СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

Виконавчу владу в демократичних країнах здійснюють відповідні органи й установи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління. Для їх позначення, як правило, використовуються терміни «адміністративний апарат» або «апарат державного управління». Вершиною системи органів виконавчої влади є уряд.

В країнах з парламентарною і змішаною республіканською формами державного правління уряд є одним з вищих органів держави. Зокрема, у відповідних країнах уряд конституційне визначається вищим органом виконавчої влади.

У президентських республіках виконавчу владу очолює президент, який сприймається як її уособлення й безпосередній носій. У США взагалі не виділяють поняття уряду, а використовують для відповідних цілей терміни виконавча влада та президентська адміністрація.

Інша картина щодо ролі глави держави спостерігається в країнах з парламентарною формою державного правління, а також у частині республік із змішаною формою. Тут глава державу не може бути включений до системи органів виконавчої влади. Він насамперед наділений повноваженнями, природа яких випливає саме зі статусу глави держави.

 

53. КОНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УРЯДІВ

Важливе значення для характеристики урядів і з'ясування приро­ди взаємозв'язків органів законодавчої і виконавчої влади мають питан­ня конституційної відповідальності. Сюди насамперед слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом і відповідальність у порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього процедур.

Власне політичну відповідальність уряду перед парламентом не­рідко називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її ви­значення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представниць­кому органі. Можливість такої відповідальності припускається в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління. В президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.

На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підста­ви прямо встановлені в конституціях, власне політична відповідальність уряду значною мірою суб'єктивна. В дійсності характер і значення такої відповідальності визначаються реальними політич­ними інтересами.

У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне політичної відповідальності уряду — колективна та індивідуальна. Пи­тання про їх взаємозв'язок звичайно не регламентується у праві і має бу­ти віднесене до сфери реальної політики.

54. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГЛАВИ УРЯДУ В УМОВАХ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ.

Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають шляхом проведення загальних виборів, які звичайно мають прямий характер,

США. Громадяни обирають вибірників. У свою чергу, вибірники утворюють колегію, яка обирає президента

Однак звичайною є все ж таки практика встановлення абсолютно результативних процедур визначення волі виборчого корпусу на загальних виборах президента.

У парламентарних республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, які звичайно мають багатоступінчастий характер. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною на його основі спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента парламентом або спеціальною колегією в першому турі голосування потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності — абсолютна більшість у другому чи подальших турах.

Для обрання на пост президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Звичайно це 35р або навіть 50р (Італія).

Строк повноважень президентів звичайно варіюється від чотирьох до семи років.

Конституції багатьох держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У Мексиці не припускається навіть повторне обрання однієї і тієї самої особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше двох разів.

 

55. СПОСОБИ ФОРМУВАННЯ УРЯДІВ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

У країнах із змішаною республіканською формою, а також з парламентарними формами правління застосовується так званий парламентський спосіб утворення уряду. Суть його полягає в тому, що представницький орган безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури.

Конституції, прийняті в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління, фіксують загальні процедури формування уряду, засновані на спільних діях парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій мають свої відмінності.

У багатьох країнах глава уряду після його призначення повинен у встановлений основним законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму з тим, щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту приймають абсолютною більшістю голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду.

Деякі конституції передбачають участь парламенту в процедурі формування уряду ще до того, як його склад буде визначений.

Роль парламенту у формуванні уряду зовні досить активна і в деяких інших країнах. Але тут запроваджені більш складні процедури відповідного характеру.

56. СКЛАД І СТРУКТУРА УРЯДІВ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

У зарубіжних державах залежно від форми правління уряди формуються двома основними способами: парламентським і позапарламентським. Парламентський спосіб форму­вання уряду застосовується у країнах з парламентарними формами правління. Мандат на формування уряду в цих країнах одержує та партія або партійна коаліція, яка пере­могла на виборах до парламенту, тобто одержала більшість місць у парламенті (у нижній палаті). Це положення у кон­ституціях зарубіжних країн викладено досить поверхово або зовсім відсутнє.

До складу уряду входять міністри (40—45 чол.) та їхні парламентські секретарі (40—45 чол.), і в повному обсязі нараховується близько 100 чол. Вживають кілька найменувань для визначення посадових осіб, які входять до складу уряду. Найчастіше вживають терміни "державний секретар" і "міністр".

Зі складу уряду виділяється Кабінет — група найбільш впливових членів уряду (близько 20 чол.). Попередньо вста­новлених правил членства у Кабінеті немає.

Основний Закон ФРН 1949 р. (ст. 63) покладає відпові­дальність за утворення федерального уряду насамперед на бундестаг і федерального канцлера, а не на главу держави. Уряд Італії (Рада Міністрів) формується головою Ради Міністрів і затверджується президентом.

Позапарламентський спосіб формування уряду застосо­вується в основному в президентських республіках. У цих країнах глава держави особисто є носієм урядової влади. Він сам добирає, призначає і звільняє членів уряду.

 

57. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УРЯДУ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ. СКЛАД СТРУКТУРА

Згідно зі статутним правом, вищим органом виконавчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на практиці, за конституційною угодою, країною керує "Уряд її Величності", в якому головну роль грає Прем'єр-міністр. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті громад.

Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне Уряд) та офіційний Уряд не збігаються. Кабінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20—22 міністрів найважливіших міністерств. До Кабінету входить так званий "внутрішній кабінет" — неформальне об'єднання З—5 міністрів, які користуються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний Уряд формується Прем'єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складається з чотирьох груп.

До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції і є членами Кабінету. Друга група — це міністри без портфелів, члени Уряду, які займають традиційні посади — лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними міністрами та є заступниками у найбільших міністерствах. Четверта група складається з молодших міністрів, які призначаються для забезпечення зв'язку між міністрами і Парламентом. У рамках Уряду створюють допоміжні органи — комітети. Як правило, вони формуються Прем'єр-міністром за напрямами діяльності Уряду.

Уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо.

58. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УРЯДУ ФРАНЦІЇ.

Уряд Франції виступає у формі Ради міністрів, що об'єднує усіх його членів під головуванням Президента. Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов'язковому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру, про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем'єр-міністра.

Формування Уряду належить до компетенції Президента. Зокрема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє Президенту, який призначає їх.

Новий Уряд за Конституцією не зобов'язаний подавати свою програму і склад на затвердження нижньої палати парламенту. Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Групою депутатів Національних зборів може бути поставлена на голосування резолюція осудження. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депутатів. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти відставку Уряду і призначити нового Прем'єр-міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів.

 

59. СТРУКТУРА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ФРАНЦІЇ

Одним із найбільш складних питань сучасної французької держави і до сьогодні є розподіл повноважень між президентом, що обирається загальним голосуванням, і прем'єр-міністром, який теоретично спирається на більшість у національних зборах. Саме сучасний французький досвід сприяв виникненню і поширенню змішаної республіканської форми державного правління.

Уряд — колегіальний орган, що здійснює поряд або разом з Президентом Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ про уряд розміщено одразу після розді­лу про Президента і перед розділом про парламент, що вже саме по собі свідчить про те значення, яке надавали цьому інституту автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об'єднує усіх його членів під голо­вуванням Президента. Засідання у разі відсутності Прези­дента іменуються Радою кабінету. Як уже зазначалося, Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним по­рядком денним.

60. Конституційно-правовий статус уряду ФРН. СКЛАД СТРУКТУРА

Федеральний уряд, "кабінет", складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і по відношенню до федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному президентові зобов'язуючу його пропозицію щодо їх призначення чи звільнення.

Сильна позиція канцлера базується передусім на його директивній компетенції: він визначає директиви урядової політики. У політичній практиці канцлер повинен в межах урядових коаліцій враховувати також домовленості з партнером по коаліції. Небезпідставно німецьку урядову систему називають "канцлерською демократією", оскільки Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у "конструктивному вотумі недовіри". Це повинно протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд.

Фактично повноваження уряду дуже широкі. Уряд здійснює усі функції з управління державою і має міцні позиції у законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет у разі відхилення такого законопроекту Бундестагом. Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може об'явити стан "законодавчої необхідності", і тоді для прийняття цього законопроекту досить схвалення Бундесрату.

61. „КОНСТРУКТИВНИЙ” ВОТУМ НЕДОВІРИ УРЯДУ ФРН

В Німеччині уряд несе відповідальність лише перед нижньою Палатою –Бундестагом. Це пояснюється тим, що верхня або взагалі не обирається, або формується шляхом непрямих виборів. Парламентська відповідальність уряду реалізується шляхом вираження йому вотуму недовіри або відмови у довірі. Вотум недовіри є механізмом, що використовується членами парламенту для зміни складу уряду, який втратив підтримку більшості. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закріплюються різноманітні додаткові обмеження.

Для того, щоб запобігти неможливості формування нового уряду після винесення вотуму недовіри попередньому, використовується спеціальний конституційно-правовий механізм конструктивного вотуму. Він є найбільш впливовим джерелом влади канцлера. Закон, за яким Прем’єр-Міністра знімають шляхом винесення вотуму недовіри. В Федеративній Республіці, такий вотум має бути “конструктивним” у тому сенсі, що канцлер може бути звільнений тільки тоді, коли Бундестаг, одночасно з голосуванням, обирає нового канцлера.

Такий конституційний пункт підсилює владу канцлера щонайменше вдвічі. По-перше, це означає, що канцлер може з більшою легкістю розв’язувати конфлікти між представниками уряду, і це не буде загрожувати посту канцлера. По-друге, це змушує оппозицію представляти конкретні та обгрунтовані альтернативні пропозиції уряду, та запобігає проведенню їх опозиційної політики без визначеної мети, заради її самої.

62. Конституційно-правовий статус уряду Польської Республіки

Право формування уряду до­ручається тій політичній партії або партійній коаліції, яка пе­ремогла на виборах і дістала більшість депутатських манда­тів у Сеймі (парламентський спосіб формування Уряду).

Президент доручає сформувати Уряд лідеру партії або партійної коаліції, яка має більшість депутатів у Сеймі, — майбутньому кандидату на посаду Голови Ради мі­ністрів. Утворений Уряд подає Сейму програму своєї діяль­ності, яка повинна бути схвалена абсолютною більшістю де­путатів. Якщо уряд не дістав вотуму довіри, призначення кандидатури на посаду Голови Ради міністрів, якому доруча­ється формування Уряду, переходить від Президента до Сей­му. Склад такого Уряду також вимагає абсолютної більшості голосів депутатів. А якщо й цей Уряд не дістав вотуму дові­ри, право рекомендувати кандидатуру на посаду Голови Ра­ди міністрів знову переходить до Президента. Утворений в такий спосіб Уряд може бути затверджений не абсолютною, а простою більшістю голосів депутатів.

Сейм за пропозицією не менш як 46 депутатів може прийняти вотум недовіри Уряду абсолютною більшості голосів й одночасно обрати но­вого Голову Ради міністрів, якому Президент доручає ство­рити Уряд. Президент, приймаючи відставку Ради міністрів, доручає голові виконувати обов'язки до часу призначення нової Ради міністрів.

Рада міністрів здійснює внутрішню та зовнішню політи­ку, керує всією державною адміністрацією, схвалює рішення з питань державної політики, якщо Конституція не відносить останні до компетенції Президента або іншого державного органу чи територіальних органів самоврядування; забезпе­чує виконання законів; приймає постанови і т. п.

 

63. ВИДИ СУДОВИХ СИСТЕМ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Конституції зарубіжних країн як правило містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо.

    Виділяють дві основні моделі судових систем:

1. англо-американську (англосаксонську)

- наявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ;

- ця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів, патентних, митних, податкових та інших судів.

- Як правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.

- Характерним є широке використання судового прецеденту.

2. романо-германську (європейську континентальну)

- існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними.

- Особливе місце належить конституційним судам.

- Особливу гілку можуть створювати військові суди.

- Судовий прецедент в цій системі використовується досить рідко.

- Судова система має інстанційний характер.

64. ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ І СТРУКТУРА СУДОВОЇ ВЛАДИ У ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

Судова влада здійснюється Верховним судом (США), конституційним і тими нижчими судами, які час від часу засновуються

Верховний суд, апеляційні суди, окружні суд і суди зі спеціальними повноваженнями. Конгрес США нині зберіг право як засновувати та скасовувати федеральні суди, так і визначати кількість судів у федеральній системі судочинства. Проте Верховний суд він скасувати не може.

Верховний суд. Верховний суд є вищою судовою інстанцією і єдиним судом, створення яко­го передбачено Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншому суді.

До судів ставляться певні вимоги. Перш завсе вони повинні бути юристами.

Верховний суд має голову та членів суду.

 

 

65. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУДОВОЇ ВЛАДИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Незважаючи на численні судові реформи, на сучасному етапі британська судова система і досі залишається складною та децен­тралізованою. Вищою судовою інстанцією в Об'єднано­му Королівстві є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляцій­них інстанцій Англії та Уельсу, а також Шотландії. Висновок Палати лордів передається до відповідної апеляційної інстанції, яка формулює постанову відповідно до цьо­го висновку.

Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лордом-канцле­ром та складається з трьох самостійних судових установ - Апе­ляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судді Верховно­го суду призначаються Королевою довічно за рекомендацією лор-да-канцлера з числа баристерів

Апеляційний суд складається з цивільного та кримінального відділення та колегіально розглядає апеляції на постанови інших суддів. Високий суд має три відділення - королівська лава, канц­лерське та сімейне відділення. Відділення королівської лави у першій інстанції розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістратських судів. Канцлерське відділення У першій інстанції заслуховує цивільні справи, які пов'язані з влас­ністю, банкрутством тощо. Сімейне відділення розглядає скарги па рішення магістратських судів з усіх сімейних відносин.

До категорії нижчих судів британської судової системи належать суди графств і магістратські суди. Поряд зі судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі функ­ціонують спеціалізовані суди, які утворюються за галузевим принципом.

66. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ ФРАНЦІЇ

Правосуддя у Франції здійснюється чотирма гілками судової влади:

1) громадські суди, в яких розгляд дрібних суперечок здій­снюється непрофесійними суддями - медіаторами, що призначаються місцевими радами; 2) ієрархічна система судів загальної юрисдикції, які розглядають кримінальні та цивільні справи. Це трибунали малої інстанції, що розглядають незначні кримінальні та цивільні справи; три­бунали великої інстанції, що розглядають кримінальні та цивільні справи середньої складності; апеляційні суди; суди присяжних при розгляді кримінальних правопорушень, за які перед­бачене покарання понад п'ять років позбавлення волі. До їхнього складу входять троє фахових суддів та 9 присяжних засідателів; касаційний суд, що очолює всю систему судів загальної юрис­дикції; 3) різноманітні спеціальні суди; 4) ієрархічна система адміністративних судів, яку скла­дають регіональні адміністративні суди, адмініст­ративні апеляційні суди та державна рада.

Крім цих судів у Франції існують два спеціальних органи, що не увійшли до судової системи, вони створені для суду над вищи­ми чиновниками: 1) Суд правосуддя республіки - судить міністрів; 2) Високий суд правосуддя - розглядає обвинувачення проти Президента.

Наявність такої складної судової системи зумовлює мож­ливість суперечок про компетенцію та підсудність. Для дозволу цих суперечок створений Трибунал з конфліктів. Він складаєть­ся з восьми членів: по три обираються Касаційним судом і Дер­жавною радою. Ці шість членів обирають Із числа своїх колег у відповідному органі ще двох членів.

 

67. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ ФРН

Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, фінансову й адміністративну і вста­новлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні справи, що не віднесені до компетенції органів адмі­ністративної юстиції та інших спеціалізованих судів.

Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. У Верховному федеральному суді створюються великі сенати з цивільних і з кримінальних справ, що виносять рішен­ня з питань, які мають принципове значення для відповідної га­лузі права.

Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції Вони утворені у всіх землях. : у складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число сенатів з цивільних і криміналь­них справ на чолі з їхніми головами.

Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції. До системи загальних судів як самостійні підрозділи включені суди у справах неповнолітніх. Вони розглядають справи про пра­вопорушення, у яких обвинувачуються неповнолітні у віці від 14 до 18 р.

Суди з трудових справ. Вони покликані розглядати суперечки між наймодавцями й індивідуальними робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, а також конфлікти між проф­спілками й об'єднаннями підприємців.

Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які «які повернулися на батьківщину наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо.

68. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ В США

Нинішня система судів: Верховний суд, 11 апе­ляційних судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спеціальними повнова­женнями.

Верховний суд є вищою судовою інстанцією Сполучених Шта­тів та єдиним судом, створення якого передбачене Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншо­му суді. Конгрес має право встановлювати кількість судів Вер­ховного суду і в певних межах вирішувати, які справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які надані Верховному суду самою Конституцією.

Особиста юрисдикція Верховного суду поширюється тільки на дві галузі: випадки, які стосуються високих посадових осіб іно­земних країн, і випадки, коли одна із сторін є штатом. Всі інші справи потрапляють на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих судів.

Другий рівень федеральної судової системи складають апеляційні суди. Територія Сполучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслуговується судом у складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів (суд пер­шої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів.

Ступенем нижче апеляційних судів йдуть окружні суди. 50 штатів розділені на 89 округів. На додаток до цього існує окре­мий округ Колумбія і округ Пуерто-Ріко, які не є окремими шта­тами. В окружному суді може бути від одного до 87 суддів. За­лежно від масштабів справи, що розглядається, судді тимчасово можуть бути переведені з одного окружного суду до другого. За винятком округу Колумбія, судді всіх окружних судів по­винні постійно проживати на території свого округу.

 

69. Конституційні засади судової влади Польської Республіки

У Польщі, влада здійснюється на принципах її поділу на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) та судову. Судову владу здійснюють вільні та незалежні суди (Верховний суд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди, військові суди), а також трибунали (Конституційний трибунал – відповідник українського Конституційного суду і Державного трибуналу).

Верховний суд – це головний судовий орган у Республіці Польща. Верховний суд здійснює контроль над діяльністю судів загальної юрисдикції, адміністративних та військових судів щодо ухвалення постанов. Верховний суд займається передусім розглядом касацій, а також забезпечує правильність і цілісність інтерпретування закону та судової практики. Суттєвим є той факт, що Верховний суд може також оцінювати законопроекти.

Найбільш доступними для громадян є суди загальної юрисдикції. Згідно із законом, до судів загальної юрисдикції можна зарахувати районні, окружні та апеляційні суди.

Районний суд – це основна одиниця правосуддя. Він створений для однієї або більшої кількості гмін і розглядає у першій інстанції судові, цивільні, кримінальні, сімейні та опікунські справи, а також справи, які торкаються економіки, трудового права і права на соціальне страхування.

Міські суди – відділи районних судів. Цим судам доручено розгляд справ у першій інстанції про правопорушення, фіскальні злочини

Окружний суд – у першій інстанції вирішує справи цивільного, кримінального, економічного, трудового права, а також права на соціальне страхування. Апеляційний суд розглядає апеляції.

70. ОРГАНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В ЗЕМЛЯХ ФРН

Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада).

Уряд несе відповідальність перед бундестагом, але президент може розпустити бундестаг. Бундесрат - призначається урядами всіх земель на 4 роки. Очолюють палати спікери, є комісії: тимчасові і надзвичайні. Є регламент, депутати Бундестагу мають вільний мандат.

Президент вибирається Федеративними зборами. Укази Президента не потребують контрасигнації. Федеративний уряд: 1. Федеративний канцлер - обирається Бундестагом більшістю голосів. 2. Всі федеративні міністри призначаються президентом за поданням Ф. К. 3. Посада урядовця не сумісна з іншими видами діяльності.

Комунальне самоврядування як символ громадської свободи має в Німеччині традицію. Право самоврядування охоплює передусім місцевий громадський транспорт у межах комун, місцеве будівництво доріг, забезпечення електроенергією, водою, газом, каналізацією, містобудівне планування. Общини мають право збирати власні податки і збори. Сюди належать поземельний і промисловий податок. Крім того, общини мають право використовувати надходження від акцизу і податку на споживчі товари. Але цього не вистачає на покриття фінансових потреб. Тому Общини отримують від федерацій і земель частку від прибуткового податку

Крім того, сюди належать відраховування у межах фінансової угоди про розподілення коштів, яка окремо регулюється у кожній землі.

 

71. ОРГАНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В ШТАТАХ США

Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада).

Уряд США — Кабінет — очолює Президент США. Кабінет складається із секретарів (міністрів), яких призначає Президент з "поради і згоди Сенату". Це означає, що сенат двома третинами голосів повинен затвердити призначений. Нині до складу Кабінету входять 12 секретарів

Рада національної безпеки надає рекомендації Президентові з усіх питань, пов'язаних з так званою "національною безпекою". Це означає, що саме Рада розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь... Формально Рада національної безпеки має дорадчий характер, але фактично її рекомендації рівнозначні нормативним актам, оскільки роботою цього органу керує сам Президент.

Місцеве самоврядування та управління в штатах базується на підставі адміністративно-територіального поділу, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.

Більшість штатів, крім двох, поділені на графства. Усього в США нараховується понад 3000 графств. їх населення обирає цілий ряд посадових осіб: шерифа, прокурора, скарбника.

Міста виділені з графств і мають свою окрему систему самоврядування. У США існує три системи місцевого самоврядування. У більшості міст діє система "рада — управляючий". Графства поділяються на тауни і тауншипи.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих штатів. Вона відповідає принципам місцевого самоврядування.

72. ВИДИ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Термін "партійна система" використовується як для ха­рактеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопар­тійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна сис­тема" — це також багатопартійність. За Наявності багато-партійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкрес­лює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні пар­тії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитар­ним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР. В умовах однопартійної системи спосте­рігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

 

73. ВИДИ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

Консервативні партії (лат. concervatio — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політич­них, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри­тично ставляться до різних перетворень, реформ і схва­люють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на по­зиціях збереження механізмів ринкового господарства і віль­ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ­цією держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор­мізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничо­го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. У наш час ці партії підтримують не тільки тру­дящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних пар­тій, усунувши з цієї позиції лібералів.

Конфесіональні (лат. confessionaiis — віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в резуль­таті злиття громадських організацій, що виступають на за­хист навколишнього середовища.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джере­лом політичної напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis — зв'язка, об'єднання).

74.ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ВИБОРЧОГО ПРАВА У ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" — це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні.

У суб'єктивному сенсі виборче право складається з ак­тивного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) — це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання де­путатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці йо­го застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загаль­ність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування.

 

75. ВИДИ ВИБОРІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Вибори є способом формування вищих органів держави.

Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів, вибори глави держави у переважній більшості президентських республік і республік з так званою змішаною формою правління. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників або самим парламентом чи створеним на його основі зібранням.

Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій. В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів потрібно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу.

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. У Франції кожний громадянин, який кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на виборах у нижню палату парламенту, якщо його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня голосування.

Види виборів:

I. За територією:

1. Національні (вибори Парламенту, вищих органів).

2. Регіональні (стосуються суб'єктів федерації).

3. Місцеві (місцеве самоврядування).

III. За макс. Можливими кіл. Турів:

1. Однотурні (10 % 1 голос)

2. Двохтурові (спочатку більшість, потім відносна більшість).

3. Багатотурові.

IV. За кількістю мандатів:

1. Унімандатні (один).

2. Поліномінальні (декілька).

76. ВИДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ У ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ

Виборча система — це встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів. мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі системи.

Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, називаються мажоритарними. Є дві головні їх форми. Мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраним вважається той кандидат, який одержав 50 % встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, Недолік ― голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають.

За правилами мажоритарних систем відносної більшості, обраним у виборчому окрузі визнається той кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі. Мажоритарні виборчі системи відносної більшості завжди результативні.

Пропорційні системи. грунтуються на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів. Вибори за пропорційними системами проводяться в багатомандатних округах.

Змішані системи, яким властиві елементи мажоритаризму і пропорціоналізму. Кожному виборцю надається два бюлетені. Один подається за конкретного кандидата, другий — за список політичної партії.

 

77. МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ застосування

Мажоритарна система – сис­тема визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

Розрізняють три основних різновиди мажоритарної сис­теми: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної біль­шості для обрання особи необхідна абсолютна більшість по­даних по округу голосів (50% +1).

Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Пер­ший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які заз­нали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголо­сували за нього. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що вона нерезультативна.

За мажоритарною системою відносної більшості обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевер­шує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і напе­ред установлену чисельність або дорівнює їй.

78. МАЖОРИТАРНО-ПРОПОРЦІЙНА (ЗМІШАНА, НЕТИПОВА) ВИБОРЧА СИСТЕМА: ЗМІСТ, ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ

Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України.

Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату.

 

79. ПРОПОРЦІЙНА ВИБОРЧА СИСТЕМА: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ

У багатьох країнах Європи застосовується пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. За цієї виборчої системи виборці голосують за політичні партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість.

Пропорційна система має декілька варіантів голосування. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого - не тільки партію чи виборчий блок, а й зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преференційний принцип).

За пропорційної системи вибори проводяться або в одному загальнодержавному окрузі, або в багатомандатних округах.

Після того як виборці виразили свою волю, а голоси підраховані, визначається виборний метр, або виборча квота - найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата.

Найпростіший спосіб полягає в тому, що квота визначається діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту.

Пропорційна виборча система сприяє становленню багатопартійності. Вона поширена у країнах з давніми парламентськими традиціями, високим рівнем політичної культури населення - Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції та ін.

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: