ПСИХОГНОСТИЧНА ПРОБЛЕМА ТА КАТЕГОРІЯ «ОБРАЗ»

Серед методологічних проблем психології чільне місце належить психогностичній проблемі, суть якої коротко можна виразити в питаннях: як співвідносяться психічний образ ¹ і відображений в ньому предмет; який механізм побудови та функціонування образу; де локалізується сам відображений образ предмета — в голові, поза головою чи існує за допомогою її?

Спроби дати відповідь на ці питання мають давні історичні традиції, і характер їх висвітлення зумовлюється способом вирішення загальнофілософської проблеми ідеального, що широко обговорюється в нашій філософській літературі (досить згадати про відому дискусію між Д. І. Дубровським та Е. В. Ільєн-ковим на сторінках журналу «Вопросьі философии» з приводу природи ідеального). Історія розробки психо-гностичної проблеми, як і всіх інших методологічних проблем психології, є втіленням і виявом боротьби ідеалістичного та матеріалістичного світоглядів. Першим наївно-матеріалістичним рішенням психогностич-ної проблеми була висунута ще Емпедоклом так звана гіпотеза «витікання», згідно з якою від речей відокремлюються «тонкі оболонки», що проникають в пори такого «предмета», як органи чуттів. Ця гіпотеза підкреслювала важливість контакту органа чуття Із зовнішнім подразником для виникнення відчуття. Причинну зумовленість відчуттів стверджує і Демокріт, проте він іде далі Емпедокла. Він аналізує не самі відчуття, викликані дією окремих властивостей речей, а цілісні образи, які по формі відтворюють відображувані речі. Образи відтворюють структурні

¹ Образ як термін (і категорія) використовується в філософії і психології, але при цьому в нього вкладається різний зміст. У гносеології під образом розуміється результативна сторона будь-якої форми відображувальної діяльності (в тому числі і афективно-вольової). Образ як категорія психологічної науки фіксує один з аспектів психічної реальності — пізнавальний — на відміну від праксичного та мотиваційного. В психології термін «образ» іноді застосовують ще в іншому значенні, ніж в даному контексті. В психологічних дослідженнях мислення під образом розуміють одиницю оперування мислительним змістом, яка, на відміну від поняття, має наочний характер.

70

особливості сполучень атомів, з яких складені речі. Гіпотеза «витікання» перетворюється у Демокріта в теорію образів.

У період утвердження механодетерміністичних поглядів та асоціативної концепції матеріалістичні ідеї Емпедокла—Демокріта набули широкого поширення. Пізніше після відкриття специфічності реакції нервової клітини, яка полягає в тому, що один і той же орган чуття дає схожу за модальністю сенсорну реакцію на різні за типом подразники, було показано обмеженість теорії образів Демокріта. Проте в певний історичний період вона відігравала позитивну роль в утвердженні детерміністичного підходу до пізнавально-інформаційного аспекту психіки.

Психогностична проблема в загострено ідеалістичному тлумаченні була поставлена Платоном, який вперше сформулював проблему ідеального як важливе теоретико-пізнавальне питання. Платон «перебільшив одну з особливостей людської свідомості, але тільки тоді вона і стала помітною» ¹. Його заслуга полягає в самій постановці завдання розробити поняття про ті явища, що не виводяться з чуттєвого досвіду.

В лоні психогностичної проблеми зароджувались і нагромаджувались елементи позитивних знань, які згодом в період формування науково-категоріального апарату психології стали основою викристалізуван-ня особливої категорії — категорії «образ». В історії розробки психогностичної проблеми вирізняються до-категоріальний та категоріальний періоди.

Попередні характеристики окремих граней і рівнів пізнавальної діяльності, що склали згодом зміст категорії «образ», знаходимо у Р. Декарта, Г. Спенсера, І. М. Сєченова, О. О. Потебні, які виходили з конкретних історичних форм детерміністичного пояснення психіки.

Психогностична проблема розв'язувалась Декартом з позицій механістичного детермінізму. На основі методології механістичного детермінізму Декарт розробив причинну теорію відчуттів і асоціативну концепцію. Виникнення чуттєвих образів пов'язувалось з рухом «тваринних духів», викликаних механічною дією зовнішнього агента. Асоціації розглядались як результат об'єднання в певній послідовності слідів

¹ Ярошевский М. Г. История психологии. М., 1966, с. 55.

71

зовнішніх подразників. Ці сліди утворюють у мозку певну конфігурацію, окремі елементи якої здатні актуалізуватись у момент функціонування інших психічних структур. Проте в поясненні мислення як вищої форми пізнавальної діяльності Декарт залишає детерміністичні позиції: мислення не підкоряється принципу асоціацій, воно у Декарта зумовлюється «вродженими ідеями».

Вчення про асоціації як образи психічного життя поширюється Т. Гоббсом і на розумові процеси. Розум розглядається Т. Гоббсом як лічильна машина, що тілесно детермінована переміщенням (з'єднанням та роз'єднанням) частинок, які виконують при цьому операції додавання та віднімання. Тепер уже і мислення виводиться із взаємодії речей природи, пояснення його природи підпорядковується уявленням про механістичну детермінацію. Разом з тим асоціативна концепція психіки утверджує принцип пасивності свідомості, що розглядалась як бездіяльний приймач, в якому сходяться різноманітні відчуття, механічно зчеплені один з одним. \

Впровадження Г. Спенсером еволюційного підходу до вивчення психічних явищ сприяло подоланню механодетерміністичних поглядів на природу асоціацій, що в період боротьби із середньовічною схоластикою були прогресивними. З позицій загальнобіологічного детермінізму асоціації трактуються як інструменти встановлення відповідності не з внутрішнім, а з зовнішнім середовищем. Асоціація корелює не з внутрітілесними («тваринними духами», «вібраціями», констеляціями нервових клітин), а з зовнішніми явищами. Образ (свідомість) виконує важливу адаптивну функцію, яка реалізується саме через зовнішню поведінку. Використання принципу розвитку в психології привело до ширшого розуміння природи асоціацій, дозволило пов'язати їх з явищами еволюції і розглядати як продукт взаємодії, а не односторонньої дії зовнішніх чи внутрішніх процесів. Змінилось і розуміння предмета психології, який «не є відношення між внутрішніми явищами, не є також співвідношення між зовнішніми явищами, а це є відношення між цими двома відношеннями» ¹.

¹ Спенсер Г. Оснований психологии, т. 1. СПб., 1876, с. 138.

72

Механістичний атомістський підхід асоціативної психології підточувався окремими спробами вчених показати зумовленість певних структурних компонентів психіки організацією цілого. Розглядаючи свідомість не як агрегат елементів, а як неперервний потік, В. Джемс тим самим заперечував не тільки атомістські погляди на образ як на пізнавальну сторону психіки, а й уявлення про локалізованість образу у внутріпсихічному просторі. Віддаючи належне спенсеровим еволюційним ідеям, В. Джемс відкидає погляд на свідомість, як на вмістилище образів, оскільки зміст останніх задається ззовні і їх джерело перебуває за межами внутрішнього простору свідомості. Але ця спроба подолати суб'єктивістське трактування образу привела до заміни його моторно-біологічними реакціями. Пояснюючи таку властивість образу як об'єктивованість, домарксистська психологія тлумачила її або суб'єктивно-ідеалістично, або вульгарно-матеріалістично.

Дослідження пізнавально-інформативного боку психічних явищ дещо випереджало в часі вивчення афективно-мотиваційних та регулятивно-вольових. І категорія образу почала використовуватись раніше категорій дії і мотиву. В тому, що категорія образу вичленовувалась першою, знайшла вияв не стільки внутрішня, скільки «зовнішня» логіка розвитку психології. Зокрема, характер світоглядних концепцій та їх зміна в ту чи іншу епоху зумовлювали послідовність розробки окремих сторін психічної реальності. Так, раціоналізм, що пронизував світогляд Нового часу, опосередковано вплинув на розуміння предмета психології і зумовив сферу наукових пошуків психологів. Це виявилось в інтелектуалістичній спрямованості психології XVIII-XIX століть: переважала тенденція звужувати предмет психологічних досліджень до пізнавального, образного аспекту психічного. Саме цими ідейно-науковими обставинами пояснюється той факт, що пізнавальний аспект психічної реальності почав досліджуватись раніше мотиваційного та регулятивного.

Значний вклад у розробку образного аспекту психіки внесли природодослідники-фізіологи. Була зокрема показана залежність змісту сенсорної діяльності від об'єктів, на які вона спрямована. Так, в експериментах

73

Г. Гельмгольца піддослідні, сприймаючи предмети через різного роду призми, що спотворювали візуальний образ предмета, швидко навчились бачити ці предмети правильно. Ці експерименти «беззаперечно доводили, що чуттєве сприймання підкоряється не безпосередньому сенсорному ефекту, викликаному за законами оптики, а предмета, яким він існує сам по собі» ¹. Е. Вебер і Г. Фехнер показали, що залежність інтенсивності образу від сили фізичного подразника має не лінійний, а логарифмічний характер. Ця залежність, що дістала назву закона Вебера-Фехнера, підкреслила підпорядкованість пізнавальних явищ певним закономірностям, які можуть бути виражені математично.

В розробці категорії «образ» спостерігається послідовна зміна центрації зусиль дослідників на одній з протилежних і взаємопов'язаних сторін психіки: суб'єктивне — об'єктивне, ціле — частина та інше. Подібно коливанню маятника відбувається передислокація зусиль вчених і зміна їх пізнавальних інтересів від однієї крайньої позиції до іншої. Цей суто формальний механізм зарубіжні методологи історико-психологічного пізнання називають принципом «контрастуючих діад», покладаючи особливі надії на вивчення І врахування його в аналізі психічних явищ та шляхів їх дослідження. Але цей принцип стає беззмістовним, коли залишаються поза увагою методологічні та світоглядні аспекти історико-психологічного процесу. За «контрастуючими діадами» слід бачити методологічні засади дослідників, їх причетність до ідеалістичного чи матеріалістичного табору.

Найбільш чітко виділяються «маятникоподібні» коливання в аналізі психічного образу в саме таких парах: суб'єктивізм — об'єктивізм; елементаризм — холізм. Перша діада втілена в концепціях В. Вундта та емпіріокритиків. Суб'єктивізація змісту психічного образу найповніше виражена в працях В. Вундта, який розглядав образ як автономне утворення свідомості, що має внутрішнє походження і не зв'язане іманентно з об'єктивною дійсністю. Образ — це внутрішня мозаїка відчуттів. Регулярний і закономірний перебіг психічних образів, за Вундтом, детермінується

¹ Ярошевский М. Г. История психологии. М., 1966, с. 278.

74

ними самими: психічне є причиною самого себе. Навпаки, емпіріокритики (Е. Мах, Р. Авенаріус) протиставляли вундтівському суб'єктивізму свої твердження про мниму об'єктивність образу. «Приписуючи мозку психіку, ми, згідно з Авенаріусом, здійснюємо недопустиму «інтроекцію» — вкладаємо в нервові клітини те, чого там нема. Образи і думки безглуздо шукати в черепній коробці. Вони знаходяться поза нею. Передумовою такого погляду е добре відоме в ідеалістичній філософії ототожнення образу речі з нею самою» ¹.

Діада «елементаризм — холізм» у тлумаченні психічного образу прозоро вирізняється в межах суб'єктивістського напрямку в концепціях В. Вундта — Е. Тітченера та гештальтпсихологів. Вундт шукав найпростіші елементи психіки, подібно виявленим атомам у фізиці, які б стали вихідними одиницями експериментально-психологічних досліджень. Вундту властивий атомістичний підхід до визначення природи психіки, своєрідно поєднаний з вимогою аналізувати структурні утворення психіки. Образ розумівся ним як суто внутрішній, суб'єктивний феномен, що розщеплюється на складові частини (елементи) і з'єднується. Ці елементи рівноцінні, порядок їх зщеплення не має суттєвого значення. Під структурами Вундт і Тітченер розуміють ніщо інше, як кількісне об'єднання частин (елементів). Так, відчуття розглядались як психічні атоми, з яких за механічними законами асоціацій виникають феномени мислення. Свідомість, за образним висловом одного з противників асоціанізму, розумілась як «мішок відчуттів».

Відчутного удару по атомістській методології асоціанізму завдали гештальтпсихології, які, зберігши розуміння образу як суто духовного, внутрішнього явища, показали, що образ є цілісною структурою, а не сенсорним конгломератом. Правильно зазначаючи, Що цілісність є специфічною якістю образу, гештальтисти перетворювали цілісні структури в особливого роду сутності, що підкоряються власним законам. Образ суб'єктивувався, відривався від психічних дій, завдяки яким «вичерпується» інформація з зовнішнього світу. Модифікований інтроспективний метод

¹ Ярошевский М.Г. История психологии. М„ 1966, с. 307.

75

(феноменологічний) не міг нічого іншого відкрити дослідникам, як «внутрішнє поле» свідомості, суб'єктивний момент у психічному образі. Щоб показати предметність, об'єктивованість образу, необхідно було опиратись як на нові об'єктивні методи дослідження, що сформувались на той час в природознавстві, так і на нову методологію.

Аналіз І. М. Сєченовим такої властивості психічного образу, як об'єктивованість, винесеність за межі «внутрітілесного» простору, свідчив про штучність протиставлення суб'єктивних та об'єктивних компонентів психіки. Сєченов відзначав, що образи виникають як результат дії зовнішніх подразників і «локалізуються» в просторі джерела зовнішніх сигналів: всі відчуття відносяться «свідомістю назовні, до зумовлюючих їх причин» ¹. Такий підхід до психічних явищ відкривав шлях до розуміння образу як діалектичної єдності зовнішнього і внутрішнього, суб'єктивного та об'єктивного. В марксистській психології, що спирається в розробці пізнавального аспекту психіки на діалектико-матеріалістичний принцип відображення, було показано на базі конкретного дослідницького матеріалу взаємозв'язок у структурі образу цілого і частини, суб'єктивних і об'єктивних компонентів.

Логіка розвитку психологічної науки і потреби психолого-педагогічної практики диктували необхідність дослідження не тільки чуттєвого, а й мислитель-ного образу. На початку XX століття починає розроблятись проблема мислення як конкретно психологічна, а не лише як філософська проблема. Лабораторно-експериментальні дослідження вюрцбурзької школи (О. Кюльпе, Н. Ах, Г. Уатт) показали наявність у свідомості нечуттевих («безобразних», иесенсорних) елементів і роль значення слова в інтелектуальних процесах. Але ці дослідження грунтувались на основних ідеях і методології Платона, тому чуттєвий і інтелектуальний рівні пізнавальної діяльності виявились механічно протиставленими.

В процесі вивчення природи мислительного образу необхідно було з'ясувати спосіб його об'єктивації, опредмечування. Якщо Сєченов таку властивість психіки

¹ Сеченов И. М., Павлов И. П., Введенский Н..Е. Физиология нервной системы. — Избранные труды, вып. 1., М.. 1952, с. 387.

76

як предметність, об'єктивованість (віднесеність психічного образу до відображуваного предмета, а не до відображуючої системи рецептора) аналізував стосовно до чуттєвого образу, то відомий вітчизняний вчений О. О. Потебня з'ясовує її прояв у мислительних феноменах. Він наголошував на значенні «винесення» (об'єктивації) змісту мислення за допомогою слова для пізнання себе та інших людей. «Назавжди темними залишаються для нас ті особливості нашого душевного життя, які ми не передали ніякими засобами і яких не бачимо ні в кому, крім себе» ¹. Об'єктивованість змісту мислення в мові (точніше, в зовнішньому мовленні) є необхідною умовою продуктивного аналізу мислительних феноменів: «у мові людина об'єктивує свою думку і, завдяки цьому, має змогу затримувати перед собою і піддавати опрацюванню цю думку» ². Опредмечування продуктів інтелектуальної діяльності здійснюється не тільки в словесній формі. Продукти людського мислення, за Потебнею, об'єктивуються в музикальних тонах, графічних формах, кольорах. «Хіба те, що виражається в музикальних тонах, у графічних формах, у кольорах, — запитує О. О. Потебня, — не є думкою? Якби людською думкою було тільки те, що пов'язане з словом, то можна було б припустити, що глухонімі стоять поза людським мисленням» ³. Але здатність об'єктивувати мислительні образи в немовних (несловесних) формах є похідною: «не слід, проте, забувати, що вміння мислити по-людському, але без слів, дається тільки словом» ⁴.

Характер об'єктивованості мислительного образу відрізняється від об'єктивованості чуттєвого образу. Мислительний образ потенційно здатний опредмечуватись: «осідати» в словах, музикальних тонах, графічних формах і згодом — «відтворюватись» (розпредмечуватись) у діяльності суб'єкта. Чуттєвий образ існує лише в актуальній взаємодії суб'єкта з предметами зовнішнього світу (в часі і в просторі взаємодії суб'єкта з об'єктом). Чуттєвий і мислительний

¹ Потебня А. А. Мысль и язык. Одесса, 1922, с. 8

² Потебня А. А. Из лекций по теории словесности. Харьков, 1930, с. 112.

³ Там же.

⁴ Потебня А. А. Мысль и язык. Одесса, 1922, с. 118.

77

образи — це специфічні рівні пізнавальної діяльності, які відрізняються перш за все характером об'єктивованості.

Таким чином, розробка психогностичної проблеми вела до вирізнення рівнів пізнавальної діяльності суб'єкта, що зафіксовані як «рівні» категорії «образ». Вихідний рівень детермінації поведінки людини передбачає функціонування чуттєвого образа, який був пояснений з діалектико-матеріалістичних позицій раніше, ніж мислительний. Останній тривалий час був об'єктом ідеалістичних і вульгарно-матеріалістичних спекуляцій у зарубіжній психології. Тільки марксистське вчення про мислення і свідомість людини створило методологічні передумови для пояснення соціопсихічної детермінації мислительного образу. Історія розробки психогностичної проблеми та категорії «образ» свідчить про хибність спроб суб'єктивізації змісту психічного образу, зведення його до частин чи недиференційованих структур, редукції до одного з рівнів.

У висвітленні психогностичної проблеми в сучасній психологічній та філософській літературі є ряд суперечливих тверджень. Так, психічний образ (психіка в цілому) трактується то як ідеальний за своїм характером, то як матеріальний; визнається то суб'єктивним, то об'єктивним.

При обговоренні питання про ідеальність-матеріальність психічних явищ у радянській психології висловлено ряд точок зору, які не узгоджуються між собою: стверджується ідеальність результатів психічної діяльності, а не самого процесу; ідеальними психічні явища розглядаються лише в гносеологічному плані, в онтологічному плані вони кваліфікуються як матеріальні; ідеальними визнаються більш чи менш усвідомлювані стани особистості, інші психічні стани належать до класу, матеріальних; ідеальне розглядається як атрибутивна властивість психічного відображення реальності. Психічний образ трактується як єдність ідеального та реального.

Перш ніж аналізувати згадані підходи, висвітлимо вихідні положення сучасної психологічної науки про природу психічного образу, важливі для визначення критеріїв істинності чи хибності підходів до вирішення питання' про ідеальність — матеріальність

78

психічних явищ. Обмежимось у даному випадку висвітленням принципових положень лише щодо чуттєвого образу, адже твердження про ідеальність мислительного образу не викликає ні у кого заперечень. Для розкриття цього питання суттєве значення має конкретно-наукове висвітлення і пояснення основного психофізіологічного парадоксу, суть якого в тому, що сам психічний образ (зоровий) тривимірний, тим часом як образ на носії зображення (зображення на сітківці ока) двомірний; психічний образ предмета міститься не в просторі матеріального носія образу (рецепторне чи мозкове поле), а в просторі відображуваного предмета об'єктивної дійсності; просторові характеристики (розміри, частково форма) психічного образу і зображення на сітківці ока (носії зображення) не співпадають. «Це неспівпадання просторових характеристик зображення з просторовими властивостями його носія, взяте у відношенні координат (місця) зображеного об'єкта, складає ту властивість образу, яка завжди привертала своєю парадоксальністю пильну увагу філософів, психологів і фізіологів» ¹.

Для матеріалістичного розуміння психофізіологічного парадоксу важливе значення має зауваження К. Маркса про те, що «світлий вплив речі на зоровий нерв сприймається не як суб'єктивне подразнення самого зорового нерва, а як об'єктивна форма речі, що перебуває поза очима» ². Тобто психічний образ є предметним (об'єктивованим) у тому розумінні, що є віднесеним до предмета і простору, що оточує цей предмет. І найскладніші чуттєві образи зберігають свою предметну віднесеність. «Але предметність психічного зображення має свою специфіку. Вона полягає в тому, що сприймана властивість об'єкта зображена тут не відокремленою від свого носія-предмета та інших його властивостей. В будь-якому фізичному чи технічному зображенні відтворення структури чи зв'язків між елементами подається відособлено від відтворення модальних характеристик самих елементів об'єкта. Так, механічний відбиток відтворює геометрію об'єкта при повному відриві від фізико-механічних властивостей

¹ Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделирования. Л., 1964, с. 121.

² Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 81.

79

цього об'єкта (пружності, твердості і т. д.)... Але не можна, наприклад, у тактильному образі відособити сприймання форми від відчуття твердості, пружності, жорсткості і т. д..» ¹. Саме цим предметність психічного образу принципово відрізняється від «предметних» зображень у фізичних і технічних системах, які відтворюють ізольовані властивості предметів поза полем розміщення цих предметів.

Дані сучасної психології свідчать, що психічний образ не наділений матеріальними властивостями ні відображеного в ньому предмета, ні апарата, за допомогою якого здійснюється психічне відображення. Образ не відтворює властивості свого носія (матеріального субстрату), як не відтворює, а лише відображує більш чи менш адекватно властивості зовнішнього предмета. Будучи об'єктивованим (віднесеним до відображуваного предмета), психічний образ існує в реальній взаємодії суб'єкта з об'єктом. Висловлювання Е. В. Ільєнкова, що ідеальне «народжується і існує не в голові, а за допомогою голови в реальній предметній діяльності людини» ², можна віднести і до психічного образу.

Все ж чуттєвий психічний образ психологи і філософи обачно не наважуються називати ідеальним. Загальноприйнято пов'язувати Ідеальне з явищами людської свідомості, зі здатністю до рефлексії на основі соціальних знакових (мовних) систем. Ідеальне розглядається лише як властивість людської психіки, як продукт і форма суспільно-історичного духовного виробництва.

Проте в конкретно-психологічному плані таке трактування ідеального наштовхується на ряд перешкод. Аналіз основного психофізіологічного парадоксу дає підставу визнати неаргументованими спроби оголосити психічний образ, що існує не в просторі носія зображення, а в просторі джерела зображення, матеріальним. Але й визнати його ідеальним немає достатніх підстав. Адже і в психології прийнято розуміти під ідеальним планом дії саме нечуттєву, мислительну діяльність. Тут, певно, потрібна деяка видозміна

¹ Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделирования. Л., 1964, с. 117.

² Ильенков 3. В. Идеальное. Философская энциклопедия, т. 2. М., 1962, с. 220.

80

загальноприйнятої термінології чи введення особливих «кентавроподібних» термінів.

Психологія як наука має справу із сутностями, які не належать окремо ні до внутрішніх (фізіологічних), ні до зовнішніх (фізичних, біологічних, соціальних) явищ. Психологія досліджує явища, що перебігають на певній фізіологічній основі, а за змістом є відображенням багатоманітних проявів зовнішнього світу. Це відображення, як вже відзначалось, локалізовано в площині відображуваного предмета і представлене в його (а не носія зображення) реальних розмірах. У процесі відображення предметного середовища у тварин образ предмета «локалізований» в просторі джерела зображення, і саме за цієї умови психіка тварини виконує орієнтовно-пристосовну функцію. Отже, об'єктивований (предметний) образ, що регулює життєдіяльність тварин, не можна назвати матеріальним, так само як не можна без застережень називати й ідеальним. Основний психофізіологічний парадокс у контексті проблеми ідеального перетворюється в «психолого-філософський парадокс»: чуттєвий психічний образ людини і тварини не можна в філософському плані назвати ідеальним ¹ і не можна в психологічному плані визначити його як матеріальний. Гадаємо, що цей парадокс приверне увагу дослідників і згодом дістане адекватне висвітлення.

В психологічній літературі питання про «ідеальність — матеріальність» психічного висвітлюється суперечливо. С. Л. Рубінштейн у праці «Буття і свідомість» ідеальним у психічних явищах називає сам їх результат: «Характеристика психічного як ідеального відноситься, власне, до продукту або результату психічної діяльності — до образу або ідеї в їх відношеннях до предмета або речі» ². В той же час він зауважує, що «образ невіддільний також від процесу відображення» ³, тобто визначається процесуальність образу. А оскільки ідеальність і процесуальність є властивостями одного і того ж психічного образу, то і сам процес його побудови і протікання також слід

¹ Термін «ідеальне» походить від грецького слова «ідея»- думка, слово — і застосовується повсякчас для позначення мислительних, раціональних феноменів.

² Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 41.

³ Там же, с. 38.

81

визнати ідеальним. Як бачимо, критерій розрізнення ідеальності — матеріальності психічного недостатньо чіткий. Правда, в праці «Основи загальної психології» Рубінштейн займає дещо іншу, гадаємо, більш правильну позицію. Стверджуючи, що " будь-який психічний факт — це і кусок реальної дійсності і відображення дійсності — не або одне, або інше, а й те і інше; саме в тому й полягає своєрідність психічного, що воно є реальною стороною буття і його відображенням, — єдністю реального та ідеального» ¹, Рубінштейн тим самим вказує, що будь-який прояв психічного життя (і результат, і процес) має ідеальний характер.

Не менш метафізичним, ніж диференціація психічного на ідеальне і матеріальне за результатом і процесом, є розрізнення «ідеальності — матеріальності» психічного в двох аспектах: гносеологічному та онтологічному. Погляд на психічне як на ідеальне в гносеологічному плані і матеріальне в онтологічному плані ² є запізнілим відгуком і відбитком метафізичного розмежування філософії на онтологію і гносеологію. Відомий радянський філософ П. В. Копнін показав, що діалектичний матеріалізм не може підрозділятись на гносеологію та онтологію ³. Тому сама основа розрізнення ідеальності — матеріальності психічного є хибною. Справедливо зауважив з цього приводу О. Г. Спіркін, що не можна «погодитись з тим, що свідомість у гносеологічному відношенні ідеальна, а в онтологічному — матеріальна. У свідомості нема самостійної онтології. Вона існує як функція мозку лише у відношенні до об'єкта» ⁴.

Спроба розглядати психічне поза його відношенням до зовнішнього світу (в так званому онтологічному плані) веде до утвердження думки про особливу онтологію психічного, до його субстанціоналізації, яка піддавалась різкій критиці з боку радянських психологів. Адже «психічне не має самостійного існування.

¹ Рубинштейн С. Л. Основи общей психологии. М., 1946, с. 5.

² Див.: Пономарев Я. А. Знание, мышление и умственное развитие. М., 1967, с. 17-82.

³ Див.: Копнин П. В. Логические основы науки. К., 1968, с. 160-161.

⁴ Спиркин А. Г. Сознание и самосознание. М., 1972, с. 68.

82

Воно, за визначенням Спінози, є не субстанція, а атрибут» ¹.

Не витримує критики і точка зору, згідно з якою усвідомлені психічні явища є ідеальними, а неусвідомлені — матеріальними. На думку Д.І. Дубровського, всі психічні явища можна розділити «на дві групи: ідеальних та матеріальних. Якщо до першої з них належать явища, що складають суб'єктивну реальність, тобто добре відомі кожному з нас, і переживаються як більш чи менш усвідомлені стани особистості, то до другої — явища, що складають об'єктивну реальність особистісних процесів, тобто дії особистості і ті інформаційні процеси, що перебігають на рівні головного мозку і які значною мірою відповідальні як за результат і динаміку свідомих станів, так і за реалізацію дій особистості, але не усвідомлюються особистістю або в даний момент, або взагалі» ². Але неусвідомлюваний (нерефлектований) психічний образ не втрачає в процесі функціонування на неусвідомлюваному рівні таких властивих йому якостей, як об'єктивованість (проекція), константність, предметність і, отже, не стає матеріальною копією відображуваного предмета. Набуваючи ряду специфічних властивостей при переході від усвідомлювання до неусвідомлювання його суб'єктом, психічний образ не перетворюється з ідеального в матеріальний: і усвідомлений, і неусвідомлений образи відкриваються нам як існуючі поза нами, як картина зовнішньої предметної дійсності. Тому неправомірним є і розподіл психічних явищ на матеріальні та ідеальні за ступенем їх усвідомлення.

Найбільш правильна, хоча і не в усьому послідовна, позиція у вирішенні питання про матеріальність — ідеальність психіки у О. Г. Спіркіна, для якого «ідеальне є атрибутивною властивістю психічного відображення дійсності». Цей підхід у загальних рисах співпадає з підходом С. Л. Рубінштейна в праці «Основи загальної психології», де психічне розглядалось як єдність реального та ідеального. О. Г. Спіркін справедливо зазначає: «Перша ознака психічних явищ — це їх відображувальний характер, а друга -

¹ Выготский Л. С Развитие высших психических функций. М., 1960, с. 408.

² Дубровский Д. И. Психические процессы и мозг. М., 1971, с. 204.

83

це їх невидимість, невідчуваність, позапросторовість, недоступність чуттєвому сприйманню, тобто ідеальність» ¹. Але, оголошуючи неідеальними «такі психічні властивості, як характер, темперамент та інші» ². Спіркін відхиляється від висунутого ним правильного положення, що ідеальність є ознакою, атрибутивною властивістю психічного. Хіба характер, який є продуктом присвоєння суспільно-історичних норм і прийомів організації поведінки і діяльності, зводиться до його нейрофізіологічних основ і є неідеальним (матеріальним) явищем? Характер, за Л. С. Виготським, є «соціальним чеканом», продуктом присвоєння соціального досвіду. «Він є затверділа, відкристалізована типова поведінка особистості в боротьбі за соціальну позицію» ³. Тому помилково буде кваліфікувати характер як матеріальне явище, хоча він об'єктивується тільки в процесі опредмечування людиною своїх сутнісних сил у реальній матеріально-предметній діяльності. Характер можна визначити в даному контексті як потенціальне ідеальне.

Адекватне рішення проблеми ідеального в психології та філософії має важливе значення в боротьбі з ідеалістичним світоглядом. Відомий французький філософ-марксист Л. Сев зазначав, що для перемоги матеріалізму над спіритуалізмом необхідно «відповісти більш правильно, ніж сам спіритуалізм, на питання про те, що може бути правильним у самій тезі про нематеріальність душі, а саме: незводимість динаміки конститутивних відношень особистості до їх фізіологічної опори» ⁴.

Але висвітлення питання про ідеальність психічного образу є лише передумовою розгорнутої характеристики інших його сторін і властивостей, бо «неточно визначати ідеальне як просто суб'єктивний образ. Ідеальне-це лише одна із особливостей образу, відображення, а не сам образ, не саме відображення» ⁵.

Вивчення історії розробки категорії «образ» і психогностичної проблеми показало, що найбільш адекватним є діалектико-матеріалістичне трактування

¹ Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. М., 1972. с. 59.

² Там же, с. 60.

³ Выготский Л. С. Дефект и сверхкомпенсация. — В кн.: Умственная отсталость, слепота и глухонемота. Л., 1928, с. 57.

⁴ Сэв Л. Марксизм и теория личности. М., 1972, с. 336.

⁵ Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. М., 1972, с. 73.

84

образу як єдності суб'єктивного та об'єктивного: а) образ суб'єктивний в тому розумінні, що його носієм є суб'єкт: приналежність індивіда, суб'єкта — «перша характерна особливість всього психічного» ¹. В зв'язку з цим слід нагадати, що В. І. Ленін відзначав, що не існує нічиїх відчуттів, думок, почуттів. «Відчуттів (людських) без людини не буває» ²; б) суб'єктивність психічного образу полягає ще і в тому, що саме він, а не предмет, відображений в образі, є продуктом діяльності суб'єкта і належить суб'єкту; в) під суб'єктивністю образу розуміється і те, що він значною мірою зумовлений попереднім онтогенетичним досвідом суб'єкта, а не є однозначною функцією зовнішньої стимуляції. Сам суб'єкт у процесі діяльності «вичерпує» зміст образу в зовнішній предметній діяльності. Крім того, психічний образ є суб'єктивним у тому вузькому (нерідко життєвому) значенні цього слова, що предметне оточення відображується в ньому з різною повнотою і глибиною проникнення в сутність предметів пізнання.

У відповідності з принципом доповняльності та результатами конкретно-психологічних досліджень характеристика психічного образу як суб'єктивного не суперечить, а навпаки, передбачає його опис як об'єктивного. Об'єктивність образу полягає в тому, що: а) його зміст і характер перебігу зумовлюється перш за все взаємодією суб'єкта з об'єктом. Образ є нічим іншим як відображенням об'єктивного стану речей. Об'єкт є вихідним у виникненні і функціонуванні психічного образу. Чуттєвий образ визначається об'єктивними умовами предметного сприймання: «Образ речі так же об'єктивно, закономірно залежить від умов її сприймання, як сама річ від умов ЇЇ існування» ³; б) образ існує не в якомусь внутрішньо замкнутому суб'єктивному психічному просторі, а в зовнішньому об'єктивному предметному полі в процесі реальної взаємодії суб'єкта з дійсністю. На такий спосіб буття образу вказує і така його властивість, як винесеність за межі рецептивної системи, об'ективованість; в) на рівні людини зміст образу

¹ Рубинштейн Л. С. Основы общей психологии. М., 1946, с. 5.

² Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 18, с. 220.

³ Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 63.

85

детермінується продуктами суспільно-історичної практики, що в певному плані незалежне від бажань і суб'єктивних намірів окремих індивідів.

Суб'єктивність і об'єктивність психічного образу — взаємодоповняльні його характеристики. Подібно тому, як природу світла неможливо розкрити лише як хвильову або як лише корпускулярну, так не можна образ описувати або як суб'єктивний, або лише як об'єктивний. Принцип доповняльності, що здобув поширення при інтерпретації фізичних знань, набуває особливого сенсу в поясненні явищ психіки.

В той же час якісний характер взаємозв'язку об'єктивного і суб'єктивного на різних рівнях образу — чуттєвого і мислительного — не є одним і тим же: «співвідношення суб'єктивного і об'єктивного в мисленні Інше, ніж у відчутті і сприйманні» ¹. На рівні мислення виникнення нового образу пов'язано з подоланням раніше зафіксованих пізнавальних структур.

Чуттєвий і мислительний образи будуються і реально функціонують у взаємозв'язку з діями, у зовнішній предметній діяльності. Образ виявляється залежним від операцій (дій), на основі яких він формується. В свою чергу образ, оскільки він несе інформацію про результати виконання дій суб'єктом, виконує регулятивну функцію. «Регулювання діяльності — це та робота, яку практично виконує образ, психічне відображення» ¹. Образ, оскільки в ньому відображена навколишня дійсність, є регулятором і координатором дій суб'єкта.

Взаємозв'язок образу і дії, який реально існує в діяльності суб'єкта, є об'єктивним підтвердженням положення, «що процес відображення є результатом не діяння, а взаємодії, тобто, результатом процесів, що йдуть немовби назустріч один одному. Один з них є процес дії об'єкта на живу систему, другий — активність самої системи по відношенню до об'єкта дії» ³.

Суттєвою хибою багатьох досліджень образного, пізнавального аспекту психіки, що не спираються на методологію діалектичного матеріалізму, є ігнорування

¹ Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. М., 1957, с. 126.

² Там же, с. 265.

³ Леонтьев А. Н. Понятие отражения и его значение для психологии.-Вопросы философии, 1966, № 12, с. 53.

86

або недооцінка значення регулятивних і мотиваційних сторін психічної реальності. Образ залежить як від системи операцій (дій), на основі яких він формується, так і від спонукань (мотивів поведінки), які його забезпечують необхідною «енергією». Динаміка мотивації поведінки суттєво впливає на динаміку побудови і перебігу психічного образу. Завдяки мотивам образ набуває вибіркового, характеру. Селективність, вибірковість образу зумовлюється як попереднім перцептивним досвідом, так і актуалізованою системою спрямованості особистості. Тому без урахування впливу мотивів на процес пізнання не можна зрозуміти дійсну природу тих психічних явищ. які фіксуються категорією образу. Категорії «образ», «мотив», «дія» взаємопов'язані, оскільки вони відображують реальний взаємозв'язок пізнавальних, спонукальних та регулятивних боків психічної реальності на психофізіологічному рівні організації поведінки. Тому дослідження процесу розробки будь-якої з цих категорій не може проводитись ізольовано, відірвано від інших. Повнота і глибина змісту категорії «образ» збагненна лише через систему психологічних категорій.

87

РОЗДІЛ V

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: