Костянтин Іванович Острозький (1460—1530)

Наймогутнішим князівським родом наприкінці XV — у першій половині XVI ст. був рід Остро­зьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібнос­тями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький.

Костянтин Острозький — видатний полководець і державний діяч Вели­кого князівства Литовського, доклав значних зусиль до захисту українських земель від татарських нападів.

Найімовірніше, він народився у 1460 р. в Острозі. Відзначився мужністю під час воєнних дій Литви проти Московського князівства у 1492—1494 рр. Пізніше як намісник замків у Вінниці й Брацлаві зайнявся організацією оборони українських земель від нападів татар. Німецький дипломат Зігмунд Гербенштейн писав про військову тактику Костянтина Острозького так: «Костянтин безліч разів розбивав татар; при цьому він не виступав їм назустріч, коли вони ватагою йшли грабувати, а переслідував обтяжених здобиччю. Коли вони діставалися до місця, де, на їхню думку, можна було, через віддаленість, нічого не боятися, перевести подих і відпочити — а це місце бувало йому відоме, — він вирішував напасти на них і наказував своїм воїнам приготувати для себе їжу тієї ж ночі, бо наступної він не дозволить їм розводити велике багаття... Чергового дня Костянтин, коли татари, не помі

чаючи вночі ніяких вогнів і вважаючи, що вороги повернули назад або розійшлися, відпускали коней пастися, різали худобу й бенкетували, а потім поринали у сон, з першими променями сонця нападав на них і вчиняв їм повний розгром».

Завдяки виявленим військовим здібностям К. Острозький був призначений першим гетьманом (го­ловнокомандувачем) Великого князівства Литовського. Під час війни з Москвою у 1500 р., у битві під Ведрошею, К. Острозький потрапив у полон, із якого втік у 1507 р. і знову отримав посаду гетьмана. У наступні роки він зажив слави видатного полководця. Так, очолюючи 35-тисячне військо, у бою під Оршею (вересень 1514 р.) ущент розгромив 70-тисячну московську армію. Відомі блискучі перемоги Костянтина над татарами під Вишневцем (1512 р.) і Ольшаницею (1527 р.). Усього він провів 33 битви, з яких лише у двох зазнав поразки. Попри православне віросповідання, князь займав високі державні посади, які могли обіймати тільки католики: віденського каштеляна і тракайського воєводи.

Водночас він дбав і про збагачення роду Острозьких, постійно збільшуючи володіння, у яких пра­цювало близько 60 тис. підданих. До війська рід виставляв 426 вершників. Виступаючи ревним за­хисником православ'я, Костянтин витрачав великі кошти на будівництво й ремонт храмів, зокрема у Вільно, Турові. Києві й Жидичині. Князь мав двох синів — Іллю та Василя. Помер він у серпні 1530 р. Похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря.

 

 

ПЕРСОНАЛИ Історичний портрет Хаджі Гірей (? — 1466)

Хаджі Гірей — перший хан із кримської династії Гіреїдів, засновник держави Кримське ханство. Хаджі Гірей народився в Литві, куди відступив його батько після поразки в боротьбі з Тамерланом. Дитинство Хаджі проходило в Білорусі та Литві, тут він легко здружився з багатьма нащадками литовських багатих сімей, зокрема з майбутнім мар­шалом Литви Михайлом Радзивілом. Хаджі Гірей здобув традиційну му­сульманську освіту і рано навчився військовій справі.

У 1410 р. разом із сімома татарськими хоругвами (5000 осіб) узяв участь у Грюнвальдській битві, командуючи підрозділом. В обмін на участь у цій битві татари отримали військову і політичну допомогу Великого князів­ства Литовського.

Боротьба за кримський престол була дуже тривалою. Тричі Хаджі Гірей намагався стати правителем Криму — у 1428, 1433 і 1443 роках, проте всі три спроби були невдалими. У 1449 р. оголосив незалежність ханства від Золотої Орди.

Після цього він займав престол до своєї смерті в 1466 році, з корот­кою перервою в 1456 р., коли владу тимчасово захопив його син Айдер. Закріпившись на троні, Хаджі Гірей переніс столицю Криму з міста Кирим до міста Кирк-Ер. звідки Мснглі І Гірей переніс її до Бахчисарая.

У зовнішній політиці Хаджі Гірей орієнтувався на шляхетську Польщу. Зокрема, у 1461 р. він під­тримував Казимира IV, який намагався захопити Новгород. Правитель Криму вів боротьбу проти Зо­лотої Орди. У 1465 р. він завдав поразки хану Великої Орди Ахмату. що йшов походом на Москву.

ПАМ'ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ ТА ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав у другій половині XIV — першій половині XVI ст.

 

ФАКТИ

Стислий довідник СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Українське населення в другій половині XIV — першій половині XVI ст. поділялося на привілейо­ваний та непривілейований стани.

Соціальний устрій на українських землях у другій половині XIV — першій половині XVI ст.

Шляхта та духівництво належали до привілейованого стану, міщани та селяни — до непривілейо-ваного стану.

Шляхта — земельні власники, які мали право обіймати державні посади, виконували військову службу та звільнялися від сплати податків. Шляхта поділялася на велику (пани, магнати), середню та дрібну.

Духівництво — служителі православної церкви, поділялися на верхівку (митрополит, архієписко­пи, єпископи) і рядових священнослужителів.

Міщани — жителі міста, які займалися ремеслами й торгівлею, сплачували податки й виконували повинності на користь держави та власників міст. Міщани поділялися на патриціат (багаті купці, цехові майстри), бюргерів (середні й дрібні купці та ремісники), плебс (біднота, слуги).

Селяни — жителі сільської місцевості, які займалися сільським господарством, сплачували по­датки й виконували повинності на користь держави та власників землі. Залежно від виду повинності селяни поділялися на слуг, данників і тяглих селян. Основними повинностями селян були панщина й оброк.

Із кінця XV ст. на на півдні України починає формуватися новий соціальний стан — козацтво. Слово «козак» —тюркського походження, воно означає «вільна озброєна людина». Перша документальна згадка про українських козаків у писемних джерелах відноситься до 1489 р. (М. та Й. Бєльські, «Польська хроніка»).

Господарство українських земель залишалося натуральним. Основними галузями економіки були сільське господарство, промисли, ремесла й торгівля. Набувало поширення фільваркове гос­подарство.

Господарське життя на українських землях у другій половині XIV— першій половині XVI ст.

Міста поділялися на великокнязівські та приватновласницькі залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Деякі міста (Львів. Кам'янець-Подільський, Луцьк, Київ) мали магдебурзьке право.

Органом міського самоврядування був магістрат на чолі з війтом, який складався з двох коле­гій — лави (суд у кримінальних справах) і ради (адміністративний орган і суд у цивільних справах).

СЛОВНИК

Поняття її терміни

Бюргери — середні верстви міського населення, середні й дрібні купці та ремісники.

Війт — глава магістрату, якого призначав уряд чи король із числа заможних впливових людей.

Данники — особисто вільні селяни, що сплачували данину державі за користування орними зем­лями та угіддями.

Дворянство — соціальний стан, наділений привілеями (переважно спадковими). Термін «дворяни» відомий в Україні з XII ст. Спочатку вони були слугами при князівських дворах, а згодом перетвори­лися на власників землі.

Духівництво — служителі церкви, основним завданням яких є пропагування віровчення, задово­лення релігійних потреб віруючих, здійснення культових обрядів.

Козацтво — «вільні озброєні люди», соціальна група, яка почала формуватися на півдні України наприкін.XV ст.

Лава — одна з колегій магістрату, суд у кримінальних справах.

Магнат — великий земельний власник, представник родовитої та багатої знаті.

Міщани — жителі міста, які займалися ремеслами й торгівлею, сплачували податки й виконували повинності на користь держави та власників міст.

Оброк — натуральна або грошова данина, яку сплачували залежні селяни своєму пану.

Пани (магнати) — представники привілейованого стану, які відрізнялися від інших груп населення давністю роду, спадковим землеволодінням і певними правами.

Патриціат — вищі верстви міського населення, багаті купці, цехові майстри.

Плебс — нижчі верстви міського населення, біднота, слуги.

Привілей — грамота, якою надавалися певні права й переваги окремим особам або суспільним станам.

Рада — одна з колегій магістрату, адміністративний орган і суд у цивільних справах.

Селяни — жителі сільської місцевості, які займалися сільським господарством, сплачували подат­ки й виконували повинності на користь держави та власників землі.

Слуги — особисто вільні селяни, що отримували земельні наділи за військову службу.

Тяглі селяни — особисто вільні або залежні селяни, що не мали власної землі й виконували повин­ності за користування землею господаря.

Фільварок — багатогалузеве господарство, яке ґрунтувалося на примусовій праці селян та виго­товляло продукцію для продажу на ринку.

Ярмарок — торг, який влаштовувався регулярно в певному місті для продажу й купівлі товарів.

Для допитливих

Додаткова інформація Соціально-економічні процеси на українських землях в XIV—XVI ст.

У XIV—XVI ст. зростало велике феодальне землеволодіння, причому не тільки князівське, а й бо­ярське. Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Унаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зрос­тав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій пан­щині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

У соціальній сфері українських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

Верхівку панівного стану шляхти утворювала титулована знать — нащадки князів Рюрико-вичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдя­ки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. Із часом формувався поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.) та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. «Сходинку» нижче займали пани, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Середній прошарок шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, який відбував військову повинність. Найнижчий прошарок складали дрібні шляхтичі-службовці. що виконували різні повинності, та «панцерні слуги», котрі відбували військову службу. їхне життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.

Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насампе­ред у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля визнання права приватної власності на свої зе­мельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434—1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах із поль­ською шляхтою.

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення.

Протягом XIV—XVII ст. становище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час пере­бування українських земель у складі Литви православна церква мала значні права та привілеї, пе­ребувала під опікою держави і користувалася авторитетом у суспільстві. Проте після Люблінської (1569 р.) та Берестейської (1596 р.) уній православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла, з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тобто денаціоналізацію українців.

Третім станом, шо в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. Верхівку міщан складав патриціат (у його руках зосереджувалися самоврядні органи управління), середній прошарок — поспільство (ремісники, торгівці, купці), низи — наймані працівники (сторожі, слуги), гультяї, жебраки тощо.

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об"єднувалося в цехи зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі.

За польсько-литовської доби поширилося в містах України магдебурзьке право. Уперше воно було запроваджене в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще

в XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалі та дарування права на створення органів місцевого самоуправління. Першим містом України, яком в 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Сянок (ни? входить до складу Польщі). Згодом це право було надане Львову (1356 р.), Кременцю (1374 р.), Києв (1494—1497 р.) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Магдебурзьке право стало основою житт значної кількості міст України.

Особливістю міст Галичини, Західного Поділля, Закарпаття й Західної Волині була етнічна строкатість їхнього населення. У містах проживало чимало німців, вірмен, поляків і євреїв. Наприкла; у першій чверті XV ст. у Львові 70% мешканців становили німці, у Кам'янці-Подільському виниклі окремі українська, вірменська й польська громади. Чужоземці користувалися різноманітними пільга ми, які отримували від королівської та князівської влади; натомість православним українцям чинили ся явні перешкоди для вступу в цехи й обрання до органів самоврядування, що породжувало конфлік ти на етнічній та релігійній основі.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанствс було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділя ють на три групи:

• чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Дан ники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники.

• тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основним і формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податкі (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

• службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Боні об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалио до відбування панщини та сплачували данину.

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово ново верстви — козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.

ПАМ'ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ ТА ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав у другій половині XIV — першій половині XVI ст.

 

Стислий довідник КУЛЬТУРНЕ Й ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Друга половина XIV — перша половина XVI ст. стали перехідною добою в історії української куль­тури: з одного боку, розвивалися традиційні форми літератури й мистецтва, успадковані від Київської Русі та Галицько-Волинської держави, з іншого — поширювалися загальноєвропейські культурно-освітні рухи.

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: