Соціальні програми лібералів і консерваторів у Великій Британії в другій половині ХІХ ст.

До середини XIX ст. у Великій Британії остаточно утвердилася двопартійна система, яку втілювали Ліберальна і Консервативна партії. Ліберальна партія утворилася в середині XIX ст. на основі партії вігів. Назва «ліберали» з’явилася незадовго до парламентської реформи 1832 р. Перша національна ліберальна організація виникла у 1861 р. в Лондоні. У 1877 р. була створена Національна федерація ліберальних асоціацій. Консервативна партія утворилася в середині XIX ст. в результаті еволюції партії торі та на її основі. Назва «консерватори» увійшла в ужиток ще у 30-і рр. XIX ст. Після парламентської реформи 1832 р. почали виникати місцеві організації консерваторів, які в 1867 р. об’єдналися в Національний союз консервативних і конституційних асоціацій.

Влада у країні переходила від однієї політичної партії до іншої. За традиційними британськими партіями закріплюються нові назви. Торі стали називатися консерваторами. Спираючись на ідеологію консерватизму, вони захищали традиційні інститути держави – англіканську церкву, монархію, аристократію. Віги, отримавши назву ліберали, представляли інтереси торговельнопромислової буржуазії, частини лендлордів. Вони охоче йшли на проведення політичних реформ, що розширювали вплив буржуазії, проте, слідуючи вимогам промисловців, займали жорстку позицію по відношенню до робітників. Проте принципових розбіжностей між Ліберальною та Консервативною партіями не було: обидві проводили політику колоніальних захоплень, відстоювали свободу торгівлі у світі, захищали права та інтереси великих власників.

Віги провели ряд реформ, аби покращити становище в державі та, звичайно ж, якомога довше залишатися керівною партією в парламенті.Під тиском демократичного руху, який набував сили, урядом вігів було прийнято Закон про знищення рабства у всіх англійських колоніях. Вирішилося і питання про дитячу працю на фабриках і в шахтах. Становище робітників було настільки жалюгідним, що вони змушені були відправляти своїх неповнолітніх дітей працювати. Діти 6-9 років працювали в жахливих умовах по 12-14 годин на добу. Відтепер діти до 13 років могли працювати не більше 8 годин на добу, а підлітки від 13 до 18 років працювали не більш як 12 годин. Під контролем тред-юніонів почала діяти фабрична інспекція охорони праці; діти до 14 років щоденно упродовж двох годин мусили навчатися у школі; вводилися в практику обов'язкові перерви для приймання їжі.Одночасно віги ухвалили у 1834 р. Закон про бідних. Згідно з ним скасовувався податок на користь бідних, який раніше брали .з підприємців. Бідні позбавлялись права отримувати соціальну допомогу за рахунок релігійних общин. Скрізь впроваджувалися в практику робітні будинки - своєрідні в'язниці з обов'язковим повним трудовим днем. Згідно із цим законом робітники повинні були самі забезпечувати себе, а не чекати, доки хтось про них потурбується.

Серед законодавчих заходів, здійснених консерваторами, найзначніше місце займала реформа місцевого самоврядування, проведена 1888 року. До 1888 року управління місцевими справами перебувало у руках шерифів і мирських суддів, призначуваних з дев'яти місцевих поміщиків. Цим законом в графствах було створено обрані поради графств, мали права голоси під час виборів в парламент, та, крім того, жінки, старші 30 років. У віданні ради перебували такі питання, як збір податків, витрачання коштів у місцеві потреби, на школи, госпіталі, допомогу біднякам. У тому ж 1888 року було проведена реформа управління Лондоном. Все місто було поділено на 59 округів, по 2 депутата кожного округу входили в Столичну раду - центральний адміністративний орган столиці. До цих депутатів додавалося 19 олдерманів, чи радників, обраних різними привілейованими корпораціями отже, загальне кількість членів Столичного ради становила 137 людина. Столичний рада відав усіма питаннями управління містом і міським господарством. Проте з його ведення вилучалися управління Сіті, розпорядження поліцією, і контроль над постачанням столиці газом і води.

27. Парламенські реформи у Великій Британії 1867 ы 1884 рр.

Збільшення кількості робітників у країні та намагання різних політичних сил залучити їхні голоси на свій бік були передумовами Другої парламентської реформи. Рух за неї розгорнувся на початку 60-х рр. з боку тред-юніонів (британських профспілок) і представників частини буржуазії. Існуюча виборча система зберігала нерівномірність у розподілі виборчих округів: половина міського населення Великої Британії мала 34 місця в парламенті, а інша половина – 300. Новий уряд консерваторів переконався в неможливості відкладати реформу. У 1867 р. міністр фінансів цього кабінету і майбутній прем’єр-міністр Б. Дізраелі запропонував свій проект реформи, який 15 серпня 1867 р. був прийнятий парламентом. У ході здійснення реформи було знищено 46 «гнилих містечок»; місця, що звільнялися, в парламенті надавалися великим містам – Манчестеру, Ліверпулю, Бірмінгему, Лондону та іншим. Вони отримували ще й додаткові місця в парламенті. Майновий ценз був знижений з 10 до 5 фунтів стерлінгів річного доходу. Право голосу в містах отримали особи, що орендували протягом 12 місяців немебльовану квартиру за плату в 10 фунтів стерлінгів. Такого роду приміщення могли займати і представники високооплачуваної частини робітників. У результаті реформи кількість виборців із числа дорослого чоловічого населення зросла з 670 тис. до 2,25 млн. У 1872 р. був ухвалений закон про таємне голосування. Таким чином, Друга парламентська реформа сприяла подальшій демократизації політичного устрою країни, поширила виборче право на понад 50 %дорослого чоловічого населення, у тому числі – на більшість кваліфікованих робітників нових промислових центрів Великої Британії.

У 1884 р. в Англії було проведено 3 парламентську р-му. Внаслідок скорочення майнового цензу чисельність виборців у країні збільшилася до 58 % (чоловіки). На проведенні ЦІЄЇ виборчої реформи ліберали наполягали ще з 1867 р. Вони пропонували поширити право голосу і на сільські округу графств. Далі, позбавити мандатів старі міста, де один депутат припадав на 40 тис. жителів, і передати їх графствам, де на депутата доводилося 70-80 тис. жителів. Реформатори також вважали за необхідне більш рівномірно перекроїти виборчі округи. У результаті 34 найбільш населених міста зберегли число представників, зате у 105 міст з населенням менше 16 тис. мешканців права представництва були відібрані, а їх мандати передано знову заснованим округах в графствах з населенням 50 тис. чоловік. Право голосу отримали сільські домовласники й ті, хто платив за житло не менше 10 ф.ст. на рік. Відтепер володіли правом голосу і деякі категорії робітників, у тому числі шахтарі. Було створено 12 нових місць у палаті громад, її чисельність тепер складала 670. Реформа, втім, носила досить компромісний характер. Не отримали право голосу 1 млн 800 тис. чоловіків, хоча електорат в цілому збільшився на 4 млн осіб. Зберігався множинний вотум, як і раніше були позбавлені виборчих прав жінки. Тим не менш реформи 1884 р. мала велике значення. Характерно, що вона не зустріла серйозного опору при проходженні через парламент.

28.«Ірландське питання» у внут. політ. Великобританії у др. пол. ХІХ поч. ХХ ст.

Ірланд суспільство зосеред на боротьбі за самоуправл (гомруль) всередині Брит імпер. Очолив рух Чарльз Парнелл, обраний до англ парлам в 1875. Він використов усі можливі парлам методи - обструкцію, позови, запити, аби тільки привернути увагу громадськості до проблем Ірланд. 1886 уряд Ґладстона вирішив внести на розгляд до парламенту закон про гомруль, але його відхилено, що призвело до поразки лібералів на виборах. До влади майже на 20 р прийшли консерватори.

На початку 20 ст. ситуація в Ірланд загострилася. Радикальна частина ірланд нац-визв руху створила партію, яку назвали «Шинн Фейн» («Ми самі»). Вона виступила за самостійну Ірланд державу під гаслом «Ірландія для ірландців». Щоб уникнути розшир конфлікту, 1912 до парламенту знову внесено закон про гомруль. Прийнятий двічі палатою громад, він двічі відхилявся палатою лордів. У самій Ірланд розгорнулася боротьба між юніоністами (за союз з Англією) та прихильниками незалежності. У 1914 палата громад утретє схвалила законопроект, і він став законом, але його дія не поширювалася на шість північних графств, населених переважно протестантами. Згодом це рішення спричинило проблему Ольстера.

1912. ліберальний уряд виніс на розгляд у парламенті білль про гомруль, який передбачав створення ірланд парлам і місцевих органів влади зі збереженням урядової влади в руках англ намісника. Палата лордів двічі відхилила законопроект, і протягом двох років, поки він розглядався, консерватори зуміли активізувати антиірландські настрої в Ольстері - найбільш розвиненій частині Пн Ірланд, населеній переважно англійцями і шотландцями. Створювалися багатотисячні загони волонтерів, які відкрито готувалися до бойових дій. У вересні 1914 уряд лібералів і палати общин втретє прийняли закон про гомруль, але виключили Ольстер із сфери його дії. Набрання законом чинності відкладалося до закінчення І Св. в.

29.Зовнішня політика Великобританії в ост. трет.19-поч 20 ст.Зміцнення колоніальної імперії.
В інтересах торговельної і промислової буржуазії Англія провадила активну колоніальну експансію.

У 50-60-х роках XIX ст. Англія вела загарбницькі війни в Китаї, Японії, Ірані та Ефіопії, нав'язуючи урядам цих країн нерівноправні торговельні договори.

Одним із головних напрямів англійської зовнішньої політики кінця XIX ст. було розширення колоніальної імперії. У 1875 р.уряд Дізраелі купив у Єгипту контрольний пакет акцій побудованого французами Суецького каналу. Це забезпечило Англії контроль над важливою водною артерією,яка відкрила англійському флотові найкоротший шлях до Індії та інших колоній. У1876 р. королева Вікторія прийняла титул Імператриці Індії. Англійські колоніальні володіння почали офіційно іменуватися Британською імперією. У 80-90-х pp.XIX ст. колоніальна експансія Великої Британії досягла найбільшого розмаху. На той час англійці оволоділи Бірмою, Нігерією, Сомалі, Кенією, Танганьїкою,Угандою та частиною Південної Африки. Площа колоніальних володінь збільшилася до 33 млн кв. км, а чисельність населення - з 200 млн до 370 млн осіб.Площа самої Великої Британії становила менш як 1% площі її колоніальних володінь, чисельність населення - менш як 12%. На початку XXст. колоніальна експансія Англії тривала. Прагнучи створити неперервну лінію британських володінь від Каїра до Кейптауна і захопити природні багатства Південної Африки, англійці 1899 р. розпочали війну проти двох невеликих південноафриканських республік - Трансваалю та Оранжевої(Помаранчевої). Вони були багаті на золото й алмази, населяли їх бури – вихідці з Голландії, які колонізували ці території, а місцеве населення перетворили на рабів. Війна проти бурів тривала два з половиною роки. Попервах англійці зазнали поразки. Бури спиралися на допомогу Німеччини та інших суперників Англії. їхню боротьбу підтримувала частина світової громадськості. Але сили були нерівними. У 1902 р. Трансвааль та Оранжева (Помаранчева) республіки стали частинами Британської імперії. Зваживши на інтереси білого населення цих колоній, Англія вирішила надати їм права домініонів - самоврядних частин Британської імперії зі своїми парламентом і урядом. Це дало змогу бурам із часом стати домінуючою силою в політичному житті колоній, що їх 1910 р. було об'єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС). Статус домініону отримали всі колони, заселені білими переселенцями: Канада (1867 p.), Австралія (1900 p.), Нова Зеландія (1907 p.). Домініони брали участь в імперських конференціях, на яких обговорювалися питання оборони, зовнішньої й торговельно - фінансової політики. Крім колоніальних загарбань, Англія брала активну участь у розподілі сфер впливу в Китаї,Ірані, Таїланді (Сіамі), Туреччині, активно боролася за ринки Латинської Америки.

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: