Принцип активної участі суб’єктів регулювання в суспільних процесах західної традиції та його сприйняття у східній традиції права.

Невід’ємним від правового статусу особи інститутом у західній правовій системі є інститут участі громадян у державних процесах, тобто інститут демократії у її прямому та представницькому прояві. Інститут демократії є безперечним надбанням західної традиції права – він лежить у її коріннях античності у полісній моделі управління; проходить як невід’ємна ознака середньовіччя у вигляді участі дворянства в управлінні державою та праві міст на самоврядування; розширення демократичних ініціатив є однією із найважливіших причин європейських буржуазних революцій; а максимальне розширення кола учасників демократичних процесів разом із гарантованістю прав і свобод людини і громадянина вважається рисою будь-якої сучасної цивілізованої держави «першого світу». Найрадикальнішим проявом участі населення у державних справах у західній традиції права є jus resistendi – право на повстання, спротив пригніченню та протидію влади[21].

Західна традиція права ґрунтується на демократичних засадах, просякнута ними в усіх своїх правових інститутах та не усвідомлює свого існування без них. У сучасних глобалізаційних тенденціях правового, політичного та економічного розвитку світу країни західної традиції права здебільшого займають флагманське становище, їхня роль у міжнародних організаціях та вплив на інші держави є величезними. Саме у питанні демократії та участі населення держави у її управлінських процесах міститься один із кризових моментів дискусії між західною та східною традиціями права. Суспільства та держави західної традиції дуже часто дорікають державам східної традиції щодо недостатньої демократичності, в свою чергу суспільства східної традиції «не можуть зрозуміти» таку величезну увагу до цього питання та сприймають наполегливість «західних» держав як втручання у власні внутрішні справи.

Насправді в цьому питанні немає правих та неправих, але є два різних простори із своїми особливостями еволюції, своїми власними спробами, досвідом, досягненнями та помилками. Весь період існування західної традиції права демократичні перетворення були досягненнями у напруженій боротьбі, що точилася століттями із допомогою найрізноманітніших засобів серед яких були філософські твори інтелектуальних лідерів свого часу, журналістські розслідування акул пера, величезні матеріальні витрати міщан та буржуазії, мітинги, ходи та демонстрації багатотисячного натовпу та, врешті решт, кров та життя загиблих заради омріяної мети. Через усі ці чинники демократія для західного суспільства є величезною цінністю, що здобута століттями тривалої боротьби. Крім цього, демократичні перетворення у досвіді західних суспільствах часто відбувалися у період складних криз і були шляхом вирішення та подолання кризової ситуації. Отже, на думку представників західної традиції права демократичні засади є невід’ємною рисою розвинутого цивілізованого суспільства, які досягнуті величезними зусиллями (через це додатково цінними), є свідченням досягнення суспільством певного культурного рівню та одним із гарантованих способів вирішення суспільно-державних криз (на їхній досвід).

Якщо ж розглянути еволюційні процеси у державах східної традиції права, то можна побачити, що більшості описаних чинників тут не реалізувалося.

В історичному процесі демократичні ініціативи, що формували важливі етапи правової еволюції заходу, у східній цивілізації або не сформувалися, або не відігравали видатної ролі. Так, у Стародавній період держави східної традиції розвивалися здебільшого за моделлю азійського способу виробництва[22], де вертикально організоване суспільство підкорювалося правителю. Тут для того, щоб вплинути на державні процеси треба було не протиставляти себе владі, а навпаки, вбудуватися у її систему. Причому держава сама часто створювала соціальні ліфти для того щоб із одного боку запобігати масовому незадоволенню, а з іншого – використовувати потенціали талановитих представників населення. Зразками таких ліфтів можна назвати іспити на державну службу у Китаї, започатковані реформами Шан Яна, школи писемності Єгипту, шлюбні традиції Японії тощо.

В період Середньовіччя в східній традиції не існувало ані самоврядних міст типу Магдебургу, ані торгівельних республік типу Венеції, Генуї та Ганзи, місцеві феодали не укладали сюзеренно-васальних договорів щоб потім мати можливість тиснути на своїх бенефіціарів, а правителі не залишалися безпорадними перед дворянськими коаліціями і не шукали інших прибічників серед своїх підданих, отже «третій стан» не отримав ґрунту для боротьби за свої свободи. Разом із тим, помилковим буде твердження про безпорадність перед свавіллям та абсолютну пригніченість широких кіл східного суспільства порівняно із західним. Монархії сходу практично одразу перейшли до абсолютної форми правління та централізовано-унітарного устрою. Така жорстка вертикаль влади не захищала населення від верховного правителя, але могла реально запобігти зловживанням на місцях. Практично в усіх державах середньовічного сходу починаючи від японського Хейану та закінчуючи Османською імперією існувала досить ефективна модель державної канцелярії скарг, де пересічні громадяни могли вимагати відновлення справедливості. Ефективність цією моделі забезпечувалася не тільки абсолютною владою монарха, а й загальною патріархальною системою суспільства: місцевий феодал був в очах імператора таким саме рабом, як і зубожілий селянин, а отже так само не мав імунітету проти верховної влади. Такий підхід створював у широких кіл суспільства образ мудрого, справедливого та великого правителя, длань якого може покарати будь-кого, не звертаючи увагу на його попередні досягнення та статус і, таким чином, відновити справедливість.

Перехід до буржуазного ладу у східній традиції також мав свої особливості. Якщо на Заході цей процес відбувався усвідомлено, із активного бажання та потреби широких кіл суспільства, то тут мала місце або ініціатива згори, як у випадку революції Мейцзи, або зовнішній тиск, як у випадку революції Ататюрка. Значна кількість держав східної традиції права перехід до буржуазного ладу зазнала у вигляді низки поступових, повільних та практично непомітних реформ. Досвід населення європейських держав у боротьбі за свої права із їхніми кривавими революційними подіями зустрів в очах східної громадськості не захоплення, а переляк. Східна цивілізація, для якої будь-які повстання проти влади і так є злом, що посягає на основи миробуття та йде всупереч релігійним канонам, поширила свій негатив й на демократію, як причину революцій. Наслідком такої ситуації стала незакріпленість класичних демократичних свобод буржуазного періоду у їх західному розумінні, так званих свобод І покоління, у масовій свідомості населення держав східної традиції та оскарження їхньої цінності.

На сучасному етапі державно-правового розвитку ставлення до демократичних інститутів у населення східної традиції права дещо пом’якшилося. Столітня співпраця із західною цивілізацією, глобалізацій ні процеси в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й у правовому напрямку, не тільки наблизили світи Сходу та Заходу один до одного, а й навчили їх розумітися. Східна цивілізація наочно побачила певні переваги демократичного ладу та погодилася імплементувати його інститути у власні правові системи. Прикладом такої імплементації можуть виступати численні новоприйняті конституції різних держав східної традиції права, де зазначаються виборність влади, права і свободи громадян, розподіл влади на гілки та інші традиційні інститути демократії. Разом з тим, слід відзначити, що й тут сприйняття східною правовою традицією західних новацій відбувається через самобутну призму, із численними обмовками та застереженнями. Так, практично усі держави мусульманської сім’ї у своїх установчих актах зазначають релігійну складову у діяльності державних органів та суспільства.

Держави південно-східної Азії менш піддаються релігійному впливу, отже там впровадження демократичних інститутів відбувається із урахуванням філософських вчень та культурних традицій. Тут участь у державній діяльності сприймається як накладений на людину обов’язок, а не її власна ініціатива. Накладення цього обов’язку відбувається вищестоящими особами на їх розсуд та ґрунтується на користі, яку, на їх думку, може принести особа для суспільства і держави. У свідомості місцевого населення формується ідея, що для участі в управлінні державою слід не ходити на вибори, а вдосконалюватися та вчитися, намагаючись власними досягненнями привернути увагу державних посадовців і отримати від них відповідні повноваження, і вже таким чином впливати на державно-суспільні процеси.

Отже, підсумовуючи вищенаведене, можемо зазначити, що демократичні ініціативи та участь населення в управлінні суспільством у східній традиції права має своє розуміння та свою еволюцію, суттєво відмінну від подібних процесів у західній традиції. Реалізація будь-яких демократичних інститутів тут відбувається через призму власних релігійних, філософських та культурних традицій. Зміст та форма реалізації демократії у східній традиції права по багатьом параметрам відрізняється від західної та існує у своєму самобутньому вигляді. Твердження що суспільство східної традиції права за своєю природою є авторитарним (у негативному контексті цього поняття) ґрунтується виключно на західному розумінні демократії та не враховує різницю у правовому менталітеті.

 

 Поняття «невтручання в хід подій» в східній традиції права.

Як вже зазначалося вище, одним із наріжних каменів західної правової цивілізації є антропоцентричний підхід. Людина тут є центром буття, активним учасником усіх процесів, що відбуваються із нею самою, суспільством та державою. Активна участь особи у визначенні правового статусу у західній традиції права проявляється навіть у тому, що базовими юридичними ознаками, що описують особу західна традиція права називає дієздатність – тобто можливість власними діями створювати для себе права та обов’язки. Активна позиція у житті та власній долі тут є одним із найкращих визначень особи. В усіх сферах суспільного буття людина сприймається як «цар подій», що має право змінювати під свої потреби усе навколишнє.

Східна традиція права такий підхід не підтримує. Тут людина виступає лише як маленька піщинка у потоці загального перебігу подій. Її правовий статус визначається низкою зовнішніх чинників, які на думку східної традиції права не можуть бути змінені лише через бажання людини. До таких чинників належить й становище у родині-роді, права і обов’язки щодо громади та держави та інші. Причому найважливішою різницею між західною та східною традиціями є те, що на східний погляд особа й не повинна намагатися змінювати свій статус. Намагання досягти неможливого, збільшити свої права та обов’язки, принципово змінити правовий статус східна традиція вважає шкідливим як для самої особи, так і для усього, що її оточує. Такий підхід закріплюється у низці філософсько-правових концепцій, що формують правову систему східної традиції права. Ці концепції присутні в усіх державах східної традиції права, хоча в різних підсім’ях мають свої особливості у тлумаченні та застосуванні.

 Так, одним із наріжних каменів правової та культурної свідомості східних азійських держав є даоський принцип «у-вей» - невтручання у природний хід подій[23]. Цей принцип є популярним у Китаї, Кореї, Таїланді та інших державах далекого сходу із поширенням даосизму.

В сучасній філософській та правовій традиції принцип «у-вей» має комплексний характер: грунтуючись на даоському філософсько-базисному фундаменті протягом століть свого розвитку та закріплення у правовому менталітеті далекого сходу, він включив в себе елементи конфуціанської та дзен-буддиської традиції. Численні тези Конфуція містять в собі образ ідеальної людини та її ролі в праві й політиці як старанного, кропіткого але малоініціативного виконавця з основним завданням правильно пройти шляхом, передбаченим Небом. Конфуцій оспівує ідею невтручання простої людини в політику: «…країна в небезпеці – її не відвідуй, в країні заколот – там не проживай…»[24], «…не викликай репетування в країні, не викликай репетування в родині…»[25], «…нехай буде правителем – правитель, слуга – слугою…»[26], «…коли під Небом йдуть шляхом, народ не розмірковує…»[27], «…Як може чиновник завадити Небесному повелінню (своїми діями)…»[28]. 

Впровадження цього культурного принципу до правового поля зазначених держав відображається у цілій низці юридичних інститутів. У правотворчості це великий вплив правових звичаїв та традицій, у конституційному та адміністративному праві, де він проявляється особливо яскраво – абстрагування більшості населення від виборчих процесів та активній участі у політиці, що не сприймається самим населенням як обмеження його політичних прав, характерне для західної традиції права. Адже усі ці перелічені держави історично складалися як централізовані монархії з вертикально підпорядкованим чиновницьким апаратом та відсутністю участі й втручання населення у державно-управлінські процеси. Загальний державний механізм сприймається як цілісна система, що працює та може досягнути успіху лише коли усі її складові виконують потрібні та заплановані завдання, а будь-яка ініціатива знизу, не врахована та не передбачувана загальним алгоритмом, що створився на горі не тільки не покращить ситуацію, а навпаки, завдасть шкоди.

Дії особи мають вписуватися у загальний рух суспільства та держави, вона має пливти за течією подій та не відхилятися від завданого русла. Досягнення особи тут ідуть через її внутрішній зростання, а зовнішні атрибути правового статусу набуваються завдяки діяльності не самої особи, а сторонніх сил, які, оцінивши внутрішнє зростання суб’єкту, змінюють його правовий статус.

Однак, при проведенні аналізу принципи, подібні у-вей спостерігаються й у тих азійських державах, де даосизм та конфуціанство не поширювалися. Так в Індії, починаючи з ІІ тисячоліття до н.е. брахманізм наполягав на стійкій, сформованій правовій системі з передбаченим для кожної особи незмінним довічним правовим статусом - кастою, непохильної традиційності державно-правових інститутів, на яке населення не впливало на практиці й не повинно було активно впливати навіть в теорії. Буддизм, що поширився згодом не тільки півостровом Індостан, а й усією південно-східною Азією і врешті-решт Японією та Монголією з характерним для його ідеології відстороненням та пасивним спогляданням ще більше заглибив цей аспект в правовому полі. Реалізацією цих аналогічних даоському принципу у-вей теорій на практиці в Індії став державно-правовий принцип «ахімси», вперше описаний в Упанішадах[29], задекларований в ХХ ст. М. Ганді. Унікальний випадок в історії держави і права, коли протест проти діяльності державних органів проявлявся не в дії, а в бездії – ненасильницькій громадянській непокорі та пасивному ігноруванні влади, що насправді є дуже ефективним та природнім для східної правової традиції.

В іудейській правовій традиції принцип невтручання суб’єктів в загальний хід подій ґрунтується не на природній стабільності системи, а на загрозі потенційного ризику посягнути на космогонічний божественний план розвитку світу в цілому та суспільства зокрема. Прикладом практичної реалізації цієї філософської традиції може виступати невизнання державності Ізраїлю ультра-ортодоксальними іудейськими колами, на думку яких створення сучасного Ізраїлю було виключно людською, не божественною ініціативою, а, отже неправильним. Ще в 1912 р. в Катовіцах (Польща) була заснована організація всесвітнього об’єднання ультра-ортодоксального іудаїзму «Агудат Ісраель», яка заздалегідь засудила будь-які наміри створити державу Ізраїль зусиллями міжнародних організацій[30]. Разом з тим, слід зазначити, що іудейська правова традиція внаслідок об’єктивних історичних обставин зазнала величезного впливу західної традиції права, що призвело до зменшення сучасної ролі та практичної правової реалізації описаного принципу.

Мусульманська культурна традиція має серед своїх положень аналогічний у-вей принцип, який ми можемо назвати «іншалла», що дослівно перекладається «на все воля Аллаха»[31]. За своїм змістом цей принцип достатньо наближений до іудейського та ґрунтується на визнанні божественної участі як у створенні світу, так і в постійному управлінні ним. Але іншим боком медалі тут виступає й підкорення суб’єктів практичних правовідносин божественним замислам, наприклад в тезі, що право є стійкою надсуспільною категорією, зміст якої не повинен змінюватися за бажанням окремих осіб чи державних органів, що по суті позбавляє їх легітимізованих законотворчих ініціатив та залишає їм лише сферу тлумачення та правозастосування.

Така модель яскраво перекликається з описаною вище китайською правовою традицією, хоча ми й усвідомлюємо, що взаємний історично-досвідний вплив цих явищ, про який ми б беззастережно казали зустрівши подібну схожість у західній традиції права, є малоймовірним.

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене ми можемо стверджувати, що не дивлячись на численні відмінності права східних правових сімей, можна спостерігати в них певні досить різноманітні але змістовно схожі прояви спільних правових характеристик. Зокрема, таким можна назвати принцип «невтручання в хід подій» - «у-вей» - «ахімса» - «іншалла», заперечення важливості активної участі населення у демократичних державно-управлінських процесах, відсутність самостійної ролі особи у формуванні свого правового статусу та визнання за найважливішу суспільну цінність не особистості, а структурованого кола осіб – державу, громаду, рід.

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: