Українська драматургія і театр

Історія українського театру ХІХ ст. є органічним продовженням тих процесів, які відбувалися в ХVІІІ ст. – шкільний театр, інтермедії, з яких утворилася українська комедія.

Першим виявом нового українського театру був кріпацький театр. Відомі пишні вистави з нагоди ліквідації гайдамаччини в маєтку князів Любомирських. Свій театр у Батурині мав Кирило Розумовський, у Ляличах – П.Завадовський. Із встановленням кріпацтва в колишній Гетьманщині (1783) українські поміщики почали заводити в себе все те, що було характерне для російського поміщицько-кріпацького побуту, переймають вони і кріпацький театр. Хоча відомості про кріпацький театр досить невеликі. В селі Кибинцях на Полтавщині був театр магната Дмитра Трощинського. Кобеляцький маршалок Гавриленко в своєму маєтку Озерки мав кам’яний будинок для театру з трьома ложами й партером. На Чернігівщині, в селі Спиридонова Буда, діяв театр поміщика Дмитра Ширая. Ставили п’єси театри Хорвата, Г.Тарновського, Ільїнського, Волькенштейна.

Репертуар кріпацького театру був різноманітний: ставили драматичні твори, опери і балети. Це диктував і дух часу, і труднощі вимови: українським селянам, з яких переважно складалися трупи, тяжко було опанувати російську чи французьку мови. Крім того опера і балет давали змогу продемонструвати розкішність вистав. Поміщики, які поверталися з Петербурга чи Москви, привозили репертуар з російських театрів, а спольщені дідичі з Правобережжя – переважно французький. Українські п’єси ставили в театрі Трощинського, наприклад, п’єси Василя Гоголя, в інших – І.Котляревського, але все ж переважав чужоземний репертуар. Виконавцями кріпацького театру були неосвічені селяни – власність поміщиків, що працювали в театрі примусово. Деякі пани давали своїм кріпакам-акторам невелику грошову винагороду. Вбрання і декорації виготовляли домашні майстри. Музику до вистав також писали композитори-крапаки. Найкращі театри мали сталий акторський склад: режисером, як правило, був сам поміщик. На вистави приїздили поміщики з прилеглої округи. В основному кріпацький театр залишався забавою обмеженого кола людей, панською примхою, а своєю мовою і репертуаром був далекий для розвитку українського театру. Проте він заклав шлях для світського театру, готуючи кадри для професійних акторів. Були такі власники кріпацьких театрів, що, не маючи матеріальної змоги утримувати власні трупи, відправляли їх до різних повітових та губернських міст у – Київ, Чернігів, і тоді відбувалися публічні вистави.

Другим джерелом професійного міського театру були аматорські вистави. З них виник харківський, а невдовзі і полтавський театри. Початок світських театральних вистава Харкові відноситься до часів заснування там намісництва. Особливо пожвавилися театральні вистави за губернатора Ф.Кішенського. Він у 1791 р. влаштував театр і сцену бальній залі. Губернський механік намалював дві декорації – кімнату і ліс. Завіса піднімалася і опускалася. Над плошками (старовинне театральне освітлення) була дошка, яка в разі потреби давала можливість робити на сцені ніч. В новому театрі були ложі на 20 осіб кожна, крісла, партер та галерея. Ціни на місця були досить високі. На запрошення губернатора юнаки-службовці канцелярії погодилися грати в театрі безплатно. Охочих грати жіночі ролі не знайшлося, тому довелося ці ролі грати юнакам. З училища запросили хор і оркестр, які також грали безкоштовно. Вистави давали двічі на тиждень.

Незабаром театр очолив Дмитро Москвичов. Він поширив репертуар. В театрі утворюється група професіоналів-акторів, які одержують за свою працю регулярну платню. Удосконалюється і техніка вистав: глядачі бачать сонце у вигляді великої червоної кулі, млин із колесом, що рухався, коня, який перебирав ногами, тощо.

З 1795-1796 р. в Харкові утворилася справжня антреприза. Колишній російський актор Трохим Константинов із невеликою трупою дістав дозвіл прийняти театр на своє утримання. В 10-20-х роках ХІХ ст. в Харкові постійно грають трупи Каліновського та І.Ф.Штейна.

В Полтаві перший аматорський театр відкривається в маєтку генерал-губернатора князя Я.Лобанова-Ростовського. В цьому театрі грав комедійні ролі Іван Котляревський. Наступний генерал-губернатор князь Микола Репнін вирішує заснувати в Полтаві постійний театр. У 1818 р. князь запрошує трупу Івана Штейна спочатку на гастролі, а потім на постійне перебування в Полтаву. Трупа складалася з талановитих артистів: Михайла Щепкіна, Угарова, Катерини Нальотової та інших. Вистави почалися 1818 р. Офіційним директором театру був відомий музичний теоретик і диригент Моріц Гауптман, але фактично керував театром (два роки) його заступник Іван Петрович Котляревський. Репертуар театру, що складався переважно з російських п’єс, не міг задовольнити Котляревського, і протягом 1818-1819 рр. він створює п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», яких з великим успіхом вперше показали у 1819 році. Цей рік вважається початком нової української драматургії.

В 1803 р. з’являються театральні будинки в Києві і Одесі. В 20-х роках в Чернігові, Бердичеві, Кременчуці, Катеринославі та інших містах.

Новим чинником у створенні професійного театру на Україні стають театральні підприємці-антрепнери. Вони з власними трупами давали вистави по ярмарках та містах України. Так Д.Жураковський, Пілоні та К.Зеленський гастролювали по східній і південно-східній Україні; Калиновський, Штейн – в Харкові та Полтаві; Ленкавський, П.Рекановський – в Києві; Змієвський – в Житомирі. Грали польською, російською та українською мовами.

В українському репертуарі спочатку зверталися до творів ХVІІІ ст. – діалогів, інтермедій, шкільної драми. Поступово з’являються п’єси світського характеру: драма, мелодрама, трагедія, трагедокомедія, водевіль, опера, комічна опера, пантоміма, балет і дивертисмент. Але художня вартість їх була досить низька.

П’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» творили народну базу в мові та сюжеті, в них був простір для відтворення зовнішнього малюнку реальної, а не умовно-вигаданої людини.

«Наталка Полтавка» дала поштовх до виникнення етнографічно-побутового театру – народної драми з музикою, співом і танцями. Прикладами таких драм є «Чари» Кирила Тополі на сюжет народної пісні «Ой, не ходи, Грицю…», анонімна комічна опера «Любка, або Сватання в селі Рихмах», «Купала на Йвана» С.Шерепері-Писаревського, оперети «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «Чорноморський побит» Я.Кухаренка, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського.

З «Москаля-чарівника» І.Котляревського формується водевіль та комедія. В.Гоголь – батько М.Гоголя – сворює «Простака», якого П.Куліш назвав першою українською комедією. Григорій Квітка-Основ’яненко створює водевіль «Бой-жінка», а в комедії «Шельменко-денщик» та драмі «Щира любов» намагається по можливості уникнути співів та танців. Водевіль займає провідне місце в репертуарі наступних десятиріч, давши велику творчу наснагу блискучим комедійним акторам М.Щепкіну та К.Соленику.

У 20-30-х роках художня література приносить у театр сентименталізм, а згодом і романтизм. Ставлять «України, або Волшебний замок, наповнений духами», «Олена, або Розбійники на Україні» та інші твори подібного ґатунку. Театр полонила сльозлива драма з нещасним коханням та сирітською долею, п’єси, сповнені жахів, де фігурують потворні злочинці, ворожбити з надлюдськими чарами, мертвяки, що опівночі виходять з домовини, русалки, лісові духи тощо. Це була романтична мелодрама з її закоханістю в ніч, дику природу, з проваллями, таємничими печерами, глухими лісами, з пристрастю до всього загадкового та потойбічного.

Микола Костомаров намагається вийти за межі цього шаблону, в своїх романтичних драмах «Сава Чалий» і «Переяславська ніч» пробує висвітлити національно-історичну трагедію, але вони вишли мало сценічними і в репертуар українського театру не ввійшли.

Історично-романтичну драму «Назар Стодоля» з елементами побуту і мелодрами написав Т.Шевченко. До історичної тематики в романтичному трактуванні звертався Олекса Стороженко («Гаркуша»).

Поруч із формуванням драматургії зростає акторська майстерність М.Щепкіна, К.Соленика, І.Дрейсіга.

Михайло Семенович Щепкін (1788-1863) народився в селі Красне Курської губернії. Творчу діяльність розпочав з 1805 р. З 1816 по 1922 роки грав переважно на Україні: в Харкові, Полтаві, Києві, Кременчуці, Ромнах, Одесі, Херсоні, Миколаєві. Михайло Щепкін створив прекрасні образи Виборного, Миколи («Наталка Полтавка» Котляревського), Михайла Чупруна («Москаль-чарівник» Квітки-Основ’яненка), Грицька («Козак-віршописець» Шаховського), Шкурата, Шельменка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка), Романа («Простак» Гоголя). В російських п’єсах він зіграв Фамусова («Горе з розуму» Грибоєдова), Барона («Скупий лицар» Пушкіна), Городничого («Ревізор» Гоголя). Амплуа видатного актора були комедійні ролі, іноді з драматичним забарвленням. Михайло Щепкін був новатором у театральному мистецтві, перейшовши від старої класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. З 1822 року М.С.Щепкін стає актором московського Малого Імператорського театру, але не полишає грати українські ролі. Так що з впевненістю його можна вважати українським актором.

Актором, що розвинув принцип школи сценічного реалізму Михайла Щепкіна, став Карпо Трохимович Соленик (1811-1851). Народився він у місті Лепель, зараз Білорусь. Навчався у Віленському університеті. На сцені – з 1832 року. Виконував ролі у трупі Л.Млотковського (Харків). Соленик перший інтерпретує ролі у п’єсах Григорія Квітки-Основ’яненка: Стецька в «Сватанні на Гончарівці» і Шельменка, грає Чупруна («Москаль-чарівник»), Макогоненка («Наталка Полтавка»). З великим успіхом Карпо Соленик виступав у водевілі Дмитренка «Кум-мірошник». В «Ревізорі» Гоголя актор виконав роль Бобринського, а згодом Хлестакова. Його театральна діяльність в основу проходить на Україні: Харків, Київ, Полтава, Одеса. На запрошення перейти на російську петербурзьку імператорську сцену він відповів категоричною відмовою, мотивуючи це тим, що він українець, любить Україну і що йому шкода покинути її. Помер Карпо Трохимович Соленик у 40 років від сухот.

Третій видатний актор тих часів – Іван Християнович Дрейсіг (1791-1888), діяльність якого пройшла головним чином у Харкові, Полтаві, Катеринославі (Дніпропетровськ), Кременчуці. З 1815 р. був актором у трупах І.Штейна, К.Змієвського. З власною трупою виступав у Ставрополі, Тбілісі. Іван Дрейсіг грав ролі Виборного («Наталка Полтавка»), Чупруна («Москаль-чарівник»), Шельменка («Шельменко-денщик»), Потапа Левурда («Бой-жінка» Квітки-Основ’яненка»), Городничого («Ревізор» Гоголя). Іван Дрейсіг – автор водевілю «Два брати із Санжірівки, третій із Хорола», в якому грав роль Панька Вередія.

З інших акторів першої половини ХІХ ст. слід згадати Угарова, який був першим виконавцем ролі Виборного з п’єси «Наталка Полтавка», Рекановського, Домбровського, Дмитренка, Микульського Лаврова, Михайлівського; відомі актриси: Катерина Нальотова, яка вперше виконала роль Наталки Полтавки, Маркс, Млотковська, Данилова.

Провідною рисою більшості акторів був нахил до реалістично-побутового малюнку, до комедійного трактування персонажів. Драма виразно мелодраматичного ґатунку, завантажена побутовими деталями, була нездатна стимулювати народження актора справжнього драматичного театру і одночасно затримувала його на позиціях звульгаризованого класичного театру з штучними позами, псевдо ефективними рухами та неприродною декламацією.

Такий театр згодом перестав задовольняти українське громадянство, і в 60-70-х роках починається зростання аматорських гуртків серед української інтелігенції. Це готувало утворення самостійного, цілком відокремленого від російського, українського професійного театру.

Колишній учасник Кирило-Мефодіївського братства Опанас Маркович влаштовує вистави в Немирові з учнями гімназії, а згодом у Чернігові з акторами. Організовують вистави Петро Ніщинський, Дмитро Пильчиков. На початку 60-х років утворився гурток аматорів у Бобринцях на Херсонщині, в якому активну участь беруть тоді ще молоді актори-початківці Марко Кропивницький та Іван Тобілевич. В Єлисаветграді, також на Херсонщині, діє гурток місцевої інтелігенції, до якого входять поміщик Тарнавський з дружиною, Безрадецький, Островерхий, Кефала, Новицький. Пізніше в ньому взяли участь М.Кропивницький та І.Тобілевич. В гуртку відбулися дебюти тоді ще учнів реальної школи Миколи та Опанаса Тобілевичів.  

 1872 року у приватному будинку родини Ліндфорс в Києві М.Старицький та М.Лисенко створюють аматорський гурток. Перші вистави грають у домі Ліндфорсів, а потім у київському міському театрі. Старицький для цих вистав пише водевіль «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка» й оперету «Різдвяна ніч». Микола Лисенко укладає до них музику. В гуртку брали участь відомі представники київської інтелігенції: П.Чубинський, О.Русов, О.Левицький, Марковський, сестри Марія та Софія Ліндфорс, Лепська.  

Підвалини нового українського театру заклав Марко Лукич Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділяв режисурі. У 1873-1874 рр. М.Кропивницький з успіхом ставив українські вистави у Харкові, збираючи навколо себе ентузіастів українського театру, переважно студентську молодь з університету та ветеринарного інституту. З ними Кропивницький здійснив постановку своєї драми «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1874).

На літній сезон 1874 р. Кропивницький з невеличкою українською трупою приїхав у Петербург на Крестовський острів. Згідно з угодою, крім участі у сценах та монологах Кропивницький мав диригувати українським хором і виступати соло.

Улітку 1876 р. М.Кропивницький з антрепренером Ізотовим створили українську трупу в Катеринославі. Грали драму «Дай серцю волю, заведе в неволю», коли вийшов дискримінаційний Емський указ. П’ять років Кропивницький працював у різних російських театральних трупах як актор (зіграв близько 500 ролей).

1879 р. імпресаріо Київської опери Я.Сєтов запросив Кропивницького в Київ до себе на службу. Тут йому пощастило познайомитися з М.Лисенком, М.Кропивницьким, О.Русовим та іншими національно-свідомими українцями.

У 1880 р. пункт Емського указу про категоричну заборону українських п’єс переглядається, в результаті чого дозволяється (з великими обмеженнями) театральні вистави і концерти. Саме в цей час трупа Ашкаренка, в якій служив і М.Кропивницький, перебувала в жалюгідному матеріальному становищі. Поправити його можна було тільки введенням до репертуару українських п’єс. Скориставшись ситуацією, Ашкаренко з Кропивницьким телеграфують міністру внутрішніх справ з проханням дозволити постановку кількох українських п’єс. На радість усім, дозвіл було одержано через два дні. Восени 1881 р. в Єлисаветграді Кропивницький зібрав нову трупу. З 10 січня 1882 року починається літочислення українського професійного театру. У той вечір трупою Кропивницького у Києві було здійснено постановку п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» за участю М.Садовського у ролі Назара і Кропивницького в ролі сотника Хоми Кичатого. Спектакль викликав незмірне захоплення публіки, що давно жадала почути рідне слово зі сцени.

Маємо безпрецедентно-феноменальний випадок в історії світової культури, коли, нехтуючи кар’єрою, маєтками, соціальним статусом, інколи свободою, здоров’ям і життям, театральні діячі буквально на одному ентузіазмі будували театральний Храм України, що захоплював і дивував світ.

Кожен з них, кого ми сьогодні називаємо корифеєм українського театру, мав вибір: жити на «дворянську ногу» (бо переважно всі мали дворянське походження), підвищуватися в чинах, спокуситися високою платнею і славою артиста Імператорського театру, чи служити в українському театрі, добровільно прирікши себе на каторжний «труд, і спрагу й голод». Вони були справжніми лицарями духу народного. Ніхто з них не зрадив любові до театру, не змінив бажання утверджувати українське мистецтво, що хвилювало, виховували і збагачувало глядача.

Вистави в Кременчуці, Харкові, Києві за участю Кропивницького і Садовського пройшли з великим успіхом. Вони продемонстрували мистецьку зрілість та вагому роль театру в соціально-національному русі. Проте для повнокровного життя новоствореної трупи Кропивницького потрібні були кошти, яких він не мав. Знадобився цілий рік, щоб умовити досвідченого в театральній справі діяча взяти на себе цю неймовірну відповідальність. Ним став Михайло Петрович Старицький.

Вклавши в антрепризу всі свої гроші за спеціально проданий для цього маєток, Старицький сформував російську трупу, збільшив український персонал, подвоїв хор, зібрав власний оркестр, подвоїв платню, подбав про оформлення спектаклів, запросив до цього найкращих художників-декораторів.

 До складу трупи ввійшли винятково талановиті артисти: М.Садовський, П.Саксаганський, М.Барілотті-Садовська, Г.Затиркевич-Карпинська, Вірина. Марків, пізніше приєднався до них І.Карпенко-Карий.

Глибоко усвідомлюючи те, що доля національного театру значною мірою залежить від ідейно-художнього рівня п’єс, Старицький і Кропивницький беруться за поповнення репертуару: «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Невольник», «Глитай, або ж Павук», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «По ревізії» М.Кропивницького, «Чорноморці», «За двома зайцями» М.Старицького та інші – такий репертуар підготувала за короткий час трупа М.Старицького, який ішов з незмінним успіхом в Україні й Росії.

Крім п’єс громадянського пафосу в репертуарі корифеїв чільне місце посідали і музичні драми, оперети («Наталка Полтавка» й «Енеїда» М.Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Чорноморці», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М.Лисенка, «Катерина» М.Аркаса, «Роксолана» Д.Січинського, «Пан Сотник» Г.Козаченка, «Продана наречена» Б.Сметани та ін.).

Високопрофесійне виконання не лише драматичних, а й суто музичних ролей-партій потребувало музикантів-професіоналів. Не випадково деякі провідні артисти, крім природних голосових даних, мали ще спеціальну музичну підготовку. Решетилова закінчила Петербурзьку консерваторію; постановку голосу, відточення тембру і вокалу пройшов у консерваторії Д.Мова; музичну школу Товариства красного мистецтва в Одесі закінчила Є.Зарицька; Марія Тобілевич-Садовська пройшла італійську школу вокалу в співака Барілотті; М.Заньковецька навчалася співу в професора Гельсінгфорського відділення Петербурзької консерваторії Гржималі.

Високому професіоналізму музичного мистецтва корифеїв сприяло постійне творче співробітництво з відомими композиторами: П.Ніщинським, К.Стеценком, М.Лисенком.

Заборонам на придушення демократичних паростків в українському театрі, не було кінця. Керуючись поправкою до Емського указу генерал-губернатор Дрентельндт заборонив корифеям упродовж десяти років (1883-1893) ставити українські п’єси на всій підлеглій йому території – Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі. Губернатори і градоначальники теж чинили всілякі перешкоди. Цензура обмежувала репертуар побутовою тематикою. Заборонялося перекладати з іноземних мов для української сцени, писати з історичного минулого, багатого темами, цікавими для слухача. Українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя, часто терплячи матеріальну скруту. Але й у таких умовах український театр завойовував широку популярність у народі.

Улітку 1884 р. трупа виступала у Воронежі. Захоплення і піднесення глядачів відбите в численних театральних рецензіях. Чимало захоплюючих відгуків було про гру артистів, зокрема про М.Кропивницького і М.Заньковецьку. З таким же успіхом українські корифеї виступали в Курську, Саратові, Ростові-на-Дону, Казані та інших російських містах. Цей надзвичайний успіх у провінції відкривав дорогу до столичної сцени.

З 1884 р. умови, в яких виступав український театр, стали нестерпними. Крім того, що українські спектаклі без дозволу генерал-губернаторів, губернаторів, градоначальників не мали права на постановку, обов’язковим було в один вечір грати п’єсу російську на стільки ж актів, скільки має українська.

1885 р. трупа ділиться на дві. У Кропивницького залишається майже весь основний склад. Старицький формує нову трупу. Почала невпинна боротьба з урядовими заборонами, економічною скрутою, упертістю і тупістю чиновників. Найбільше виснажувала боротьба з цензурою, якій наказано не пропускати жодної української п’єси. Тяжкі умови праці, вічна боротьба за існування, часті переїзди підірвали здоров’я, призвели до повного банкрутства, змусили покинути театр (1893) і віддатися цілковито літературній творчості.

1886 р. трупа Кропивницького виступала в Петербурзі. Успіх був неймовірний. Акторська і режисерська майстерність чарувала всіх – від студентів до аристократичної верхівки. Ігноруючи модні закордонні трупи, столична публіка йшла до українського театру «поплакати з Заньковецькою». Актори Александрійського театру М.Савіна, К.Варламов, В.Давидов, М.Сазонов, художник І.Рєпін, критик В.Стасов, учений-фізіолог І.Павлов були постійними відвідувачами і палкими прихильниками театру. Його трупа – сузір’я акторів величезного театру та яскраві індивідуальності: М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Затиркевич-Карпинська.

З 2 вересня по 17 листопада 1887 р. трупа Кропивницького виступала в московському Малому театрі. Московська публіка аплодувала Кропивницькому, Заньковецькій, Затиркевич, Садовському, але перше місце у глядача й театральної критики посідала М.Заньковецька.

Перші гастролі трупи корифеїв у Петербурзі і Москві мали неоціненне значення. Український театр витримав іспит на утвердження, визнання й зрілість.

Послідовником Кропивницького став Іван Карпович Тобілевич (сценічне ім’я – Карпенко-Карий, 1845-1907).

Свою акторську діяльність І.Тобілевич почав в аматорському гуртку в Бобринці, де він служив канцеляристом у міській управі. 1865 р. повіт було переведено до Єлисаветграда, де І.Тобілевич обіймав посаду столоначальника повітового поліційного управителя. З 1866 р. в Єлисаветграді йшли українські п’єси, активну участь у яких брав І.Тобілевич зі своїми братами Миколою і Панасом.

Після вбивства Олександра ІІ почалися переслідування, звинувачування в політичній неблагонадійності, арешти, заслання. Тобілевича у 1883 р. звільняють з роботи і висилають до Новочеркаська, де він пробув тир роки. Служити справі театру було дозволено аж 1889 р. після «зняття гласного надзору». Повернувшись на сцену Іван Тобілевич до кінця свого життя не залишає її. Ораторські здібності, талант драматурга й актора були повністю присвячені справі розвитку українського театрального мистецтва.

Спочатку Карпенко-Карий став учасником трупи М.Садовського, а згодом разом із П.Саксаганським очолив окреме театральне товариство, що складалося переважно х молоді. На деякі сезони до них приєднувалися Кропивницький, Заньковецька, Садовський, і тоді ансамбль корифеїв вражав майстерним відтворенням найкращих зразків українських драм.

Сам Карпенко-Карий виконував у своїх п’єсах ролі Калитки («Сто тисяч»), Мартина Борулі в однойменній комедії, діда-мірошника в «Наймичці» та ін. Правдивість і глибина передачі образів – головне, чого прагнув Карпенко-Карий у своїх виступах на сцені, почуття міри, художній такт, простота і щирість виконання, психологічне розкриття образу, відшліфована техніка, особлива пластика тіла, багатство інтонацій – такі головні риси Карпенка-Карого-актора.

Найталановитішим серед братів Тобілевичів М.Старицький назвав Миколу Карповича Садовського (1856-1933). Природа щедро наділила його вродою і талантом. На професійну сцену він прийшов, маючи великий життєвий і військовий досвід, трепетну любов до театру. Офіцер, герой російсько-турецької війни 1877 р., георгіївський офіцер, він служив у Бендерах (1878-1881), де створив з офіцерського товариства аматорський гурток, залучивши до нього й дружину артилерійського офіцера Марію Адасовську-Хлистову, майбутню зірку світової величини – Заньковецьку.

З великим успіхом вони виступали дуетом на концертах, що влаштовували любителі музики; виконували драматичні сценки. Поступово від драматичних сценок перейшли до поставки вистав «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик». Садовському радили покинути військову службу та йти на сцену. 1881 р. він подає у відставку і їде до батьківського маєтку, на хутір Надію, де проживав тоді і старший брат Іван Карпович. Кропивницький, що перебував тоді з трупою Ашкаренка у Кременчуці, умовив Миколу Карповича виступити у ролі Жоржа Гарана в старовинній перекладній драмі «Серафима Ляфайль» під псевдонімом Садовський. Одразу ж після вистави Ашкаренко уклав з ним контракт.

У наступному році М.Кропивницький і М.Садовський набирають свою окрему трупу у такому складі: Марія Заньковецька, Вірина, Марков, Світлов-Стоянов – відомий тенор; брати Тобілевичі – Іван і Панас – приєдналися до них 1883 року.

Гурт українських акторів під егідою М.Кропивницького швидко довів свою життєздатність і вміння створювати високохудожні вистави. В репертуарі, крім п’єс І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, чільне місце посіли «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Олеся» Кропивницького; «Лимерівна» Панаса Мирного, «Перемудрив», «Бурлака», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого; «Не судилось», «Крути, та не перекручуй» М.Старицького та ін., в яких відтворено пореформене село.

Склався чудовий ансамбль майстрів сцени. Властива кожному з них індивідуальна своєрідність творчих прийомів, як у режисурі, так і в акторській практиці, в період становлення і творчих пошуків призводила до суперечностей і розбіжностей. Результатом став поділ трупи Кропивницького на три окремі (1888): Садовського, Кропивницького і Саксаганського.

10 років Садовський очолював зразкову трупу (1888-1898), слава про яку рознеслася далеко за межі Росії завдяки серйозному репертуару і високому артистичному виконанню.1899 р. Садовський приєднався до братів, вони з тріумфом виступали на сценах України, Росії, Польщі, Литви, Кавказу.

Для української сцени Садовський дав так багато, що вимагати більше – просто неможливо. Актор могутнього темпераменту, він мав унікальну здатність захоплювати глядача до самозабуття, підкоряти його собі, примушувати забути, що він у театрі, що перед ним тільки сцена, а не справжнє життя.

1890 р. трупу Садовського покинули брати Панас та Іван і створили «Товариство російсько-малоросійських акторів» під керівництвом Панаса Карповича Саксаганського (1859-1940), наймолодшого сина Карпа Тобілевича, першорядного артиста, блискучого режисера і активного організатора театральної справи на Україні.

Як і його старші брати, Саксаганський навчався в Єлисаветградському реальному училищі і, як брати, виступав в любительських спектаклях. Закінчивши Одеське юнкерське училище, Саксаганський поступив на військову службу офіцером.

Успіх трупи Кропивницького пробудив у молодого офіцера потяг до сцени. У чині поручика він виходить у відставку і повністю присвячує себе артистичній діяльності (1883).

Він був народжений для сцени, вирізнявся високим зростом, імпозантною фігурою, виразними очима, мелодійним, чистим голосом, пластикою рухів і міміки; його талант не вкладався в ранг спеціалізації чи загальноприйнятого поділу, тому з однаковим успіхом він зіграв ролі від Возного в «Наталці Полтавці» до Франца Моора в «Розбійниках» Шиллера; Копача («Сто тисяч»), Мартина Борулю і Пеньонжку («Мартин Боруля»); Цоколя («Наймичка»), Гната «Безталанна»), Івана («Суєта»), Гната Голого («Сава Чалий») І.Карпенка-Карого.

Як режисер, Саксаганський утверджував на українській сцені соціально-психологічну драму, відійшов від принципу етнографізму, культивованого значною мірою театром М.Старицького і частково М.Кропивницького. Саксаганський перший серед українських режисерів створив чітку методику – жодна вистава не «імпровізувалася». Робота починалася з підготовки плану – своєрідної партитури вистави, якої він дотримувався беззастережно і яка готувалася Саксаганським-режисером для кожної головної ролі. Театр Саксаганського спонукав глядача думати, зіставляти й наслідувати героїв.

Театральній молоді Саксаганський завжди приділяв велику увагу, виховавши акторів для українського театру: Г.Юру, І.Козловського, В.Романицького О.Петрусенко та ін.

Марія Костянтинівна Заньковецька, по батькові Адасовська (1860-1934) народилася в селі Заньках (звідси і театральний псевдонім) Ніжинського повіту Чернігівської області в дворянській сім’ї. Дитячі роки провела в сільському оточенні на лоні розкішної природи рідного села. З 8 років навчалася в приватному пансіоні Осовської. Тут разом з подругами Вірою та Марією Марковичівнами «дебютувала» як драматург п’єсою «Шалабан і Шалабанша», своєрідною пародією на своїх вчителів. Заньковецька грала роль учителя Шалабана. Тоді вона вперше побувала на виставі трупи Гейбовича, яка глибоко запала їй у душу. І в пансіоні, і в гімназії (Чернігів) часто влаштовувалися вистави з участю Марії Костянтинівни.

Першу свою роль – роль Наталки Полтавки – Марія зіграла після закінчення пансіонату в ніжинському аматорському гуртку.

Як дружина артилерійського офіцера, майбутня артистка змушена була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з офіцером Миколою Садовським, відчула непереможний потяг до мистецтва, влилася в трупу М.Кропивницького і все життя присвятила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька розкривала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю. Вона блискуче зіграла центральні ролі в «Назарі Стодолі» Т.Шевченка, в «Безталанній», «Не судилось», «Лимерівна», однак найбільше любила образ Олени з драми М.Кропивницького «Глитай, або ж Павук». У комедійних ролях М.Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю.

Українська сцена завдячує Заньковецькій не тільки за геніально створені образи, а й за її артистичну школу. Всі кращі українські драматичні акторки є її прямими послідовницями, спадкоємцями і, можна сказати, ученицями. Все життя вона віддала служінню рідному мистецтву. Багато разів її запрошували на російську, навіть імператорську сцену, обіцяючи високі гонорари, загальну все європейську славу, та вона не покидала українську сцену. Разом з українськими митцями гордо і твердо йшла тернистим і трагічним шляхом українського національного театру. Заньковецька була справжньою патріоткою і довела це своїм життям і творчістю.

В умовах репресій та утиски українського друкованого слова театр був єдиною школою життя, наукою світла, добра, честі й національної самосвідомості, доступною й зрозумілою всім прошаркам населення.

Трупи корифеїв, що створювалися в надрах українського народу зі строкато розрізнених творчих труп у середині 80-х років, показали таких видатних артистів, такий ансамбль, таку режисуру, що не визнати його міг би хіба що сліпий. Вистави поставили найзатятіших українофобів перед фактом, що українці мають свій театр, а мова українська – жива, смілива і багата, гідна яскравої змістовної драматургії і ще яскравішої гри акторів.

Гастролі українського театру в містах центральної Росії, Приволжя, Приуралля, Північного Кавказу і Середньої Азії зворушували й окриляли насамперед долею розкиданих по світу українців; не одному хворому національною амнезією повернуто пам’ять; не одного змушено задуматися: хто ми? чиїх батьків діти? Драми І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого воскресили до болю рідні картини українського життя, пробуджували в душах все гарне, добре і розумне.

⇐ Предыдущая69707172737475767778Следующая ⇒

Поделиться: