Освіта і наука в Україні ХХ ст.

Вищі навчальні заклади, перш за все університети, царський уряд розглядав як опору самодержавству. Все життя університетів (наукове, навчальне, громадське) підлягало опіки та регламентації з боку уряду та навчальної адміністрації. Все життя університетів підлягало контролю та регламентації з боку уряду та навчальної адміністрації. Але під тичком революції 1905 – 1907 рр. уряд пішов на деякі поступки, скасував інспекцію студентів і деякі обмеження у прийомі та повернув університетам та іншим інститутам внутрішню автономію.

На початок ХХ ст. удвічі зросла кількість студентів. Після революції до університетів мали право вступати діти міської та сільської буржуазії, але для дітей робітників, середнього і найбіднішого селянства вищі навчальні заклади були закритими.

В той же час почали створюватися навчальні заклади для дівчат. Так, після майже двадцятилітнього прохання в 1903 р. в Одесі, з ініціативи професорів Новоросійського університету М.Ланге, Є.Щепкіна та інших, були відкриті Вищі жіноча педагогічні курси, реорганізовані у 1906 р. у Вищі жіночі курси з історичним і фізико-математичними факультетами. Невдовзі вони поповнилися юридичним і медичним факультетами. В 1907 р. Вищі жіночі курси відкрилися у Харкові, а в 1910 р. відкрився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету В.Даниливський.

А 1906 р. в Києві були відкриті Вищі загальноосвітні курси для юнаків та дівчат з історико-філологічним та економічно-комерційним відселеннями. Через два роки на основі курсів був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів професор М.Довнар-Запольський. В 1913 р. відбувся перший випуск студентів Київського політехнічного інституту. На випускних екзаменах був присутній видатний російський вчений Дмитро Менделєєв.

Катеринославське вище гірниче училище у 1912 р. було перетворено в гірничий інститут. Продовжували підготовку спеціалістів Ніжинський історико-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інститути в Харкові, Київська та Одеська консерваторії. 

Події 1917 р. змінили не лише соціальний устрій, але й поставили проблему створення нової школи з новими педагогічними кадрами. В березні 1917 р. в Києві відкрито Українську гімназію ім. Т.Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію. Створено Українську педагогічну академію у Києві (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет). Істотко-філологічний факультет у Полтаві; влітку 1918 р. був заснований, а 22 жовтня офіційно відкритий Український університет у Кам’янці-Подільському. Генеральний секретаріат освіти, яким керував Іван Стешенко, вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання; в різних містах України було створено понад 150 українських гімназій.

В 1918 р. університети Святого Володимира у Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами України. В тому ж році відкрився університет в Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі розпочалися заняття в таврійському філіалі Київського університету, а через півроку при активній підтримці і допомозі Київського університету відкрився Таврійський університет.

За Гетьманату 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію наук у Києві, яку очолив Володимир Вернадський; серед її фундаторів були М.Василенко, С.Єфремов, А.Кримський, В.Науменко – видатні діячі української науки. Ще раніше, 2 серпня, були створені Національна бібліотека української держави, а 5 листопада – Українська державна академія мистецтв; Державна археологічна комісія, Державний архів. Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, багато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтва і Національної Культури.

Розпочалася перебудова системи народної освіти на Західній Україні. У законі про основи шкільництва Західно-Української Народної Республіки публічні школи оголошувалися державними, а вчителі –державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами – поляками та євреями визнавалось «право на школу в рідній мові». Спеціальними законами націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичинцях, Рогатині, Чорткові та Яворові, а також учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. При цьому особлива увага приділялася вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських земель. За бажанням учнів викладалася також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобов’язані були складати професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці. Реформу освіти підсумував з’їзд учителів середніх шкіл, що відбувся 21-23 березня 1919 р. у Станіславові.

Не зважаючи на неспокійний час, українське культурне будівництво в 1917-1918 рр. досягло великого розмаху. Розгорнулося видавництво підручників для шкіл. Численні приватні видавництва, отримавши безвідсоткову позику від уряду, також випустили сотні тисяч книжок. Територія України вкрилася мережею «Просвіт».

Під час громадянської війни 1919-1920 рр. загинули майже всі здобутки двох попередніх років самостійної української державності. Проте навіть під ворожою окупацією зміст і методи навчання в українській школі який час залишалися без змін. Під час білогвардійської окупації на Україні влітку 1919 р. генерал Май-Маєвський видав наказ, за яким усі школи з українською мовою викладання були позбавлені державного утримання. Тоді справу освіти взяла до своїх рук кооперація. На кошти Спілки Споживчих Товариств був організований Союз Української Культури, що взяв на себе утримання українських шкіл. Невдовзі виявилося, що такі дії пішли на користь українській освіті, бо утримання шкіл було кращим, ніж шкіл з російською мовою навчання, що їх утримувала денікінська влада.

На початку більшовицької окупації, всупереч несприятливим обставинам, заходами видатних педагогів-ентузіастів майже в кожному місті, а значною мірою й по селах, існували українські школи, що працювали на засадах освіти, витворених у роки української державності. Такими навчальними закладами, зокрема, були І Київська гімназія, яку очолював В.Дурдуківський, VІ Полтавська гімназія, на чолі з П.Голобородьком, Педагогічні курси ім. Г.Сковороди в Харкові та ін. Ці школи виховували дітей у дусі українського патріотизму, приділяли багато уваги естетичному вихованню. Навчальні заклади мали великий вплив не тільки на учнів, а й на довколишнє населення. Вони дійсно були культурними центрами для своїх районів.

1920 р. під керівництвом наркома освіти Григорія Гринька в Україні проведено реформу вищої освіти що істотно відрізнялася від аналогічних російських реформ. Університети в Україні було ліквідовано, на їх місці та на місці педагогічних інститутів організовано так звані Інститути народної освіти (ІНО), що мали два факультети – професійної освіти та соціального виховання. 1921 р. при ІНО створено «робітничі факультети» («робітфаки») для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти. Паралельно розгорнулася широка кампанія по ліквідації неписьменності: 1923 р. створено організацію «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г.І.Петровським. За десять років через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян.

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), засудивши всі «місцеві націоналізми», одночасно оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. З’їзд проголосив політику «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під назвою українізації.

Формальним початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомом освіти був Олександр Шумський, а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності Скрипника.

Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчителів зі знанням української мови не вистачало. Скрипник запропонував запросити кілька тисяч учителів з Галичини, але в Москві не дали на це згоди, побоюючись «українського буржуазного націоналізму». Бракувало підручників. Доводилось долати спротив частини російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатись «селянською» мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко.

У 1927 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою викладання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою.

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. Її головним центром стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський2. у 1924 р. він повернувся з-за кордону і був ораний академіком ВУАН, а 1929 р. – академіком АН СРСР. Членами секцій були історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Грушевський продовжував роботу над головною працею свого життя – багатотомною «Історією України-Руси». У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами – математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції – Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птаха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (1919-1922), ботанік Володимир Лепський (1922-1928), мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928-1929).

В цей час формувалася і марксистська історична школа під егідою Українського інституту марксизму-ленінізму в Харкові. Її лідером був Матвій Яворський, галичанин за походженням, який прагнув дати марксистську інтерпретацію історії України. Поки що марксизм порівняно мирно співіснував з безпартійною наукою.  

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні. У липні цього ж року почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації – Спілки визволення України (СВУ). У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45 «членами СВУ». На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицькі-Черняхівська, Андрій Ніковський та інші. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. З 1929 р. почали цькувати академіка М.Грушевського, У березні 1931 р. він був висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших «центрів», «організацій», і «партій»). Грушевського допитували по 8-7 днів без перепочинку, кілька разів інсценували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Сталін наказав відпустити Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу.   

Тоталітарна централізація і відродження імперської політики супроводжувались поверненням до русифікації. Усунення Скрипника з посади наркома освіти і його самогубство в липні 1933 р. означали крах українізації. Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривались українські театри, заборонялись п’єси українською мовою.

У ті ж роки відбувся розгром ВУАН (з 1934 р. – АН УРСР). Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові. У 1936-1937 рр. загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Кронштейн) та багато інших.

У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських. Наслідки контр українізації були катастрофічними для українського народу. Вона призвела до падінню престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

Звичайно, розвиток науки не припинявся. У 1934 р. у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом Євгена Патона. Видатні відкриття в Україні зробили фізики Олександр Бродський і Лев Ландау, Кирило Синельникове, Олександр Лейпунський, Антін Вальтер і Георгій Латишев вперше здійснили розщеплення ядра атома літію швидкими протонами, Микола Крилов і Микола Боголюбров заклали основи нового напряму в математиці – нелінійної механіки. Проте наука в республіці втрачала національний характер: дослідження в галузі українознавства тепер розцінювалося як прояви буржуазного націоналізму.

Для української освіти на Західній Україні під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет не була виконана. Були полонізовані й інші вищі навчальні заклади Львова — Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі.

У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921—1925 рр.). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося конспі­ративно в приміщеннях різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український універ­ситет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без застережень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. ІІроте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування.

 Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво. Українці прагнули такої школи, яка б допомагала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк. Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип’якевич, Степан Томасівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колеса, філолог і мистецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маркіян Панчишин та інші. НТШ відігравало важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства.

НТШ підтримувало тісні зв’язки з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН, однак після трагічних подій 1933 р. ці зв’язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат, у відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії. 

Після юридичного оформленні приєднання до СРСР західноукраїнських земель в наслідок «пакту Молотова – Ріббентропа» у найстисліші строки в західних областях на радянських засадах було уніфіковано систему освіти та виховання. З січня 1940 р. усі школи Західної України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи, а з початку 1940/41 навчального року радянська система почала вводитися в Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх школах обов'язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаме­наційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створені кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль.

З початком радянсько-німецької війни через загрозу окупації близько 3,5 млн населення України було евакуйовано у райони Уралу, Сибіру, Казахстану. Долаючи труднощі воєнного часу, плідно працювали вивезені на схід Академія наук УРСР, науково-дослідні інститути, вузи і культурно-мистецькі заклади. Свою діяльність науковці спрямовували на допомогу фронту. Видатні досягнення академіка Є.Патона, хірурга-офтальмолога В.Філатова дістали всесвітнє визнання.

У роки війни на окупованій території не припинялося наукове життя. У Києві науковці міста приступили до відтворення Всеукраїнської академії наук. Утримання академія взяла на себе міська управа, яка призначила президентом ВУАН відомого вченого-хіміка, академіка АН УРСР Володимира Плотникова. Для розбудови наукової діяльності у Харкові вчені створили комітет науково-дослідних інститутів на чолі з професором Л.Крамаренком. Розпочало роботу Харківське наукове товариство, що об’єднувало переважно спеціалістів гуманітарного профілю.

Розпочалося заняття в Київському, Вінницькому медінститутах, на медичному факультеті Дніпропетровського університету, створеного на базі колишнього університету, а також медичного, фармацевтичного і сільськогосподарського інститутів, в Житомирському сільськогосподарському інституті, в Харківській консерваторії та інших навчальних закладах. В центрі так званої Трансністрії – м. Одесі було відкрито університет і консерваторію. Оголосили про свій намір відновити навчальний процес професори та викладачі Київського та Харківського університетів, знову створеного Дніпропетровського політехнічного інституту, інших вузів.

Однак військово-поліційний терор, влаштований окупантами, швидко розвіяв ілюзії тих, хто сподівався від нових властей послаблень у культурно-науковому житті. Українська молодь позбавлялася можливості одержати повноцінну освіту. Всі школи вище початкової в рейхскомісаріаті були закриті, не дозволялося (за мінімальним винятком) жодного виду вищої школи, а також загальноосвітніх середніх шкіл, гімназій, ліцеїв та інших подібних закладів. Послаблення стосувалося лише фахового шкільництва.

Запроваджені обмеження на початку 1942 р. поклали край спробам поновити діяльність Всеукраїнської академії наук. У Галичині, незважаючи на численні прохання, німецька влада не дала дозволу на існування Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Взимку 1942 р. на більшій території України через відсутність палива не працювали дозволені школи.

Жертвами голоду і холоду у києві стали відомі професори: М.Даміловський, Г.Іваницький, В.Лозницький, М.Левитський – загалом 30 осіб. У Харкові загинули (за непевними даними) 1 академік (А.Бекетов), 21 доктор наук, 37 асистентів і викладачів. Масові розстріли інтелігенції стали буденним явищем, а всякий супротив карався безоглядним терором.

Ліквідація фашистської окупації в Україні стала важливим стимулом подальшого розвитку освітніх заходів. У республіці розгорнувся рух по відновленню шкіл, вузів, клубів, хат-читалень, бібліотек методом народної будови, тобто силами і коштами громадськості. В надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відтворена мережа вузів, значна частина шкіл. З евакуації в березні 1944 р. повернулась до Києва Академія наук у складі 29 науково-дослідних інститутів. У серпні 1944 р. відновив роботу Львівський філіал АН УРСР з шістьма відділеннями інститутів.

Однак за зовнішньою видимістю відновлення і розширення мережі наукових закладів крилася трагедія творців духовних цінностей, тупикова ситуація всього національно-культурного життя. Як і в довоєнні роки, режим форсовано централізував усі культурні засоби і почав зводити духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване комуністичною партією. На всіх українських землях було уніфіковано систему дошкільного виховання, народної освіти, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.   

Розвиток національної культури загальмував новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. Він надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. В ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу с тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію займав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб у всіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання вести українською мовою; у всіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання провадити українською мовою; у всіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи вести українською мовою; інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік переклада­лися на українську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично невирішеними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1973 р.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову із сфери науки.

Піклування партії та уряду СРСР про поширення російської мови у національних республіках знайшло свій вияв у постанові Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. "Про заходи по поліпшенню вивчення російської мови в союзних республіках", у пропозиції міністра освіти СРСР М.Прокоф'сва розпочинати її засвоєння у дошкільному віці, у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". В Україні вчителям російської мови були встановлені  15-процентні надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялись на групи, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. Тобто для русифікації був встановлений режим найбільшого сприяння.

Наприкінці 50-х років М. Хрущов побіжно висловив думку щодо права батьків обирати для своїх дітей мову навчання в школі. Запопадливі виконавці, серед яких особливо ревним виявився міністр освіти України академік І. Білодід, швидко порушили це питання на Політбюро ЦК КПУ, і черговий "валуєвський" циркуляр було видано: російська мова є обов'язковою, а українська вивчається за бажанням. Цей крок негайно було оголошено "вагомим проявом інтернаціоналізму“.        

З проголешенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті" (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок "репресивної педагогіки", гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.

Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила "Закон про освіту", а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до "Закону про підприємництво", які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.

Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи (1989 р.— 6, 1991 — 24, 1992 — 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

До успіхів у галузі науки і освіти слід віднести відкриття 1992 р. навчального і наукового закладу нового типу – незалежного університету «Києво-Могилянська академія» (мовний режим – українська та англійська мови). Кілька нових наукових інститутів створено у системі Національної академії наук України: Археологічна комісія Інституту історії АН України переросла в інститут української археології ім. М.Грушевського (з двома філіями – у Львові і Дніпропетровську), відкрито Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А.Кримського, інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень. Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад 1992 р. при Київському університеті створено Інститут українознавства.

 

⇐ Предыдущая71727374757677787980Следующая ⇒

Поделиться: