Стаття 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими в частинах першій – третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

 

1. Стаття 70 встановлює порядок та особливості призначення покарання особі за сукупністю вчинених нею злочинів. Про поняття сукупності злочинів та особливості їх кваліфікації див. ст.33 та коментар до неї.

2. У ст.70 передбачено дві ситуації, що можуть виникнути при призначенні покарання за сукупністю злочинів. Перша з них має місце тоді, коли: а) за два і більше злочини, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком; б) в цьому вироку призначається як покарання за кожний злочин окремо, так і остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. Порядок і особливості призначення покарання за сукупністю злочинів при цій ситуації регламентуються ч.ч.1-3 ст.70.

Друга ситуація має місце тоді, коли: а) першим вироком особа засуджується і їй призначається покарання за один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюють сукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про інший злочин (злочини), який також входить у сукупність, оскільки він був вчинений особою до винесення першого вироку; в) у новому вироку особі призначається покарання за той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення першого вироку і з урахуванням покарань, призначених за окремі злочини в обох вироках, визначається остаточне покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів. Порядок і особливості призначення покарання при даній ситуації крім ч.ч.1-3 ст.70 регламентуються ще й ч.4 ст.70.

3. При призначенні покарання за сукупністю злочинів у відповідності з ч.ч.1-3 ст.70 суд повинен: а) призначити покарання окремо за кожний злочин; б) обрати принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів – повне чи часткове складання призначених покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим; в) визначити остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. При цьому слід мати на увазі, що положення ч.ч.1, 2 ст.70 стосуються перш за все основних покарань, а положення ч.3 ст.70 – додаткових покарань. Лише в окремих випадках положення ч.ч.1, 2 ст.70 застосовуються і щодо додаткових покарань (див. п.8 коментарю до даної статті).

4. Призначаючи покарання окремо за кожний із злочинів, що утворюють сукупність, суд має керуватись положеннями ст.ст.65-69, 103. При цьому слід мати на увазі, що призначення справедливого покарання за кожний злочин, що входить у сукупність, є необхідною умовою визначення справедливого остаточного покарання. В резолютивній частині вироку обов’язково повинно бути вказано те основне (основне і додаткове) покарання, яке суд призначив окремо за кожний із злочинів, що утворюють сукупність.

5. Закон (ст.70) не передбачає випадків обов’язкового обрання того чи іншого принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у залежності від якихось обставин вчинення кожного з них. Тому при обранні відповідного принципу (принципів) суд також повинен керуватись загальними засадами призначення покарання, враховуючи, зокрема, ступінь тяжкості вчинених злочинів, та їх кількість, мотив і мету кожного з них, форму та вид вини, вид сукупності (наприклад, реальна чи ідеальна), обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, а також дані про особу винного (див.: абз.1 п.21 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7). Якщо ж остаточне покарання призначається за сукупністю трьох і більше злочинів, суд може одночасно обрати два принципи його призначення, тобто повністю або частково скласти одні і поглинути інші покарання, які призначені за окремі злочини. Наприклад, якщо за злочини, які входять у сукупність, призначені основні покарання у виді позбавлення волі на певний строк, виправних робіт і штрафу, суд може повністю або частково скласти перші два покарання і поглинути останнє.

На обрання принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів можуть опосередковано вплинути категорія злочину, визначена відповідно до положень ст.12, форма вини, а також вид і розмір покарань, призначених за окремі злочини. Це зумовлено тим, що ч.2 ст.70 встановлює максимальну межу остаточного покарання за сукупністю злочинів, і якщо розмір цього покарання, обчислений за певним принципом, перевищує таку максимальну межу, застосування даного принципу виключається. Максимальна межа може бути загальною, особливою та спеціальною.

Загальна максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів дорівнює максимальній межі найбільш суворої санкції з тих статей (частин статей) Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Така межа встановлена ч.2 ст.70 для тих випадків, коли жодний із злочинів, які утворюють сукупність, не є умисним тяжким або умисним чи необережним особливо тяжким злочином.

Особлива максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів дорівнює максимальній межі (максимальному строку), встановленій для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Оскільки практично завжди особлива максимальна межа стосується покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вона дорівнює 15 рокам. Особлива максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів встановлена в ч.2 ст.70 для тих випадків, коли хоча б один із злочинів, що утворюють сукупність, є умисним тяжким чи умисним особливо тяжкимзлочином.

Спеціальна максимальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів – це покарання у виді довічного позбавлення волі. Вона встановлена в ч.2 ст.70 для тих випадків, коли хоча б за один із злочинів, що утворюють сукупність, призначене це найбільш суворе за КК України покарання. Очевидно, що в цих випадках суд зобов’язаний застосувати принцип поглинення довічним позбавленням волі інших основних покарань, про що прямо зазначено в ч.2 ст.70.

Крім прямо встановленої в ч.2 ст.70 загальної, особливої та спеціальної максимальної межі остаточного покарання за сукупністю злочинів, суд має брати до уваги і деякі додаткові правові орієнтири. Такими орієнтирами, виходячи з характерних для кримінального законодавства і правозастосовчої практики України правил кваліфікації повторності злочинів одного виду, можуть, зокрема, виступати максимальні межі санкцій відповідних статей (частин статей) Особливої частини КК. Наприклад, якщо особа вчинила 7 закінчених крадіжок з проникненням у житло, її дії сукупності злочинів не утворюють, остаточно кваліфікуються за ч.3 ст.185, а максимальне покарання за ці злочини може бути призначене у виді позбавлення волі на строк 6 років. Якщо ж остання з вчинених крадіжок була незакінченою (мав місце незакінчений замах), в її діях, крім повторності, має місце сукупність злочинів (ч.3 ст.185 та ч.3 ст.15, ч.3 ст.185 КК) і за правилами ч.2 ст.70 цій особі може бути призначене остаточне покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі на строк більше 3 і не більше 12 років. Однак очевидно, що призначення в другому випадку остаточного покарання за сукупністю злочинів більше, ніж позбавлення волі на строк 6 років, буде виглядати несправедливим і юридично некоректним.

Визначившись щодо конкретної максимальної межі остаточного покарання за сукупністю вчинених особою злочинів (в частині основного покарання), суд має співставити її з призначеними раніше основними покараннями за окремі злочини, що утворюють сукупність. Тут можливі такі варіанти: а) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом або за розміром і при їх повному складанні не перевищують максимальної межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд може обрати будь-який з принципів призначення остаточного покарання – повне чи часткове складання або поглинення менш суворого покарання більш суворим; б) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом або за розміром, але при їх повному складанні перевищують максимальну межу остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд може обрати або принцип часткового складання покарань, або принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим; в) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом або за розміром, але одне з них дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд повинен обрати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, в тому числі й тоді, коли призначені покарання не підлягають переведенню одне в одне в порядку ч.1 ст.72, наприклад, позбавлення волі і штраф; г) покарання, призначені за окремі злочини, однакові за видом і за розміром, але жодне з них не дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів; у цьому випадку суд не може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки покарання за окремі злочини однакові за видом і за розміром; д) покарання, призначені за окремі злочини, однакові за видом і за розміром, і кожне з них дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів. У цьому випадку суд повинен застосувати принцип поглинення, оскільки він не може вийти за максимальну межу остаточного покарання за сукупністю злочинів (див. абз.3 п.21 постанови); r) покарання, призначені за окремі злочини, різні за видом, не підлягають переведенню одне в одне в порядку ч.1 ст.72 і жодне з них не дорівнює максимальній межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю злочинів (наприклад, обмеження волі і штраф); у цьому випадку суд має або застосувати принцип поглинення, або звернути кожне з таких покарань до самостійного виконання на підставі ч.3 ст.72.

Якщо покарання, призначені за окремі злочини, дають можливість вибору одного з кількох принципів призначення покарання за сукупністю злочинів, суд має обґрунтувати свій вибір в мотивувальній частині вироку. Крім того, обраний принцип (принципи) має бути відображений в резолютивній часині вироку.

6. При визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів потрібно перш за все встановити його вид та можливі максимальну і мінімальну межі в частині, що стосується основного покарання. При цьому слід виходити з тих конкретних видів і розмірів основних покарань, які призначені за окремі злочини, а також обраного принципу призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. У випадку, коли за окремі злочини призначено різні види основних покарань, при визначенні змісту остаточного покарання за сукупністю злочинів необхідно керуватись правилами, передбаченими ч.ч.1-3 ст.72.

Якщо обрано принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, максимальна і мінімальна межі остаточного покарання за сукупністю злочинів співпадають і дорівнюють найбільш суворому за видом або розміром покаранню, призначеному за окремий злочин, що входить у сукупність. При цьому, якщо основні покарання, призначені за злочини, що утворюють сукупність, є різними за видом, саме вид, а не розмір таких покарань, є єдиним орієнтиром при визначенні найбільш суворого з них. В даному разі – оскільки в ч.1 ст.72 сказано лише про складання покарань за сукупністю злочинів – встановлені в ній правила переведення одного покарання в інше не застосовуються. Тому, наприклад, якщо за один із злочинів, що входять до сукупності, призначено позбавлення волі на строк 1 рік, а за інший – обмеження волі на строк 3 роки, остаточне покарання за сукупністю цих злочинів, визначене шляхом поглинення більш суворим покаранням менш суворого, буде дорівнювати 1 року позбавлення волі.  

Якщо обрано принцип часткового складання покарань, мінімальна межа остаточного покарання за сукупністю злочинів повинна бути більшою за найбільш суворе за видом і розміром покарання, призначене за окремий злочин, що входить у сукупність. Максимальна межа остаточного покарання у цьому разі повинна бути меншою від того покарання, яке визначається шляхом повного складання покарань, призначених за окремі злочини, що входять у сукупність. У випадку, коли останнє перевищує максимальну межу остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю вчинених злочинів, ця межа і є можливою максимальною межею остаточного покарання, що призначається шляхом часткового складання покарань, призначених за окремі злочини.

Якщо обрано принцип повного складання покарань, призначених за окремі злочини, що входять у сукупність, максимальна і мінімальна межі остаточного покарання тут також співпадають і дорівнюють показнику, одержаному шляхом додавання відповідних строків з використанням в разі необхідності положень ч.ч.1-2 ст.72. Одержаний показник може бути меншим від максимальної межі остаточного покарання, яке може бути призначене за сукупністю вчинених злочинів, дорівнювати цій межі, але – як і в інших випадках – не може бути більшим за неї.

 В окремих випадках, передбачених ч.3 ст.72, остаточне покарання, якщо не застосований принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, може включати два основних покарання, наприклад, позбавлення волі і штраф.

7. Після встановлення виду, а також мінімальної і максимальної меж основного покарання, що призначається за сукупністю вчинених злочинів, суд повинен визначити конкретний його розмір, а інколи й інші передбачені законом показники ( наприклад, процент відрахування в доход держави із заробітку засудженого до виправних робіт). У тих випадках, коли були обрані принципи повного складання покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим, розмір основного покарання вже відомий і не потребує подальшої конкретизації ( див. п.6 коментарю до даної статті). У випадку, коли був обраний принцип часткового складання покарань, суд, виходячи з встановлених ним раніше мінімальної і максимальної меж, визначає конкретний розмір основного покарання за сукупністю вчинених злочинів.

8. Завершальним етапом визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у порядку, передбаченому ч.ч.1-3 ст.70, є вирішення питання про призначення ( непризначення) додаткового покарання. При цьому суд має додержуватись таких положень: а) додаткове покарання за сукупністю злочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність (див.: абз.1 п.16 постанови); б) обов ’язкове додаткове покарання, призначене за один чи кілька злочинів, що входять у сукупність, повинно бути призначене і за сукупністю злочинів; непризначення обов’язкового додаткового покарання за сукупністю вчинених злочинів можливе лише тоді, коли воно не було призначене за окремий злочин (злочини), що входить у сукупність, в порядку ч.2 ст.69; в) якщо за злочини, що входять у сукупність, призначено два або більше додаткових покарань різних видів, всі вони можуть бути призначені при визначенні остаточного покарання за сукупністю вчинених злочинів; в цьому разі у відповідності з ч.4 ст.72 кожне з них має виконуватись самостійно; 4) якщо за два або більше злочинів, що входять у сукупність, призначено додаткові покарання одного й того ж виду, суд при визначенні остаточного покарання за сукупністю вчинених злочинів в частині, що стосується такого додаткового покарання, може застосувати один з принципів, передбачених ч.1 ст.70, тобто поглинути менш суворе за розміром покарання більш суворим або визначити остаточний розмір додаткового покарання шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини. В цьому разі максимальною межею додаткового покарання, що може бути призначене за сукупністю вчинених злочинів, буде найбільше за розміром додаткове покарання, що передбачене в статтях (частинах статей) Особливої частини КК, за якими засуджується винний, а в окремих випадках та максимальна його межа, яка передбачена у відповідній статті Загальної частини КК, що передбачає даний вид покарання.

Таким чином, максимальні межі основного і додаткового покарань, що можуть бути призначені за сукупністю вчинених злочинів, можуть передбачатись як однією й тією ж, так і різними статтями Особливої частини КК, за якими засуджується винний, а інколи максимальна межа додаткового покарання взагалі встановлюється статтею Загальної частини КК.

9. Призначене за сукупністю вчинених злочинів остаточне покарання (основне і додаткове) повинно бути чітко і конкретно відображене в резолютивній частині вироку як окремий її елемент. При цьому обов’язково треба посилатись на ст.70 як на спеціальну правовупідставу призначення покарання за сукупністю злочинів.

10. Ч.4 ст.70, зокрема, встановлює, що за правилами, передбаченими в частинах першій-третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. В той же час призначення покарання за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70 має ряд особливостей (див. п.2 коментарю до даної статті). З урахуванням цих особливостей суд при призначенні покарання в порядку, передбаченому ч.4 ст.70, повинен: а) одержати точні дані про покарання, призначене винному попереднім вироком (попередніми вироками); б) призначити покарання за той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення попереднього вироку; 3) призначити остаточне покарання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент винесення останнього вироку, виходячи з покарань, призначених за окремі злочини; 4) зарахувати в строк остаточного покарання, призначеного за сукупністю вчинених злочинів, покарання, відбуте за попереднім вироком, якщо таке зарахування можливе.

11. При призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70 суд не вправі змінювати покарання, призначене попереднім вироком за окремий злочин (злочини), що входить у сукупність. Він також не повинен ще раз призначати (дублювати) це покарання у другому (наступному) вироку. В даному разі діє юридична презумпція законності й обґрунтованості попереднього вироку, яку суд підтверджує, застосовуючи ч.4 ст.70.

12. При призначенні покарання за окремий злочин, про який стало відомо після винесення попереднього вироку, суд має керуватись положеннями ст.ст.65-69, 103. Якщо таких злочинів декілька, суд повинен призначати окреме покарання за кожний з них.

13. При призначенні остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент постановлення останнього вироку, суд повинен виконувати правила призначення остаточного покарання, передбачені ч.ч.1-3 ст.70 (див.п.п.4-9 коментарю до даної статті). Крім того, суд повинен додержуватись таких положень: а) остаточне покарання за сукупністю злочинів не може бути нижчим від покарання, призначеного за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні окремих покарань суд має орієнтуватись на розмір всього покарання, призначеного попереднім вироком, а не на його невідбуту частину; б) якщо злочинів, про які стало відомо після постановлення попереднього вироку, було декілька, суд не повинен окремо призначати остаточне покарання за сукупністю лише цих злочинів; він має призначити остаточне покарання тільки один раз – за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент постановлення останнього вироку.

14. Вирішуючи питання про зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70, покарання, відбутого повністю або частково за попереднім вироком, суд повинен: а) встановити, яке покарання було призначене особі попереднім вироком і чи відбула вона його – повністю або частково; б) обчислити, керуючись в разі необхідності правилами ч.1 ст.72, відбуте за попереднім вироком покарання в показниках остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів наступним вироком; в) зарахувати покарання, відбуте особою за попереднім вироком, до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів наступним вироком, обов’язково відобразивши це зарахування в його резолютивній частині з посиланням на ч.4 ст.70.

Якщо за попереднім вироком покарання взагалі не відбувалось або відбуте покарання не може бути обчислене в показниках остаточного покарання (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю і штраф - див. ч.3 ст.72) зарахування покарання в порядку ч.4 ст.70 не проводиться.

15. В окремих випадках за вчинений злочин (злочини) особа може бути за вироком суду звільнена від відбування покарання з випробуванням (ст.ст.75-78, 79), а потім буде встановлено, що вона винна ще і в іншому злочині (злочинах), вчиненому до постановлення цього вироку. В таких випадках постає питання про відповідальність особи за сукупністю вчинених нею злочинів. Це питання має вирішуватись в залежності від того, чи залишається незмінним вирок, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням (попередній вирок), на момент постановлення наступного вироку. Тут, зокрема, можливі такі варіанти: а) попередній вирок скасовано відповідно до передбачених законом підстав; в цьому разі при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів він не повинен братися до уваги, і в наступному вироку суд призначає таке покарання за правилами ч.ч.1-3 ст.70; б) попередній вирок змінено (наприклад, відповідно до ч.2 ст.78, ч.ч.4, 5 ст.79), і особа має відбувати призначене попереднім вироком покарання реально; в цьому разі остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається в наступному вироку за правилами ч.4 ст.70; в) попередній вирок залишився незмінним і прийняте в ньому рішенні про звільнення від відбування покарання з випробуванням зберігає свою законну силу; в цьому разі, якщо наступним вироком особі призначається покарання, яке вона має відбувати реально, положення ч.4 ст.70 щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовуються, а кожний вирок – попередній та наступний – виконуються самостійно (див.: абз.2 п.23 постанови).

Підхід, викладений у п. в), має зберігатись і тоді, коли на момент постановлення наступного вироку до особи були обґрунтовано застосовані умовне засудження чи відстрочка виконання вироку відповідно до ст.ст.45, 46¹ КК 1960 р.

16. Певні особливості має призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, якщо воно супроводжується звільненням від відбування покарання з випробуванням чи звільненням від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. У цьому разі суд повинен спочатку призначити таке покарання з додержанням правил ст.70, а потім прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням чи звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітної жінки або жінки, яка має дитину віком до семи років, відповідно до ст.ст.75-77, ч.ч.1-2 ст.79 (див., зокрема, абз.1 п.23 постанови).

17. Про призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, при засудженні особи за сукупністю злочинів див. п.7 коментарю до ст.69.

18. Про особливості призначення покарання за сукупністю злочинів, якщо ці злочини або хоча б один із них були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., див. коментар до п.13 розділу II “Прикінцевих та перехідних положень”.

 

 

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: