Взірець монашества в тому, що було з апостолами після чудесного насичення п'ятьох тисяч, на морі

Чи ви, сестри, звернули увагу на сьогоднішнє Євангеліє? На те, як Господь після чудесного насичення народу змусив своїх учнів — одних — увійти в човен і відплисти на другий бік; якого лиха зазнали учні на морі, і Господь підійшов до них, уже коли була четверта сторожа ночі; як апостол Петро після поривів сильної віри почав тонути, побачивши буйний вітер, і як Господь спас його та як потім усі з Господом, Який увійшов у човен, пристали до берега.

У цій оповіді скорочено змальований образ вашого мо­нашого життя! Тому й не хочу залишити його поза увагою і користуюся ним, щоб здобути для вас із нього уроки тепер, коли я прийшов до вашої обителі.

Якщо ви не забули, то і у кожної з вас було щось подібне на чудесне насичення зголоднілого народу. Маю на увазі той відрадний, натхненний стан духу, коли, остаточно зрікшись усього, вирішили ви присвятити своє життя Господові в уважності й виконанні Його заповідей і вчення. Тоді ви се­бе віддавали Господу, і Господь дав Себе вам. Це не є уділ лише вибраних. Такий закон духу вашого життя. Господь усім дає Себе скуштувати спочатку, аби знали, що якщо такий початок, то що буде вкінці? Але потім Господь скоротив потоки своєї благодаті у вас і потребує більше ваших зусиль і трудів. Неначе відійшов на гору, а вас одних пустив у море, яке хвилює хвилями скорбот і спокус многотрудного монашого життя. Що ж тепер лежить на вас? Нехай хвилі б'ють вашого човна — не бентежтеся, всіляко намагайтеся досягнути берега, що на ньому, поза сумнівом, зустріне вас Господь і вічно у собі упокоїть.

Отож, сестри, бережіть свого човна — не шкодуйте труду, працюючи веслами, вмійте розправляти вітрила і скеровувати своє плавання так, як ви запланували.

Нагадаю вам слово преподобного Ісаака Сирійця про монаше життя. Наше життя — каже він, — є море. Покаяння — човен, страх Божий — двигун, зітхання — вітрило. Бере душу страх Божий — садовіть її на човен покаяння і вітрилами зітхань приводіть до берега Божої любови, або до поєднання серця з Господом — до цього блаженства, початку блаженства

вічного.

Насамперед огляньте, чи не пошкоджений ваш човен — дух покаяння, сердечної скрухи і смирення? Не думайте, що тільки до тих пір треба було вам сокрушатся і скорбіти над гріхами, поки ви були мирянками, і що, сховавшись у стінах монастиря і зодягнувшись у чорне, ви можете дати собі полегшу і віддатися спокою, що присипляє. Ні. Власне тепер більше збуджуйте у собі дух скрухи, і тим більше, чим тонші гріхи, якими можете образити Господа: бо в мирян гріхи — вчинки, а у вас — думки й почуття. Знайте, що змен­шення скрухи є руйнацією човна, яка готова повергнути вас у безодню згуби. Нічим ворог так не долає нас, як покликом дати полегшу серцю. Пошкодуй себе, каже, доволі себе му­чити — пожурилася та й годі, тепер можна собі дати спокій! Лишень послухай. Полегша скрухи викличе послаблення і думкам, і почуттям. А послабиш думки і почуття — надійде охолодження, за ним — житимеш згідно з духом світу, попри монашу одіж і перебування в обителі.

Аби цього не було, нехай не відходить від вашого сер­ця страх Божий і взагалі страх і побоювання за себе і своє спасіння. Бог є усюди, бачить Він і найсокровенніше. Ут­вердіть цю думку у своїм серці. Треба, щоб ви безнастан­но бачили над собою Боже око, що звернене у ваше серце, і стережіться образити Бога чимось Йому не вгодним. Перед царем стоїте зі страхом. Як бути без страху перед Господом, у руці якого життя і смерть? З иншого боку, що є наше життя?!

Ми схожі на того, хто йде по кручі й щохвилини готовий послизнутися і впасти в безодню. Як іти не боячись? До то­го ж вороги в нас — зусібіч. Як жити без страху й обачности? А тут нині-завтра смерть. З чим явимося на той світ?! Отож всіляко збуджуйте страх, тверезість, пильність над собою. Инакше — біда! Зменшиться страх — зменшиться і труд, а тоді скоротиться рух чи зупиниться течія монашого життя.

Але підемо в порівнянні далі: нехай човен покаяння цілий, і ціле весло страху Божого. Треба ще діяти, щоби чо­вен рухався. Як у звичайному плаванні човен рухається, ко­ли гребці працюють веслами, так і в нашому житті все йде вперед, якщо він сповнений трудів послуху і подвигів чер­нечення. Маю на увазі тілесні труди, молитву, духовні бе­сіди, читання і роздумування. Труди — це удари веслами і напинання вітрила. Від них залежить швидкість руху життя. Як рух розігріває кров і цим спонукає до більш посиленого руху, так чернечі подвиги розпалюють ревність до того, що породило їх самих. Де немає трудів, там застій і загасання іс­кор життя, що небезпечне всюди, тим більше у вас. Ви тру­діться! Нехай ваші труди будуть благословенні. І нагадую про це тільки заради того, щоби хтось із вас не подумав, що трудитися їй не пристало. В монастирі не ніжаться.

До трудів додайте мир і однодушність. Як звичайне пла­вання буває благоуспішне, коли всі гребці діють однозгід­но, так і у вас. Нехай поміж вами перебуває мир і взаємна любов: допомагайте одна одній, одна одну спонукайте, дбай­те взаємно про себе й моліться одні за одних. От і не завва­жите, як успішно минатиме ваше життя, а нездоланного труду ніде не зустрінете. Дух миру є найсильніший і найбільший рушій. Де мир, там одна працює за десятьох, а десять за сотні. А де миру немає, там ніщо не спориться, а все розладнується і руйнується.

Так налаштувавшись, у терпінні прямуйте до того, що за­планували. Терпіння все завершує й усьому дає опору і міць. Покаяння і скруха, страх Божий і невсипущість, труди і под­виги, мир і взаємна співдія становлять порядок монашого життя. Але щоб саме життя проходило, треба перебувати в цьому порядку, а перебувати в нім не можна без терпіння. Все його потребує — і молитва, і рукоділля, і читання, і вся­кий инший послух, більший і менший, і тим більше все жит­тя монаше, щоб досягнути своєї межі. Без напруження сил не можна і кроку ступити — напруження потребує зусилля, зусилля — терпіння. Тож терпіть у безсумнівному очікуванні, що ваші труди врешті увінчаються успіхом. Але в трудах не беріться ні за що понад силу. Візьміть собі за закон — як усі, так і кожна, — щоб не відставати, але і щоб не забігати напе­ред. Не відособлюйтеся від инших навіть у трудах подвиж­ництва. Можете взяти високо й не витримати. Пам'ятаєте порив святого апостола Петра, що закінчився викриттям людської немочі. Осібність означає пиху і бажання залишити всіх позаду себе. А цьому, як налаштуванню грішному, не потурає Господь. Бо якщо не Господь — надаремно трудимося. Живучи за цим правилом, сестри, благодушно зносіть і всі спокуси внутрішні і зовнішні, пам'ятаючи, що Господь близько. Ось іде по воді, і незабаром побачите Його поблизу вашого човна. Він завжди готовий допомогти і завжди по­дає поміч усім, хто звертає до Нього своє серце і служить Йо­му виконанням Його заповідей. А якщо деколи Він зволі­кає, то тому, що ще не настав час. Почекайте трохи. В чет­верту сторожу ночі — призначеної години — Він явиться вам і надасть вам швидко допомогу, тому в упованні не пере­ставайте простягати до Нього руки, моліть Його прийти і приборкати хвилі вашого життя.

Коли все таку вас влаштується, щоразу більше дозріватиме ваше життя, або човен ваш щоразу ближче підходитиме до свого берега. А наприкінці плавання увійде до Вас сам Господь, як обіцяв, кажучи про тих, що виконують заповіді: прийду і явлюся їм сам. Тоді вляжуться всі хвилі — і з Господом, по закінченні плавання, на березі почнеться ранок вічного життя, якому немає кінця.

Нехай Господь сподобить цього всіх вас. Амінь.

21 липня 1863 р. У Кирсанівському жіночому монастирі Тамб. Губ.

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: