Види порушень прав споживачів та відповідальність за порушення  законодавства про захист прав споживачів

 

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», окрім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, права споживача також вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо:

1) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції;

2) при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевияв­лення;

3) при наданні послуги, від якої споживач не може від­мовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав’язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або вико­навцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкоду­вання шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору;

4) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач;

5) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію;

6) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою;

7) ціну продукції визначено неналежним чином;

8) документи, які підтверджують виконання договору, учас­ником якого є споживач, своєчасно не передано (надано) споживачу.

У разі порушення визначених законодавством прав споживач відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» має право звернутися до суду. Захист прав споживачів судовими органами здійснюється при безпосередньому зверненні позивача незалежно від здійснення захисту прав через систему державних органів і громадських організацій.

Відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК України[62] споживач за своїм вибором подає позови до суду за зареєстрованим місцем свого проживання чи перебування або за місцем заподіяння шкоди чи місцем виконання договору. Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням своїх прав.

При пред’явленні відповідного позову до суду споживачеві по­трібно мати на увазі, що при задоволенні його вимог суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про захист прав спо­живачів» у разі порушення галузевого законодавства суб’єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслугову­вання, у тому числі ресторанного господарства, несуть відповідаль­ність за:

1) відмову споживачу в реалізації його прав, установлених ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 9 і ч. 3 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», – у десятикратному розмірі вартості продукції, вихо­дячи з цін, що діяли на час придбання цієї продукції, але не менше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2) виготовлення або реалізацію продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів, – у розмірі п’ятдесяти відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) реалізацію продукції, що підлягає обов’язковій сертифі­кації в Україні, але у документах, згідно з якими її передано на реалізацію, відсутні реєстраційні номери сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповідності та/або декларації про відповідність, якщо це встановлено технічним регламентом з під­твердження відповідності на відповідний вид продукції, – у розмірі п’ятдесяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі десяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян;

4) виготовлення або реалізацію продукції, що не відповідає вимогам нормативних документів, нормативно-правових актів сто­совно безпеки для життя, здоров’я та майна споживачів і навко­лишнього природного середовища, – у розмірі трьохсот відсотків вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі п’ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян;

5) реалізацію продукції, забороненої відповідним державним органом для виготовлення та реалізації (виконання, надання), – у розмірі п’ятисот відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі ста неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян;

6) реалізацію небезпечного товару (отрути, пестицидів, вибухо- і вогненебезпечних речовин тощо) без належного попе­реджувального маркування, а також без інформації про правила та умови безпечного його використання – у розмірі ста відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі двадцяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян;

7) відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчас­ної інформації про продукцію – у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

8) створення перешкод службовим особам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, а також правил торговельного та інших видів обслуговування – у розмірі від одного до десяти відсотків вартості реалізованої продукції за попередній календарний місяць, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, – у розмірі десяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян;

9) невиконання або несвоєчасне виконання припису поса­дових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, про усунення порушень прав споживачів – у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

10) реалізацію товару, строк придатності якого минув, – у розмірі двохсот відсотків вартості залишку одержаної для реалізації партії товару, але не менше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

11) порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги – у розмірі ста відсотків вартості виконаної роботи (наданої послуги), а за ті самі дії, вчинені щодо групи споживачів, – у розмірі від одного до десяти відсотків вартості виконаних робіт (наданих послуг) за попередній кален­дарний місяць, але не менше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порядок стягнення зазначених штрафів визначається КМ України.

У разі невиконання в добровільному порядку суб’єктами господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства, визначених у ст. 26 Закону України «Про захист прав споживачів» рішень (постанов) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, та його посадових осіб про накладення стягнення про примусове виконання таких рішень (постанов) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження»[63].

Згідно із ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів» шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону.

 

Запитання для самоконтролю

 

1. Загальні положення захисту прав споживачів.

2. Система нормативно-правових актів, що регулюють захист прав споживачів.

3. Повноваження державних органів влади у сфері захисту прав споживачів.

4. Обов’язки та права споживачів.

5. Право на захист прав споживачів державою.

6. Право на безпеку продукції.

7. Право на належну якість продукції.

8. Право на інформацію про товар.

9. Права споживача при придбанні товару належної якості.

10. Права споживача у разі придбання товару неналежної якості.

11. Права споживача у сфері торговельного та інших видів обслуго­вування.

12. Види порушень прав споживачів.

13. Відповідальність за порушення прав споживачів.

14. Судовий захист прав споживачів.

 

 

Загородній А. С., Сядристий А.О.

ГЛАВА 4. Загальна характеристика господарських
зобов’язань

 

 

1. Поняття та підстави виникнення господарських зобов’язань.

2. Види господарських зобов’язань.

3. Поняття та ознаки господарського договору.

4. Види господарських договорів, їх характеристика.

5. Порядок укладання, зміни та розірвання господарського договору.

 

 

§ 1. Поняття та підстави виникнення господарських зобов’язань

 

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У свою чергу, господарським зобов’язанням, згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України, визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у т. ч. боржник) зобов’я­заний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-госпо­дарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у т. ч. кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони вико­нання її обов’язку.

Аналізуючи ці дві норми, можна зробити висновок, що поняття «зобов’язання» та «господарське зобов’язання» співвідно­сяться як загальне і спеціальне. Визначення, що міститься у ГК України, відокремлює такий вид зобов’язань, як господарські зобов’язання, шляхом уточнення сфери суспільних відносин – сфери господарювання, суб’єктного складу та дій, які можуть вчинятися у рамках цих зобов’язань.

Разом з тим ч. 3 ст. 173 ГК України визначає можливість сто­рін конкретизувати або розширити зміст господарського зобов’я­зання в процесі його виконання, але тільки за наявності взаємної згоди. Сторонами у господарському зобов’язанні є: зобов’язана сторона та управнена сторона.

Підстави виникнення господарських зобов’язань визначаються ст. 174 ГК України. До таких підстав належать:

1. Закон або інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність. Прикладом такої підстави виступають зобов’язання, що виникають із законів, які мають адресний характер (наприклад, таким був Закон України «Про особливості приватизації відкритого АТ „Укртелеком”»[64]), та деяких інших законів (норма­тивно-правових актів). Так, ст. 15 Закону України «Про електро­енергетику»[65] є підставою виникнення складного господарського зобов’язання з утворення і функціонування оптового ринку елект­ричної енергії України.

2. Акт управління господарською діяльністю. Такими актами є індивідуальні владні акти органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, видані у межах їх компетенції (наприклад, державні замовлення, рішення відповідних органів з господарських питань тощо).

3. Господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Ця підстава є найпоширенішою серед інших, оскільки при укладенні будь-якого господарського договору або цивільної

угоди виникають односторонні, двосторонні або багатосторонні зобов’язання.

4. Заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господа­рювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.

5. Створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання. Господарські зобов’язання мо­жуть виникати на підставі створення об’єктів інтелектуальної влас­ності або з використання у господарській діяльності прав інтелек­туальної власності.

Створення об’єктів інтелектуальної власності є підставою виникнення господарських зобов’язань, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності.

Стосовно інших дій суб’єктів, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання, то серед підстав виник­нення організаційно-господарських зобов’язань можна назвати заяви і звернення учасників господарської діяльності, зокрема звер­нення суб’єктів господарювання із заявами на отримання ліцензій або патентів на здійснення окремих видів господарської діяльності відповідно до встановленого порядку, звернення із заявами опера­торів телекомунікацій щодо виділення номерного ресурсу, звер­нення із заявами на надання дозволу на будівництво об’єкта місто­будування тощо[66].

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: