Джерела розвитку педагогіки

Виховання дитини чи не найдавніший вид діяль­ності людини. З давніх давен накопичувався і викрис­талізовувався досвід формування людини, підготовки її до активної соціальної діяльності. Лише пізніше цей досвід систематизували і надали йому наукової форми.? Науково-природничою основою педагогіки на сучасно­му рівні її розвитку є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих, викристалізуваних знань і вмінь у справі виховання підростаючого покоління. Хранителем народної мудрості виховання є усна народна творчість (казки, прислів'я, приказки, легенди, пісні, звичаї, обряди, традиції та ін.). Виходя­чи із загальнолюдських морально-духовних цінностей," кожний народ вибудовував свою національну систему виховання з її засобами, методами, прийомами і внут­рішнім духом. Дбаючи про відродження духовного ба­гатства українського народу, варто постійно звертатися до невичерпних джерел народної мудрості виховання. Іншими джерелами педагогіки є надбання вчених в га­лузі виховання (історія педагогіки), досвід творчої ро­боти педагогів нашого часу.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зро­били грецькі філософи. Так, Демокріт (460—370 рр. до н.е.) на основі своєї атомістичної теорії висунув ма­теріалістичну концепцію розвитку особистості, вважа­ючи, що людину формує передусім життєвий досвід, Сократ (469—399 рр. до н.е.) і Платон (427—347 рр. до н. є.) обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що закладено в ній природою. Арістотель вважав, що виховання є де­ржавною функцією і зводиться до формування в осо­бистості необхідних довершеностей, для чого слід вико­ристати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження. Твір дав­ньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана (35—96 рр.) "Про виховання оратора" упродовж три­валого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе в багатьох країнах Європи в епоху Відроджен­ня (XIV—XVI ст.), серед них: Вітторіо да Фельтре (1378—1446 рр.) в Італії, Франсуа Рабле (1494— 1553 рр.)іМішельМонтень(1533—1592 рр.) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536 рр.) в Голландії. Вони наголошували на тому, що людська особистість є найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.

До початку XVII ст. педагогіка продовжувала зали­шатися частиною філософії. Відокремлення її від фі­лософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменсь-кого (1592—1670 рр.). Він трактує педагогічні катего­рії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумов­лені природою дитини. Запропоновані ним у "Великій дидактиці" та "Материнській школі" принципи, мето­ди, форми навчання стали підґрунтям педагогічних те­орій, чимало його ідей актуальні й сьогодні.

Услід за Я.А. Коменським в історію західноєвро­пейської педагогіки увійшли імена англійського філософа й педагога Джона Локка (1632—1704 рр.), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джент­льмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького ма­теріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712— 1778 рр.), автора ідеї природної досконалості дітей, те­орії "вільного виховання", за якою виховання має здій­снюватися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Йогана Генріха Песталоцці (1746—1827 рр.), який за­пропонував учителям прогресивну ідею гуманного ви­ховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеп­лення їм співчуття і жалісливості як основи морально­го розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776—1841 рр.), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотирьохетапна модель уроку, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістер-вега (1790—1866 рр.), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учи­телів, яка має базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей.

Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербаліз­мом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784 рр.), К.-А. Гельвецій (1715—1771 рр.), П.-А. Гольбах (1723—1789 рр.), які вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у вихованні.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвива­лася на рівні світової. З часів Київської Русі до нашо­го часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів "Руська правда" Ярослава Мудрого і "Правда" Ярославичів (його синів), "Повчання Володимира Мо-номаха", "Житіє Євдокії Полоцької", "Повчання дітям ченця Ксенофонта", низка уривків з часописів та лис­тів, де подаються описи народних традицій виховання дітей у сім'ях, ставлення батьків до своїх нащадків, мо­ральні сентенції поведінки людини в товаристві.

Вершиною української народної педагогіки вва­жається козацька педагогіка, основою виховання в якій змалку були провідні ідеї козацького руху (свобо­да і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особи, народовладдя).

Серед видатних просвітителів XVIII ст., які збага­тили вітчизняну педагогіку, почесне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722—1794 рр.). Він пер­ший в українській педагогіці в центрі уваги поставив дитину — її почуття, стосунки зі світом, її справи, нахили і обдарування; визначив мету гуманістичного процесу — формування "істинної" людини: мислячої, чуйної, осві­ченої, зі світлим розумом, гарячими почуттями, підго­товленої до праці задля її щастя і блага народу.

Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої лю-дини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683 рр.), П. Могила (1597—1647 рр.), Ф. Прокопович (1681—1736 рр.). Ідеал особистості пат­ріота, носія свободи оспівував І. Котляревський (1769— 1838 рр.).

У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зу­силля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури і науки. Т.Г. Шевченко (1814—1861 рр.) підготував і ви­дав "Буквар южнорусский"; І. Франко (1856—1916 рр.) зробив суттєвий внесок у розробку історії шкільної й університетської освіти в Україні; М.П. Драгоманов (1841—1895 рр.) обстоював національну народну освіту як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової куль­тури. П.А. Грабовський (1864—1902 рр.) присвятив

ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871—1913 рр.) обстоювала необхідність народної ос­віти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і учи­телів.

Закарпатський педагог О.В. Духнович (1803—1865 рр.) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Відомий український педагог Х.Д. Алчевська (1841— 1920 рр.) досліджувала проблеми навчання дорос­лих. Відомий педагог і громадський діяч С.Ф. Русова (1856—1940 рр.) створила концепцію національної сис­теми освіти і виховання, написала ряд праць з педагогі­ки: "Дошкільне виховання", "Дидактика", "Моральні завдання сучасної школи" та ін.

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії віді­грав видатний російський педагог К.Д. Ушинський (1823—1871 рр.). У його педагогічній системі визна­чальним є вчення про мету виховання, що формулюєть­ся як підготовка людини до життя і праці, як формуван­ня в неї почуття обов'язку перед народом. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвивального навчання, збагатив принципи навчання.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зро­бив видатний український педагог А.С. Макаренко (1888—1939 рр.), ним розроблено і втілено в практику принципи створення й педагогічного керівництва ди­тячим колективом, методику трудового виховання, ви-' ховання в дусі свідомої дисципліни.

Видатний український педагог В.О. Сухомлинський (1918—1970 рр.) досліджував проблеми теорії та мето­дики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного роз­витку особистості учня, педагогічної майстерності.

Проголошення суверенної Української держави да­ло поштовх розвитку педагогічної творчості, активізу­вало наукові пошуки щодо розвитку української націо­нальної системи освіти.

 

7.4. Структура педагогічних наук

У педагогічній науці виділяють ряд галузей, які в цілому становлять її структуру. Вони базуються на закономірностях і принципах загальної педагогіки і є своєрідними її розгалуженнями.

Система педагогічних наук — зв'язки та відношен­ня, що склалися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

Загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, яка вивчає основні закономірності процесу спрямова­ного особистісного розвитку, розробляє загальні осно­ви педагогічного процесу в навчальних закладах усіх типів. Вона складається з чотирьох розділів: загальні засади педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія управління навчальним закладом.

Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятій­но-категоріальний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є "дочірніми" науками. Такими є:

Вікова педагогіка — дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, що вивчає вікові аспекти навчан­ня і виховання, які визначають специфіку навчально-виховної роботи з певними віковими групами. Вікова педагогіка охоплює всю систему загальної середньої освіти: різні типи загальноосвітніх шкіл, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні закла­ди, вечірні (змінні, заочні) школи.

Корекційна педагогіка — спеціальна наука, що до­сліджує навчання і виховання дітей з певними вадами:

• сурдопедагогіка — навчання і виховання глухоні­мих, глухих і туговухих дітей;

• тифлопедагогіка — навчання і виховання сліпих та слабкозорих дітей;

• олігофренопедагогіка — навчання і виховання ро­зумово відсталих дітей;

• логопедія — навчання і виховання дітей з пору­шенням мови;

• виправно-трудова педагогіка — перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців.

Історія педагогіки і освіти — наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і освітньої практики видат­ними вітчизняними і зарубіжними педагогами в різні історичні епохи.

Галузева педагогіка (вищої школи, військова, ме­дична, інженерна, спортивна, виробнича тощо) — ви­вчає галузеві аспекти освіти, які визначають специфіку навчально-виховного процесу в тих чи інших умовах, розкриває його закономірності.

Порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно з вітчизняною).

Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів. На­прикінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціаль­ної педагогіки.

Соціальна педагогіка — наука, яка вивчає вплив на педагогічний процес конкретних соціальних інститутів: сім'ї, школи, підліткового чи молодіжного об'єднання, закладів культури, спорту тощо; розглядає особистість

як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогі­ки становлять:

• агогіка — наука про вивчення проблеми запобіган­ня відхиленням у поведінці дітей та підлітків;

• герогіка — наука про соціально-педагогічні про­блеми людей похилого віку;

• андрагогіка — наука про освіту та виховання лю­дини впродовж усього життя;

• віктимологія — наука про різні категорії людей, що стали жертвами несприятливих умов соціальної ор­ганізації та насильства.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність понять "педагогіка", "на­родна педагогіка", "духовна педагогіка", "козацька пе­дагогіка"?

2. Охарактеризуйте загальні завдання педагогіки.

3. Дайте характеристику теоретичним і технологіч­ним функціям педагогіки.

4. Якими категоріями педагогіки здійснюється процес навчання?

5. У чому полягає сутність міжпредметних зв'язків?

6. Який вплив вагомих внесків Демокріта, Сократа, Платона, Квінтіліана та ін. на розвиток педагогічної науки?

7. У чому полягає сутність гуманістичних ідей в га­лузі виховання в епоху Відродження?

8. Що розуміють під структурою педагогічних наук?

 

 

Теми для рефератів

1. Основні періоди розвитку педагогічної думки в Україні.

2. Особливості педагогічного процесу.

3. Українська народна педагогіка.

4. Сутність педагогіки як науки.

5. Міжпредметні зв'язки педагогіки.

6. Національна система виховання в Україні.

7. Гуманістичні ідеї в галузі виховання: історичний аспект.

8. Соціальна педагогіка як наука.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

9. Духовна педагогіка.

10. Козацька педагогіка і духовність.

 

 

                                                    

 

 

Розділ 8

СИСТЕМА ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Поняття системи освіти, її структура. Принципи освіти в Україні. Завдання закладів освіти. Управ­ління системою освіти в Україні.

 

8.1. Поняття системи освіти, її структура

Кожна держава, дбаючи про свій народ, його доб­робут і перспективи розвитку, створює специфічні со­ціальні інститути, які мають безпосередньо займатися освітою і вихованням підростаючого покоління.

Система освіти — це сукупність навчально-вихов­них та культурно-освітніх закладів, які відповідно до Конституції та інших законів України здійснюють ос­віту і виховання її громадян. Структура і доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її міцність і перспективність розвитку.

У статті 53 Конституції України зазначено, що "де­ржава забезпечує доступність і безплатність дошкіль­ної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної серед­ньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і піс-лядипломної освіти, різних форм навчання"¹.

Завдання системи освіти, її структура визначаються Законом України "Про освіту", Законом України "Про загальну середню освіту", Законом України "Про вищу освіту", іншими правовими актами. Зокрема в Законі "Про освіту" зазначено: "Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних ус танов, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядуван­ня в галузі освіти"¹.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Відповідно до Закону України "Про освіту" струк? тура освіти в Україні включає: дошкільну освіту, за­гальну середню освіту, позашкільну освіту, професій: но-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, диг, тячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсуючого та початкового ти­пів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебу­ванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типуі дитячі будинки та ін.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

Основним видом середніх закладів освіти є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — по­чаткова школа, другий — основна школа, яка забезпечує базову загальну середню освіту, третій — старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивчен­ням окремих предметів або початкової допрофесійної підготовки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, ко­легіуми, а також різні типи навчально-виховних ком­плексів, об'єднань. Для здобуття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчан­ня при загальноосвітніх школах. Заклади позашкільної освіти та виховання є

частиною структури освіти і спрямовуються на розви­ток здібностей, талантів дітей. Вони ґрунтуються на принципі добровільності вибору типів закладів, видів діяльності. До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юна­цькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, почат­кові спеціалізовані мистецькі заклади освіти, бібліоте­ки, оздоровчі та інші заклади.

Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликання, ін­тересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх про­фесійної кваліфікації. Вона здійснюється на базі повної загальної середньої освіти або базової, з наданням мож­ливості здобувати повну загальну середню освіту. Про­фесійно-технічними закладами є: професійно-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище спеціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-виробничий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку. Вищими закла­дами освіти є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, університет, академія та ін. Відповідно до статуту вищих закладів освіти встановлено IV рівні акредитації:

І рівень — технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти. Технікум (училище) — ви­щий заклад освіти або структурний підрозділ універ­ситету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал та матеріально-технічну базу.

II  рівень — коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади. Коледж — вищий заклад освіти або структур­ний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освіт­ньо-професійними програмами бакалавра або молодшо­го спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадро­вий потенціал, матеріально-технічну базу.

III — IV рівні (залежно від результатів акредитації) — університет, академія, інститут, консерваторія.

Університет (класичний університет) — багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою природничих, гу­манітарних, технічних та інших напрямів науки, тех­ніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методич­ним центром, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих установ і підприємств, високий рЬ вень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності. Можуть створюватися технічні, тех-» нологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну підготовку висококваліфікованих фахівців з вищою ос­вітою у відповідній галузі.

Академія — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундамен­тальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності^ має високий рівень кадрового та матеріально-технічно­го забезпечення.

Інститут — вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професій­ними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, ви­робництва, освіти, мистецтва і культури, проводить на належному рівні наукову та науково-виробничу діяль­ність, має високий кадровий і матеріально-технічний потенціал.

Консерваторія (музична академія) — вищий за­клад освіти, який здійснює підготовку фахівців з ви­щою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі мистецтва і культури — музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, — проводить наукові досліджен­ня, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності. Післядипломна освіта — спеціалізоване вдоскона­лення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення та оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціаль­ності. Післядипломна освіта створює умови для безпе­рервності та наступності освіти і включає: перепідго­товку — отримання іншої спеціальності; спеціаліза­цію — набуття особою здатностей виконувати окремі завдання та обов'язки, які мають особливості, в межах спеціальності; розширення профілю (підвищення квалі­фікації) — набуття особою здатностей виконувати до­даткові завдання та обов'язки в межах спеціальності; стажування — набуття особою досвіду виконання зав­дань та обов'язків певної спеціальності.

Післядипломна освіта здійснюється вищими на­вчальними закладами післядипломної освіти або струк­турними підрозділами вищих навчальних закладів від­повідного рівня акредитації.

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: