НАУКОВИЙ І СУСПІЛЬНИЙ СТАТУС СО

НАУКОВИЙ І СУСПІЛЬНИЙ СТАТУС СО

СО – результат застосування методології і методів соц. аналізу до сфери освіти, навчання і виховання. Увага дослідженню соціалізації.

СО вивчає зак-ті стихійної й організованої соціалізації підростаючого покоління і ін. форм населення, дослідж. становлення, будову, функціонування і розвиток навчальних закладів різного рівня акредитування; аналізує сусп. форми організації, управління і контролю.

СО розглядає освіту як особливий сусп. процес, сис-му складних педагогічних відносин, соц. організацію навчання і виховання, соц. інститут і підсистему соціальної сис-ми, особливий різновид продуктивної суспільної діяльності – специфічну форму сусп. вир-ва і споживання к-ри, де відбувається як відтворення існуючих так і створення нових її форм. – досліджує особливу соц. сферу людського буття і діяльності.

СО належить до галузевої соціології; знаходиться на перетині прикладних соціолог. досліджень і ЗСТ. Галузеві соц. теорії – сфери соціолог. знання, що досліджують відносно автономні утворення соц. цілого.

Маючи статус галузевої наук. дисципліни, СО не претендує на універсальність своїх тверджень і висновків. Сфера застосування – навчання та виховання, пов’язані з цим мех.-ми соціокультурної і інституційної регуляції, координації та контролю.

Специфіка СО – дослідження структури школи (вузу) як соц. закладу і змісту освіти як соц. процесу. – її цінність і корисність.

СО – не лише для задоволення теоретичної цікавості. Спрямована на вирішення насамперед практичних завдань.

Щоб вивчити теоретичні і практичні проблеми освіти треба визначити всі її ел-ти, виявити міру їх узгодженості та ступінь рівноваги (нерівноваги) всієї сис-ми, використовуючи соціальні технології, скласти діагноз, змоделювати, здійснити прогнозоване проектування і визначити конструкти управлінських рішень. Слід запропонувати ефект. інноваційну технологію подальшого вдосконалення/реформування с-ми освіти.

СО потрібна сус-ву тією мірою, якою ставить і розв’язує соц. проблеми освіти методами науки, її ефективність зростає разом з підвищенням емпіричної обґрунтованості власних тверджень, висновків, адекватного переведення їх у соц. технології, особливо реформаційного призначення.

 

Освіта в теорії Е.Дюркгейма

Французького соціолога можна з повною підставою вважати одним із засновників такої галузі соціологічного знання, як соціологія освіти. (Строго кажучи, сама ця галузь оформилася, конституювалася через чверть століття після розробки Дюркгеймом проблем освіти і виховання.) Основна його ідея, що визначила в значній мірі розвиток соціології освіти, - тісний зв'язок педагогіки і соціології, залежність першої від другої.

Трактування соціологом проблем освіти випливала з розгляду їм суспільства як сфери солідарності, згуртованості, згоди, одним з основних засобів досягнення яких він вважав виховання. У контексті всієї концепції Дюркгейма воно трактується дуже широко, розглядається як соціальний інститут і, по суті справи, включає в себе освіту. Проблематика виховання - ядро предметного поля соціології освіти, доповнюючи ідеями соціалізації молодого покоління, оскільки вона здійснюється через освіту. У "Самогубстві" Дюркгейм розглядає виховання "не більше як образ і подобу суспільства. Воно наслідує йому, його відтворює, але не створює його. Виховання буває здоровим, коли самі народи в здоровому стані. Але воно псується разом з ними і не може змінитися власною силою ". І далі: "... виховання може реформуватися лише тоді, коли реформується саме суспільство"

У відповідності зі своєю концепцією общесоциологической Дюркгейм розглядає освіту і виховання в тісному зв'язку з потребами соціального розвитку, суспільного розподілу праці і досягнення органічної солідарності в суспільстві. Дві стрижневі методологічні лінії тісно переплітаються у творчості Дюркгейма, коли мова заходить про освіту і виховання, - інституціоналізм і функціоналізм.

У першому випадку освіта і виховання вивчаються як соціальні інститути, що цілком зрозуміло, виходячи із загального уявлення Дюркгейма про соціологію як науку про "інститути, їх генезис і функціонування". Що стосується функціоналізму, то він проявляється у Дюркгейма при розгляді освіти та виховання з точки зору виконання ними певних функцій в суспільстві. Головною серед них є спрямованість цих інститутів на досягнення соціальної солідарності, забезпечення в суспільстві злагоди, згуртованості, порядку.

 

ВАРІЯНТ 2

7. Освіта в теорії Е.Дюркгейма. Д! розробив декілька важливих положень щодо розуміння освіти:- Виховання є процесом соціальним, означає соціалізацію індивіда; - різні суспільства формують різні умови щодо виховання та навчання. Д! пропонує через систему освіти впорядкувати егоїстичну натуру індивіда і адаптувати до суспільства, в якому він проживає (прищепити соціальні принципи, моральні закони). Це приведе до таких соціальних наслідків як активності індивіда в суспільстві. Д! писав в статті « Педагогіка і соціологія» викладає такі погляди: Основою теоретичної побудови в педагогіці являється положення, що виховання – явище головним чином соціальне як за своїми функціями, так і за походженням і відповідно педагогіка залежить від соціології сильніше, ніж від будь-якої науки. Аналіз виховних систем різних епох і національностей дає обгрунтування сказати, що вони зв'язані з певними соціальними системами і нерозривні з ними. Д! каже, що не існували суспільства, в яких використовувалась б одна система виховання. Саме суспільство орієнтує виховання на розвиток у дітей тих якостей, які зріднюють їх з всіма людьми. При цьому сусп. конструює виховання відповідно до свого зразка і своїм потребам. Індивід представляє собою зліпок суспільства через засвоєння загальних ідей, оцінок, схемю Д! стверджує,що педагогічний ідеал кожного часу в деталях є творінням суспільства. Суспільство виробляє уже не людину природньою, але таку, як того потребує внутрішня будова даного суспільства. Освіта не є єдиної та головною метою індивіда та його інтересів, але вона є засобом, за допомогою якого суспільство постійно виробляє умови свого існування. Оскільки сусп. може існувати тільки тоді, коли між його членами існує достатній ступінь однорідності. Виховання і освіта виробляє і укріпляє цю однорідність, закладає в індивідах прагнення та потребу до колективного існування. З іншої сторони, без різноманіття будь-яка кооперація була б неможливою. Виховання-освіта зберігає цю різноманітність при цьому воно спеціалізується і диференціюється. Диференціація освіти відбувається з виникненням нових суспільних потреб. Диференціація впливає на кооперацію людей в певних професійних групах. Соціалізація має відповідати духу часу, в якому вона відбувається. Соціалізація має задавати основну мету,завдання. Тези:. 1.зміни в освітніх системах обумовлені соціально-економічними змінами в суспільстві; 2.Характеристики освітніх структур та їх культурних реалій знаходяться в функціональному взаємозв’язку з потребами суспільства, культурній інтеграції та розподілі праці. 3. Зміни в шкіл. Організації та педагог. етнологіях обумовлені переходами від механічної солідарності до органічної солідарності.; 4. Більш складна організація суспільства потребує і більш сильної індивідуалізації по відношенню до всіх учасників освітнього процесу. Соціологія,за Д!,володіє основою задавати вихованню цілі. Оскільки всі цілі виховання повинні носити соціальний характер, Д! підкреслював,що всі виховні інститути являються аналогом соціальним інститутам,головні риси яких вони виробляють у меншій формі.

Студенти як соціальна група

Студентство – найкультурніша частина молоді в усіх країнах, яка є важливим джерелом відтворення інтелігенції.

У наш час в науковій літературі ще немає повного визначення поняття „студент", „студентство", як і немає одностайності щодо тлумачення характеру і специфіки навчально-професійної діяльності студентства. Проте є великий інтерес до цієї соціальної групи, який, передусім, пояснюється необхідністю підвищення якості підготовки спеціалістів для держави, що розбудовується.

„Студент" у перекладі з латинської означає „навчаюся". Студентство – це особлива соціальна група, що формується з різних соціальних утворень суспільства і характеризується особливими умовами життя, праці, побуту, особливою суспільною поведінкою і психологією, для якої набуття знань і підготовка себе для майбутньої роботи у суспільному виробництві, науці і культурі є головним і здебільшого єдиним заняттям

Т. Іщенко акцентує увагу на тому факті, що студентство є складовою частиною такої суспільної групи як молодь. Як соціальна група вона наділена всіма якостями, властивими молоді. Водночас студентство мас свої особливості. Однією з таких специфічних особливостей є соціальний престиж, оскільки більшість студентів усвідомлюють, що вищий навчальний заклад є одним із засобів соціального просування

„Студентство як соціальна група, – пишуть Б. Рубін і Ю. Колесніков, – функціонує в системі вищої освіти, виступає як об'єкт виробництва, предметом якої є не річ, а сама людина, особистість. Тому головною формою виробництва є навчально-освітня діяльність" .

 

Спільна праця сприяє виробленню у студентства згуртованості та колективізму. Сам процес навчання у вищому навчальному закладі передбачає включення студентства в систему соціальних суспільних відносин, заміщення позицій і засвоєння соціальних цінностей.

Важливою особливістю студентства є те, що активна взаємодія з різними соціальними утвореннями суспільства, а також специфіка навчання у вищому навчальному закладі створюють для студентів великі можливості для спілкування. Тому досить висока інтенсивність спілкування – це специфічна риса студентства

Соціально значущою рисою студентства є також напружений пошук сенсу життя, прагнення до нових ідей. Проте в силу недостатності життєвого досвіду, поверховості в оцінюванні явищ життя деякі студенти від справедливої критики переходять до критицизму і навіть до нігілізму.

Учні як соціальна группа

           Всередині школи діють кілька навчальних груп. За віком і видом діяльності їх можна розподілити на молодших і середніх школярів та старшокласників. Перші дві спільноти ще не є повною мірою соціальними суб’єктами через фізичну та соціальну незрілість. Старші класи – це період фізичного дозрівання, активного світоглядного самоствердження, початкова стадія шлюбної поведінки.

           Школярі – маргінальна соціальна група. Тут одночасно накладається три вили маргіналізму:

1. віковий – процес фізичного дозрівання;
2. психологічний – засвоєння психологічних основ поведінки;
3. соціальний - становлення особи як суб’єкта соціальних відносин.

Соціальна зрілість, на відміну від фізичної, - це багатовимірний процес, яким вважається завершення освіти, професійне самовизначення, політичне та громадянське повноліття. Фізичні якості відступають на задній план, поступаючись місцем соціокультурним характеристикам: інтелект, соціальне походження та становище, професійні орієнтації, світогляд, етнокультурна ідентичність тощо.

Норми поведінки школярів внутрішньо досить суперечливі. Тут наявне зіткнення правил сімейної поведінки та правил внутрішнього шкільного розпорядку. Ефективність групової консолідації залежить від міри взаємної адаптованості та несуперечливості цих різних правил. Соціально небезпечним є центральний конфлікт, у результаті якого група розпадається на 2 частини. Він може виникнути при надмірній формалізації шкільного життя, якому протистоїть неформальна група школярів. Соціальний контроль у середовищі школярів це насамперед адміністративний контроль з боку керівних органів школи. Він доповнюється неформальним контролем з боку «представницьких» органів (старости тощо).

Статус, рольовий і престижний порядок та стратифікація школярів надзвичайно різноманітні. Вже окреслились такі їх риси, як віковий маргіналізм, соціальний маргіналізм, між статусність становища. Стратифікація ускладнюється різним походженням дітей, майновим, владним і престижним становищем їх сімей, які частково впливають на школу.

 

Інституціоналізація освіти

Інституціоналізація освіти — тривалий та складний процес. Його ознаками є оформлення соціальної групи, для якої діяльність з навчання та виховання стає професійною і втрачає характер аматорського та внутрісімейного заняття. Ознакою інституціоналізації є зміна якості самої діяльності. Вона стає ролевою, цільовою, ієрархічною. Про інституціоналізацію свідчить поява спеціальних закладів — шкіл, виникнення норм, регулюючих процес навчання, виховання.

Цікаво, що з появою спеціальних норм на зміну звичаям та традиціям, які регулюють взаємовідносини вчителя та учня, в міру виникнення професійної діяльності приходять розділені норми (моральні та правові). Ознаки соціального інституту можна спостерігати в освіті ще в період античного розвитку. В епоху середньовіччя процес інституціоналізації освіти загальмував, бо вона розвивалася в рамках соціального інституту релігії, церкви. Розвинутих форм освіта як соціальний інститут набуває у XIX ст., коли виникає масова школа. Та справжньою епохою освіти стає XX століття. Школа перетворюється на розгалужену диференційовану систему закладів, куди залучені величезні маси населення. У нашій країні на двох зайнятих у народному господарстві припадає один учень або студент. За словами Яна Робсртсона, у США кожний третій бере участь у діяльності, пов'язаній з освітою .У розвинутих країнах переважна більшість молоді закінчує середню школу, наприклад, у США — 86% молоді, в Японії — 94%.

При цьому школа не лише знайомить з культурними нормами, цінностями, соціальними ролями, а й сприяє 'їхній інтернаціоналізації, відтворенню певного способу життя. Із соціалізацією тісно пов'язана функція соціальної інтеграції. Прилучаючи до єдиних цінностей, навчаючи певним нормам, освіта стимулює спільні дії, об'єднує людей. Виконанню функцій соціальної інтеграції сприяє те, що школа фізично об'єднує представників різних соціальних груп.

Соціальні функції освіти

2.1.1 Гуманістична (человекообразующая) функція проявляється в єдності протилежних, але органічно пов'язаних процесів: соціалізації та індивідуалізації особистості. У процесі соціалізації людина засвоює суспільні відносини, перетворює їх у внутрішню сутність власної особистості, на власні соціальні якості. Тим не менш, це відбувається індивідуально для кожної людини. Тому освіта - це особливий соціальний інститут, який забезпечує соціалізацію і в той же час придбання особистістю індивідуальних якостей.

Зв'язок освіти з усіма сферами суспільного життя реалізується безпосередньо через особистість, включену в економічні, політичні, духовні, інші соціальні зв'язки. Освіта є єдиною спеціалізованою підсистемою суспільства, цільова функція якої співпадає з метою суспільства.

Якщо різні сфери і галузі господарства виробляють певну матеріальну і духовну продукцію, а також послуги для людини, то система освіти «виробляє» самої людини, впливаючи на його інтелектуальне, моральне, естетичне і фізичний розвиток.

Гуманізація - об'єктивна потреба суспільного розвитку, основний вектор якого - спрямованість на людину. Глобальний технократизм як метод мислення і принцип діяльності індустріального суспільства дегуманізує соціальні відносини, в такому суспільстві людина перетворюється в робочу машинку, а в старості вже не потрібен.

На жаль, в даний час ситуація в цьому плані не покращилася, доводиться говорити про наростання дегуманізації суспільства як реальному процесі, де втратилася вже і цінність праці. Розглядаючи гуманістичну функцію, слід сказати про те, що з найбільшою повнотою гуманістична функція покликана реалізовуватися в системі дошкільного виховання і в загальноосвітній школі, причому найбільше - в молодших класах. Саме тут закладаються основи інтелектуального, морального, фізичного потенціалу особистості. Як показують останні дослідження психологів і генетиків, інтелект людини на 90% сформований вже до 9-річного віку. На жаль, саме ці ланки в самій системі освіти розглядаються як не основні, а на перший план (по значущості, фінансування і т. д.) виходять професійне, середню та вищу освіту.

2.1.2 Соціальний контроль. Освіта в кінцевому підсумку визначає позицію людини в суспільстві, його можливості, цілі, що досягаються в суспільстві і способи винагороди за працю, сама праця, світогляд і т.д.

2.1.3 Трансляція і розповсюдження культури в суспільстві. Вона полягає в тому, що за допомогою інституту освіти відбувається передача від покоління до покоління цінностей культури, що розуміються в самому широкому сенсі слова (наукові знання, досягнення в галузі мистецтва, моральні цінності та норми, правила поведінки, досвід і навички, притаманні різним професіям і т . п.). Протягом усієї історії людства освіта було головним джерелом знань, інструментом освіти суспільства. Також не слід забувати про те, що культура кожного народу має свої національно-етнічні особливості, а отже, система освіти відіграє винятково важливу роль у підтримці та збереженні національної культури, її неповторних і унікальних рис, долучаючись до яких, індивід стає носієм національної свідомості і національної психології. З неї виходить така функція освіти як генерування, збереження культури суспільства.

2.1.4 Відтворення соціальних типів культури. Освіта надає знанню технологічність, конструктивні форми, завдяки яким стає можливим його систематизувати, компонувати, транслювати і накопичувати в зростаючих обсягах. Передача знання і досвіду стає динамічною, масовою, відкритою.

2.1.5 Інновація у сфері культури здійснюється через освіту вибірково. Громадська система освіти транслює лише частина інновацій, досягнутих в культурі. Вживаються інновації з русла домінантної культури, що не несуть небезпеки для цілісності даної соціальної організації (стабільності її управлінських структур). Щодо інших інновацій, навіть прогресивних, система освіти може слугувати своєрідним заслоном.

2.1.6 Формування і відтворення суспільного інтелекту (менталітету, певних галузей і соціальних технологій інтелектуальної діяльності) включає в себе положення, сформульовані ще Дюркгеймом: поширення істотних знань через навчання, прищеплення індивідам пізнавальних навичок. Система освіти стала багатогалузевим комплексом, її мета - не просто передача знань і розвиток особистості, але інтелектуальне супровід розвитку суспільства. Світові лідери прагнуть контролювати освітні комплекси в різних зонах світу, передаючи свої освітні технології чи інші моделі, спеціально розроблених для інших країн.

2.1.7 Формування у молодого покоління установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, що панують у даному суспільстві. Завдяки цьому, молодь долучається до життя суспільства, соціалізується і інтегрується в соціальну систему. Навчання мови, історії вітчизни, літературі, принципам моралі і моральності служить передумовою для формування у молодого покоління общеразделяемой системи цінностей, завдяки чому люди вчаться розуміти інших людей і самих себе, стають свідомими громадянами країни. Зміст здійснюваного системою освіти процесу соціалізації та виховання дітей в значній мірі залежить від пануючих в суспільстві ціннісних стандартів, моралі, релігії, ідеології.

2.1.8 Виховна функція освіти полягає в забезпеченні процесів соціалізації особистості та її громадянського становлення, передачі новим поколінням вітчизняного та світового культурно-історичного досвіду. Українська школа повинна виховувати у громадян високу державну гідність, чесність і благородство перед Батьківщиною.

2.1.9 Навчальна функція освіти полягає в забезпеченні процесу оволодіння людиною знаннями, навичками й уміннями в рамках навчальних закладів і різних сфер життєдіяльності суспільства.

2.1.10 Вище описані функції освіти являють собою складові частини такої функції освіти, як соціалізація особистості, особливо молоді, і її інтеграція в суспільство. Саме освітні установи (і не тільки вони) готують певні навички у людини для виконання ним певної соціальної ролі при певному статусі.

2.1.11 Гомогенізація суспільства через організовану соціалізацію індивідів - прищеплення подібних соціальних характеристик в ім'я цілісності суспільства.

Різновиди освітніх реформ

Дивись питання 32. Можна взяти види реформ, в залежності від ініціатораі масштабу проведення реформ.

Tипи реформ освітніх систем:

Корекційні реформи освіти – спрямовані на коригування й виправлення перегинів у розвитку освітніх систем і мають на увазі децентралізацію та лібералізацію освітніх структур, деідеологізацію змісту освіти, впровадження нових принців шкільної політики.

Модернізаторські реформи – спрямовані на наближення освітніх систем до західних стандартів. Особливо активно реформи цього типу проводяться на рівні навчальних програм, написання підручників і навчальних посібників, освітніх технологій, методів навчання.

Структурні реформи - реорганізація освітніх структур, наприклад, структуру шкільної освіти за рахунок збільшення або скорочення строків навчання в початковій або неповній середній школі, перебудову системи управління освітою, системи підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

Системні реформи – найбільш динамічний тип освітніх реформ, відзначаються глобальним характером, націлені на зміну освітньої парадигми й освітньої політики. Вони охоплюють не тільки шкільне законодавство, шкільні програми і підручники. Одна з довгострокових цілей їхнього проведення – зміна внутрішньої логіки освіти та його відношення з іншими соціальними сферами. Системні реформи – наслідок і результат політичних і соціально-економічних змін. Вони торкаються ключових елементів будь-якої освітньої системи: якість освіти й контроль за нею, національний освітній стандарт, відношення освіти і ринку, система фінансування та управління сфери освіти.

 

Реформування освіти в СРСР.

Прикладом масштабних реформ освіти під впливом соціальних змін є реформи в Росії ХХ ст. Революція 1917 р. поставила завдання ліквідації безграмотності населення, загальнодоступності освіти, її уніфікації (ідея єдиної школи), контролю з боку держави. Розробка змісту, структури, методів і форм освіти (А. В. Луначарський, Н. К. Крупської та ін) з'єднувалася з новою концепцією виховання, заснованого на колективізм, з діяльнісної психологічної. Компроміс був досягнутий в концепції виховного навчання (виховання - функція освіти), яка була покладена в основу реформ освіти в СРСР у другій половині ХХ ст., Демократизація суспільства в період «відлиги» привела до появи «Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» (1958), на підставі якого була проведена одна з масштабних реформ освіти: для подолання «відриву навчання від життя »були проведені структурні, кількісні і якісні зміни всієї системи освіти з метою соціалізації молоді через вдосконалення її професійної підготовки, яка враховує нагальні потреби суспільства, підвищення рівня підготовки фахівців у відповідності з технічним прогресом. При цьому був збільшений термін навчання в середній школі на 1 рік для того, щоб поєднати загальну освіту в обсязі середньої школи з професійною підготовкою молодих робітників масових професій. Статті 28 і 29 закону наказували здійснення підготовки фахівців у вузах на основі поєднання навчання з корисною працею в залежності від профілю вузу, кращий прийом до вузів виробничників, які мають стаж роботи, пріоритетний розвиток вечірнього і заочного вищої освіти. Підсумком реформи стало забезпечення соціальної мобільності для представників різних соціальних верств (вирішальним був перехід на 8річне обов'язкове навчання), розвиток матеріальної бази середніх шкіл, оснащення їх майстернями та кабінетами і т. д., значне збільшення кількості учнів у загальноосвітніх школах, школах робітничої і сільської молоді, среднеспеціальних навчальних закладах, вузів, в цілому - підвищення загальноосвітнього рівня в країні.

Але до середини 1960х років реформа чітко продемонструвала свою неефективність в ряді ключових аспектів. Перш за все, витрати на професійну підготовку в середній школі значно перевищили віддачу, рівень цієї підготовки виявився не відповідним технічному прогресу і потребам країни. У 1965 р. довелося повернутися до 10річну середньої освіти, до пріоритету денного навчання у вузах, скорочення пільг при вступі до вузів виробничникам зі стажем, відмовитися від ряду положень реформи. Ключовим у реформі 1965 р. став перехід до загальної середньої освіти, оголошений пріоритетом радянської освітньої політики.

У Постанові «Про завершення переходу до загальної середньої освіти» (1972) був підведений підсумок цієї реформи. Соціальні наслідки реформи для молодого покоління були вельми вагомими: значно розширився доступ до вищої освіти (що було особливо важливо для вихідців із сімей робітників, колгоспників). Негативним наслідком стало зниження рівня підготовки абітурієнтів вузів. Розкривалося головне протиріччя радянських реформ освіти: вирішення соціальних проблем молоді через розширення доступу до освіти оберталося пониженням якості підготовки кваліфікованих фахівців, а отже, гальмувало модернізацію країни і в результаті її соціальний розвиток. Посилилися темпи відставання радянської вищої школи від прогресивних світових досягнень у науковотехнічної, інформаційної, економічної та управлінської сферах. Одна з найбільш масштабних реформ освіти, оголошена в 1984 р. (відповідно до постанови Верховної Ради СРСР «Про основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи»), передбачала доповнити загальну середню освіту молоді загальним професійним, націлити молодь на отримання робочих професій, перерозподіливши матеріальні ресурси на користь системи професійно-технічних освіти за рахунок вищої школи, т е. в цій реформі зазначене протиріччя досягло свого піку.

Розпочата в 1985 р. «перебудова» привела до появи «Основних напрямків перебудови вищої і середньої спеціальної освіти в країні», «Координаційної плану НДР з комплексних проблем вищої і середньої спеціальної освіти на 1987-1990 рр.." (1987), що супроводжували їм партійноправітельственних постанов по вищій школі. Перебудова вищої школи розумілася як її децентралізація і демократизація. Ця лінія повинна була стати провідною в «Державної програми розвитку вищої освіти», розробка і здійснення якої (з 1989 р.) були перервані розпадом СРСР.

И страны на выбор

Реформування освіти у Франції

Франція завжди пишалася своєю системою освіти з її багатовіковими традиціями. Батьківщина Вольтера і Руссо вважає цю систему одним з найважливіших демократичних завоювань нації і частішою французького внеску у світову цивілізацію. Знаменита Сорбонна вже майже 800 років В очах усього світу залишається символом класичної європейської освіти.

Основні принципи системи освіти у Франції мають столітню історію, і були закладені, в 1880-90-х роках. Освіта здебільшого безкоштовна, не має релігійного змісту и обов'язкова для дітей від 6 до 16 років. У Франції співіснують приватна і державна системи освіти, на відміну від попередніх країн, особливо Британії. У приватних навчальних закладах навчається близько 20 % всіх учнів Франції. Держава затверджує всі шкільні програми для приватних і державних шкіл, організує іспити. Тільки держава має право на видачу дипломів до рівня бакалавра. З часу прийняття закону Дебре від 1959 року приватна освіта одержує допомогу від держави.

Система з 80 французьких університетів і близько 300 вищих шкіл і дослідних центрів дозволяє набути практично будь-яку спеціальність. Французька система освіти має різні форми: „короткий" і „довгий" цикли, навчання у вищих школах та університетах. Так званий „короткий" цикл вищої освіти доступний тільки при наявності ступеня бакалавра.

Реформування освіти у Німеччині

Німеччина зберегла вірність своїй багатій на зміни 2000-літньої історії. У цій державі, розташованій у самому центрі Європи, одними з перших з'явилися університети. Перший німецький університет — це університет у Гейдельберзі був заснований у 1З86 році. Серед більш ніж 300 вищих навчальних закладів Німеччини особливе місце займають університети. Для вступу в німецький університет найкраще навчатися в коледжі довузівскої підготовки два роки. Хто не вчився за програмою довузівської підготовки, повинний здати іспит на підтвердження рівня знань німецької мови.

Вузи Німеччини можна умовно поділити на університети загального профілю і технічні, об'єднані вищі школи — технічні і професійні a також гуманітарні вищі навчальні заклади. До складу останніх входять коледжі мистецтв (Musikhochschulen, Kunsthochschulen), педагогічні вузи (Paedagogishen Hochschulen), вузи з підготовки чиновників і священиків.Від спеціальних вузів університети відрізняються тим, що надають право одержати ступені кандидата і доктора наук. Крім університетів і прирівняних до них вузів, у німецькій системі вищої освіти близько 30 років тому з'явилися спеціальні вищі навчальні заклади.

Більшість вузів Німеччини — державні. Безкоштовна освіта — головна перевага навчання в цій країні. Приватні платні університети теж є, але їх небагато. Безкоштовна і при цьому якісна вище освіта залучає величезну кількість абітурієнтів із самої Німеччини й інших країн. Більше шансів вступити в тих, у кого вищий середній бал Abitur і триваліший термін очікування місця (вступ йде за списком). Причина привабливості німецької освіти криється в тому, що, зберігши старі університетські традиції, навчальні заклади Німеччини, поряд із забезпеченням студентів фундаментальною теоретичною базою, здійснюють також фахове практичне навчання.

НАУКОВИЙ І СУСПІЛЬНИЙ СТАТУС СО

СО – результат застосування методології і методів соц. аналізу до сфери освіти, навчання і виховання. Увага дослідженню соціалізації.

СО вивчає зак-ті стихійної й організованої соціалізації підростаючого покоління і ін. форм населення, дослідж. становлення, будову, функціонування і розвиток навчальних закладів різного рівня акредитування; аналізує сусп. форми організації, управління і контролю.

СО розглядає освіту як особливий сусп. процес, сис-му складних педагогічних відносин, соц. організацію навчання і виховання, соц. інститут і підсистему соціальної сис-ми, особливий різновид продуктивної суспільної діяльності – специфічну форму сусп. вир-ва і споживання к-ри, де відбувається як відтворення існуючих так і створення нових її форм. – досліджує особливу соц. сферу людського буття і діяльності.

СО належить до галузевої соціології; знаходиться на перетині прикладних соціолог. досліджень і ЗСТ. Галузеві соц. теорії – сфери соціолог. знання, що досліджують відносно автономні утворення соц. цілого.

Маючи статус галузевої наук. дисципліни, СО не претендує на універсальність своїх тверджень і висновків. Сфера застосування – навчання та виховання, пов’язані з цим мех.-ми соціокультурної і інституційної регуляції, координації та контролю.

Специфіка СО – дослідження структури школи (вузу) як соц. закладу і змісту освіти як соц. процесу. – її цінність і корисність.

СО – не лише для задоволення теоретичної цікавості. Спрямована на вирішення насамперед практичних завдань.

Щоб вивчити теоретичні і практичні проблеми освіти треба визначити всі її ел-ти, виявити міру їх узгодженості та ступінь рівноваги (нерівноваги) всієї сис-ми, використовуючи соціальні технології, скласти діагноз, змоделювати, здійснити прогнозоване проектування і визначити конструкти управлінських рішень. Слід запропонувати ефект. інноваційну технологію подальшого вдосконалення/реформування с-ми освіти.

СО потрібна сус-ву тією мірою, якою ставить і розв’язує соц. проблеми освіти методами науки, її ефективність зростає разом з підвищенням емпіричної обґрунтованості власних тверджень, висновків, адекватного переведення їх у соц. технології, особливо реформаційного призначення.

 

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: