Архітектурне та пластичне мистецтво України. Модерн набув поширення переважно у середовищі заможних власників палаців

Архітектура ХХ ст. позначена пошуками нового етапу розвитку. Найпоширенішим став модерн, головним скеруванням було протиставлення історизму й еклектиці.

Модерн набув поширення переважно у середовищі заможних власників палаців, котеджів, вілл, прибуткових споруд. До перших модерних прибуткових будинків належав будинок Кона на Миколаївській вулиці Києва (арх. Е.Братман, Г.Шлейфер), будинки на вулицях Володимирській, Рейтарській, Заньковецької, площі Софійської та ін.

Раціоналістичний модерн (стриманий від декору) вирізнявся бездоганними пропорціями прорізів (вікна, двері), формою еркерів, м’якими окресленнями вікон і балконів. У цьому стилі зведені споруда міської залізничної каси на Пушкінській улиці (1912-1914; арх. О.Вербицький), критий Бессарабський ринок (1900-1912; арх. Г.Гай).

Значну роль відіграв модерн у спорудах Харкова: на Миколаївській і Павлівській площах зводилися банківські й житлові споруди, будівлі Міської думи, ломбарди (1908), численні банки, страхові товариства «Росія», готель «Версаль» (1915).

Українській національний модерн найпоширеніший на Харківщині та Полтавщині. У цьому стилі в передреволюційний період будувалися лікарні, школи, комплекси селекційних секцій, деякі споруди в Миргороді, Чернігові й інших містах. Найкращою спорудою був будинок Полтавського губернського земства (1905-1909; автор художник-архітектор В.Кричевський). В інтер’єрах стіни, колони, арки прикрашені народним орнаментом. Архітектуру глибоко народну за своєю сутністю реалізовано у споруді школи імені І.Котляревського у Полтаві (1903-1905; арх. Є.Сердюк, М.Стасюков), а також церкві у Плішіївцях (1902-1906; арх. І.Кузнєцов). У такому стилі 1913 р. за проектом архітектора К.Жукова споруджено художнє училище у Харкові, згодом – художню школу у Вовчанську. За ескізами художника О.Сластьона зведено будинок Миргородського курорту з високою баштою перед входом (1914-1917) та школу у Млинцях (1909-1911).

Модерна архітектура західних областей України, з урахуванням народного мистецтва гуцулів і бойків, розвивалася досить успішно у містах Львові, Кам’янка-Бузька, Дрогобич, Коломия, Трускавець та ін. Ініціатором модерної національної культури був архітектор І.Левинський, який працював з архітекторами Т.Обмінським, О.Лушпинським, В.Нагорним. Він збудував виняткові за красою споруди, прикрашені народним орнаментом і формами, запозиченими з народного мистецтва й архітектури. Найкраща з них – споруда страхового товариства «Дністер» у Львові, що на вулиці Руській. Споруда зведена І.Левинським, Т.Обмінським та О.Лушпинським. На сцені цього невеликого залу у складі аматорського театру 1909 р. вперше виступив Лесь Курбас – видатний режисер і актор. Ця ж група архітекторів спорудила у 1914-1916 рр. будинок Вищого музичного інституту імені М.Лисенка на вулиці Шашкевича (тепер – музичне училище).

Крім модерну, на початку ХХ ст. важливим стильовим керунком був неокласицизм. Він пов’язаний з діяльністю архітекторів, серед яких П.Альошин, П.Андрєєв, О.Бекетов, О.Красносельський. Засвідчує неокласицизм незначна кількість споруд: Київ – Педагогічний музей і Ольгінська гімназія (1911; арх. П.Альошин), Харків – Сільськогосподарський і Мечніковський інститути (1911-1914; арх. О.Бекетов), Дніпропетровськ – Дитячий пансіон (1914-1915; арх. О.Красносельський).

З 20-х років і майже до кінця ХХ ст. триває радянський період. В історії України – це складний час, наповнений суворими подіями, тотальним нищенням, руїною. Людське життя втискувалося у жорстокі рамки надуманої ідеології, незалежна думка каралася таборами смерті, тюрмами, голодомором.

Незважаючи на це зростає увага до національної спадщини народної архітектури. Прикладом є діяльність Д.Дяченка, який у фасаді Сільськогосподарської академії у Києві (1925-1930) використав форми українського бароко; П.Альошин і Ф.Мадуленко використовували форми української народної архітектури; В.Естерович у стильових нормах класицизму збудував поліклініку в Харкові (1925-1927); О.Вербицький надав риси раціоналістичному модерну споруді Київського вокзалу (1927-1933).

Новий конструктивістський напрям яскравіше виявився у новобудовах Харкова – тодішній столиці України. У Харкові створено ансамбль центру міста з комплексом адміністративних організацій та установ; кругла у плані площа тут одна із найбільших у світі. Серед споруд площі – будинок Держпрому (1925-1929; арх. С.Серафимов, С.Кравець, М.Фельгер) і будинок Проектних організацій (1930-1932; арх. С.Серафимов, М.Зандберг-Серафимова).

Будувалися численні робітничі гуртожитки і палаци культури: Палац культури – Дніпропетровськ (1926-1932; арх. О.Красносельський); гуртожиток ХТЗ «Гігант» – Харків (1926), Палац кульутри заводу «Більшовик» – Київ (1931-1934; арх. Л.Мойсевич), санаторій ім. Ф.Е.Дзержинського – Одеса (20-ті роки; арх. О.Дубінін) та ін.

У промисловому будівництві провідне значення мало спорудження Дніпрогесу (1927-1932; арх. В.Веснін, М.Коллі, Г.Орлов, С.Андрієвський). Проект будови розроблявся на конкурсній основі, в якому взяли участь провідні архітектори Москви і України.

У 1932 р. ЦК ВКП(б) приймів Постанову про перебудову літературно-художніх організацій і створення творчих спілок, у тому числі Спілки архітекторів України (1933). Підготовку архітекторів здійснювали архітектурні факультети у києві, Харкові, Одесі, а з 1939 р. – у Львові.

З середини 30-х років простежується відхід від конструктивізму й повернення до класики. Класика сприймалася як інтернаціональна, греко-римська архітектура, згодом Ренесансу і класицизму. Показник нового стилю – споруда Ради Міністрів УРСР у Києві (1935-1937; арх. І.Фомін). До таких класичних споруд також належать будинок Верховної Ради УРСР (1936-1939; арх. В.Заболотний), розташований у парковій зоні, на високому березі Дніпра. Ці дві споруди – найвизначніші твори тодішньої архітектури Києва.

Після війни 1941-1945 рр. розпочалася відбудова міст і сіл України. В Києві збиралися видатні архітектори тодішнього Радянського Союзу – О.Щусєв, К.Алаб’ян, Л.Руднєв та ін. Відроджувався Дніпрогес, відновлювалися міста Харків, Запоріжжя, Чернігів, Севастополь, Тернопіль, Полтава та ін.

Проект віднови Хрещатика розробляв О.Щусєв, звертаючись до архітектурної спадщини бароко. І навпаки, О.Власов обстоював побудову Хрещатика в урочистих формах класики. Дві думки були об’єднані в цілісному варіанті. У відбудові Хрещатика брали участь А.Добровольський, В.Єлізаров, Б.Приймак, О.Заваров, О.Малиновський. Забудова Хрещатика має чимало позитивних рис – просторовість, світлий колорит, мальовничість, озеленення.

На художню виразність споруд впливали будівельні матеріали – бетон, залізобетон, метал, скло. Перша споруда з рисами нового стильового скерування – Палац спорту в Києві (1958-1960; арх. М.Гречина і О.Заваров), який вражав новизною форм.

Готелі, санаторії, дитячі табори споруджувалися в полегшеному вигляді, з чітким розплануванням вертикалей і горизонталей, розкриттям фасаду до світла. Такими є готель «Славутич» (Київ, 1965-1972; арх. В.Ладний, Г.Кульчицький), табір «Морський» (Артек, 1962; арх. О.Полянський, Д.Вічухін, Н.Гіговська).

Починаючи з 60-х років ХХ ст. особливо поширилося будівництво житлових районів навколо великих міст. Воно проводилося за типовими проектами. Це забезпечувало незмінність внутрішнього рішення і зовнішнє наслідування, водночас підвищувало темпи будівництва й знижувало його вартість. Однак така однотипність, монотонність, невиразність забудов нових районів стала для людини не радістю власного помешкання, а трагедією. Такі умови створювали негативний психологічний вплив на людину. Ця архітектура антигуманна за сутністю, оскільки пригноблює людину відсутністю будь-яких естетичних елементів, творчого начала, зв’язку з природою.

У 80-х роках в архітектурі України намітилося певне подолання стереотипів будівництва, скерування його до еклектичної архітектури ХІХ ст. з її скульптурними оздобленням, красою зовнішнього вирішення.

Яскраве вирішення та пошуки нових художніх образів виявились в архітектурі за індивідуальними проектами, що переважно торкнулось збудованих театрів майже в усіх обласних центрах. До уже згаданих додати Театр ляльок у Рівному (1979) та Полтаві (1982). Оригінально вирішені будинки двох меморіальних музеїв, передусім музей Миколи Островського у Шепетівці (1979; арх. М.Гусєв, В.Суслов, О.Ігнащенко, художник О.Гайдамака), літературно- меморіальний музей М.Коцюбинського у Чернігові (1984; арх. О.Ігнащенко, Ю.Дмитрук та ін.).

По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «України» у Харкові (1963; арх. В.Васильєв, Ю.Плаксиєв, В.Реусов, інженер Л.Фрідман) та Києві (1970; арх. Є.Мариченко, П.Жилицький).

Концертний зал у Києві (тепер – Національний палац мистецтв «Україна») належить до кращих зразків сучасної української архітектури. У будівництві палацу й облаштуванні інтер’єру використано природні та штучні матеріали: білий і рожевий мармур, граніт, вапняк, склопрофіліт, дерево тощо; обрамлення здійснено інкерманським каменем.

Отже, процес архітектурних форм передає звертання до національних традицій, врахування особливостей природного довкілля, глибокий аналіз досягнень світової архітектури.

Українська скульптура ХХ ст. відображає винятково суперечливі соціокультурні процеси. В її розвитку простежуються такі тенденції: неокласицизм, традиціоналізм, авангард, соціалістичний реалізм.

Видатним представником Художнього авангарду ХХ ст. став український скульптор Олександр Архипенко (1887-1864). Починав навчання у Київському художньому училищі (1902-1905). Особливе захоплення викликала в нього половецька скульптура, пластика Трипілля, барокова архітектура Києва. Приваблювали заняття у класі скульптури, які проводив талановитий митець, італієць (з Мілана) Еліо Саля – монументаліст, автор пластичного декору відомих київських споруд.

Найоригінальнішою спорудою вважався «дім Городецького», або «будинок з химерами» (сучасна вул. Банкова, 10), де поєднано тенденції модернізму та сецесії. Київський зодчий романтик Владислав Городецький збудував його на стрімкому крутосхилі як власний прибутковий будинок (1901-1903). Фасади будинку пишно оздоблені зображеннями рослин і тварин. Тематику оздоблення визнали пристрасть Городецького до мисливства. Тут зображені антилопи, носороги, слони, ящірки, міфологічні діви на рибах та ін. На п’єдесталі окремої композиції, що зображує двобій орла з пантерою, прокреслено «автограф» скульптора. Всі фігури виконані з армованого бетону і слугували рекламою цього на той час відносно нового, будівельного матеріалу.

За участь у студентських заворушеннях О.Архипенка й інших учасників виключили з училища. Після Києва він навчався у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. З України вирушив 1908 р., подальше його життя і творчість пройшли у франції, Німеччині, США. Пробував навчатися у Паризькій академії мистецтв, де перебував лише два тижні, оскільки програми не відрізнялися від училищ Києва та Москви. Відвідував майстерню видатного французького скульптора О.Родена.

Найвагомішим внеском у художню стилістику ХХ ст. зробило відкриття О.Архипенком пластичних можливостей порожнього простору, створення скульптури, в якій порожній простір є елементом загальної композиції.

Проблема скульптурного оформлення повітряного простору з-посеред вирізьблених із твердого матеріалу частин осмислювалася й удосконалювалася в численних творах: «Жінка чеше волосся» (1915), «Статуетка. Єгипетський мотив» (1917) та ін.

О.Архипенко належить до плеяди видатних митців ХХ ст., з-поміж яких Ж.Брак, П.Пікассо, Ф.Леже. Свої ідеї Архипенко реалізував у заснованих ним школах пластики в Парижі, Берліні, Нью-Йорку.

 Ідеї кубістів цікавили Архипенка, проте він обрав свій шлях. Витоки його скульптор-малюнків простежуються в пластичних і механічних пошуках. («П’єро-карусель», 1913; «Медрано ІІ», 1914). Він поєднав метал, дерево, скло, конструював рухливий людиноподібний механізм. Ця так звана архипентура – оригінальний механічний дисплей, машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень. Поштовхом до конструктивістичних побудов стали його спостереження виступів артистів цирку Медрано. Створюючи фігуру жонглерки, яка грається з м’ячем, скульптор уперше поєднав різні матеріали (дерево, білий метал, скло) з фарбою: кульки сяють найяскравішою червоною фарбою і ніби повисають у повітрі.

До скульптор-малюнків належать твори «Сидяча жінка» (1921), «Жіноча постать» (1923), «Купальниця» (1917).

Творча спадщина митця, понад тисяча творів, переважно зберігається в світових музеях.

В Україні (Київ, Національний музей) представлені «Портрет Віл лема Менгельбарга» (1925) та «Тарас Шевченко» (1933) О.Архипенка.

З діяльністю О.Архипенка значною мірою пов’язані початки експресіонізму, конструктивізму, хоча йому властиві й інші мистецькі напрями.

В Україні стиль конструктивізму поширився після 1920 р. Він відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний елемент. Споруди із скла та бетону не залишили місця для пластики.

Активне впровадження партійного керівництва мистецтвом у радянський період особливо відбилося на скульптурі. Державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна пропаганда (Декрет Раднаркому РРСФР від 12 квітня 1918 р. «Про пам’ятники республіки»). В Україні був прийнятий Раднаркомом УРСР Декрет «Про зняття з площ і вулиць пам’ятників, споруджених царям і царським прислужникам». Тиражувалися пам’ятники діячам революції (жовтневого перевороту 1917 р.) та нової влади. 

 У зв’язку з розгорнутою масовою політичною пропагандою, художні колективи зобов’язували виконувати численні замовлення на так звану політичну скульптуру. До кінця 40-х років таких пам'ят­ників налічувалось близько 500; у 60-х роках їх кількість поступово зменшувалася (до двох при­мірників однієї моделі). Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріа­лів і призначались для використання в міських скверах, парках, Будинках культури, лікарнях, санаторіях, на стадіонах тощо. Розтиражована скульптурна продукція була переважно реміс­ничою, встановлювалась без урахування архі­тектурного середовища, що знижувало його загальний естетичний рівень.

Модернізм в українській скульптурі був ду­же поширеним. Проте постмодернізм не зробив особливого впливу, виявляючись епізодично.

Реалізм співіснував із мотивами імпресіо­нізму (М.Паращук, М.Гаврилко, Б.Кратко, С.Литвиненко, А.Павлось). На їхню творчість певною мірою вплинула стилістика О.Родена. Скульптори уникали гострих обрисів і надмірної деталізації, прагнучи до відображення загальних, вражень.

Михайло Паращук (1878-1963) родом з Тернопільщини. Його молодість пов'язана з Галичиною. Три роки жив у Києві (1911-913). Перебування в Кракові (1893-896) суттєво вплинуло на його мистецькі пріоритети. Тут опановував техніку металевого лиття, ліплення, різьблення по каменю, консервації (під керівництвом Шопінського); відвідував Краківську академію (скульптурні сту­дії професора Барабаша). В процесі реставрації капітелі у королівському замку Кракова ознайомився з декором Ренесансу та бароко, осмислював відмінності між західними й українськими варіантами світових стилів. Згодом продовжував навчання у Віденській академії мистецтв. М.Паращук відвідував майстерню віденської архітектурної фірми "Герман Гельмер і Фердинанд Фельнер". Його цікавили проблеми історії та теорії мистецьких стилів, зокрема ідеї німецького історика мистецтва Г.Вельфіна, викладені у праці "Ренесанс і бароко". Однак відсутність коштів для навчання змусила його залишити Відень і повернутись до Львова. У Львові він продов­жив навчання у професора А.Попеля.

    Вагомим здобутком творчості Паращука став високохудожній пам'ятник поль­ському поетові А.Міцкевичу (1905-1906; співавтор А.Попель), встановлений у Львові. Дослідники творчості Паращука стверджують, що саме йому належить ідея колони і надання їй символічного значення. А.Попель виконав центральну частину пам'ятника. М.Паращук відповідав за прив'язку колони до постаті, тому вже на стадії виготовлення робочого макета вирахував оптимальну відстань між статуєю та колоною, а також висоту оптимального розміщення ангела. Тому при будь-якому сонячному освітленні тінь від ангела не падає на постать поета. Горішню части­ну пам'ятника виконав Паращук; завершення колони гармонізує з долішньою групою. Бронзовим навершям він ніби загострює колону, яка звужується дого­ри, надаючи їй стрункості й пропорційності. У вирішенні Паращука округлі форми іонійської капітелі відігравали роль пластичної паузи щодо стрімких форм жертівника, символізуючого усвідомлення людиною своєї природи і прагнення до вищих ідеалів. Тут ангел уособлює натхнення, дароване Міцкевичу небом, а жер­товний вогонь засвідчує без­корисливу віддачу високого дару поезії — Божественній Премудрості.

Пізніше М.Паращук удо­сконалював майстерність у Парижі, в студіях Жюльєна та Родена. Він творчо сприй­мав нові мистецькі ідеї. Ство­рив цікаві жанрові компози­ції "Танок", "Скрипачка" до циклу "Поневолені" (1905-1907). Виконані ним скульпту­рні портрети відомих діячів української культури В.Стефаника, С.Людкевича (1906), Т.Шевченка (1912), І.Франка, М.Лисенка (1913). Значна частина творчого життя скульптора пройшла поза Україною: в Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Естонії, Латвії, Болгарії.

Новаторські пошуки характеризують українських митців, які працювали у галузі виставкової скульптури. До них належав Петро Мітковіцер (1888-1942). Він закінчив Одеське художнє училище (1909). Студіював (1910-1911) в Пари­жі, у О.Родена. Брав участь у виставках Весняного салону в Парижі ("Портрет матері"). До України повернувся 1912 р. Працював на посаді професора Одеського художнього інституту. Виконував імпресіоністичні скульптури з нахилом до монументалізму ("Мати", "Прачки", автопортрет). Мо­нументальність властива і творові "Голова негра" (1927), де втілено образ гідної, вольової людини.

Василь Іщенко (1883-?) під впливом О.Родена виконав скульптурні твори "Бабуся", "Портрет", "По­цілунок". Створив скульптурні композиції символіч­ного змісту з відчутними мотивами імпресіонізму (1911; "Сон художника").

У О.Родена в 1898-1905 рр. студіювала Елеонора Блох (1881-1943). Знаменитому французькому скуль­птору присвятила спогади "Як учив Роден" (опубліко­вані 1967 р.). Працювала з 1917 р. у Харківському ху­дожньому інституті. Провідний жанр її творчості – скульптурний портрет. Виконала погруддя К.Маркса, Ф.Енгельса, Ж.Жореса, Ж.Марата, Леонардо да Вінчі (1918-1921), О.Родена та І.Франка (1932). Портрет Мікеланджело виразно поєднує рельєф форми І кон­трасти світлотіні.

Скульптор Бернард Кратко (1884-1960) навчав­ся у Варшавській школі красних мистецтв (1901-1906). Викладав у Харківському та Київському художніх інститутах (1920-1935). У 20-х роках втконав портрети-погруддя діячів української культури: Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Бойчука, М.Заньковецької та інших.

Високопрофесійна творчість у різних скульптурних жанрах характерна для Івана Кавалерідзе (1887-1978). Він навчався у Київському художньому учили­щі (1907-1909), Петербурзькій академії мистецтв (1909-1910), приватній студії в Парижі (1910-1911).

У жанрі монументальної скульптури особливим здобутком Кавалерідзе став пам'ятник княгині Ользі у Києві (1911). За результатами Всеросійського конкурсу на цей проект скульптора було відзначено першою премією. Розроблення про­екту і встановлення пам'ятника ініціювало Київське відділення Імператорсь­кого російського військово-історичного товариства. Перспективний план пе­редбачав відтворити "Історичний шлях" – алею статуй уздовж Софійської та Михайлівської площ з метою увічнення багатовікової історії Києва. Пам'ятник св.Ользі – єдиний здійснений фрагмент грандіозного плану.

У композиції, заввишки 9 м, центральною була постать княгині Ольги, розміщена на найвищому постаменті. Ліворуч фланкували її фігури перших слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія (його зображено з рукописом – абеткою в руках).

І.Кавалерідзе виконав статуї княгині Ольги, Кирила та Мефодія. Він праг-нув втілити образ княгині Ольги як видатної історичної особи, котра сприяла християнізації Русі, налагодженню контактів між Сходом і Заходом. Права рука княгині Ольги піднята на рівні грудей, ніби вона поклала руку на хрест. Пласти­чне виконання постатей Кирила і Мефодія художньо цілісне за змістом, ком­позицією, архітектонікою, кольоровим поєднанням портландського цементу, мармурової крихти і річкового піску. В плавному пластичному моделюванні групи "Кирило і Мефодій" простежується паризький досвід скульптора. Справа від княгині Ольги – апостол Андрій Первозванний, з патерицею у лівій руці, пра­ва рука простерта уперед (скульптор П.Сніткін}. За переказом, Андрій Перво-званний благословив майбутнє місто Київ та просвітителів слов'ян, проповідни­ків християнської релігії, братів Кирила і Мефодія.

За рішенням радянської адміністрації пам'ятник княгині Ользі й інші статуї було розібрано у 1919-923 рр. Такі події відбувались повсюдно, оскільки наці­ональна історія не відповідала вимогам монументальної пропаганди. Відтворено пам'ятник з мармуру на Михайлівській площі 1996 р.

У реалістичній манері, але з великим відчуттям просторовості об'ємів Ка-валерідзе вирішив пам'ятник Г. Сковороді у Лохвиці (1922; 1972 – переведений в бронзу). Певна патетика властива пам'ятникам Артему (Ф.Сергєєву) в Бахмуті (1923; тепер – Артемівськ) та Слов'яногіську (1927).

І.Кавалерідзе плідно поєднав творчість ску­льптора, кінорежисера, драматурга. В його чи­сленному творчому спадку – скульптурні пор­трети Ф.Шаляпіна (1909), "Автопортрет" (1911); композиції на теми української історії – "Свя­тослав у бою", "Ярослав Мудрий з папірусом" (обидві – 1915), "Запорожець на коні" (1939), а також надзвичайно гострі за характером ком­позиції, присвячені діячам кіно ("Кінорежисер Я.Протазанов"; 1912) і театру ("А.Бучма в ролі Миколи Задорожного", 1954; "І.Паторжинський у ролі Карася", "М.Литвиненко-Вольгемут у ролі Одарки", обидві – 1957) та ін. Відомі його фі-льми "Перекоп" (1930), "Коліївщина" (1933), "Наталка Полтавка" (1936), "Григорій Сковорода" (1958) (Німенко, 1967; Зінич, Капельгородська, 1971). Характерно, що у віці майже 90 років він виконав скульптуру українського філософа-мандрівника Г.Сковороди, який прийшов здалека — в постолах, з торбою за плечима. Бронзовий монумент встановлено 1976 р. посеред скверу навпроти будинку Києво-Могилянської академії.

В українській скульптурі першочергового значення набула шевченківська тема. Існують численні спроби втілення образу українського поета. Погруддя Т.Шевченка створили: П.Забіла (Чернігів; 1869, 1872); С.-Р.Левандовський (1914); Г.Кузневич (1908; 1914), він також; виконав проект пам'ятника для Києва (1910); К.Годебський. Скульптурні портрети Т.Шевченка виконали В.Беклемішев (1899), М.Паращук (1912). М.Гаврилко працював над проектами пам'ятника поетові для Києва та Харкова.

В дусі конструктивізму пам'ятник Т. Шевченку в Полтаві (1926) виконав І.Кавалерідзе. Це певна ремінісценція пам'ятника Кобзареві у Ромнах (1918) Кобзар у Ромнах зображений глибоко замис­леним. На постаменті, який нагадує надмогильні кургани, викарбувано його слова: "І оживу, і душу вольную на волю із домовини воззову".

У 1929 р. було оголошено Все­союзний конкурс на пам'ятник Т.Шевченку для Харкова (тодіш­ньої столиці УРСР). Другий кон­курс оголошено у вересні 1933 р.; у третьому конкурсі (наприкінці цього ж року) перемогу здобув проект скульптора М.Манізера й архітектора І.Лангбарда. Над втіленням образу Шевченка як поета-революціонера і демократа М.Манізер працював майже де-сять років (1929-1938). Харківський проект передбачав виготовлення статуї Шевченка (в три натуральних величини, близько 5,5 м) та 16 фігур (розмірами в півтори натуральних величини). Закладка пам'ятника в міському парку Хар­кова відбулась у дні святкування 120-річчя від дня народження поета (березень 1934). У спорудженні монумента були задіяні понад 200 робітників різних про­фесій, використано 400 т (25 вагонів) лабрадориту і 30 т бронзи. При створенні окремих скульптурних композицій на теми історії України М.Манізеру позува­ли відомі актори Н.Ужвій (образ Катерини), А.Бучма, І.Мар'яненко, О.Сердюк. Скульптор М.Манізер також автор пам'ятників Т.Шевченку в Києві (перед будинком Київського національного університету ім. Т.Шевченка) та КаневІ (оби­два — 1939). Попередньо на Університетській площі у Києві, яка слугувала плац-парадом (згодом тут впорядковано парк), був встановлений пам'ятник Миколі І (1886; скульптор М.Чижов, архітектор В.Ніколаєв). Саме він тримав Кобзаря у засланні, забороняючи писати й малювати. В 1920 р. статую царя зняли з п'єдесталу; граніт з постаменту використано для надгробка М.Грушевського, а 1939 р. тут відкрито пам'ятник українському поетові. Художнє ви­рішення зумовила однофігурна композиція. Бронзова постать Кобзаря заввиш­ки 6 м, встановлена на восьмиметровому постаменті з темно-червоного граніту. Поет величавий і зосереджений, у стані глибоких роздумів; руки закладені за спину, злегка нахилена голова, а погляд спрямований у майбутнє, до нових поколінь. На фасаді п'єдесталу вміщено заключні рядки його "Заповіту":

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

У спорудженні монумента на могилі поета в Каневі використана бронзова фігура Шевченка одного із варіантів київського проекту. Архітектурну частину розробив Є.Левінсон. На знаменитій Чернечій горі (де мріяв оселитися Т.ІІІевченко), в парку-заповіднику, підноситься пілон 9 м Із темно-сірого граніту, дещо розширений в основі. На вершині, обличчям до Дніпра, встановлена брон­зова статуя Шевченка, заввишки близько 4 м. Завдяки меншим розмірам та густій зелені пам'ятник виглядає інтимніше, порівняно з київським.

Риси модерну простежуються у пам'ятнику Т. Шевченку, встановленому в Москві (1964; скульптори М.Грицюк, А.Фуженко, Ю.Синькевич; архітектори А.Сницарєв, Ю.Чеканюк).

З-поміж усіх пам'ятників, присвячених Т.Шевченку, вирізняється вико­нанням робота скульптора І.Гончара. Він увічнив поета молодим і романтичним.

Зі Львовом пов'язана діяльність тала­новитих скульпторів. Серед них Сергій Литвиненко (1899-1964) родом із Полтавщини. Він навчався у Краківській академії мистецтв (1924-1929) та Парижі (1930). Працював у Львові (1930-1944). На його творчості помітний вплив школи Родена, в ранніх творах — наслідування Бурделя. При виконанні пам'ятників скульптор Бронза. 1933.Поєднав монументальність форми і класицистичний підхід. Створив високомистецький надгробок І. Франку (1933) і пам'ятник В. Пачовському (обидва — на Личаківському цвинтарі у Львові). В його скульптурних портретах переважають імпресіоністичні тенденції.

У Львові творчо працював скульптор і педагог Іван Севера (1891-1971). Його заслужено відносять до таких видатних постатей у скульптурі XX ст., як Олександр Архипенко, Іван Кавалерідзе, Микола Мухин, Леонід Молодожа-нин (Лео Мол).

І.Севера отримав ґрунтовну мистецьку освіту. Навчався в різьбярській шко­лі м. Яворова (1904-1907), Львівській художньо-промисловій школі (1910-1914), Академіях мистецтв Петрограда (1915-1918), Праги (1919-1921), Риму (1921-1925). Працював на посаді професора скульптури в Київському (1926-1929) та Харківському (1929-1934) художніх інститутах.

Йому належать високохудожні твори, виконані в різній стильовій манері. На основі кубізму він виконав "Музику" (проект пам'ятника на могилу компози­тора М.Лисенка) — скульптурну стелу в формі паралелепіпеда. З неї ніби про­глядають форми дівчини, яка пригортає до себе античну кіфару. Пластика реалій тут подана лише натяком. У трагічний для України рік голодомору ство­рив монументальну за пластичним і технологічним вирішенням композицію "Па­цифікація" (1933; Харків, гіпс). В автобіографії І.Севера зазначив, що компози­ція виконана в імпресіоністичній манері.

На початку Другої світової війни І.Севера виїхав до Берліна, повернувся до Львова 1943 р., де працював до кінця життя.

За повоєнні роки у Києві, Харко­ві, Одесі, завдяки діяльності вищих навчальних закладів художнього про­філю, збільшилася кількість скульпто­рів, творчих майстерень, художніх комбінатів, учасників республіканських художніх виставок.

У період "відлиги", що тривав де­сятиліття (1954-1964), простежуються певні зрушення в скульптурній твор­чості, дещо зменшився політико-ідеологічний тиск.

Однак після 1964 р. настав період "застою". Криза в мистецтві була пере­дусім ідейною кризою. Політична агіта­ційна тематика дійшла до самозапере­чення. Твори, що апелювали до націо­нальних традицій, характеризувались "буржуазно-націоналістичними".

Продовжувався розвиток монументальної скульптури. Пам'ятники партій­ним діячам, військовим, двічі героям Радянського Союзу були споруджені в багатьох містах України, згідно з указом Верховної Ради.

У Києві встановлено пам'ятник Миколі Щорсу (1954; скульптори М.Лисенко, В.Бородай, М.Суходолов; архітектори О.Власов, О.Заваров). Бронзова кінна статуя командира червоної дивізії у роки громадянської війни, міфологізованого ра­дянською пропагандою, нагадує відомі кондотьєрські вирішення Донателло і Вероккіо періоду Ренесансу.

У 80-90-х роках простежується увага до історії України. Завдяки українському товариства "Меморіал" у селищі Биківня біля Києва, на місці масових сталінських репресій встановлено великий дубовий хрест, пам'ятний камінь і секцію імітованої огорожі з колючого дроту (травень 1990). Це місце ще називають Голго­фою України.

Відбудовувалися храми, зруйновані у пе­ріод тоталітаризму, в тому числі Михайлівсь­кий Золотоверхий собор. Фронтон собору нині увінчує копія скульптурного зображення архістратига Михаїла.

Біля Михайлівського монастиря (нині дію­чий) встановлено пам'ятник мільйонним жерт­вам голодомору 1932-1933 рр., влаштованого сталінським режимом в Україні. Монумент складається зі зображення хреста (висіченого у граніті) та бронзової фігури Матері-України з дитиною (1993; художник В.Перевальський).

Споруджувалися численні меморіальні ком­плекси. З-поміж них величний комплекс Націо­нального музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., який займає площу 10 га на па­горбі понад Дніпром (на місці старої Київської фортеці). Задум скульптора Є.Вучетича здійс­нила група авторів у 80-х роках (скульптори В.Бородай, Ф.Согоян; архітектори В.Єлізаров та ін.). На самому приміщенні музею, ніби на п'єдесталі, встановлено статую Вітчизни-Матері заввишки 62 м.; меч у її правиці має довжину 16 м. Загальна висота споруди — 108 м; вага монумента — 530 т. Проте велетенська статуя радше порушує історичну панораму Печерська.

 

⇐ Предыдущая71727374757677787980Следующая ⇒

Поделиться: