Взаємовідносити батьків і дітей

Діти повністю підпорядковувалися владі батька. Вона була безмежною.

Батьківська влада встановлювалася над дітьми, народженими в законному римському шлюбі. Це були законнонароджені діти. Такими вважалися діти, народжені в шлюбі, а також ті, які народилися зі сплином 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. В Римі існувала презумпція: батьком дитини вважається чоловік її матері доки не буде доведено протилежне.

Батьківська влада також могла встановлюватися узаконенням дітей від конкубіни. Узаконення – це встановлення батьківської влади над власними дітьми, породженими поза шлюбом. Воно відбувалося: 1) укладенням шлюбу батьками дитини; 2) на підставі імператорського рескрипту, виданого на прохання батька, якщо одруження було неможливим і при відсутності в батька своїх дітей. В цьому випадку узаконений набував усіх прав, але батьківська влада встановлювалася над ним лише за його згодою.

Узаконення давало статус законних дітей власним дітям, народженим поза шлюбом.

Усиновлення – ще один спосіб встановлення батьківської влади, але над чужими дітьми. Розрізняли усиновлення у формі:

1) arrogatio – усиновленя осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому розумінні;

2) adaptio – усиновлення осіб чужого права, тобто тих, які перебували під владою домовладики.

Усиновлення і узаконення дітей прирівнювалося до народження їх в шлюбі. Тобто, вони отримували правовий статус, ім’я усиновителя; право взаємного спадкування; поділяли його соціальний та громадянський стататус. Поширювалася батьківська влада.

 

Зміст батьківської влади

Зміст батьківської влади (patria potestas) складався із особистих та майнових відносин.

Майнові відносини

Спочатку pater familias був виключним власником у родині і всі прибутки дочки чи сина підпадали під його владу.

Батько часто надавав окремі елементи своєї власності синові (земельну ділянку, худобу), а іноді і дочці (ткацький верстат, кравецьке приладдя) у володіння з правом використання одержаних прибутків.

Право власності належало pater familias, а майно - батьківський пекулій.

В період принципату порушується принцип єдності сімейного майна. Август встановив можливість відокремленої власності сина на майно, одержане на війні чи на військовій службі - військовий пекулій. Син мав право розпоряджатися тим військоим пекулієм за життя, а також розпорядитися на випадок смерті.

Костянтин І (326 р.) визнав власність сина, який перебував під батьківською владою, на майно, одержане на службі (публічній, цивільній чи духовній). Від військового пекулія цей ніби військовий пекулій відрізнявся тільки походженням, але не правовим режимом.

Батько відповідав по зобов’язаннях сина, як і по зобов’язаннях в аналогічних випадках, раба.

Батько відповідав і за правопорушення підвладної дитини, але міг видати дитину потерпілому з метою відпрацювання шкоди і тим самим звільнитися від обов’язку грошового відшкодування.

Особисті відносини між батьками і дітьми

Батько мав право життя і смерті своїх дітей. Міг продати новонароджену дитину в рабство; карати на власний розсуд.

 

Тема 5. Речове право

Важливим у римському праві є поділ майнових прав на речові і зобов’язальні, а тому треба здійснити порівняльний аналіз цих двох груп майнових прав.

Речове право виникає, коли особа має таке право на річ, яке дає їй можливість безпосередньої дії на цю річ.	Зобов’язальне право виникає, якщо у суб’єкта немає безпосереднього права на річ, а лише право вимагати від іншої особи надання речі.
Об’єктом речового права є річ.	Об’єктом зобов’язального права – дія іншої особи з приводу речі.
Речові права, переважно строками не обмежені, вони набуваються назавжди	Зобов’язальні права тимчасові. Права, які виникають з цих відносин припиняються разом з припиненням зобов’язання. Наприклад, борг повернуто і зобов’язання за договором позики припинялося.
Захист речового права має абсолютний характер (від усіх, хто посягає на річ)	Захист зобов’язального права - відносний характер (проти конкретної особи, яка взяла на себе зобов’язання)
Зміст речового права встановлюється законом.	Зміст зобов’язального права встановлюється договором
Власник речі – суб’єкт речового права тісно пов’язаний з річчю і може витребувати її з чужого незаконного володіння
Види речових прав: право власності, права на чужі речі	Види зобов’язальних прав: договірне право; деліктне право; зобов’язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій.

Основними об’єктами цивільних правовідносин є речі.

Річчю, на яку можна мати речове право римляни визнавали предмети матеріальні (res corporales), а також права (res incorporales), які не існують у матеріальному світі (до них не можна доторкнутися).

Річ (res) – все, що оточує людину, може бути об’єктом речового права і містить в собі певну цінність (створену як природою, так і людиною).

Крім речей виділяли:

Товари – об’єкти, яких в момент продажу може ще й не існувати (майбутній урожай), в той час як речі – те, що є в наявності в даний момент.

Майно – сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням. Римські юристи вважали майном все, що належало одній особі. Поступово майном вважають сукупність прав і обов’язків власника, тобто воно складалось з активу і пасиву, з вимог і боргів. Це мало особливе значення під час спадкування.

Види речей

Видів речей у римському праві є дуже багато. Але треба пам’ятати, що деякі із класифікацій так і залишилися у римському праві. Проте більшість використовується і сьогодні, зокрема у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. (гл.13 «Речі. Майно»).

Види речей:

речі за їх матерією: res corporales (речі тілесні); res incorporales (речі безтілесні)

Манципні (res mancipi) – які підлягали складній процедурі передачі – манципації (земельні ділянки, худоба, будівлі, раби, земельні сервітути та інші цінні речі, які становили економічну основу римського суспільства); res nec mancipi – усі інші речі.

Рухомі – речі, які можна було пересувати у просторі (раби, худоба); нерухомі

Подільна річ, яка може бути поділена на частини без шкоди для її господарського призначення (вино, молоко, м’ясо); неподільна, яка при поділі на частини втрачає свої властивості і не може служити за своїм початковим призначенням.

Річ індивідуально визначена (species) – якимось чином виділена річ (картина, ваза як витвір мистецтва...); річ наділена родовими ознаками (genus) – її мінова цінність визначена такими параметрами як вага, міра, кількість.

Неспоживні в процесі користування не знищуються або споживаються (зношуються) непомітно (будівлі, земля, знаряддя праці); споживні – згідно з їх призначенням зменшуються або знищуються зовсім.

Головна річ – яка дає назву цілому або така, без якої інша не вживається.

Побічні певним чином залежали від головної речі і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди, витрати.

Прості – усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу. Складні – складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель). Сукупності роздільних речей матеріально між собою не пов’язані. Сукупність – об’єднана тільки загальною назвою або ім’ям.

Речі в обороті – які були об’єктами приватної власності і об’єктами обороту між окремими особами. Речі, вилучені з обороту, які не могли бути об’єктом приватної власності в силу свого специфічного призначення.

 

Згідно з римським правом панування над речами могло мати фактичний або правовий характер.

І. Формами фактичного панування були: 1) володіння (possessio) і 2) держання (detentio).

ІІ. Правове панування виражалося у так званих речових правах. До них належали: право власності і права на чужі речі (обмежені речові права) “Речові права на чуже майно” (розділ ІІ книги ІІІ ЦК від 16.01.03 р.).

Вважалося, що володіння складають такі два елементи:

1) об’єктивний (corpus possessionis) – фізичне володіння річчю.

2) суб’єктивний (animus possessionis) – вольовий елемент – особа вважає дану річ своєю.

Якщо річ перебуває у певної особи, але вона не ставиться до неї як до своєї, то це не є володіння (відсутній суб’єктивний елемент), а держання (detentio).

Володіння, яке ґрунтується на праві, є правом власності.

І володілець, і держатель – мали річ фактично, але володілець мав волю володіти річчю від свого імені, не визнаючи над собою влади іншої особи; а держатель має волю володіти від імені іншого.

Держатель міг мати такий захист від чужого імені, тобто через власника (основна відмінність). Володіння від держання відрізняється правовою основою, залежно від того, що є підставою володіння чи держання (чи купівля-продаж чи договір найму).

Види володіння

Критерієм поділу на види було в Римі покладено спосіб набуття володіння:

1) законне (possessio justa);

2) незаконне (possessio injusta).

Види незаконного володіння:

а) незаконне добросовісне ґрунтується на помилковій думці про те, що особа дійсно має право володіти даною річчю (добросовісний володілець не знає, що купив крадену річ);

б) незаконне і недобросовісне. Така особа знає, що не має права володіти річчю (злодій).

Ця різниця в римському праві мала неабияке значення. Добросовісний володілець міг набути за давністю право власності.

У випадку вимоги власника повернути річ недобросовісний володілець відповідав суворіше, ніж добросовісний (останній мав повернути всі наявні плоди на момент пред’явлення позову і одержані прибутки після пред’явлення позобу; а недобросовісний – всі одержані прибутки, а також ті, які міг би одержати, але не одержав.

Захист володіння

Для захисту володіння претор мав встановити факт володіння з одного боку і факт порушення володіння – з другого. Існувала презумпція: “Той, хто володіє річчю, має на неї право”.

Захист володіння відбувався в Римі не лише позовами, а й преторськими інтердиктами[1]. Види інтердиктів (три групи):

І. інтердикти, спрямовані на збереження володіння.

ІІ. інтердикти про поновлення володіння, для повернення втраченого володіння.

ІІІ інтердикти, спрямовані на встановлення нового володіння.

Похідними володільцями вважалися: 1) особи, яким заставляли речі; 2) особа, якій було передано річ до вирішення спору між двома особами про належність речі.

Суб’єктами володіння могли бути особи, які мали свою власну волю. Отже, не були суб’єктами володіння діти до 7 років, божевільні, юридичні особи.

Об’єкт володіння – тільки тілесні речі, не вилучені з обороту.

Набуття володіння залежало від його виду. Так законне володіння набувалося такими ж способами як і право власності.

Незаконне добросовісне володіння набувалося такими ж способами як і право власності, але право власності до набувача не переходило.

Припинення володіння

Відбувалося

1) із фізичною втратою речі corpus (тобто фізичне перебування речі в особи);

2) втратою бажання володіти річчю animus (тобто небажання вважати і відностись до речі як до своєї);

3) загибель речі;

4) вилучення речі з цивільного обороту.

Інститут права власності, зокрема приватної власності – центральний правовий інститут правової системи кожної демократичної правової держави.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: