Поняття ціноутворення і ціни, її види та функції

 

Україна згідно з Декларацією про державний суверенітет України[40] та Законом України «Про економічну самостійність Української РСР»[41] самостійно визначає політику ціноутворення. Відповідно до ст. 10 ГК України одним із основних напрямів економічної політики є цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін.

Ціноутворення регулюється комплексом правових норм, їх значною частиною в ринкових умовах є цивільно-правові, що регулюють договірні ціни диспозитивними методами. Важливе значення у формуванні цін має також адміністративно-правове регулювання, що стосується вже сфери публічно-правового впливу на ціни. Згідно з ч. 2 ст. 12 ГК України одним із основних засобів регулюючого впливу на діяльність суб’єктів господарювання є регулювання цін і тарифів. Загальні положення щодо політики ціноутворення, порядку встановлення та застосування цін, повно­важення органів державної влади та органів місцевого самовря­дування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються гл. 21 ГК України «Ціни і ціноутворення у сфері господарювання» (ст.ст. 189–192), Закону України «Про ціни і ціноутворення»[42] та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 16 ст. 1 Закону України «Про ціни і ціноутво­рення» ціноутворенням вважається процес формування та встанов­лення цін.

У юридичній літературі існує думка, за якою ціноутворення є процесом встановлення та розроблення цін (тарифів) на товари, роботи, послуги, результатом якого має стати сформована або встановлена ціна[43].

У науковій літературі ціна розглядається як економічна та правова категорії.

Ціна як економічна категорія. Ціна товару як економічна кате­горія є грошовим вираженням його вартості. Ціна – фундаментальна економічна категорія, що означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Ціна, як і відносна форма вартості взагалі, показує вартість товару, наприклад тонни заліза, таким чином, що певна кількість еквіва­лента, наприклад одна унція золота, завжди може бути безпосе­редньо обміняна на залізо, звідкіля, однак, не слідує зворотне: що залізо, в свою чергу, може бути безпосередньо обміняно на золото[44].

Результатом наукових досліджень є дві основні економіко-

теоретичні концепції ціни, які обґрунтовуються критеріями суб’єктивізму:

1) вартісна теорія ціни, яка розуміється її прихильниками як сукупність об’єктивних витрат праці, здійснених при створенні продукції, наданні послуг, виконанні робіт;

2) теорія корисності ціни (теорія суб’єктивної оцінки, розробники та захисники якої виходять з розуміння того, що, окрім витратних складових, ціна формується також з інших факторів, як-то необхідність, корисність, рівень попиту та пропозиції, дефіцит, насиченість ринку тощо).

Сучасна економічна теорія намагається об’єднати обидва підходи до ціноутворення, поєднуючи в ціні об’єктивну вартість та суб’єктивність (корисність) товару. Хоча на сьогоднішній день на перший план висунуто теорію ціни, яка комплексно враховує вплив різноманітних ціноутворюючих факторів[45].

Ціна як правова категорія. Відповідно до ч. 1 ст. 189 ГК України ціна є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі опо­даткування. На відміну від вказаної норми, п. 15 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про ціни і ціноутворення» визначає ціну як виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару.

У господарському праві ціну потрібно аналізувати як атрибут договірних відносин, умову будь-якого оплатного договору, індивідуалізації відносин обміну. У цьому аспекті ціна конкретизує обов’язки контрагентів; слугує для додаткового узгодження кількості відчужуваного майна; виражає ступінь виконання умов договору; змінює або припиняє право вимоги кредитора і юри­дичних обов’язків боржника[46]. Отже, визначаючи відносини обміну і опосередковуючи його, ціна сама стає предметом правового регулювання.

Ціна як правова категорія має такі значення:

1) є істотною умовою договору. Згідно з ч. 2 ст. 189 ГК України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України сторони господарського договору повинні в будь-якому випадку погодити між собою ціну – істотну умову господарського договору. Відсутність домовленості сторін угоди хоча б з однієї його істотної умови має наслідком неукладення такого правочину, що прямо випливає з норми ст. 638 ЦК України;

2) виступає вираженням грошових зобов’язань у сфері госпо­дарювання. Ціна виступає засобом вираження грошових зобов’язань у сфері господарської діяльності шляхом її закріплення у право­чинах між учасниками відповідних відносин. За загальними норма­тивними правилами, які виходять зі ст.ст. 189, 198 ГК України, грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях.

Це правило має певні винятки. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 189 ГК України ціни у зовніш­ньоекономічних договорах (конт­рактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Здійснення розрахункових операцій за зовнішньоекономічними дого­ворами регламентується Законом України «Про порядок здійс­нення розрахунків в іноземній валюті»[47].

Згідно з ч. 2 ст. 198 ГК України вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті можливо лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, наприклад при отриманні відповідної ліцензії НБ України;

3) становить основу податкового обліку, митних процедур. Ціна є основою податкового обліку, в ході якого визначається база оподаткування проведених господарських операцій, за якими мають нараховуватися та виконуватися податкові зобов’язання згідно з профільним законодавством України.

Ціна також визнається ключовим елементом при здійсненні митного очищення товару в момент проходження (перетинання) митного кордону держави і формуванні обов’язкових розрахунків розміру податкових зобов’язань та іншого фіскального наванта­ження суб’єкта зазначених процедурних дій;

4) дозволяє здійснювати контроль та нагляд за додержанням дисципліни цін, застосовуючи (у разі порушення останньої) вста­новлені законодавством санкції, як наслідок настання юридичної відповідальності. Визначення ціни та її фіксація у належний спосіб шляхом закріплення в письмових документах дозволяє компетент­ним державним органам здійснювати контроль та нагляд у сфері додержання суб’єктами господарювання нормативно-правових актів стосовно ціноутворення та державного регулювання цін[48].

Залежно від сфери застосування, способу встановлення, суб’єктів ціноутворення тощо та чинного законодавства у госпо­дарській діяльності в Україні застосовуються різні види цін і тари­фів. Класифікувати ціни можна за такими критеріями:

– за способом встановлення цін залежно від впливу держави виділяють:

1) вільні ціни. Відповідно до ст. 190 ГК України та ст. 11 Закону України «Про ціни та ціноутворення» вільні ціни встанов­люються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулю­вання цін. Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відно­синах – також за рішенням суб’єкта господарювання та фіксуються у протоколах наміру чи у договорах.

У практиці господарювання розрізняють два види вільних цін:

а) відпускні ціни, тобто ті, які встановлюються суб’єктом господарювання – виробником продукції (товарів). Інакше вони ще називаються цінами виробника;

б) договірні ціни, тобто ціни, що встановлюються у договорі за домовленістю сторін[49].

Як передбачено ч. 4 ст. 632 ЦК України, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов, вона визначається зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Згідно з пп. 14.1.71 п. 14.1 ст. 14 ПК України[50] звичайна ціна – ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Відповідно до пп. 14.1.219 п. 14.1 ст. 14 ПК України ринкова ціна – це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі то­вари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отри­мати на добро­вільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (робо­ти, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності – однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівня­них економічних (комерційних) умовах;

2) державні регульовані ціни. Політика ціноутворення, яка проводиться державою, спрямована, зокрема, на розширення сфери застосування вільних цін. Це пояснюється тим, що функціонування ринкової економіки неможливе при тотальному регулюванні цін державою і вимагає обігу товарів (робіт, послуг) за вільними цінами із встановленими законодавством винятками.

Відповідно до ст. 191 ГК України та ст. 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення» державні регульовані ціни запро­ваджуються на товари, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, мають істотну соціальну значу­щість, а також на товари, що виробляються суб’єктами, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Державні регульовані ціни можуть запроваджуватися на това­ри суб’єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції. Такого виду ціни повинні бути економічно обґрунтованими (забезпечувати відповід­ність ціни на товар витратам на його виробництво, продаж (реалізацію) та прибу­ток від його продажу (реалізації).

Зміна рівня державних регульованих цін здійснюється в порядку і строки, що визначаються органами, які відповідно до чинного законодавства здійснюють державне регулювання цін. Також зміна їх рівня може проводитися у зв’язку зі зміною умов виробництва і продажу (реалізації) продукції, що не залежать від господарської діяльності суб’єкта господарювання.

КМ України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування під час встановлення державних регульованих цін на товари до складу таких цін обов’язково включають розмір їх інвестиційної складової частини.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» ціни на товари, які призначені для реалізації на внутрішньому ринку України, установлюються виключно у валюті України, якщо інше не передбачено міжнародними угодами, ратифікованими Україною, та постановами КМ України;

– залежно від кола суб’єктів реалізації продукції та обсягів такої реалізації всі ціни поділяються на:

а) оптові (відпускні) ціни  – ціни виробників продукції, за якими підприємство реалізує вироблену продукцію (оптовими партіями) оптово-збутовим організаціям або іншим підприємствам. Оптова ціна в таких випадках включає собівартість, прибуток і податок на додану вартість;

б) роздрібні ціни – це ціни, за якими товари реалізуються в роздрібній мережі населенню, підприємствам та організаціям, що є кінцевими споживачами товару. За роздрібними цінами продукція вибуває зі сфери обігу та споживається в домашньому господарстві або виробництві. Склад роздрібної ціни характеризується такими елементами: оптовою ціною промисловості та торговою надбавкою (націнка) чи торговельною скидкою. В свою чергу, торгова надбавка складається з витрат торгових організацій та їх прибутку з метою здійснення господарської діяльності;

– залежно від сфери обслуговування товарного обігу ціни поділяються на такі основні види:

1) оптові ціни на продукцію промисловості;

2) ціни на будівельну продукцію;

3) закупівельні ціни на с / г продукцію;

4) тарифи вантажного та пасажирського транспорту;

5) роздрібні ціни для населення;

6) тарифи на комунальні та побутові послуги;

7) ціни, які обслуговують зовнішньоекономічний обіг, та інші[51].

Функції ціни. Зміст ціни виражається у здійснюваних нею функціях, серед яких вирізняють:

– функцію обліку і виміру затрат суспільної праці (облікова функція). Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень. Облікова функція ціни визна­чається призначенням як вимірника вартості певного критерію в процесах обміну та реалізації і відображає властивості ціни як міри вартості. Для цього визначають базисну собівартість (певні витрати на виробництво товарів, робіт, послуг) і нормативи чистого доходу. Облікова функція ціни, відображаючи критерії державного регулю­вання ціноутворення, виявляється і на рівні окремих суб’єктів господарювання, набуваючи принципового значення у правовій регламентації податкового і бухгалтерського обліку;

– функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

– стимулюючу функцію, яка сприяє активізації діяльності, спрямованої на досягнення певних результатів, та погоджує комп­лекс інтересів держави, юридичних і фізичних осіб. Через цінові орієнтири визначають найбільш пріоритетні напрями діяльності, забезпечують розвиток важливих для держави галузей;

– розподільчу функцію, пов’язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продук­цію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги). Також розподільча функція ціни забезпечує дію механізмів, що розмежовують певні складові частини вартості (матеріальні витрати, витрати на оплату праці, прибуток) і доведення їх у певних формах до суб’єктів. Розподільчі механізми охоплюють і більш глобальні процеси – перерозподіл доходів між різними галузями, підприємствами, група­ми покупців товарів, одержувачів послуг за допомогою свідомого відхилення цін від вартості. Відбувається це переважно у разі організації ціноутворення на сезонних виробництвах, у розвитку соціально значущих секторів (продукція дитячого асортименту, виробництво лікарських препаратів та ін.), галузях і виробництвах, що потребують інноваційних уведень, інвестицій[52].

Таким чином, категорії «ціна» і «ціноутворення» зали­шаються одними із самих складних інституцій в господарському праві та при безпосередньому здійсненні господарської діяльності і потребують глибокого та детального вивчення, чіткого економіч­ного і правового обґрунтування.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: