Стратегія лобіювання корпоративних інтересів

 

Однією з ефективних стратегій є лобіювання корпоративних інтересів підприємства на різних рівнях влади. Ця стратегія направлена насамперед на зниження ризиків, які виникають у зовнішньому середовищі підприємства. Згідно з законопроектом “Про лобіювання в Україні”, лобіювання – це спосіб легального впливу громадян на органи державної влади та органи місцевого самоврядування[87]. Відомо, що воно широко використовується як іноземними, так і вітчизняними організаціями[88]. Однак у США, наприклад, з метою упорядкування роботи лобістів і запобігання їхнім протиправним діям ще в 1946 р. прийнято федеральний закон про регламентацію лобістської діяльності. Організаціям необхідно фінансувати процес лобіювання, оскільки в законодавчій і адміністративній системі США лобіювання законів, забезпечує податкові пільги або вигідні міжнародні торгові угоди. Величина податків для корпорацій нижча в тих штатах, де крупні корпорації контролюють більшу частину активів, і це не випадково[89]. Підприємства Росії теж активно застосовують метод лобіювання корпоративних інтересів як на внутрішньому так і на зовнішніх ринках.

Основним об’єктом лобіювання в Україні так і в Росії є виконавча гілка влади, яка наділена найбільшими повноваженнями в тому числі і в законотворчій діяльності. Водночас в США лобісти приймають участь в слуханнях 60-70% справ, які розглядаються Верховним Судом США[90].

Так, згідно статистичних даних більшість жителів міста Вашингтон, які не працюють на державних посадах, працюють в лобістській індустрії. Відповідно в Вашингтоні в три рази більше адвокатів ніж в усій Японії, на кожну бензозаправну станцію припадає 13 лобістських організацій[91]. Серед недавніх членів політичного лобіювання була і компанія «Енрон».

Найпоширеніша законодавчо унормоване лобіювання є в США та Канаді. Лобіювання в США обмежене конституційними нормами та судовою практикою: усі особи, які займаються лобістською діяльністю повинні обов’язково бути зареєстрованими в державних органах; необхідно здавати фінансову звітність грошових потоків, які йдуть на лобіювання законодавчих органів влади. До іноземних компаній встановлена ще одна вимога – розкриття організаційної структури лобіювання в Конгресі США. Найбільш актуальним питанням, для вирішення якого залучаються лобістські організації в США – оподаткування.

В Австрії, Франції, Голландії створений спеціальний інститут “соціально-економічна рада”, який має чіткий юридичний статус і виконує роль своєрідного “лобістського парламенту”. Він може виступає в якості консультаційно-дорадчого органу, і має право голосу в законотворчому процесі[92].

У колишньому СРСР лобіювання здійснювали так звані “вибивали”, які домагалися планів, лімітів, сировини для периферійних підприємств у московських та київських міністерствах. Сьогодні, в контексті глобальних трансформацій та недорозвиненості господарських відносин, з’явилися так звані “штовхачі”, або, як вітчизняні політологи, цю своєрідну форму лобізму, - використання “адміністративного ресурсу” [93].

Основною ознакою вітчизняного лобізму, на жаль, продовжує залишатись стихійність, невпорядкованість, яка часто зводиться до тиску на Верховну та місцеві Ради, Кабінет Міністрів, місцеві адміністрації з боку “штовхачів” за допомогою таких недозволених методів, як підкуп, погрози, шантаж, залякування, інформаційний тиск тощо. Отже, стратегія лобіювання, яка має місце в Україні, на противагу західному типу, гальмує як розвиток громадянського суспільства загалом, так і економіки зокрема[94]. Крім того, на думку експертів, не всі регіони використовують цю форму однаково, наприклад, Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська області) має одне із найслабших лобі у державі.

З точки зору практичного економіко-правового застосування даної стратегії, підприємства доцільно поділити на дві групи: великі і невеликі (середні та малі). Серед найвпливовіших лобістів великих підприємств можна назвати Український союз промисловців і підприємців. Також лобіювання здійснюють індивідуально шляхом делегування представників підприємства у виконавчі структури влади (галузеві міністерства та відомства) або допомагаючи блокам, партіям під час виборчих компаній. Середній та малий бізнес намагається вплинути на органи місцевої виконавчої влади та самоврядування, щоб отримати доступ до різноманітних дозволів, ліцензій, патентів тощо. Здійснюється це за допомогою приватних зв’язків, через громадські об’єднання, Комітет з питань захисту підприємництва, створений на підставі Указу Президента України ”Про деякі заходи по дерегуляції підприємницької діяльності” (рис. 12).

Якщо розглядати практику вітчизняного лобіювання та поверхневе розуміння даного терміну то доходимо висновків що така активність суперечить нормам етики. Однак, результати лобіювання корпоративних інтересів можна розглядати з точки зору підвищення ефективності взаємодії та діяльності різних зацікавлених груп. При правовому регулюванні лобіювання слід розглядати як спосіб спілкування, взаємодії, засіб досягнення компромісу влади із всіма зацікавленими групами, який знижує рівень бюрократії, розширює інформаційну та організаційну базу прийняття рішень, загострює увагу на найважливіших проблемах, активізує соціально-політичні процеси та явища тощо. Однак, лобіювання може бути інструментом задоволення потреб окремих груп не враховуючи інтереси інших груп та інтересів держави, знищити правові інститути, які покликані захищати інтереси усіх груп, блокувати необхідні для розвитку суспільства рішення, знижувати оперативність та стабільність державної влади. Особливо негативні явища які супроводжують процес лобіювання часто виникають в перехідній економіці через відсутність чіткої інституційної структури, правову невизначеність та нестабільність. Усі ці недоліки слід ліквідувати в процесі прийняття нормативно-правових актів які б регламентували процес лобіювання корпоративних інтересів. При формуванні таких нормативно-правових актів вимагає дійсність оскільки лобіювання існує, а правового регулювання немає. При цьому слід врахувати історичний досвід України, культуру, менталітет, існуючі етичні норми та національні традиції. Однаково нам не вдасться уникнути цього явища в формуванні громадянського суспільства та розвитку економіки. Не визнання лобіювання створює викривленні його способи (підкуп, шантаж тощо), що стає перешкодою для розвитку систем управління.

 

 

 

 

Рис. 12. Суб’єкти стратегії лобіювання в Україні

       Для того, щоб уникнути серйозних конфліктів, необхідно, при формуванні організаційної структури управління організувати підрозділи або виконавців, які б контролювали взаємовідносини та інтереси інших зацікавлених груп (інтереси споживачів – відділ маркетингу; акціонерів – фінансового контролю, наглядова рада; працівників – профспілкові комітети і т.д.).

Як зазначає В.Роговець, політолог центру прикладної політики “Знак”, за відсутності функціональної законодавчої бази лобістська діяльність продовжує розвиватись у тіньовому секторі. Проте сама логіка розвитку економіко-правового середовища в Україні засвідчує, що лобізм поступово інституалізується і законодавчо унормовується[95].

Проблеми, які виникають в застосуванні лобіювання корпоративних інтересів можна поділити на наступні групи:

1) Непрофесіоналізм. (відсутність чіткої програми, невміння представити позицію використовуючи дипломатичні підходи, відсутність адекватної оцінки ситуації, нерозуміння завдань, які ставить роботодавець тощо). Непрофесіонали часто є основною причиною виникнення збитків роботодавців.

2) Неправильне розуміння завдань та принципів стартегії лобіювання. Різні групи, які представляють власні інтереси створюють баланс у владі. В Україні користуються народною приказкою “Або пан, або пропав”, тобто “або все або нічого”. Кожна із груп старається монополізувати владу і використати її виключно у задоволенні власних інтересів.

3) Відкидання з боку державних органів влади ініціативи знизу. Лобіювання порівнюють з діалогом між владою та зацікавленими групами, щодо встановлення правил. Але часто відбувається монолог державних органів влади без врахування мінімальних інтересів зацікавлених груп.

4) Переважання емоційних засад у поведінці представників зацікавлених груп над раціональними.

5) Орієнтація корпорацій на встановленні на ключовій посаді свою людину, а не на пошуку з посадовою особою способів вирішення проблеми, з урахуванням інтересів різних зацікавлених груп.

6) Відсутність бачення спільних цілей різними зацікавленими групами досягти які можна шляхом об’єднання та спільної діяльності на основі консенсусу та поступок.

Між корупцією та лобіюванням слід чітко провести межу. Основні засади для цього уже закладені у вітчизняному законодавстві. Так зокрема, стаття 55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Там же записано, що кожен має право будь-яким не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій.

Межа, яка має розвести корупцію та лобіювання повинна будуватися на принципі розділення бізнесу та влади. Тобто на ключові посади в органах державної влади слід добирати людей із числа непричетних до бізнес-структур. Таким чином державний чиновник стане незаангажованим у процесі прийняття рішення при лобіюванні інтересів з боку зацікавлених груп у державних органах влади. І відповідно як незалежний та незацікавлений суддя – державний чиновник зможе прийняття ефективне рішення, яке принесе доходи насамперед українському суспільству.

Корпоративне лобіювання передбачає не тільки досягнення економічних результатів, як це може здатися на перший погляд, але й соціальних та політичних, які дозволять реалізувати збалансовані цілі організації. Отже під лобіюванням корпоративних інтересів слід розуміти – спосіб легального просування соціальних, економічних, політичних інтересів організацій в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Тобто за допомогою стратегії лобіювання підприємство може створювати ефективні для усього суспільства інституції.

Хоча на сьогодні неврегульоване корпоративне лобіювання на території України направлене на здобуття додаткових ресурсів через митний протекціонізм, здобуття державних підрядів та замовлень, замовлень, субсидій, пільгового оподаткування діяльності, державних інвестицій, державних гарантій, отримання ліцензій, дозволів, експортних квот, зниження штрафів за порушення обов’язкових обмежень, встановлення обов’язкових обмежень для інших суб’єктів ринку (конкурентів) тощо.

Основне завдання лобіювання з точки зору влади є встановлення ефективних інституцій, які стануть регуляторами оптимального використання ресурсів суспільства, що дозволить задовольнити інтереси різних зацікавлених груп. Лобіювання може здійснюватись шляхом надання юридичної допомоги зацікавленим групам, через розробку програм та проектів, нормативно-правових актів, проведення освітніх заходів, подання запитів до органів влади, представництво інтересів у суді, пояснення позиції через засоби масової інформації тощо.

 

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: