Незалежність Бельгійського Конго

Бельгії з 1908 р. належало в Африці Конго, колишня незалежна держава, яку створив король Леопольд II, і вона лишилася Бельгії як його спадщина. З 1919 р. Бельгія також мала мандати Руанду та Урунді, в районі Великих озер. Бельгійське Конго було найбільшою колонією в Африці і, до того ж, завдяки окраїнній провінції Катанга, найбагатшою, особливо на мідні та уранові копальні, що їх експлуатувало потужне бельгійське об'єднання «Союз копалень Верхньої Катанги». На території в 2 340 000 км2 у 1958 р. мешкало 13 млн.ів чоловік, у тому числі 100 000 білих, з них 80 000 бельгійців. Етнічний склад корінного населення був дуже строкатим. Соціальне переважну частину його складали селяни, проте у 15 великих містах мешкало в середньому понад 20 000 жителів у кожному, а населення столиці Лео-польдвіль досягало 350 000.

Колоніальна політика Бельгії в Конго грунтувалася в основному на економіці. Оскільки місцева цивілізація, на думку бельгійців, відставала від європейської десь так на 2000 років, то контроль з боку метрополії мав тривати ще довго. Вважалося також зайвим штучно стимулювати національні рухи, а про незалежність навіть і думки не з'являлося ні у брюссельських керівників, ні в місцевих службовців. Відповідно не докладалося жодних зусиль до готування африканців на відповідальні посади, їм відводилася роль підлеглих як в армії, так і в с/г та в міській адміністрації. Тобто йшлося тут про патерналістську систему, що без будь-яких ускладнень практикувалась аж до другої світової війни. Але з 1945 р. чимало бельгійців зрозуміли, що такий спосіб життя не може тривати вічно і що реформи неминучі. Націоналістичні рухи, щоправда, були слабкі. В 1950 р. засновано АБАКО (Асоціація народів баконго), метою якої було сприяти об'єднанню народностей баконго з Фр. Конго, Бельгійського Конго та Португальської Анголи. Засновник АБАКО Жозеф Касавубу став її керівником. Одночасно з'явилися ліві екстремісти, лідер яких Патріс Лумумба взяв участь у Аккрській конференції і, своєю чергою, палко виступив за незалежність.

Від дня, коли у 1957 р. стала незалежною Гана, тис.і бельгійців, особливо католики й соціалісти, почали підштовхувати уряд до відмови од патерналізму. У червні 1957 р. сталося заворушення в Леопольдвілі. Бельгія погодилась на першу поступку: дозволили муніципальні вибори в трьох містах — Леопольдвілі, Елізабетвілі та Жадовілі. У Леопольдвілі АБАКО здобула переважну більшість, і її керівник Касавубу поставив вимогу про загальні вибори. Надання незалежності Гвінеї в 1958 р. та Конго-Браззавілю в 1959 р. різко посилило націоналістичний рух. У січні 1959 р., після заборони з'їзду АБАКО, в Леопольдвілі вибухнуло повстання. Втручання поліції призвело до численних жертв із боку конголезців. Касавубу ув'язнили, АБАКО розпустили. Бельгійський уряд зреагував дуже швидко. 13 січня 1959 р., після консультації з парламентською комісією, король Бодуен заявив про необхідність «без згубного зволікання і нерозважного поспіху підвести конголезьке населення до незалежності». Після такої заяви на першу роль висунувся Лумумба, який, користуючись із тимчасового ослаблення АБАКО, створив нову партію «Національний рух Конго». Виникли й інші партії. На початку 1960 р. в Брюсселі зібрався «круглий стіл» із бельгійських представників, представників конголезьких партій та вождів племен. Конголезці вимагали негайної незалежності. Бельгійці воліли б дати країні спершу основне законодавство. Це мав бути парламент із двох палат, одна з яких обиралась би за загальним виборчим правом. Передбачалась угода про бельгійсько-конголезьку співпрацю. Вибори до парламенту в травні 1960 р. призвели до перемоги етнічних партій, а подекуди — руху Лумумби. Лумумба сформував Кабінет міністрів, Касавубу став головою держави. ЗО червня 1960 р. в Леопольдвілі, в присутності короля Бодуена, проголошено незалежність. Так, утримавши народ Конго тривалий час у підлеглості, бельгійці раптом дали йому повну самостійність.

Конголезька криза і ООН

Погано підготовлені до такої великої переміни, конголезці не зразу змогли зорієнтуватися в ситуації. Держава Конго опинилася в руках дрібних торгівців та дрібних службовців без університетських дипломів (дипломованих набралося б не більше двох десятків у всьому Конго), їм бракувало політичного досвіду, і чвари між партіями та народностями почастішали. 5 липня 1960 р. повстали солдати з гарнізону в Леопольдвілі, вимагаючи відіслати геть бельгійських офіцерів. Нападали на бельгійців. У відповідь бельгійська морська піхота відкрила вогонь по конголезцях. 11 липня найбагатша з провінцій, Катанга, відокремилась і проголосила свою незалежність, її президентом став Моїз Чомбе, чорношкірий бізнесмен. Ішлося про маневр бельгійських промисловців, зокрема «Гірничої компанії Верхньої Катанги». Тому 13 липня Касавубу та Лумумба направили в ООН протест проти бельгійського втручання з проханням підтримати конголезців. Лумумба поїхав до Нью-Йорка. ООН постановила направити свої збройні сили до Конго на заміну бельгійських. Командування покладалось на одного з високих службовців ООН, походженням американця з кольорових, Ральфа Банча. У Раді Безпеки 14 липня 1960 р. США та СРСР проголосували за втручання «блакитних касок». Однак Секретаріат не призначив жодного радянського представника, що викликало обурення в Москві. Франція та Великобританія утримались. За відокремленням Катанги настало відокремлення Касаї, що визнало владу короля Калонджі; між Касавубу і Лумумбою почався конфлікт. 5 вересня Касавубу увільнив Лумумбу з посади, 7 вересня Лумумба увільнив Касавубу. 14 вересня генерал Мобуту, новий головнокомандувач збройних сил Конго, усунув Касавубу й Лумумбу і припинив діяльність обох палат парламенту; СРСР, домагаючись впливу на Конго, Д° кінця підтримував Лумумбу. Коли Мобуту усунув його, то одночасно було вислано з країни радянських дипломатів і технічних фахівців. СРСР скористався з цієї нагоди, щоб повести наступ на генерального секретаря ООН Дага Гаммаршельда. Наприкінці вересня 1960 р. СРСР запропонував замінити генерального секретаря на секретаріат із трьох осіб —представника західних країн, представника соціалістичного табору і одного представника нейтралітету; проте афро-азійські країни, побоюючись розпаду Конго на кілька держав, підтримали Гаммаршельда, він відмовився подавати у відставку і залишився на своїй посаді. Та врешті він 18 вересня 1961 р. загинув у катастрофі в Конго, і це дозволило знайти вирішення, що задовольнило СРСР: генеральним секретарем було обрано азіата, громадянина нейтралістської країни Бірми — У Тана. Він призначив 8 помічників секретаря: одного американця, одного радниця, індійця, француза, бразильця і єгиптянина, а також представника Чехословаччини та нігерійця.

Лумумба став головною жертвою заворушень у Конго. Його заарештували й передали катангійцям, які й забили його в січні 1961 р. Він перетворився на символ африканської незалежності. В СРСР його іменем було названо навчальний центр — університет ім. Патріса Лумумби, де африканці здобували вищу освіту. Касавубу повернувся до влади і правив країною аж до остаточної відставки у 1965 р., коли його замінив генерал Мобуту. Помер на початку 1969 р. Прихильники Лумумби, під проводом Пзенги, оволоділи східною провінцією Стенлівіль. На початку 1961 р. у Конго було з п'ятнадцять самостійних урядів.

Тоді 21 лютого 1961 р. ООН вирішила запропонувати свій план відбудови, узгоджений з Касавубу. Дві палати парламенту надали повноваження урядові, який очолив Адула. ООН у вересні 1961 р. розпочала першу атаку на Катангу. Друга атака, в грудні 1962 р., поклала край катангійському розколові. До того ж лівого Гізенгу й Калонджі, короля Південної Касаї, заарештували й ув'язнили. Відтак, втручання ООН відновило єдність Конго, але безладдя у країні було цілковите. Центральний уряд безсилий. Населення повтікало до міст. Населення Леопольдвіля, перейменованого на Кіншасу, сягнуло 1 млн.а. Збройні сили ООН залишили Конго в 1964 р. Касавубу покликав Чомбе, що перебував як біженець за кордоном, на пост прем'єр-міністра центрального уряду. Підтриманий бельгійськими парашутистами, той зумів заволодіти Стенлі-вілем. У жовтні 1965 р. Касавубу усунув Чомбе з посади, а в листопаді Мобуту організував своє обрання на президента республіки. Чомбе заарештували і ув'язнили в Алжирі, де він помер У червні 1969 р. В цілому операцію ООН у Конго можна вважати успішною, оскільки було відновлено єдність країни.

Підопічні території Руанда і Урунді не були приєднані до Конго, їх насолювали три народності: гуту — хлібороби-банту (85%), тутсі (10—15%, в основному — скотарі ефіопо-нільського походження), і, нарешті, тва (1%, пігмеї, підлеглі тутсі). Розвиток подій на обох територіях характеризувався боротьбою між гуту і національною меншістю тутсі. Наприкінці 1959 р. гуту повстали, вирізали багатьох тутсі, а ті відповіли вбивством вождя гуту, яке здійснили руками тва. Після виборів у вересні 1961 р., які забезпечили млн. голосів на користь республіки, Руанда проголосила 1 липня 1962 р. незалежність під керівництвом гуту. А Урунді перетворилася на королівство Бурунді, в якому пізніше спалахнула національна ворожнеча (1972 р.). Незалежність тут проголошено також 1 липня 1962 р.

Португальські провінції

На 1962 р. в Африці єдиними територіями, які ще не стали незалежними, залишались: Іспанська Сахара (Ріо-де-Оро), іспанська група прибережних містечок Західного Середземномор'я з марокканського боку і Фр. Берег Сомалі, перетворений на Територію афарів та іса, а передовсім португальські колонії. Крім островів Зеленого Мису, Прінсіпі та Сан-Томе, Португалія володіла територією Португальської Гвінеї (520 000 жителів на 36000 км2) в конфлікті з Сенегалом, а також Кабіндою й Анголою (1246000 км2, 4200000 жителів), а на півдні — сходом Мозамбіку (780000 км2, 6600000 жителів). Португальська колонізація ніколи не була особливо пов'язана з расизмом. Президент Салазар вирішив, що португальським колоніям не варто надавати незалежності, їх краще лишити португальськими провінціями. Він був прихильником політики повної асиміляції, тож уперто дотримувався цього погляду навіть тоді, коли всю Африку охопив рух за незалежність. З 1951 р. португальські колонії стали називатися заморськими провінціями. Всі жителі стали громадянами Португалії і взяли участь у виборах президента республіки. Серед депутатів португальських Національних зборів з'явилися 3 представники від Анголи, 3 — від Мозамбіку, 1 — від Гвінеї, 1 — від Сан-Томе та островів Прінсіпі. На місцях Рада міністрів призначала на 4 роки генерального губернатора як представника виконавчої та законодавчої влади. Іншим африканським країнам це видавалось анахронізмом, і вони підбурювали провінції до бунту. У більш-менш прихованій формі такі бунти відбувались в Анголі після 1961 р. і в Мозамбіку. Португалія перевела численних солдатів на постійну службу в заморські провінції. Залишалось вирішити, чи може такий стан тривати довго.

⇐ Предыдущая55565758596061626364Следующая ⇒

Поделиться: