Дискусія компаративістів щодо існування східної традиції права.

Здавалося б поняття «східної традиції права», яке виникло на противагу доктрині Г. Бермана повинно бути таким же чітким та беззаперечним. Однак тут серед дослідників немає єдності. Визначити та класифікувати погляди на зміст цього поняття і буде метою цього підрозділу.

Само існування феномену східної традиції права як певної сукупності правових явищ, які охоплюють не-західну цивілізацію викликає дискусію. Якщо спробувати оцінити існування східної традиції права за ознаками, запропонованими Берманом для західної традиції права, то з першого погляду є зрозумілим неможливість такого підходу. Усі риси, які Берман та його послідовники визначають як такі, що об’єднали держави західної цивілізації у спільний правовий простір західної традиції права, для східної традиції права є нехарактерними.

Якщо для об’єднання європейського правового поля величезним грунтом виступала релігія (католицизм та протестантизм як гілки християнства), то для східної традиції права не існувало не тільки спільної релігійної традиції, а навпаки, різні держави сповідували релігії несумісні між собою. Так, якщо іудаїзм, зороастризм та іслам із усіма його течіями ще могли знайти спільні риси, то порівняти монотеїстичний іслам із політеїстичним індуїзмом, пантеїстичним даосизмом чи синтоїзмом практично неможливо. А усі вони взагалі не можуть визнати релігією конфуціанство, яке за своїм змістом є скоріше морально-етичним вченням. При тому, саме конфуціанські доктрини завдали більше впливу на формування правової системи країн Далекого Сходу ніж усі інші місцеві релігійні вірування.

 Східна традиція права включно до кінця ХІХ століття не знала й спільної моделі юридичної освіти, яка у західній традиції так сприяла поширенню тотожних моделей правового регулювання процесуального та цивільного права. Через те, що у середньовіччі право більшості держав ґрунтувалося на релігійних доктринах, сама середньовічна юриспруденція часто поєднувалася із релігійною діяльністю, юристи були як мінімум вірянами, а як максимум священиками. Так як у східних держав єдиного релігійного поля не існувало, то й створити спільну систему релігійної та юридичної освіти було неможливо. Знавець китайського права не міг закінчити Багдадське медресе – спочатку його туди не прийняли б як язичника, а у гіпотетичному випадку закінчення, він не зміг би реалізувати отримані там знання шаріату у будизько – даосизько – конфуціанському Китаю. Перші прояви спільного юридичного освітнього поля з’являються у державах східної традиції права лише наприкінці ХІХ століття та пов’язані із культурно-правовою експансією західної традиції права.

Відсутнім для східної традиції був й мовний фактор – якщо держави Близького Сходу, півночі Африки та Середньої Азії в якості спільної мови могли використовувати арабську – об’єднуючу мову ісламу, то вже на схід цей спільний грунт зникав, перетворюючись на різноманіття мов та діалектів абсолютно різних мовних сімей.

На відміну від європейського правового та суспільного розвитку, східна цивілізація не знала ані суцільних війн, що торкалися б більшості її країн, ані спроб утворити єдину пан-Азійську державу. Усі військові конфлікти тут характеризувалися відносною локальністю. Так, Китай міг воювати із Японією, Кореєю, Монголією, максимум із південно-східною Азією, але ніяк не втягнутися в конфлікт в Палестині чи Кавказі. Аналогічно, мусульманські держави північної Африки не мали casus belli в Індії чи Малайзії. Утворенню ж пан-Азійської держави перешкоджали величезні відстані, географічні перепони та відсутність спільних культурно-мовних традицій які могли б дати хоча б мінімальну надію на підкорення завойованого населення.

Більш-менш подібним фактором для формування як західної, так і східної традиції права виступала діяльність торговців. Хоча держави східної традиції були набагато сильніше за європейські віддалені одна від одної та розмежовані природними географічними бар’єрами (Гімалаї, Тянь-Шань, Такла-Макан та ін.) торгівельні зв’язки між ними активно підтримувалися. Це хоча й не в той мірі як в західній традиції, але все ж таки сприяло створенню певної спільності інститутів цивільного та торгівельного права.

Із спільних рис, що об’єднували держави східної цивілізації, є культурно-правова традиція Стародавнього Сходу, яка описується дослідниками як азійський спосіб виробництва[9]. Вона подібно до античної традиції в Європі не тільки існувала в стародавній період, але й значно вплинула на формування азійської моделі феодалізму, розвиток східного права в новий і, навіть, у новітній час.

Таким чином, ми можемо бачити, що на відміну від західної традиції права, для формування якої існувала ціла низка об’єднуючих факторів, для визначення феномену «східна традиція права» переважна їх більшість є нікчемною. Ті ж які можна вказати як діючі (торгівельні зв’язки та азійський спосіб виробництва) все одне відіграють значно меншу роль у формуванні спільного правового простору ніж аналогічні фактори у західній традиції.

Така складна ситуація із спробою визначити спільні чинники формування східної традиції права ґрунтуючись на об’єднуючи явища та категорії, що є доведеними для єдиного правового простору західної традиції права, викликало дискусії у науковому юридичному й історичному товаристві щодо взагалі існування певної спільного правового поля для східної цивілізації. Однак, і це буде продемонстровано у подальшому, таке спільне правове поле існує. На відміну від чітко визначених рис західної традиції воно є більш аморфним та абстрактним. Інколи яскраві риси східної традиції права можна побачити не стільки через їхню внутрішню спільність для різних країн східної цивілізації, а через яскраву відмінність від аналогічних категорій західного світу. Але це теж створює методологічну тотожність, яка дає нам можливість сформулювати ознаки східної традиції права.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: