ПРИНЦИПИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Зміни в структурі науково-теоретичних знань, зумовлені науково-технічною революцією, знаходять свій вираз, зокрема, у дальшому зростанні значення

28

фундаментальних принципів у науково-дослідницьких розробках. У зв'язку з цим підвищується науковий інтерес до вивчення функцій в системі сучасного наукового знання тих теоретичних положень, які здобули статус принципів або претендують на таку роль. Особливого значення набуває це завдання у психологічній науці. Різке зростання числа публікацій, які прямо чи опосередковано висвітлюють методологічні та історико-теоретичні проблеми психології, супроводжується помітним збільшенням різноманітних положень, що розглядаються різними авторами як методологічні. Деякі загальні теоретичні судження без достатніх для цього підстав підносяться в ранг методологічних принципів психологічної науки. Складається ситуація, коли поряд з принципами починають сусідити псевдопринципи. Але ж «не всі теоретичні положення науки стають принципами. Такими виступають лише загальні закони, які стали знаряддям дослідження. Мабуть, передчасно, наприклад, визначати спілкування як методологічний принцип дослідження» ¹. Тому треба буде відсікти ті положення, які не є власне принципами. Бо в умовах нагромадження псевдопринципів наявна ж не мінімізація, «ущільнення» знань (в чому власне і полягає одна з функцій принципів), а їх розбухання внаслідок довільного творення або абсолютизації і неадекватній екстраполяції теоретичних положень психології, що вірні лише в певних межах. Особливу ретельність у цьому плані виявляють буржуазні психологи, які підносять у ранг принципу елементарні теоретичні судження. Таким способом з'являються відомі «принципи» задоволення, підкріплення; проб, помилок і випадкового успіху та ін. На Заході щедро видаються роботи, в назвах яких фігурує слово «принцип».

Однак там, де будь-яке загальне судження проголошують принципом, там у дійсності немає жодного науково обгрунтованого принципу. Показово, що у виданій на Заході «Психологічній енциклопедії» ² відсутній навіть підрозділ «Принципи». Тому стає зрозумілою особлива актуальність питання про провідні принципи психології та їх систему для успішного

¹ Шорохова Е. В. Социальная психология (проблемы и задачи). — В кн.: Методологические принципы социальной психологии. М., 1975, с. 9.

² Encyclopedia of Psychology, vol. 1-3, N.-Y., 1972—1973.

29

ведення ідейної боротьби в сучасній психологічній науці.

Обгрунтування і розробка як основоположних у психології таких принципів, як принцип єдності психіки і діяльності, детермінізму, історизму, відображення, — важливий внесок радянських теоретиків у світову психологічну науку. Водночас, якщо у висуненні і розробці принципів цієї науки радянські психологи мають безсумнівні успіхи, то в систематизації цих принципів (а також у власне психологічному їх формулюванні) наявні істотні прогалини. Тому існує не один, а кілька переліків принципів. Найбільш відомим з них є перелік, який міститься в матеріалах доповіді К. В. Шорохової на IV Всесоюзному з'їзді товариства психологів: «Діалектико-матеріалістичний монізм, рефлекторний принцип, принцип відображення, зв'язку свідомості і діяльності, детермінізму, розвитку, принципи суспільної зумовленості, історизму, принципи єдності індивідуального і суспільного, особистісний підхід» ¹. Проте ці десять принципів стосуються загальної психології. А скільки ще можна додати до них принципів спеціальних (прикладних) психологічних дисциплін? Так, як принципи соціальної психології виділяють, наприклад, «принцип партійності, соціальної зумовленості психіки, детермінізму, відображення, спілкування, соціальної значимості суспільної свідомості» ².

Які положення в цих «списках» справді займають тут місце по праву, а які слід віднести до псевдопринципів («ще не принцип», «ніколи не принцип»)? Який порядок у цьому «списку» повинен бути визначений для істинних принципів, яка їх система? Звідси — друге питання: який критерій розрішення принципу і псевдопринципу, яка основа -можливої системи принципів психологічної науки? Першорядними завданнями в розробці принципів марксистської психології стають: а) визначення «списку» основних принципів і відсічення їх від псевдопринципів; б) розкриття змісту принципів, які виділені, та їх функцій у системі психологічних знань; в.) опрацювання формулювань

¹ Шорохова Е. В. Развитие методологии советской психологии — Материалы IV Всесоюзного съезда общества психологов. Тбилиси. 1971, с. 253.

² Сороковой А. Г Социально-психологические основы руководства. М., 1971, с. 14.

30

(і найменувань), які б підкреслювали приналежність принципу саме до психологічної науки; г) створення системи методологічних принципів. Якраз в системі кожен принцип набуває змістовно-психологічної наповненості, чіткого формулювання, саме система виявиться тим критерієм, який дозволить виключити «чужорідні тіла» (псевдопринципи) із наявних теоретичних психологічних знань. Розробка системи принципів психології — важлива передумова науково-категоріального синтезу психологічних знань. Ця система може бути використана як «пропускна» («чистилище») як для принципів та їх мнимих двійників і трійників (псевдопринципів), так і для категорій і «псевдокатегорій».

Одним із робочих прийомів розрізнення принципу і псевдопринципу на першому етапі можна взяти можливість включення (або відсутність такої) постулату, що верифікується, у взаємозв'язану систему принципів психології, які взаємоперетворюються ¹. Але що може являти собою ця система?

За одну з основ класифікації можна взяти центрацію навколо ключового (провідного) принципу всіх інших. При побудові психологічної теорії ключовий принцип служить не лише «точкою відліку» для інших, а й виступає «началом» теорії, яке виявляє себе у виборі висхідної «одиниці» аналізу психіки.

Трактування того чи іншого принципу як ключового визначає вибір висхідної «клітинки» психічного. Так, С. Л. Рубінштейн у різний час відводив головне місце то принципові єдності психіки і діяльності (1946), то принципові детермінізму (1957). Саме йому належить спроба вичленити вузловий, ключовий принцип психологічної науки. Виділяючи як основні в системі радянської психологічної науки принципи психофізичної єдності, розвитку, Історизму, єдності теорії і практики, С. Л. Рубінштейн відзначав: «Нитки, що ведуть від усіх цих основних принципів, сходяться в єдиній

¹ Принципи психології виконують властиві їм функції, які за своїм значенням не можуть бути підведені під рубрики «головні», «підпорядковані». Жоден з них не може бути названий домінуючим, оскільки кожен з них розкриває одну з істотних граней (особливостей) психіки і шлях її пізнання. В силу сказаного сама постановка питання про субординацію принципів некоректна.

31

узловій точці — положенні про єдність свідомості і діяльності» ¹.

Прагнення С. Л. Рубінштейна виділити вузловий принцип свідчить про розуміння ним цієї сукупності принципів як центрованої навколо певного «начала» — висхідного принципу. Визнаючи в цілому перспективність такого підходу до систематизації принципів психології, відзначимо, що положення про єдність свідомості і діяльності не можна без обумовлень розглядати як висхідне при побудові системи психологічних знань в силу того, що воно є в певному смислі наслідком положень про причинну зумовленість психічних явищ (принципу детермінізму) і про активну відображальну природу психіки (принципу відображення). Сам С. Л. Рубінштейн у більш пізній праці «Буття і свідомість» не повторює положення про домінуюче становище принципу єдності психіки (свідомості) і діяльності. В цій праці ключовим виступає принцип детермінізму (хоч ця думка тут не розгорнута).

На прикладі згаданих робіт С. Л. Рубінштейна підкреслимо один важливий наслідок, до якого підводить визначення вузлового принципу психологічної науки, а саме: вибір висхідного принципу в системі психологічних знань зумовлює вибір висхідної, елементарної «клітинки» аналізу психічного. В «Основах загальної психології» С. Л. Рубінштейн як таку «клітинку» пропонує взяти дію: «В дії, як «клітинці» чи осередку, представлені зачатки усіх елементів чи сторін психіки. При цьому особливо важливе те, що в ній вони представлені не у зовнішніх штучних відношеннях... У дії всі сторони психіки виступають у тих взаємозв'язках, в яких вони реально існують насправді» ².

Зрозуміло, що саме з положення про домінування принципу зв'язку психіки і діяльності випливає висновок про особливе місце основного елемента психіки і діяльності — дії. Зв'язок поміж вибором дії як висхідної ланки психічного і ключовим становищем принципу єдності психіки і діяльності простежується в «Основах загальної психології» досить чітко.

¹ Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М., 1946, с. 85.

² Там же, с. 178.

32

Коли ж провідним вибирається інший принцип психології, то це призводить (у С. Л. Рубінштейна) до зміни уявлень про висхідну «клітинку» психічного: при умові визнання за провідний принципу детермінізму на передній план висувається цілісний акт відображення об'єкта суб'єктом, який мислиться в такому випадку як «одиниця» психіки: «Справді конкретною «одиницею» психічного (свідомості) виступає цілісний акт відображення об'єкта суб'єктом. Утворення це складне, воно завжди в тій чи іншій мірі включає єдність двох протилежних компонентів — знання й відношення, інтелектуального й «ефективного»..., з яких переважає то один, то другий» ¹. Відзначений тут зв'язок висхідного принципу психології і висхідної «клітинки» психічного — це один з прикладів значимості визначення ключового принципу психології в структурі тої чи іншої концепції.

У працях С. Л. Рубінштейна, К. В. Шорохової, М. Г. Ярошевського проводиться думка, що основоположним принципом психології виступає принцип детермінізму. У відповідності з цим принципом необхідно відшукувати фактор, що визначає досліджуване явище. Цей принцип орієнтує на пізнання перш за все причин, які зумовлюють дане явище, але не лише причин. Завдання пізнавальної діяльності полягає не лише у пізнанні, а й передбаченні, прогнозуванні і, особливо, в пошуках шляхів до керування психічними явищами. С. Л. Рубінштейн, який багато зробив для розробки цього найважливішого принципу радянської психології, відзначав науково-практичне значення його реалізації в психології: «У своєму практичному застосуванні питання про детермінованість психічних явищ — це питання про керування ними, про можливість їх спрямованої зміни в бажаний для людини бік. В цьому — основне значення, основний життєвий смисл питання про детермінацію психічних явищ. Конкретно осягнути детермінованість, закономірну обумовленість психічних явищ, психічної діяльності і психічних властивостей людини — це означає знайти шляхи для їх формування, виховання» ². Що ж стосується значення принципу детермінізму для розробки психологічної теорії, то його важко переоцінити.

¹ Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 264.

² Там же, с. 226.

33

С. Л. Рубінштейн правильно висував принцип детермінізму як основний у побудові наукового знання. «Принцип детермінізму діалектичного матеріалізму виступає в цьому зв'язку як методологічний принцип, що визначає побудову наукового знання, наукової теорії. Методологічним принципом цей принцип в його діалектико-матеріалістичному розумінні є тому, що відображає природу самих явищ, виражає характер їх взаємозв'язку в дійсності» ¹.

Якщо цей підхід не зустрів яких-небудь заперечень з боку вчених, то відоме формулювання принципу детермінізму як переломлення «зовнішнього через внутрішнє» стало предметом критики. Першим, наскільки відомо, відзначив істотний недолік саме формулювання (але не самого вчення про детермінацію психіки, яке розвивалось у багатьох працях С. Л. Рубінштейна) В. С. Тюхтін, котрий вказав, що в такого роду інтерпретації «не до кінця подолані елементи механіцизму: дія зовнішніх факторів, незважаючи на їх трансформацію внутрішніми умовами, розуміється ще як одностороння дія» ². Найбільш аргументовану критику цієї формули дав М. Г. Ярошевський ³.

О.М. Леонтьєв. вказуючи, що ця формула нездатна розкрити причину «виникнення особистості як певної цілісності», запропонував «з самого початку повернути вихідну тези — внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє і цим самим само себе змінює» ⁴. Відмітимо, що навряд чи можна вважати цю тезу науковим формулюванням принципу детермінізму. Скоріше це полемічний вислів, аніж науковий постулат. Але очевидно, що обидві тези (формули) мають однакове право на існування і їх справжня наукова цінність може бути визначена лише в конкретно-історичній ретроспективі, яка дає ключ і до пояснення причин виникнення обох тез, і причин живучості їх у мисленні сучасного психолога.

Розгляд історичних форм детерміністичного пояснення психіки (домеханістичний, механістичний, загальнобіологічний, біопсихічний, соціопсихічний

¹ Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 10.

² Тюхтин В. С. О природе образа. М., 1963, с. 95.

³ Див.: Ярошевский М. Г. Специфика детерминации психических процессов. — Вопросы философии, 1972, № 1.

⁴ Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1977, с. 181.

34

детермінізм) ¹ показує, що формула «зовнішнє через внутрішнє» була висунута і розвивалась переважно психологами-матеріалістами. Контрформула «внутрішнє через зовнішнє» визначала принциповий підхід ідеалістичної психології до вирішення питання про природу психіки.

Уже психологічні погляди давньогрецьких мислителів містять елементи знань про природу психіки, які можна віднести як до першої, так і до другої формули. Так, у гіпотезі «еманації» Емпедокла містяться зачатки формули «внутрішнє через зовнішнє», відзначається першорядне значення реального руху (зовнішніх) фізичних елементів для виникнення відчуттів (внутрішнього). Примат зовнішнього подразнення для виникнення внутрішніх чуттєвих образів відзначав Демокріт.

Проте в поясненні розумової діяльності античний детермінізм поступається своїми позиціями ідеалістичним поглядам. Мислення і знання, наприклад, у Платона пояснюються як такі, що з самого початку існують за межами чуттєво-перехідного, як закладені в індивідуальній душі (внутрішнє). В пізнавальній діяльності людини вони виступають у своєму прагненні назовні до певних об'єктивних корелятів: «Те, що ми тепер пригадуємо, ми повинні були знати і в минулому...» ². Ідеалістичні уявлення про активну (спонтанну) природу свідомості (душі) містили в собі в експліцитній формі формулу «внутрішнє через зовнішнє», яка розвивалась пізніше в таких варіантах інтроспективної психології, як волюнтаризм та інтуїтивізм.

У кожній історичній формі детерміністичного пояснення природи психіки по-різному розкривається характер зв'язку внутрішнього і зовнішнього. Механістичний детермінізм – (Р. Декарт) поглиблював далі

¹ Включеність психічного в різні системи виступає побічною причиною своєрідності психологічної термінології. Терміни «біопсихічний», «соціопсихічний» відображають особливу «онтологію» лсихічного: його «приписаність» до соціальної і біологічної систем. Ці терміни не зовсім благозвучні, але вони несуть подвійне «захисне» навантаження. З одного боку, вони підкреслюють опозицію всіляким вченням про так звану психічну реальність; з іншого боку, протистоять тенденції підмінити аналіз взаємозв'язку рівнів детермінації власне психіки вивченням взаємовідношення фізіологічного, психічного і соціального.

² Платон. Соч., т. 2. М., 1970. с. 34.

35

положення Демокріта про причинний характер матеріального діяння джерела відчуття на відповідні органи відчуття. В боротьбі з суб'єктивізмом інтроспективної психології, що визнавала лише «внутрішнє» (автономне від зовнішнього світу внутрішнє поле свідомості суб'єкта), механодетермінізм абсолютизував роль «зовнішнього». «Зовнішнє» — в значенні механічних поштовхів — розглядалось як вихідне і визначальне начало органічних і психічних явищ. Абсолютизація механодетерміністами зовнішніх факторів і недооцінка внутрішніх у питанні про причинну зумовленість психічних явищ послужила гносеологічною передумовою появи тези «зовнішнє через внутрішнє». В історії психології ніхто не заперечував впливу зовнішнього на і через внутрішнє. Але ці діалектичні пари, і їх взаємовідношення трактувались найрізноманітнішими способами.

Механодетермінізм не відкидав повністю «внутрішнє» і до певної міри враховував вплив «зовнішнього через внутрішнє». Але «внутрішнє» мислилось тут лише як механічна «копія» результатів впливів, як механічно відбиті сліди дії зовнішніх агентів. «Внутрішнє», як однотипна «копія» зовнішніх впливів, позбавлялося всілякої активності.

Дещо по-іншому вирішується проблема взаємозв'язку зовнішнього і внутрішнього в психіці представниками загальнобіологічного детермінізму. Під «зовнішнім» тут розуміють не просто фізичне середовище, а біологічне. Звідси витікає, що впливи мають не механічний, а біологічно-адаптивний характер. «Внутрішнє» розглядається при цьому не як просто механічно втілені сліди взаємодії, а як певні інструменти, за допомогою яких організм досягає відповідності з середовищем (Г. Спенсер). «Внутрішнє» залежить не лише від історії індивіда, а й від історії роду. Розвиток індивідуальної свідомості здійснюється не просто-шляхом набуття досвіду, айв результаті наслідування родових якостей. Адаптивна поведінка організмів. не косить характеру однозначної залежності від зовнішнього середовища. Психічне (свідомість) здійснює пристосовні акти лише через зовнішню поведінку, тобто «внутрішнє» (свідомість) здійснює пристосування через «зовнішнє» (поведінку). В дещо загостреній формі позицію загальнобіологічного

36

детермінізму можна представити формулою «внутрішнє через зовнішнє».

Якщо для Р. Декарта і інших механодетерміністів середовище мало значення «пускового механізму», який на зразок зовнішнього поштовху приводив у дію «внутрішнє» (те, що первісне закладене або виникло як продукт фіксації результатів механічного впливу), то для Ч. Дарвіна середовище виступає як сила, здатна вже видозмінювати життєдіяльність. Середовище перетворювалось із джерела впливів в об'єкт дій організму. Завдяки діям («внутрішньому через зовнішнє» — внутрішній програмі, яка реалізується у зовнішніх тілесних актах) досягалось пристосування до зовнішніх умов, які безперервно змінюються. Дії приводили у відповідність «зовнішнє» і «внутрішнє», врівноваженість яких розглядалась як необхідна умова виживання організмів. Адаптивність дії досягалась внаслідок природного відбору корисних реакцій, які мають ймовірний характер. Таким чином дія (і поведінка в цілому) підпорядкована принципові не жорстокого, однозначного детермінізму, а ймовірнісного. Самостійна сила реагування живих істот стала розглядатись як важливий фактор детермінації поведінки.

Вперше протиставлення зовнішнього і внутрішнього на біологічно обумовленому рівні психіки (поведінки) було «знято» вітчизняним фізіологом і психологом І. М. Сєченовим. На противагу як інтроспективній концепції свідомості, яка перетворювала здатність до саморегуляції і самоконтролю в первісне дану якість суб'єкта, так і «предбіхевіористським» поглядам про визначеність психічного одною лише зовнішньою стимуляцією, І. М. Сєченов трактував чутливість — вихідний і фундаментальний елемент психічного — як єдність зовнішнього і внутрішнього. Розумінню чутливості як зумовленої характером зовнішніх впливів І власною активністю живої істоти (єдність внутрішнього і зовнішнього) сприяло введення ним уявлень про зворотний зв'язок, кільцеве керування рухом. Принцип зворотного зв'язку, . який зароджувався у психофізіології І. М. Сєченова, дозволяв з природничо-наукових позицій подолати дуалізм зовнішнього і внутрішнього, протиставлення. формул «зовнішнього через внутрішнє» і «внутрішнього через

37

зовнішнє». Чутливість розглядалась як багатократний перехід від зовнішніх (сенсорних) подразників до внутрішнього розрізнення умов дії на основі (знову таки зовнішніх) м'язових рухів.

Дослідження соціопсихічного рівня детермінації поведінки виявилось найбільш складним у методичному і відповідальним в ідейно-методологічному плані.

Справді наукові основи вирішення проблеми детермінації людської психіки і діяльності заклали класики марксизму-ленінізму. Цим самим був підготовлений методологічний грунт для діалектико-матеріалістичної інтерпретації питання про взаємовідношення зовнішнього і внутрішнього на соціальне зумовленому рівні психіки (поведінки) людини. Висунуте К. Марксом положення, що «...історія промисловості і виникле предметне буття промисловості є розгорнутою книгою людських сутнісних сил, чуттєво посталою перед нами людською психологією» ¹, виступає ключовим і в обговоренні питання про зовнішнє і внутрішнє в суспільно-історичній детермінації психіки. Розробка К. Марксом концепції про діяльну, революційно-перетворюючу сутність людини дозволила знайти вірний методологічний підхід до споконвічної дилеми «зовнішнє — внутрішнє» і у вивченні соціопсихічного рівня детермінації поведінки. «Породжуючи продукт, який набуває об'єктивної цінності і починає нести незалежне від неї існування, людина тим самим породжує і саму себе. Це один процес, а не два. Не «зовнішнє переломлюється через внутрішнє», а одночасно породження «зовнішнього» (в якому втілені сутнісні сили людини) і «внутрішнього» (як сутнісних сил, що немислимі без об'єктивації в реальному предметі). Таке справді діалектико-матеріалістичне розуміння детермінації психіки» ².

Внутрішнє і зовнішнє в детермінації психіки слід розглядати як поєднані одне з одним таким чином, як вдихання і видихання живої істоти. Зняття протилежності зовнішнього і внутрішнього досягається в реальній діяльності суб'єкта, в об'єктивованих продуктах його творчості: «Річ, створена суб'єктом, справа, зроблена

¹ Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх.творів. К.. 1973, с. 552.

² Див.: Ярошевский М. Г. Специфика детерминации психических процессов. — Вопросы философии, 1972, № 1, с. 98.

38

ним, отримуючи об'єктивне існування, набуваючи соціального буття, доступного для інших, залишається все-таки «його» і, як такі, виступають кращим виразом сутності індивіда» ¹. В діяльності суб'єкта психічне реально постає як єдність зовнішнього і внутрішнього, суб'єктивного і об'єктивного: завдяки діяльності відбувається «об'єктивізація» суб'єкта і «суб'ективізація» об'єкта.

Таким чином, в історії психологічного пізнання обидві формули («зовнішнє через внутрішнє», «внутрішнє через зовнішнє»), взяті ізольовано одна від одної, виявились односторонніми: перша не враховувала активності носія психічного, друга ж гіпертрофувала діяльне начало в людині. З діалектико-матеріалістичної точки зору психіка суб'єкта детермінується продуктами його взаємодії з об'єктами, а не об'єктом чи суб'єктом зокрема. В цьому єдиному процесі взаємодії представлено у взаємозв'язку переломлення як зовнішнього через внутрішнє, так і внутрішнього через зовнішнє. Замість двох антитетичних формул можна запропонувати робоче формулювання принципу детермінізму, яке знімає (зберігає і заперечує) обидві: психіка суб'єкта детермінується продуктами актуальної і постактуальної взаємодії з об'єктом ² і сама виступає як важлива детермінанта поведінки і діяльності людини. Поняття «продукт» діяльності знімає протилежність зовнішнього — внутрішнього, об'єктивного — суб'єктивного, оскільки продукт — це суб'єктивований (розпредмечений) об'єкт і об'єктивований (опредмечений) суб'єкт.

Висвітлення принципу детермінізму в історико-психологічному аспекті розкриває нам картину закономірної зміни історичних форм причинного пояснення психіки (домеханістичний, механістичний, загально-біологічний. біопсихічний і соціопсихічний

¹ Мегрелидзе К. Р. Основные проблемы социологии мышления. Тбилиси, 1973, с. 156.

² Слід застерегти проти можливого неточного тлумачення цього формулювання в тому смислі, що апсихічний суб'єкт, вступаючи.у взаємодію з непсихічним об'єктом, породжує у цій взаємодії психічне. Проте в кожен даний момент суб'єкт є носієм філогенетичного і онтогенетичного психічного досвіду. Коли взяти до уваги те, що останній сам виступає результатом попередніх (раніше актуальних) взаємодій, — тоді стає зрозумілою штучність можливого заперечення проти формулювання, яке пропонується.

39

детермінізм») ¹. Якраз абсолютизація цих історично перехідних форм пояснення вела до появи різного роду типів такого редукціонізму (фізикалістського: механістичного і релятивістського; біологічного, фізіологічного, соціологічного).

У спектрі логічного аналізу вичленовуються два найголовніші — біопсихічний і соціопсихічний — рівні детермінації поведінки. Інші або не є власне рівнями організації поведінки (домеханістичний детермінізм) або замінюються на рівні людини (механістичний та загальнобіологічний детермінізм) більш складними і досконалими. Адже біопсихічна детермінація передбачає загальнобіологічну, а остання — механічну (що розуміється як фізичний контакт суб'єкта з об'єктом, котрий виступає необхідною умовою вищих рівнів взаємодії).

Останнім часом для позначення рівнів детермінації поведінки як цілісних модифікацій суб'єкта діяльності використовують такі терміни, як організм, індивід, особистість, індивідуальність. Зокрема, виділяють рівні індивід — особистість — індивідуальність (Б. Г. Ананьєв), суб'єкт — особистість (П. Я. Гальперін), індивід — особистість (О. М. Леонтьєв), індивід — суб'єкт — особистість (Ш. О. Надірашвілі), реактивний — цільовий рівень (Т. Томашевський), організм — індивід (Д. М. Узнадзе), організм — індивід — особистість (М. Г. Ярошевський) ². За різними назвами криються близькі (враховуючи природні варіації) характеристики трьох найважливіших рівнів. Організм (за М. Г. Ярошевським, Д. М. Узнадзе), індивід (за М. Г. Ярошевським), особистість (за Ш. О. Надірашвілі, М. Г. Ярошевським) — це цілісна модифікація суб'єкта активності на певному рівні.

Організм (індивід, за Б. Г. Ананьевим, О. М. Леонтьєвим, Ш. О. Надірашвілі; суб'єкт, за П. Я. Гальперіним; реактивний рівень організації поведінки, за Т. Томашевським) — це цілісність, неподільність, єдність

¹ Див.: Ярошевский М. Г. История психологии. М., 1966.

² Див.: Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. Л., 1968; Гальперин П. Я. Введение в психологию. М., 1976; Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1977; Надирашвили Ш. А. Понятие установки в общей и социальной психологии. Тбилиси, 1974; Узнадзе Д. Н. Психологические исследования. М., 1966; Ярошевский М. Г. Психология в XX столетии. 2-е изд. М., 1974.

40

суб'єкта на вихідному — психофізіологічному — рівні. Не лише генотипність (загальнобіологічна детермінація — вродженість, спадковість психічних властивостей), а й фенотипність (біологічна детермінація — набуття в індивідуально-пристосовній поведінці психічних якостей) характеризує цей рівень. Організм підпорядкований біопсихічним детермінантам — спадковим та здобутим.

Індивід (особистість, за Б.Г. Ананьєвим, П.Я. Гальперіним, О.М. Леонтьєвим; суб'єкт, за Ш. А. Надірашвілі) — це суб'єкт суспільних відносин. «Індивід є суспільна істота. Тому всякий прояв його життя — навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного, здійснюваного разом з іншими, прояву життя, — є проявом і утвердженням суспільного життя» ¹. Система соціально-типових властивостей психіки людини (рівень соціопсихічної детермінації) і становить сутність індивіда.

Особистість (індивідуальність, за Б. Г. Ананьєвим) — це вищий рівень прояву активності суб'єкта. Це особливий «підрівень» соціопсихічної детермінації, який характеризує соціально-неповторні, оригінальні властивості психіки людини як особистості.

Однобічний розгляд якісної специфіки детермінуючих факторів одного з рівнів (організму, індивіда, особистості) поза врахуванням їх зв'язку в рамках єдиного принципу детермінізму спонукав теоретиків приписувати причинним залежностям, які було виявлено, статус принципу. Ця обставина і служила гносеологічною основою появи цілої плеяди так званих принципів. Незважаючи на те, що кожен з рівнів має свою якісну специфіку, навряд чи є підстави, окрім принципу детермінізму, вводити якісь особливі принципи, що пояснюють кожен рівень зокрема. Адже рівні безперервно взаємодіють поміж собою, і вищі — індивід і особистість — функціонують, спираючись на нижчі і домінуючи над ними. Найбільш важливим виступає завдання показати взаємозв'язок і взаємодію рівнів, адже лише в цьому реальному взаємозв'язку з'являється і виявляється їх якісна своєрідність.

Оскільки принцип детермінізму (взятий як в історичному, так і в змістовно-логічному аспекті) пояснює

¹ Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх творів. К., 1973, с. 549.

41

природу детермінації психіки суб'єкта на всіх рівнях його цілісних модифікацій, то видається недоцільним (з метою зменшення списку найменувань) у контексті загальнопсихологічної теорії ¹ виділяти ще й інші принципи, зміст яких має пояснювати характер дії детермінаційних факторів на цих рівнях. Це стосується згадування у літературі рефлекторного принципу, суспільно-історичної зумовленості ², принципу єдності індивідуального і суспільного та ін.

Ці «принципи» — не що інше, як теоретичні положення, котрі розкривають єдиний принцип — принцип детермінізму. І в силу цього їх варто було б розглядати як систему суджень, що пояснюють специфіку прояву принципу детермінації психічних явищ на різних рівнях організації поведінки людини. Ці положення не відкидаються, а знімаються в єдиному принципі. До цього нас зобов'язує і діалектико-матеріалістичний принцип монізму. Показуючи детерміністичну природу психічних явищ, слід акцентувати увагу на їх єдності, монізмі. Єдність не лише у психічних явищах, а й єдність психіки з іншими явищами об'єктивної реальності (і перш за все з іншими явищами живої природи) — ось вихідний і кінцевий пункт детерміністичного пояснення психіки суб'єкта. Принцип монізму в діалектичному розумінні протистоїть плюралізмові буржуазної психології.

¹ Саме в цьому контексті, а не в іншому. Можливо, для спеціальних психологічних дисциплін вони справді виконують функції принципів, наприклад, у психофізіології — положення про рефлекторну природу психіки, в соціальній психології — положення про соціальну обумовленість та про єдність індивідуального і суспільного, очевидно, виступають як пояснювальні принципи.

² К. В. Шорохова відзначає органічний зв'язок окремих форм реалізації принципу детермінізму в історії радянської психології: після подолання крену до фізіологізму в психології, що мав місце раніше, «рефлекторний принцип стали розуміти в більш широкому смислі — як форму реалізації принципу детермінізму в психології, а не тільки як принцип пояснення психічного фізіологічним». Див. Шорохова Е. В. Принцип детерминизма в психологии.— В кн.: Методологические и теоретические проблемы психологии. М.. 1969, с. 17.

Іншою «формою реалізації принципу детермінізму в психології» виступає принцип суспільно-історичної зумовленості психіки людини (іноді його називають принципом історизму). І на певному етапі розвитку радянської психології «принцип детермінізму виступав немов би всередині, в самому змісті принципу історизму...» — Там же, с. 14.

42

Таким чином, аналіз принципу детермінізму як в історичному, так і в логічному плані з необхідністю веде до виділення трьох найважливіших рівнів організації поведінки суб'єкта. Сутність цих рівнів розкривається також через інші пояснювальні принципи психології. Те, в якій мірі пропонований постулат здатний конкретизувати положення про порівневу детермінацію психічних явищ, може в даному контексті служити критерієм віднесеності цього постулату до принципів або до «псевдопринципів» і, таким чином, до можливої системи пояснювальних принципів психології.

Принцип детермінізму, якщо його розглядати в плані визначення якісної специфіки психічного відображення, трансформується в принцип відображення. Те, чим власне є психічні явища як детерміновані процесом і продуктами взаємодії суб'єкта з об'єктом, розкривається у принципі відображення. Останній конкретизує принцип детермінізму в певному аспекті: в чому полягає якісна специфіка психічних явищ на відміну від фізичних та фізіологічних, що являє собою психіка як продукт і передумова детермінаційних залежностей. У відповідності з принципом відображення всі психічні функції, а не лише пізнавальні, мають відображувальну природу. Психічне відображення має сигнальний характер, тобто воно випереджає фізичний контакт тіл, що взаємодіють (суб'єкта з об'єктом), попереджаючи, сигналізуючи про наближення — віддалення, посилення — ослаблення біологічно важливих стимулів за допомогою біологічно нейтральних подразників (сигналів). Сама поява психічного пов'язується з переходом від речово-однорідного середовища до речово-різнорідного (О. М. Леонтьєв), з виділенням суб'єкта, з одного боку, і об'єкта, з іншого. Сигнальність — це фундаментальна відмітна властивість психічного. Вона характеризується високою вибірковістю і випереджуваністю (випереджуюче відображення, за П. К. Анохіним і М. О. Бернштейном, екстраполяція, за Л. В. Крушинським).

Сигнальність психічного, його вибірковість, здатність до випереджуючого відображення грунтовно розкрита в рефлекторній концепції Сєченова — Павлова, яка здобула свій дальший розвиток у працях радянських психологів і фізіологів. Ця концепція

43

вичерпно описує загальнобіологічний і біопсихічний рівень детермінації поведінки (рівень організму).

На рівні соціопсихічної детермінації (рівень «індивіда») «закономірності, які втілені в рефлекторній концепції психічного, не відміняються, а трансформуються» ¹. Принцип відображення стосовно власне людського рівня в конкретно-психологічному плані розкривається в концепції про знаково-опосередкований характер психіки людини (Л. С. Виготський та його школа), де показано специфіку суспільне сформованих способів психічної діяльності на відміну від індивідуально здобутих або генетичне зумовлених форм відображення.

Психічне відображення на будь-якому рівні має активний характер: це або відбір (селекція) чуттєвих, біологічно значимих сигналів (рівень організму), або раціональне (розумове) пізнання в процесі засвоєння (рівень індивіда) та творення (рівень особистості) суспільно-історичного досвіду. Змінюється лише характер і міра активності при переході від нижчих до вищих рівнів організації поведінки. Активність психічного на загальнобіологічному і біопсихічному рівні проявляється у випереджуючому відображенні (П. К. Анохін, М. О. Бернштейн), екстраполяції просторово-часових залежностей (Л. В. Крушинський), на соціальне зумовленому рівні — у прогностичній функції людської свідомості.

Принцип відображення покликаний охопити і пояснити всі рівні психічного відображення. І він справді розкриває загальне і специфічне, яке притаманне рівням, що аналізуються. В конкретно-психологічному плані він може бути названий принципом сигнально-знакового відображення.

Цей принцип єдиний, оскільки охоплює всі форми і рівні психічного відображення. Так звані принципи сигнальності і принципи знаково-опосередкованої природи (Л. С. Виготський) психіки людини постають як фундаментальні положення, що конкретизують зміст принципу відображення на двох найголовніших— біопсихічному і соціопсихічному — рівнях організації поведінки і як такі (положення, а не принципи) входять

¹ Ярошевский М. Г. Специфика детерминации психических процессов. — Вопросы философии, 1972, № 1, с. 100.

44

у пропоновану систему методологічних принципів психологічної науки. Таким чином, розгляд принципу відображення як такого, що конкретизує принцип детермінації психічних явищ, дозволив: а) визначити його конкретно-психологічний зміст; б) запропонувати робоче його формулювання; в) співвіднести постулати про сигнальну і знакову природу психіки людини і включити їх як основні положення, які конкретизують принцип сигнально-знакового відображення.

Але який механізм відображення, в чому джерело детермінації психіки? Принцип детермінації через принцип відображення (завдяки послідовним взаємоперетворенням) поглиблюється у принципі єдності психіки і діяльності, який проливає світло на сам механізм детермінації психічних явищ і покликаний відповісти на питання: як детермінується психіка суб'єкта? Сформульований ще в 30-ті роки на основі аналізу психологічних проблем у працях К. Маркса, цей принцип за своїм ідейним задумом був спрямований проти зведення свідомості лише до розряду внутрішніх суб'єктивних явищ, а також і проти редукції психічного до моторних реакцій, які спостерігаються ззовні. Він дозволив розкрити природу і механізм власне психічних детермінаційних залежностей, оскільки він пояснював специфічний спосіб об'єктивного існування психічного, визначав принциповий підхід до об'єктивного дослідження психічного, вичленив провідні фактори, які визначають процеси розвитку психіки суб'єкта. Психічне почали розглядати не лише як компонент, а й як результат, продукт взаємодії. Тому дослідженню підлягає не безпосередньо внутрішнє (феномени внутрішнього поля свідомості), а опосередковані в продуктах діяльності, об'єктивовані назовні внутрішні властивості людини. Через аналіз продуктів діяльності досягається об'єктивність вивчення психічних явищ як суб'єктивних, оскільки продукти виступають не чим іншим, як «матеріалізованими», об'єктивованими сутнісними силами людини. Логіка розвитку індивіда осягається завдяки вивченню логіки його діяння, логіки створюваних ним речей. Останні як олюднена природа виступають лише в процесі їх використання: «об'єктивний розум «живе» у речах лише доти, поки речі ще мають яке-небудь застосування в суспільстві і ідеї, що містяться в

45

них, знаходять який-небудь відгук у свідомості людей» ¹.

Діалектико-матеріалістичний принцип практики (який звучить у психології як принцип єдності психіки і діяльності) докорінним чином відрізняється від вихідних положень методології прагматизму (котра лежить в основі біхевіористичної психології) тим, що діяльність трактується не як індивідуальне за своїми цілями і засобами пристосування, а як предметно-історична. Практика — це не індивідуальна пристосовча діяльність суб'єкта. Вона має суспільно-історичну природу. Біхевіоризм абсолютизує роль життєдіяльності організму як одного з рівнів діяльності суб'єкта в розвитку психіки, зводить до життєдіяльності всю багатоманітність форм активності людини. В марксистській психології принцип єдності психіки і діяльності інтерпретується в контексті предметно-історичного розуміння цілей, змісту і засобів людської діяльності. На рівні індивіда психічне виникає, функціонує і об'єктивується як продукт засвоєння (присвоєння) суспільно-історичних форм і способів діяльності (Л. С. Виготський і його школа). Якщо способом буття і розвитку організму виступає життєдіяльність (індивідуально-пристосовча, біологічна за своїми цілями і механізмами), а індивіда — діяльність по присвоєнню і репродукції загальноприйнятих зразків суспільного досвіду, то особистістю людина стає і виявляє себе в умовах діяльності по творенню нових суспільно значимих продуктів і способів діяльності.

Спосіб буття і розвитку особистості — діяльність, але діяльність особливого гатунку: творчо перетворююча. Вона найбільш концентровано виявляє себе в трудових формах діяльності (виробничо-практичній, художньо-естетичній, науково-теоретичній). Але й вищі рівні дотрудових форм: діяльності (гри, навчання), набуваючи компонентів творчості, визначають розвиток людини як особистості.

Принцип єдності психіки і діяльності конкретизує принципи детермінізму і відображення, розкриваючи механізм детермінації психічного відображення. Єдність провідних принципів виявляє себе і у тому факті з історії радянської психології, що «питання про детермінацію

¹ Мегрелидзе К. Р. Основные проблемы социологии мышления. Тбилиси, 1973, с. 126.

46

психічних явищ, не виділяючись самостійно, по суті реалізувалось завдяки застосуванню принципу єдності свідомості і діяльності» ¹.

При визначенні рушійних сил якісних модифікацій психіки людини принцип єдності психіки і діяльності перетворюється у принцип розвитку. Детермінація поведінки, зв'язок свідомості і діяльності об'єктивно виявляються і реалізуються в процесі розвитку психічних явищ. У цьому знаходить вираз реальний взаємозв'язок принципів, зокрема, принципів розвитку ² і детермінізму.

Історичні форми принципу детермінізму мають свої аналоги в історичних формах інтерпретації принципу розвитку. Так, механістичному детермінізму притаманне розуміння розвитку як сугубо кількісних змін. Дана В. І. Леніним характеристика двох — діалектичної і механістичної — концепцій розвитку має велике методологічне значення для розуміння особливостей психічного розвитку. В механістичному детермінізмі розвиток розуміють «...як зменшення і збільшення, як повторення...» ³.

І у XX сторіччі зустрічаються ідейні спадкоємці механодетермінізму XVII—XVIII ст., що заперечували роль випадкового як форми прояву необхідності в детермінації психічних явищ: «Психоаналітик, — писав 3. Фрейд, — відзначається особливо строгою впевненістю в детермінації душевного життя. Для нього у психічному житті немає нічого дрібного, довільного і випадкового, він сподівається зустріти достатнє мотивування там, де звичайно таких вимог і не висувають» ⁴. Механіцизм виявляється в тому, що визнається однозначна залежність розвитку психіки від якогось фактора, частіше за все (але не обов'язково) зовнішнього відносно суб'єкта. Дотримуючись принципу так званого універсального детермінізму,

¹ Шорохова Е. В. Принципы детерминизма в психологии. — В кн.: Методологические и теоретические проблемы психологии. М.. 1969. с. 15.

² Зміст принципу розвитку розкривається тут лише в зв'язку із завданням визначення внутрішніх зв'язків принципів. Більш детально див.: Костюк Г. С. Принцип развития в психологии. — В кн.: Методологичеокие и теоретические проблемы психологии. М.. 1969.

³ Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 29, с. 299.

⁴ Фрейд 3. О психоанализе. М., 1913, с. 43.

47

З. Фрейд механістично трактує необхідність, ігноруючи роль випадковості як форми і діапазону прояву першої.

Вихідні теоретичні уявлення про загальнобіологічну і біопсихічну детермінацію визначають і трактовку принципу розвитку. Розробляється вчення про психічний розвиток як визрівання (детермінація психіки людини історією виду) і як формування психічних функцій шляхом научіння (індивідуально-пристосовної життєдіяльності). Трактовка принципів детермінізму і розвитку виявляється взаємопов'язаною при поясненні будь-якого рівня організації поведінки. Так, діалектико-матеріалістичні положення про соціопсихічну детермінацію поведінки підводили до розуміння психічного розвитку індивіда — особистості як такого, що здійснюється в процесі присвоєння і творіння суспільно-історичного досвіду. Дещо огрубляючи надзвичайно складні системи рівневих і міжрівневих зв'язків психіки, скажемо, що кожному рівню притаманний свій тип розвитку: організм розвивається в процесі визрівання ¹ і формування психофізіологічних структур, індивід — у процесі діяльності присвоєння (засвоєння), особистість — у процесі перетворюючої діяльності. Щоб запобігти непорозумінню, відзначимо, що в реальному процесі становлення людської особистості типи розвитку представлені не окремо і однозначно послідовно, а «інтегрально», з послідовним домінуванням одного з них. Висловлювання С. Л. Рубінштейна щодо онтогенетичного розвитку дитини проливає світло на взаємозв'язок типів розвитку: «Дитина не визріває спочатку і потім виховується і навчається; вона визріває, виховуючись і навчаючись, тобто під керівництвом дорослих, опановуючи той зміст культури, який створило людство; дитина не розвивається і виховується, а розвивається, виховуючись і навчаючись, тобто само визрівання і розвиток дитини в ході навчання і виховання не лише проявляється, а й здійснюється. Організм розвивається, функціонуючи: людина — дорослий — розвивається

¹ Як відзначив психолог-марксист А. Валлон, передчасні вправи без урахування темпів визрівання функції не прискорюють, а навпаки, часто гальмують розвиток. Це стосується лише тих функцій, які характеризують людину як біологічну істоту. Див.: Валлон А. Психологическое развитие ребенка. М., 1967, с. 46.

48

працею; дитина розвивається, виховуючись і навчаючись» ¹.

Якщо розвиток як визрівання і як научіння притаманний загальнобіологічному і біопсихічному рівням детермінації поведінки, то для соціопсихічного рівня притаманний розвиток у процесі присвоєння суспільно-історичного досвіду. Такий тип розвитку реалізується шляхом цілеспрямованого формування психічних структур у процесі взаємодії з дорослим. Соціальність цього типу розвитку полягає в тому, що він здійснюється: а) при «співробітництві» дитини з дорослим; б) шляхом засвоєння допоміжних засобів (знаків і найпростіших знарядь праці); в) у колективі і через певний колектив (сімейний, дитячий, змішаний).

Найбільш складним типом розвитку людини виступає розвиток у процесі творення суспільно-історичного досвіду. В радянській психології підхід до аналізу цього типу розвитку пов'язаний з іменем Л. С. Виготського, який подолав погляд на процес творчості як на справу вибраних осіб. Він пропонував «дивитись на творчість швидше як на правило, аніж як на виключення» ². У дослідженнях розвитку уяви і мислення Виготський відзначав важливе значення творчої діяльності дитини.

У відповідності з принципом розвитку як творення суспільно-історичного досвіду слід пов'язувати процеси розвитку людини як особистості з її творчою діяльністю. Хоча особистісні якості закладаються ще в творчих формах ігрової та навчальної діяльності, у трудовій, творчій діяльності вони досягають повного розквіту.

Творчість — це не ізольований процес творення нових суспільне цінних матеріальних речей чи продукування знань і творення культурно-історичних цінностей. Творчість у своїй основі виступає одночасно з створюванням самого себе. Адже, щоб створити новий суспільне цінний продукт, необхідно одночасно «створити» і свої здібності. Це не два процеси, а один. Створюючи новий продукт, людина створює саму себе. В цьому полягає основний тип розвитку

¹ Рубинштейн С. О. Основы общей психологии. М., 1946, с. 155.

² Выготский С. Л. Воображение и творчество в детском возрасте. 2-е изд. М., 1967, с. 7.

49

психічних якостей людини як особистості. Творчість можна науково зрозуміти лише як процес саморозвитку, самореалізації, самооб'єктивації особистості на основі засвоєного суспільно-історичного досвіду.

Методологічною основою для діалектико-матеріалістичної трактовки розвитку як «творення» виступає відома марксистська теза про те, що «обставини в такій же мірі творять людей, в якій люди творять обставини» ¹. При цьому акцент у даному випадку робиться на другій частині тези. Для вивчення розвитку людини як особистості необхідне вивчення процесів її творчої діяльності. В цьому плані видається надзвичайно важливим таке зауваження класиків марксизму: «Розум людини розвивався відповідно до того, як людина навчалася змінювати природу» ². Тут підкреслюється той важливий момент у детермінації процесу розвитку, що в міру зміни людиною навколишньої дійсності змінюється й вона сама.

Ще раз відзначимо, що всі типи розвитку (шляхом визрівання, научіння, «присвоєння», «творення») в реальному онтогенетичному процесі становлення людини як особистості здійснюються не ізольовано, і не зв'язно-послідовно. Вони діалектично переплітаються, тому допустимо лише визнання відносного домінування одного з них на кожному етапі психічного розвитку. Ці типи розвитку притаманні певним типам детермінації поведінки: розвиток шляхом визрівання і научіння властивий для загальнобіологічної і біопсихічної детермінації (рівень організму); розвиток шляхом присвоєння і творення суспільно-історичного досвіду властивий для соціопсихічного рівня детермінації (індивідного і особистісного). В цьому з особливою силою виявляє себе взаємозв'язок двох найважливіших принципів: детермінізму і розвитку. Виділення якісних типів розвитку (як і рівнів детермінації) не вступає в суперечність з моністичною трактовкою процесу психічного розвитку, «оскільки істинний монізм діалектичного матеріалізму утверджує єдність саме в багатоманітності явищ» ³.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, с. 35.

² Басов М. Я. Избранные психологические произведения.

³ Басов М. Я. Избранные психологические произведения. М, 1975, с. 269.

50

Принцип розвитку необхідно враховувати і при визначенні методологічних передумов систематизації психологічних категорій. Послідовність етапів розвитку об'єкта дослідження має відтворюватись у логіці розгортання відповідних циклів категорій психології. Об'єктивною основою взаємозв'язку різних циклів категорій має виступати взаємозв'язок типів розвитку і детермінації поведінки.

Якісні зміни психіки в процесі розвитку носять системний характер. Тому для адекватного відтворення складних внутріпсихічних зв'язків і місця психічного у всезагальному зв'язку явищ матеріального світу необхідно вміло використовувати системно-структурний принцип. Відомо, що психологія належить до числа наук, в руслі яких зароджувався системний підхід. Ще в кінці XIX століття системні ідеї з ідеалістичних позицій розвиваються В. Джемсом, В. Дільтеєм, Е. Махом. Увівши поняття «потік свідомості», В. Джемс намагався подолати «атомізм» у тлумаченні природи психічного відображення. Йому ж належить спроба викладу психологічних знань не від елементів до цілого, а від опису нерозчленованих цілісних феноменів до їх елементів. Ця спроба реалізована в книзі В. Джемса «Психологія» ¹, де при аналізі психіки особистості він запропонував замість психічних «атомів» розглядати внутрішню пов'язані структури. Е. Мах у книзі «Аналіз відчуттів» вказує на те, що при вивченні чуттєвого відображення слід виходити не з окремих елементів, а з якісних цілісних форм. В умоглядно-спекулятивних концепціях цих авторів системність дослідження психіки лише декларувалась. З відкриттям X. Еренфельсом і Е. Рубіном таких важливих феноменів у сфері зорового сприймання як фігура і фон, транспозиція обговорення контрастуючої пари «частина — ціле» з кабінетів було перенесено в психологічні лабораторії.

Експериментальні дослідження.гештальтпсихологів остаточно підірвали позиції атомістського підходу. Структурний принцип гештальтисти спершу застосували до вивчення процесів сприймання, а згодом поширили на процеси пам'яті, мислення, мотивації. К. Левін.спробував використати цей принцип для аналізу соціально-психологічних явищ.

¹ Див.: Джемс В. Психология. СПб., 1905.

51

На значення структурного принципу для поступу наукової психології звертав увагу Л. С. Виготський, піддаючи критичному аналізу методологічні засади гештальтпсихології. Він відзначав, що «структурний принцип виявився прогресивнішим тих понять, які він у ході розвитку нашої науки замінив. Тому на шляху до історичної концепції дитячої психології ми повинні діалектичне заперечувати структурний принцип, що означає одночасно: зберегти і подолати його» ¹.

Піддавши рішучій критиці апріоризм у тлумаченні структурного принципу гештальтпсихологами, Виготський творчо використовує системні ідеї в аналізі процесу розвитку людської свідомості. Центральною ідеєю, що пронизує праці, в яких обговорюються питання про природу і структуру свідомості, є ідея зміни міжфункціональних зв'язків і відношень свідомості. Під кутом зору цієї ідеї Виготський намагався розглядати розвиток свідомості як процес зміни не тільки Її змісту, а й структури, складових частин та їх зв'язків, як ряд історичних станів свідомості. Тим самим Виготський ще в період становлення системного підходу на конкретно-психологічному матеріалі розкрив його широкі еврістичні можливості.

Серед сучасних зарубіжних дослідників, що широко використовують системний підхід, у першу чергу слід відзначити Ж. Піаже, який весь процес розвитку психіки розглядає як закономірну зміну різних структур. Психіка в розвинутій формі, на його думку, являє собою ієрархію структур, вершиною якої є інтелект. Сам інтелект має системно-структурну організацію, вихідною одиницею якої є поняття операції. Окрема операція невідривна від всієї системи інтелектуальних дій суб'єкта. Про поодиноку операцію можна говорити лише умовно, оскільки сутність операцій полягає в тому, що вони утворюють системи ². Обмежившись вивченням інтелектуальної сфери психіки людини, Ж. Піаже не зумів розкрити справді системну природу поведінки особистості.

Якщо Виготський системний підхід застосував до аналізу розвитку свідомості, а Піаже-до вивчення

¹ Див.: Выыготский Л. С. Проблема развития в структурной психологии. — Вступна стаття до книги Коффка К. Основы психического развития. М. — Л., 1937, с. LVI.

² Див.: Пиаже Ж. Избранные психологические труды. М., 1969. с. 218-220.

52

генезису інтелекту, то Г. Олпорт використовує його в дослідженні особистості, розглядаючи її як особливу відкриту систему. Не розуміючи суспільно-історичної природи психіки особистості, Г. Олпорт зводить її до особливих структур (рис особистості), генезис і механізм функціонування яких залишився без будь-якого причинного пояснення. Системно-структурний принцип, коли він протиставляється (як у Олпорта) методології діалектичного та історичного матеріалізму, вироджується в схоластичне теоретизування. Системно-структурний принцип набуває евристичного значення тоді, коли враховується діалектико-матеріалістична природа об'єкта, до якого він застосовується.

В системі принципів психологічної науки цей принцип виконує важливу пояснювальну функцію, сприяє вирізненню суттєвих сторін психічної реальності, опису необхідних зв'язків психіки з відображувальною дійсністю, розкриттю структурної організації психіки.

Психіка в плані системно-структурного принципу є складною системою взаємопов'язаних елементів. Кожне психічне явище (пам'ять, воля, уява) має розглядатись не як щось автономне, а як складовий елемент цілого (психіки суб'єкта). Останнє і надає відповідного значення елементам. Психіка – це відкрита система, що ввімкнута в безперервний процес взаємодії організму і середовища, індивіда і суспільства. І будь-яке психічне явище виступає як компонент більш складної системи — біологічної та соціальної. Психічне не існує поза соціальними і біологічними системами, не має власної субстанції, тому системний аналіз і покликаний відобразити ці залежності психіки.

Психіка – це ієрархія структур, і сукупність категорій психологічної науки має відобразити цю ієрархію. Субординація психологічних категорій покликана описати взаємозв'язок іерархізованих структур психіки. Тому ґрунтовний науково-категоріальний синтез психологічних знань неможливий без творчого використання системно-структурного принципу.

Отже, при вивченні якісних видозмін психіки в процесі розвитку необхідно враховувати їх системний характер. Принцип детермінізму послідовно через принцип розвитку конкретизується в принципі системності, у відповідності з яким психіка розглядається

53

як особлива відкрита система зі зворотнім зв'язком. На кожному рівні детермінації ця система має свої специфічні структурні особливості. На рівні організму психіка ввімкнута як підсистема в біологічну систему, на рівні індивіда – в соціальну, на рівні особистості – в створювані культурно-історичні утворення. Принцип системності конкретизує принципи детермінізму, розвитку, відображення, єдності психіки та діяльності в певному аспекті: аспекті статики, цілісної структурної організації психіки.

Аналіз показує, що пояснювальні загальнопсихологічні ¹ принципи взаємопов'язані. Попередньо окреслимо лінії внутрірівневих зв'язків у майбутній системі цих принципів: а) загальнобіологічна і біопсихічна детермінація (рівень організму) – психічне (сигнальне) відображення – життєдіяльність, як спосіб буття і функціонування психічного – розвиток психіки в процесі визрівання та научіння – психіка як цілісна система психофізіологічних функцій і підструктура біологічної системи (організм – середовище) зі зворотним зв'язком; б) соціопсихічна детермінація (рівень індивіда) – психічне (знакове) відображення – суспільна діяльність як спосіб буття і функціонування психіки – розвиток психіки в процесі присвоєння (засвоєння) і відтворення суспільно-історичного досвіду – психіка як цілісна система суспільне зумовлених психічних функцій і підструктура соціальної системи (індивід – група) зі зворотним зв'язком; в) вищий підрівень соціопсихічної детермінації (рівень особистості) – психічне (знаково-інтуїтивне) відображення – творча діяльність як спосіб буття, об'єктивування і функціонування психіки особистості – розвиток у процесі творення суспільно-неповторних зразків діяльності – психіка як цілісна система особистісних якостей і підструктура соціальної системи (особистість – суспільство) зі зворотним зв'язком.

¹ Поряд з цим вирізняють і спеціально-психологічні принципи: принципи спеціальних психологічних дисциплін (педагогічної, соціальної, інженерної психології та ін.). Принцип особистісного підходу, певно, належить до принципів педагогічної психології. Потреба у прив'язуванні принципів загальнопсихологічної теорії до специфічної проблематики і конкретних завдань, що стоять перед.спеціально-психологічними дисциплінами, .і є одним із джерел продукування все нових «принципів».

54

Отже, до системи пояснювальних принципів загальної психології слід віднести ті, які конкретизують у різних аспектах ключовий принцип – принцип детермінізму: адже в будь-якій теоретичній системі вихідним є положення, що розкриває причинну зумовленість досліджуваних явищ. Вчення про зв'язки, причинні залежності – вихідний і заключний пункт теорії. Цьому критерію відповідають проаналізовані вище принципи відображення, єдності психіки та діяльності, розвитку, системності. Зміст цих принципів висвітлює природу психічних явищ у різних аспектах. Принцип відображення пояснює, чим власне є психіка як якісно своєрідний продукт і передумова детермінаційних залежностей. Принцип єдності психіки та діяльності проливає світло на сам механізм детермінації психіки, відповідає на питання: як детермінується психіка і як вона регулює, мотивує, орієнтує поведінку (діяльність). Принцип розвитку розкриває рівневі типи якісних перетворень, якісну динаміку причинних зв'язків, взаємозалежностей психічного. Принцип системності конкретизує положення про якісну своєрідність статичних утворень психіки, про системну будову психіки (свідомості) людини, про її ввімкнутість у рівневі взаємодіючі системи – біологічну та соціальну.

Виділені лінії внутрірівневих зв'язків, гадаємо, стануть у пригоді при розробці системи пояснювальних принципів психології.

Взаємозв'язок принципів психології є методологічною основою вимоги пояснювати будь-який феномен психіки, застосовуючи весь арсенал принципів. Будь-яке психічне явище може бути адекватно і всебічно описане, лише будучи пропущене крізь «призму» системи (а не одного чи декількох) принципів психології. Воно повинно розглядатись як: а) причинно зумовлене; б) продукт і умова відображення; в) вияв специфічно якісного рівня розвитку психіки суб'єкта; д) особлива система і разом з тим елемент іншої, більш складної системи.

Викладаючи зміст пояснювальних принципів психології та характеризуючи їх евристичні функції, ми намагались показати зв'язок того чи іншого принципу з іншими. Особливо підкреслювався взаємозв'язок принципів детермінізму з іншими принципами психологічної

55

науки. Не можна абсолютизувати значення якогось окремо взятого принципу. В функціонуючій системі психологічних знань всі принципи взаємопов'язані. Сукупність принципів утворює цілісну систему, і в цьому втілено реальний взаємозв'язок всіх боків і граней досліджуваного об'єкта – психічної діяльності.

З пізнавальною метою, зважаючи на сфери їх застосування, розрізняють принципи, що пояснюють природу і сутність психічних явищ («пояснювальні», про які тут переважно йшла мова), та принципи, що описують специфічні закономірності самого процесу психологічного пізнання («інтерпретаційні»). Принципи історизму, партійності, доповняльності, що інтерпретують природу психологічного пізнання (і знання) в його зв'язку з ідейними та суспільно-історичними факторами розвитку науки, мають стати предметом спеціального дослідження. Зауважимо, що цей розподіл має умовний характер і зроблений з метою диференціації сфер дослідницького пошуку. Так, принцип доповняльності застосовується і при характеристиці природи психіки, а не тільки процесу її пізнання.

Генезис наукових ідей тісно пов'язаний з ідейно-соціальним підтекстом епохи. Нові наукові гіпотези висовуються і розробляються у складній ідеологічній боротьбі. Разом з тим спостерігається закономірна спадкоємність у генезисі наукового знання, що відображує послідовність стадій розвитку досліджуваного об'єкта. Принцип історизму умовно можна розглядати як поширення принципу розвитку, що є вихідним при аналізі конкретних психічних явищ, на аналіз процесу психологічного пізнання. Розвиток об'єкта (психіки) знаходить відображення в розвитку психологічного пізнання і в певних межах впливає на його послідовність.

У відповідності з принципом історизму необхідно виходити при поясненні розвитку психологічної науки з уявлення про стадійність її еволюції, особливо враховувати закономірну послідовність формування категорій психології. Вивчення етапів розвитку психологічної думки важливе для визначення перспективних напрямків подальшого її прогресу. Передісторія психології важлива як у теоретичному, так і в практичному плані. Адже не можна прогнозувати розвиток

56

психології, не знаючи її історії. Відповідь на питання «звідки йдем? » необхідна для успішного пошуку відповіді на питання «куди йдем? » (О. О. Потебня). Не поповнюючи свої знання з історичної спадщини психології, дослідник мимоволі скочується на нижчі рівні узагальнення.

Будь-яка спроба нового теоретичного синтезу психологічних знань неможлива без урахування історичної ретроспективи. Категоріальний аналіз психологічних знань, що проводиться в радянській психології, грунтується на діалектико-матеріалістичному принципі єдності історичного та логічного. Категоріальний лад психології в світлі цього принципу — продукт історичного розвитку і результат логічного вичленування основних усталених структур, сформованих в історико-психологічному процесі.

Л.С. Виготський першим серед радянських психологів звернув увагу на те, що «окремі психологічні напрямки являють собою окремі розділи психології, кожний з них розробляє ту чи іншу фактичну проблему, той чи інший розділ психології» ¹. Серед позірного хаосу наукових напрямків Виготський зумів виділити усталене та історичний смисл появи різних шкіл. Завданням історико-теоретичного аналізу є знаходження раціонального, що міститься в тому чи іншому напрямку. Виготський виходив з тієї тези, що в історико-психологічному аналізі слід спиратись на істинне в тій чи іншій теорії «і за його допомогою викривати наявні в ній і затемнюючі її хибні положення, бо істина, за глибокою думкою Спінози, освітлює саму себе і заблудження» ². Ідеї Виготського підготували розробку вихідних принципів категоріального аналізу історії психологічного пізнання. В критичні, переломні моменти розвитку психології закономірно звертаються до її історії. Вивчення історичних тенденцій еволюції психологічних знань сприяє подоланню кризисних станів, що виникають у розвитку психології. Тому принцип історизму є важливим в аналізі історії психологічного пізнання.

¹ Выготский Л. С. Развитие высших психических функций. М., 1960, с. 459.

² Выготский Л. С. Проблема развития в структурной психологии. — Вступна стаття до кн.: Коффка К. Основи психического развития. М. — Л., 1934, с. IX.

57

Аналіз історії суспільної думки здійснюється з певних класових, партійних позицій. Принцип партійності є спільним для марксистсько-ленінської та буржуазної ідеології, хоча остання і намагається приховати свої справжні світоглядні позиції маскою «об'єктивності». Особливість принципу партійності в марксистсько-ленінському світогляді полягає в тому. що, керуючись ним, виходять не тільки з інтересів сьогодення, а й з наукових уявлень про майбутнє — з комуністичного ідеалу. «На основі наукового, діалектико-матеріалістичного розуміння суспільної сутності людини, суспільства та його загальних законів розвитку у філософії формується поняття комуністичного ідеалу, яке стає центральною категорією наукового комунізму і конкретизується в ній» ¹. Поняття комуністичного ідеалу має тенденцію перетворення в особливий принцип, який підкреслює специфіку марксистської партійності на відміну від буржуазної.

Науково-категоріальний синтез психологічних знань не можна грунтувати лише на даних констатуючого експерименту чи на узагальненні, результатів об'єктивного спостереження та емпіричних замірів. Слід враховувати перспективу розвитку об'єкта дослідження (людини як особистості), тобто виходити з певного комуністичного ідеалу. Зокрема, при визначенні циклу категорій, які розкриватимуть психологічні особливості особистісного рівня зумовленості поведінки, не можна виходити тільки з наявних чи минулих тенденцій генезису особистості — необхідно враховувати передусім її спрямованість у майбутнє. «Змоделювати» і описати в системі психологічних категорій гармонійно розвинену особистість вдасться при врахуванні її історичної перспективи, грунтуючись на принципі комуністичного ідеалу. Останній визначає конкретний зміст та ідейну спрямованість конкретних психолого-педагогічних прийомів формуючого експерименту. Ідейний підтекст формуючих експериментів визначається принципом комуністичного Ідеалу. Сама психологічна структура особистісності з певним наближенням може розглядатись як система, що скеровується уявленням про майбутнє.

¹ Яценко О. І. Революційно-практичні засади діалектичного матеріалізму. — Філософська думка, 1971, № 3, с. 34.

58

Для людини розвинутого соціалістичного суспільства таким є комуністичний ідеал.

Якщо принцип історизму в психологічних дослідженнях передбачає врахування історичної ретроспективи, то принцип комуністичного ідеалу вимагає при. аналізі конкретно-психологічних проявів особистості і тенденцій розвитку психології як науки виходити з конкретної історичної перспективи — перспективи комуністичного майбуття. Принцип історизму і принцип комуністичного Ідеалу — два взаємодоповнюючих принципи марксистської психології.

Зміст принципів не є незмінним. Він еволюціонує разом із зміною цілісної картини досліджуваного об'єкта. Тому зміст і функції принципів слід розглядати історично в зв'язку з вирішуваними на їх основі методологічними проблемами психології.

РОЗДІЛ III

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: