Розвиток образотворчого мистецтва

Розвиток малярства XX ст. ускладнювався гострими соціальними суперечностями, яскравим їх виявом стали перша російська революція (1905-1907) і жовтневий переворот (1917). Найвидатніший художник, творчістю якого розпочалося українське мистецтво XX ст., був Олександр Мурашко (1875-1919). Ще студентом Петербурзької академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна) наприкінці 90-х років малював портрети товаришів по майстерні — М.Перова, О.Цисса, де розкрився як майбутній видатний портретист. Після закінчення навчання відзначений золотою медаллю та закордонною поїздкою за картину "Похорон кошового" (1900; Національний музей українського мистецтва, Київ). Ця академічна програма стала єдиною історичною композицією у творчості художника (певною мірою була натхнена "Запорожцями..." Рєпіна). Обидва твори відображають духовний світ козацтва. Для центральної постаті — сивий козак з клейнодами — позував Михайло Старицький, відомий український театральний діяч.

Знайомство з тогочасним європейським мистецтвом у Мюнхені (студія А.Ажбе) та Парижі зміцнило виняткове колористичне обдарування О.Мурашка. Це блискуче виявилося в його шедеврі "Портрет дівчини в червоному капелюсі", де поєднано прозорий чорний одяг і червоний капелюх на золотистому тлі.

У Парижі Олександр Мурашко виконав низку картин під враженням розважального життя столиці: "На вулицях Парижа" (1903), "Парижанка", "Біля кафе", "Паризьке кафе", "У кафе" (1902).

І Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку XX ст., був Федір Кричевський (1879-1947). Він закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, після якого навчався в Петербурзькій академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна та Ф.Рубо). Академію закінчив 1910 р. конкурсними картинами "Наречена" та "Поховання" на біблійний сюжет і здобув право закордонного студіювання. "Наречена" — твір зрілого майстра, програмно визначив творчий напрям художника, народна тема стала провідною впродовж усього життя. Її образ реальний, бо насправді змальований з селянської дівчини Христі Скубій, що жила в с. Шишаках на Полтавщині, де в той час перебував художник, підбираючи потрібний типаж для конкурсної картини. Село Шишаки стало віхою в житті Кричевського — він тут познайомився з родиною Старицьких, одружився з Лідією Старицькою.

Перебуваючи впродовж року в Європі, Кричевський відвідав музеї Берліна, Парижа, Генуї, Туріна, Флоренції, Рима, Венеції, Відня. Прагнув передусім пізнати скарби народного мистецтва. Повернувшись, осів у Полтавській губернії. У 1914 р. став директором Київського художнього училища. Обраний першим ректором Української академії мистецтв, професор Академії (1917-1922) та Київського художнього інституту (1922-1941; Академія переймен-вана в Київський художній інститут 1924). На Київських виставках з'явилися його твори "Портрет хлопчика" (1910, Національний музей українського мистецтва, Київ), "Три віки" (1913, Художній музей, Суми). В останній, у трьох профілях — бабуся-няня в домі Старицьких, Лідія Старицька та її донька Галя — передано представників різного віку, що загалом відображало швидкоплинність людського життя. Тоді ж створено "Автопортрет" (1914; приватна збірка, Київ), "Портрет Л.Старицької на золотому тлі" (1914; Національний музей українського мистецтва, Київ).

Ф.Кричевський тоді не приєднався до жодного з угруповань: ні до бойчукістів, ні до футуристів, ні до конструкцій В.Татліна; негативно ставився він і до революційного мистецтва. Своїм триптихом Кричевський довів, що може експериментувати й органічно використовувати іконописні традиції, не втрачаючи здобутків мистецтва новішого часу. Три частини триптиху оповідають про життя дореволюційного українського села: центральна частина "Сім'я", ліва — "Любов" і права — "Повернення" — етапи життя звичайної родини. Так розкривається доля "трьох віків": щастя родини, що ґрунтується на любові, знищує війна, з якої повертається покалічений син-солдат.

Творчі пошуки Ф.Кричевського виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М.Лисенка "Тарас Бульба" (1933) у Харківському театрі опери та балету.

Вихованцями школи живопису, створеної Ф.Кричевським, стали видатні українські художники Т.Яблонська, Г.Меліхов, Є.Волобуєв.

Поруч з Ф.Кричевським і Г.Нарбутом біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв Михайло Жук (1883-1964). Набуті знання в Київській рисувальній школі М.Мурашка і вплив модерну, що позначився на його графічних роботах, виявилися неприйнятними у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, де Жук пробув менше року. За порадою М.Мурашка продовжив навчання у Кракові. Тут його учителями стали видатні польські художники Ю.Мегоффер, Я.Станіславський, С.Виспянський — яскраві представники європейського модерну, зокрема віденської сецесії. Після повернення з Кракова М.Жук жив у Чернігові, викладав малювання в жіночій гімназії та духовній семінарії. Поряд з чудовими панно та керамічними виробами, його творчість найповніше виявилася в портреті, поєднуючи класичний реалізм і модерн, — "Портрет сина".

Петра Холодний (1876-1930), як і Жук, близько стояв до літературних течій, зокрема символізму. Володів широким творчим діапазоном: історичний жанр, портрет, краєвид, монументальне мистецтво, вітраж. За його проектами виконані вітражі для Успенської церкви у Львові й Успенської церкви с. Мражниця поблизу м. Борислава на Львівщині. Після встановлення в Україні більшовицького режиму емігрував разом з урядом УНР (листопад, 1920), опинився в Тарнові (Польща), згодом у Львові, де пройшло десятиліття його творчої праці. П.Холодний — автор іконостаса каплиці духовної семінарії. Серед виконаних ікон — намісні Христа та Богородиці вирізняються новизною: Христос зображений юнаком, поринутим у вивчення глибоких правд Божого об'явлення, що є у Святому Письмі, — перед Ним книга; Богородиця також заглиблена в читання Святого Письма. Зберігся ранній твір П.Холодного — "Казка про дівчину і паву".

Жанрові картини виконував Фотій Красицький (1873-1944). Він внучатий небіж Т.Шевченка. В 1888-1892 рр. за кошти М.Лисенка навчався у Київській рисувальній школі М.Мурашка (у М.Пимоненка), згодом — в Одеському художньому училищі (у К.Костанді) та Петербурзькій академії мистецтв (у І.Рєпіна). У побутовому плані вирішена картина "Гість з Запоріжжя" (1901), якою художник завершив навчання. Очевидно, тут мав вплив геніального учителя, його закоханість в історію України, зокрема в козацтво. Проте картину Красицького назвати історичною можна з великою натяжкою.

Відомим художником пленеру (малювання на відкритому повітрі) був Ми-кола Бурачек (1871-1942). Осягнення малярства розпочав з Київської рисувальної школи М.Мурашка, продовжив у Краківській академії красних мистецтв (у Я.Станіславського та Ф.Рущиця) та в художніх студіях Парижа. М.Бурачек вважав себе передусім пленеристом, проте не цурався досягнень імпресіонізму. За два роки перебування в Парижі познайомився з різними течіями французького мистецтва: від барбізонської школи до групи "Набі" та фовістів (П.Боннар, Ж.-Е.Вюйяр, М.Дені, А.Матісс, А.Марке, А.Дерен та ін.). Зі всього побаченого, усвідомленого, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії барв: "Хата Опівдні. Спека" (1928; Художній музей, Харків),"Золота осінь" (Національний музей українського мистецтва, Київ). Його називали "сонячним живописцем" України, що засвідчує "Яблуня в цвіту".

На здобутках імпресіонізму зростав художній хист Абрама Маневича (1891-1942). В його творчості традиційні мотиви (насамперед міські) отримали нове трактування. Він учився в Київському художньому училищі (1901-1903), короткий час — у Мюнхенській академії та несистематично — в студіях Парижа й Італії. Багато подорожував, всюди його вабили скромні закутки, єврейські околиці містечок, парки. В кожному мотиві художник підмічав емоційну піднесеність колористичного звучання, поетичну одухотвореність й загострену образну виразність. Гармонію поєднання барв він зберігав упродовж усієї творчості — "Міський краєвид".

Винятковими колористами були П.Волокидін (1877-1936) і О.Шовкуненко (1884-1974). їхня висока живописна культура визрівала на барвистій мові імпресіонізму. Діапазон творчості митців достатньо широкий: портрет, натюрморт, насамперед краєвид. П.Волокидіна завжди хвилювали питання колориту і пошуки кольорової виразності: "В порту", "Вітрила", "Кам'янець-Подільська фортеця", "Натюрморт з червоним підносом".

Широкий діапазон творчості характеризує Анатолія Петрицького (1895-1964). Він відомий монументаліст, станковіст, театральний художник. Він перший на українській сцені утвердив художника як співавтора вистави. Здобув визнання як театральний художник-новатор. У співдружності з передовими режисерами (Л.Курбас, О.Загаров) рішуче став на шлях оновлення й реформи сцени, вражаючи широким діапазоном творчості. Створив декорації для драматичних, оперних і балетних вистав, від драматургії світової класики до українських вистав ("Цар Едіп" Софокла, "Тартюф" Мольєра, "Кам'яний господар" Лесі Українки, "Мойсей" І. Франка). Як театральний художник він не повторювався в пошуках нових способів оформлення.

Талант А.Петрицького розкрився в портретному жанрі, краєвидах, натюрмортах. Він намалював олією й аквареллю 150 портретів (1925-1932). З-поміж них — портрети наркома освіти М.Скрипника, письменника І.Микитенка, актора та режисера В.Василька, поетів М.Семенка, М.Доленго, П.Тичини, П.Усенка, Я.Савченка.

В Украші з'явилося безліч прихильників різноманітних художіх напрямів, угруповань. Утворились Асоціація революційного мистецтва України, Асощації художників Червоної України, Об'еднання сучасних митців України, Об'єднан-ня мистецької молоді України, Товариство художників iмeнi К.Костанді та ш.

Ці об'єднання не були стабільними і програмно чіткими, безперервна ідейна боротьба між творчими об'єднаннями призводила до їх розпаду й утворення нових. У 1930 р. Асоціація художників Червоної України перетворилась на Всеукраїнську асоціацію пролетарських митців. Водночас частина членів Асоціації революційного мистецтва України заснувала об'єднання "Жовтень". Строкате за ідейними і художніми скеруваннями становище в мистецтві зумовило втручання комуністичної влади. Відтак Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. "Про перебудову літературно-художніх організацій" знаменувала початок нового етапу в історії української радянської мистецької культури — розпочався тотальний наступ на свободу творчості. Зі створенням 1932 р. Спілки радянських художників України вводилися основоположні принципи єдиного творчого методу, що дістав назву соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату. Водночас Пролеткульт, ставши Всеукраїнською організацією, висунув теорію "незалежності" культури від політики, чи протиставив себе партії і державі, що стало причиною його ліквідації. За період діяльності Пролеткульту могли існувати "ліві" угруповання — футуризм, кубізм, супрематизм та інші формальні течії, які визнавалися справжнім рево-люційним мистецтвом.

Казимир Малевич (1878-1935) належав до художників-авангардистів, котрі в автобіографіях, листах, статтях наголошують на своєму українському походженні. Перші картини виконані ним в імпресіоністичній манері, світлій кольоровій гамі: "Жінка з квіткою" (1903; Державний Російський музей, С.-Петербург). Поступово декоративність зростала і манера набувала експресіоністичного характеру. Починаючи з 1910 р. бере участь у виставках російського авангарду та німецької групи "Синій вершник". Поєднуючи кубізм з футури-мом, він називає їх новий різновид супрематизмом, — коли картина втрачає сюжетність і стає зображенням геометричних фігур, розкиданих на площині. На виставці "0,10" в Петрограді (1915) експонує свої перші "супрематичні" (безпредметні) композиції. Супрематизм намагався поширити на оформлення сцени і навіть на проекти архітектури текстиль, порцеляну. В художніх збірках Щукіна та Морозова (Москва) познайомився з творами Пікассо, Брака. Часто брав участь у виставках своїми абстрактними творами, в яких намагався зобразити співвідношення форми й навколишнього простору, досягаючи абсолютної "вищої" виразності. Його "Чорний квадрат" (1915) викликає суперечливе сприйняття дотепер. Чимало картин та ескізів, створених близько 1930 р., є передбаченням трагічного майбуття селян. На одній — зображено селянина, в якого чорне обличчя, чорні руки і ноги. Він босоніж бігає поміж червоно-чорним хрестом і біло-червоним мечем. Краєвид дихає пусткою. Жахлива алегорія голодомору в Україні. Пріоритетом останніх років творчості Малевича стало реальне життя.

Життєву енергію кольору передавав своїми творами Олександр Богомазов (1880-1930). Він 1913 р. сприйняв кубофутуризм. Визначив три основні елементи існування мистецтва: вольовий імпульс до творчості; зовнішнє середовище в розумінні багатства його динамічних сил, що збуджують творчий імпульс; матеріал, навколишнє середовище, оскільки воно не лише стимулює творчість, а й формує характер, психіку нації). Його творам власт-вий динамізм ліній та емоційна дія барви, доведеної до спектрального насичення і повнозвучної гармонії, акумулюючи тим самим життєвий тонус. Найбезпосередніші теми набувають епічної широти і величавого дійства: "Правка пил" (1927), "Пилярі" (1929).

Брати Володимир та Давид Бурлюки були "з боку батька — українські козаки, нащадки запорожців". Давид Бурлюк (1882-1967) у творчих пошуках пройшов етапи європейського мистецтва: імпресіонізм, кубофутуризм, супрематизм, примітивізм. Картиною "Козак Мамай (Мій предок)" (1922) яскраво виявив своє захоплення народним мистецтвом. Неодноразово наголошував, що для України він "вірний син", а його "колорит глибоко національний"). У такому контексті вирізняються його твори "Святослав" (1915), "Урожай" (1921), "Карусель".

Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва звернувся Михайло Бойчук (1882-1939). Він засновник окремої художньої школи в Україні 1920-1930 рр. Виплекана ним велика група митців породила художню течію — "бойчукізм". Запропонована Бойчуком живописна система —стилізація під давнину сприймалась догматично обмеженою, невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспільного життя народу ("Молочниця").

До групи М.Бойчука входили І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, А.Іванова, М.Рокицький, К.Гвоздик, М.Шехтман, О.Мизін. Вони виконували розписи в Селянському санаторії імені ВУЦВК в Одесі (1927-1929), Ленінському залі Державного соціального музею в Харкові (1925), Червонозаводському театрі в Харкові (1934-1935). Започаткувала розписи Луцьких казарм у Києві (1919) бригада студентів майстерні М.Бойчука (І.Падалка, Т.Бойчук, В.Седляр, СШавленко). Теми настінних композицій визначали сцени праці й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії. Чотири великих панно Червонозаводського театру в Харкові відображали колгоспне свято врожаю (М.Бойчук), індустріальні перетворення в Україні (В.Седляр), молодих фізку-льтурників (С.Шавленко), робітників на відпочинку (Шадалка). Як бачимо, те-матика відповідала вимогам часу, однак художнє вирішення викликало запе-речення. Від розписів, як загалом від створеного "бойчукістами", залишились лише кілька репродукцій. Дошукуючись основ настінного малярства, М.Бойчук відкидав станковізм, ілюстративність, ілюзіоністичну речевість і прозаїку на-туральності. Однак оригінальні твори групи М.Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їх автори. В Укра-їні всі незалежні угруповання художників скасовані 1932 р.

Провідне місце в культурному житті Львова посідав Іван Труш (1869-1941). Він один з найвидатніших українських художників першої половини XX ст., літератор, критик, культурно-громадський діяч демократичного спрямування; організатор художніх об'єднань "Товариство для розвою руської штуки" (1898), "Товариство прихильників української літератури, науки і штуки" (1905) та журналу "Артистичний вісник" (1905); ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові (1905). Створені ним краєвиди та побутові сцени передають подих реальної природи і безпосереднє життя людей. Значне місце належить жанровим сценам з життя гуцулів: «Гагілки" (1905); "Гуцулка з дитиною", "Трембітарі". Пізніше в його творчості з'явилася соціальна тема — "Сільський господар" (1933).

Серед галицьких художників живописним талантом виділявся Олекса Но-ваківський (1872-1935). Його художнє й ідейне становлення відбувалося у сере-цовищі української інтелігенції, що зосереджувалась у Кракові. "Кобзар" Г.Шевченка і "Мойсей" І.Франка назавжди збережуть для нього домінуюче значення. Свої роздуми і погляди на життя він виразив у центральному творі того часу "Втрачені надії" (1903-1908; Національний музей у Львові), автопортрет з дружиною біля дитячої труни (труна — своєрідний образ-символ). Підсумком десятилітньої праці митця стала виставка у Кракові (1911) — перша персональна виставка, понад 100 творів. Виставка зазнала певної обструкції шовіністичних кіл, обурених художником, який наголошував на своєму українському походженні. Виставку відвідав митрополит Андрей Шептицький і запросив Новаківського до Львова, де з 1913 р. продовжилась творча викладацька праця художника. У своїй майстерні він відкрив художню школу, де виховав велику групу талановитих митців.

Тривала праця над портретом митрополита Андрея Шептицького завершилась створенням епічного образу "Мойсей" (церква св. Архангела Михаїла у Львові). Події Першої світової війни і подальшу долю України О.Новаківський виразив у низці картин трагічного змісту: "Молох війни"(1919), "Тяжкий сон" (1920), "Срібна Мадонна" (1920), "Поема Світової війни". У Львові він знову звернувся до історичної тематики: серія князів Київської та Галицької Русі, "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ" (1914-1920), створив образи Т.Шевченка, Довбуша, Дзвінки. Тема природи набула масштабнішого звучання, визріваючи до космічної величі в епічних творах "Гора Грегіт", "Повінь". Останній етап творчості — найкоротший, але сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: "Революціонерка" (1924), "Довбуш — володар гір" (1929), "Довбуш" (1931), "Дзвінка" (1930-1931). Образ Довбуша став символом тогочасних прагнень нескореності духу. В останні кілька років життя Новаківський переважно виконував замовні портрети. Так у повну силу виростав образ українського інтелігента-патріота, це — лікар І. Курівець, посол Галицького сейму О. Барвінський, посол до Польського сейму, лідер демократичної партії Д. Левицький, — вищі творчі досягнення художника поруч з поетичним образом "Весни" (портрет Галі Голубовської) та кількома автопортретами.

Поряд з І.Трушем та О.Новаківським провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало Олені Кульчицькій (1877-1967). Вона вчилася в художньо-промисловій школі у Відні (1903-1908), де крім малярства опанувала різноманітні графічні техніки, емаль, а також займалася скульптурою. В побутових сценах ("Діти на леваді", "Жнива") виявлена гостра спостережливість, висока культура композиції, живопис збагачений тодішнім пленеризмом і впливом віденської сецесії. Соціального загострення творчість О.Кульчицької набула в роки Першої світової війни. Вона змальовувала звірства австро-угорської жандармерії. В символічних образах передавала смерть і голод ("Молох війни", "Чорні хмари війни", офорт "Помста"). Глибоко переживала поневіряння українського народу, доля якого не поліпшилася після війни за часів владарювання панської Польщі ("На панщині", цикл "Лихоліття українського народу"). Після повернення з концтабору (1919), Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, займалася ілюстрацією книг В.Гнатюка, М.Коцюбинського, В.Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співпрацівником українського етнографічного музею. Під час війни 1941-1945 рр. працювала над антивоєнною тематикою: "Війна", "Бог війни", "Зруйноване гніздо". В повоєнні роки працює на посаді професора Українського поліграфічного інституту (тепер — Українська академія друкарства) у Львові.

Різнобічним художником був Антон Манастирський (1878-1969). Чимало часу присвятив розмалюванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва ("Прощавайте, товариші"), але прославився зображенням окремих типажів: "Два приятелі" (1920), "Паламар", "Запорожець" (обидві — 1932). Останні два твори належать до найкращого в спадщині художника. В одному — образ бідного чоловіка похилого віку, всіма забутого і занепалого, у другому — образ бувалого, мужнього бійця, який в задумі сидить, спершись на шаблю.

Широко відображена в українському мистецтві тема Другої світової війни 1941-1945 рр. Воєнний час вимагав специфічного мистецтва. Тут передусім набула поширення графіка з усім розмаїттям агітаційно-масових форм: плакат, і агітвікна, бойова листівка, воєнний лубок, плакат-газета, газетна і журнальна карикатура, фронтовий малюнок, станкові графічні серії.

Перші плакати були сповнені героїчної динаміки, дійового заклику сатиричної дошкульності (В.Литвиненко, Р.Мельничук). Згодом плакат поглибився драматизмом. Найінтенсивнішого розвитку досягнув плакат, який підносив бойовий дух (Ю.Киянченко, С.Нодельман, В.Вовченко, М.Дерегус). Великою емоційною силою наділений плакат В.Касіяна, що закликав до боротьби з фашизмом — "В бій, слов'яни!", де зображена постать гуцула у динамічному русі з прапором і гранатою. В серії плакатів художник використав образ Т.Шевченка ("Гнів Шевченка — зброя перемоги", 1942-1943). У жанрі плаката творили І.Кружков, І.Літинський, М.Сліпченко, Є.Світличний.

Батальний жанр значно розширився, бо зображувалися не лише сцени бою, а й чимало інших епізодів фронтового життя. У багатьох боях брали участь художники, які зібраний матеріал використовували у роботі над картиною. Переломну точку відліку війни визначила Сталінградська битва на Волзі. У ній брали участь художники О.Будников, С.Єржиковський, С.Отрощенко; боям за Сталінград присвятили картини Л.Мучник, М.Попенко-Коханий, Ю.Балановський, П.Сулименко. Практикувались творчі бригади. Починаючи з 1944 р. вони об'єднували групи українських художників для здійснення поїздок на 1-й Український і 1-й Білоруський фронти. Так виконували свої натурні замальовки В.Костецький, С.Шишко, П.Депутатова, О.Максименко та ін. Перебування на фронтах завершилось виконанням батальних полотен (Ф.Самусєв, П.Сулимендо, Ю.Балановський).

Прагнучи правдиво зображувати воєнні дії, деякі митці звертались до документалізму (П.Депутатова, С.Бесєдін, Н.Волкова). Суворий драматизм війни і відвага бійців розкрита в творі В.Пузиркова "Чорноморці" (1947), де відтворена висадка ударного загону морського десанту. Героїко-драматичну тему цього талановитого полотна розвинули українські живописці В.Полтавець, ВДарчевський. До партизанської теми звертались художники С.Отрощенко, С.Лівшиць, В.Задорожний та ін.

Високий рівень творів повоєнного часу завдячував цілій плеяді талановитих живо­писців, сформованих ще напередодні війни (Г.Меліхов, Т.Яблонська, В.Костецький, С.Григор'єв, М.Хмелько, О.Максименко та ін.). І якщо в деяких картинах згадувалися події минулої війни, то вони, психологічно розв'язані, мали інший, невідомий попередньому малярству характер. Це засвідчує по-рембрандтівськи глибокий твір В.Костецького "Повернення" (1947) — сцена зустрічі фронтовика з сім'єю. Глибокі почуття матері, яка надіється на повернення сина, відтворив А.Пломеницький у картині "Незабутнє. 1943 рік" (1963).

Шевченківська тема стала надзвичайно актуальною. Найкращу картину створив Г.Меліхов — "Молодий Тарас Шевченко в майстерні К.ІІ.Брюллова" (1947), де зображена зустріч уславленого художника з молодим Шевченком, що визначить його життя та шляхи розвитку української культури.

У післявоєнному українському малярстві побутовий жанр — життя і праця людей — стають найсуттєвішим завданням. Розмаїття побутових тем припадає на 50-60-ті роки XX ст., у яких на високому художньому рівні змальоване повоєнне життя. Серед них вирізнялись твори Т.Яблонської — майстра тематичної картини. її картина "Хліб" (1949) — визначне явище в українському мистецтві як за живописним вирішенням, так і за життєвою наповненістю. Тут величаво й природно передано дійство праці, яка підносить і героїзує людину.

У творче життя післявоєнного періоду влилися і художники старшого покоління: І.Їжакевич та Г.Світлицький — у Києві, А.Манастирський, О.Кульчицька та О.Курилас — у Львові. Серед творів Куриласа поетичністю образів, широтою виконання і насиченістю колористичного ладу вирізняються картини "Гуцульська пара" (1937), "На Гуцульщині" (1942).

 

⇐ Предыдущая71727374757677787980Следующая ⇒

Поделиться: