Реалізація принципу «гармонійності розвитку» в різних групах держав східної традиції.

Принцип зваженої світової гармонії у існуванні та розвитку особи, суспільства та держави можна спостерігати в праві усіх правових сімей східної традиції та окремих східних державах, хоча й з деякими особливостями. В далекосхідних державах цей принцип історично ґрунтується на вже описаних ідеях конфуціанства. Конкретний суб’єкт в юридичному аспекті цієї філософії вступаючи в будь-які правовідносини повинен піклуватися про збереження цієї світової гармонії як на мікрорівні, наприклад, в родині, так і на макрорівні – під час реалізації абсолютних правовідносин або в громаді. Ця діяльність є абсолютно індивідуалізованою, її зміст та форма полягає на совісті суб’єкта та не повинна застосовувати або користуватися державною підтримкою. Будь-які правовідносини на думку Конфуція слід врегульовувати не за допомогою правового та державного впливу, а шляхом природної побутової поведінки «…навіщо вам (правителю) страчувати? Вам треба лише захопитися добрими справами, і весь народ так само спрямується до всього найкращого…»[33]

Будь яке звернення до державних органів в процесі цієї діяльності, особливо якщо вона стосується приватної сфери, або для захисту порушених прав є небажаною. Практично усі дослідники зазначають величезну роль попередніх примирних процедур в судочинстві тих держав, де поширювалося конфуціанство[34]. З філософсько-правового погляду відсутність потреби звертатися до державного органу за захистом ґрунтується як раз на описаній вище відсутності у держави функції організації людського суспільства. Зазначена тенденція є не лише історичною, а й активно застосовується у сьогоденні, хоча, звичайно із актуальними новаціями. Так, японська юридична наука починаючи з другої половини ХХ ст. наполягає на можливості вивчення та дослідження права тільки у його тісному зв’язку з соціологією[35]. Сучасний Китай, не зважаючи на включення його правової системи на даному етапі розвитку до соціалістичної, правовий менталітет та правову поведінку населення ґрунтує на конфуціанстві. Конфуціанська теза виборів до державних органів розуміє виборчий процес не з низу, коли населення обирає кандидатів, а з гори, коли правитель обирає собі помічників із населення, саме так тлумачиться теза виборності та залучення до влади широких кіл населення у пересічних громадян сучасної Піднебесної[36]. Отже, сучасний виборчий процес у Китаї повністю відповідає класичній конфуціанській концепції, хоча й критикується з поглядів західної традиції права.

Індія та південно-східна Азія концепцію світової та суспільної гармонії ґрунтують на філософських течіях брахманізму та буддизму. Тут до філософського обґрунтування цієї гармонії додається чинник божественної передбаченості такого порядку і вторинності державної ролі в його організації. Державна влада тут може виступати одним із багатьох організуючих суб’єктів, але зовсім не найавторитетнішим та неуспішним. Яскравою ілюстрацією такого підходу є діяльність колоніальних європейських адміністрацій на території цих держав у ХІХ ст. – вона мала осередковий характер та поширювалася як правило на вихідців із Європи, місцеве ж населення при формальному підкоренні (що відповідало попередньо описаному принципу невтручання), не визнавало авторитет цих органів в повсякденному житті та врегулюванні правовідносин, користуючись власними органами самоорганізації, третейськими та громадськими структурами тощо.

В іудейській традиції принцип бездержавної гармонії суспільства описаний в Торі. Запровадження царської влади, відповідно до цього описання, є виключно ініціативою населення, яка не схвалюється богом. Бог вустами своїх пророків застерігає народ, що царська влада не додасть гармонії та впорядкованості суспільству і без неї можна обійтися шляхом використання інституту суддів[37] .

Мусульманська правова традиція заперечує суспільно гармонізуючу роль державної влади історично, з самого початку свого зародження. Весь період формування базової мусульманської правової доктрини припав на гоніння Мухаммеда владними колами Аравії та поширення ісламу серед численних бедуїнських племен, які більше використовували самоврядні структури. В подальшому, вже після офіційного визнання ісламу в арабських державах роль державних органів залишалася вторинною через існування інституту імамату та емірства, а згодом, коли іслам поширився в Азії та Північній Африці для формування суспільної психологічної єдності з’явилася теза Дар-ес-Саламу – єдиної спільної мусульманської території, що складається із громад мусульман. Державні органи ж тут сприймаються як деякі традиційні, але не загальнообов’язкові способи захисту порядку та виконавчі структури деяких мусульманських громад. Цікавою особливістю тут було наділення органів державної влади виключно виконавчими функціями, адже законодавчі належали богу та його пророкам і релігійним служителям[38], а судові були притаманні громадським судам, третейським[39]  і знову таки релігійним служителям. Роль суду на думку західних науковців при такому розподілі обов’язків зводиться не до західно-традиційного захисника законності та правопорядку, а до зберігача культурної традиції[40].

Описаний принцип гармонії суспільства, який в різних формах та виявах зустрічається практично в усіх правових системах східної традиції права призводить до унікального парадоксу щодо ролі державних органів в управлінні суспільством. З одного боку, їхня роль для суспільства є допоміжною, а повноваження здебільшого зосереджені в сфері виконавчої влади. Законодавство і судочинство стоїть над державним органом не в результаті запровадженого їм самим принципу законності, як це відбувається в західній традиції права, а в результаті вищого замислу, для якого державний орган та його роль в управлінні суспільством є вторинною та необов’язковою. З іншого боку, в межах своєї ролі держава східної традиції права виступає абсолютом – єдиною структурою яка може виконувати покладені на неї функції, а отже є набагато більш потестарною ніж західна. Політологи – орієнталісти визначають східну державну владу як таку, що позбавлена впливів будь-якого суспільного лобізму[41].

 Обмежувачем державної влади тут виступає не законність і справедливість, а божественна чи природна гармонія, для якої державні органи є рядовими непривілейованими суб’єктами.

Отже, підводячи підсумок, можемо зазначити, що невід’ємною рисою правового простору східної традиції права є принцип гармонійного розвитку особи, суспільства та держави. Цей принцип є основою та обґрунтованою моделлю не тільки розвитку та змін у правових інститутах східної традиції, але й розбудови взаємин у суспільстві. Принцип гармонійного розвитку східної традиції права за своєю суттю, змістом та відповідним впливом на державний та суспільний правовий розвиток по багатьох рисах є протилежним до принципів організації суспільства, держави та правового менталітету західної цивілізації, а, отже, виступає одним із показників розмежування східної та західної традиції права.

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: