Правовий статус особи, групи осіб, організацій та держави в суспільному регулюванні: антитеза західної та східної правової традиції.

Правовий статус особи є одним із наріжних каменів юридичних реалій у будь-якій правовій системі. Західна традиція права привертає величезну увагу до цього інституту, а його належне забезпечення та захист вказує як невід’ємну рису західної правової цивілізації. Фактично уся правова історія Європи починаючи із античності та закінчуючи сьогоденням обертається навколо прав, свобод та обов’язків фізичної особи та своєрідного протиставлення фізичної особи з одного боку та суспільства і держави з іншого. Антична ідея поділу права на приватне та публічне, що була доктринально оформлена Ульпіаном, розглядає правову дійсність західної цивілізації саме із позиції фізичної особи та її правового статусу як стартової точки у системі координат. Усе правове поле тут поділяється на два антагоністичних середовища – внутрішнє, приватне для конкретної особи та зовнішнє, державне, громадське, публічне. Все право держави та суспільства, усі правові явища оцінюються через правовий статус особи, ставлячи її таким чином у центр правової системи.

З першого погляду здається що оспівування прав і свобод людини у античному середовищі закінчується разом із переходом Європи до Темних віків феодалізму, із його запереченням ролі особи у громаді та її цінності у становому суспільстві. Хоча на нашу думку цей підхід є поверхневим. В умовах церковного впливу на право середньовічної Європи, відповідно до християнської доктрини, дійсно зневажалася конкретна фізична особа, а її права, свободи та інтереси мали підкорюватися інтересам громади. Однак, з іншого боку, величезна увага приділялася душі та моральній сфері кожного індивіда, його самостійній відповідальності за свої вчинки. Правовий статус особи античного світу як джерела та центра обертання Ойкумени просто змістився із фізичного тіла на духовний, психологічний рівень, перейшов із сфери вчинків на сферу намірів, умислів та бажань, тобто із об’єктивної сторони правовідносин та правопорушень на суб’єктивну сторону.

У період просвітницького гуманізму було зроблено величезне досягнення: через повернення до античних цінностей але без заперечення християнської доктрини обидві складові правового статусу об’єдналися та утворили вдосконалений правовий інститут – сукупність прав, свобод та обов’язків особи як величезну цінність західної цивілізації.

У переважній більшості конституцій країн західної традиції права та численних деклараціях наддержавних структур (ООН, ПАРЄ, ЄС та ін.) реальне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, практична реалізація, недоторканість та їх захист є першочерговим обов’язком держави, який вона повинна виконувати інколи навіть на шкоду самій собі.

Для східної традиції права підхід до розуміння правового статусу особи та його забезпечення з боку держави зовсім інший. Комплекс прав та обов’язків особи тут сприймається не як результат досягнень самої особи, наприклад, як результат революційної боротьби чи цілеспрямованої діяльності опозиції, а як своєрідний подарунок від держави (правителя) із її доброї ласки. При такому підході обсяг, забезпечення та реалізація змісту правового статусу відбувається в заданому державою форматі, а фізичні особи не можуть ані просити, ані вимагати будь-чого – вони повинні лише пасивно приймати те, що їм пропонується. Цікаво, що надання особі обов’язків тут сприймається із не меншим позитивом, ніж надання прав (у західній традиції навпаки), адже надання обов’язків від держави сприймається громадянами як знак довіри, свідчення уваги та родинної любові, яку держава-батько приділяє своїм підданим-дітям. Особа не має просити державу забезпечити її права та обов’язки, що сприймається як вимога приділити їй увагу, як вихована дитина не має відволікати свого дорослого родича від важливих справ. Адже в умовах великої патріархальної сім’ї піклування про дітей є не обов’язком, а доброю волею старших, так само на рівні усього суспільства «…не кажіть Пророку: «Піклуйся про нас», а кажіть: «Наглядай за нами»…»[18] Однак якщо держава все ж таки надає свою увагу – це честь для особи і особа має виконувати надані їй права та обов’язки із усіх зусиль.

Ісламська концепція прав людини вважає, що право в цілому повинно опиратись на об’єктивний критерій – божу волю, а не на суб’єктивні інтереси і бажання, що досить часто підпадають під різного роду впливи [19]. З огляду на це основою прав і свобод людини в ісламській концепції прав є їх похідний від волі Аллаха характер. З цього приводу Абдулла ібн Абдаль-Мухсин ат-Турки зазначає, що права людини в шаріаті виходять із задуму незалежного від волі людей, категорій часу і місця, і будь-яких доктрин, тобто незалежно від різних критеріїв, практики в різних країнах зі своїми порядками і законами. Права людини відносяться до добрих справ Аллаха, які Він зробив для своїх підданих та роз’яснив у текстах і загальних основах шаріату. Згідно із ісламським світоглядом, яке не пов’язане із категоріями часу і місця, дотримання прав людини гарантується всім, виходячи із того, що найбільш надійною гарантією їхнього дотримання є їхнє джерело[20]. При цьому на відміну від західного світогляду, де призначення закріплення прав і свобод людини полягає у необхідності захистити людину від посягань держави, іслам сприймає владу як інститут, що пов’язаний правом та забезпечує його реалізацію. Влада та мусульманська держава виступає інструментом в руках Аллаха по втіленню в життя прав і свобод людини.

Така підкреслена повага до держави як уособлення влади у східній традиції права супроводжується разом із тим із своєрідним відстороненням приватних осіб та навіть територіальних громад від державних справ. Це можна пояснити все тим же патріархальним підходом до розуміння влади – діти не повинні не тільки втручатися у справи батьків, а й навіть цікавитися ними доти, доки їх прямо не запитають.

Отже підсумовуючи, можемо зазначити, що підхід до розуміння правового статусу особи, його змісту та забезпечення з боку держави у східній традиції права значно відрізняються від цього інституту у західній традиції. Ця відмінність ґрунтується не у свавіллі та авторитарності влади, а у глибинному правовому менталітету суспільства, де взаємини держави, суспільства та особи сприймаються через призму патріархального підходу.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: