Особливості економічного розвитку : Британська і французька моделі промислового перевороту.

Особливості економічного розвитку: свобода торгівлі та протекціонізм

У класичному розумінні протекціонізм (від латинського protectio – покровительство, захист) трактується як «державна політика, спрямована на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземної конкуренції, на розширення зовнішніх ринків». В історичному розрізі політика протекціонізму широко застосовувалася на етапі початкового нагромадження капіталу, оскільки сприяла прискореному розвитку промисловості та концентрації капіталів. Політика протекціонізму як різновид державної економічної політики здійснювалася й здійснюється всіма розвинутими країнами світу. До набуття статусу світових економічних лідерів її схвалювали і Великобританія (до середини XIX ст.), і США (до початку XX ст.).

Підтримання ідеї вільної торгівлі декларував у своїх працях французький економіст і публіцист Ф. Бастіа. У “Економічних софізмах” він зазначав, що “свобода торгівлі вирівнює умови виробництва – прямого чи непрямого, тому що вона залишає тільки неминучі відмінності, які полягають у транспортних витратах…Якщо дві країни поставлені в неоднакові умови виробництва, то з них обох від свободи обміну виграє насамперед та, яка поставлена природою в менш сприятливі умови”. Вищеподаними аргументами вчений завдав суттєвого удару протекціоністським ідеям.

Як основні риси митних відносин між країнами наприкінці ХІХ–початку ХХ ст. виокремлюють: активізацію застосування протекціоністських заходів, перші спроби утворення митних союзів; інтенсивну мілітаризацію економік європейських країн, що потребувало застосування протекціоністських методів розвитку промисловості та обмеження залежності від імпорту.

6. Демографічні процеси в країнах Західної Європи ХІХ – початку ХХ ст.
Промислова революція в Єв. спиралася на швидке демограф. зростання. Смертність скоротилася вдвічі. Народжуваність перевищувала смертність на 30%. Велике значення мало збереження реліг. традицій, потреба у «робочих руках» в сім’ях.
-*Боротьба з епідеміями → зниження дитячої смертності. Кін. ХІХ ст. – франц. вчений Пастер → боротьба з дифтерією і туберкульозом. * піднесення промислового і с/г виробництва → загальне підвищення добробуту широких верств населення. *пропаганда здорового способу життя та гігієни. *Чисельність населення за 50 років подвоїлась.  *Міграція населення з В.Б. та Німеччини до США.

Головні тенденції політичного розвитку: Лібералізм

Дана ідеологія своїми коренями сягала вчення про суспільний договір (Локк, Руссо) і почала поширюватися з часів Фр револ. Керуючись ідеєю прогресу, цей рух є спрямований на досягнення індивідуальної свободи, під якою розуміється наступне:

1) свобода особи, що захищена загальними людським правами (свобода вірування, преси, совісті, правова але не майнова рівність);

2) конституційна держава, основними ознаками котрої є розподіл влади на три гілки (законодавчу, виконавчу, судову) та основний закон (конституція). Така держава захищає інтереси свого громадянина, відмовляючись від силової політики;

3) участь політично повноправних громадян у державотворенні шляхом виборів представників (репрезентів) до парламенту, який ухвалює закони і контролює уряд;

4) вільноринкова економіка із свободою занять, торгівлі, підприємництва, конкуренції та пересування.

Лібералізм у 19 ст традиційно опирався на дрібну та середню освічену буржуазію. Найб. успіху досягнув насамперед у Англ в сер 19 ст.

Недоліки:

- нівелювання державного авторитету на користь індивідуальної свободи

- розпорошеність руху та часті партійні перегрупування.

Ліберальні мислителі.

Німецькі: фон Роттек і Велькер «Державний лексикон» (1834 – 1848)

Англійські: Джеремайя Бентам, «Вступ до принципів моралі та законодавства»; Джон Стюарт Мілл, «Про свободу»; низка праць Герберта Спенсера – теоретика економічної доктрини невтручання та свободи дій (принцип «Laissez faire» - дозвольте діяти). У всіх цих працях йдеться про те, що саме ліберальні реформи та втілення у життя індивідуальної свободи здатні забезпечити «найбільше щастя найбільшій к-ті людей».

Окремі ліберали (Лакордер, Монталамбер, Ламенне) прагнули компромісу власної ідеології з католицькою церквою шляхом відокремлення церкви від держави – це зустріло відчайдушний опір папи-реакціонера Григорія 16.

Консерватизм

За збереження та пошану традиційних форм життя і управління, спрямов проти здобутків Фр револ.

Ідеологія: держава, суспільство, право, культура в своїй історичній різноманітності вшановуються як структури, що органічно розвиваються, а отже не можуть бути змінені під впливом ідей, теорій чи конституцій. Беруться під захист установи й авторитети, які гарантують успадкований, даний Богом порядок – монархія, церква, станова ієрархія, патріархальна родина, майно. Окрема особистість вважається членом ступінчатої спільноти, яка є зобов’язана перед владою так само, як стани і товариства.

Недоліки:

1) тенденція до закостеніння консервативних засад призводить до реакції (гальмування прогресу);

2) замкнутість привілейованих груп, коли мірилом достатку є не особисті заслуги, а походження;

3) придушення всякого інакомислення по відношенню до діючої влади та церкви.

Аристократія, духовенство, чиновництво, селянство є носіями консервативного духу, який панував у Центр Європі (зокрема у Фр та Прус) до сер 19 ст. (с-ма Меттерніха)

Консервативні мислителі. Керуючись почуттям патріотизму Ф. Л. фон дер Марвіц (1777 – 1837) дотримувався патріархально-станового порядку і критикував прус реф, котрі на його думку вивільняють егоїстичне прагнення до наживи і руйнують державну цілісність. Фрідріх Генц (1764 – 1832) був поборником консервативних ідей, адже, на його думку, лише вони можуть гарантувати рівновагу у Європі. Як довірена особа Меттерніха, він у всьому підтримував його реставраційну політику.

Серед консервативно настроєних інтелектуалів було багато ідеологів романтизму. Зокрема, Франсуа Рене де Шатобріан (1768 – 1848), у своєму «Нарисі про революцію» (1797) критично оцінював здобутки Фр револ, а особливо кривавий терор, до якого спричинилися її учасники. Нім романтик Фрідріх фон Гарденберг (Новаліс) у праці «Християнство або Європа» (1799) змальовував ідилічну картину середньовічного ладу – на його думку, лише реставрація могла врятувати Європу.

Анархізм

Суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму - створ вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 ст.

Хронологічно анархізм поділяється на: 1) індивідуалістичний (Штірнер, Прудон); 2) колективістський (Бакунін); 3) комуністичний (Кропоткін).

Мак Штірнер (1806 – 1856) та Пьєр Жозеф Прудон (1809 – 1865) вважали, що ліквідація мирним способом будь якого примусового ладу (держави, законів) приведе до соціально справедливого існування кооперацій - виробничих кредитних і споживчих асоціацій, діяльність яких ґрунтуватиметься на принципі «взаємності послуг» (концепція мутуалізму). Прудон у своїй праці «Що таке власність?» (1840) вважав крадіжкою будь-яку власність, якщо вона отримана без докладання зусиль і (або) шляхом 300експлуатації. Капітал Прудон переважно трактує як гроші, вважаючи провідною його формою тільки капітал позичковий. Процент, на думку Прудона, - це та єдина форма, в якій втілено неоплачену працю робітника. Прибуток Прудон розглядає як різновид заробітної плати.

Оскільки економічною основою експлуатації у Прудона є процент, то зниження ставки процента “примусовими законами” і зведення її до нуля - це шлях до одержання робітниками повного продукту своєї праці. Керуючись такою логікою, він розвиває ідею “дарового кредиту”. Виступаючи проти грошей, Прудон водночас пропонував надавати через банк робітникам і товаровиробникам безпроцентний кредит у грошовій формі. Надання “дарового кредиту” усуває можливість позичати гроші під проценти і тим самим, на думку Прудона, ліквідує експлуатацію. Внаслідок такої реформи (надання всім і кожному “дарового кредиту”) здійсниться не лише “злиття класів”, бо залишатимуться лише трудящі, які обмінюватимуться продуктами відповідно до їхньої ціни, уряд теж стане непотрібним, оскільки буде гарантовано справедливість у процесі обміну, усі будуть рівними, і зникнуть джерела конфліктів. Михайло Бакунін («Держава і анархія»,1873 – осн. теза: «там, де починається держава, закінчується індивідуальна свобода і навпаки») вважав, що анархії можна досягти лише насильницьким способом (стихійним бунтом), Жорж Сорель дотримувався думки, що для цього варто організувати загальний пролетарський страйк.

Чартиський рух.

  Закон про бідних та парламентська реформа 1832 не дали обі­цяних робітникам прав, насамперед у виборчій системі. Поштовхом до нових заворушень стала чергова екон криза, яка охопили Ан­глію в 1836 — 1838 р. Упали ціни на товари, а неврожаї спричинили подвійне подорожчання хліба.

Від 1836 р у В.Б. розгорнувся масовий громадсько-демокр рух за пол пра­ва. Цей рух мав за мету вплинути на законодавчу діяльність парламенту. Кістяком руху стала лондонська асо­ціація робітників, яку очолив столяр У. Ловетт. Свої вимоги представни­ки руху сформулювали в хартіях. Передбачалося передати їх на розгляд парламенту. Цей рух дістав назву чартизм (від англ слова «чартер» хартія). Перший документ (хартія) чар­тистів умішував 6 вимог, зокрема: *загальне виборче право для чо­л, які досягли 21 р і прожи­вали в своїй парафії не менше 6 місяців; *скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту; *рівне представництво і зрівнян­ня вибор округів. Лондон асоціацію робітників підтримав «Великий Північ­ний Союз», яким керував адвокат Ф. О'Коннор, у Лідсі і «Пол­ітичний Союз» у Бірмінгемі на чолі з банкіром Т. Атвудом. Уся Англія була охоплена мітингами на підтримку 6 пунктів хартії.

1838 року чартисти склали пер­шу нац петицію яка вміщувала вимоги Лон­донської асоціації робітників. Пуб­лікація петиції в чартистських ви­даннях викликала нову хвилю на­р підтримки. Того ж року в Лондоні відбувся І з'їзд чар­тистів, який дістав назву Нац конвенту. За час його ро­боти чартисти визначилися у фор­мах і методах боротьби за прийнят­тя Нар хартії. Прибічники У. Ловетта (Лон­дон асоціація) відкидали насильницькі методи боротьби, дотри­муючись політики «моральної си­ли». Представники «фізичної сили» під керівництвом Дж. Гарні висту­пали за революц повалення політ і соц ладу, за ліквідацію економ і політ нерівності. Третє угруповання «змішаних ме­тодів боротьби» очолив О'Коннор. Примикаючи в основному до прихильників «фізичної сили», він, од­нак, вважав, що тільки за умови, якщо мирні засоби не зарадять і парламент не прийме хартії, слід вдатися до насильницьких засобів впливу. Першу петицію про народну хар­тію підписали понад 1 млн чоловік. 18 червня 1839 р її врочисто внесли до парламенту. По всій Англії прокотилася хвиля заворушень. Поліція заарештувала 80 активістів— членів чарт руху в Бірмінгемі, у відповідь на що прибічники чартизму розгроми­ли елітні квартали. Після цих по­громів в Бірмінгемі, Лондоні та Манчестері уряд запровадив стан облоги. В липні 1839 р палата Общин відкинула петицію про Нар хартію. Тоді прибічники «фізичної сили» поставили вимогу оголосити тривалий загальнодер­жавний страйк— «священний місяць». Підготовка до страйку затяглася, а жорстокі репресивні за­ходи уряду Англії не дали розгорну­тися рухові масового протесту. Страйки стали локальними і нечис­ленними. Восени 1839 р у країні почалося екон підне­сення, відтак зменшилося безробіт­тя. Підприємці отримали мож­ливість дещо підвищити зароб платню. Чарт рух пішов на спад, наприкінці вересня був роз­пущений Нац конвент. По всій країні прокотилася хвиля арештів і судів над чартистами.

  Початок 1842 р позначився но­вою економічною кризою, що при­звело до погіршення становища ро­бітників. У травні 1842 р чар­тисти знову спробували внести на розгляд парламенту другу петицію про Нар хартію. Цей доку­мент складався з 6 п першої хартії, але мав агресивніший харак­тер через рішучий протест проти соц нерівності та низької оп­лати праці. Петиція вимагала ска­сування закону про бідних, а також ряду монополій буржуазії і ленд­лордів на виборчі права, пресу, землю. У цій петитції була також вимо­га про скасування унії Англії та Ірландії.

На початку червня парламент відмовився прийняти другу петицію, відтак улітку 1842 р в Англії поч мітинги, країну знову охопив страйковий рух. Під­приємці почали вдаватися до лока­утів— масових звільнень робітників. Спроба чартистів тривалий час продовжузати страйки була приречена на невдачу. Уряд заареш­тував їхніх лідерів, в той же час було підвищено заробітну плату. З новим екон піднесенням стабілі­зувалися відносини в су-ві, після чого друга хвиля чарт пішла на спад. 1845 р чарт рух знову почав зростати зі створенням організації «Земельне товариство чартистів» під ке­рівництвом О'Коннора. Це товари­ство пропагувало ідею передачі зе­мель лендлордів робітникам. Воно об'єднувало близько 300 тисяч членів і мало громадський фонд у 60 тисяч фунтів стерлінгів. Того ж року в Лондоні лідери «фізичної сили» Д. Гарні та Е. Джонс створи­ли «Товариство братських демократів». Напр 1847 р економіку Англії знову захи­тала торгово-промис криза. Цим скористалися чартисти. Під впливом початку революцій 1848 - 1849 р у Європі представники «фіз сили» виступили з гасла­ми збройного повстання. У квітні 1848 р відкрився ІІ Чарт національний конвент, на якому знову розгоріли­ся суперечки про методи боротьби за досягнення політичних прав. Було розроблено концепцію третьої пе­тиції до парламенту. Передбачува­не вручення петиції і масова демон­страція не відбулися, оскільки уряд увів у Лондон війська. Влітку прой­шли масові арешти лідерів чартизму.

Спроби відродити чарт у 1851 та 1854 р не мали успіху че­рез те, що соц база руху була підірвана тривалим екон піднесенням, яке уможливило підняття зароб плати. В Англії народилась робітнича аристокра­тія— каста високооплачуваних та висококвал робітників, які були повністю задоволені своїм становищем. Нарешті, масова еміграція з країни у зв'язку з золотою лихоманкою в Каліфорнії спричи­нила звільнення роб місць і підвищення зароб плати. Лі­дери чарт течії «моральної сили» спромоглися створити висо­коефективні профспілки тред-юніони, які боролись за права ро­бітників економ методами, добиваючись підвищення зароб плати та інших соц га­рантій. Під впливом тред-юніонів уряд прийняв ряд законів, які сприяли соц компромісу— більш справедливому розподілу прибутків між робітниками і капі­талістами на основі угоди між ни­ми. Така політика узгоджень та компромісів і призвела до того, що представники політики «фізичної сили» втратили своїх прибічників. Досвід боротьби тред-юніонів в Англії свідчить про можливість ви­рішувати екон проблеми робітників законними, парламентсь­кими методами.

Утв. Австро-Угорщини.

Не зважаючи на провал конституційних реформ 1860–1861 рр., імператор Франц Йосиф I сподівався на вироблення компромісу з угорським національним рухом, що дозволив би зміцнити монархію. У 1865 р. почалися секретні переговори через посередників між імператором і представниками угорських лібералів. Австро-угорське зближення прискорили міжнародні події середини 1860-х рр. Різке послаблення Австрійської імперії при одночасному посиленні загрози з боку Росії і зростанні національних рухів слов’янських народів імперії (перш за все, чехів) стурбували угорських лідерів. Тактика «пасивного опору» позбавляла угорську еліту можливості брати участь в управлінні країною. Все це призвело до того, що угорські ліберали вирішили відмовитися від національної ідеології часів революції і значно знизили об’єм своїх вимог на переговорах з австрійським урядом. У той же час австрійські ліберали також прийшли до усвідомлення необхідності союзу з угорцями для збереження переваги австрійців у західній частині імперії. 8 лютого 1867 р. між Францем Йосифом I і представниками угорського національного руху був підписаний договір, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Австро-Угорська імперія була розділена на дві частини – австрійську й угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет відносно внутрішніх справ, мали власний парламент, незалежний уряд, систему державної адміністрації, суду та юстиції. Загальноімперському уряду передавалися питання зовнішньої, військово-морської і фінансової політики. Для обговорення спільних для обох частин монархії справ також скликалися Коронна рада і рада спільних міністрів, включаючи, окрім спільних міністрів, глав урядів Австрії і Угорщини. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70% загальноімперських витрат, Угорщина – 30%, надалі ця частка повинна була корегуватися кожні 10 років, виходячи з рівня економічного розвитку. В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи, рівність усіх громадян, недоторканність приватної власності тощо. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами. Монарх зберігав право попереднього схвалення законопроектів, призначав голів урядів і міністрів, залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії. Франц-Йосиф I коронувався в Будапешті королем Угорщини. Сучасні історики вважають, що австро-угорська угода була єдиним можливим способом збереження для габсбургзької монархії статусу великої держави. Завдяки угоді до початку Першої світової війни Австро-Угорщина вступила в смугу бурхливого економічного розвитку і модернізації всіх аспектів

суспільного життя. Проте новий державний устрій мав недоліки, серед яких найбільш важливим було збереження сильної влади імператора, що фактично врівноважувала роль парламентських структур, і незадоволення інтересів інших націй імперії. Саме ці чинники за умов поразки у війні відіграли фатальну роль у долі Австро-Угорщини, викликавши крах і розпад імперії у 1918 р.

47. Імперія Габзбургів в епоху неоабсолютизму(50-60рр.19ст.)
уряд 1849 розробив свій законопроект , основним положенням якого було централізоване управління усією монархією, монрх прво вето. 7 березня 1849 було розпущено рейхстаг. Неоабсолютизм відзначається енергійністю. Багато р-м внутрішнього самоврядування. У межх терит орального адміністрування повіти було поділено на політичні та судові.Найменшими територіальними одиницями ставали громади, наділені првовим самоврядуванням. Для зміцнення безпеки в провінціях в 1849 р було ств жандармерію, яку очолив Йоган фон Кемпен.Було ліквідовано митний кордон між австрійцями та угорцями. До найважливіших реформ неоабсолютиського режиму належала реорганізація і оновлення освітньої системи, яку провір міністр освіти Лео Тун-Гогенштейн. 13 та 23 квітня 1850р були ліквідовані усі попередні заходи, які церква розцінювала як такі що устромляють їх права. Духовенству було дозволено вільне пересування куріями. 13 липня 1855р цісарський указ→усталив шлюбне право, а згодом шлюну юрисдикцію церкві, система освіти формув за католицько-конфесійним принципом.                                                                                                      4 червня 1859р під Магентою відб битва між австрійськими військами та оюєднанимифранц-сардинськими військами. Австрійці звільнили Ломбардію і відступили. Австрійці зробили ще одну спробу, але зазнали поразки в битві під Сольферіно. Було прийнято перемиря. Австрія відступила Ломбардію – за винятком фортець Мантуя і Пешієра Наполеонові, а той віддав її Сардинії. Цісар Франц Йосиф сподівався повернути Модену та Тоскану, але вони відійшли Сардинії.                                                                                20 жовтня 1860 уряд оприлюднив «Жовтневий патент»→передбачав існування рейхстагу, який би об’єднав під собою угорські землі і мав би компетенції у фіскальній та військових сферах. Остаточно рефдакція диплому 1861 р→рейхстаг отр статут, де наголошувалось на представництві Угорщини, а також розширену компетенцію корпорацій. Статути авсітріцських латнагів було уніфіковано. Було гарантовано віруючим-євангелістам повну рівноправність та самоуправління. Народи монархії знову отримали деякі права та свободи. Хорвати нарешті здобули власні органи адміністративного самовряду, незалежні від угорських. Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 конституцією країни, обмежувалися права регіональних парламентів - у тому числі й хорватського Сабору, - а також посилювався вплив центральних органів влади на ситуацію в регіонах. Протест хорватів виявився настільки рішучим, що Відень мусив достроково припинити роботу першого Сабору, скликаного після прийняття конституції 1861, й розпустити його. Наступного разу Сабор зібрався тільки в 1865, в надзвичайно складній ситуації. Політич криза в імперії поглиблювалася, необхідність її реформування усвідомлювалася більшістю політичних сил. Дискусії поступово звелися до обговорення основного принципу устрою держави, до пошуків відповіді на питання, чи залишиться вона унітарною, чи перетвориться на дуалістичну (вимога мадярів) або федеративну (цю ідею обстоювали хорвати Хорватський Сабор у черговий раз розпущено в 1867 коли після поразки Австрії у війні з Пруссією (1866) Відень підписав австро-угорський договір, згідно з яким імперія Габсбургів проголошувалася дуалістичною, такою, що складалася з двох майже рівних у правах частин - австрійської та угорської.

48. Національне питання в Австро-угорськвй імперії у 1867-1914рр.
Протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед А та У, загострились після поразки Відня у авст-прус війні 1866. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала У значних автономних прав. Влітку 1868 делегація Сабору підписала в Будапешті хорват-угор договір, який визначав основні засади нового об'єднання двох народів у спільному адміністративно-державному утворенні. Хорватія, Славонія та Далмація як "Триєдине королівство" визнавалися окремою частиною У зі збереженням самовряд в адміністратив, шкільній, судовій та церковній галузях. Вищим законодавчим органом залишався Сабор, до складу якого мали обиратися представники катол та православ церков, дворянства, міст і населених пунктів, а також посланці від селянства ("недворяни" дістали право обиратися до Сабору після подій 1848).За цією угодою імперія перетворена на дуалістичну, яка дістала назву А-У і складалася з двох частин що були розділені р.Лейтою: А (Цислейтанії) та У (Транслейтанії). До складу А входили власне а землі, Чехія(Богемія), Моравія, Силезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (землі корони св.Стефана), крім власне у земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словакію, Трансильванію, Закарп Укр. Вона дістала політичну і адміністративну автономію, власний уряд та парламент - сейм. А-у угода 1867 не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чех та Хорв. З останньою 1868 при сприянні Відня, У уклала угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чех домовитися не вдалося. 11 представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання т.зв. землям корони св.Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав аналогічних угор. Внаслідок довготривалої боротьби австр уряд змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чес мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького універу на чес та нім та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не вдалося. 1873 до хорв-угор договору внесено низку змін і доповнень: кількість хорв депутатів у мадярському парлам збільшено, а мінімальний обсяг хорв бюджету визначено в розмірі 3,5 млн. гульденів, баном Хорв призначено І. Мажуранича. Нормалізації досягти не вдалося, 1880 Мажуранич пішов у відставку. Політика мадяризації хорватів тривала й навіть посилилась, особливо після того, як 1883 баном призначено представника радикально налаштованих угор націоналістів - К. Хедерварі, який залишався на цій посаді до 1903. В умовах постійного погіршення загальної політичної ситуації в Хорв тривали економ та соц перетворення, зумовлені скасуванням феодальних відносин і становленням капіталізму. Відбувалося соціальне розшарув суспільства та перерозподіл національного багатства на користь буржуазії. Характерною особливістю останньої третини століття стала масова еміграція до Америки, яка в більшості випадків мала економічний характер. А-У після поразок у війнах з Нім та Італією спрямована головним чином на Балкани. 1878 а-у війська окупували Боснію та Герцеговину, яка була анексована 5.10.1908. Це викликало загострення відносин А.-У. з Рос, результатом чого було укладення 7 жовтня 1879 таємної угоди з Нім, до якої 1882 приєдналася Італія. Так оформлено Троїстий союз, спрямований проти Рос та Фр. 28 червня 1914 у Сараєві було вбито наступника австр престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом до початку першої світової війни. 28 липня 1914 р. А.-У. оголос війну Сербії.

Особливості економічного розвитку : Британська і французька моделі промислового перевороту.

В.Б. відрізнялася від країн Європ континенту за багатьма параметрами соц-економ розвитку. Причому велике значення мали відмінності в структурі попиту і пропозиції на її національному ринку. У В.Б. ще в 18 ст. склалося зовсім інше, ніж у Фр, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили, сировини, пального і готових виробів. Тут раніше почалася аграрна револ. Відповідно раніше намітились і тенденції до покращення благополуччя широких прошарків населення. Тому у В.Б. раніше склалися і більш високий, ніж у Фр, попит на промислові вироби, задовольнити який не використовуючи механізацію, мішали відносні нестачі деревного палива, заліза та робочих рук. Деревне вугілля було основним видом сировини для традиційної металургії, що була повсюдно поширена в Європі в 18 ст. ЇЇ виробництво було дуже не значне і перестала задовольняти потреби суспільства, які значно зросли. Нестача ж робочої сили пояснювалася застосуванням методів, що потребували багато робочих рук, збільшення продуктивності землеробства. В силу цих причин розвиток традиційної промисловості, оснований на застосуванні ручної праці, уже в середині XVIII ст. досяг у В.Б. тих меж, за які неможна було вийти без технічного прориву.

Інакше складалася структура і співвідношення попиту і пропозиції в Фр. Тут працезатратні методи землеробства ще не отримали широкого поширення. В сільській місцевості була дешева робоча сила, яку прагнули використати промисловці, інвестуючи засоби в сільську домашню промисловість і мануфактуру. Вони не відчували гострої нестачі робочої сили, як їх британські колеги, і могли збільшити виробництво, не використовуючи механізацію.

Різниця в структурі попиту і пропозиції обумовили і своєрідність форм та методів здійснення промислової революції та індустріалізації. Британські промисловці в силу об’єктивних умов ринку були змушені спеціалізуватися на випуску тієї продукції, у виробництві якої найбільший ефект дає застосування машин. Це з самого початку привело у В.Б. до бурхливого підйому базових виробництв і галузей, що постачають сировину і напівфабрикати – кам'яне вугілля, метал. Базові галузі промисловості були силою, яка рухає промислову революцію. Вони тягнули за собою оброблювальну промисловість і задавали їй темп розвитку.

У Фр промисловці, не відчуваючи проблем з наймом робочої сили, навпаки, були зацікавлені в найбільш повному використанні праці. Вони орієнтувалися на виробництво виробів, які вимагали ручного обробляння. Тому підйом базових галузей на континенті був відстрочений на користь оброблювальної промисловості, що випускала готову до вживання продукцію. Збільшення випуску споживацьких виробів рано чи пізно призводило до загострення нестачі сировини і напівфабрикатів, перетворюючи їх виробництво у «вузьке місце» економіки. Розширити ці «вузькі місця» можна було шляхом підтягування базових галузей до рівня розвитку оброблювальних. Таким чином, силою, що рухала промислову революцію у Фр було оброблювальна промисловість, яка застосовувала головним чином ручну працю. Вона стимулювала механізацію базових галузей.

Отже, у В.Б. промислова революція з самого початку ознаменувалася широким застосуванням машин, всякого роду механізмів і нових джерел енергії – гідравлічних і парових машин. У Фр ж промислова революція пройшла два етапи – застосування спочатку переважно працезатратних, а потім працезберігаючих методів. На першому етапі оживилися оброблювальні галузі промисловості, що використовували переважно ручну працю. Лише тоді їх поступовий розвиток наштовхнувся на не достаток сировини і напівфабрикатів, почався другий етап промислової революції, який характеризувався механізацією базових галузей промисловості. Фр спеціалізувалася на випуску дорогих високоякісних виробів із застосуванням ручної праці на завершальних етапах виробництва, а В.Б. – на виробництві дешевої стандартної продукції.

Своєрідність промисл перевороту у Фр порівняно з В.Б. була не лише в тому, що вона пройшла в своєму розвиткові два етапи, але і тому, що в фр промисловості тривалий час зберігалася своєрідна дворівнева «дуалістична» структура. Якщо у В.Б. промисл революція послідовно вела до витіснення дрібних підприємств, що використовували ручну працю, великими, основаними на застосуванні машин та енергії пару, то у Фр співвідношення між двома секторами промисловості – ручним і механізованим – було складніше. В багатьох галузях фр промисловості успішно розвивалися великі механізовані підприємства. Проте вони не лише не мішали розвиткові дрібного ручного сектора виробництва, але певною мірою навіть заохочували його існування. Багато механізованих підприємств з успіхом кооперувалися з підприємствами мануфактурного типу.         

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: