Стаття 1. Призначення Кримінально-процесуального кодексу України

Призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах.

(Стаття 1 в редакції Закону N° 2857-12 від 15.12.92)

Scire leges поп hoc est verba earm teneie, sed vim ac potestatem " Знання законів полягає не в тому, щоб дотримуватися їх букви, а в тому, щоб розуміти їх зміст і значення"

Термін " процес" походить від латинського " procedere" й означає рух, діяльність. Кримінальний процес — це регламентуюча реалізацію кримінального закону галузь права, а також заснована на ньому, втілена у форму правових відносин та здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також інших осіб, спрямована на швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних; встановлення об'єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, захист суспільства та громадян від злочинних посягань та здійснення правосуддя.

Сутність кримінального процесу проявляється в його спрямованості на захист суспільного та державного устрою, прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб від злочинних посягань. У цьому розумінні кримінальний процес має правоохоронний характер. Водночас, кримінальний процес — це активна діяльність з попередження та викорінення злочинів.

Зміст кримінального процесу становить втілена у форму правових відносин діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших учасників процесу, спрямована на вирішення названих завдань у галузі боротьби зі злочинністю.

Кримінальний процес — єдність змісту і форми: змістом кримінального процесу є кримінально-процесуальна діяльність, а

Стаття 1

його формою — кримінально-процесуальні відносини, встановлений законом порядок провадження процесуальних дій.

Кримінальній процес не вичерпується системою дій органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, спрямованих на вирішення завдань кримінально-процесуального провадження.

У кримінальному процесі можна виділити три основних елементи:

1) кримінально-процесуальие право, тобто право, що регламентує кримінально-процесуальну діяльність;

2) засновану на законі та інших нормах процесуального права діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду;

3) правовідносини учасників процесу.

Яким є зв'язок цих елементів? Це зв'язок змісту та форми.

Кримінально-процесуальне право являє собою закріплену в законі та забезпечену державним впливом типову модель діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду по здійсненню правосуддя.

Кримінально-процесуальне право — галузь права, якою регулюються суспільні відносини у сфері правосуддя. Об'єктом кримінально-процесуального права є кримінально-процесуальні відносини потерпілого й обвинуваченого з посадовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, а також відносини між іншими учасниками кримінального процесу.

Кримінально-процесуальие право — система правових норм, що встановлюють типову модель та визначають процесуальну форму діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду по встановленню об'єктивної істини та вирішенню інших задач судочинства, розгляду та розв'язанню кримінальних справ, здійсненню правосуддя, створюють необхідні юридичні гарантії встановлення істини та захисту прав і свобод людини.

Систему кримінально-процесуального права утворюють норми права загальної та особливої частини, в рамках яких можуть виділятись окремі процесуальні інститути. До загальної частини норми, якими визначаються задачі та принципи кримінального процесу, статус окремих учасників процесу, загальні норми доказового права та інші норми, що визначають найбільш важливі процесуальні гарантії правосуддя. Особлива частина охоплює норми, якими регулюються кримінально-процесуальні відносини на різних стадіях кримінального процесу¹.

Інститути кримінально-процесуального права — це сукупність взаємопов'язаних об'єктом правового регулювання певних процесуальних норм. Наприклад, інститут окремої слідчої дії — це правові норми, що визначають умови її проведення, коло учасників та особливості їх статусу, процедуру провадження, порядок документування, відповідальність за порушення встановленої процедури.

Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-про-

цесуальних відносин, що забезпечуються системою державного примусу та іншого впливу і мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального судочинства.

Норма кримінально-процесуального права — це загальнообов'язкове правило поведінки учасників кримінального судочинства, а джерело кримінально-процесуального права — це форма юридичного закріплення та вираження таких норм поведінки.

Основним джерелом кримінально-процесуального права є Конституція України та Кримінально-процесуальний кодекс України.

Норми кримінально-процесуа\ьного кодексу України мають відповідати за суттю і змістом положенням Конституції України, приводитись у відповідність з її нормами.

Кримінально-процесуальні відносини являють собою, як справедливо зазначає М. С. Строгович, правову форму діяльності органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, а сама ця діяльність є змістом кримінально-процесуальних відносин¹.

Кримінально-процесуальні відносини — це, по-перше, правовідносини між органом дізнання, особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом; по-друге, це правовідносини вказаних суб'єктів процесу з потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими учасниками процесу, а також правовідносини цих учасників процесу між собою.

Окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності називаються кримінально-процесуальними функціями.

Функція — це характерний вид діяльності, роль, призначення. У кримінальному процесі є п'ять основних функцій: 1) розслідування, 2) нагляд, 3) обвинувачення, 4) захист, 5) правосуддя.

Розслідування спрямоване на встановлення істини, нагляд — на додержання законності, обвинувачення — на прилюдне викриття обвинуваченого у вчиненні злочину. Захист — система дій, спрямованих на спростування обвинувачення, виявлення сумнівів щодо обґрунтованості обвинувачення, даних, які вказують на невинність обвинуваченого або на пом'якшуючі його відповідальність обставини. Функція правосуддя спрямована на всебічне вивчення всіх обставин справи, прилюдне дослідження всіх доказів, доводів обвинувачення та захисту, встановлення об'єктивної істини, законне та справедливе вирішення справи по суті.

Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує попереднє розслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови для винесення судом законного та справедливого вироку.

Усі дії учасників процесу здійснюються у визначеному законом порядку, з додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з процесуальною формою.

Діяльність уповноважених державою органів здійснюється у певній послідовності і може бути поділена на певні частини, або етапи, які прийнято іменувати стадіями кримінального процесу.

Грошевий Ю. М. Кримінально-процесуальне право //Юридична енциклопедія.— Т. З— К„ 2001.— С 406.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса.— T.I.— M., 1968.— С. 34.

Стаття 1

Стадії є відносно відокремленими частинами кримінального процесу. Будучи самостійними, вони водночас перебувають у зв'язку з іншими стадіями, утворюючи єдину систему кримінального процесу.

Особливостями кожної стадії є: своєрідне коло завдань стадії; певне коло учасників; специфічний процесуальний порядок діяльності суб'єктів та їх правовідносин; зміст та форма підсумкових рішень, які приймаються на відповідному етапі процесуального провадження.

Кримінальний процес складається з семи основних стадій та однієї виключної.

Основні стадії:

1) порушення кримінальної справи;

2) досудове (попереднє) розслідування (дізнання та досудове слідство);

3) віддання до суду;

4) судовий розгляд;

5) апеляційне провадження;

6) касаційне провадження;

7) виконання вироку.

Перша стадія — порушення кримінальної справи починається з моменту надходження до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду вказаних в законі як приводи для порушення кримінальної справи заяви або повідомлення про злочин, або з моменту безпосереднього виявлення ознак злочину.

Такі заяви або повідомлення, а також і безпосереднє виявлення ознак злочину є юридичними фактами, які породжують кримінально-процесуальні відносини. З їх наявністю пов'язані виникнення кримінального процесу взагалі та початок його першої стадії — порушення кримінальної справи — зокрема.

У даній стадії процесу компетентні органи у специфічній процесуальній формі за допомогою передбачених процесуальних засобів (отримання пояснень, витребування матеріалів, провадження оглядів тощо) з'ясовують наявність у подіях ознак злочину.

Стадія порушення кримінальної справи закінчується винесенням постанови про порушення кримінальної справи або постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. В останньому випадку кримінальний процес не знаходить продовження.

У разі порушення справи кримінальний процес переходить до наступної стадії.

Друга стадія — попереднє (досудове) розслідування. Попереднє розслідування полягає у провадженні органами дізнання та попереднього слідства передбачених законом слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на отримання доказів, попередження, припинення, швидке та повне розкриття злочину, всебічне дослідження обставин справи та викриття винних, виявлення та усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, відшкодування завданої злочином шкоди, забезпечення невідворотності відповідальності осіб, які вчинили злочин, і правильне застосування закону.

У цій стадії кримінального процесу особі, яка вчинила злочин, пред'являється обвинувачення і надається право мати захисника та захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До обвинувачуваного можуть застосовуватись запобіжні заходи — застава, взяття під варту та інші. Прокурор здійснює нагляд за додержанням законності в діяльності органів досудового розслідування, санкціонує окремі рішення слідчого.

Основний зміст розслідування становить діяльність зі збирання, дослідження, оцінки, перевірки та використання доказів (доказування), розкриття злочинів, забезпечення встановлення істини та захисту прав і свобод людини.

Підсумкові рішення, що приймаються у цій стадії кримінального процесу, можуть бути такими: закриття справи; складання обвинувального висновку та направлення справи до суду; направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Третя стадія — попередній розгляд справи суддею. Після закінчення розслідування справа з обвинувальним висновком, затвердженим прокурором, передається до суду, де вона вивчається і вирішується питання про можливість призначення справи до судового розгляду (віддання обвинуваченого до суду) та організації судового розгляду. Підсумковими рішеннями у даній стадії кримінального процесу є рішення про призначення справи до судового розгляду, про повернення справи на додаткове розслідування або про закриття справи.

Четверта стадія — судовий розгляд. Ця стадія передбачає розгляд у судовому засіданні із додержанням принципів гласності, змагальності, усності та безпосередності дослідження доказів і всіх інших принципів правосуддя, за активної участі всіх заінтересованих учасників процесу, матеріалів кримінальної справи, дослідження всіх її обставин та розв'язання справи по суті.

У цій стадії вирішується питання про винність або невинність обвинуваченого, виноситься вирок і призначається справедливе покарання особі, яка вчинила злочин. Саме у цій стадії реалізуються засади кримінального судочинства, згідно з якими правосуддя здійснюється тільки судом, ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду та відповідно до закону.

Головними учасниками процесу у цій стадії є суд, прокурор, який підтримує обвинувачення, підсудний, захисник та потерпілий.

Завершується ця стадія або винесенням вироку (обвинувального чи виправдувального), або закриттям справи, або направленням справи на додаткове розслідування.

П'ята стадія — апеляційне провадження — полягає у перегляді апеляційним судом (обласним та іншим прирівняним до нього судом), у зв'язку з поданою учасником процесу апеляцією, рішень суду першої інстанції.

Апеляція може бути подана: на вироки, які не набрали законної сили, постановлені місцевим судом; на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, постановлені місцевим судом; на ухвали (постанови), пос-

Стаття і

тановлені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування; на окремі ухвали (постанови), постановлені місцевим судом; на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених законом.

Апеляція може бути подана потерпілим, засудженим, його захисником, прокурором та іншими зазначеними в ст. 348 КПК України особами протягом 15 діб з моменту проголошення вироку (ухвали чи постанови) суду, а засудженим, який перебував під вартою, — протягом цього ж строку з моменту вручення йому копії вироку.

Шоста стадія — касаційне провадження. Касаційне провадження — стадія кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції, а саме Касаційний суд України та Верховний суд України, за поданням прокурора або скаргою інших учасників процесу переглядає вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, що не набули законної сили, постановлені ним як судом першої інстанції, вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а також вироки місцевих судів, військових судів гарнізонів та ухвали апеляційного суду, що набули законної сили, постановлені щодо цих вироків; з'ясовує об'єктивну істину й вирішує питання про законність, обґрунтованість і справедливість вироку суду, виправляє допущені помилки і порушення.

Касаційні скарги і подання на вироки та судові рішення апеляційних судів можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються, а засудженим, який перебуває під вартою, — в той самий строк з моменту вручення йому копії вироку чи постанови. Касаційні скарги і подання на судові рішення місцевих судів та на ухвали апеляційних судів, постановлених щодо цих вироків, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.

Сьома стадія — виконання вироку — полягає в реалізації вироку, що набрав законної сили, та виконанні рішень суду.

До виключної стадії належить перегляд судових рішень у порядку виключного провадження, а саме: відновлення справ у зв'язку з нововиявленими обставинами; відновлення справи і провадження в зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотного порушення кримінально-процесуального закону, які суттєво вплинули на правильність судового рішення.

Цю стадію прийнято називати виключною тому, що кримінальна справа перебуває в ній в особливій, виключній ситуації, коли переглядається законність та обґрунтованість вироку, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили. Відбувається перегляд вироку, що виконується.

Моральні засади кримінального процесу. Мораль (лат. mores) — інститут суспільної свідомості, що виконує функцію регулювання поведінки людей. Мораль існує в вигляді принципів, понять, уявлень і суджень людей про добро, зло, честь, гідність, благородність, справедливість. Вона формується разом з формуванням та розвит-

Стаття 1_________________________________________ І5

ком цивілізації і виступає в формі загальнолюдських цінностей та загальноприйнятих принципів, настанов і рекомендацій, а нерідко в вигляді заповідей, мудростей, кодексів честі, підкріплюваних силою наглядних прикладів, звичаїв, традицій. Тут не можна не згадати деякі думки класиків та сучасників: Морально тільки те, що збігається з вашим почуттям краси і з ідеалом, в якому ви її втілюєте (Ф. Достоєвський); Мудра людина не робить іншим того, що не бажає, щоб робили їй (Конфуцій); Величність і святість держави полягає, перш за все, в неухильному здійсненні справедливості (А. Сталь); Коли справедливість зникає, то не остається нічого, що могло б придати цінність життю людей (І. Кант); Справедливість без сили — одна неміць, сила без справедливості — тиранічна (Б. Паскаль); Краще оправдати десять винних, аніж обвинуватити одного невинуватого (Катерина II).

Норми моралі одержують ідейне обґрунтування і подаються в вигляді загальноприйнятих настанов, як слід людині поводитись за різних обставин. Виконання цих настанов забезпечується вихованням почуття обов'язку, совісті, формами духовного впливу.

Безумовно, кримінальний процес повинен бути заснованим на принципах та інших моральних цінностях. Підкреслюючи необхідність гуманного ставлення до людей і підсудних, вбачати в кожній людині позитивні якості, Ф. Н. Плевако в промові по справі робітників фабрики, яких звинувачували в бунті і безпорядках, образно і красно мовив: " Натовп — будова, обличчя — цегла. Із одних і тих же цеглин розбудовується і храм богові, і тюрма — житло знедолених... Та зруйнуйте тюрму, і цеглини, що залишились цілими від руйнування, можуть піти на храмобудування, не відображаючи огидних рис їх минулого призначення [Плевако Ф.Н. Речи.— М., 1909-1912).

Норми моралі і норми кримінально-процесуального права тісно взаємодіють як у сфері застосування, так і за змістом. В ідеалі повинно бути так, щоб норми кримінально-процесуального права представляли собою не що інше як норми моралі, які санкціоновані державою, викладеш в формі законодавчих норм, забезпечуваних не тільки духовним впливом, а й засобами державного примусу.

Моральність починається з мети, яка ставиться. " Вся моральність людини заключається в його намірах', — писав Ж. Ж. Руссо. В кримінальному процесі норми права і моралі мають однакову мету. Завдання кримінального- процесу (швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних; встановлення об'єктивної істини; забезпечення правильного застосування закоіту для того, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден незинний не був покараний; відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином; охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб) високо моральні і відповідають віковим уявленням людства про істину, добро і справедливість. Тут у повній мірі закладено принцип: на добро відповідають добром, справедливістю на зло.

Однак мета не оправдує засобів. І в цьому аспекті важливо, щоб засоби досягнення благородної мети були не менш благородними.

Стаття і

Стаття 1

Моральність у кримінальному процесі, як і в суспільстві в цілому, має декілька рівнів: моральна свідомість (уявлення про добро і зло, істину, свободу і справедливість, моральні ідеали і принципи), моральні відносини (моральні обов'язки і взаємостосунки), моральна діяльність.

Моральна свідомість, безумовно, бажана риса процесуального статусу судді, слідчого, дізнавача, прокурора, захисника. Законодавчі акти вимагають відповідних моральних якостей від названих учасників процесу і пов'язують саме з ними можливість перебування на відповідних посадах і виконання процесуальних функцій.

Суддя повинен бути високоморальною людиною. При призначенні на посаду він дає присягу: " Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим". У Росії діє Кодекс честі судді (ухвалений II з'їздом суддів 21 жовтня 1993 року), в якому зазначається: суддя повинен проявляти терпіння, ввічливість, такт і повагу до учасників процесу, поряд з законами в своїй діяльності керуватись загальноприйнятими нормами моралі, забезпечувати справедливість і неупередженість.

У рішенні V з'їзду суддів України 15 грудня 1999 року визначено: " При доборі кандидатів на посаду судді ретельно перевіряти професійні й моральні якості претендентів з тим, щоб виключити випадки рекомендування на суддівську роботу осіб із недостатньою для здійснення правосуддя професійною підготовкою та низьким моральним рівнем. Схвалити практику роботи кваліфікаційних комісій з очищенням суддівського корпусу від осіб, які своєю поведінкою скомпрометували високе звання судді" - " Будьте суддями розуму і совісті", — нагадував Ф. Плевако.

Не менші моральні вимоги пред'являються і до слідчого та інших учасників процесу, які здійснюють судочинство.

Слідчий по роду своєї діяльності в складних психологічних умовах у спресованих в часі миттєвостях процесуальної діяльності вирішує найскладнішу задачу — що є істина і що буде справедливим. Для цього потрібні не тільки знання, досвід, сильна воля, натхнення і творча наснага — в вищій мірі необхідні людяність, чуйність і доброта. Слідчий повинен бути обачливим і уважним до долі людини, бачити в кожному ті добродійності, які треба збагачувати і завдяки яким людина, що спіткнулась у водоверті життя і порушила закон, змогла б стати на правильний шлях.

Захисник повинен дотримуватись принципу чесного проведення судового розгляду. Захисник не слуга свого підзахисного, не його інтелектуальний помічник і в досягненні мети ухилення від відповідальності. Захист обвинувачуваного не повинен перетворюватись на протидію намірам слідчого встановити істину, на брудну співучасть у приховуванні злочину.

Захисник ні за яких обставин не повинен повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну інформацію (Див. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського співтовариства, прийнятий у Страсбурзі в жовтні 1988 року).

Навіть дуже хороший закон залишиться лише добрим побажанням, якщо не буде виконуватись у практичній діяльності з роз-

криття і розслідування злочинів, здійснення судочинства. В цьому аспекті важливо підвищувати вимоги до професійних і моральних якостей таких учасників процесу, як слідчий, дізнавач, прокурор, захисник. У законодавстві щодо їхнього статусу повинно бути закладено норми, аналогічні тим, які передбачені щодо моральних якостей суддів у законі " Про статус суддів".

Моральна діяльність — сукупність вчинків, які відповідають моральним нормам. Безумовно, що найшляхетніша мета високоморального закону не може бути досягнута аморальними чи не зовсім моральними засобами. А.Ф. Коні писав: " У кожній судовій дії поряд з питанням, " що" слід провести, виникає питання про те, " як" це провести". Необхідно наполегливо бажати, підкреслював він, щоб " у виконанні форм і обрядів, якими супроводжується правосуддя, привносився смак, почуття міри і такт, бо суд є не тільки судилище, а й школа" (Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Собрание соч.: В 8 томах.— Т. 4.— М., 1967, — С. 50).

Процесуальна форма і практика її застосування повинні відповідати високоморальним принципам і нормам. У кримінальному процесі узгодження між моральними нормами і процесуальною діяльністю повинно бути доведено до рівня повної злагоди. На це спрямовані практично всі принципи кримінального процесу, норми, що регламентують процесуальну діяльність.

Поступово усуваються положення, які викликали сумніви і заслужену критику в цьому аспекті. Наприклад, довгий час у руслі штампованої ідеології позитивності образу Павлика Морозова в кримінальному праві існувала відповідальність всіх без винятку осіб за відмову від давання показань, а також за недонесення про тяжкі злочини. Мати могла бути притягнута до відповідальності за відмову від давання показань стосовно свого сина і навпаки. Попи-раючи православну релігію, священнослужителі могли бути допитані з усіх обставин, які цікавили слідчого, включаючи факти, про які особа релігійного сану довідалась під час сповіді віруючих. Нині ці архаїчні і по суті своїй аморальні правила стали вже сивою давниною.

Ст. 63 Конституції України проголосила: особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Згодом це правило було закріплено в ст. 69-1 КПК України. Закон України " Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року визначив: ніхто не має права вимагати від священнослужителя відомостей, одержаних ним під час сповіді віруючих.

Важливе значення моральні норми мають при вирішенні питання про допустимість доказів у кримінальному процесі. Доказове право в цілому повинно ґрунтуватись на моральних засадах. Де межі втручання в сферу особистого життя людини при збиранні доказів? Які засоби збирання доказів будуть морально, а отже й юридично оправданими і допустимими? Це одне з найскладніших завдань науки кримінального процесу. А.Ф. Коні відзначав, що особливо широким є вплив моральних міркувань у такій складній справі, як оцінка доказів по джерелу і змісту. Чи слід взагалі і якщо так, то чи можливо безмежно користуватись щоденниками підсуд-

Стаття t

Стаття 1

ного і потерпілого як доказами? Щоденник дуже небезпечний, в розумінні досягнення правди, доказ, — зауважував він {Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Собрание соч. в 8 томах.— Т. 4.— М., 1967.— С. 50-68).

Значним кроком на шляху зміцнення моральних засад кримінального судочинства стали норми, спрямовані на забезпечення прав і свобод людини при здійсненні процесуальної діяльності, а саме: такі, що посилюють гарантії недоторканності особистого життя людини, таємницю телефонних розмов і листування, недоторканність житла, особисту недоторканність, непорушність права власності.

Закон забороняє домагатись показань шляхом насилля, погроз чи інших незаконних методів. У Зводі принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи арешту в будь-якій формі, затвердженому 43 сесією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1888 року, а також у кримінально-процесуальному законодавстві України передбачається гуманне ставлення до затриманих і арештованих. Такі особи на повинні піддаватись будь-яким діям, що завдають шкоди їхньому здоров'ю, принижують їхню гідність, вони мають право на безкоштовну медичну допомогу, швидке розв'язання їх справи в суді, судове оскарження будь-яких рішень слідчих органів, користуватись допомогою захисника, мати з ним побачення наодинці, користуватись всіма політичними правами громадянина держави.

Згідно з Кодексом поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, працівники правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування, зобов'язані поважати і захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки в випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов'язків; зберігати в таємниці відомості конфіденціального характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних.

Зміни, які були внесені наприкінці тисячоліття до КПК України, значно розширили права обвинувачуваного і захисника на попередньому слідстві в судовому розгляді кримінальних справ.

Нарешті КПК України 13 січня 2000 року доповнено змістовними нормами (ст. 52-1 — 52-3), спрямованими на забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.

Процесуальній діяльності повинна бути притаманна висока етична, естетична, психологічна, юридична і загальна культура. Культура не тільки зовнішня, яка проявляється в елегантності одягу, грамотності документів, додержанні етикету тощо. Головне — це внутрішня культура: щире бажання досягти істини і справедливості, вдумливе, чуйне ставлення до потерпілого і підсудного, до їхньої долі, розуміння їхніх проблем, душевного стану, переживань, здатність до співчуття і милосердя.

Безумовно, розвиток моральних засад кримінального процесу не завершується. Життя вимагає поглиблення цих процесів. На

першому плані стоїть завдання вдосконалення інституту реабілітації осіб, безпідставно притягнутих до відповідальності, зміцнення гарантій захисту прав потерпілих, відшкодування їм матеріальної і компенсація моральної шкоди, гарантій істини і забезпечення справедливості правосуддя. Поглибленню моральних засад судочинства сприяло б, на нашу думку, запровадження в Україні суду присяжних і мирових суддів.

Моральні норми повинні не лише декларуватись, а в необхідних випадках і забезпечуватись засобами процесуальної та іншої юридичної відповідальності. Здійснення процесуальної діяльності на основі високих моральних норм повинно стати принципом кримінального процесу.

Моральні відносини — це засновані на процесуальних нормах відносини між учасниками процесу, які характеризуються тим, що співробітники правоохоронних органів, здійснюючи процесуальну діяльність, а також всі інші учасники процесу повинні ставитись з повагою до честі і гідності кожної людини, забезпечувати її безпеку, права й свободи. Процесуальна форма включає спеціальні правила по забезпеченню такого підходу: при освідуванні й особистому обшуку як поняті можуть залучатись лише особи однієї статі з освідуваним, потерпілому, обвинувачуваному і підозрюваному надається право відмови від давання показань, під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені при цьому обставини особистого життя людини (ст. 185 КПК України), слідчі дії допускаються за умови, коли вони не принижують гідності осіб, що беруть в них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ст. 194 КПК України) і т. д.

Ст. 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного, згідно з яким він вважається невинуватим доти, доки його вина не буде доведена в законному порядку і встановлено законної сили обвинувальним вироком суду; обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь; недоказана винуватість дорівнює доказаній невинуватості.

Процесуальні норми, відносини і процесуальна діяльність будуються на засадах, в яких безумовно втілені принципи моралі. Це і рівність громадян перед законом та судом, і забезпечення захисту прав та свобод людини, і незалежність суду, і гласність судочинства, і надання права на захист, і інші. З прийняттям нової Конституції України і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави втілено багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найсуттєвіше — це принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким держава покладає на себе зобов'язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян, несе відповідальність за незаконне притягнення до відповідальності — реабілітує оправданого: відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду.

Наука кримінального процесу — це юридична наука, яка представляє сукупність правових ідей і уявлень щодо правосуддя, аналізує, розробляє і розвиває теорію кримінального процесу,

Стаття 1

вивчає систему кримінально-процесуального права, його окремі інститути і норми, аналізує практику застосування процесуальних норм на різних стадіях кримінального процесу, визначає та досліджує актуальні проблеми вдосконалення процесуального права, теорії і практики кримінального процесу та вносить пропозиції і рекомендації щодо їх розв'язання, вивчає історичний шлях та тенденції розвитку кримінального процесу України і зарубіжних держав.

Предметом науки кримінального процесу є процесуальне право, засновані на ньому процесуальна діяльність та процесуальні правовідносини, теорія й історія кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна наука вивчає закономірності розвитку кримінального процесу, систему його принципів, ефективність процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя, особливості статусу окремих учасників процесу та проблеми вдосконалення їх правовідносин і процесуальної діяльності в цілому, проблеми забезпечення прав і свобод людини при здійсненні судочинства.

Особливе значення в кримінально-процесуальній науці має теорія доказів, яка досліджує поняття та джерела доказів, критерії їх допустимості, засоби збирання і дослідження доказів, особливості судового доказування. Без належного доказування неможливе встановлення істини, а без істини неможливі ні правосуддя, ні справедливість. Саме цьому значне місце в наукових дослідженнях займають проблеми доказового права та практики його застосування, процесуальної форми, методики і тактики провадження слідчих дій.

Методи науки кримінального процесу представляють собою систему логічних і спеціальних пізнавальних засобів та прийомів, застосовуваних в необхідно доцільному порядку для проведення дослідження. Вони включають загальнонаукові методи дослідження, застосовувані в суспільних науках.

Конкретно-соціологічний метод включає в себе метод спостереження, вивчення юридичних актів та інших документів, опитування, комплексного соціального дослідження, статистичного аналізу, соціального експерименту. Він є базовим методом кожного емпіричного дослідження.

Спеціально-юридичний метод — метод обробки й аналізу стану законодавства та практики його застосування, який включає описування норм права, емпіричне дослідження практики, встановлення юридичних ознак правових явищ, вироблення наукових понять і визначень, встановлення їх співвідношень між собою і з відомими теоретичними положеннями, їх пояснення.

Порівняльно-правовий метод — метод зіставлення декількох правових систем, інститутів чи норм. Він дає змогу розширити бачення шляхів розв'язання досліджуваних проблем, забезпечити його повноту і всебічність, оптимізувати наукове дослідження.

Статистичний метод — метод емпіричного дослідження, який полягає в виявленні й аналізі кількісних показників тих чи інших явищ і фактів. Він включає в себе логічну обробку фактів (класифікацію) й аналіз залежностей (пошук зв'язків і перевірки гіпотез).

Історичний метод — метод розгляду явищ і фактів у тісному зв'язку з конкретними історичними обставинами та тенденціями розвитку.

Формально-логічний метод — метод застосування логічних законів для доведення тих чи інших умовиводів та тлумачення правових норм.

У науковому дослідженні з необхідності виникає потреба в емпіричних знаннях — пізнання окремих емпіричних фактів і їх взаємозв'язків. Об'єкт, якому притаманна безмежна множина властивостей і відносин — зовнішніх проявів своєї суті, відображається в багатьох фактах, які, будучи виявлені, входять в емпіричний базис науки. В гносеологічному плані факти представляють собою обґрунтоване знання, яке отримане шляхом описання окремих фрагментів дійсності в визначеному просторово-часовому інтервалі.

Факти, які входять в емпіричний базис науки, поділяються на дві групи: нормативні матеріали (зміст правових норм, стан право-творчої діяльності) та практика застосування правових норм.

Емпіричне пізнання включає як безпосереднє встановлення досліджуваних фактів, так і логічну їх обробку — виявлення взаємозв'язків окремих сторін правових явищ, встановлення емпіричних закономірностей. Тут важливу роль відіграє статистичний метод.

Емпіричне знання слугує першоосновою системи наукового дослідження для переходу до теоретичного знання — пізнання глибинних якостей і закономірностей правничої діяльності, теоретичних законів найвищої форми узагальнення.

У процесі теоретичного пізнання з'ясовується зміст явищ і фактів, розкривається їх внутрішня сутність, єдність і протиріччя, виявляються причинно-логічні зв'язки. Тут одержані на емпіричному рівні дані піддаються науковій обробці, аналізу, обміркуванню від конкретного до абстрактного і навпаки. Емпіричні дослідження можуть викоігувати тут роль перевірки наукових гіпотез.

Умовно-наукове дослідження можна моделювати за такою схемою. Найперше визначається проблема — протиріччя між теорією і емпірикою, законом і практикою, протиріччя в самих теоретичних положеннях чи в законодавстві, недоліки практики застосування законодавства. Якщо в науці існують білі плями — ні теоретично, ні емпірично не досліджені явища, ставиться завдання дослідження таких явищ. В юридичній науці проблема часто представляє собою окрему задачу, яку слід вирішити. Вирішення проблеми можливе в єднанні теоретичних і емпіричних досліджень. Для його провадження висуваються наукові гіпотези.

Гіпотези —- допущення, система умовиводів щодо причин явищ, уявні моделі шляхів розв'язання проблеми. При висуненні гіпотез використовуються емпіричні знання, індукція, аналогія, інтуїція, мислиме моделювання. З гіпотези за допомогою дедукції виводяться можливі слідства. Безумовно, для їх перевірки знову застосовуються методи емпіричного дослідження.

Концепція — загальна ідея, головний задум, яким підкорено все дослідження, система взаємопов'язаних поглядів на те чи інше явище.

Стаття 1

Розрізняють емпіричну і концептуальну перевірність гіпотез і теоретичних положень взагалі. Емпірична перевірність зводиться до зіставлення виведених з гіпотези наслідків із фактичними даними емпіричних досліджень. Концептуальна перевірність — аналіз узгодження гіпотези з існуючими принципами і теоретичними положеннями юридичної науки. Якщо гіпотеза підтвердилась — вона стає елементом теоретичного знання. Якщо ні — вона видозмінюється і знову перевіряється, або ж відкидається взагалі.

Наука кримінального процесу досліджує розвиток процесуальної теорії і законодавства в нерозривному зв'язку з розвитком державності в цілому, вивчає досвід зарубіжних країн, історичну спадщину, досягнення правової думки людства. Вона спирається на узагальнення слідчої, судової, прокурорської та адвокатської практики і мас своїм головним завданням сприяння поліпшенню практичної діяльності, яке вирішується шляхом усунення виявлених недоліків, втілення передового досвіду, внесення наукових пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення законодавства і практики його застосування.

Аналіз тенденцій розвитку процесуальної науки дозволяє зробити висновок, що найближчим часом будуть мати найбільшу актуальність дослідження таких проблем: удосконалення інституту безпосереднього виявлення злочину, зміцнення статусу процесуальної самостійності і незалежності слідчого і суддів, теорії і практики доказування, допустимості доказів, використання в доказуванні даних, здобутих оперативно-розшуковим шляхом та за допомогою сучасних науково-технічних методів і засобів, зміцнення гарантій істини і захисту прав та свобод людини, зокрема захисту сфери приватного життя при провадженні досудового слідства, забезпечення безпеки учасників кримінального процесу, участі захисника на досудовому слідстві, провадження слідчих дій, удосконалення провадження в справах приватного обвинувачення і по протокольній формі; розширення прав потерпілого і забезпечення відшкодування завданої йому злочином матеріальної і моральної шкоди, удосконалення інституту повернення справи на додаткове розслідування, становлення суду присяжних, мирових суддів і спрощення процесуальної форми судочинства, реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі, забезпечення справедливості правосуддя, реабілітації невинуватих і відшкодування заподіяної їм шкоди.

Кримінальний процес як навча/\ьна дисципліна належить до фундаментальних, нормативних, обов'язкових, професійно орієнтованих юридичних дисциплін і посідає провідне місце в професійній підготовці юристів. Навчальна дисципліна " Кримінальний процес" будується на базі процесуального права, практики його застосування і науки кримінального процесу. Вона вивчає чинне процесуальне законодавство, процесуальну діяльність і процесуальні правовідносини, теорію та історію кримінального процесу.

Найбільш глибокі зв'язки кримінальний процес має з конституційним правом, законодавством про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру, кримінальним правом, цивільним трудовим, екологічним та цивільно-процесуальним правом, міжнародним пра-

вом, а також експертологією, криміналістикою, оперативно-розщу-ковою діяльністю, судовою психологією і психіатрією, судовою медициною та кримінологією.

Конституція України визначила пріоритетні напрямки розвитку правової системи, основні соціальні цінності і головні завдання та обов'язки держави. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави в усіх сферах діяльності.

Ці фундаментальні положення, безумовно, стають принципами кримінального процесу, визначають його зміст і форму. Поряд із цими вихідними положеннями в ст. 129, 62, 63, 28 — 32, 55 — 59 Конституції України сформульовані інші засади правосуддя взагалі і кримінального судочинства в тому числі.

Тісний взаємозв'язок існує між кримінальним процесом та законодавством про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру, в якому закладено принципи організації і діяльності суду, адвокатури, прокуратури та органів попереднього розслідування, закладені гарантії незалежності і недоторканності суддів, як важливої умови їх об'єктивності і неупередженості, закріплені гарантії діяльності адвоката, що дозволяють йому ефективно здійснювати повноваження захисника в кримінальному процесі.

Основні положення названого законодавства, які безпосередньо стосуються здійснення кримінально-процесуальної діяльності, знаходять закріплення в Кримінально-процесуальному кодексі України. З другого боку, аналіз кримінально-процесуальної діяльності нерідко дає емпіричну базу для вироблення наукових ідей, які втілюються як у кримінально-процесуальному законі, так і в окремих законодавчих актах щодо статусу суддів, прокуратури, адвокатів. Між КПК України та актами, що регламентують статус судових і правоохоронних органів, не повинно бути суперечностей.

Кримінальний процес та кримінальне право. Кримінальне право визначає підстави кримінальної відповідальності, юридичний склад злочину та види покарань. Норми кримінального права не можуть бути реалізовані без застосування норм кримінально-процесуального права. Кримінально-процесуальне право визначає порядок встановлення підстав кримінальної відповідальності по конкретних кримінальних справах та порядок притягнення до кримінальної відповідальності. Кримінальний процес є засобом реалізації норм кримінального права.

Зв'язок з міжнародним правом. У процесуальних нормах втілюються міжнародні правові акти щодо захисту прав і свобод людини, правила поведінки посадових осіб щодо затриманих та арештованих. Міжнародні угоди про взаємодопомогу держав у сфері кримінального судочинства, по суті, створюють окремий інститут процесуального права України.

2.4

Стаття І

Стаття 1

У кримінальному процесі застосовуються: Загальна декларація прав людини; Європейська конвенція з прав людини (Рим, ХІ.1950), ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17.07.97; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Європейська конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах, ратифікована Законом України від №44/98-ВР 16.01.98 //Офіційний вісник України.— 1998.— №13; Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини; Європейська конвенція про видачу правопорушників //Офіційний вісник України.— 1998.— №13; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (ратифікована Законом № 738/97-ВР від 17.12.97); Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах (Про приєднання до Конвенції див. Закон № 339/95-ВР від 22.09.95); Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ (Ратифікована державами Співдружності Незалежних Держав.— Мінськ, 22.01.93) та інші міжнародні правові акти.

Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, при здійсненні процесуальної діяльності міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Зв'язки кримінального процесу з цивільним, трудовим, екологічним, земельним та цивільно-процесуальним правом. Держава гарантує захист усіх прав, свобод і законних інтересів людини. Якщо в ході кримінального процесу в зв'язку з розслідуванням чи судовим розглядом справи будуть встановлені порушення прав, свобод чи законних інтересів громадян, слідчі і судові органи повинні вжити заходів для відновлення порушених прав і свобод та відшкодування заподіяної людині шкоди.

Наприклад, якщо злочином заподіяна майнова шкода, то відповідно до законодавства про власність та цивільного права, керуючись цивільно-процесуальним законодавством, слідчий і суд вживають заходи по відшкодуванню шкоди: надають право подання цивільного позову в рамках кримінального судочинства, доказують фактичні обставини заподіяння шкоди і її розмір, накладають арешт на майно і вклади обвинувачуваного тощо. Якщо злочином, наприклад порушенням правил, що спричинили аварію морського судна чи залізничного транспорту, заподіяно ущерб навколишньому середовищу і праву громадян на здорове довкілля, слідчий і суд визначають характер і розмір шкоди, призначають екологічну експертизу і вживають заходів по відшкодуванню шкоди.

По суті, при розслідуванні чи судовому розгляді будь-яких справ, якщо будуть з'ясовані факти порушення будь-яких прав людини, передбачених чи то трудовим, земельним, екологічним правом, правом власності чи законодавством про освіту або іншими

законодавчими актами, слідчий, прокурор і суд повинні вживати заходи з усунення негативних наслідків, відновлення порушених прав і відшкодування моральної і матеріальної шкоди, керуючись відповідними нормами галузевого законодавства. Інститут цивільного позову став складовою частиною кримінально-процесуального законодавства.

На наш погляд, необхідно, поглиблюючи зв'язки кримінально-процесуального законодавства з цивільно-правовими галузями права, сформулювати в Кримінально-процесуальному кодексі України інститут захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб, де передбачити як обов'язки з відшкодування шкоди і виконання вказівок слідчого і рішень суду з відповідних питань, так і механізми відновлення порушених прав і відшкодування шкоди.

Аналогічним чином у кримінальному і в адміністративному законодавстві повинні бути окремі глави, в яких сформульовані міри відповідальності за всі можливі навмисні чи з необережності (винні) порушення прав і свобод людини, що передбачені як конституційним, так і цивільним, трудовим, екологічним та іншим законодавством. Такий підхід дасть змогу створити надійний механізм захисту прав, свобод і законних інтересів людини, включаючи засоби державного примусу, серед яких найбільш вагомі — кримінальна відповідальність. Оскільки остання застосовується в рамках кримінального процесу, то це сприятиме зміцненню його зв'язків з іншими галузями права та юридичними дисциплінами.

Зв'язок кримінального процесу з експертологією проявляється в сфері вирішення завдання встановлення об'єктивної істини. Для її досягнення нерідко виникає потреба в застосуванні спеціальних знань, досягнень природознавчих та інших наук. Найбільш ефективною формою використання спеціальних знань на досудовому слідстві є призначення судових експертиз. Експертиза значно поширює пізнавальні можливості слідства і суду, дозволяє використовувати під час розслідування чи судового розгляду кримінальної справ весь арсенал сучасних науково-технічних засобів і спеціальних знань.

Експертиза — це дослідження для вирішення питань, що потребують спеціальних знань, компетентними особами, котрих називають експертами (від лат. слова " expertus" — досвідчений).

У Кримінально-процесуально> гу кодексі України (ст. 75 — 77, 196 - 205, 310-312) містяться окремі норми, які утворюють інститут судової експертизи. Цими нормами визначаються підстави, порядок призначення і проведення експертиз.

Водночас порядок, умови, методологія, строки проведення судової експертизи, правила роботи з речовими доказами, права й обов'язки експертів регламентовані Законом України від 25 лютого 1994 р. " Про судову експертизу" та підзаконними нормативними актами, які розвивають і конкретизують положення інституту судової експертизи, визначені в Кримінально-процесуальному кодексі України.

Зв'язок кримінального процесу з криміналістикою. Криміналістика — наука, яка вивчає засоби і методи встановлення істини,

Стаття 1

відправляючись від слідів злочину. Іншими словами, це наука про злочини, сліди злочинів та їх взаємозв'язок.

Вона вивчає особливості окремих слідів, методику їх виявлення, збирання, фіксації та дослідження, розробляє рекомендації щодо провадження криміналістичної експертизи.

Головним завданням криміналістичної експертизи є ідентифікація, встановлення тотожності осіб та предметів і речовин за їхніми слідами. Відповідно об'єкти експертного дослідження поділяють на ідентифіковані та ідентифікуючі. Поряд з цим за допомогою криміналістичної експертизи встановлюється групова належність об'єктів та вирішуються діагностичні задачі.

Криміналістична експертиза, узагальнюючи і накопичуючи досягнення хімії, фізики, біології, медицини та знання, здобуті фахівцями багатьох інших наук, стає все більш природничою, комплексною та універсальною, її методологія поповнюється досягненнями інших наук і найбільш пристосована до методики розслідування злочинів. Це робить її найпоширенішою експертизою в слідчій практиці.

Водночас слід зауважити, що всі досягнення криміналістики можуть застосовуватись тільки в рамках кримінально-процесуального законодавства, з дотриманням процесуальної форми. Здобуті фактичні дані можуть бути використані в судовому доказуванні тільки, якщо вони відповідають встановленим процесуальним законом правилам допустимості доказів.

Співвідношення кримінального процесу з оперативно-розшуко-вою діяльністю. Оперативно-розшукова діяльність — це система гласних та негласних (таємних) пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, здійснюваних уповноваженими для цього суб'єктами відповідно до закону та інших нормативних актів, з використанням оперативних та оперативно-технічних засобів і спрямованих на вирішення завдань пошуку і фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувальну та підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Оперативно-розшукова діяльність складна й багатогранна. Вона включає в себе як гласні, так і негласні заходи. Безсумнівно, це діяльність пізнавальна, і має вона характер пошуку та фіксації фактичних даних. До того ж, боротьба зі злочинністю — лише одна з галузей застосування оперативно-розшукових методів пошуку, отримання і фіксації інформації.

За сферою засті сування оперативно-розшукова діяльність ширша від кримінального процесу. Вона може використовуватися для отримання розвідувальної інформації в інтересах держави.

Основним завданням оперативно-розшукової діяльності є збирання інформації для з'ясування намірів окремих осіб, запобігання та припинення злочинів. Кримінальний процес акцентується на розкритті злочинів та здійсненні правосуддя.

Суб'єктами оперативно-розшукової діяльності є спеціальні оперативні підрозділи органів національної безпеки, органів

внутрішніх справ, прикордонних військ, управління охорони вищих посадових осіб.

За своїм змістом оперативно-розшукова діяльність є інформаційно-пошуковою та пізнавальною, тоді як кримінальний процес є більш доказовою та правозастосовною діяльністю.

За формою та юридичною природою оперативно-розшукова діяльність та кримінальний процес являють собою самостійні види діловодств, регламентованих різними законами та в різному порядку. Оперативно-розшукова діяльність не є процесуальною діяльністю і не може її підмінювати.

За результатами і значенням процесуальна та оперативно-розшукова діяльність відрізняються тим, що результати оперативно-розшукової діяльності частіше мають таємний характер, а джерело та спосіб отримання інформації розголошенню не піддягають. В силу цього здебільшого дані оперативно-розшукової діяльності не використовуються при здійсненні правосуддя як докази. Вони мають орієнтувальний, допоміжний характер і використовуються для побудови версій та визначення необхідності провадження тих або інших слідчих дій.

Інформація, отримана процесуальним шляхом, має значення доказів. Значення доказів може мати і реалізована оперативна інформація за умови допустимості її до використання в кримінальному судочинстві, тобто законності її отримання, її достовірності та можливості її перевірки.

Взаємодія кримінального процесу і судової психології вбачається в тому, що судова психологія виконує функцію надання допомоги в забезпеченні найбільш ефективного здійснення слідчих та інших процесуальних дій. Вона розробляє, на основі спеціальних знань, пропозиції і рекомендації щодо встановлення психологічного контакту з учасниками, тактики проведення слідчих дій, організації судових дебатів, проголошення судових промов, наукової організації праці. Передбачена можливість проведення судово-психологічної експертизи, об'єктами дослідження якої є психічно здорові люди. Використання досягнень судової психології можливе тільки з дотриманням процесуальної форми. Кримінальний процес надає правову базу для застосування методів і прийомів судової психології.

У кримінальному процесі широко використовуються досягнення судової медицини та судової психіатрії.

Судова медицина — галузь науки, яка вирішує питання з застосуванням спеціальних знань медичного, мєдико-біологічного та ме-дико-криміналістичного характеру в сфері правосуддя.

Сьогодні судово-медична експертиза — одна з найбільш поширених у кримінальному процесі. В її рамках проводиться експертиза живих людей, трупів, речових доказів та матеріалів кримінальної справи.

У складі бюро судово-медичних експертиз функціонують такі структурні підрозділи: відділ судово-медичної експертизи потерпілих, обвинувачених та інших осіб; відділ експертизи трупів; відділ судово-медичної експертизи речових доказів, який складається з відділень: судово-медичної гістології, судово-медичної іму-

Стаття 2

2 °

нології, судово-медичної криміналістики, судово-медичної токсикології, судово-медичної цитології.

Окрім кримінально-процесуального кодексу, діяльність судово-медичного експерта при проведенні експертизи регламентується також Положенням про бюро судово-медичної експертизи.

При проведенні досудового слідства та судового розгляду нерідко виникає потреба в визначенні осудності обвинувачуваного та необхідності застосування до нього примусових заходів медичного характеру. Ці питання вирішуються за допомогою судової психіатрії, зокрема судово-психіатричної експертизи, основними завданнями якої є: а) визначення психічного стану та висновку про осудність підозрюваних, обвинувачуваних, підсудних та про необхідність застосування до них примусових медичних заходів; б) визначення психічного стану свідків і потерпілих, спроможності їх правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати обставини, що мають значення для справи; в) визначення психічного стану позивачів, відповідачів, а також осіб, стосовно яких вирішується питання про їхню дієздатність.

Використання досягнень судової медицини і судової психіатрії в кримінальному процесі здійснюється з дотриманням норм процесуального законодавства, одержана за допомогою судової медицини чи судової психіатрії інформація може бути використана в доказуванні, якщо вона здобута законним шляхом з дотриманням процесуальної форми проведення слідчих та інших процесуальних дій.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що кримінальний процес є такою галуззю юриспруденції, в рамках якої широко застосовуються практично всі юридичні науки. Широка ерудиція і глибокі юридичні знання — необхідна передумова успішної кримінально-процесуальної діяльності.

Стаття 2. Завдання кримінального судочинства

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

(Стаття 2 в редакції Закону № 2857-12 від 15.12.92)

Кримінально-процесуальна діяльність здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором та судом і має свої мету та завдання.

Мета — це уявна модель бажаного результату, те, до чого прагнуть суб'єкти процесу. Мета кримінального процесу — це захист прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави від злочинних посягань, забезпечення законності та справедливості при здійсненні правосуддя.

На шляху до досягнення цієї мети суб'єкти процесу мають вирішити низку конкретних завдань. Завдання — це те, що має бути зроблено на тому чи іншому етапі процесу для досягнення його мети.

Завдання кримінального процесу сформульовані у ст. 2, 22, 23, 29 Кримінально-процесуального кодексу України. Ці завдання такі:

— швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних;

— охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб;

— встановлення об'єктивної істини;

— забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний;

— виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів;

— відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином.

Під розкриттям злочину мається на увазі встановлення особи, яка вчинила злочин. Факт розкриття злочину в практичній діяльності органів досудового розслідування формально ототожнюється з затриманням підозрюваного, його арештом чи притягненням особи як обвинувачуваного. Але слід мати на увазі, що вказані рішення можуть прийматись тільки при одержанні такої не-сумнівної системи доказів, яка б беззаперечно підтверджувала, що саме підозрюваний (обвинувачуваний) скоїв злочин, і виключала б можливість іншого твердження.

Викриття винних означає встановлення всіх осіб, які причетні до вчиненого злочину, отримання неспростовних доказів, що підтверджують винність кожного з них, з'ясування і доведення за допомогою доказів усіх епізодів злочинної діяльності кожного із обвинувачуваного.

Встановлення об'єктивної істини — це досягнення такого рівня певності знань, що без сумніву відповідає дійсності, повне. і всебічне дослідження всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого, а також тих, що пом'якшують або обтяжують його відповідальність, встановлення всіх фактів, що належать до предмета доказування і необхідні для розв'язання справи по суті.

Істина — це повна і точна відповідність суджень реальній дійсності.

Під істиною в кримінальному процесі розуміють відповідність висновків органів дізнання, слідчого, прокурора і суду про всі істотні обставини справи (подіто злочину, винність особи тощо) тому, що мало місце в дійсності.

У вирішенні питання встановлення об'єктивної істини ми виходимо з того, що кожний злочин — це діяння, яке в силу загального закону про взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх предметів, фактів, явищ матеріального світу детерміновано навколишнім середовищем, обумовлено ним, відображається в ньому.

Кожному засобові вчинення злочину відповідає відома сукупність слідів. Аналізуючи той або інший засіб учинення злочину, можна заздалегідь уявити собі, де і які сліди можуть бути залишені, і навпаки, відправляючись від окремих виявлених слідів, можна уявити собі засіб, яким зроблено злочин.

зо

Стаття 2

Необхідно відзначити, що діяльність слідчого, органу дізнання, прокурора або суду не можна розглядати як заволодіння готовими доказами. Цей процес містить у собі активну діяльність по пошуку джерел інформації, закріпленню отриманих даних і їх дослідженню. Доведення не обмежується пізнанням істини для себе. Воно спрямовано на те, щоб довести встановлену істину до усіх. У цьому розумінні сліди злочину в ході розслідування не тільки збираються і досліджуються, а й процесуально закріплюються, перевіряються, пристосовуються до використання в судовому доказуванні Самі докази підтверджуються іншими допоміжними доказовими даними, що забезпечує використання як доказів лише достовірної інформації, а отже безпомилковість висновків. Встановлення об'єктивної істини — основне завдання попереднього слідства, дізнання і судового розгляду.

Забезпечення правильного застосування закону потребує насамперед встановити істину. Тільки встановивши істину, органи попереднього слідства, дізнання і правосуддя можуть забезпечити правильне застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був би притягнутий до відповідальності і підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був би засуджений.

Правильне застосування закону означає насамперед правильне застосування норм кримінального права, включаючи висновок про наявність чи відсутність складу злочину і правильну кваліфікацію дій обвинувачуваного, а також неухильне додержання норм Конституції України та самого процесуального законодавства, безумовне дотримання принципів кримінального процесу і процесуальної форми. Нарешті правильне застосування закону означає справедливість прийнятого рішення. Не може бути законного, але несправедливого рішення, так як і справедливого рішення, прийнятого з порушенням закону.

Виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, — одне з найважливіших та найскладніших завдань кримінального процесу. Причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів, — це обставини об'єктивної дійсності та особливості інтелектуального, емоціонального та іншого стану особистості обвинуваченого і потерпілого, які обумовили, детермінували злочин і зробили можливим його вчинення.

Вони складаються із сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких належать:

— особливості об'єкта посягання та наявність криміногенних факторів (делінквентна поведінка жертви тощо);

— антисуспільна установка особистості обвинуваченого та причини її формування;

— конкретні життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями особистості обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню.

Згідно зі ст. 23 КПК України при провадженні дізнання, попереднього слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані виявити причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

Завдання відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином, покладається згідно зі ст. 29 КПК України на

орган дізнання, слідчого, прокурора і суд, які зобов'язані визнати відповідну особу потерпілою, роз'яснити їй право на цивільний позов та вжити заходів щодо накладення арешту на майно і вклади обвинувачуваного та відшкодування завданої потерпілому шкоди.

Охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридич них осіб — одне з найважливіших завдань кримінального процесу в умовах правової держави. Згідно зі ст. З Конституції України права і свободи людини та їх»гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Праза людини являють собою комплекс свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в суспільстві та одержали правове визначення і юридичне закріплення.

Свобода — це можливість людини робити вчинки, діяти або поводитись відповідно до своїх волевиявлень і робити все, що не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Основні права і свободи людини закріплені в Конституції України (ст. З, 21 —64) та в міжнародних правових актах, ратифікованих Верховною Радою України.

Охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб здійснюється органами дізнання, слідчим, прокурором, захисником і судом шляхом: дотримання законності в своїй діяльності; недопущення безпідставного і незаконного втручання в гарантовані конституцією права і свободи; попередження та вжиття заходів щодо припинення порушень прав і свобод людини чи юридичної особи, ким би такі порушення не вчинялись; відновлення існуючих прав і свобод у разі їх порушення та забезпечення відшкодування завданої порушеннями моральної і матеріальної шкоди; надання юридичної допомоги громадянам у самостійному захисті свої прав і свобод; повної реабілітації невинуватих осіб, незаконно притягнутих до відповідальності.

Людині гарантується судовий захист прав і свобод. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність посадових і службових осіб. У постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.97 " Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" зазначається, що судам слід посилити вимогливість до якості дізнання і попереднього слідства в кримінальних справах. У стадії судового розгляду суди повинні з'ясовувати, чи було виконано під час попереднього розслідування справи вимоги процесуального закону, чи не були порушені права підозрюваного, обвинуваченого при затриманні, арешті, проведенні обшуку та чи не були обмежені права потерпілого й інших учасників кримінального процесу. Суд повинен реагувати на виявлені порушення закону і ставити питання про притягнення винних у них посадових осіб до передбаченої законом відповідальності.

Навмисне порушення закону чи несумлінне виконання його, якщо це призвело до тяганини при розгляді справи й істотно обмежило права і законні інтереси громадян, слід розглядати як неналежне виконання суддею професійних обов'язків, яке тягне передбачену законом відповідальність.

Стаття З

Стаття 3. Чинність кримінально-процесуального закону

Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами цього Кодексу незалежно від місця вчинення злочину.

При провадженні в кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. _т

Норми цього Кодексу застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності. Норми цього Кодексу застосовуються і в справах про злочини осіб без громадянства.

(Стаття 3 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 6834-10 від 16.04.84)

Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних відносин, що забезпечуються системою державного примусу та іншого впливу і мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального судочинства.

Норми кримінально-процесуального права — це правила поведінки, які:

1) встановлені державою та закріплені у відповідному нормативному акті;

2) загальні для суб'єктів кримінально-процесуальних відносин (розраховані не на поодиноку конкретну дію, а на багаторазове використання в процесі провадження у кримінальних справах);

3) загальнообов'язкові для тих осіб, які є учасниками кримінально-процесуальної діяльності (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок та інші);

4) забезпечуються силою державного примусу та іншого впливу. Вони можуть визначати норму свободи або модель дій.

Норми кримінально-процесуального права поділяються на окремі види:

— уповноважуючі — наділяють учасників процесу певними правами, надають їм повноваження на певні юридичні діяння, тобто мають дозвільний характер;

— зобов'язуючі — передбачають за певних умов конкретний вид поведінки та приписують діяти певним чином;

— забороняючі — вимагають утримуватися від вчинення певних дій або не дозволяють певну поведінку. Як би не була сформульована норма кримінально-процесуального права — у вигляді заборони (наприклад, не може бути допитаний як свідок захисник обвинуваченого про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням функції захисту), або у вигляді дозволу (наприклад, обвинувачений має право на захист), або у вигляді зобов'язання (наприклад, суд, прокурор, слідчий та орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в разі виявлення ознак злочину), або обмеження (ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом), — вона завжди в

кінцевому підсумку вказує на те, яким чином повинен поводитися суб'єкт за певних процесуальних умов, і має регулятивний характер.

Кримінально-процесуальна норма, як і будь-яка правова норма, має тричленну структуру. Окремими її елементами є: гіпотеза, дис позиція та санкція. Зв'язок цих елементів виражається формулою: " якщо — то — інакше".

Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і за яких умов (обставин) слід керуватися даною правовою нормою.

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, що регулюються даною правовою нормою, і яка поведінка приписується або дозволяється цією правовою нормою. Наприклад: " Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а при необхідності — також і потерпілого" (ч. 2 ст. 181 КПК України).

Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання наказів даної правової норми. Наприклад:

" У разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу" (ч. 2 ст. 135 КПК України).

Розрізняються правовідновлювальні та штрафні (каральні) санкції.

Перші спрямовані на усунення негативних наслідків порушення правової норми. Вони найбільш поширені в кримінальному процесі.

Каральні санкції мають на меті припинення правопорушень. Типовим видом такої санкції є штраф, що накладається судом на свідка, перекладача та спеціаліста за ухилення від'явки.

Часто правовідновлювальні санкції передбачаються поряд із штрафними.

Кримінально-процесуальна норма — початковий елемент системи кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній або декількох статтях закону чи підзаконного нормативного акта і, навпаки, одна стаття може містити декілька правових норм, що регламентують окремі правовідносини.

У правовій науці використовується поняття " джерело права".

Норма права та джерело права — це не одне й те саме.

Норма кримінально-процесуального права — це загальнообов'язкове правило поведінки учасників кримінального судочинства, а джерело кримінально-процесуального права — це форма юридичного закріплення та вираження таких норм поведінки.

Основним джерелом кримінально-процесуального права є кримінально-процесуальний закон.

Першоджерелом норм кримінально-процесуального права є Конституція держави. Так, у новій Конституції України (1996 року) викладено основні принципи правосуддя. Зокрема, в ній (ст. 62) вперше отримав належне юридичне оформлення та законодавче закріплення принцип презумпції невинності обвинуваченого: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Всі сумніви у справі тлумачаться і розв'язуються на користь обвинуваченого. Конституція визначає -основні засади інституту реабілітації безневинно засуджених та встановлює, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями,

2 Тертишник

Стаття З

діями чи бездіяльністю органів влади та посадових і службових осіб (ст. 56).

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

Із цього випливає, що: норми Конституції мають фундаментальний і концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права; норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і прийматись відповідно до її положень; при розв'язанні проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права: нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають застосуванню; норми конституційного права є нормами прямої дії і безпосередньо застосовуються в випадках неурегулювання якихось відносин галузевим законодавством.

Згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Для кримінального процесу це вихідне і визначальне положення означає можливість розвитку законодавства тільки в напрямку зміцнення гарантій прав і свобод людини, недопустимість звуження прав учасників кримінального процесу. Особливого значення набувають проблеми забезпечення недоторканності особи, особистого життя, житла людини.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають межу і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані; коли нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Крім Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України, до джерел норм кримінально-процесуального права належать закони України " Про судоустрій", " Про статус суддів",

" Про прокуратуру", " Про адвокатуру", " Про попереднє ув'язнення", " Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", " Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", " Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" та деякі інші законодавчі акти, якими вносяться зміни абє доповнення до Кримінально-процесуального кодексу або встановлюються спеціальні правила притягнення окремих осіб до кримінальної відповідальності.

Керівні роз'яснення Верховного Суду України, накази Генерального прокурора України, інструкції Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України належать до числа нормативних актів, що встановлюють порядок застосування тих чи інших норм кримінально-процесуального права.

До числа джерел кримінально-процесуального права належать також і міжнародні правові акти. Ратифіковані державою міжнародні угоди мають на її території силу закону, а їхні правові норми мають ознаки норм прямої дії і підлягають застосуванню поряд з іншими процесуальними нормами, якщо вони не суперечать Конституції України.

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, в часі та щодо осіб. У кримінальному судочинстві застосовується той процесуальний закон, який є чинним у період провадження в кримінальній справі, а також закон тієї держави, в якій проваджуються попереднє слідство та судовий розгляд (здійснюється кримінальний процес), незалежно від місця вчинення злочину.

Згідно зі ст. З КПК України провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами КПК України незалежно від місця вчинення злочину.

При провадженні в кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, попереднього слідства або судового процесу. Кримінальне судочинство може здійснюватися в межах установлених законом термінів давності притягнення до кримінальної відповідальності. Строки давності не застосовуються до військових злочинів і злочинів проти миру і людства.

Норми КПК України застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, а також у справах про злочини осіб без громадянства.

Розслідування і процесуальне провадження щодо злочинів, скоєних на морських, повітряних чи річкових суднах, які перебувають за межами України, але під прапором України, здійснюється з застосуванням кримінально-процесуального законодавства України, окрім випадків вчинення екіпажем чи пасажирами судна в територіальних водах іншої держави злочинів проти такої держави чи інтересів, захищених її законами, коли можливе застосування відповідно до міжнародних угод юрисдикції правоохоронних органів держави, де знаходиться судно.

Стаття З

Кримінальне судочинство здійснюється відповідно до принципу рівності громадян перед законом і судом.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть ті ж самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не визначено в окремих законах. Відповідно до ст. 19 Закону України 'Про правовий статус іноземців" законодавством України іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України. У силу ст. 29 даного закону іноземці, що вчинили злочини, відповідають на загальних підставах.

Як виняток із загального правила, законодавством стосовно деяких категорій громадян передбачається імунітет від кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності.

Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені:

Дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню. Статус недоторканності поширюється на приватну резиденцію і помешкання представництв дипломатичних служб. Дипломатичний агент не зобов'язаний давати показань як свідок. Особистий багаж його звільняється від огляду, якщо немає основ припускати, що він не містить предметів, ввезення і вивезення яких заборонено. Помешкання, архіви і документи дипломатичних представництв недоторканні. Державні службовці держави перебування не можуть заходити до цих помешкань інакше як за згодою глави представництва.

Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.

Співробітники адміністративно-тєхнічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо бони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним агентам. (Див. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року — ст. 22, 24 29—37; Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні.— Затверджено Указом Президента України 10 червня 1993 року).

Обмеженим імунітетом користуються співробітники консульських установ. (Консульські установи виконують різноманітні функції, але основна з них — це розвиток торгових і культурних взаємовідносин держав). Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів. Консульські помешкання, архіви, документи й офіційна кореспонденція недоторканні. Проте самі робітники консульської установи можуть викликатись і допитуватись як свідки. Водночас працівники консульських установ не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їхніх функцій. (Див.: Віденська конвенція про консульські зносини. — Відень, 24 квітня 1963 року).

Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних службовців України.

Недоторканністю володіють, у першу чергу, Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України.

Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.

Уповноважений з прав людини Верховної Ради України користується статусом недоторканності на весь період свої повноважень.

Стосовно народних депутатів народ проголосував на референдумі за відміну наданого їм статусу недоторканності.

Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Норми Конституції України є нормами прямої дії і нормами найвищої юридичної сили. Не підлягають застосуванню закони, які суперечать положенню Конституції України.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон а'бо закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Разом з тим згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Тому якщо норми законів звужують існуючі права і свободи людини, вони застосуванню не підлягають.

Згідно з ч.2 ст. 57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили і дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасозують відповідальність особи.

При виконанні в межах України окремих доручень правоохоронних органів іноземних держав, поданих відповідно до Міжнародних конвенцій про взаємодопомогу в сфері кримінального судочинства, застосовується кримінально-процесуальне законодавство України, а в разі клопотання запитуючої сторони може застосуватись і законодавство держави ініціатора доручення, якщо воно не суперечить законам України та міжнародним стандартам у галузі прав і свобод людини.

Стаття 4

Стаття 5

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-06-09; Просмотров: 261; Нарушение авторского права страницы