Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу.

 

1. Розділ ХІ (ст.ст.65-73) визначає основний кримінально-правовий зміст інституту призначення покарання. Цей зміст включає: а) визначення загальних засад призначення покарання (ст.65); б) наведення переліків обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, а також встановлення деяких особливостей їх врахування (неврахування) при призначенні покарання (ст.ст.66, 67); в) встановлення особливостей призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті (ст.68); г) визначення підстав порядку та особливостей призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.69); д) регламентацію призначення покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст.ст.70, 71); е) встановлення правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення, а також правил обчислення строків покарання (ст.ст.72, 73).

Крім положень розділу ХІ на зміст інституту призначення покарання впливають і окремі положення інших розділів Загальної частини КК 2001р. (наприклад, положення ч.3 ст.43), а також окремі приписи Прикінцевих та Перехідних положень КК 2001р. (зокрема, п.12, 13 розділу ІІ). З урахуванням згаданих положень та приписів кримінально-правовий зміст окремих складових (субінститутів) інституту призначення покарання може бути ширшим, ніж це прямо передбачено відповідними формулюваннями ст.ст.65-72, а в окремих випадках навіть формально не відповідати деяким з цих формулювань (див. наприклад, п.п.9, 10 коментарю до даної статті, п.6 коментарю до ст.71).

2. Призначення покарання – один з етапів застосування кримінального законодавства. Воно здійснюється судом після того, як він згідно з п.4 ст.324 КПК України дійде висновку, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню за це.

Призначення покарання полягає в обранні щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину (злочинів), конкретної міри покарання. Це означає, що суд повинен визначити і вказати у вироку: а) яке основне покарання призначається особі за вчинений нею злочин, а у відповідних випадках – який його розмір (строк) та інші показники; б) чи призначається особі додаткове покарання, а якщо призначається, то який його вид, а у відповідних випадках – розмір; в) якщо мають місце обставини, зазначені в ст.ст.70, 71, яке покарання остаточно призначається особі, котра вчинила кілька злочинів.

3. При призначенні покарання суд повинен керуватися лише законом. Закон (ст.65), визначаючи загальні засади призначення покарання, перш за все виділяє серед них загальні правила його призначення. Відповідно до ч.1 ст.65 такими правилами є: а) суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; б) суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; в) суд призначає покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

4. Перше загальне правило призначення покарання текстуально передбачено п.1 ч.1 ст.65. Проте його дійсний зміст потребує деяких уточнень. З урахуванням інших положень КК 2001р. ці уточнення зводяться до наступного:

а) в окремих санкціях статей Особливої частини КК 1960 р. та КК 2001 р. нижня (мінімальна)межа основного чи додаткового покарання не вказана; в цьому разі вона визначається тією статтею Загальної частини КК 1960 р. чи КК 2001 р., яка передбачає даний вид покарання, і дорівнює його мінімальній межі;

б) згідно з ч.2 ст.4 та ч.1 ст.5 вчинений особою злочин може бути кваліфіковано за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК 1960 р. чи КК 2001 р.; якщо злочин кваліфіковано за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК 2001р., суд призначає покарання в межах санкції даної статті (частини статті);

в) вчинений особою до набрання чинності КК 2001р. злочин може бути кваліфіковано за певною статтею (частиною статті) Особливої частини КК 1960 р., зокрема, тому, що її санкція є більш м’якою, ніж санкція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 2001 р. – в цілому чи в якійсь її частині; якщо така санкція є більш м’якою в цілому, суд призначає покарання особі в межах даної санкції, не беручи до уваги санкцію відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 2001 р.; така ситуація матиме місце, наприклад, при призначенні покарання за злочин, кваліфікований за ст.93 КК 1960 р.;

г) якщо санкція статті (частини статті) Особливої частини КК 1960 р. є більш м’якою, ніж санкція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 2001 р. в одній частині, а в іншій є більш суворою, суд призначає покарання, керуючись ч.2 ст.4 та ч.3 ст.5 КК 2001 р.; в цьому разі при визначенні меж покарання він має орієнтуватись на ті положення обох санкцій, які є найбільш сприятливими для особи; наприклад, особа вчинила крадіжку, що завдала значної шкоди потерпілому, і її дії кваліфіковано за ч.2 ст.140 КК 1960 р.: в даному випадку при призначенні покарання суд має орієнтуватись на положення санкції ч.2 ст.140 КК 1960 р. в частині, що стосується виправних робіт та нижньої межі позбавлення волі на певний строк (3 місяці), а також на положення санкції ч.3 ст.185 КК 2001 р. в частині, що стосується верхньої (максимальної) межі позбавлення волі на певний строк (6 років, а не 7, як це передбачено в санкції ч.2 ст.140 КК 1960 р.) та неможливості призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна (в санкції ч.2 ст.140 КК 1960 р. конфіскація майна передбачена як факультативне додаткове покарання, а в санкції ч.3 ст.185 КК 2001 р. вона не передбачена зовсім).

Враховуючи наведені вище уточнення, суд у межах дотримання першого загального правила призначення покарання повинен вирішити такі питання: а) які види покарання передбачені санкцією відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК 1960 р. чи КК 2001 р.; б) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; в) які з них є основними, а які – додатковими; г) до яких основних покарань прив’язані додаткові; д) якими є додаткові покарання - обов’язковими чи факультативними.

Вирішення зазначених питань є остаточним, якщо при призначенні покарання суд буде керуватись лише однією санкцією. Якщо ж відповідно до ч.3 ст.5 КК 2001 р. суд має враховувати положення двох санкцій, такі питання він має вирішити спочатку по кожній з них окремо, а потім шляхом співставлення і наступного відбору відповідних положень обох санкцій остаточно визначитись по кожному з наведених вище питань.

Про можливі винятки з першого загального правила призначення покарання див. п.п.9, 10 коментарю до даної статті.

5. Друге загальне правило призначення покарання передбачене п.2 ч.1 ст.65. Призначаючи покарання відповідно до положень Загальної частини КК 2001 р., суд, зокрема, повинен: а) дотримуватись всіх положень, передбачених у розділі ХІ (ст.ст.65–73); б) виходити з мети покарання, яка визначена в ст.50;    в) керуватися послідовністю розташування видів покарання у ст.51 при вирішенні питання, яке з них є більш суворим (у ст.51 види покарань наведені за принципом “від менш суворого до більш суворого”); г) орієнтуватись на законодавчий поділ покарань на основні та додаткові (ст.52); r) виконувати положення тих статей Загальної частини КК, які передбачають конкретні види покарань і визначають зміст кожного з них, умови застосування, особливості призначення тощо (ст.ст.53–64); д) враховувати особливості та обмеження, встановлені щодо призначення покарання неповнолітнім (ст.ст.98–103); е) додержуватись спеціальних правил призначення покарання, встановлених щодо особливих кримінально-правових ситуацій (див., наприклад, ч.3ст.43, ч.4 ст.49, ч.5 ст.80).

Якщо злочин (злочини) вчинений особою до набрання чинності КК 2001 р., суд може керуватись і положеннями Загальної частини КК 1960 р. При цьому, як і у випадку дотримання першого загального правила призначення покарання, він має діяти у відповідності з ч.3 ст.5 КК 2001 р. і орієнтуватись на ті положення Загальної частини КК 1960 р. чи КК 2001 р., які є найбільш сприятливими для особи (див., наприклад, п.12 розділу ІІ “Прикінцевих та Перехідних положень” КК 2001 р. щодо застосування ст.44 КК 1960 р., яка не містить обмежень, передбачених ст.69 КК 2001 р.). Не виключені ситуації, коли суд повинен буде призначати покарання, враховуючи як положення Загальної частини КК 1960 р., так і положення Загальної частини КК 2001 р.

6. Третє загальне правило призначення покарання передбачене п.3 ч.1 ст.65. В ньому визначені основні чинники, які має врахувати суд, призначаючи покарання за вчинений особою злочин. Такими чинниками є: а) ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) особа винного; в) обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості, про який ідеться в ст.65, – це індивідуальний показник рівня суспільної небезпеки вчиненого особою окремого злочину. Його необхідно відрізняти від ступеню тяжкості як підстави класифікації злочинів, проведеної законодавцем в ст.12. В межах цієї класифікації злочини поділяються на певні види на рівні своїх юридичних складів, і, відповідно, ступінь тяжкості як підстава даної класифікації є не індивідуальним, а типовим показником рівня суспільної небезпеки злочинів певних видів чи їх окремих різновидів. Своєрідним відображенням типового рівня суспільної небезпеки злочинів певних видів чи окремих їх різновидів виступає їх караність (межі відповідних санкцій). За загальним правилом, ступінь тяжкості як індивідуальний показник вчиненого особою окремого злочину знаходиться в межах параметрів, що характеризують типовий ступінь тяжкості всіх злочинів даного виду чи окремого різновиду таких злочинів. Відповідно, і конкретна міра покарання за окремий злочин призначається особі, за загальним правилом, в межах відповідної санкції. Є однак і винятки з цього загального правила, про які йдеться, зокрема, в ч.3 ст.65 та ст.69.

Як один з основних чинників, що впливають на призначення покарання, ступінь тяжкості окремого злочину визначається: а) характером вчиненого злочину; б) ступенем суспільної небезпеки вчиненого злочину.

Характер вчиненого злочину – це певним чином конкретизований показник рівня суспільної небезпеки певного виду злочинів чи окремих законодавчо визначених його різновидів. Тому індивідуальні особливості вчиненого особою злочину, які не обумовили його кваліфікацію, на характер злочину, як правило не впливають. При визначенні характеру злочину суд має враховувати: а) його кваліфікацію; б) місце об’єкта (об’єктів) злочину – в ієрархії соціальних цінностей, характерної для національної правової системи; в) співвідношення караності вчиненого злочину з караністю злочинів інших видів (окремих їх різновидів). Виходячи з цих показників будуть істотно відрізнятись за своїм характером, наприклад, умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ч.1 ст.115) та втягнення малолітньої особи у заняття проституцією, ч.4 ст.303), хоча останнє і карається більш суворо.

Ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину – це конкретний показник суспільної небезпеки окремого злочину, на який перш за все впливають його індивідуальні особливості, що не враховані в межах кваліфікації. Такими особливостями, зокрема, можуть бути вид умислу чи вид необережності, спричинення шкоди так званому факультативному об’єкту кримінально-правової охорони, наявність похідних шкідливих наслідків злочину тощо.

Обставини, які зумовили кваліфікацію вчиненого особою злочину, як правило, на ступінь його суспільної небезпеки не впливають. Є однак і винятки з цього правила. На ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину можуть, зокрема, впливати: а) обставини, які кореспондують з так званими кількісними ознаками відповідного юридичного складу злочину; наприклад, і крадіжка на суму 300 тис. грн., і крадіжка на суму 30 млн. грн. є крадіжкою, вчиненою в особливо великих розмірах, проте очевидно, що ступінь суспільної небезпеки у кожної з них різний; б) обставини, які кореспондують з так званими оціночними ознаками відповідного юридичного складу злочину; наприклад, різний ступінь суспільної небезпеки можуть зумовлювати обставини, які свідчать про особливу зухвалість хуліганства, – в одному випадку це може бути умисне пошкодження майна, а в іншому – умисне заподіяння тілесних ушкоджень; в) обставини, які свідчать про вчинення більш або менш небезпечного з діянь, які у відповідному юридичному складі злочину передбачені як альтернативні; наприклад, умисне знищення майна за інших рівних умов є більш небезпечним, ніж його умисне пошкодження; г) обставини, які свідчать про наявність в поведінці особи кількох ознак (в тому числі кваліфікуючих), які у відповідному юридичному складі злочину передбачені як альтернативні; наприклад, незаконне придбання, носіння, зберігання та збут вогнепальної зброї за інших рівних умов є більш небезпечним, ніж її незаконне виготовлення та зберігання.

Якщо окремі обставини вчиненого злочину передбачені ст.66 чи ст.67 як такі, що пом’якшують чи обтяжують покарання, вони також, за загальним правилом не повинні враховуватись при визначенні ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину. В даному разі законодавець виділив їх як окремий чинник, що впливає на призначення покарання поряд із ступенем тяжкості вчиненого злочину, тому суд має враховувати відповідні обставини в межах цього більш конкретного чинника. Про можливі винятки з даного правила див. п.13 коментарю до ст.66, п.18 коментарю до ст.67.

Таким чином, при врахуванні ступеня тяжкості вчиненого злочину як окремого чинника, що впливає на призначення покарання, суд повинен: а) визначити певні особливості характеру вчиненого злочину; б) встановити конкретні обставини, що визначають ступінь його суспільної небезпеки; в) навести зазначені особливості та обставини в мотивувальній частині вироку саме як конкретні показники ступеню тяжкості вчиненого злочину.

Особа винного як окремий чинник, що впливає на призначення покарання, має бути, врахована судом у повному обсязі. Це передбачає з’ясування не лише тих рис, якостей та особливостей особи, що пов’язані з вчиненням злочину, а й інших даних, які всебічно її характеризують. З цього приводу в абз.3 п.3 постанови ПВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” зазначено: “З’ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати дані про його вік, стан здоров’я поведінку до вчинення злочину в побуті та за місцем роботи чи навчання, його минуле, (зокрема, не зняті чи непогашені судимості, адміністративні стягнення), дані про сім’ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, матеріальний стан сім’ї тощо)” (Постанови... – ). Ці та інші дані мають бути оцінені судом в сукупності, а ті з них, які, на думку суду, впливають на призначення покарання, повинні бути наведені в мотивувальній частині вироку.

Якщо окремі дані про особу винного передбачені ст.66 чи ст.67 як обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, вони, за загальним правилом, повинні враховуватись в межах цього більш конкретного чинника. Про можливі винятки з даного правила див. п.13 коментарю до ст.66, п.18 коментарю до ст.67.

Про врахування судом при призначенні покарання обставин, що пом ’якшують та обтяжують покарання, див. коментар до ст.66 та ст.67.

7. КК 2001 р. не встановлює певної ієрархії чинників, передбачених п.3 ч.1 ст.65. Вони є в принципі рівноцінними нормативними критеріями оцінки відповідних фактичних даних (обставин). Однак оскільки в окремій кримінальній справі поєднання таких даних індивідуальне, значущість кожного критерію може бути різною. Таку значущість і повинен визначити суд, вирішивши і вказавши в мотивувальній частині вироку, який з передбачених у п.3 ч.1 ст.65 чинників найбільше вплинув на призначення конкретної міри покарання.

8. Ч.2 ст.65 містить загальне положення, яке встановлює зв’язок між призначенням покарання та його метою. Цей зв’язок носить функціональний характер: призначена особі конкретна міра покарання повинна бути необхідною та достатньою для її виправлення та попередження нових злочинів.

У більшій мірі реалізація цих складових мети покарання пов’язана з вибором виду основного покарання, якщо санкція відповідної статті Особливої частини КК передбачає можливість призначення кількох таких видів. “Коли санкція закону, за яким особу визнано винуватою, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, під час постановлення вироку повинно обговорюватися питання про призначення покарання, не пов’язаного із позбавленням волі. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі, це рішення повинно бути вмотивовано у вироку” (абз.3 п.2 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7).

Разом з тим, досягнення цілей виправлення особи та попередження вчинення нових злочинів як нею, так і іншими особами має пов’язуватись і з розміром (як правило строком) основного покарання, особливо в тому разі, коли санкція відповідної статті Особливої частини КК передбачає лише один його вид. В окремих випадках досягнення зазначених в ч.2 ст.65 складових мети покарання може бути пов’язане з призначенням чи непризначенням додаткового покарання, а інколи – і з його розміром.

Якщо суд призначає конкретну міру покарання за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, досягнення згаданих вище цілей покарання може пов’язуватись з обранням відповідного принципу призначення остаточного покарання. Такий зв’язок є особливо актуальним тоді, коли відповідно до ст.70 чи ст.71 суд може вийти за встановлені в них загальні межі остаточного покарання.

Визначивши, у чому саме проявляється зв’язок між призначенням конкретної міри покарання та виправленням особи і попередженням нових злочинів, суд має хоча б у загальній формі відтворити свої висновки у мотивувальній частині вироку.

9. Ч.3 ст.65 передбачає один з винятків з першого загального правила призначення покарання, коли суд виходить за межі санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, призначаючи більш м’яке покарання. В даному разі такий виняток встановлений ст.69.

Крім ст.69 окремі положення КК 2001 р. дають підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті (частини статті) його Особливої частини, і в інших кримінально-правових ситуаціях. Фактично в цих ситуаціях має місце своєрідна колізія між окремими положеннями Загальної частини та окремими санкціями Особливої частини КК 2001 р. Таку колізію необхідно вирішувати, виходячи з принципу гуманізму: має застосовуватися те положення КК, яке є більш сприятливим для особи. До зазначених кримінально-правових ситуацій, зокрема, можна віднести: а) призначення на підставі ч.3 ст.43 покарання особі, яка вчинила вказаний в ч.2 ст.43 злочин, виконуючи спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; наприклад, якщо така особа вчинила у складі організованої групи розбій, покарання за цей злочин у виді позбавлення волі на певний строк їй не може бути призначено більше, ніж сім років шість місяців, хоча санкція ч.4 ст.187 передбачає позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.; б) непризначення додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке передбачене у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК як обов’язкове, неповнолітньому (ч.2 ст.98); в) непризначення додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке передбачене у санкції статті ( частини статті) Особливої частини КК як обов’язкове, якщо вчинений особою злочин не є корисливим (ч.2 ст.59); наприклад, не повинна призначатися конфіскація майна особі, що вчинила незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого більше ніж у двісті п’ятдесят разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (ч.3 ст.289), не з корисливою, а з іншою метою.

Ще одним винятком з першого загального правила призначення покарання є його пом’якшення в порядку ч.5 ст.72. Наприклад, якщо особі після відбуття нею попереднього ув’язнення призначається покарання у виді штрафу, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може призначити їй менший розмір штрафу ніж той, який вказаний у санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК (докладніше див. п.8 коментарю до ст.72).

Своєрідна кримінально-правова ситуація виникає, якщо статті Загальної частини забороняють застосовувати окремі види покарань до певної категорії осіб, а санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, що встановлює відповідальність за вчинений відповідною особою злочин, передбачає тільки такі види покарань. Наприклад, державний службовець – жінка, що має п’ятирічну дитину, вчинила злочин, передбачений ч.1ст.364. Відповідно до ч.2 ст.57, ч.3 ст.60 та ч.3 ст.61 до такої жінки не можуть бути застосовані ні виправні роботи, ні арешт, ні обмеження волі, хоча саме ці види основних покарань передбачені в санкції ч.1 ст.364. Щодо таких ситуацій у абз.7 п.8 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 зазначено: «Суд не вправі перейти до більш м’якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суди, за наявності до того підстав, мають закривати справи на підставі ст.7 КПК або постановляти вирок без призначення покарання.» 

10. Ч.4 ст.65 передбачає два винятки з першого загального правила призначення покарання, коли суд виходить за межі санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, призначаючи більш суворе покарання. Такими винятками є призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів (ст.70) та за сукупністю вироків (ст.71).

Більш суворе покарання, ніж передбачено санкцією відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, може бути призначене також в порядку ст.54 або ч.2 ст.55. У цьому разі воно є більш суворим тому, що крім того покарання, яке вказане у відповідній санкції, суд призначає додаткове покарання, наприклад, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке в даній санкції відсутнє.

11. Про додаткові до загальних засад правові орієнтири при призначенні покарання неповнолітньому див. ч.1 ст.103 та коментар до неї.

 

     Стаття 66. Обставини, які пом'якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: