Тема 2 Джерела римського права

У науці римського права виділяють:

І Джерела змісту римського права, якими є матеріальні умови життя, економічний лад, суспільні відносини, які склались в римському суспільстві і підлягали регулюванню правовими нормами;

ІІ Джерела правоутворення (в науці теорії права їх ще називають “формою права”), у римському праві виступають:

1) звичаї,

2) закони (постанови Народних зборів, постанови сенату, розпорядження імператорів – зміни відбувались по періодах розвитку римської держави);

3) практика преторів та інших магістратів;

4) діяльність римських юристів (юриспруденція).

ІІІ Джерела пізнання римського права: Закони ХІІ таблиць; Петеліїв закон (lex Paetelia), який скасував продаж у рабство і вбивство неплатоспроможного боржника; Аквіліїв закон (lex Aequilia), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей; Фальцидіїв закон (lex Falcidia) про обмеження заповітів; Кодифікація Юстиніана.

Як і у всіх народів основними джерелами римського права були звичай і закон. Але до цих основних джерел права у Римі на рівних правах приєднували науку права (юриспруденцію) та практику судових та інших державних установ.

Римські юристи визнавали джерелами права jus naturale (спільне для всіх народів і для всіх живих створінь право. Такими спільними інститутами вважали одруження, народження дітей та їх виховання) та aequitas (інстинктивне почуття справедливості, інстинктивне бажання загального добра, яке примушувало людей відхилятися від права формального тоді, коли воно не задовольняло згаданого почуття справедливості чи загального добра).

Звичай – правило поведінки, що формується в практиці людей і стає правилом внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу. Звичай – основна форма регулювання відносин в додержавному суспільстві. Дотримання звичаю забезпечувалось засобами громадського впливу. Звичаї, санкціоновані державою, складають звичаєве право. Норми звичаєвого права містять Закони ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.).

Закон (lex, leges) – норма права, яка видається вищим органом влади в певній формі. Її виконання забезпечується силою державного примусу.

В період принципату імператорська влада все ще використовувала республіканські форми і прагнула створити враження ніби закони видає Сенат. Розпорядження, які пропонували принцепси ставали постановами Сенату – senatus-consulta.

Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора. Загальна назва розпоряджень імператора – “конституція”. Конституції поділялися на 4 види:

1) edicta – загальні розпорядження, які були обов’язкові як для службових осіб, так і для населення. Це розпорядження, оголошені прилюдно. Кожен окремий едикт був присвячений окремому питанню. Юридична сила едикту триваліша, ніж життя самого правителя. Поширювалися на всю територію держави;

2) decreta – імператорські рішення з конкретних судових справ. Це розв’язання принцепсом приватноправових і кримінальних судових справ, що доходили до його розгляду або через безпосереднє звертання до нього позивачів у І інстанції або в порядку оскарження (як апеляційна інстанція). Якщо виносилося рішення у сумнівній справі, то декрет принцепса ставав зразком для інших суддів (як джерело права). Декрети виходили від принцепса на словах і записувалися його канцелярією в протоколи, які не оголошувалися як едикти, а зацікавлені особи брали з них витяги.;

3) mandata – інструкції чиновникам і правителям провінцій. Якщо за змістом інструкції вона повинна була бути доведена до населення, то керівник провінції оголошував її населенню своїм едиктом. Мандати мали юридичну силу за життя принцепса, який видав їх. Але щоб вони продовжували діяти, то повинні були бути підтверджені новим принцепсом;

4) rescripta – відповіді принцепса на письмі на запитання з боку як приватних осіб, так і магістратів. Приватним особам принцепс відповідав нотаткою на проханні. А до магістратів і цілих громад писав спеціальні листи. Рескрипти стали джерелом права як і декрети, бо їх використовували при вирішенні аналогічних справ. Оголошувалися прилюдно. Зацікавлені могли просити копію.

В період абсолютної монархії імператорські розпорядження дістали назву leges, leges generales sanctio pragmatica.

Численність імператорських конституцій вимагала їх кодифікації. Крім того причинами кодифікації були:

1) прагнення закріпити у систематизованій формі існуюче право;

2) єдиний кодекс мав бути символом єдності права, що мало політичне значення при розділенні держави на дві частини.

Codex Gregorianus (Грегоріана) за ім’ям укладача, виданий 295 року, у якому зібрані імператорські конституції починаючи з Адріана і закінчуючи Діоклетіаном (від 196 до 295 р.).

Codex Hermogenianus (Гермогеніана) – є доповненням до першого кодексу. Сюди увійшли імператорські конституції, видані від 295 до 324 р. Кодекс містить 120 конституцій, розділених по змісту на 69 титулів. Кодифікація здійснена між 314 і 324 рр.

Codex Fheodosianus (Феодосія) – перша офіційна збірка конституцій. Кодифікація здійснена комісією із 9 чоловік, яка була сформована у 428 р. імператором Східної Римської імперії Феодосієм ІІ. Кодекс виданий 438 р. До нього увійшли імператорські конституції, видані починаючи із 313 року. Кодекс діяв в обох частинах Римської імперії (з 438 – на Сході, з 439 – на Заході). Структура: 16 книг, титули (за предметом регулювання).

Практика преторів та інших магістратів як джерело права у Римі.

Посада претора введена у 367 р. до н.е. Для здійснення своїх функцій перед вступом на посаду претор проголошував едикт*, у якому викладав, зокрема, правила судочинства, які були діючими протягом року (періоду перебування його на посаді). Після припинення його повноважень правила втрачали силу. Але, якщо вони були життєздатними, то новий претор міг покласти їх в основу своєї програми. Таким чином претор, хоч і не міг скасувати чи видати закон, проте, видавши едикт, міг надати нормі jus civile практичного значення чи, навпаки, - позбавити норму сили.

Претор в едикті проголошував правила і норми, які були покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Ціцерона едикт був “законом на рік”.

Таким чином преторський едикт, формально не змінюючи норм jus civile, утверджував регулювання нових відносин і ставав формою правоутворення.

Правотворча діяльність преторів розвивалася поступово:

1) спочатку претор допомагав здійсненню цивільного права, підкріплюючи позовами суспільні відносини, врегульовані цивільним правом;

2) при допомозі едикту заповнював прогалини цивільного права;

3) згодом едикт почав включати такі пункти, які були спрямовані на зміну і виправлення цивільного права. Однак, претор не відміняв норм цивільного права. Таким чином, не маючи законодавчої влади, в порядку керівництва судовою діяльністю, фактично творив нові норми та інститути права, які витісняли старі цивільні норми та інститути.

Юрист Марціан називає преторське право живим голосом цивільного права в тому розумінні, що претор відгукувався на нові запити життя і задовольняв їх.

У 125-126 рр. н.е. юрист Юліан за дорученням імператора Адріана уклав Edictum perpetuum (постійний преторський едикт), шляхом кодифікації преторського права. З часу видання Edictum perpetuum правотворча діяльність преторів припинилася.

“Постійний едикт” в кодифікації Юліана до нас не дійшов, але були зроблені спроби реконструкції едикту за фрагментами коментарів римських юристів.

Форми діяльності римських юристів

Тому з’явились юристи, діяльність яких мала різні форми. Форми діяльності римських юристів визначив Ціцерон (І ст. до н.е.):

respondere – консультаційна робота римських юристів – надання громадянам порад із спірних питань.

cavere – консультації з питань укладення договорів та угод, складення ділових документів.

agere – керівництво процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (але не адвокатська діяльність. Представництво довгий час було заборонене).

Такі обмежені завдання все ж давали можливість значного впливу на розвиток права і римським жерцям – понтифікам, які здійснювали функції юристів до виникнення світської юриспруденції.

Октавіан Август надав деяким юристам jus respondendi, тобто право давати суддям від імені імператора вказівки, які мали силу закону.

Висновки юристів, які були наділені jus respondenti, набули обов’язкового значення в практиці суддів, стали основою рішень суду. Таким чином правотворчість римських юристів набула офіційного визнання. А їх консультації виходили ніби від імені принцепса. Сила їх полягала у зв’язку науки і практики.

Ця практика надання видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст.

Валентиніан ІІІ в 426 р. видав Lex allegatoria (закон про цитування), яким наказано керуватися творами п’ятьох юристів: Папініана, Павла, Гая, Ульпіана і Модестина, а також приймати до уваги твори Сцеволи, Сабіна, Юліана, Марцеля і тих, кого вони повчали, останніх, однак, при умові, коли є на руках кілька примірників рукописів їх творів. При розбіжностях перших п’яти юристів треба керуватися більшістю голосів; коли більшості нема, то переважає погляд Папініана; коли нема позиції останнього, то суддя сам вибирає ту позицію, яку вважає за найкращу нішу, підтверджується сила сентенцій Павла; а також про заборону керуватися коментарями Павла та Ульпіана до творів Папініана.

Існували школи двох розрядів: початкові і вищі.

1) початкові, де викладали не видатні юристи, а професіонали, що отримували за це винагороду;

2) вищі, які були у кожного видатного юриста. Він займався з учнями практично, обговорюючи з ними юридичні питання, що виникали з приводу якого-небудь конкретного випадку; радилися з учнями яку відповідь дати на запитання магістрата чи приватної особи.

 

Закони ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.) та кодифікація преторського едикту (125-126 н.е.). У 295 р. була проведена кодифікація імператорських конституцій.

Кодифікація Юстиніана

Причини кодифікації:

1) прагнення створити єдине право, яке б об’єднало Римську імперію, відродило її могутність;

2) потреба в оновленні права.

Кодифікація, проведена під керівництвом видатного юриста того часу Трібоніана протягом 529-534 рр. у результаті чого було складено три збірники: Інституції, Дигести або Пандекти, Кодекс Юстиніана.

Інституції – підручник з римського цивільного права, призначений для навчальних цілей.

Дигести (зібране) – створені комісією, завданням якої було переглянути всю наявну юридичну літературу, систематизувати її, усунути протиріччя і застарілі поняття.

Кодекс Юстиніана, створений комісією із 10 чоловік протягом 528-529 рр.

Джерелами Кодексу Юстиніана за період від Адріана до Феодосія є кодекси Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія. А також конституції, які видав сам Юстиніан.

Складені збірники у ХІ-ХІІ ст. дістали загальну назву Corpus iuris civilis (Звід цивільного права) і є основою вивчення римського права в середні віки і новий час.

 

Тема 3. Особи (Суб’єкти права)

Виникнення, набуття і втрата римського громадянства:

виникало римське громадянство внаслідок народження дитини в сім’ї римських громадян. Дитина, народжена в законному шлюбі римських громадян, набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом поділяла статус матері.

набуття – актом державної влади римське громадянство надавалось чужоземцям за особливі заслуги перед Римською державою; усиновленням чужоземця; звільненням римським громадянином свого раба (звільнений раб набував статусу свого колишнього господаря, який надав йому свободу).

припинення – смерть особи; продаж у рабство; полонення; вигнання з Риму; засудження до найтяжчих видів кримінального покарання.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність складалася із двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і торгувати (ius connubii та ius commercii).

Що ж стосується негромадян, то вони не забезпечувалися охороною з боку Римської держави.

 

Вільновідпущеники – це відпущені на волю раби. Вони одержували правовий статус особи, яка надала їм свободу. Тобто, колишні раби могли набувати правового статусу римського громадянина, латина чи перегріна. Але і далі вільновідпущеник залежав від свого господаря.

Колони – це категорія юридично залежних людей, яка виникає в період імперії. Це орендарі землі.

Вільні були суб’єктами права, а раби – об’єктами. Вони прирівнювались до речей.

Виникнення рабства (джерела рабства):

1) захоплення в полон;

2) перетворення іноземців у рабів (якщо вони не мали захисту Римської держави, оскільки між державами не було договору);

3) дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько вільний (правовий статус батька набували діти від законного шлюбу. А вступати в шлюб з рабинею заборонялося. Таким чином, дитина вважалася народжена поза шлюбом, тому діти, народжені від рабині, набували статусу матері);

4) глава сім’ї міг продати в рабство підвладного члена сім’ї за непослух;

5) боржника кредитор (пізніше тягар у боргових зобов’язаннях перемістився з особи боржника на його майно і продаж боржника замінено заставою майна і перестав бути джерелом рабства);

6) злодія потерпілий;

7) в рабів перетворювалися особи, засуджені до пожиттєвого ув’язнення або каторжних робіт;

8) вільні жінки, які вступали у зв’язок з рабами і продовжували їх всупереч заборони рабовласника та ін.

Для ефективності експлуатації рабської праці їм надавали певну господарську самостійність з умовою, що раб платитиме господарю необхідний оброк. Таке майно було відоме в стародавньому Римі як пекулій. Пекулій юридично захищався майном рабовласника, який ніс відповідальність по договорах, укладених рабом, але в межах пекулія.

Способи припинення рабства:

- звільнення за заповітом;

- коли раб викривав вбивство громадянина;

- при досягненні рабом сану єпископа та ін.

 

Особа – носій певних прав і обов’язків, тобто є суб’єктом права. Особа в Римі позначалася терміном persona. Persona – суб’єкт права. Суб’єктами права могли виступати як фізичні, так і юридичні особи. Фізичні особи – громадяни Риму; юридичні особи – організації.

В Римі тільки вільні люди визнавалися суб’єктами права. Але і вони мали неоднаковий обсяг прав. Останній залежав від багатьох факторів, про що вже йшла мова в питаннях про статус різних категорій населення.

 

Здатність бути суб’єктом права – правоздатність (caput) визначалася трьома станами: свободи, громадянства і сімейного стану:

· за станом свободи населення Риму поділялося на дві групи: вільних і рабів;

· за станом громадянства вільні утворюють п’ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники, колони;

· за сімейним станом – глави сімейств та інші члени родини.

Стани могли змінюватися і тоді відповідно змінювався і обсяг правоздатності. Зміна станів дістала назву capitis dominutio.

Три види зміни правоздатності:

- capitіs dominutio maxima. Це найбільші зміни, які вели до набуття статусу суб’єкта права (особи) чи до його повної втрати (це була втрата особистих і майнових прав).

- Стан громадянства (status civitatis) Зміни в цьому стані приводили до зміни громадянства. Ці зміни правового статусу називалися середніми (capitis dominatio media) і впливали лише на обсяг прав.

- сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris) – члени сім’ї (підвладні), бо знаходилися під владою глави сімейства (pater familias). Capitis dominutio minima – наставали із зміною сімейного стану.

Правоздатність як здатність бути носієм певних прав – виникала з моменту народження. Зразу треба зазначити, що римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності.

Отже, правоздатність виникала з моменту народження. Але в деяких випадках і до народження (в спадкових справах). Момент народження (який має юридичне значення) римські юристи визнавали – відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала.

Припинення правоздатності: смерть людини; продаж у рабство; полон; засудження до такого покарання, як довічна каторга.

Повна правоздатність наставала за наявності свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім’ї (pater familias).

Правосуб’єктність = правоздатність + дієздатність.

Наявність правоздатності – лише одна сторона правосуб’єктності. Правоздатність лише наявність прав, а скористатися ними самостійно особа може при наявності ще й дієздатності.

Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати на них.

Дієздатність настає з досягненням певного віку, а також залежить і від інших обставин.

Чинниками, які впливали на дієздатність, були:

І. громадянська честь, якої можна було позбавити. Розрізняли:

1) повне позбавлення честі – це результат покарання судом і пов’язане з втратою громадянства;

2) припинення честі – могло наступати у таких формах:

а) infamie – безчестя, яке наставало внаслідок засудження за злочин або порушення договорів доручення, товариства, схову; в результаті порушення деяких правови норм, які стосуються шлюбу;

б) turpitudo – безчестя таврування ганьбою певних дій особи або її способу життя. Ця форма безчестя була підставою суттєвих обмежень в галузі спадкування;

в) infestobilis – наступало тоді, коли особа брала участь при укладенні договору як свідок, а в суді відмовлялася засвідчити цей факт. В результаті infestobilis особа не могла виступати більше в подібній ролі, що обмежувало її дієздатність.

ІІ. Обмеження за статтю. Жінки в Римі обмежувалися в дієздатності. І лише за законодавством Юстиніана було встановлено рівноправність чоловіка і жінки.

ІІІ. Обмеження за релігійною приналежністю. За християнських імператорів обмежувалася правоздатність язичників та єретиків.

IV. Вікові обмеження. За віком дієздатність громадян поділялася на три групи:

а) недієздатні (діти до 7 років) – infantes;

б) дівчата з 7 до 12 років, хлопці з 7 до 14 років – обмежено дієздатні. Могли вчиняти дрібні правочини. Для здійснення правочинів, спрямованих на припинення прав або виникнення обов’язків, то потрібна була згода опікуна. Правочини, здійснені без згоди опікуна, забов’язували неповнолітніх тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

в) дієздатні, але неповнолітні (повноліття наставало у Римі в 25 років) – особи жіночої статі з 12 до 25 років; чоловічої – з 14 до 25 років. Вони могли укладати угоди, але уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і провести двосторонню реституцію (повернути в попереднє становище). З ІІ ст. н.е. таким особам почали призначати піклувальників.

V. Обмежувались в дієздатності або не були дієздатними особи психічно хворі, із значними фізичними вадами (вадами слуху, зору, мови) недорозвинуті.

VІ. Обмежувалися в дієздатності марнотратники, які не здатні розумно розпоряджатися своїм майном. Їм призначались піклувальники.

VII. Деяке обмеження дієздатності залежало від постійного місця проживання.

Інститути опіки (tutela) і піклування (cura) в сучасному праві належать до галузі сімейного права.

Опіка чи піклування призначається в разі неможливості чи нездатності особи в силу перелічених вище причин самостійно здійснювати своє право. В римському праві суттєвої різниці між опікуном і піклувальником не було.

В наш час критерієм розмежування опіки і піклування є об’єм тієї дієздатності, яку необхідно поповнити.

В основу розмежування опіки (tutela) і піклування (cura) Римські юристи клали вікову ознаку.

Опіка і піклування встановлюються:

· за законом;

· за заповітом;

· за розпорядженням влади.

Випадки відмови опікуна від виконання доручення:

1) якщо особа вже здійснює опіку чи піклування над майном трьох осіб;

2) при управлінні державним або імператорським майном;

3) якщо особа займає надзвичайно відповідальну посаду;

4) має вік понад 70 років, матеріально незабезпечена, неосвічена, хвора.

Призначенням і звільненням опікунів займався суд першої інстанції.

До особистості піклувальника і опікуна були досить суворі вимоги. Це і повага в суспільстві, чесність, порядність, безкорисливість, турботливість. До того ж ця людина повинна була бути забезпечена майново.

Обов’язки опікуна

Обов’язком їх була турбота про майнові інтереси підопічних, про особу підопічного, його виховання, розвиток.

Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося найнепоряднішим вчинком і призводило до безчестя.

Юридичні особи

Це союзи з релігійною метою, професійні союзи ремісників, державна казна та ін.

Ознаки юридичних осіб:

1) в галузі приватно-правових відносин корпорації осіб прирівнювалися до фізичних осіб;

2) вони є суб’єктом прав і обов’язків; несуть відповідальність за себе;

3) вихід із складу об’єднання окремих осіб не впливає на юридичне становище корпорації (universitas);

4) майно корпорації було відокремлене, не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. За особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе. А члени її не відповідають за борги корпорації;

5) корпорація від власного імені може вступати в будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Це здійснювалося через фізични осіб, уповноважених на це у встановленому порядку.

Для утворення досить було трьох осіб.

Для виникнення юридичної особи потрубно:

1) дозвіл державного органу (сенат, імператор);

2) виділення самостійного майна;

3) наявність установчого акту, де зазначалася мета корпорації, союзу.

Правоздатність юридичної особи обмежувалася тільки майновими правами, які не для всіх були однаковими.

Дієздатності юридичні особи не мали. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права і нести обов’язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної особи.

 Припинення юридичної особи:

1) після досягнення поставленої мети;

2) якщо її діяльність набувала незаконного характеру;

3) після вибуття всіх її членів;

4) коли втрачалося майно.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: