Проблема польсько-литовської унії

⇐ ПредыдущаяСтр 11 из 11

1385- перше зближення Литви та Польщі

1401 – Віленська унія (Вітовт визнає зверхність Польщі)

1413- городецька унія

Фактори ВКЛ щодо унії

1. Прагнення Литовської шляхти збільшити свої права подібні до польських

2. Війни з Москвою - зростає вплив шляхти

3. Татарські набіги з 15 століття

4. Уряд великого князівства не спромігся укріпити кордони, тому шляхта вбачає захист від татар в Польщі

5. Польща ж в свою чергу прагнула приєднати землі ВКЛ

1558-1583рр – Лівонська війна між Литвою та Москвою.

1563-1564р – переговори про унію

1566- шляхта висунула вимогу унії!

21. Люблінський сейм і унія 1569 року.
10 січня 1569 року в Люблін –польсько-литовський сейм. Магнати литви затягнули переговори на 2 місяці і поляки викликали їх на аудієнцію до Короля щоб литовці дали остаточну відповідь. Литовці втекли!Як наслідок польський сейм на якому була висунута вимога включити до Польщі українські землі і заочно вирішити питання про унію.(5 березня до Польщі приєднано Підлящщя, 26 травня –Волинь, 2 червня –Київщину та Брацлавщину) Шляхта литви повинна присягнути королю за що отримає привілеї (зрівняння з польською шляхтою)
1 липня - видано акт унії між Польщею і Литвою – Початок польської доби.
Положення унії
-Утворення РП, яка була федерацією складеною з Польщі та Литви
на чолі стояв Король, мав обиратися спільною шляхтою всієї держави
-ВКЛ входило до РП як автономія, зберігала певні ознаки (символіку, фінанси, законодавство, суд) але втрачало право на зносини з іншими державами
-Шляхта отримала права володіти землею в будь-якій частині держави
-Залишалася своя мова
11серпня 1569р – видано додатковий акт унії про повернення українських земель до Польщі
Наслідки
Вперше за тривалий час українські землі об’єднані в межах однієї держави,
Українська шляхта отримала такі ж права як і польська шляхта
впродовж 30 років утисків не було
З 16 століття поширення польського землеволодіння, католицизму, утиски.

22. Створення Литовських Статутів 1529, 1566,1588
Першою спробою модернізувати правову систему ВКЛ був Судебник Казимира в якому було вміщенно норми кримінального та майнового права. На початку 16 століття активним учасником кодифікації права була шляхта, яка вбачала в цьому закріплення власних прав та свого становища. Була створена спеціальна комісія на чолі з канцлером ВКЛ Альбертом Гаштольдом , яка розробила перший статут. Був прийнятий на вальному сеймі 29 вересня 1529року. Він поєднав норми норми старого звичаєвого прва Литви та Руської правди, польських і західноєвропейських судебників, а також положення римського права.
Другий Статут 1566 року розширив шляхетські права і вольності. Відбулася систематизація правового матеріалу – окремі розділи присвячувалися для політичного устрою, судочинства, приватному і кримінально процесуальному праву.
Люблінська унія і утворення Речі Посполитої зумовила необхідність узгодження литовського та польського права. Як наслідок було укладено Третій Литовський Статут 1588 року. Цей статут був першим який надрукували. Він остаточно закріплював привілеї шляхти та закріпачував селян

23. Політичний і судовий устрій ВКЛ
Політичний устрій. Князь обирався шляхетським станом:закон, вик, суд функціі, на між народ арені, пит. Війни і миру. дорадчий орган діяла пани-рада, до складу якої входили особи, що займали найвищі державні пости,згодом вона перетворилася на орган, який разом з князем здійснював владу.(1401 р.) почав діяти новий вальний (загальний) сейм, до складу якого входили пани - Радна, численні службові особи центрального та місцевого державного апарату, на його засіданнях могла бути присутня вся шляхта. З середини XVI ст. вальний сейм складався з Державної ради, який стали називати Сенатом.Функції виконавчої влади здійснювали: канцлер, печатку та завідував центральної канцелярією; гетьман, що за відсутності великого князя командував армією; земський підскарбій, що відав державною казною..На чолі місцевої влади у воєводствах стояв воєвода. У повітах на чолі адміністрації стояв староста, у містах - війт. Сільська адміністрація була представлена тіунами, сотниками, старцями та іншими
Судоустрій. Центральними судовими органами у ВКЛ вважалися: суд великого князя, суд панів-ради або сейму. Вищим судом у державі був господарський (великокнязівський) суд. Розгляд справ у цьому суді здійснювався за участі великого князя і панів-ради. Великокнязівський суд працював сесійно. Правосуддя від імені великого князя здійснювали призначені ним або панами-радою спеціальні комісари. Підсудність справ господарському суду не було точно визначено. Попервах будь-яка справа могла бути розглянута в цьому суді по першій або другій інстанції. Кожна вільна людина мала право безпосередньо звернутися до великого князя зі скаргою (позовом) у будь-якій справі, минаючи місцевий суд. Існували окремі суди для шляхти, міщан і духовенства. Були також спеціальні судові інституції - корпоративні (цехові - для ремісників) та національні (для євреїв, татар) Старостинський суд мав досить широку сферу судової компетенції, до якої входили як кримінальні, так і цивільні справи. Судові урядники розглядали питання про збройні напади, пограбування, крадіжки, вбивства, підпали, зґвалтування, побиття, оголошували про втечі селян, селянські бунти та заворушення, самовільну забудову, несплату боргу, невиконання інших зобов'язань, межові земельні суперечки, встановлення та регулювання податків.гродський суд( замковим). У ньому розглядалися справи за звинуваченнями шляхти, міщан і селян, тобто цей суд значною мірою був позастановим судом. Земський суд в основному розглядав цивільно-правові позови шляхти. Його компетенцією була також значна частина кримінальних справ за звинуваченням шляхти. Розгляд справ у ньому здійснювався сесійно, а сесії збиралися тричі на рік.Підкоморський суд, очолюваний підкоморієм, розглядав спори щодо меж шляхетських землеволодінь. За Литовським статутом 1566 р., підкоморій призначався безпосередньо князем. Цивільні справи за позовами між окремими феодалами могли розглядатися в "полюбовному" (третейському) суді, в якому сторони самі обирали собі суддів.Копні суди складалися з мешканців певної місцевості, які збиралися на спільні збори (копи, купи) для розгляду судових справ. Копні суди, що керувалися нормами звичаєвого (копного) права, проіснували до XVIII ст.

24. Цивільне і кримінальне право ВКЛ
Цивільне право.Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги —землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. У заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах.Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за Статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову зменшив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих у шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.Кримінальне право. Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, вчинені особисто і при співучасті.Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і ви ганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань.

25. Соціальна структура українського суспільства у 14-першій половині 16 століття

Привілейований стан

Напівпривілейований стан

Непривілейований стан

Шляхта

Духівництво

Міщани

Селяни

Князі - становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цього статусу міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом). Магнати - представники шляхетського походження, родової й багатої знаті, великі землевласники. Пани(заможня шляхта) - найзаможніші феодали, які вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; були членами великокняжої ради та брали участь у військових походах із власними військовими загонами. Зем’яни(середня шляхта) - нащадки слуг, які здійснювали військову службу, завдяки чому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї. Бояри(дрібна шляхта) - виконували різного роду доручення та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.

Чорне - ченці та черниці.
Біле – світські парафіяльні священники

Патриціат - найзаможніші та найвпливовіші купці і ремісники.

Бюргерство - цехові майстри та середній клас населення.

Плебс - дрібні торговці, ремісники, вільні селяни.

Слуги - селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі, у разі потреби виступали із ним у військовий похід та виконували різного роду доручення.

Данники - сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями; натуральна данина поступово витісняється грошовою платою.

Тяглі - відробляли панщину, та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю, сплачували податки та виконували різного роду повинності.

26. Історичні умови розвитку культури на українських землях у 13- першій половині 17ст
Розвиток української культури на початку XIV — першій половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині) були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.
Цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію "збирання земель Русі". На думку М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.
У другій половині XIV ст. розпочалася експансія Польщі на українські землі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.
Підпорядкування українських земель полякам було важливим поворотним пунктом в історії обох держав. Для поляків це означало орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на все суспільне життя України.
Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України від татар, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.
Процес формування культури українського народу в XIV — першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

27. Освіта у 13 – першій половині 17 ст
Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки.Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв’язку, з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині – греко-слов’яно-латинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачннй, герой Хотинської війни 1621 р.Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні відіграли братства – громадські організації православних міщан у кінці XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з католицькою реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близько 1585 p., Київське братство (близько 1615), Луцьке братство (1617) та інші. За статутом братств, їх членом міг бути кожний православний, що записався, незважаючи на місце проживання і соціальне походження. Під час вступу вносився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Серед членів братства були міські ремісники різного фаху: кушніри, кравці, купці, броварники. Провідну роль відігравали багаті міщани. Братство виконувало різноманітні функції: із спільних коштів допомагало своїм членам при хворобі, старості, в похоронах; на утриманні братств були церкви, шпиталі для неімущих. Боронячи православну віру, братства рішуче виступали проти національного і релігійного обмеження українців, організовували й утримували братські школи, викладання в яких проводилося рідною мовою. Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською Колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс навчання в академії тривав 12 років.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8 9 1011