гранями» ¹.

Питання про співвідношення біопсихічних та соціопсихічних детермінант (біологічного та соціального в психіці людини) нерідко вирішувалось з хибних позицій-з позицій біологічного редукціонізму. Виявлені в результаті досліджень форм співжиття тварин психологічні закономірності переносились із зоопсихології на терен психології суспільного індивіда. Зокрема, поведінку людини намагались пояснити виходячи з уявлень про механізми наслідування, виявлені в поведінці тварин.

Так, Г. Тард намагався вивести соціальну зумовленість поведінки із наслідування як гіпотетичної основи соціально-психологічних зв'язків. Нічого принципово нового не дало й уточнення, зроблене Д. Болдуїном, який виділив два види успадкування: природне і соціальне, що своїм механізмом має наслідування. Відомо, що наслідування сприяє відтворенню видового досвіду, а не його розширенню і збагаченню

¹ Ярошевский М. Г. Психология в XX столетии, с. 81.

127

соціальними зразками діяльності. Наслідування — це «загальна», спільна поведінка, а не суспільна, яка передбачає індивідуалізацію дій у системі колективної діяльності.

Е. Дюркгейм і представники французької соціологічної школи в психології аналізували інший аспект психосоціальної проблеми — питання про відношення колективного та індивідуального. Якщо софісти підкреслювали значення соціального для виникнення варіативності індивідуальних особливостей поведінки, а природне вважали основою загальнолюдських якостей, то Дюркгейм, у спотвореній формі відображуючи реальні процеси нівелювання особистості в капіталістичному суспільстві, виходив з протилежних уявлень: «В кожному з нас... є дві свідомості: одна спільна для нас зі всією нашою групою, яка, отже, репрезентує не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас, Інша — навпаки, репрезентує те, що в нас особисте й особливе, що робить з нас індивідів» ¹. «Особисте» і «особливе» — це біологічно зумовлене, поза-соціальне. Соціальне подане в нас, але характеризує не «нас самих», а тільки суспільство. Воно нав'язане поодинокій природній істоті. Колективне та індивідуальне в психіці людини мислиться Дюркгеймом як два антагоністичних начала. Дуалізм колективного та індивідуального подано ним у руслі гностичної проблеми як відношення в свідомості та між свідомостями. Дюркгейм і його послідовники намагались подолати орієнтацію на біопсихічний детермінізм з тим, щоб утвердити соціопсихічний індетермінізм. Вихідним у трактуванні психіки людини є її соціальність... без матеріальності.

Показуючи, що індивід залежить від суспільства, Дюркгейм цю залежність вбачає в примусовому нав'язуванні «колективних уявлень», які, на його думку, повинні витісняти індивідуальні. «Колективні уявлення» за своєю природою не залежать від соціально-економічних процесів, від трудового акту.

П. Жане переміщує обговорення цього питання в площину психопраксичної проблеми і, «на відміну від Дюркгейма, основним видом соціального зв'язку людей вважає не відношення їх свідомостей, а соціальну

¹ Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Одесса, 1900, с. 102.

128

дію, яка розуміється як співробітництво, спільне виконання людьми практичних актів, що вимагають мовного спілкування між ними» ¹. Проте і Жане не до кінця долає антагонізм індивідуального та колективного. Психологічні концепції, які не спирались на марксистську методологію, виявились безсилими розкрити діалектику загального та індивідуального в психіці людини.

Якщо для ідеалістичної буржуазної психології кінця XIX — початку XX століття в розгляді питання про співвідношення колективного та індивідуально-психологічного вихідною тезою було твердження «соціальність без матеріальності», то для поодиноких дослідників психоінструментального питання основною тезою стало положення «інструментальність без соціальності» (Л. Нуаре, Л. Гейгер).

Зазначаючи, що «фізіологічне людина може бути пояснена тільки її діяльністю по виготовленню знарядь праці», що «принцип взаємності — впливу знарядь праці на людину і людини на знаряддя праці — повинен і тут, як і у всіх інших питаннях, бути нам компасом» ¹, Л. Нуаре намагається показати не стільки соціально-економічні та соціально-психологічні зміни, які спричиняє застосування людиною знарядь праці, скільки психофізіологічні зрушення в процесі її діяльності.

При обговоренні питання про знаряддєвий, опосередкований характер психіки людини ігнорувалась зумовленість «знаряддєвості» реальними соціально-економічними відносинами в суспільстві. Знаряддєвість, інструментальність психіки розглядалась як продукт індивідуальної творчості (навіть коли і припускався вплив взаємодії з іншими людьми), а не як суспільно-історичне утворення. Інструментальність (знаряддєвість і знаковість) психіки бралась позаісторично. Підкреслюючи предметний характер спілкування, зазначимо, що жоден опредмечений суспільний продукт не розпредмечується в індивідуальному розвитку людини поза процесом спілкування з іншими людьми. Як правильно зазначає О. М. Леонтьєв, «досягнення історії

¹ Див.: Анцыферова Л. И. Психологическая концепция Пьера Жане. — Вопросы психологии, 1969, № 5, с. 176-177.

² Нуаре Л. Орудие труда и его значение в истории человечества. Харьков, 1925, с. 34-35.

129

розвитку людських здібностей не просто дані у втілюючих їх об'єктивних явищах матеріальної та духовної культури, а лише своїми здібностями, «органами своєї індивідуальності» людина повинна вступити в контакт з явищами оточуючого світу через інших людей, тобто в процесі спілкування з ними» ¹.

Соціал-біхевіоризм (Д. Мід), визнаючи роль спілкування при використанні знарядь, останні зводить до конвенціональних знаків. Звідси — знаки, і, отже, самі речі виступають як продукт розумових (інтелектуальних та лінгвістичних) конструкцій суб'єкта спілкування.

А знаки зводяться до оперування внутрішніми значеннями, які створюють самі речі. Описуючи лише зовнішні прояви свідомої поведінки суб'єкта, соціалбіхевіористи відчужують внутрішній зміст свідомості, суб'єктивізуючи предметний світ.

Серед власне гносеологічних бар'єрів, що виникають у процесі дослідження соціопсихічного рівня детермінації поведінки, найпоширенішим є механістичне перенесення методів та методик, які були успішно апробовані при вивченні інших рівнів детермінації, на соціопсихічний (наприклад, умовнорефлекторні методики застосовувались до вивчення колективів — так звана «колективна рефлексологія»).

З підвищенням в кінці XIX — на початку XX століття інтересу до пізнання закономірностей суспільних явищ у психології набуває актуальності вивчення поданості соціально-історичного в індивідуально-психологічному. В зв'язку з поширенням неокантіанських уявлень про принципову несумісність методів природничих та суспільно-історичних наук стало дискутуватись питання про сферу застосування лабораторного експерименту в психології і про перспективи використання емпіричних і кількісних методів у пізнанні соціопсихічних детермінант поведінки. В. Вундт різко протиставив фізіологічну психологію і «психологію народів» та відповідно методи лабораторного експерименту і так званий «народнопсихологічний» метод. Сферою застосування першого він вважав нижчі психічні функції (відчуття, сприймання, пам'ять, прості почуття), вищі ж функції мають вивчатись

¹ Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. М., 1972, с. 413.

130

по продуктах духовної творчості, які розглядались у відриві від матеріальних умов їх «виробництва». Соціальне зумовлені рівні психіки начебто, за Вундтом, не можна вивчати експериментальним шляхом.

Поживним грунтом для подібних ідеалістичних спекуляцій у визначенні сфери застосування експериментального методу було прямолінійне слідування окремими представниками матеріалістичної психології ідеалу природничонаукового пізнання у вивченні соціальне зумовленого рівня психіки та універсалізація окремих експериментальних психофізіологічних методик. Експериментальне дослідження соціопсихічного рівня детермінації поведінки, окрім гносеологічних та ідеологічних бар'єрів, наштовхується ще на етичні та аксеологічні обмеження у використанні експериментальних процедур. Ігнорування якісної специфіки соціопсихічного експерименту, що виявилось у механічному перенесенні принципів побудови психофізіологічного експерименту на вивчення природи соціальне зумовленого рівня психіки, не могло не позначитись негативно на загальному прогресі психологічного пізнання. Разом з тим, як відзначав С. Л. Рубінштейн, «впровадження в психологію експерименту не тільки озброїло її новим для неї, надзвичайно потужним спеціальним методом наукового дослідження, а й взагалі по-новому поставило питання про методику психологічного дослідження в цілому, висунувши нові вимоги і критерії науковості всіх видів і окремих методів дослідного вивчення в психології» ¹. В процесі застосування експериментального методу до вивчення соціопсихічного рівня детермінації поведінки відбувалась деяка видозміна традиційних методів та методик дослідження (спостереження, бесіди та ін.). Починає розроблятись у віковій психології методика експериментальної бесіди (Ж. Піаже), прообразом якої виступало мистецтво маєвтики Сократа. В соціальній патопсихології використовується експериментальне спостереження, в загальній психології — експериментальне самоспостереження (О. Кюльпе). З розширенням сфери впровадження експериментальних методик питання про межі застосування експерименту в психології

¹ Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. М., 1973, с. 73.

131

не стає менш дискусійним. Особливо гостро ставили це питання представники такого ідеалістичного напрямку, як «психологія духа».

Союзниками В. Вундта в захисті концепції «двох психологій» та двох начебто несумісних методів психологічного дослідження були В. Дільтей та Е. Шпрангер. Але якщо Вундт шукав метод вивчення пізнавальної сторони духовного життя людини, то Дільтей і Шпрангер здійснили спробу проаналізувати природу психосоціальної мотивації поведінки і розробити адекватний метод її дослідження. Прагнучи пізнати закономірності одного і того ж рівня організації психічного життя, автори концентрували свої зусилля на вивченні різних його сторін — образної та мотиваційної. Помилка Е. Шпрангера, як і його однодумців, за зауваженням Л. С. Виготського, полягала в тому, що він намагався соціальну природу психіки конкретної людини тлумачити, «виходячи винятково з «духу» історичної епохи, надаючи цьому «духу» об'єктивне і незалежне існування» ¹.

Критичний аналіз можливостей лабораторного експерименту здійснювався не тільки представниками індетерміністичного підходу до вивчення психічних явищ. Взявши за зразок метод об'єктивного спостереження, П. Жане з успіхом застосовував його в клінічних дослідженнях вищих соціальних форм дій людини. Жане прагнув зрозуміти дії людини як дії соціальні. В його конкретних дослідженнях чітко виступила залежність дії від соціального оточення (наприклад, у боязливості як соціальній абулії). В своїх працях П. Жане розкрив можливість застосування об'єктивного спостереження і частково лабораторного експерименту в клінічних умовах при вивченні праксичного аспекту соціопсихічної детермінації поведінки. Об'єктивні результати його наукової діяльності показали безпідставність тверджень В. Вундта, В. Дільтея та ін. про принципову неможливість застосувати традиційні (лабораторні, клінічні) методи до вивчення соціопсихічних детермінант поведінки і про винятковість «культурологічних» методів дослідження.

Психосоціальні стосунки (спілкування) представлені не тільки в конкретно-психологічних ситуаціях безпосередньої взаємодії осіб (як у Жане, коли той

¹ Выготский Л. С. Педология подростка. М., 1929, с. 26.

132

методом клінічного спостереження вивчав психосоціальні аномалії), а і в історично опосередкованих формах взаємодії індивідів, що проступають у процесах опредмечування та розпредмечування продуктів суспільної творчості. Саме наявність опосередкованих форм спілкування (психосоціальних стосунків), які є зосередженням багатьох детермінаційних залежностей, диктує необхідність розробки та використання нових специфічних методичних засобів.

Помітний вклад у розробку психосоціальної проблеми внесли прогресивні французькі психологи А. Валлон, І. Мейєрсон, Ж. Політцер. В працях цих вчених здійснено спробу простежити перехід від предметної фізичної дії через психосоціальну — до мислення (А. Валлон), з'ясувати роль психосоціальних дій («драми») у становленні предметно-історичної сутності особистості (Ж. Політцер), розкрити психологічні особливості і механізми об'єктивації психіки особистості в продуктах її виробничої діяльності (І. Мейєрсон). У цих дослідженнях знайшли подальшу розробку прогресивні елементи психологічної концепції П. Жане. Єдино істинною методологічною основою розробки психосоціальної проблеми є методологія історичного матеріалізму. Марксизм відкрив новий тип детермінації поведінки і заклав методологічні засади його конкретно-наукового пояснення.

Недостатньо обгрунтований аналіз категорій, що мають описувати суспільноісторично зумовлений рівень активності поведінки, пояснюється слабкою розробленістю психосоціальної проблеми. Це можна пояснити також тим, що методологія історичного матеріалізму не знайшла ще належного застосування в психологічній науці. Відомий французький філософ-марксист Л. Сев у книзі «Марксизм і теорія особистості» зазначає, що «варто поміркувати над тим фактом, що до цього часу можливий вклад марксизму в психологію розглядався головним чином як вклад діалектичного матеріалізму — який, безсумнівно, не можна недооцінювати, — і значно меншою мірою як вклад історичного матеріалізму, який, проте, ще важливіший: це недвозначний вияв тенденції уявляти собі концептуальність в психології як залежну від категорії матерії — що правильно, — але менше як пов'язану з категоріями історії; так що навіть для марксистів,

133

обов'язково варто це сказати, «Капітал» не постав ще як свого роду ключ до теорії особистості, і через це надміру великі надії покладали на фізіологію Павлова» ¹. Ширше застосування принципів історичного матеріалізму разом з принципами діалектичного матеріалізму в розгортанні конкретних психологічних досліджень справді сприятиме змістовному аналізу вищих рівнів детермінації поведінки людини.

Соціальне зумовлений рівень активності поведінки є набагато складнішим у структурному та функціональному плані, ніж психофізіологічний, який описується в трьох проаналізованих вище категоріях образу, дії, мотиву. А для адекватного відображення в системі психологічних знань вищого рівня активності людини необхідно розробити більш розгалужений категоріальний апарат. Історико-теоретичний аналіз дозволив виділити такі складові елементи останнього, як дві групи категорій, що описують особливості соціопсихічного рівня детермінації поведінки загалом та специфічні особливості окремих його аспектів.

Однією з категорій, що описує специфіку цього рівня загалом, є категорія спілкування (психосоціальні стосунки), виділена М. Г. Ярошевським. У цій загальнопсихологічній ² категорії розкривається спосіб буття і прояву психіки на власне людському рівні. Зауважимо, що термін «спілкування» широко і неоднозначне використовується в сучасній психологічній літературі. Спілкування тлумачиться то як особлива форма діяльності поряд з працею та пізнанням (Б. Г. Ананьєв), то як аспект психіки, то як спосіб прояву психологічної організації одного з рівнів поведінки. Щодо погляду на спілкування як на форму діяльності зазначимо, що немає спілкування заради спілкування, бо воно завжди ввімкнено прямо чи опосередковано у всі види людської трудової (виробничо-практичної, художньо-естетичної, науково-теоретичної) та дотрудової (предметно-маніпулятивної, ігрової, навчальної) діяльності,

¹ Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 334- 335.

² Як справедливо зазначає Б. Ф. Ломов, «було б невірно розглядати проблему спілкування тільки як таку, що належить лише соціальній психології». Див.: Ломов Б. Ф. Общение как проблема общей психологии. — В кн.: Методологические проблемы социальной психологии. М., 1975, с. 124.

134

Спілкування завжди має предметно-історичний контекст, предметний зміст, який «відливається» в продуктах діяльності, в яку воно з самого початку ввімкнено. Спілкування спершу виникає в трудовій колективній діяльності, в праці, що «є незалежна від усяких суспільних форм умова існування людей» ¹. І в подальшому воно невідривне від спільної праці людей, навіть стосунки особистостей під час дозвілля неправильно було б розглядати як «чисте спілкування»: і в дозвіллі спілкування зберігає свою предметну віднесеність і виступає як полегшена форма одного з видів діяльності (гри, навчання, праці) чи як підготовка до праці. «Спілкування являє собою не тільки необхідний, а й найбільш суттєвий соціально-психологічний аспект всякої діяльності» ².

Неприйнятним є і тлумачення спілкування як аспекту психіки, бо воно насправді пронизує не якийсь окремий бік, а всі грані та рівні поведінки. Точніше було б розглядати спілкування як суттєвий бік способу існування власне людського рівня активності поведінки. І категорія «спілкування» має розкрити психологічні особливості генезису і буття рівня соціальне зумовленої психіки людини. Якщо психіка на рівні організму функціонує в процесі його взаємодії з живою природою, то індивід як соціальна істота проявляє себе в колективних формах діяльності, в процесі взаємодії з суспільною групою та олюдненою природою. Пряме чи опосередковане спілкування є невідривним компонентом будь-якої людської діяльності.

Спілкування, в первісних своїх формах виступаючи як компонент і умова виконання будь-якої трудової діяльності, в окремих випадках набуває відносно самостійного характеру і функціонує як обмін соціальною інформацією. Але і в цьому разі спілкування завдяки складним опосередкуванням підпорядковано підготовці чи виконанню певного виду діяльності.

Спілкування включає в себе і свою протилежність — відособлення. Адже людина «тільки в суспільстві і може відособлюватись» ³. Як слушно наголошує Б. Д. Паригін, «як уподібнення, так і відособлення -

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 52.

² Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории. М., 1971, с. 205.

³ Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 46, ч. II, с. 18.

135

різні сторони єдиного процесу спілкування й існують в органічному взаємозв'язку, взаємно доповнюючи і збагачуючи один одного» ¹. В певному плані можна розглядати відособлення як концентрацію сутнісних сил людини на певній формі діяльності, що спонукається референтною особою (групою). В такому разі відособлення — це не що інше, як непряме, опосередковане спілкування. Поняття «референтна група», яким широко оперують у соціальній психології, можна продуктивно використати і в контексті загальнопсихологічної теорії, зокрема з метою пояснення психологічних механізмів детермінації відособлення індивіда як однієї з форм опосередкованого спілкування. Відособлення — це не перехід у позасоціальне буття, а встановлення нового типу суспільного зв'язку ² (з референтною групою чи особою), який за формою відрізняється від соціальної взаємодії в реальній групі. Відособлення — це не тільки опосередкована комунікація з референтним об'єктом чи самокомунікація, а й відстрочене спілкування, що підготовляє і передхоплює прямий соціальний контакт.

Врахування взаємозв'язку спілкування і відособлення може стати продуктивним при поясненні історичного генезису таких мислительних операцій, як узагальнення і абстрагування. У свій час Л. С. Виготський висунув продуктивне положення про взаємозв'язок процесів спілкування і узагальнення, яке логічно було б доповнити судженням про єдність і процесів відособлення та абстрагування. Відособлення в певному плані можна розглядати як відволікання, «абстрагування» від соціального і предметного оточення, а саме абстрагування — як мислене «відособлення» від реальних зв'язків та залежностей. Опосередковано про це свідчить і етимологія слова «абстрактний» (латинське слово trahere означає тягнути, а префікс abs — в бік, тобто, тягнучи в бік). Російське слово «отвлеченный» походить від дієслова «волочь», тягнути. Відособлення та «абстрагування» -

¹ Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической те-ории. М„ 1971, с. 185.

² Ми не торкаємось соціально-етичного боку сурогатів колективності та відчужених форм відособлення індивідів. Відособлення в даному контексті розглядається лише як усталена, загальноприйнятлива соціально-психологічна потреба, норма і форма суспільного контакту.

136

умова і фактор «прориву» з наявної ситуації і «вихід» у майбутнє, прояв і детермінанта прогностичної функції свідомості.

Природа і механізм відображення дійсності суб'єктом на соціальне зумовленому рівні активності поведінки описується в категорії свідомості, яку як власне психологічну виділяють О. М. Леонтьєв, К. К. Платонов, О. Г. Спіркін ¹. Конкретно-психологічним змістом ця категорія наповнювалась у дослідженнях явищ свідомості, проведених на основі діалектико-матеріалістичної методології видатними радянськими психологами П. П. Блонським, Л. С. Виготським, С. Л. Рубінштейном, Д. Н. Узнадзе, які розкрили ієрархічну та системну природу свідомості як єдності інтелектуальних, афективно-спонукальних та вольових компонентів психіки людини.

Категорія свідомості безпосередньо пов'язана з виділеною і проаналізованою вище категорією «спілкування», оскільки описувані в них явища усвідомлення (узагальнення) і комунікації (спілкування) об'єктивно утворюють два боки єдиного мислительно-комунікативного процесу. Ці явища перебігають у колективній (а не просто спільній і одночасній) діяльності, в якій суспільне розподілені між індивідами окремі виробничі акти, коли «багато рук бере участь одночасно у виконанні однієї і тієї самої неподільної операції» ².

Найпростіші форми суспільного розподілу праці передбачають як спілкування індивідів з огляду на необхідність ідеально і реально, предметне співвіднести індивідуалізовані завдання і майбутні результати Їх виконання, так і усвідомлення останніх як складових елементів єдиного трудового, колективного процесу. Свідомість споконвічне пов'язана з узагальненням саме завдяки праці, колективній діяльності, а не завдяки будь-яким формам спільного існування людей. Свідомість — це соціально-психологічний механізм регуляції поведінки індивіда, що зароджується

¹ Зважаючи на те, що зміст категорії «свідомість» висвітлено з необхідною повнотою в працях О. М. Леонтьєва (Деятельность. Сознание. Личность. М., 1977), К. К. Платонова (О системе психологии. М., 1972), О. Г. Спіркіна (Сознание и самосознание. М., 1972), не будемо розкривати його детально, а відішлемо читача до зазначених джерел.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 313.

137

в умовах колективної діяльності і передбачає спілкування (психосоціальні стосунки). І навпаки: спілкування передбачає усвідомлення (узагальнення). Механізми свідомої поведінки виявляються як у регуляції предметних, трудових операцій, так і соціальних взаємовідносин особи з іншими людьми. Адже відношення індивіда до виконуваних трудових актів чи ухиляння від них опосередковано його ставленням до дій членів свого колективу.

Спільна трудова діяльність, суспільне розподілена між членами колективу, є об'єктивною основою взаємозв'язку спілкування і свідомості та відповідних категорій психології, які виконують специфічні пояснювальні функції. Категорія «свідомість» розкриває психологічну характеристику змісту і механізмів відображення дійсності на соціальне зумовленому рівні організації поведінки. Категорія спілкування (психосоціальних стосунків) відображує об'єктивні зв'язки індивіда з соціальною групою, які представлені в його психіці в особливих формах, що принципово відрізняються від форм, породжуваних суб'єктно-об'єктними залежностями в системі «організм-середовище». Але категорія «свідомість» співвідноситься не тільки з категорією «спілкування».

Свідомість людини діалектичне пов'язана з несвідомими формами діяльності. Для адекватного відображення в категоріальному апараті психології суспільне історично зумовленого рівня активності поведінки варто поряд з свідомістю і несвідоме розглядати як особливу категорію, що описує специфічні властивості зазначеного рівня.

В історії природничонаукового пізнання несвідоме психічне тлумачилось переважно як детерміноване таємничими біологічними факторами, як прояв непідконтрольних свідомості прихованих психофізіологічних потенцій людини. Несвідоме відносили до спонтанних форм вияву замаскованої «тваринної» природи людини і розглядали як щось вороже суспільним нормам, що нав'язуються особистості ззовні. Відносини між несвідомим (біологічно зумовленим) і свідомістю (соціальне детермінованим) описувались у термінах «конкуренція», «антагонізм». Типовим зразком такого тлумачення є вчення класичного психоаналізу про несвідоме та свідомість.

138

Психологам-марксистам було необхідно показати як соціальну зумовленість несвідомого, так і якісну специфіку його проявів на рівні індивіда та особистості. Адже, як відмічали ще на початку XX століття, склались три групи психологічних напрямків, які «зондували» один з рівнів (форм) несвідомого психічного. «Перша група стверджує, що підсвідоме — це духовне життя розвинутої реальної особистості, що лежить в глибині свідомого «Я»... Друга група стверджує: підсвідоме має психічний характер, але не утворює органічної єдності, воно складається з ідей, але спочатку вони не утворюють особистості... Нарешті, третя група стверджує, що підсвідоме — підкладка анормальних явищ, тотожна з тією діяльністю, яка лежить в основі звичайних процесів пам'яті, уваги та ін., підсвідоме зовсім не має психічного характеру, а є фізіологічним мозковим процесом» ¹.

Ці три групи напрямків у спотвореній формі відобразили наявність трьох рівнів (форм) несвідомого: організмового (біогенного), індивідного (соціального, що зокрема проявляється в явищах сугестії — контрсугестії як специфічних формах соціальної адаптації) та особистісного (творчо-інтуїтивного), хоча в кожному окремому випадку несвідоме одного рівня розглядалось як несвідоме взагалі. Суттєвим недоліком цих напрямків було те, що окремі якісні форми прояву несвідомого ототожнювались з несвідомим в цілому. Виявлені закономірності інтуїції, біогенного чи соціогенного несвідомого екстраполювались на всю гаму проявів несвідомого психічного. Уявлення про порівневу організацію несвідомого, його іманентну віднесеність до свідомості були чужими різним інтерпретаторам несвідомого, які ігнорували методологію діалектичного матеріалізму.

У вітчизняній психології несвідоме розглядається не як «поверх» чи «підвал» в ієрархічній структурі психіки, а як невідривний компонент свідомої діяльності людини на всіх її рівнях організації.

У працях Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, Д. М. Узнадзе було показано, що свідомі форми відображення дійсності функціонують у нерозривній єдності з несвідомими. Збагачення свідомих компонентів

¹ Мюнстерберг Г. Подсознательное. — В кн.: Новые идеи в философии. Сб. 15, СПб, 1914, с. 56-57.

139

психічної діяльності є водночас розширенням і поглибленням змісту несвідомих компонентів. На противагу ідеалістичній психології, психологи-марксисти розглядають свідоме і несвідоме не як взаємовиключаючі, а як взаємодоповнюючі сторони в психічному житті людини, їх єдність конституюється тим, що за змістом, механізмами функціонування і джерелами розвитку вони є суспільно-історичними феноменами. Ще Л. С. Виготський у своїй ранній роботі «Психологія мистецтва» (1925 р.) зазначав, що «несвідоме не відокремлено від свідомості якоюсь нездоланною стіною. Процеси, що починаються в ньому, мають часто своє продовження в свідомості, і навпаки, багато свідомого витіснюється нами в підсвідому сферу» ¹. Не будемо надто критичними в оцінці доречності вжитого терміна «витіснятись», оскільки важливо в даному випадку відзначити підхід Л. С. Виготського до вирішення питання про взаємовідношення свідомого і несвідомого психічного. Вивчаючи продукти художньо-естетичної діяльності, в яких реально об'єктивувався взаємозв'язок свідомого і несвідомого, Виготський розпочав дослідження несвідомого саме як психосоціального феномена. Дослідження несвідомого не протиставляється вивченню свідомості, їх зв'язок розглядається як вихідний момент. «Через свідомість, — писав Виготський, — ми проникаємо в несвідоме, ми можемо певним чином так організувати свідомі процеси, щоб через них викликати несвідоме» ². В «Психології мистецтва» здійснена спроба тлумачити природу несвідомого психічного в рамках не психофізіологічної, а психосоціальної проблеми. Несвідоме чи не вперше в історії психології трактувалось не тільки і не стільки як біологічне за суттю і за походженням, скільки як соціальне генетично і функціонально. В світлі цього мистецтво розумілось як «соціальне розрішення несвідомого». Хоч цей підхід не набув поширення в психології, однак про його перспективність у поясненні несвідомих форм психічного життя свідчить ряд нових спроб трактувати несвідомі компоненти психіки як похідні від соціально-психологічних і соціально-логічних факторів. Так, Л. Сев відзначав, що неусвідомлене (підсвідоме),

¹ Выготский Л. С. Психология искусства. М., 1968, 2-е изд., с. 96.

² Там ж е, с. 327.

140

з яким ми зустрічаємось у розвинутої особистості ¹, менш за все може розглядатись як «нейрофізіопсихологічний факт», як проста відсутність свідомості. Він підкреслює соціальну природу несвідомого і джерело його виникнення в капіталістичному суспільстві: «над фундаментальними структурами розвиненої особистості панує вихідна реальність позитивного підсвідомого: соціальна ексцентрація людської сутності. Ця ексцентрація... означає, що неясність суспільних відносин з необхідністю первинна по відношенню до відповідної неясності конститутивних відносин особистості». Підсвідоме «супроводжує розвинену особистість як таку і без кінця випливає з об'єктивних характеристик соціального кругообороту її актів» ². Джерело несвідомого слід шукати, за Севом, не в надрах психофізіології, а в «неясності суспільних стосунків», які зумовлюють ілюзорність відображення соціальної дійсності. Якщо Л. Сев намагається показати зумовленість неусвідомлюваних компонентів психіки соціально-психологічними факторами, то М. Г. Ярошевський, вводячи термін «надсвідоме» для позначення представленості логіки розвитку науки в творчості конкретної історичної особистості, показує детермінованість даних компонентів логіко-соціальними факторами. Ці дослідження підтверджують перспективність наміченого Л. С. Виготським тлумачення природи несвідомого. Відмітимо, що у всіх випадках автори підкреслено протиставляють своє розуміння несвідомого його інтерпретації З. Фрейдом. Торкаючись питання про функції мистецтва, Виготський відмічав, що через «соціальну цінність мистецтва соціальне одержує владу над нашим несвідомим» 3. Виступаючи проти біологізації природи почуттів людини, Виготський намагався знайти джерела їх «соціалізації». Одним із таких джерел є мистецтво, яке здійснює «переплавку» найінтимніших індивідуальних почуттів, «соціалізує» емоційно-мотиваційну сферу психіки

¹ Під розвинутою особистістю Л. Сев розуміє такий спосіб організації поведінки, який належить як до особистості, так і до суспільного індивіда. Дана ним характеристика «несвідомого» стосується насамперед несвідомого соціопсихічного (індивідного) рівня.

² Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 499, 500. 3 Выготский Л. С. Психология искусства. М., 1968, 2-е изд., с. 106.

141

людини. Ця «переплавка почуттів поза нами здійснюється силою соціального почуття, яке об'єктивоване, винесене поза нас, матеріалізоване і закріплене у зовнішніх предметах мистецтва, які зробились знаряддями суспільства» ¹.

Несвідоме на рівні індивіда та особистості в будь-яких сферах його прояву виявляється суспільне детермінованими специфічними факторами: в сфері суспільної практики — непізнаністю суспільних відносин (Л. Сев), у науковій діяльності-логікою розвитку науки (М. Г. Ярошевський), у художньо-естетичній діяльності — логікою суперечливих взаємовідносин форми і змісту художнього твору (Л. С. Виготський).

Сказане дає підстави розглядати несвідоме як особливу категорію психологічної науки, що починає викристалізовуватись в останній час. Свідомість і несвідоме утворюють діалектичну пару, що описує специфічні особливості психосоціального рівня детермінації поведінки загалом.

Виходячи з принципових положень діалектичного матеріалізму про залежність пізнання нижчих форм від осягнення природи вищих форм («Анатомія людини — ключ до анатомії мавпи» ²), можна з певністю говорити про можливу субординацію методологічних проблем психології, зокрема про особливе місце психосоціальної проблеми. Психосоціальна проблема, аспектами якої виступають питання про відношення соціального і біологічного в структурі психіки людини; про відношення колективного й індивідуального в психіці людини; психокібернетичне (психоінструментальне) питання, — через природу об'єкта свого дослідження домінує поміж інших методологічних проблем. Від характеру розв'язання психосоціальної проблеми залежить спосіб розв'язання психофізіологічної, психогностичної, психопраксичної проблем.

Визначивши відносне підпорядкування психосоціальній проблемі інших методологічних проблем психології, ми маємо і категорії психосоціальних стосунків, відособлення, свідомість, несвідоме розглядати як нерядоположні категоріям дії, образу, мотиву.

Проте категорії спілкування — відособлення, свідомості — несвідомого

¹ Выготский Л. С. Психология искусства. М., 1968, 2-е изд, с. 316-317.

² Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 12, с. 688.

142

не охоплюють багатоманітності специфічних проявів соціальне зумовленого рівня психіки. Слід вирізнити категорії, які б описували на новому соціопсихічному рівні детермінації поведінки аспекти психіки, раніше проаналізовані в категоріях образу, дії, мотиву. В історії психологічної думки формується спеціальний категоріальний апарат, що покликаний відобразити грані психіки індивіда. Так, окремі аспекти категорії психосоціального образу висвітлювались психологічними напрямами, які спинялись на об'єктивації психічного в продуктах культурної творчості (Г. Штейнталь, О. Потебня), а також французькою соціологічною школою. Категорія психосоціальної мотивації у спотвореній формі виступила в концепції присвоєння індивідами соціальних цінностей (В. Дільтей, Е. Шпрангер), у якій дістала фальсифікованої Інтерпретації мотивуюча роль соціальних цінностей у психічному житті індивіда. П. Жане у ряді праць торкається питань, пов'язаних з розробкою категорії психосоціальної дії. Його положення про «соціальну абулію», про «співробітництво», про місце дії у структурі психічних функцій дають певний матеріал для змістовного наповнення категорії «психосоціальної дії». П. Жане спробував показати соціальний характер механізмів психічного, тобто соціальну природу регулятивного практичного аспекту психічного життя людини.

Критичний аналіз цих досліджень, здійснений Л. С. Виготським та його послідовниками, сприяв зміні погляду на загальнопсихологічні категорії образу, дії, мотиву. Було показано залежність змісту і динаміки мотивів від соціальних факторів, проаналізовано процес переходу від соціальних, «інтерпсихічних» структур до індивідуальних, «інтрапсихічних». Усе це уможливлює припущення, що на рівні індивіда слід оперувати термінами «психосоціальний образ», «психосоціальна дія», «психосоціальна мотивація», які вже зараз виповнюються конкретним змістом, що дозволяє розуміти Їх як специфічні психологічні категорії.

Соціальне в психіці конкретного індивіда стає як: а) система соціальних цінностей, що визначає інтенціональність поведінки суб'єкта; б) система соціального пізнавального досвіду, що структурує поведінку

143

індивіда і служить засобом орієнтації в суспільстві; в) система соціального практичного досвіду.

Ці грані соціального в психіці людини мають осягатися в особливих категоріях психосоціальної мотивації, психосоціального образу і психосоціальної дії, які розроблялися в радянській психології на основі методології історичного матеріалізму. Л. С. Виготський і його школа здійснили певні зрушення в трактуванні категорій образу, мотиву, дії, які розглядалися раніше як такі, що описують лише біопсихічний рівень поведінки. Зміна трактовки категорії образу в рамках психосоціальної проблеми полягала в підкресленні знакового, опосередкованого характеру пізнавальної діяльності людини. Знаковість когнітивних структур, як раніше відмічалось, розуміється Л. С. Виготським як їх соціальність і опосередкованість.

Категорія дії у концепції Л. С. Виготського набирає нового відтінку: вона підкреслює орудійність, опосередкованість регулятивно-праксичного аспекту психіки людини, а орудійність — це перш за все вияв соціальності. Новизна підходу в розробці категорії мотиву полягала в тому, що мотивацію Л. С. Виготський намагався розглядати як таку, що залежить від соціального оточення і насамперед від суспільних культурно-історичних цінностей. Його аналіз природи і генезису інтересів як вищих культурних потреб особистості свідчить про вичленування нового, більш високого «шару» в категорії мотиву — психосоціальної мотивації. Книга Л. С. Виготського «Педологія підлітка», в якій здійснена спроба аналізу соціально-історичної природи людських цінностей як динамічних і енергетичних факторів генезису поведінки особистості, належить до числа праць, в яких окреслено основні лінії дослідження психосоціальної мотивації.

Аналіз результатів конкретно-психологічних та історико-теоретичних досліджень радянських психологів показує можливість та необхідність вирізнення особливого циклу категорій, що описують різні аспекти соціопсихічного рівня детермінації поведінки. За відсутністю більш вдалих термінів будемо користуватися, як і раніше, термінами «психосоціальний образ», «психосоціальна дія», «психосоціальний мотив».

Психосоціальний образ знімає в собі основні характеристики чуттєвого (психофізіологічного) і набуває

144

таких специфічних ознак, як знаковість, продуктивність, соціальність. Відображення дійсності на соціальне зумовленому рівні поведінки має опосередкований, знаковий характер. Цю його особливість переконливо розкрито в концепції Л. С. Виготського, про що мова йшла раніше. Психосоціальний образ (відображення дійсності в мисленні, уяві, вербальній пам'яті) «обтяжений» матерією: мовленням як процесом використання індивідом мови — системи соціальних знаків. Психосоціальний образ — продукт і умови перетворення проблемної ситуації, в якій на основі попереднього суспільного досвіду знаходиться щось нове, раніше невідоме. Саме в цьому полягає його продуктивність. Соціальність мислительного образу зумовлена тим, що він не є породженням лише індивідуальної творчості особи, а виникає спершу як «інтерпсихічний», перетворюючись згодом в «інтрапсихічний», і в цій новій якості Психосоціальний образ за механізмами функціонування і мотивами діяльності суб'єкта є суспільним утворенням.

Соціальність властива не тільки розумовому образу. Багатство і повнота відчуттів не властиві людям одвічно. Різноманітність чуттєвого досвіду виникає в процесі розпредмечування людської сутності. «Лише завдяки предметне розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з'являється багатство суб'єктивної людської чуттєвості: музикальне вухо, око, що відчуває красу форми, — коротше кажучи, такі почуття, які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людські сутнісні сили... Виникнення п'яти зовнішніх чуттів — це робота всієї всесвітньої історії, яка минула до цього часу» ¹.

У вивченні закономірностей пізнавальної діяльності людини радянська психологія виходить з положення про взаємозв'язок спілкування і узагальнення, комунікації і мислення: спілкування передбачає узагальнення, узагальнення в свою чергу залежить від спілкування, являє собою продукт інтеріоризації інтерпсихічної діяльності. Так, єдність процесів мислення і комунікації розкривається, зокрема, в розвитку пізнавання світу дитиною: «Процеси узагальнення завжди виявляють строгу закономірну відповідність рівню

¹ Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх творів. К., 1973, с. 551-552.

145

розвитку дитячого спілкування. Розвиток спілкування й узагальнення йдуть пліч-о-пліч» ¹. Конкретним втіленням цього взаємозв'язку є знак. який виконує подвійну функцію — спілкування і узагальнення. Продуктивність психосоціального образу — це його узагальненість, але узагальненість особливого роду, відмінна від узагальнення чуттєвого образу. Узагальнення психосоціального образу має абстрактно-понятійний характер.

Психосоціальна дія має «інструментальний», опосередкований характер, вона відрізняється від психофізіологічної дії продуктивністю, соціальністю. «Інструментальність» психічної дії людини полягає в підпорядкованості її програмі, що передбачає виконання ряду «технічних» операцій, які не випливають прямо з самого об'єкта чи конструкції тілесного органу, а задані у навичках як засвоєних вміннях на основі присвоювання соціального досвіду. «Інструментальність» дії об'єктивується в такій її іншій якості, як продуктивність. Застосування «обхідних», опосередкованих операцій диктується необхідністю досягти принципових змін у об'єкті дії, реалізація чого надає дії ознаки продуктивності.

Різноманітні типи та способи соціального контакту можуть бути розглянуті з точки зору використовуваних семіотичних засобів у різних ситуаціях спілкування. Історія психологічної думки накопичила деякий матеріал, що дає підставу провести попередньо класифікацію ситуацій спілкування, виходячи з домінування певного засобу (знак, символ, сигнал) у конкретній комунікативній «мережі».

Біхевіористичний напрям у психології, історичною заслугою якого визнається внесок у розробку ряду аспектів категорії дії, провів разом з тим аналіз ситуацій спілкування, що виникають у процесі практичної, а точніше, маніпулятивно-предметної діяльності.

Основним засобом передачі інформації при спільній діяльності індивідів у практичних ситуаціях виступає сигнал. Сигнал — це спонука до дії, яка передається у формі певної тотожності позначуваного і позначуючого, певного співпадання зовнішньої сторони описуваних явищ зі змістом останніх. Проте біхевіоризм

¹ Выготский Л. С. Развитие высших психических функций. М, 1960, с. 373.

146

схематизував ці істотні особливості комунікативного циклу, який з'являється в практичних ситуаціях взаємодій членів колективу. Ним ігнорувався такий найважливіший момент соціального контакту, як суспільно-історичний досвід. Сигнальні засоби людини ототожнювались з тваринною комунікацією. Інст-рументальність (сигнальність) психіки людини бралась позаісторично. Інструменти розглядались у біхевіоризмі як засоби індивідуального пристосування, що виробляються (а не засвоюються) в процесі спілкування. Біхевіоризм не позбавив знака значення, але обмежив останнє лише змістом сигналу як пускача та об'єктиватора дії. БіхевІористи виділили сигнал як основну одиницю комунікації в маніпулятивно-прак-тичних ситуаціях взаємодії осіб і почали розглядати його (сигнал) як універсальний засіб спілкування.

Психосоціальний мотив характеризується опосеред-кованістю, «символічністю», продуктивністю, соціальністю. Мотив на рівні людини не є лише потягом, що йде від і до предмета, він постає і в його «субститутах», замінниках. Подібно до того, як розумовий образ з точки зору засобів комунікації ми можемо «трансформувати» в знак (знакову систему), а психосоціаль-ну дію — в сигнал, який спонукає до виконання окреслених операцій, так і мотивацію людини в плані засобів комунікації умовно можна розглядати як символізацію.

Психосоціальна мотивація у людини характеризується «ненасичуваністю». Задоволення одного інтересу веде не до редукції, а до появи нових мотивів, відбувається розвиток мотивів. В цьому плані психосо-ціальний мотив розглядається як такий, що має продуктивний характер. Мотиви людини носять узагальнений характер. Вони з'являються і функціонують у процесі привласнення і продукування соціальних цінностей. Психосоціальний мотив — це результат і умова розпредмечування та опредмечування культурно-історичних цінностей. Саме в цьому плані розглядається соціальність мотивації.

Отже, аналіз становлення «мережі» категорій, які описують соціальне зумовлений рівень активності поведінки, дозволив намітити основні її опорні «вузли». Це — пари категорій спілкування — відособлення, свідомість — несвідоме, в яких розкривається загальна

147

природа і механізми функціонування соціопсихічного рівня активності, а також категорії психосоціального образу, психосоціальної дії, психосоціального мотиву, які описують окремі грані психіки цього рівня.

Якщо для опису психофізіологічного рівня активності виділено три категорії, то, природно, для більш складного, якісно відмінного рівня буде потрібно використати ширший «асортимент» категорій. Більш складна система потребує для свого адекватного розкриття гнучкого й багатого науково-категоріального апарату.

Вивчаючи особливості соціопсихічного рівня детермінації, дослідник мимоволі стикається з питанням про взаємовідносини рівней зумовленості поведінки, яке для психологічної науки залишається відкритим. Нерідко спроби проаналізувати порівневу будову психіки кваліфікуються як описання людини та її психічних властивостей у вигляді «листкового пирога». До того часу, доки конкретно-психологічний аналіз не розкриє самі механізми зв'язку між рівнями, важко буде знайти які-небудь переконливі аргументи проти такого звинувачення. Усвідомлюючи складність вивчення законів взаємозв'язку рівнів детермінації поведінки, ми дозволимо собі зупинитися на деяких методологічних аспектах цього питання.

Перш ніж обговорювати методологічні аспекти питання про відношення біопсихічних і соціопсихічних детермінант, яке є найбільш проблематичним у загальнопсихологічній теорії, слід звернутись до його історії. В радянській психології помітний вклад у розробку вихідних положень можливого його розв'язання внесли два наукових напрямки — Л. С. Виготського та С. Л. Рубінштейна. Для сучасних дослідників особливу цінність має висвітлення в психологічних концепціях Виготського і Рубінштейна питань про відношення «шарів» психічного. Спільність підходів обох відомих психологів полягала в підкреслюванні як взаємозв'язку, так і якісної своєрідності різних рівнів детермінації психічного. В той час індивідуальні наукові програми досліджень та різні ідейно-наукові ситуації спонукали Рубінштейна та Виготського зміщувати акценти в трактуванні взаємовідносин біопсихічних та соціопсихічних детермінант. Перед Виготським стояло завдання показати якісну своєрідність

148

психіки людини на відміну від психіки тварини. Він не концентрував дослідницьких зусиль на пошуку загальних закономірностей психіки тварини і людини, тому що в 20-30-ті роки для радянської психології першорядним було завдання розкрити природу та механізми соціальної зумовленості поведінки людини.

Дещо інша ідейно-наукова ситуація в психологічній науці склалася у 40-50-ті роки. Як першорядне завдання для психологів та фізіологів була висунута вимога пояснити матеріальні основи психічної діяльності. В зв'язку з цим основну увагу було приділено аналізу біопсихічних детермінант. Що ж стосується вивчення соціопсихічного рівня детермінації, то воно концентрувалося на встановленні форм його залежності від нижчих рівнів. У зв'язку з цим питання про специфіку та відносну самостійність соціопсихічних детермінант не знаходило конкретно-наукового розв'язання. У цій науково-соціальній ситуації С. Л. Рубінштейн намагався показати залежність соціальне зумовлених структур психіки від матеріального субстрату. Разом з тим він неодноразово проводив думку, що нижчі «шари» психічного перетворюються у вищі, набуваючи якісних особливостей. Він рішуче заперечував розуміння психічного життя як одношарового, площинного. Адже втрата з поля зору нижчих рівнів, які «ховаються» за вищими в результаті їх перетворення, мимоволі приводять до трактування свідомості як площинного утворення, що нехай навіть досягло самої значної «висоти».

В історії радянської психології порушується і розв'язується також питання про динаміку взаємовідносин біопсихічного і соціопсихічного рівнів детермінації поведінки. Так, Виготський у самих загальних рисах показав, як змінюється відношення природженого та набутого, соціального та біологічного в онтогенезі психіки людини. Основний вектор змін — зростання ролі набутого досвіду в організації поведінки дитини. Набутий досвід розглядається як продукт привласнення суспільних цінностей — дій, мотивів, знань, тобто набуте є перш за все соціальним. І хоча, за Виготським, дитина з самого початку є соціальна істота (а не біологічний індивідуум, що соціалізується), він не знімає питання про динаміку взаємовідносин

149

біологічного і соціального (точніше біопсихічних і соціопсихічних детермінант).

Функціональне вживання знаку та інструменту є центральним у переході пріоритету від біопсихічних до соціопсихічних детермінант. Виготський не заперечує, як інколи стверджують деякі його критики, важливості функціонування базових структур для «забезпечення» умов домінування більш високих психічних функцій.

Основне положення, встановлене ним при вивченні вищих психічних функцій, — це визнання «природної основи культурних форм поведінки. Культура нічого не створює, вона тільки видозмінює природні дані у відповідності з цілями людини» ¹. В системно-ієрархічній організації психіки «основу і зміст вищої форми складає нижча, вища виникає тільки на певному ступені розвитку і сама без упину знову переходить у нижчу» ². Рефлекторні закономірності не зникають, а перетворюються на соціальне зумовленому рівні активності поведінки.

У з'ясуванні складних динамічних відношень між нижчими та вищими психічними функціями, у вичле-нуванні основних факторів, що впливають на формування соціальне зумовлених структур психіки, — беззаперечна заслуга Л. С. Виготського.

Які ж умови домінування кожного з рівнів детермінації поведінки? Певно, варто ще раз уточнити, що слід розуміти під — самим терміном «домінування». Домінування визначили вище як відносне переважання якогось виду детермінант при одночасному функціонуванні інших. Домінувати один з рівнів може при наявності взаємодії з іншим рівнем. При «відключенні» одного з них відпадає питання про відносне превалювання іншого. Домінування — це завжди і взаємодія. Але що ж зумовлює це домінування?

Результати досліджень процесів пізнання, мотивації та регулятивних механізмів психіки дають відповідний матеріал для визначення деяких необхідних умов домінування одного з рівнів. Найбільш загальне положення, що розкриває умови домінування аналізованих тут рівнів, сформулюємо таким чином: важливим

¹ Выготский Л. С. Развитие высших психических функций. М., 1960, с. 200.

² Та м же, с. 155.

150

фактором домінування соціопсихічних детермінант є «стійкість», «надійність», «рівновага» біопсихічних детермінант. Опосередкованим логічним доказом такого твердження є «закон економії» Ллойд-Моргана. згідно з яким не варто пояснювати поведінку за зразком більш досконалої психічної організації, якщо вона може бути пояснена за допомогою простіших психічних «моделей». Але цей закон має нібито лише «гносеологічний» план — він стосується побудови наших пояснювальних схем щодо організації психіки. Все ж вимога Ллойд-Моргана повинна мати і «онтологічний» підтекст, сенс якого в тому, що рівні психічного, певно, функціонують, підкоряючись тому ж «закону економії». Організація психічного життя є такою, що все те, що може бути скоординоване на нижчому рівні, не повинно і не передається на «поверхи», що лежать вище. Цю думку можна підтвердити, беручи до уваги будову і характер функціонування матеріального субстрату психіки. Головний мозок приймає та перетворює сенсорні дані, які попередньо були реорганізовані в нижчих відділах нервової системи. Попередня обробка інформації проміжними нейронами спинного мозку і нижчими відділами головного мозку до того, коли вона надійде в кору, - умова адекватного та своєчасного відображення дійсності. Аналогічно за «законом економії», певно, здійснюється самоорганізація рівнів психіки. Те, що під силу біопсихічним детермінантам поведінки, реалізується на цьому рівні.

Звичайно, екстраполяція «закону економії» Ллойд-Моргана на новий аспект аналізу психічного дуже умовна. Цей закон можна переносити на пояснення взаємовідносин біопсихічних і соціопсихічних детермінант лише в метафоричному плані. В аналізі взаємодії рівнів активації поведінки є більш конкретні та достовірні дані відносно умов домінування певних детермінант. Це перш за все ієрархічна теорія мотивації А. Маслоу. Згідно з цією теорією, мотиви поведінки людини знаходяться в ієрархічній залежності. Причому для прояву вищих форм мотивації (пізнавальні та естетичні потреби, мотив самоствердження) необхідно, щоб різні види нижчих (фізіологічних) потреб були до певної межі насичені. Тільки за такої умови домінанта переходить від нижчих до вищих

151

(соціальних) мотивів поведінки. Ієрархічна теорія мотивації поведінки конкретизує положення, що умовою домінування соціопсихічних детермінант є певна «насиченість», «врівноваженість» біопсихічних детермінант.

Використовуючи лише одне з положень ієрархічної теорії мотивації, треба відмітити, що вона не може бути повністю прийнята на озброєння внаслідок того, що в ній не приділяється належної уваги особистісному фактору, без урахування якого неможливо розв'язати цю проблему. Суттєво і те, що в теорії Маслоу джерела розвитку індивіда і особистості містифікуються.

Можна припустити, що для психічних явищ, зумовлених переважно біогенними факторами, притаманне панування гомеостазису. Без гомеостазису нижчих психічних структур утруднюється встановлення примату соціопсихічно зумовлених форм поведінки.

Ускладнення ж діяльності ставить нові завдання, які можна вирішити тільки на вищому соціопсихічному рівні. Але їх виконання можливе при умові достатньої «завантаженості» і ефективного функціонування нижчих поверхів регуляції поведінки.

Психічний розвиток індивідуума характеризується зростанням «домінантності», відносної самостійності соціопсихічних детермінант. Відносна незалежність соціопсихічних детермінант — це не «розрив» відносин з нижчими рівнями, а новий ступінь їх взаємозв'язку.

Складність життєвих задач, що стоять перед суб'єктом, призводить до появи «конфліктних» взаємовідносин між рівнями зумовленості поведінки. Колізії, що з'являються у суб'єкта при зіткненні потужних конкуруючих між собою біологічних і соціальних факторів, знаходять своє розв'язання на більш високому рівні — особистісному. Конфлікт біопсихічних і соціопсихічних детермінант в окремих випадках переноситься в іншу площину — площину особистісно зумовлених форм поведінки. Міркування про умови домінування соціопсихічних детермінант мають силу лише щодо помірно конфліктних ситуацій, бо гострі колізії вирішуються лише на особистісному рівні.

Конкретно-наукові дані та їх теоретичні узагальнення сучасної психології — серйозний контраргумент

152

як проти відособлення психічного від фізіологічного, так і проти відособлення рівнів самого психічного. Відособлення біологічно і соціально зумовлених рівнів психіки виявлялося у відомому епістемологічному явищі редукціонізму. Зведення рівнів, що тут аналізуються, до одного з них знаходить вираз у фізіологічному або соціологічному редукціонізмі.

Розгляд біо- та соціопсихічних рівнів детермінації психіки в зв'язку з принципом розвитку також дозволяє констатувати їх якісну своєрідність і нерозривний зв'язок. Як відмічалося вище, формування структур, зумовлених біопсихічними та соціопсихічними детермінантами, реалізується на підставі різних «інваріантів» принципу розвитку. Принцип розвитку по-різному виступає при переході від одного рівня до іншого: як визрівання, формування та творення. На різних етапах становлення особистості змінюється співвідношення і відносна роль вказаних «інваріантів» розвитку. Послідовно переходить пріоритет від одного типу розвитку до іншого: від дозрівання до формування та розвитку особистості шляхом творчої діяльності. Біопсихічні структури з самого початку і насамперед детерміновані процесом дозрівання та научіння, хоча залежать також від діяльності індивіда по присвоєнню суспільно-історичного досвіду. При взаємодії усіх відмічених вище типів розвитку примат на біопсихічному рівні належить научінню та дозріванню.

Соціопсихічним утворенням властивий свій домінуючий тип розвитку: вони формуються в процесі присвоєння суспільно-історичного досвіду. Особистість як найскладніше утворення є продуктом творчої діяльності, що скеровується суспільними ідеалами.

Оскільки біопсихічні та соціопсихічні детермінанти утворюють якісно специфічні, хоча і нерозривні рівні організації поведінки і мають власний домінуючий тип розвитку, саме це і є об'єктивною підставою фіксації виділених рівнів в особливих циклах психологічних категорій. Подолання зазначених типів редукціонізму стає можливим при врахуванні специфіки і взаємозв'язку різнорівневих психічних структур.

Наявні історико-теоретичні дані дозволяють дійти висновку, що кожному рівню детермінації поведінки відповідає своя категоріальна «мережа», хоча остання до цього часу не визначена чітко і повно. В сучасній

153

психології спорстерігаеться тенденція зростання питомої ваги досліджень соціопсихічного і особистісного рівнів поведінки, що опосередковано відображує важливу роль соціопсихічних детермінант у життєдіяльності людини. Зростаючий інтерес до вивчення тих сторін психічної реальності, які осягаються в «мережі» категорій соціопсихічного та особистісного рівнів, вказує на «вектор» еволюції всієї системи психологічних категорій.

Проблема взаємозв'язку біо- і соціопсихічних рівнів детермінації поведінки пов'язана з питанням про адекватні методи дослідження цих рівнів. Історичний досвід свідчить, що аналіз конкретного рівня детермінації психіки потребує використання певного арсеналу методів та методик, хоча цей «арсенал» ще недостатньо повний і апробований щодо вищих рівнів детермінації психіки, зокрема соціопсихічного. Саме ігнорування специфіки соціопсихічного рівня спричинило механічне перенесення методів і методик, що успішно застосовувались у дослідженні біопсихічного рівня (як уже відзначалось, умовно-рефлекторні методики застосувались при вивченні соціально зумовлених форм поведінки).

Кожному рівню активності поведінки, певно, відповідає і своя висхідна одиниця аналізу. Так, біопсихічні властивості людини об'єктивуються в психофізіологічній реакції, що виступає елементарною «клітинкою» аналізу поведінки на рівні організму. На рівні індивіда висхідною одиницею аналізу виступає соціопсихічний акт як дія людини, що звершується в силу неусвідомлюваної суспільної необхідності. Висхідною одиницею аналізу поведінки особистості, як буде розглянуто вище, є вчинок, як свідоме прийняття соціальної необхідності і вільна творча дія згідно з пізнаними законами дійсності.

Отже, дослідження взаємозв'язку біопсихічних та соціопсихічних детермінант поведінки передбачає висвітлення широкого кола проблем: про динаміку їх взаємозв'язку, про властиві їм домінуючі типи розвитку, про методи та одиниці їх дослідження, про систему категорій, що фіксують ці типи детермінант. Ці проблеми не можуть розв'язуватись умоглядним шляхом. Необхідні як історико-теоретичні, так і конкретно-експериментальні дослідження. Динаміка «взаємин»

154

біопсихічних та соціопсихічних детермінант розкриється повніше, коли це питання буде розглядатись у контексті проблеми особистісної зумовленості поведінки. Значення дослідження взаємозв'язку рівнів детермінації психіки для практичного оволодіння ними очевидно, як явна і теоретична значимість розробки цієї проблеми.

Відоме висловлювання класиків марксизму про те, що «дійсне духовне багатство індивіда цілком залежить від багатства його дійсних відносин» ¹, вказує на надзвичайну актуальність в умовах розвинутого соціалізму вивчення природи і механізмів спілкування. Тому подальше розгортання соціально-психологічних досліджень людського спілкування є першочерговим завданням психологічної науки, яке має важливе значення для теорії та практики будівництва комуністичного суспільства.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, с. 34.

РОЗДІЛ VIII

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: