Стаття 65. Загальні засади призначення покарання

Стаття 65. Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу.

 

1. Розділ ХІ (ст.ст.65-73) визначає основний кримінально-правовий зміст інституту призначення покарання. Цей зміст включає: а) визначення загальних засад призначення покарання (ст.65); б) наведення переліків обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, а також встановлення деяких особливостей їх врахування (неврахування) при призначенні покарання (ст.ст.66, 67); в) встановлення особливостей призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті (ст.68); г) визначення підстав порядку та особливостей призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.69); д) регламентацію призначення покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст.ст.70, 71); е) встановлення правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення, а також правил обчислення строків покарання (ст.ст.72, 73).

Крім положень розділу ХІ на зміст інституту призначення покарання впливають і окремі положення інших розділів Загальної частини КК 2001р. (наприклад, положення ч.3 ст.43), а також окремі приписи Прикінцевих та Перехідних положень КК 2001р. (зокрема, п.12, 13 розділу ІІ). З урахуванням згаданих положень та приписів кримінально-правовий зміст окремих складових (субінститутів) інституту призначення покарання може бути ширшим, ніж це прямо передбачено відповідними формулюваннями ст.ст.65-72, а в окремих випадках навіть формально не відповідати деяким з цих формулювань (див. наприклад, п.п.9, 10 коментарю до даної статті, п.6 коментарю до ст.71).

2. Призначення покарання – один з етапів застосування кримінального законодавства. Воно здійснюється судом після того, як він згідно з п.4 ст.324 КПК України дійде висновку, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню за це.

Призначення покарання полягає в обранні щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину (злочинів), конкретної міри покарання. Це означає, що суд повинен визначити і вказати у вироку: а) яке основне покарання призначається особі за вчинений нею злочин, а у відповідних випадках – який його розмір (строк) та інші показники; б) чи призначається особі додаткове покарання, а якщо призначається, то який його вид, а у відповідних випадках – розмір; в) якщо мають місце обставини, зазначені в ст.ст.70, 71, яке покарання остаточно призначається особі, котра вчинила кілька злочинів.

3. При призначенні покарання суд повинен керуватися лише законом. Закон (ст.65), визначаючи загальні засади призначення покарання, перш за все виділяє серед них загальні правила його призначення. Відповідно до ч.1 ст.65 такими правилами є: а) суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; б) суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; в) суд призначає покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

4. Перше загальне правило призначення покарання текстуально передбачено п.1 ч.1 ст.65. Проте його дійсний зміст потребує деяких уточнень. З урахуванням інших положень КК 2001р. ці уточнення зводяться до наступного:

а) в окремих санкціях статей Особливої частини КК 1960 р. та КК 2001 р. нижня (мінімальна)межа основного чи додаткового покарання не вказана; в цьому разі вона визначається тією статтею Загальної частини КК 1960 р. чи КК 2001 р., яка передбачає даний вид покарання, і дорівнює його мінімальній межі;

б) згідно з ч.2 ст.4 та ч.1 ст.5 вчинений особою злочин може бути кваліфіковано за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК 1960 р. чи КК 2001 р.; якщо злочин кваліфіковано за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК 2001р., суд призначає покарання в межах санкції даної статті (частини статті);

в) вчинений особою до набрання чинності КК 2001р. злочин може бути кваліфіковано за певною статтею (частиною статті) Особливої частини КК 1960 р., зокрема, тому, що її санкція є більш м’якою, ніж санкція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 2001 р. – в цілому чи в якійсь її частині; якщо така санкція є більш м’якою в цілому, суд призначає покарання особі в межах даної санкції, не беручи до уваги санкцію відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 2001 р.; така ситуація матиме місце, наприклад, при призначенні покарання за злочин, кваліфікований за ст.93 КК 1960 р.;

г) якщо санкція статті (частини статті) Особливої частини КК 1960 р. є більш м’якою, ніж санкція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 2001 р. в одній частині, а в іншій є більш суворою, суд призначає покарання, керуючись ч.2 ст.4 та ч.3 ст.5 КК 2001 р.; в цьому разі при визначенні меж покарання він має орієнтуватись на ті положення обох санкцій, які є найбільш сприятливими для особи; наприклад, особа вчинила крадіжку, що завдала значної шкоди потерпілому, і її дії кваліфіковано за ч.2 ст.140 КК 1960 р.: в даному випадку при призначенні покарання суд має орієнтуватись на положення санкції ч.2 ст.140 КК 1960 р. в частині, що стосується виправних робіт та нижньої межі позбавлення волі на певний строк (3 місяці), а також на положення санкції ч.3 ст.185 КК 2001 р. в частині, що стосується верхньої (максимальної) межі позбавлення волі на певний строк (6 років, а не 7, як це передбачено в санкції ч.2 ст.140 КК 1960 р.) та неможливості призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна (в санкції ч.2 ст.140 КК 1960 р. конфіскація майна передбачена як факультативне додаткове покарання, а в санкції ч.3 ст.185 КК 2001 р. вона не передбачена зовсім).

Враховуючи наведені вище уточнення, суд у межах дотримання першого загального правила призначення покарання повинен вирішити такі питання: а) які види покарання передбачені санкцією відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 1960 р. чи КК 2001 р.; б) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; в) які з них є основними, а які – додатковими; г) до яких основних покарань прив’язані додаткові; д) якими є додаткові покарання - обов’язковими чи факультативними.

Вирішення зазначених питань є остаточним, якщо при призначенні покарання суд буде керуватись лише однією санкцією. Якщо ж відповідно до ч.3 ст.5 КК 2001 р. суд має враховувати положення двох санкцій, такі питання він має вирішити спочатку по кожній з них окремо, а потім шляхом співставлення і наступного відбору відповідних положень обох санкцій остаточно визначитись по кожному з наведених вище питань.

Про можливі винятки з першого загального правила призначення покарання див. п.п.9, 10 коментарю до даної статті.

5. Друге загальне правило призначення покарання передбачене п.2 ч.1 ст.65. Призначаючи покарання відповідно до положень Загальної частини КК 2001 р., суд, зокрема, повинен: а) дотримуватись всіх положень, передбачених у розділі ХІ (ст.ст.65–73); б) виходити з мети покарання, яка визначена в ст.50;    в) керуватися послідовністю розташування видів покарання у ст.51 при вирішенні питання, яке з них є більш суворим (у ст.51 види покарань наведені за принципом “від менш суворого до більш суворого”); г) орієнтуватись на законодавчий поділ покарань на основні та додаткові (ст.52); r) виконувати положення тих статей Загальної частини КК, які передбачають конкретні види покарань і визначають зміст кожного з них, умови застосування, особливості призначення тощо (ст.ст.53–64); д) враховувати особливості та обмеження, встановлені щодо призначення покарання неповнолітнім (ст.ст.98–103); е) додержуватись спеціальних правил призначення покарання, встановлених щодо особливих кримінально-правових ситуацій (див., наприклад, ч.3ст.43, ч.4 ст.49, ч.5 ст.80).

Якщо злочин (злочини) вчинений особою до набрання чинності КК 2001 р., суд може керуватись і положеннями Загальної частини КК 1960 р. При цьому, як і у випадку дотримання першого загального правила призначення покарання, він має діяти у відповідності з ч.3 ст.5 КК 2001 р. і орієнтуватись на ті положення Загальної частини КК 1960 р. чи КК 2001 р., які є найбільш сприятливими для особи (див., наприклад, п.12 розділу ІІ “Прикінцевих та Перехідних положень” КК 2001 р. щодо застосування ст.44 КК 1960 р., яка не містить обмежень, передбачених ст.69 КК 2001 р.). Не виключені ситуації, коли суд повинен буде призначати покарання, враховуючи як положення Загальної частини КК 1960 р., так і положення Загальної частини КК 2001 р.

6. Третє загальне правило призначення покарання передбачене п.3 ч.1 ст.65. В ньому визначені основні чинники, які має врахувати суд, призначаючи покарання за вчинений особою злочин. Такими чинниками є: а) ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) особа винного; в) обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості, про який ідеться в ст.65, – це індивідуальний показник рівня суспільної небезпеки вчиненого особою окремого злочину. Його необхідно відрізняти від ступеню тяжкості як підстави класифікації злочинів, проведеної законодавцем в ст.12. В межах цієї класифікації злочини поділяються на певні види на рівні своїх юридичних складів, і, відповідно, ступінь тяжкості як підстава даної класифікації є не індивідуальним, а типовим показником рівня суспільної небезпеки злочинів певних видів чи їх окремих різновидів. Своєрідним відображенням типового рівня суспільної небезпеки злочинів певних видів чи окремих їх різновидів виступає їх караність (межі відповідних санкцій). За загальним правилом, ступінь тяжкості як індивідуальний показник вчиненого особою окремого злочину знаходиться в межах параметрів, що характеризують типовий ступінь тяжкості всіх злочинів даного виду чи окремого різновиду таких злочинів. Відповідно, і конкретна міра покарання за окремий злочин призначається особі, за загальним правилом, в межах відповідної санкції. Є однак і винятки з цього загального правила, про які йдеться, зокрема, в ч.3 ст.65 та ст.69.

Як один з основних чинників, що впливають на призначення покарання, ступінь тяжкості окремого злочину визначається: а) характером вчиненого злочину; б) ступенем суспільної небезпеки вчиненого злочину.

Характер вчиненого злочину – це певним чином конкретизований показник рівня суспільної небезпеки певного виду злочинів чи окремих законодавчо визначених його різновидів. Тому індивідуальні особливості вчиненого особою злочину, які не обумовили його кваліфікацію, на характер злочину, як правило не впливають. При визначенні характеру злочину суд має враховувати: а) його кваліфікацію; б) місце об’єкта (об’єктів) злочину – в ієрархії соціальних цінностей, характерної для національної правової системи; в) співвідношення караності вчиненого злочину з караністю злочинів інших видів (окремих їх різновидів). Виходячи з цих показників будуть істотно відрізнятись за своїм характером, наприклад, умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ч.1 ст.115) та втягнення малолітньої особи у заняття проституцією, ч.4 ст.303), хоча останнє і карається більш суворо.

Ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину – це конкретний показник суспільної небезпеки окремого злочину, на який перш за все впливають його індивідуальні особливості, що не враховані в межах кваліфікації. Такими особливостями, зокрема, можуть бути вид умислу чи вид необережності, спричинення шкоди так званому факультативному об’єкту кримінально-правової охорони, наявність похідних шкідливих наслідків злочину тощо.

Обставини, які зумовили кваліфікацію вчиненого особою злочину, як правило, на ступінь його суспільної небезпеки не впливають. Є однак і винятки з цього правила. На ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину можуть, зокрема, впливати: а) обставини, які кореспондують з так званими кількісними ознаками відповідного юридичного складу злочину; наприклад, і крадіжка на суму 300 тис. грн., і крадіжка на суму 30 млн. грн. є крадіжкою, вчиненою в особливо великих розмірах, проте очевидно, що ступінь суспільної небезпеки у кожної з них різний; б) обставини, які кореспондують з так званими оціночними ознаками відповідного юридичного складу злочину; наприклад, різний ступінь суспільної небезпеки можуть зумовлювати обставини, які свідчать про особливу зухвалість хуліганства, – в одному випадку це може бути умисне пошкодження майна, а в іншому – умисне заподіяння тілесних ушкоджень; в) обставини, які свідчать про вчинення більш або менш небезпечного з діянь, які у відповідному юридичному складі злочину передбачені як альтернативні; наприклад, умисне знищення майна за інших рівних умов є більш небезпечним, ніж його умисне пошкодження; г) обставини, які свідчать про наявність в поведінці особи кількох ознак (в тому числі кваліфікуючих), які у відповідному юридичному складі злочину передбачені як альтернативні; наприклад, незаконне придбання, носіння, зберігання та збут вогнепальної зброї за інших рівних умов є більш небезпечним, ніж її незаконне виготовлення та зберігання.

Якщо окремі обставини вчиненого злочину передбачені ст.66 чи ст.67 як такі, що пом’якшують чи обтяжують покарання, вони також, за загальним правилом не повинні враховуватись при визначенні ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину. В даному разі законодавець виділив їх як окремий чинник, що впливає на призначення покарання поряд із ступенем тяжкості вчиненого злочину, тому суд має враховувати відповідні обставини в межах цього більш конкретного чинника. Про можливі винятки з даного правила див. п.13 коментарю до ст.66, п.18 коментарю до ст.67.

Таким чином, при врахуванні ступеня тяжкості вчиненого злочину як окремого чинника, що впливає на призначення покарання, суд повинен: а) визначити певні особливості характеру вчиненого злочину; б) встановити конкретні обставини, що визначають ступінь його суспільної небезпеки; в) навести зазначені особливості та обставини в мотивувальній частині вироку саме як конкретні показники ступеню тяжкості вчиненого злочину.

Особа винного як окремий чинник, що впливає на призначення покарання, має бути, врахована судом у повному обсязі. Це передбачає з’ясування не лише тих рис, якостей та особливостей особи, що пов’язані з вчиненням злочину, а й інших даних, які всебічно її характеризують. З цього приводу в абз.3 п.3 постанови ПВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” зазначено: “З’ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати дані про його вік, стан здоров’я поведінку до вчинення злочину в побуті та за місцем роботи чи навчання, його минуле, (зокрема, не зняті чи непогашені судимості, адміністративні стягнення), дані про сім’ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, матеріальний стан сім’ї тощо)” (Постанови... – ). Ці та інші дані мають бути оцінені судом в сукупності, а ті з них, які, на думку суду, впливають на призначення покарання, повинні бути наведені в мотивувальній частині вироку.

Якщо окремі дані про особу винного передбачені ст.66 чи ст.67 як обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, вони, за загальним правилом, повинні враховуватись в межах цього більш конкретного чинника. Про можливі винятки з даного правила див. п.13 коментарю до ст.66, п.18 коментарю до ст.67.

Про врахування судом при призначенні покарання обставин, що пом ’якшують та обтяжують покарання, див. коментар до ст.66 та ст.67.

7. КК 2001 р. не встановлює певної ієрархії чинників, передбачених п.3 ч.1 ст.65. Вони є в принципі рівноцінними нормативними критеріями оцінки відповідних фактичних даних (обставин). Однак оскільки в окремій кримінальній справі поєднання таких даних індивідуальне, значущість кожного критерію може бути різною. Таку значущість і повинен визначити суд, вирішивши і вказавши в мотивувальній частині вироку, який з передбачених у п.3 ч.1 ст.65 чинників найбільше вплинув на призначення конкретної міри покарання.

8. Ч.2 ст.65 містить загальне положення, яке встановлює зв’язок між призначенням покарання та його метою. Цей зв’язок носить функціональний характер: призначена особі конкретна міра покарання повинна бути необхідною та достатньою для її виправлення та попередження нових злочинів.

У більшій мірі реалізація цих складових мети покарання пов’язана з вибором виду основного покарання, якщо санкція відповідної статті Особливої частини КК передбачає можливість призначення кількох таких видів. “Коли санкція закону, за яким особу визнано винуватою, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, під час постановлення вироку повинно обговорюватися питання про призначення покарання, не пов’язаного із позбавленням волі. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі, це рішення повинно бути вмотивовано у вироку” (абз.3 п.2 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7).

Разом з тим, досягнення цілей виправлення особи та попередження вчинення нових злочинів як нею, так і іншими особами має пов’язуватись і з розміром (як правило строком) основного покарання, особливо в тому разі, коли санкція відповідної статті Особливої частини КК передбачає лише один його вид. В окремих випадках досягнення зазначених в ч.2 ст.65 складових мети покарання може бути пов’язане з призначенням чи непризначенням додаткового покарання, а інколи – і з його розміром.

Якщо суд призначає конкретну міру покарання за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, досягнення згаданих вище цілей покарання може пов’язуватись з обранням відповідного принципу призначення остаточного покарання. Такий зв’язок є особливо актуальним тоді, коли відповідно до ст.70 чи ст.71 суд може вийти за встановлені в них загальні межі остаточного покарання.

Визначивши, у чому саме проявляється зв’язок між призначенням конкретної міри покарання та виправленням особи і попередженням нових злочинів, суд має хоча б у загальній формі відтворити свої висновки у мотивувальній частині вироку.

9. Ч.3 ст.65 передбачає один з винятків з першого загального правила призначення покарання, коли суд виходить за межі санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, призначаючи більш м’яке покарання. В даному разі такий виняток встановлений ст.69.

Крім ст.69 окремі положення КК 2001 р. дають підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті (частини статті) його Особливої частини, і в інших кримінально-правових ситуаціях. Фактично в цих ситуаціях має місце своєрідна колізія між окремими положеннями Загальної частини та окремими санкціями Особливої частини КК 2001 р. Таку колізію необхідно вирішувати, виходячи з принципу гуманізму: має застосовуватися те положення КК, яке є більш сприятливим для особи. До зазначених кримінально-правових ситуацій, зокрема, можна віднести: а) призначення на підставі ч.3 ст.43 покарання особі, яка вчинила вказаний в ч.2 ст.43 злочин, виконуючи спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; наприклад, якщо така особа вчинила у складі організованої групи розбій, покарання за цей злочин у виді позбавлення волі на певний строк їй не може бути призначено більше, ніж сім років шість місяців, хоча санкція ч.4 ст.187 передбачає позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.; б) непризначення додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке передбачене у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК як обов’язкове, неповнолітньому (ч.2 ст.98); в) непризначення додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке передбачене у санкції статті ( частини статті) Особливої частини КК як обов’язкове, якщо вчинений особою злочин не є корисливим (ч.2 ст.59); наприклад, не повинна призначатися конфіскація майна особі, що вчинила незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого більше ніж у двісті п’ятдесят разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (ч.3 ст.289), не з корисливою, а з іншою метою.

Ще одним винятком з першого загального правила призначення покарання є його пом’якшення в порядку ч.5 ст.72. Наприклад, якщо особі після відбуття нею попереднього ув’язнення призначається покарання у виді штрафу, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може призначити їй менший розмір штрафу ніж той, який вказаний у санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК (докладніше див. п.8 коментарю до ст.72).

Своєрідна кримінально-правова ситуація виникає, якщо статті Загальної частини забороняють застосовувати окремі види покарань до певної категорії осіб, а санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, що встановлює відповідальність за вчинений відповідною особою злочин, передбачає тільки такі види покарань. Наприклад, державний службовець – жінка, що має п’ятирічну дитину, вчинила злочин, передбачений ч.1ст.364. Відповідно до ч.2 ст.57, ч.3 ст.60 та ч.3 ст.61 до такої жінки не можуть бути застосовані ні виправні роботи, ні арешт, ні обмеження волі, хоча саме ці види основних покарань передбачені в санкції ч.1 ст.364. Щодо таких ситуацій у абз.7 п.8 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 зазначено: «Суд не вправі перейти до більш м’якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суди, за наявності до того підстав, мають закривати справи на підставі ст.7 КПК або постановляти вирок без призначення покарання.» 

10. Ч.4 ст.65 передбачає два винятки з першого загального правила призначення покарання, коли суд виходить за межі санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, призначаючи більш суворе покарання. Такими винятками є призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів (ст.70) та за сукупністю вироків (ст.71).

Більш суворе покарання, ніж передбачено санкцією відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, може бути призначене також в порядку ст.54 або ч.2 ст.55. У цьому разі воно є більш суворим тому, що крім того покарання, яке вказане у відповідній санкції, суд призначає додаткове покарання, наприклад, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке в даній санкції відсутнє.

11. Про додаткові до загальних засад правові орієнтири при призначенні покарання неповнолітньому див. ч.1 ст.103 та коментар до неї.

 

     Стаття 66. Обставини, які пом'якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

 

1. За своїм загальним змістом обставини, про які йдеться в ч.1 ст.66, характеризують: а) подію злочину (п.п.6-9); б) особу винного (п.п.1-5).

За соціальними властивостями перша група обставин знижує ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, а друга група свідчить про меншу суспільну небезпеку особистості злочинця.

Отже, за своєю кримінально-правовою природою обставини, які пом’якшують покарання, є більш конкретними показниками ступеня тяжкості вчиненого злочину та особи винного. Оскільки закон (ст.65) прямо вказав на ці обставини як на самостійний чинник, що впливає на призначення конкретної міри покарання, вони, за загальним правилом, повинні враховуватись судом саме як обставини, які пом’якшують покарання (про можливі винятки з цього правила див. п.13 коментарю до даної статті).

2. Врахування обставин, які пом’якшують покарання, означає, що за інших рівних умов суд за наявності таких обставин може: а) призначити менш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено декілька альтернативних основних покарань; б) призначити основне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої кримінальним законом за вчинення даного злочину; в) не призначати винному додаткове покарання, якщо воно передбачене в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; г) враховуючи наявність й інших передбачених законом обставин, застосовувати до винного звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75).

Якщо у справі встановлено декілька обставин, які пом’якшують покарання, і суд дійде висновку, що вони є винятковими, він може, враховуючи також особу винного, призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (ст.69).

3. П.1 ч.1 ст.66 передбачає, як такі, що пом’якшують покарання, три обставини: а) з’явлення із зізнанням; б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину.

Всі ці обставини об’єднує те, що вони є конкретними проявами усвідомлення особою своєї вини у вчиненому злочині і готовності сприяти правосуддю. А це в свою чергу свідчить про зменшення небезпеки особистості злочинця.

З ’явлення із зізнанням передбачає, що особа добровільно звертається в правоохоронні органи, суд або інший державний орган, зізнається у вчиненому нею злочині (у будь-якій формі) і виражає готовність нести за нього передбачену законом відповідальність. З’явлення із зізнанням може бути здійснене з будь–яких причин, але не у зв’язку з тим, що винному стало відомо про розкриття правоохоронними органами вчиненого ним злочину.

“Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, особу, яка його вчинила, не встановлено, добровільна заява або повідомлення особи про вчинене нею, повинні розглядатись як з’явлення із зі знанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було відомо органам розслідування.

За сукупності вчинених злочинів, з’явлення із зізнанням як обставина, що пом’якшує покарання, має враховуватися під час призначення покарання за злочин, у зв’язку з яким його було зроблено” (абз.3, 4 п.5 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7).

Щире каяття має місце в тих випадках, коли особа повністю визнає свою вину у вчиненому злочину, дає своїй поведінці належну оцінку і дійсно готова нести передбачену законом відповідальність. Щиро розкаятись винний може як на стадії попереднього розслідування, так і під час судового розгляду.

Активне сприяння розкриттю злочину означає, що винний в будь-якій формі подає допомогу органам правосуддя в з’ясуванні тих обставин вчинення злочину, які мають істотне значення для повного його розкриття. Йдеться про викриття інших співучасників злочину, визначення ролі кожного у його вчиненні, передачу речових доказів, предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо. Як і щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину може мати місце як на стадії попереднього розслідування, так і під час судового розгляду.

4. П.2 ч.2 ст.66 передбачає дві схожі за кримінально-правовим змістом обставини: а) добровільне відшкодування завданого збитку; б) добровільне усунення заподіяної шкоди.

Добровільне відшкодування завданого збитку має місце тоді, коли спричинений злочином збиток відшкодовується винним з власної ініціативи до винесення обвинувального вироку. Прикладом добровільного відшкодування завданого збитку є відшкодування вартості знищеного або пошкодженого майна, оплата лікування завданого тілесного ушкодження тощо.

Добровільне усунення заподіяної шкоди передбачає, що вона усувається винним з власної ініціативи до винесення обвинувального вироку шляхом відновлення тієї цінності, якій була завдана, або надання потерпілому такої ж цінності. Йдеться, наприклад, про ремонт пошкодженого майна, передачу потерпілому замість знищеної речі такої ж тощо.

Якщо винний на момент винесення обвинувального вироку не зміг повністю відшкодувати завданий збиток або усунути заподіяну шкоду, а зробив це частково, суд може врахувати ці обставини як такі, що позитивно характеризують його особу, або спеціально визнати їх такими, що пом’якшують покарання, на підставі ч.2 ст.66.

5. Вчинення злочину неповнолітнім передбачене як обставина, що пом’якшує покарання, п.3 ч.1 ст.66. Під неповнолітнім тут розуміється особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось 18 років. Закон в даному разі враховує те, що формування неповнолітнього як особистості ще не закінчилось (емоційно-вольова сфера його психіки ще не набула стійкості, він не має належного життєвого досвіду, сталих соціальних орієнтирів) і вчинення злочину, як правило, тією чи іншою мірою зумовлено даними чинниками.

6. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п.4 ч.1 ст.66) пом’якшує покарання, оскільки цей стан супроводжується рядом психічних та фізіологічних особливостей, які певною мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. Строк вагітності на момент вчинення злочину, а також обізнаність про такий стан самої жінки в даному разі значення не мають.

7. П.5 ч.1 ст.66 передбачає як обставину, що пом’якшує покарання, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин. Збіг таких обставин – це поєднання істотних для особи чинників фізичного, матеріального чи морального характеру, що негативно впливають на основні сфери її життя (особисте або сімейне життя, професійна діяльність, освіта тощо). Прикладами можуть бути значні матеріальні труднощі, хвороба винного або членів його сім’ї, тяжкі побутові чи житлові умови, жорстоке поводження батьків з дітьми, чоловіка з дружиною, несприятлива для особи обстановка за місцем роботи, навчання тощо. При цьому необхідно, щоб збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин значною мірою зумовив вчинення винним злочину.

8.П.6 ч.1 ст.66 передбачає три обставини, що пом’якшують покарання: а) вчинення злочину під впливом погрози; б) вчинення злочину під впливом примусу; в) вчинення злочину через матеріальну, службову чи іншу залежність.

Вчинення злочину під впливом погрози розглядається як обставина, що пом’якшує покарання, коли: а) погроза пов’язувалась із заподіянням фізичної, матеріальної чи моральної шкоди шляхом вчинення дій як щодо самого винного, так і щодо близьких йому осіб; б) погроза була реальною, тобто дійсно були підстави побоюватись її виконання; в) в діях винного відсутні ознаки крайньої необхідності (ст.39); г) винний вчинив злочин, прагнучи відвернути несприятливі для себе чи для своїх близьких наслідки, з якими пов’язувалась погроза.

Під примусом слід розуміти всі інші, крім погрози, форми примушування винного вчинити злочин (фізичне насильство, позбавлення волі, їжі, питва тощо). Як і при погрозі, вчинення злочину під впливом примусу визнається обставиною, що пом’якшує покарання, коли в діях винного відсутні ознаки крайньої необхідності.

Матеріальна залежність винного від іншої особи означає повне або часткове перебування винного на утриманні цієї особи, а також будь-яку іншу майнову залежність, наприклад, боржника від кредитора, спадкоємця від спадкодавця.

Службова залежність пов’язується перш за все з підпорядкованістю працівника (службовця, військовослужбовця) посадовій (службовій) особі, яка є старшою по роботі чи службі. Службова залежність може мати місце і від посадових (службових осіб), яким особа не підпорядкована, але підконтрольна (ревізори, посадові особи державних контролюючих органів тощо).

До іншої залежності слід віднести залежність одних членів сім’ї від інших, учнів від вчителів, хворого від лікаря, обвинуваченого (підозрюваного) від слідчого тощо.

Для визнання вчинення злочину через матеріальну, службову чи іншу залежність обставиною, яка пом’якшує покарання, необхідно встановити, що особа, від якої залежав винний, вчинила чи могла вчинити якісь неправомірні чи аморальні дії. Саме такі дії або можливість їх вчинення, а не сам факт залежності, мають певною мірою зумовлювати вчинення винним злочину.

9. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, передбачено як обставину, яка пом’якшує покарання, у п.7 ч.1 ст.66. Йдеться про вчинення винним злочину в стані так званого фізіологічного афекту, коли здатність винного усвідомлювати характер і значення своїх дій або керувати ними хоча й зберігається, але значною мірою зменшується. Для того, щоб визнати цю обставину такою, що пом’якшує покарання, необхідно встановити, що: а) стан сильного душевного хвилювання у винного мав місце під час вчинення ним злочину; б) даний стан був викликаний неправомірними, тобто такими, що порушують норми права, діями (фізичним або психічним насильством, образою, наклепом тощо) або аморальними, тобто такими, що порушують норми загальнолюдської моралі діями (наприклад, демонстративна подружня зрада, принизливе ставлення до жінки, знущання над релігійними почуттями віруючого); в) злочин вчинено по відношенню саме до тієї особи, неправомірні або аморальні дії якої викликали у винного стан сильного душевного хвилювання.

10. П.8 ч.1 ст.66 передбачає в якості обставини, що пом’якшує покарання, вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності. Для наявності цієї обставини необхідно, щоб: а) особа перебувала у стані крайньої необхідності (про кримінально-правовий зміст крайньої необхідності див. коментар до ч.1 ст.39); б) мало місце перевищення меж крайньої необхідності (про поняття перевищення меж крайньої необхідності див. коментар до ч.2 ст.39); в) були відсутні обставини, зазначені в ч.3 ст.39.

11. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом, визнається обставиною, яка пом’якшує покарання, п.9 ч.1 ст.66. Відповідно до ч.2 ст.43 випадками, які тягнуть кримінальну відповідальність особи, що виконує вказане вище завдання, є: а) вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим; б) вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

На відміну від інших обставин, які пом’якшують покарання, обставина, передбачена п.9 ч.1 ст.66, згідно з ч.3 ст.43 тягне фіксовані кримінально-правові наслідки: а) за вчинений злочин особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі; б) покарання у виді позбавлення волі на певний строк їй не може бути призначено більше, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Оскільки в законі визначений орієнтир лише щодо максимальної межі покарання у виді позбавлення волі на певний строк особі, вказаній в ст.43, постає питання про мінімальну межу такого покарання. Враховуючи підхід законодавця, орієнтиром щодо цієї межі може бути половина мінімального строку позбавлення волі, передбаченого в санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК. Наприклад, якщо особа, яка виконує спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи, вчинила у складі такої групи розбій, межі покарання за цей злочин становлять від 4 років до 7 років 6 місяців позбавлення волі (санкція ч.4 ст.187 передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років). При цьому, призначаючи конкретну міру покарання в обчислених таким чином межах, суд не повинен повторно враховувати передбачену в п.9 ч.1 ст.66 обставину як таку, що пом’якшує покарання.

12. Згідно з ч.2 ст.66 суд при призначенні покарання може визнати такими, що його пом’якшують, і інші, не передбачені ч.1 ст.66, обставини. Це означає, що передбачений в кримінальному законі перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. Якщо суд дійде висновку, що певні обставини справи, не зазначені в ч.1 ст.66, треба врахувати при призначенні покарання саме як такі, що його пом’якшують, він повинен спеціально визнати їх такими і прямо вказати про це в мотивувальній частині вироку. До таких обставин можуть бути віднесені, наприклад, вчинення злочину вперше або внаслідок випадкового збігу обставин, неправильна, в тому числі й протиправна, поведінка потерпілого, відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину, часткове усунення винним заподіяної шкоди (див.: абз.1 п.5 постанови).

13. Ч.3 ст.66 встановлює загальне правило, відповідно до якого, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. КК 2001р. передбачає лише два подібних випадки: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.116); умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.123).

Керуючись сформульованим у ч.3 ст.66 правилом при призначенні покарання особам, які вчинили зазначені вище злочини, суд водночас повинен мати на увазі, що відповідні обставини, навіть якщо вони вплинули на кваліфікацію цих злочинів, можуть бути ще раз враховані при призначенні покарання як конкретні показники ступеню їх суспільної небезпеки, а, отже, і ступеню тяжкості. Так, на ступінь суспільної небезпеки заподіяного в стані сильного душевного хвилювання умисного тяжкого тілесного ушкодження може впливати характер протиправних дій потерпілого – в одному випадку це буде протизаконне насильство у вигляді непоправного знівечення обличчя, спричиненого малолітній дочці винного, а в іншому – тяжка образа, нанесена йому особисто.

 

Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за виключенням обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

 

1. За своїм загальним змістом обставини, які обтяжують покарання, як і ті, що його пом’якшують, характеризують: а) подію злочину (п.2-12); б) особу винного (п.1, 13).

За соціальними властивостями перша група обставин збільшує ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, а друга група свідчить про більшу суспільну небезпеку особистості злочинця.

Отже, за своєю кримінально-правовою природою обставини, які обтяжують покарання, є більш конкретними показниками ступеня тяжкості вчиненого злочину та особи винного. Оскільки закон (ст.65) прямо вказав на ці обставини як на самостійний чинник, що впливає на призначення конкретної міри покарання, вони, за загальним правилом, повинні враховуватись судом саме як обставини, які обтяжують покарання (про можливі винятки з цього правила див. п. коментарю до даної статті).

2. Вчинення злочину при обставинах, передбачених ч.1 ст.67, дає підстави суду за інших рівних умов призначати винному більш суворе покарання. Це, зокрема, означає: а) при наявності в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний, двох або більше альтернативних видів основних покарань – призначення більш суворого виду основного покарання; б) при наявності в санкції одного основного покарання – призначення його ближче до максимальної межі, встановленої цією санкцією; в) при наявності в санкції факультативного додаткового покарання – застосування його до винного.

Крім того, вчинення злочину при обставинах, які обтяжують покарання, повинно враховуватись при вирішенні питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, обрання принципу призначення остаточного покарання при засудженні особи за сукупністю злочинів (поглинення, часткове чи повне складання) тощо.

3. П.1 ч.1 ст.67 передбачає як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів. Про поняття повторності злочинів див. коментар до ст.32, про поняття рецидиву злочинів див коментар до ст.34. При цьому необхідно мати на увазі, що формулювання “вчинення злочину особою повторно” за своїм змістом вужче формулювання “вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин”; відповідно, реальна сукупність нетотожних і неоднорідних злочинів обставиною, яка обтяжує покарання, визнаватись не повинна.

4. Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою ( частина друга або третя статті 28 ) передбачена як обставина, що обтяжує покарання, п.2 ч.1 ст.67. Це зумовлено тим, що даний різновид спільної злочинної діяльності підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину і, як правило, свідчить про значну суспільну небезпеку особистості злочинців.

Серед різних форм спільної злочинної діяльності КК 2001р., зокрема, розрізняє: а) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч.2 ст.28); б) вчинення злочину організованою групою (ч.3 ст.28); в) вчинення злочину злочинною організацією (ч.4 ст.28). Очевидно, що кожна наступна форма спільної злочинної діяльності повністю включає ознаки попередньої, а також має специфічні, властиві лише їй ознаки. Тому закон охопив поняттям “вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою”, розкритим у ч.2 ст.28, і випадки вчинення злочину організованою групою, про що йдеться в ч.3 ст.28 (докладніше про зміст відповідних формулювань див. коментар до ст.28).

5. П.3 ч.1 ст.67 передбачає як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. Це викликано тим, що вчинений у зв’язку з вказаними конфліктними ситуаціями злочин не лише посягає на конкретну соціальну цінність, але, як правило, ще й порушує рівноправність громадян (фізичних осіб) залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії.

Расові ворожнеча або розбрат означають будь-які форми протистояння людей різних рас – європеоїдної, негроїдної, монголоїдної; цим поняттям охоплюються також конфлікти через негативне ставлення до людей, батьками яких були представники різних рас (так званих метисів, мулатів, самбо).

Національні ворожнеча або розбрат – це конфліктні форми взаємовідносин між людьми різних національностей; в окремих випадках це можуть бути також конфлікти через негативне ставлення не лише до якоїсь конкретної національності, а і до певної групи національностей (“кавказців”, “азіатів” тощо).

Релігійні ворожнеча або розбрат – це конфліктні ситуації, що мають місце між людьми у зв’язку з їх релігійними почуттями або ставленням до релігії взагалі; вони зумовлені, як правило, войовничим несприйняттям з боку віруючих іншої релігії, віровчення, конфесії, але можуть бути викликані і протистоянням між віруючими та атеїстами.

У більшості випадків расові, національні чи релігійні ворожнеча або розбрат характеризують обстановку вчинення відповідного злочину, але інколи вони можуть бути зв’язані з вчиненням злочину опосередковано – через його мотив.

6. Вчинення злочину у зв ’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов ’язку передбачене як обставина, що обтяжує покарання, п.4 ч.1 ст.67. У цьому разі ступінь суспільної небезпеки злочину підвищується тому, що крім конкретного безпосереднього об’єкта такий злочин посягає ще і на встановлений в державі порядок управління в його широкому розумінні.

Зазначена вище обставина має місце тоді, коли злочин вчиняється: а) з метою перешкодити виконанню потерпілим свого службового чи громадського обов’язку в майбутньому; б) з метою перешкодити виконанню потерпілим свого службового чи громадського обов’язку під час такого виконання; в) з мотивів помсти за виконання потерпілим службового чи громадського обов’язку, яке вже відбулося.       

Під виконанням службового обов ’язку треба розуміти діяльність особи в межах реалізації тих повноважень, якими вона наділена по службі чи роботі; при цьому особа не обов’язково має бути службовою ( посадовою) особою.

Як виконання громадського обов ’язку належить розглядати здійснення особою покладених на неї громадських повноважень ( наприклад, повноважень члена профспілкового комітету), а також вчинення особою будь-яких правомірних дій щодо забезпечення законних інтересів інших осіб, суспільства або держави (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про вчинений злочин, давання показань як свідок тощо).

Зі змісту п.4 ч.1 ст.67 прямо випливає, що зазначена в ньому обставина має місце тоді, коли потерпілим від злочину є лише особа, яка виконує, буде виконувати чи вже виконала свій службовий або громадський обов’язок. Тому вчинення злочину щодо інших осіб, зокрема, близьких родичів такої особи не можна розглядати як обставину, що обтяжує покарання.

7. П.5 ч.1 ст.67 передбачає як обставину, що обтяжує покарання, тяжкі наслідки, завдані злочином. Тим самим підкреслюється безпосередній зв’язок між ступенем суспільної небезпеки вчиненого злочину і тяжкістю наслідків, які він спричинив.

Тяжкість наслідків залежить від соціальної цінності об’єкта посягання, а також від характеру та розміру заподіяної злочином шкоди. За цими критеріями тяжкими наслідками, зокрема, визнаються: а) смерть однієї чи кількох осіб; б) спричинення хоча б одній особі тяжкого тілесного ушкодження або двом чи більше особам середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також заподіяння іншої тяжкої шкоди здоров’ю людей (тяжких інфекційних захворювань, хронічного психічного захворювання тощо); в) порушення основних конституційних прав значної кількості громадян; г) заподіяння майнової шкоди у великих та особливо великих розмірах; д) дезорганізація роботи підприємств, установ, організацій в значних масштабах.

В окремих випадках тяжкими наслідками може бути визнано поєднання кількох із зазначених різновидів шкоди, якщо кожного окремо для цього не достатньо.

Визнаючи наслідки вчиненого злочину тяжкими, суд повинен відобразити це у вироку, мотивувавши у необхідних випадках свій висновок.

8. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває у безпорадному стані, передбачене п.6 ч.1 ст.67 як обставина, що обтяжує покарання, оскільки ці специфічні властивості потерпілого значною мірою полегшують вчинення злочину, а їх використання свідчить про підвищену суспільну небезпеку як самого злочину, так і особи винного.

Під малолітнім слід розуміти дитину, яка не досягла віку 14 років. Особами похилого віку належить визнавати потерпілих, які досягли: чоловіки – 60 років, жінки – 55 років. Перебування у безпорадному стані означає, що потерпілий не може уникнути посягання чи протистояти йому з будь-яких причин, зокрема, у зв’язку з інвалідністю, хворобою, втратою свідомості тощо.

9. П.7 ч.1 ст.67 передбачає як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності. Така специфічна ознака потерпілої значно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого щодо неї злочину тому, що, перебуваючи в стані вагітності, жінка стає більш вразливою – вона, як правило, не буде чинити серйозного опору, а наслідки злочину, якими б вони не були, можуть негативно вплинути не лише на організм самої жінки, а і на нормальний розвиток плоду. Крім того зазначена обставина вкрай негативно характеризує особу винного – він демонстративно порушує одну з традиційних норм загальнолюдської моралі: жінка, що несе в собі нове життя, має перебувати під особливою охороною суспільства та держави.

Передбачена п.7 ч.1 ст.67 обставина має місце, якщо: а)стан вагітності потерпілої був наявним під час вчинення злочину; б)стан вагітності потерпілої був очевидним для винного.

10. Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного, передбачене як обставина, що обтяжує покарання, п.8 ч.1 ст.67. У даному разі ступінь суспільної небезпеки злочину підвищується тому, що у його вчиненні певну роль відіграє залежний від винного стан потерпілого.

Матеріальна залежність означає повне або часткове перебування потерпілого на утриманні винного, а також будь-яку іншу майнову залежність першого від останнього, наприклад, боржника від кредитора, спадкоємця від спадкодавця тощо.

Службова залежність передбачає перш за все підпорядкованість потерпілого як працівника (службовця, військовослужбовця) винному, який є старшою по роботі чи службі посадовою (службовою) особою. Службова залежність може мати місце і тоді, коли потерпілий винному не підпорядкований, але підконтрольний (наприклад, винний є відомчим ревізором чи посадовою особою державного контролюючого органу).

До іншої залежності можуть бути віднесені будь-які нормативно врегульовані форми соціальної залежності, зокрема, залежність одних членів сім’ї від інших, учня від вчителя, хворого від лікаря.

Якщо факт перебування потерпілого в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного не пов’язаний з характером вчиненого останнім злочину (наприклад, чоловік з ревнощів спричинив дружині умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження), суд в порядку ч.2 ст.67 має право не визнати цей факт обставиною, що обтяжує покарання.

11. П.9 ч.1 ст.67 передбачає як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством. Ступінь суспільної небезпеки злочину в цьому разі підвищується, оскільки: а) як правило, значно полегшується його вчинення; б) вчинення злочину може супроводжуватися посяганням на нормальний розвиток малолітнього; в) може мати місце неконтрольований розвиток подій – зокрема, спричинення малолітнім чи особою, що страждає психічним захворюванням чи недоумством, більш тяжких наслідків, ніж ті, які охоплювались умислом винного.

Передбачена п.9 ч.1 ст.67 обставина перш за все охоплює випадки так званого посереднього виконання злочину, коли винний використовує малолітнього (особу, яка не досягла 14 років) або особу, що страждає психічним захворюванням чи слабоумством і у зв’язку з цим не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, для вчинення відповідного діяння, а сам безпосередньої участі у вчиненні цього діяння не бере. Зазначена обставина наявна також тоді, коли винний вчинює відповідне діяння разом з вказаними вище особами, використовуючи їх як спільників чи помічників (особливі випадки групового вчинення злочину за відсутності ознак співучасті).

12. Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачене як обставина, що обтяжує покарання, п.10 ч.1 ст.67. Під особливою жорстокістю слід розуміти, перш за все, спричинення потерпілому тяжких фізичних страждань шляхом тортур, мучення, нанесення великої кількості тілесних ушкоджень тощо. В окремих випадках особлива жорстокість може проявитись і в спричиненні тяжких моральних або психічних страждань як самому потерпілому, так і його близьким. Так, особливо жорстоким буде зґвалтування неповнолітньої дочки в присутності матері, мордування малолітнього сина на очах у батька, позбавленого можливості його захистити.

Визнаючи наявність у діях винного передбаченої п.10 ч.1 ст.67 обставини, суд повинен зазначити у вироку, які саме з них він вважає проявом особливої жорстокості.

13. У п.11 ч.1 ст.67 передбачено як обставину що обтяжує покарання, вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій. Підвищена суспільна небезпека злочину і особи винного зумовлена в даному випадку тим, що злочин вчиняється з використанням обстановки, яка загрожує життю, здоров’ю, особистій безпеці та власності багатьох людей.

Воєнний стан вводиться в Україні або в окремих її місцевостях відповідно до Закону України “Про правовий режим воєнного стану” (ВВР, 2000, №28, ст.224).

Надзвичайний стан вводиться в Україні або в окремих її місцевостях відповідно до Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” (ВВР, 2000, №23, ст.176).

Іншими надзвичайними подіями можуть бути, зокрема, пожежа, повінь, землетрус, велика аварія, масштабний терористичний акт, якщо при цьому у відповідній місцевості не був введений надзвичайний стан або злочин було вчинено до такого введення.

14. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом передбачене як обставина, що обтяжує покарання, п.12 ч.1 ст.67. Вона має місце тоді, коли поведінка винного, посягаючи на відповідну соціальну цінність, водночас створює реальну небезпеку для життя чи здоров’я кількох людей або загрожує спричиненням значної матеріальної шкоди власності інших фізичних чи юридичних осіб.

15. П.13 ч.1 ст.67 передбачене як обставина, що обтяжує покарання, вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп ’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів. Підвищена суспільна небезпека особи винного зумовлена тим, що саме перебування в зазначеному стані часто штовхає особу на вчинення злочину. При цьому в багатьох випадках дії такої особи характеризуються імпульсивністю, агресивністю, особливою жорстокістю, що нерідко призводить до спричинення тяжких наслідків.

Під алкогольним сп ’янінням треба розуміти такий стан людини, який виникає внаслідок вживання будь-яких алкогольних напоїв, причому мається на увазі лише так зване фізіологічне, а не патологічне сп’яніння.

Вживання наркотичних або інших одурманюючих засобів  означає введення будь-яким способом зазначених засобів в організм особи. При цьому необхідно мати на увазі, що оскільки в п.13 ч.1 ст.67 окремо виділені лише наркотичні засоби, поняття інших одурманюючих засобів є тут більш широким, ніж, наприклад, у ст.322 – крім власне одурманюючих засобів воно охоплює також психотропні речовини та аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин.

16. Ч.2 ст.67 містить положення, яке дає право суду, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнавати будь–яку із зазначених у ч.1 цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

Таким чином, передбачені ч.1 ст.67 обставини поділяються на дві групи: а) обставини, які за будь-яких умов належить розглядати як такі, що обтяжують покарання ( вони зазначені у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12); б) обставини, які за певних умов суд може не визнати такими, що обтяжують покарання ( вони зазначені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13).

Загальним орієнтиром для того, щоб не визнати передбачені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч.1 ст.67 обставини такими, що обтяжують покарання, є відсутність зв’язку відповідної обставини з характером вчиненого особою злочину. Конкретними прикладами відсутності такого зв’язку можуть бути, зокрема, одержання службовою особою заздалегідь обумовленого хабара в стані алкогольного сп’яніння; спричинення з ревнощів умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження чоловіком своїй дружині, яка перебуває в матеріальній залежності від нього; рецидив різних за характером та ступенем тяжкості злочинів.

В межах оцінки характеру вчиненого злочину суд при застосуванні ч.2 ст.67 може враховувати особливі ситуації, пов’язані з його вчиненням. Наприклад, якщо винний під погрозою вбивством був змушений вжити наркотичний засіб перед вчиненням злочину, суд має право не визнати його перебування у відповідному стані при вчиненні злочину як обставину, що обтяжує покарання.

Не визнавши передбачену у ч.1 ст.67 обставину такою, що обтяжує покарання, суд повинен у мотивувальній частині вироку конкретно вказати, чому він не вбачає зв’язку цієї обставини з характером вчиненого злочину.

17. Ч.3 ст.67 встановлює, що суд при призначенні покарання не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті. Отже, перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним.

Тому такі, зокрема, обставини, як невизнання підсудним своєї вини, відмова відшкодувати заподіяну шкоду, прагнення ухилитись від відповідальності шляхом давання завідомо неправдивих показань не повинні визнаватись обставинами, що обтяжують покарання. Ці обставини мають розглядатись як конкретні показники (характеристики) особи винного і враховуватись при призначенні покарання в межах цього більш загального критерію.

Якщо особа вчинила злочин до набрання чинності КК 2001 р., суд при визначенні обставин, які обтяжують відповідальність, має керуватись ч.3 ст.5 цього Кодексу. Зокрема, не повинні визнаватись обставинами, що обтяжують відповідальність, вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів, підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі у злочині, реальна сукупність нетотожних та неоднорідних злочинів. Водночас в цьому ж випадку не можуть бути визнані такими, що обтяжують відповідальність, обставини, які не були передбачені ст..41 КК 1960 р., але зазначені у ч.1 ст.67 КК 2001 р., наприклад, вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, вчинення злочину з використанням особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством.

18. Ч.4 ст.67 містить положення, відповідно до якого суд при призначенні покарання не може врахувати зазначену в ч.1 ст.67 обставину як таку, що його обтяжує, якщо ця обставина передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

При застосуванні даного положення можуть мати місце дві ситуації: а) обставина, зазначена в ч.1 ст.67, не повинна враховуватись при призначенні покарання взагалі; б) обставина, зазначена в ч.1 ст.67, не повинна враховуватись при призначенні покарання як така, що його обтяжує, але може ( має) бути врахована як конкретний показник ступеня суспільної небезпеки, а отже, і ступеня тяжкості вчиненого злочину чи особи винного.

Перша ситуація наявна, якщо зазначена в ч.1 ст.67 обставина, будучи передбачена як ознака юридичного складу відповідного злочину: а) безпосередньо вплинула на формулу остаточної кваліфікації злочину; б) не носить оціночного характеру та не має кількісних параметрів; в) є єдиною з кількох альтернативних обставин, що впливають на кваліфікацію злочину. Прикладом ситуації, коли зазначена в ч.1 ст.67 обставина не повинна враховуватись при призначенні покарання взагалі, є вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст.154, юридичний склад якого включає матеріальну або службову залежність потерпілої особи від винного як обов’язкову ознаку.

Якщо хоча б одна з наведених вище умов наявності першої ситуації відсутня, має місце друга ситуація, коли зазначена в ч.1 ст.67 обставина може (має) бути врахована як конкретний показник ступеню тяжкості вчиненого злочину чи особи винного. Щодо найбільш типових варіантів врахування обставин, які впливають на кваліфікацію злочину, в межах ступеня суспільної небезпеки, а отже, і ступеня тяжкості злочину, див п.6 коментарю до ст.65. Прикладом врахування обставин, зазначених в ч.1 ст.67, як конкретного показника особи винного може бути врахування кількості вчинених нею тотожних злочинів в межах кваліфікуючої ознаки “повторно”: в одному випадку особа вчинила всього дві крадіжки, а в іншому ч.2 ст.185 можуть охоплюватись сімнадцять з вісімнадцяти вчинених особою крадіжок. Очевидно, що при інших рівних умовах суспільна небезпека особи винного в останньому випадку вища.

 

 

        

   Стаття 68. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

1. При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

2. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

 

1. Ст.68 встановлює особливості призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті. З урахуванням відповідних положень ст.ст. 16, 29, 65 ці особливості проявляються в наступному: а) караність незакінченого злочину за чинним КК така ж, як і відповідного закінченого злочину, а караність злочину, вчиненого у співучасті, збільшується лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК; б) при призначенні покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті, необхідно перш за все керуватись загальними засадами призначення покарання – положеннями ст.ст. 65-67; в) крім загальних засад при призначенні покарання за незакінчений злочин необхідно враховувати обставини, вказані в ч.1 ст.68, а за злочин вчинений, у співучасті, – обставини, вказані в ч.2 ст.68.

Таким чином вказані в ст.68 обставини є: а) за своїм соціальним змістом – більш конкретними показниками ступеню тяжкості вчиненого злочину та особи винного при характеристиці окремих законодавчо визначених різновидів злочинної поведінки; б) за своїм кримінально-правовим змістом – додатковими до загальних засад призначення покарання правовими орієнтирами при визначенні конкретної міри покарання особі, яка вчинила незакінчений злочин або (та) була одним із співучасників злочину.

2. Додатковими правовими орієнтирами при призначенні покарання за незакінчений злочин відповідно до ч.1 ст.68 є: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; в) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Ступінь тяжкості вчиненого особою діяння визначається характером та розміром шкоди, яка була завдана об’єкту посягання фактично вчиненою особою дією або бездіяльністю, що була кваліфікована як незакінчений злочин.

За своїм характером шкода об’єкту злочинного посягання як показник ступеню тяжкості фактично вчиненого особою діяння може, зокрема, виразитись: а) лише в порушенні встановленого в державі правопорядку і, відповідно, в дезорганізації певних соціальних відносин; наприклад, чоловік придбав сокиру для умисного вбивства дружини і зберігає її в певному місці в сараї; б) крім зазначеної у п. а) шкоди – у спричиненні реальної шкоди конкретному носієві певної соціальної цінності, але не того виду, який характерний для відповідного закінченого злочину; наприклад, чоловік здійснив замах на умисне вбивство дружини і при цьому заподіяв їй тяжке тілесне ушкодження; в) крім зазначеної у п. а) шкоди – у спричиненні конкретному носієві певної соціальної цінності реальної шкоди того ж виду, який характерний для відповідного закінченого злочину, але не в тому розмірі; наприклад, особа мала намір вчинити привласнення в особливо великих розмірах, але до свого викриття фактично встигла здійснити привласнення у великих розмірах.

Очевидно, що при інших рівних умовах менший ступінь тяжкості має те фактично вчинене особою діяння, яке, порушуючи встановлений у державі правопорядок, призвело лише до дезорганізації певних соціальних відносин. Якщо ж крім цього при вчиненні незакінченого злочину була спричинена реальна шкода конкретному носієві відповідних соціальних цінностей, ступінь тяжкості фактично вчиненого особою діяння (кількох діянь) порівняно з першим випадком завжди вищий. Однак врахування такої шкоди при призначенні покарання за незакінчений злочин може бути безпосереднім та опосередкованим.

Безпосереднє врахування має місце тоді, коли фактично вчинене особою діяння (кілька діянь) у поєднанні з іншими обставинами кваліфікується лише як одиничний незакінчений злочин. У цьому разі реальна шкода спричинена конкретному носієві певних соціальних цінностей, охоплюється юридичним складом такого незакінченого злочину і, по суті, стає одним з показників ступеня його суспільної небезпеки. Саме таким чином має враховуватись, наприклад, заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження при замаху на незаконне заволодіння транспортним засобом (ч.3 ст.15, ч.3 ст.289 КК) чи погроза вбивством при замаху на зґвалтування (ч.3 ст.15, ч.1 ст.152 КК).

Посереднє врахування відбувається тоді, коли фактично вчинене особою діяння (кілька діянь) у поєднанні з іншими обставинами кваліфікується за правилами сукупності злочинів, оскільки спричинення реальної шкоди конкретному носієві певних соціальних цінностей при вчиненні незакінченого злочину обґрунтовано визнається окремим злочином і одержує самостійну кримінально-правову оцінку. В цьому разі спричинена шкода має бути врахована відповідно до положень ст.ст. 65-67 при призначенні покарання саме за цей окремий злочин, і лише при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів – зокрема, при обранні відповідного принципу його призначення – суд може взяти до уваги те, що спричинення шкоди мало місце при вчиненні незакінченого злочину. Таким чином має враховуватись наприклад, умисне пошкодження чужого майна у великих розмірах при вчиненні замаху на крадіжку з проникненням у житло (ч.1 ст.194 та ч.3 ст.15, ч.3 ст.185 КК) чи незаконне позбавлення волі при вчиненні замаху на торгівлю людьми (ч.1 ст.146 та ч.3 ст.15, ч.1 ст.149 КК).

Подібним чином вирішується питання і тоді, коли при вчиненні незакінченого злочину спричинюється шкода того ж виду, який характерний для відповідного закінченого злочину, але в меншому розмірі. Зокрема, у згаданому вище прикладі з замахом на привласнення в особливо великих розмірах фактично вчинене привласнення у великих розмірах, оскільки воно не одержує самостійної кваліфікації, безпосередньо враховується при призначенні покарання за злочин, передбачений ч.3 ст.15, ч.5 ст.191 КК. І навпаки, якщо наприклад, суб’єкт вчинив замах на умисне вбивство двох осіб, але зміг позбавити життя лише одну з них, смерть цієї особи не може бути безпосередньо врахована при призначенні покарання за злочин, передбачений ч.3 ст.15, п.1 ч.2 ст.115 КК, оскільки за підходом, що склався в правозастосовчій практиці України, позбавлення життя особи в цьому разі одержує самостійну кваліфікацію.

Ступінь здійснення злочинного наміру є другим додатковим орієнтиром при призначенні покарання за незакінчений злочин. Цей орієнтир відображає співвідношення фактично вчиненого особою діяння із змістом чи (та) обсягом всіх діянь, які вона мала намір здійснити для вчинення відповідного закінченого злочину. В межах визначення такого співвідношення про більший ступінь здійснення злочинного наміру, зокрема, свідчить: а) замах на злочин порівняно з готуванням до злочину; б) закінчений замах на злочин порівняно з незакінченим замахом; в) те готування до злочину, яке включає більшу кількість підготовчих діянь, що передбачалось вчинити відповідно до умислу (наміру) особи; г) той замах на злочин, який характеризується більшою кількість об’єктивних ознак, що передбачені як обов’язкові в юридичному складі відповідного закінченого злочину.

Причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, – останній з передбачених ч.1 ст.68 додаткових орієнтирів при призначенні покарання за незакінчений злочин. Ці причини можуть бути різними, зокрема, опір потерпілої особи, втручання сторонніх осіб, затримання винного працівниками відповідного правоохоронного органу, відмова винного від продовження розпочатої злочинної діяльності після усвідомлення неможливості доведення злочину до кінця, фактична помилка. При вчиненні закінченого замаху на злочин з так званим матеріальним складом причиною ненастання суспільно небезпечних наслідків може бути випадковий для винного збіг обставин або відвернення цих наслідків (відповідного їх характеру чи розміру) професійними діями певних служб (пожежників, медичних працівників тощо).

З’ясування причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, дозволяє суду більш точно визначити ступінь суспільної небезпеки фактично вчиненого винним діяння, а в окремих випадках зробити висновок і щодо певних властивостей його особистості.

Враховуючи додаткові правові орієнтири при призначенні покарання за незакінчений злочин, суд не повинен обмежуватись їх простим відтворенням у вироку чи іншому процесуальному документі. В мотивувальній частині такого документу суд має хоча б в мінімальній мірі конкретизувати зазначені орієнтири, а також визначити реальний їх вплив на обрання особі конкретної міри покарання.

3. Додатковими правовими орієнтирами при призначенні покарання співучасникам злочину відповідно до ч.2 ст.68 є: а) характер участі кожного з них у вчиненні злочину; б) ступінь такої участі.

Характер участі окремого співучасника у вчиненні злочину визначається якісною специфікою фактично вчиненого ним діяння в межах спільного з іншими співучасниками здійснення злочину. Зазначена специфіка в свою чергу залежить, зокрема, від наступного: а) яку роль виконує співучасник злочину в межах законодавчо визначеного поділу співучасників на види (ст.27); б) чи не виконує один і той же співучасник злочину кілька різних ролей, передбачених ч.ч.2-5 ст.27 (це може бути, наприклад, поєднання ролей підбурювача і співвиконавця злочину); в) яке конкретне значення має фактично вчинене членом організованої групи чи злочинної організації діяння у вчиненні злочину одним з цих організованих злочинних угруповань (ч.ч.3, 4 ст.28); г) який саме вплив справляє фактично вчинене окремим співвиконавцем діяння на характер чи розмір спричиненої злочином шкоди, якщо злочин вчинено кількома співвиконавцями.

З урахуванням зазначених обставин про більш небезпечний характер участі окремого співучасника у вчиненні злочину, зокрема, свідчить: а) виконання більш небезпечної ролі співучасника злочину – виходячи з законодавчо визначеної послідовності “виконавець (співвиконавець) – організатор – підбурювач – пособник” (кожна попередня роль в принципі є більш небезпечною ніж наступна); б) виконання одним і тим же співучасником злочину кількох передбачених ч.ч.2-5 ст.27 ролей; в) організація чи безпосереднє виконання окремим членом організованої групи або злочинної організації злочину, що вчиняється одним з цих організованих злочинних угруповань; г) вчинення співвиконавцем того діяння, яке безпосередньо заподіює шкоду об’єкту злочинного посягання (наприклад, нанесення смертельного ушкодження потерпілому при його умисному вбивстві, що вчиняється у співвиконавстві).

Ступінь участі окремого співучасника у вчиненні злочину визначається змістом та обсягом фактично вчинених ним діянь в межах тієї ролі, яку виконав цей співучасник при вчиненні злочину. Так, за змістом вчинених дій різним буде ступінь участі у вчиненні крадіжки з проникненням у житло двох осіб, які виконали в ній роль пособників: одна з них надала знаряддя вчинення злочину, без яких цей злочин взагалі неможливо було вчинити, а інша лише заздалегідь пообіцяла збути частину предметів, здобутих злочинним шляхом. Різним, але вже за обсягом фактично вчинених дій буде ступінь участі у вчиненні крадіжки з проникненням у сховище двох співвиконавців, один з яких вилучив майно з місця його знаходження і сховав на охоронюваній території, а інший лише допоміг йому перемістити це майно за межі охоронюваної території.

Як і стосовно незакінченого злочину, враховуючи додаткові правові орієнтири при призначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, суд повинен хоча б в мінімальній мірі їх конкретизувати. Зокрема, він має навести ті обставини, які є визначальними для встановлення характеру та ступеню участі окремого співучасника у вчиненні злочину, а також зазначити, який вплив вони справляють на визначення конкретної міри покарання.

4. В окремих випадках вчинене особою діяння може бути кваліфіковане і як незакінчений злочин, і як злочин, вчинений у співучасті (наприклад, підбурювання до незакінченого замаху на умисне вбивство з корисливих мотивів, вчинене за попередньою змовою групою осіб – ч.4 ст.27, ч.3 ст.15, п. п.6, 12 ч.1 ст.115 КК). В цьому разі при призначенні покарання особі, яка вчинила такий злочин, суд повинен керуватись як положеннями ч.1 ст.68, так і положеннями ч.2 ст.68. У практичному плані це передбачає комплексне застосування всіх додаткових правових орієнтирів, зазначених у ст.68, коли після конкретизації кожного з них, суд має вирішити питання, як остаточно впливає на обрання конкретної міри покарання поєднання тих фактичних обставин, які характеризують всі передбачені ст.68 орієнтири.

 

Стаття 69. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

1. За наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

За правилами, передбаченими в частинах першій – третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

 

1. Стаття 70 встановлює порядок та особливості призначення покарання особі за сукупністю вчинених нею злочинів. Про поняття сукупності злочинів та особливості їх кваліфікації див. ст.33 та коментар до неї.

2. У ст.70 передбачено дві ситуації, що можуть виникнути при призначенні покарання за сукупністю злочинів. Перша з них має місце тоді, коли: а) за два і більше злочини, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком; б) в цьому вироку призначається як покарання за кожний злочин окремо, так і остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. Порядок і особливості призначення покарання за сукупністю злочинів при цій ситуації регламентуються ч.ч.1-3 ст.70.

Друга ситуація має місце тоді, коли: а) першим вироком особа засуджується і їй призначається покарання за один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюють сукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про інший злочин (злочини), який також входить у сукупність, оскільки він був вчинений особою до винесення першого вироку; в) у новому вироку особі призначається покарання за той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення першого вироку і з урахуванням покарань, призначених за окремі злочини в обох вироках, визначається остаточне покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів. Порядок і особливості призначення покарання при даній ситуації крім ч.ч.1-3 ст.70 регламентуються ще й ч.4 ст.70.

3. При призначенні покарання за сукупністю злочинів у відповідності з ч.ч.1-3 ст.70 суд повинен: а) призначити покарання окремо за кожний злочин; б) обрати принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів – повне чи часткове складання призначених покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим; в) визначити остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. При цьому слід мати на увазі, що положення ч.ч.1, 2 ст.70 стосуються перш за все основних покарань, а положення ч.3 ст.70 – додаткових покарань. Лише в окремих випадках положення ч.ч.1, 2 ст.70 застосовуються і щодо додаткових покарань (див. п.8 коментарю до даної статті).

4. Призначаючи покарання окремо за кожний із злочинів, що утворюють сукупність, суд має керуватись положеннями ст.ст.65-69, 103. При цьому слід мати на увазі, що призначення справедливого покарання за кожний злочин, що входить у сукупність, є необхідною умовою визначення справедливого остаточного покарання. В резолютивній частині вироку обов’язково повинно бути вказано те основне (основне і додаткове) покарання, яке суд призначив окремо за кожний із злочинів, що утворюють сукупність.

5. Закон (ст.70) не передбачає випадків обов’язкового обрання того чи іншого принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у залежності від якихось обставин вчинення кожного з них. Тому при обранні відповідного принципу (принципів) суд також повинен керуватись загальними засадами призначення покарання, враховуючи, зокрема, ступінь тяжкості вчинених злочинів, та їх кількість, мотив і мету кожного з них, форму та вид вини, вид сукупності (наприклад, реальна чи ідеальна), обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, а також дані про особу винного (див.: абз.1 п.21 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7). Якщо ж остаточне покарання призначається за сукупністю трьох і більше злочинів, суд може одночасно обрати два принципи його призначення, тобто повністю або частково скласти одні і поглинути інші покарання, які призначені за окремі злочини. Наприклад, якщо за злочини, які входять у сукупність, призначені основні покарання у виді позбавлення волі на певний строк, виправних робіт і штрафу, суд може повністю або частково скласти перші два покарання і поглинути останнє.

На обрання принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів можуть опосередковано вплинути категорія злочину, визначена відповідно до положень ст.12, форма вини, а також вид і розмір покарань, призначених за окремі злочини. Це зумовлено тим, що ч.2 ст.70 встановлює максимальну межу остаточного покарання за сукупністю злочинів, і якщо розмір цього покарання, обчислений за певним принципом, перевищує таку максимальну межу, застосування даного принципу виключається. Максимальна межа може бути загальною, особливою та спеціальною.

Загальна максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів дорівнює максимальній межі найбільш суворої санкції з тих статей (частин статей) Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Така межа встановлена ч.2 ст.70 для тих випадків, коли жодний із злочинів, які утворюють сукупність, не є умисним тяжким або умисним чи необережним особливо тяжким злочином.

Особлива максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів дорівнює максимальній межі (максимальному строку), встановленій для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Оскільки практично завжди особлива максимальна межа стосується покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вона дорівнює 15 рокам. Особлива максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів встановлена в ч.2 ст.70 для тих випадків, коли хоча б один із злочинів, що утворюють сукупність, є умисним тяжким чи умисним особливо тяжкимзлочином.

Спеціальна максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів – це покарання у виді довічного позбавлення волі. Вона встановлена в ч.2 ст.70 для тих випадків, коли хоча б за один із злочинів, що утворюють сукупність, призначене це найбільш суворе за КК України покарання. Очевидно, що в цих випадках суд зобов’язаний застосувати принцип поглинення довічним позбавленням волі інших основних покарань, про що прямо зазначено в ч.2 ст.70.

Крім прямо встановленої в ч.2 ст.70 загальної, особливої та спеціальної максимальної межі остаточного покарання за сукупністю злочинів, суд має брати до уваги і деякі додаткові правові орієнтири. Такими орієнтирами, виходячи з характерних для кримінального законодавства і правозастосовчої практики України правил кваліфікації повторності злочинів одного виду, можуть, зокрема, виступати максимальні межі санкцій відповідних статей (частин статей) Особливої частини КК. Наприклад, якщо особа вчинила 7 закінчених крадіжок з проникненням у житло, її дії сукупності злочинів не утворюють, остаточно кваліфікуються за ч.3 ст.185, а максимальне покарання за ці злочини може бути призначене у виді позбавлення волі на строк 6 років. Якщо ж остання з вчинених крадіжок була незакінченою (мав місце незакінчений замах), в її діях, крім повторності, має місце сукупність злочинів (ч.3 ст.185 та ч.3 ст.15, ч.3 ст.185 КК) і за правилами ч.2 ст.70 цій особі може бути призначене остаточне покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі на строк більше 3 і не більше 12 років. Однак очевидно, що призначення в другому випадку остаточного покарання за сукупністю злочинів більше, ніж позбавлення волі на строк 6 років, буде виглядати несправедливим і юридично некоректним.

Визначившись щодо конкретної максимальної межі остаточного покарання за сукупністю вчинених особою злочинів (в частині основного покарання), суд має співставити її з призначеними раніше основними покараннями за окремі злочини, що утворюють сукупність. Тут можливі такі варіанти: а) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом або за розміром і при їх повному складанні не перевищують максимальної межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд може обрати будь-який з принципів призначення остаточного покарання – повне чи часткове складання або поглинення менш суворого покарання більш суворим; б) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом або за розміром, але при їх повному складанні перевищують максимальну межу остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд може обрати або принцип часткового складання покарань, або принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим; в) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом або за розміром, але одне з них дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд повинен обрати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, в тому числі й тоді, коли призначені покарання не підлягають переведенню одне в одне в порядку ч.1 ст.72, наприклад, позбавлення волі і штраф; г) покарання, призначені за окремі злочини, однакові за видом і за розміром, але жодне з них не дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів; у цьому випадку суд не може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки покарання за окремі злочини однакові за видом і за розміром; д) покарання, призначені за окремі злочини, однакові за видом і за розміром, і кожне з них дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд повинен застосувати принцип поглинення, оскільки він не може вийти за максимальну межу остаточного покарання за сукупністю злочинів (див. абз.3 п.21 постанови); r) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом, не підлягають переведенню одне в одне в порядку ч.1 ст.72 і жодне з них не дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів (наприклад, обмеження волі і штраф); у цьому випадку суд має або застосувати принцип поглинення, або звернути кожне з таких покарань до самостійного виконання на підставі ч.3 ст.72.

Якщо покарання, призначені за окремі злочини, дають можливість вибору одного з кількох принципів призначення покарання за сукупністю злочинів, суд має обґрунтувати свій вибір в мотивувальній частині вироку. Крім того, обраний принцип (принципи) має бути відображений в резолютивній часині вироку.

6. При визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів потрібно перш за все встановити його вид та можливі максимальну і мінімальну межі в частині, що стосується основного покарання. При цьому слід виходити з тих конкретних видів і розмірів основних покарань, які призначені за окремі злочини, а також обраного принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. У випадку, коли за окремі злочини призначено різні види основних покарань, при визначенні змісту остаточного покарання за сукупністю злочинів необхідно керуватись правилами, передбаченими ч.ч.1-3 ст.72.

Якщо обрано принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, максимальна і мінімальна межі остаточного покарання за сукупністю злочинів співпадають і дорівнюють найбільш суворому за видом або розміром покаранню, призначеному за окремий злочин, що входить у сукупність. При цьому, якщо основні покарання, призначені за злочини, що утворюють сукупність, є різними за видом, саме вид, а не розмір таких покарань, є єдиним орієнтиром при визначенні найбільш суворого з них. В даному разі – оскільки в ч.1 ст.72 сказано лише про складання покарань за сукупністю злочинів – встановлені в ній правила переведення одного покарання в інше не застосовуються. Тому, наприклад, якщо за один із злочинів, що входять до сукупності, призначено позбавлення волі на строк 1 рік, а за інший – обмеження волі на строк 3 роки, остаточне покарання за сукупністю цих злочинів, визначене шляхом поглинення більш суворим покаранням менш суворого, буде дорівнювати 1 року позбавлення волі.  

Якщо обрано принцип часткового складання покарань, мінімальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів повинна бути більшою за найбільш суворе за видом і розміром покарання, призначене за окремий злочин, що входить у сукупність. Максимальна межа остаточного покарання у цьому разі повинна бути меншою від того покарання, яке визначається шляхом повного складання покарань, призначених за окремі злочини, що входять у сукупність. У випадку, коли останнє перевищує максимальну межу остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю вчинених злочинів, ця межа і є можливою максимальною межею остаточного покарання, що призначається шляхом часткового складання покарань, призначених за окремі злочини.

Якщо обрано принцип повного складання покарань, призначених за окремі злочини, що входять у сукупність, максимальна і мінімальна межі остаточного покарання тут також співпадають і дорівнюють показнику, одержаному шляхом додавання відповідних строків з використанням в разі необхідності положень ч.ч.1-2 ст.72. Одержаний показник може бути меншим від максимальної межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю вчинених злочинів, дорівнювати цій межі, але – як і в інших випадках – не може бути більшим за неї.

 В окремих випадках, передбачених ч.3 ст.72, остаточне покарання, якщо не застосований принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, може включати два основних покарання, наприклад, позбавлення волі і штраф.

7. Після встановлення виду, а також мінімальної і максимальної меж основного покарання, що призначається за сукупністю вчинених злочинів, суд повинен визначити конкретний його розмір, а інколи й інші передбачені законом показники ( наприклад, процент відрахування в доход держави із заробітку засудженого до виправних робіт). У тих випадках, коли були обрані принципи повного складання покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим, розмір основного покарання вже відомий і не потребує подальшої конкретизації ( див. п.6 коментарю до даної статті). У випадку, коли був обраний принцип часткового складання покарань, суд, виходячи з встановлених ним раніше мінімальної і максимальної меж, визначає конкретний розмір основного покарання за сукупністю вчинених злочинів.

8. Завершальним етапом визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у порядку, передбаченому ч.ч.1-3 ст.70, є вирішення питання про призначення ( непризначення) додаткового покарання. При цьому суд має додержуватись таких положень: а) додаткове покарання за сукупністю злочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність (див.: абз.1 п.16 постанови); б) обов ’язкове додаткове покарання, призначене за один чи кілька злочинів, що входять у сукупність, повинно бути призначене і за сукупністю злочинів; непризначення обов’язкового додаткового покарання за сукупністю вчинених злочинів можливе лише тоді, коли воно не було призначене за окремий злочин (злочини), що входить у сукупність, в порядку ч.2 ст.69; в) якщо за злочини, що входять у сукупність, призначено два або більше додаткових покарань різних видів, всі вони можуть бути призначені при визначенні остаточного покарання за сукупністю вчинених злочинів; в цьому разі у відповідності з ч.4 ст.72 кожне з них має виконуватись самостійно; 4) якщо за два або більше злочинів, що входять у сукупність, призначено додаткові покарання одного й того ж виду, суд при визначенні остаточного покарання за сукупністю вчинених злочинів в частині, що стосується такого додаткового покарання, може застосувати один з принципів, передбачених ч.1 ст.70, тобто поглинути менш суворе за розміром покарання більш суворим або визначити остаточний розмір додаткового покарання шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини. В цьому разі максимальною межею додаткового покарання, що може бути призначене за сукупністю вчинених злочинів, буде найбільше за розміром додаткове покарання, що передбачене в статтях (частинах статей) Особливої частини КК, за якими засуджується винний, а в окремих випадках та максимальна його межа, яка передбачена у відповідній статті Загальної частини КК, що передбачає даний вид покарання.

Таким чином, максимальні межі основного і додаткового покарань, що можуть бути призначені за сукупністю вчинених злочинів, можуть передбачатись як однією й тією ж, так і різними статтями Особливої частини КК, за якими засуджується винний, а інколи максимальна межа додаткового покарання взагалі встановлюється статтею Загальної частини КК.

9. Призначене за сукупністю вчинених злочинів остаточне покарання (основне і додаткове) повинно бути чітко і конкретно відображене в резолютивній частині вироку як окремий її елемент. При цьому обов’язково треба посилатись на ст.70 як на спеціальну правовупідставу призначення покарання за сукупністю злочинів.

10. Ч.4 ст.70, зокрема, встановлює, що за правилами, передбаченими в частинах першій-третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. В той же час призначення покарання за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70 має ряд особливостей (див. п.2 коментарю до даної статті). З урахуванням цих особливостей суд при призначенні покарання в порядку, передбаченому ч.4 ст.70, повинен: а) одержати точні дані про покарання, призначене винному попереднім вироком (попередніми вироками); б) призначити покарання за той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення попереднього вироку; 3) призначити остаточне покарання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент винесення останнього вироку, виходячи з покарань, призначених за окремі злочини; 4) зарахувати в строк остаточного покарання, призначеного за сукупністю вчинених злочинів, покарання, відбуте за попереднім вироком, якщо таке зарахування можливе.

11. При призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70 суд не вправі змінювати покарання, призначене попереднім вироком за окремий злочин (злочини), що входить у сукупність. Він також не повинен ще раз призначати (дублювати) це покарання у другому (наступному) вироку. В даному разі діє юридична презумпція законності й обґрунтованості попереднього вироку, яку суд підтверджує, застосовуючи ч.4 ст.70.

12. При призначенні покарання за окремий злочин, про який стало відомо після винесення попереднього вироку, суд має керуватись положеннями ст.ст.65-69, 103. Якщо таких злочинів декілька, суд повинен призначати окреме покарання за кожний з них.

13. При призначенні остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент постановлення останнього вироку, суд повинен виконувати правила призначення остаточного покарання, передбачені ч.ч.1-3 ст.70 (див.п.п.4-9 коментарю до даної статті). Крім того, суд повинен додержуватись таких положень: а) остаточне покарання за сукупністю злочинів не може бути нижчим від покарання, призначеного за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні окремих покарань суд має орієнтуватись на розмір всього покарання, призначеного попереднім вироком, а не на його невідбуту частину; б) якщо злочинів, про які стало відомо після постановлення попереднього вироку, було декілька, суд не повинен окремо призначати остаточне покарання за сукупністю лише цих злочинів; він має призначити остаточне покарання тільки один раз – за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент постановлення останнього вироку.

14. Вирішуючи питання про зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70, покарання, відбутого повністю або частково за попереднім вироком, суд повинен: а) встановити, яке покарання було призначене особі попереднім вироком і чи відбула вона його – повністю або частково; б) обчислити, керуючись в разі необхідності правилами ч.1 ст.72, відбуте за попереднім вироком покарання в показниках остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів наступним вироком; в) зарахувати покарання, відбуте особою за попереднім вироком, до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів наступним вироком, обов’язково відобразивши це зарахування в його резолютивній частині з посиланням на ч.4 ст.70.

Якщо за попереднім вироком покарання взагалі не відбувалось або відбуте покарання не може бути обчислене в показниках остаточного покарання (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю і штраф - див. ч.3 ст.72) зарахування покарання в порядку ч.4 ст.70 не проводиться.

15. В окремих випадках за вчинений злочин (злочини) особа може бути за вироком суду звільнена від відбування покарання з випробуванням (ст.ст.75-78, 79), а потім буде встановлено, що вона винна ще і в іншому злочині (злочинах), вчиненому до постановлення цього вироку. В таких випадках постає питання про відповідальність особи за сукупністю вчинених нею злочинів. Це питання має вирішуватись в залежності від того, чи залишається незмінним вирок, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням (попередній вирок), на момент постановлення наступного вироку. Тут, зокрема, можливі такі варіанти: а) попередній вирок скасовано відповідно до передбачених законом підстав; в цьому разі при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів він не повинен братися до уваги, і в наступному вироку суд призначає таке покарання за правилами ч.ч.1-3 ст.70; б) попередній вирок змінено (наприклад, відповідно до ч.2 ст.78, ч.ч.4, 5 ст.79), і особа має відбувати призначене попереднім вироком покарання реально; в цьому разі остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається в наступному вироку за правилами ч.4 ст.70; в) попередній вирок залишився незмінним і прийняте в ньому рішенні про звільнення від відбування покарання з випробуванням зберігає свою законну силу; в цьому разі, якщо наступним вироком особі призначається покарання, яке вона має відбувати реально, положення ч.4 ст.70 щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовуються, а кожний вирок – попередній та наступний – виконуються самостійно (див.: абз.2 п.23 постанови).

Підхід, викладений у п. в), має зберігатись і тоді, коли на момент постановлення наступного вироку до особи були обґрунтовано застосовані умовне засудження чи відстрочка виконання вироку відповідно до ст.ст.45, 46¹ КК 1960 р.

16. Певні особливості має призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, якщо воно супроводжується звільненням від відбування покарання з випробуванням чи звільненням від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. У цьому разі суд повинен спочатку призначити таке покарання з додержанням правил ст.70, а потім прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням чи звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітної жінки або жінки, яка має дитину віком до семи років, відповідно до ст.ст.75-77, ч.ч.1-2 ст.79 (див., зокрема, абз.1 п.23 постанови).

17. Про призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, при засудженні особи за сукупністю злочинів див. п.7 коментарю до ст.69.

18. Про особливості призначення покарання за сукупністю злочинів, якщо ці злочини або хоча б один із них були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., див. коментар до п.13 розділу II “Прикінцевих та перехідних положень”.

 

 

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

 

1. Стаття 71 регламентує порядок та особливості призначення покарання за сукупністю вироків. На відміну від призначення покарання за сукупністю злочинів, коли всі ці злочини вчинені особою до постановлення вироку хоча б за один з них, тут йдеться про ситуацію, що виникає при призначенні покарання особі, яка після постановлення вироку за попередній злочин (злочини), але до повного відбуття покарання вчинила новий злочин (злочини). За інших рівних умов така особа є більш суспільно небезпечною ніж та, діяння якої утворюють множинність злочинів у формі їх сукупності. Ця обставина і зумовлює більш суворий підхід до покарання особи, яка засуджується за сукупністю вироків, в порівнянні з особою, яка засуджується за сукупністю злочинів.

2. Для застосування ст.71 важливе значення має точне визначення початкового і кінцевого моментів того періоду, протягом якого вчинення особою нового злочину дає суду підставу призначити їй покарання за сукупністю вироків.

Початковим моментом цього періоду у відповідності з законом є постановлення вироку за попередній злочин. Оскільки постановлення вироку завершується його публічним проголошенням, правила ст.71 застосовуються у випадках вчинення засудженим нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, в тому числі й тоді, коли вирок ще не набрав законної сили (див.: абз.1 п.25 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7).

При вчиненні особою триваючого чи продовжуваного злочину, що почався до і продовжується після проголошення вироку, яким ця особа засуджується за інший злочин, суд також повинен призначати покарання за правилами ст.71.

Кінцевий момент періоду, протягом якого вчинення особою нового злочину дає суду підстави призначити їй покарання за сукупністю вироків, визначається в залежності від того заходу кримінально-правового впливу, який було обрано щодо особи за вчинення попереднього злочину з урахуванням передбачених кримінальним кодексом наступних змін цього заходу, якщо такі зміни мали місце. Правила ст.71, зокрема, застосовуються, якщо новий злочин вчинено: а) до повного відбуття основного та додаткового покарань, призначених особі попереднім вироком, якщо вона відбуває ці покарання реально; б) до закінчення визначеного судом іспитового строку при умовному засудженні ( ч.7 ст.45 КК 1960 р.); в) до закінчення визначеного судом іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ч.3 ст.78); г) до закінчення визначеного судом строку відстрочки виконання вироку (ч.9 ст.46¹ КК 1960 р.); після закінчення визначеного судом строку відстрочки виконання вироку, але до винесення судом постанови, що набрала законної сили, якою засуджений направлений для відбування покарання, призначеного вироком; r) до закінчення визначеного судом іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ч.6 ст.79); після закінчення визначеного судом іспитового строку, але до винесення судом постанови, що набрала законної сили, якою засуджена направлена для відбування покарання, призначеного вироком; д) до закінчення строку невідбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ч.9 ст.52, ч.9 ст.53 КК 1960 р., ч.4 ст.81, ч.5 ст.107 КК 2001 р.); е) до закінчення строку більш м’якого покарання, яким замінена невідбута частина покарання, призначеного вироком (ч.9 ст.52, ч.9 ст.53 КК 1960 р., ч.6 ст.82, ч.4 ст.83, ст.85 КК 2001 р.); ж) до закінчення визначеного судом періоду відстрочки відбування покарання чи звільнення від відбування покарання вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч.7 ст.46² КК 1960 р., ч.6 ст.83 КК 2001 р.); після закінчення цього періоду, але до винесення судом постанови, що набрала законної сили, якою засуджена направляється для відбування покарання, призначеного вироком, чи більш м’якого покарання, визначеного в порядку ч.4 ст.83.

3. Встановивши, що покарання особі має призначатись з додержанням правил ст.71, суд повинен: а) точно встановити невідбуту частину покарання за попереднім вироком; б) призначити покарання за новий злочин (злочини);    в) обрати принцип призначення остаточного покарання за сукупністю вироків; г) визначити конкретний вид (види) і розмір остаточного покарання за сукупністю вироків.

4. Невідбута частина покарання за попереднім вироком визначається в залежності від того, який вид покарання було призначено попереднім вироком, чи відбула особа це покарання реально, чи звільнялась вона від відбування покарання, чи замінювалось одне покарання іншим. На обчислення строку невідбутої частини покарання може також впливати строк тримання під вартою особи до набрання попереднім вироком законної сили. Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком, зокрема, вважається: а) при реальному відбуванні основного покарання (крім покарань у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю) – частина цього покарання, що залишилась на момент затримання особи та (чи) обрання щодо неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту за новий злочин; б) при умовному засудженні, відстрочці виконання вироку, звільненні від відбування покарання з випробуванням та звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст.ст.45, 46¹ КК 1960 р., .ст.75, 79 КК 2001 р.), – весь строк покарання, призначений судом, за винятком строку попереднього ув’язнення, в тому числі часу перебування в медичному закладі за рішенням слідчого чи суду, якщо вони мали місце до винесення попереднього вироку; в) при відстрочці відбування покарання чи звільненні від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст.46-2 КК 1960 р., ст.83 КК 2001 р.), – весь строк покарання, призначеного вироком або зміненого постановою суду в порядку ч.ч.5, 6 ст.46² КК 1960 р. чи ч.4 ст.83 КК 2001 р.); г) при умовно-достроковому звільненні від покарання (ст.ст.52, 53 КК 1960 р. чи ст.ст.81, 107 КК 2001 р.) – частина покарання, від якої засуджений був фактично звільнений; r) при заміні призначеного вироком покарання більш м’яким на підставі ст.ст.52, 53 КК 1960 р., ст.ст.82, 83, 85 КК 2001 р. – невідбута частина більш м’якого покарання.

5. При призначенні покарання за новий злочин (злочини), вчинений особою після постановлення вироку, але до повного відбуття нею покарання, суд керується положеннями ст.ст.65-69, а також додержується правил призначення покарання за сукупністю злочинів, якщо остання має місце (див. ч.5 ст.71, ст.70 та коментар до неї).

6. Обираючи принцип призначення остаточного покарання за сукупністю вироків, суд має враховувати вид і розмір як невідбутої частини покарання за попереднім вироком, так і покарання призначеного за новим вироком, а також виходити з того, що: а) ч.1 ст.71 передбачає лише приєднання (повне або часткове) названих покарань одне до одного; б) відповідно до ч.4 ст.71 мінімальна межа остаточного покарання за сукупністю вироків повинна бути більшою як від невідбутої частини покарання за попереднім вироком, так і від покарання, призначеного за новим вироком (про винятки з цього правила див. далі у даному пункті коментарю); в) максимальна межа остаточного покарання, що може бути призначена за сукупністю вироків, встановлена ч.2 ст.71, ч.2 ст.103, а також може бути визначена з урахуванням положень ч.2 ст.87; така максимальна межа може бути загальною, особливою, спеціальною та винятковою.

Загальна максимальна межа остаточного покарання, що може бути призначене за сукупністю вироків, дорівнює максимальній межі, встановленій для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Це стосується і покарання у виді позбавлення волі на певний строк, якщо жоден із злочинів, за який особа засуджувалась попереднім вироком чи засуджується новим вироком, не є особливо тяжким, – відповідно до ч.2 ст.71 при складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати в цьому випадку п’ятнадцяти років.

Особлива максимальна межа остаточного покарання, що може бути призначене за сукупністю вироків повнолітній особі, визначена ч.2 ст.71 для покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Вона дорівнює двадцяти п ’яти рокам і є нормативним орієнтиром для тих випадків, коли хоча б один із злочинів, за який така особа засуджувалась попереднім вироком чи засуджується новим вироком, є особливо тяжким (про поняття особливо тяжкого злочину див ст.12 та коментар до неї). Для неповнолітніх така особлива максимальна межа відповідно до ч.2 ст.103 становить п ’ятнадцять років.

Спеціальна максимальна межа остаточного покарання, що може бути призначене за сукупністю вироків, – це покарання у виді довічного позбавлення волі. Вона визначена ч.2 ст.71 для тих випадків, коли хоча б за один із злочинів попереднім чи новим вироком було призначене це найбільш суворе за КК України покарання.

Виняткова максимальна межа остаточного покарання, що може бути призначено за сукупністю вироків, визначається з урахуванням положень ч.2 ст.87 для тих випадків, коли особа вчинить злочин під час відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, яким їй замінене довічне позбавлення волі актом про помилування. Той конкретний строк позбавлення волі, який визначений актом про помилування, – не менше двадцяти п ’яти років – і буде такою винятковою максимальною межею.

З урахуванням наведених положень, а також керуючись правилами, передбаченими ч.ч.1-3 ст.72, суд може обрати: а) принцип повного або принцип часткового приєднання до покарання, призначеного новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком, якщо при їх повному складанні не буде перевищено максимальну межу, визначену судом по даній кримінальній справі; б) принцип часткового приєднання до покарання, призначеного новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком, - якщо при їх повному складанні буде перевищено максимальну межу, визначену судом по даній кримінальній справі; в) як виняток, принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим у випадках: 1) коли новим вироком особі призначене покарання, яке дорівнює загальній максимальній межі остаточного покарання, що може бути призначене за сукупністю вироків; принцип поглинення, наприклад, має бути застосований, якщо під час відбування покарання у виді виправних робіт особа вчинить новий злочин, за який вона засуджується до обмеження волі строком на п’ять років; 2) коли хоча б за один із злочинів попереднім чи новим вироком особі було призначене довічне позбавлення волі; в даному разі це найбільш суворе за КК України покарання поглинає будь-які менш суворі основні покарання.

Особлива ситуація виникає, якщо одним з вироків призначене як основне покарання штраф чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а іншим вироком – будь-які інші основні покарання крім довічного позбавлення волі. В цьому разі, якщо суд не зобов’язаний застосувати, як виняток принцип поглинення більш суворим покаранням менш суворого, відповідно до ч.3 ст.72 штраф та позбавлення права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю складанню з іншими основними покараннями не підлягають і виконуються самостійно.

7. Завершальний етап призначення покарання за сукупністю вироків – остаточне визначення його виду і розміру. Оскільки мінімальна і максимальна межі остаточного покарання вже встановлені на попередньому етапі, суд визначає його вид і розмір в даних межах, виходячи з того принципу приєднання до покарання, призначеного новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком, який він обрав. Стосовно основних покарань тут можливі такі варіанти: а) коли і невідбута частина покарання за попереднім вироком, і покарання, призначене новим вироком, є покараннями одного і того ж виду, і суд обрав принципи їх повного приєднання (складання), - остаточне покарання за сукупністю вироків визначається шляхом додавання відповідних строків чи інших показників (наприклад, сум штрафу); б) коли невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання, призначене новим вироком, є покараннями різних видів, щодо яких законом (ч.1 ст.72) допускається їх заміна, і суд обрав принцип їх повного приєднання (складання), - остаточне покарання за сукупністю вироків визначається шляхом складання відповідних строків з попереднім переведенням менш суворого покарання в більш суворе; в) якщо за умов, зазначених в пунктах а), б), суд обрав принцип часткового приєднання до покарання, призначеного новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком, - остаточне покарання за сукупністю вироків визначається в тих межах, які суд встановив, обираючи даний принцип (див. п.6 коментарю до даної статті); в цьому разі остаточне покарання повинно бути більшим як невідбутої частини покарання за попереднім вироком, так і покарання, призначеного новим вироком, і меншим від показника, що одержується шляхом їх повного складання; г) якщо суд як виняток зобов’язаний застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточне покарання відповідає розміру чи виду (у випадках призначення довічного позбавлення волі) такого більш суворого покарання.

При визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків в частині, що стосується додаткових покарань, слід виходити з того, що: а) відповідно до ч.3 ст.71 призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків; б) додаткові покарання одного й того ж виду приєднуються одне до одного за тими ж правилами, які встановлені для основних покарань; в) відповідно до ч.4 ст.72 додаткові покарання різних видів в усіх випадках виконуються самостійно; отже, якщо попереднім і (чи) новим вироком призначено кілька додаткових покарань різних видів, всі вони мають бути призначені і в межах остаточного покарання за сукупністю вироків.

За загальним правилом, визначення остаточного покарання за сукупністю вироків в порядку, передбаченому ст.71, проводиться шляхом складання основних покарань з основними, а додаткових – з додатковими. Винятком з цього правила є ситуація, коли покарання одного й того ж виду в невідбутій частині покарання за попереднім вироком виступає як основне, а в покаранні, призначеному за новим вироком, - як додаткове або навпаки (це може бути, наприклад, покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю). В цій ситуації можливе складання основного і додаткового покарання в межах строку, встановленого для даного виду покарання відповідною статтею Загальної частини КК.

Визначений судом вид і розмір остаточного покарання за сукупністю вироків має бути точно й конкретно вказаний в резолютивній частині нового вироку як окремий її елемент з обов’язковим посиланням на ст.71. Обчислення строку остаточного покарання проводиться з моменту набрання новим вироком законної сили з урахуванням строку попереднього ув’язнення, якщо воно мало місце по останній кримінальній справі.

8. При призначенні покарання за сукупністю вироків може мати місце ситуація, коли особа одночасно засуджується і за сукупністю злочинів. Основні варіанти такої ситуації наступні: а) новим вироком особа засуджується за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення попереднього вироку; в цьому разі остаточне покарання призначається за правилами встановленими ч.5 ст.71; б) новим вироком особа засуджується за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення попереднього вироку; в цьому разі остаточне покарання призначається спочатку за правилами ч.ч.1-4 ст.70, а потім – за правилами ст.71; в) новим вироком особа засуджується і за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення попереднього вироку, і за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення попереднього вироку; в цьому разі остаточне покарання призначається в такому порядку: спочатку – за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення попереднього вироку – за правилами ч.ч.1-4 ст.70, потім – за сукупністю злочинів вчинених після постановлення попереднього вироку – за правилами ч.ч.1-3 ст.70, а на завершальному етапі – за сукупністю вироків – за правилами ст. 71 (див.: абз.6 п.25 постанови).

 

 

При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

Строки покарання обчислюються відповідно в роках, місяцях, та годинах. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув'язнення допускається обчислення строків покарання у днях.

 

1. Всі строкові покарання, що призначаються за окремий злочин, крім покарання у виді громадських робіт, обчислюються в роках і місяцях. Громадські роботи відповідно до ст.56 обчислюються в годинах.

2. За змістом ст.73 обчислення строків покарання у днях допускається: а) при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, коли складаються основні покарання різних видів, зазначені в ч.1 ст.72; б) при зарахуванні попереднього ув’язнення в порядку ч.5 ст.72; в) при заміні одного покарання іншим в усіх випадках, передбачених Загальною частиною КК, якщо визначене в порядку такої заміни покарання не може бути обчислене в роках чи місяцях. В окремих випадках при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків обчислюватися у днях може також додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

3. Крім передбачених ст.73 випадків обчислення строків покарання у днях допускається також при повному зарахуванні у строк відбування покарання часу, протягом якого звільнена від відбування покарання вагітна жінка або жінка, яка має дитину віком до трьох років, не відбувала це покарання (ч.4 ст.83), та при зарахуванні в строк призначеного покарання часу, протягом якого до особи, звільненої від покарання в порядку ч.1 ст.84, застосовувалися примусові заходи медичного характеру (ч.4 ст.84).

       4. У разі, коли переведення (заміна) покарань не дозволяє точно обчислити відповідне покарання в днях, наприклад, при переведенні одного року шести місяців двадцяти п’яти днів обмеження волі в позбавлення волі на певний строк, обчислений за правилами ч.1 ст.72 показник заокруглюється на користь особи. Так, в наведеному прикладі, якщо мова йде про невідбуту частину покарання за попереднім вироком, строк позбавлення волі після переведення в цей вид покарання обмеження волі становить дев’ять місяців дванадцять днів.

Стаття 65. Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

12345678Следующая ⇒

Поделиться: