Конференція у Сан-Франциско 1951 року.

Сан-Франциський договір 1951 - мирний договір 49 держав з Японією, підписаний 8 вересня на конференції в Сан-Франциско. Був заздалегідь підготовлений урядом США до початку роботи конференції з метою не допустити зміни тексту договору на користь СРСР безпосередньо в ході засідань. Китай, Монголія та Демократична Республіка В'єтнам не отримали запрошення на конференцію. Індія та Бірма відмовилися брати в ньому участь.

Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

СРСР знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.

Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї».

Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.

У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угодуу в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».

Сан-Франциський договір 1951 - мирний договір 49 держав з Японією, підписаний 8 вересня на конференції в Сан-Франциско. Був заздалегідь підготовлений урядом США до початку роботи конференції з метою не допустити зміни тексту договору на користь СРСР безпосередньо в ході засідань. Китай, Монголія та Демократична Республіка В'єтнам не отримали запрошення на конференцію. Індія та Бірма відмовилися брати в ньому участь.

Договір складається з 7 розділів (27 статей): світ, територія, безпека, політичні та економічні постанови, претензії і власність, розв'язувати суперечки, заключні постанови. Радянська делегація зазначила на конференції, що американо-англійський проект договору незадовільний, так як не забезпечує миру, безпеки і демократичного розвитку Японії, і запропонувала поправки, а також 8 нових статей.

У радянських пропозиціях передбачалося:

Визнання Японією суверенітету КНР над Маньчжурією, а також Тайванем та низкою інших острівних територій;

Визнання суверенітету СРСР над Південним Сахалін ом і Курильськими островами;

Визнання суверенітету Японії над островами Рюкю, Бонін та іншими островами;

Виведення збройних сил союзних держав з Японії протягом 90 днів після підписання договору;

Справедливе рішення проблеми репарацій;

Демократизація політичного і громадського життя Японії і гарантії проти відродження японського мілітаризму.

Радянські пропозиції були підтримані в цілому Польщею та Чехословаччиною, а по ряду пунктів та іншими учасниками конференції. Однак ці пропозиції не були поставлені на обговорення.

Зважаючи на серйозних недоліків Сан-Францісского договору представники СРСР, Польщі і Чехословаччини відмовилися його підписати. Договір не був також підписаний не представленими на конференції Бірмою, ДРВ, Індією, КНДР, КНР і Монголії. Через кілька годин після офіційної церемонії підписання Сан-Францісского договору був підписаний японо-амер. «Пакт безпеки», який надав США право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії або поблизу неї.

Під час обговорення Договору Сан-Франциско в сенаті США була прийнята резолюція, що містила наступну застереження:

Передбачається, що умови Договору не будуть означати визнання за Росією яких би то не було прав або претензій на території, що належали Японії на 7 грудня 1941 р., які завдавали б шкоди правам і правооснованіям Японії на ці території, так само як не будуть визнаватися які б то не було положення на користь Росії відносно Японії, що містяться в Ялтинському угоді.

 

145. Організа́ція Північноатланти́чного до́говору, НАТО — міжн. політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

Історія створення НАТО безпосередньо пов’язана з тими подіями, що відбувалися в світі після Другої світової війни. Початок формування європейської безпеки було покладено на Віденському конгресі у 1815 році. У другий період її модель було дещо змінено у Версалі в 1919 році.

Центральну роль в цьому процесі відіграв президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі у будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до Другої світової війни. У 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки. Спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені «доктрина Трумена», «план Маршала», НАТО, атлантичне партнерство і домінуючу роль Америки [9, 19].

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою. У березні 1948 року було підписано Брюссельський договір. П’ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі. Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Незабаром відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Європою та Північною Америкою. 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору та США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Взяти участь у цьому процесі. запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн.

12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.

Сам по собі договір нічого особливого не представляв, він містив 14 доволі загальних статей. Найбільш відомою є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою «ядерна парасолька США») [5, 142].

У листопаді 1991 року на саміті НАТО у Римі приймається розширений документ під назвою «Нова стратегічна концепція НАТО». Його основними принципами є:

1) посилення політичного компоненту НАТО: з військово-політичного блоку організація має перетворитися на політично-військовий; 2) підсилення європейського компоненту у складі НАТО; 3) скорочення збройних сил НАТО на 30-40 % (всі види збройних сил: сухопутні, морські, повітряні та протиповітряні), скорочення ядерних арсеналів на 80 %; 4) спрощення системи військового командування; 5) налагодження прямих контактів партнерства із колишніми соціалістичними країнами (у 1991 році на відміну від 1990 мова йде вже не про «діалог», а про «партнерство»).

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північноатлантичного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й держави, які не є її членами. Ця структура носила консультативний характер. Відзначалося, що членство у Раді північноатлантичного співробітництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Її головна мета – взаємні консультації в разі потреби (кризи). Майже всі країни Східної Європи відразу відгукнулися на ініціативу НАТО. Оскільки 20 грудня 1991 року ще формально існував СРСР, документи про вступ до Ради північноатлантичного співробітництва підписував саме він. Після його формального зникнення 1 січня 1992 року лише Росія унаслідувала членство у цій організації. Інші республіки СРСР були прийняті лише у березні 1992 року.

Однак, через деякий час, більшість країн, які прагнули отримати повноправне членство в НАТО, дещо розчарувалися у Раді північноатлантичного співробітництва.

Між Центральними та Східноєвропейськими країнами та державами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994 року. 10-11 січня 1994 року на Брюссельському саміті НАТО офіційно проголошує програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомогу з боку НАТО у реорганізації збройних сил. Передбачалося, що участь у цій програмі також не забезпечує вступу до НАТО, але цей крок все ж таки був набагато сміливішим .

Україна першою з країн СНД приєдналася до цієї програми (4 лютого 1994 року), підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн.

Цікавою є позиція Росії. До кінця 1993 року її зовнішня політика будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року внаслідок декількох причин (першою з яких була секретна доповідь Примакова), Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.

Росія заявила про те, що не можна ставити її, велику державу, поряд із якоюсь там Македонією чи Литвою. Вона відмовилася підписувати презентаційний договір і вимагала створити спеціальну програму типу «16+1» – країни НАТО + Росія. Відповідь НАТО була негативною. НАТО опинилося у глухому куті.

Запланувавши охопити програмою «Партнерство заради миру» весь Євроатлантичний регіон, вони постали перед відмовою Росії – найбільшою і найпотужнішою державою регіону. Тому претензії Росії вирішили задовольнити. У травні 1995 року НАТО погодилось, що Росія є великою державою і підписало з нею окрему програму «16+1». Щоб зняти ейфорію рос. дипломатів, у вересні 1995 року НАТО підписало аналогічну програму з Україною, поставивши її поряд з Росією у ранг «особливих партнерів». Щоправда ця індивідуальна програма практичного значення майже не має, торкаючись лише питання престижу країни.

Із грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставив перед аналітиками організації завдання розробити «Дослідження про розширення НАТО». Його завершили у вересні 1995 року. У документі не вказувалися потенційні члени, а лише зазначався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під них підходили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави).

5-6 грудня 1995 року документ «Дослідження про розширення НАТО» було схвалено на черговому Брюссельському саміті як «документ практичної дії». У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення «номенклатури» своїх партнерів.

⇐ Предыдущая55565758596061626364Следующая ⇒

Поделиться: