Розвиток музичного мистецтва

На початку ХІХ ст. з’являються перші зразки нового відродження української музичної культури в національному дусі. Предтечами відродження були С.Гулак-Артемовський, П.Ніщинський та М.Аркас.

Семен Семенович Гулак-Артемовський (1813-1873) народився в Городищі на Черкащині. Навчався в духовному училищі та в духовній семінарії в Києві. Як кращого співака хору семінарії Гулака-Артемовського запросив до Придворної співацької капели в Петербург Михайло Глинка. Гулак-Артемовський – автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862). Опера була поставлена 1863 р., автор виконав партію Карася. Також Гулак-Артемовський створив вокально-хоровий дивертисмент «Українське весілля», музику до водевілю «Ніч під Івана Купала», пісні-романси «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться». Як драматичний актор виступав у п’єсах І.Котляревського, був талановитим художником-мініатюристом.

Петро Іванович Ніщинський (1832-1896) походив із Вінниччини. Був півчим церкви російського посольства в Афінах. В Афінах закінчив університет, здобув ступінь магістра наук. З 1860 року жив в Одесі, а потім в Ананьєві, де викладав у гімназіях російську та грецьку мови, писав музику, організовував хори й керував ними. 1875 р. створив на власний текст музичну картину з народного життя «Вечорниці» як вставну сцену до другої дії драми «Назар Стодоля» Т.Шевченка. Вперше виконаний того ж року єлисаветградським артистичним гуртком, твір набув самостійного значення. Широко відомий чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля».    

Микола Миколайович Аркас (1853-1909) народився в Миколаєві. Закінчив у 1875 р. Новоросійський університет в Одесі; служив у Морському відомстві в Миколаєві. Спеціальної освіти Микола Аркас не отримав, але природний дар дозволив йому створити оперу «Катерина» (1891) за однойменною поемою Тараса Шевченка. Постановка опери відбулася 1899 року в Москві трупою М.Кропивницького. Микола Аркас – автор романсів «Я не можу тобі розказати про любов», «Не співай нам тепер, бандуристе».

Друга половина ХІХ ст. – це доба введення народної пісні в професійну музичну культуру. Йдуть обробки українських народних пісень для хору та для голосу із супроводом фортепіано, починаючи з гармонізацій народних пісень видатним етнографом і композитором Миколою Маркевичем та його сином Андрієм. При цьому перед музикантами постає складна проблема узгодити народні засоби гармонізації з прийнятими в західноєвропейській музичній культурі. Відбувається не просто відтворення народної музики, а піднесення її до високопрофесійного рівня, перетворення пісні на сучасний в європейському розумінні музичний твір.

Величезне значення для музичної культури мала зокрема хорова творчість – хорове виконавство та становлення концертно-хорової композиції. Осередком стає Перемишль, в якому завдяки меценатові української культури єпископу Іванові Снігурському в 1829 р. був заснований постійний церковний хор. В його репертуар було покладено твори Бортнянського. На основі хору створилася так звана перемишльська музична школа, до якої належали М.Вербицький, І.Лаврівський, В. Матюк, С.Воробкевич.

 Михайло Михайлович Вербицький (1815-1870) народився в с.Улуч (Польща). Навчався музиці у співацько-музичній школі та у Ф.Лоренца в Перемишлі, духовній семінарії у Львові. Вербицький створив оперети Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці», мелодраму «Підгоряни», музику до п’єс «Чорноморський побит» Я.Кухаренка. В доробку композитора 12 симфоній-увертюр, хори («Заповіт», «Думка», «Поклін»), солоспіви, інструментальна музика. Михайло Вербицький є автором гімну України «Ще не вмерла України».

Разом з М.Вербицьким сприяв відродженню української музики в Галичині Іван Андрійович Лаврівський (1822-1873). Він також народився на території Польщі. Закінчив духовну семінарію Перемишлі. Деякий час жив у Кракові, Львові, Хелмі. Йому належать хорові твори «Осінь», «Заспівай ми, соловію», «Козак до торбана»; музика до вистав «Обман очей» К.Гушалевича, «Пан Довгонос» К.Меруновича, «Роксолана» Г.Якимовича.  

З перемишльською школою тісно пов’язана творчість композитора та теоретика музики Віктора Григоровича Матюка (1852-1912). Навчався в львівській духовній семінарії, був сільським священиком. Основи теорії музики В.Матюк вивчав у П.Бажановського, консультувався у М.Вербицького, брав уроки у композиторів і диригентів І.Гуневича та І.Лаврівського. У творчій спадщині Віктора Матюка кантата «Гамалія», музика до мелодрам «Капрал Тимко», «Наші поселенці», драма «Три князі на один престол І.Франка, солоспіви, хорові збірники.

Найбільш багата музична спадщина Сидора Івановича Воробкевича (1836-1903). Він закінчив Віденську консерваторію, займав посаду професора музики університету в Чернівцях, водночас керував хорами. Сидір Воробкевич автор 26 музичних драм у тому числі оперети «Козак і бандурист», мелодрами «Гнат Приблуда», опери «Убога Марта», історичної драми з музикою «Петро Конашевич Сагайдачний», «Кочубей і Мазепа». Також йому належать 400 хорів (близько 250 на власні вірші). Серед них – «Збудилась Русь», «На красній Україні, на березі Дніпра», «Мово рідна» на вірші Тараса Шевченка; понад 40 солоспівів на власні тексти, вокальні ансамблі, обробки народних пісень.

Переломне значення для розвитку української музичної культури мала творчість Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912) – основоположника української класичної музики. Майбутній композитор народився в с. Гриньки на Полтавщині. Мати, помітивши музичні здібності сина, вже з п’яти років розпочинає сама вчити його грі на фортепіано В дев’ять років Микола пише свій перший музичний твір – граціозну «Польку», яку видав батько до дня народження сина.

Перші кроки в музиці робить Микола Лисенко як піаніст – спочатку в київських пансіонах Гедуена та Вейля, де вчився у чехів К.Нейнківча і надзвичайно популярного київського педагога та виконавця Панноччині. Потім – в харківській 2-їй гімназії – його вчителями були Й.Вільчек та відомий російський піаніст і композитор Микола Дмитрієв. В Харкові юний Лисенко почне навіть концертувати в камерних зібраннях в будинку попечителя Харківського навчального округу Федора Голіцина. Концертну діяльність як піаніст М.В.Лисенко буде вести, таким чином, з 17-4-15 років до кінця життя: близько 55-ти років.

В 1860 р. Лисенко стає студентом природничого факультету Харківського університету, де навчався М.Старицький. Наступного року, рятуючись від репресій проти студентських заворушень, юнаки переводяться до Київського університету. Тут вони потрапляють в оточення прогресивного студентства, яке складало так звану Київську (Стару) громаду. Микола Лисенко знайомиться з Фадеєм Рильським, Борисом Познанським, Петром Косачем, Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким.

В києві Лисенко продовжує інтенсивно займатися музикою. Під впливом програми Старої громади починає збирати і оброблювати народні пісні, створює студентський хор Київського університету (існує з 1864 р. до нашого часу), який починає виконувати народні пісні в його обробці.

В 1865 р. закінчивши університет і захистивши кандидатську дисертацію, Микола Лисенко все ж вибирає музику і вирушає до Лейпзигської консерваторії. В Лейпцигу Лисенко видає свої перші твори – фортепіанну «Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців», перші два «Збірники обробок народних пісень для голосу в супроводі фортепіано. За все своє життя він видає 7 таких збірників по 40 пісень, 12 «Хорових десятків»; обрядові збірники: «Коломийки», «Колядки, щедрівки», два «Вінки веснянок», «Весілля», «Купальська справа», всього понад 500 обробок для голосу і хору.

Також в Лейпцигу композитор видає і перший випуск «Музики Миколи Лисенка до «Кобзаря» Тараса Шевченка». Це одна із вершин його творчості. «Музики до «Кобзаря» майже із самого їх створення стали народними піснями, як-от: «Ой. Одна я, одна як билинка в полі», «Садок вишневий коло хати».

Особливо в спадщині М.Лисенка слід відмітити і перший в українській музиці вокальний цикл (13 романсів і 2 дуети) на вірші Г.Гейне в українських переспівах Лесі Українки, максима Славинського, Людмили Старицької-Черняхівської і самого Миколи Лисенка. Саме до цього циклу входить один із найвідоміших творів у світі – дует «Коли розлучаються двоє». Вокально-хорова спадщина М.В.Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на тексти Шевченка, включає і 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів.

З 1862 р. М.Лисенко кожного року організовує концерти пам’яті Т.Шевченка, створюючи нову концертну форму – змішаний концерт. Сам Лисенко виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Зараз така концертна форма для нас звична, але в Україні вона бере свій початок саме з лисенківських концертів.

Не менш вагомим внеском в розвиток української культури була і театральні діяльність Миколи Віталійовича Лисенка. Він є одним із засновників українського професійного театру, в тому числі і оперного.

Повернувшись із Лейпцигу Лисенко (знову із Старицьким) пише оперету «Чорноморці», яку з успіхом поставили в приміщенні сестер Ліндфорс на Фундуклеївській вулиці любительським гуртком М.Старицького – М.Лисенко в 1872 р.

Найголовніший свій твір – оперу «Тарас Бульба» – композитор так на сцені і не побачив, не дивлячись на пропозицію П.І.Чайковського сприяти постановці її на московській сцені. Інші великі опери: комічно-ліричну, фольклорну «Різдвяну ніч», феєрію «Утоплена», народну музичну драму «Тарас Бульба», оперу-сатиру «Енеїда» композитор диригував сам. В клавірі до нашого часу збереглися три перші українські дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький», Зима і Весна», феєрія «Чарівний сон» і остання опера-хвилинка «Ноктюрн». Незакінченими залишилися «Гаркуша», «Маруся Богуславка», «Відьма», «Літньою ніччю». Із листів композитора дізнаємося, що він почав працювати над балетом.

Один із найкращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко автор понад 50-ти фортепіанних творів.

Лисенко майже не писав духовної музики (причиною, можливо, було те, що потрібно було писати російською мовою, чого він принципово уникав все життя). Але серед шести відомих на сьогодні релігійних творів Лисенка, надзвичайно чудових і проникнутих високою духовністю, – такий шедевр, як хоровий концерт «Куда пойду от лица твого, Господи?», Херувимська пісня, кант «Пречистая Дева, Мать Руського края», які виконують в наш час майже всі хорові колективи України і діаспори.

Життєвий подвиг Миколи Віталійовича Лисенка не обмежується написанням музикальних творів. Важливим для нього був і розвиток виконавства. Саме Лисенко заклав основи професійної творчої освіти на Україні, відкривши в Києві в 1909 р. свою Музично-драматичну школу, в якій, окрім музичного, були відділення української та російської драми, і перший в Російській імперії клас гри на народних інструментах – клас бандури, який не зважаючи на складність організації дав перший випуск в квітні 1911 року. Із школи Лисенка виріс Музично-драматичний інститут імені М.В.Лисенка – провідний творчий вуз Україні.

Микола Віталійович Лисенко є автором двох національних гімнів, які утверджують духовну велич Людини і Народу.

Перший з них – «Вічний революціонер» (1905) на вірш І.Франка (довгий час без належної основи експлуатований радянською владою, хоча представляє Гімн революцію духовну, а не комуністичний переворот).

Другий – «Дитячий гімн» на вірші О.Кониського (1885): всесвітньо відома зараз «Молитва за Україну» – «Боже Великий, Єдиний!», який з 1992 р. є офіційним гімном Української православної церкви Київського патріархату.        

  

                          

  

    

 

 

 
  
 

 

 

       

 

 

  

 

 

ЛЕКЦІЯ 15. Українська культура ХХ ст.

 

1. Відродження української культури в період національно-демократичної революції.

2. Освіта і наука в Україні ХХ ст.

3. Архітектурне та пластичне мистецтво України.

4. Розвиток образотворчого мистецтва.

5. Розвиток театрального мистецтва.

6. Розвиток музичного мистецтва.

7. Культура на початку ХХІ ст.

⇐ Предыдущая70717273747576777879Следующая ⇒

Поделиться: