Визначення контролю, класифікація, методи контролю

План маркетингу, його зміст і порядок розробки.

Техніко-економічні розрахунки на підприємстві починаються з визначення маркетингової стратегії підприємства. Маркетинг це частина управлінської діяльності, яка базується на виконанні збутово-постачальницьких функцій.

План маркетингу є важливий розділ плану діяльності підприємства, оскільки саме від правильно вибраної маркетингової (збутової) політики залежить ефективність функціонування підприємства.

План маркетингу розробляється на підприємстві відділом маркетингу.

Відділ маркетингу – це підрозділ, який відповідає за продаж продукції, контролює і корегує діяльність інших підрозділів. В умовах ринку змінюється значення і суть існуючих маркетингових видів діяльності, а саме:

- зменшується роль і значення матеріально-технічного забезпечення, тому що воно при насичених ринках не є проблемою і збільшується роль збутової діяльності по причині важкості збуту товарів;

- розширюється група маркетингових функцій: здійснюється оцінка ринків збуту, планування маркетингу, стимулювання збуту;

- маркетингові служби підприємства стають провідними, задають тон на виробництві і їх склад в значній мірі залежить від розміру підприємства. На великих підприємствах є декілька відділів маркетингу, на невеликих може бути один відділ маркетингу, на малих - маркетингову діяльність може виконувати лише один фахівець, в індивідуальних підприємствах, кооперативах – керівник підприємства.

Важливим моментом при розробці плану маркетингу є оцінка ринків збуту

   Розробляючи плани маркетингу, фірмі необхідно розібратися в структурі споживчого ринку. Службою маркетингу здійснюється оцінка ринку збуту, що дуже важливо для розробки бізнес-плану підприємства. Як правило, оцінка ринку збуту (планування ринку збуту) відбувається по таких напрямах:

- встановлення сегментації ринку в застосуванні до даного товару (поділ ринку споживачів з урахуванням демографічних, географічних, психографічних факторів) і вибір фірмою свого конкретного (цільового) ринку;

- виявлення місткості внутрішнього ринку і його окремих частин (загального обсягу продажу продукції, а також через роздрібну, гуртову торгівлю, ринки інших країн);

- оцінка потенційної місткості ринку (загальної вартості товарів, які покупці можуть купити за певний період часу);

- оцінка кількісного складу споживачів по кожному сегменту;

- виявлення “ніш” ринку (відокремлення невеликих по ємності, розміру частин ринку, вузькоспеціалізованих сфер діяльності);

- вивчення товару (спроможність задовольняти існуючі і перспективні потреби, відповідність законодавчим нормам і стандартам, конкурентоспроможність);

- вивчення конкурентів (перелік конкурентів, які володіють найбільшою часткою ринку, особливості виробів конкурентів, їх ціна, виявлення цінової чи нецінової конкуренції);

- аналіз маркетингового середовища (наявність комерційних банків, кредитних, страхових установ, бірж, аукціонів).

Стратегічне і тактичне планування маркетингової діяльності підприємства

а) стратегічне планування маркетингової діяльності

Стратегічне планування в маркетингу спрямовано на досягнення поставлених цілей з орієнтацією на ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів підприємства.

Стратегічне планування маркетингу здійснюється поетапно:

- визначення місії підприємства;

- визначення стратегічних господарюючих підрозділів (СГП);

- проведення ситуаційного аналізу;

- постановка та розробка маркетингової стратегії;

- визначення тактики реалізації стратегії;

- контроль.

Маркетингова стратегія вибирається з декількох альтернатив. У системі маркетингу є чотири підходи до розробки стратегії.

1. Загальна стратегічна модель Портера (загальна конкурентна матриця).

2. Підхід, заснований на матриці можливостей за товарами/ринками (матриця Ансоффа).

3. Метод, що базується на матриці «Бостон консалтинг груп»

4.  Програма впливу ринкової стратегії на прибуток (PIMS).

1. В основі побудови загальної стратегічної моделі Портера дві концепції: вибір цільового ринку і стратегічна перевага (унікальність або ціна). Їх об'єднання дає змогу визначити три базові стратегії: «цінове лідерство» (досягнення переваги за загальними витратами); «продуктове лідерство» (диференціація) і «лідерство в ніші» (концентрація).

Ці базові стратегії є стратегіями конкурентної переваги.

Стратегія «цінове лідерство». Це стратегія дає змогу підприємству мінімізувати питомі витрати і знижувати ціни, що сприяє залученню споживачів, забезпечує оперативне реагування на зростання собівартості і т. д. (мвнвмальні витрати, низькі ціни).

Стратегія «продуктове лідерство» орієнтує підприємство на великий ринок товару, який цікавить багатьох споживачів, але якого немає не має у конкурентів (унікальний товар, ціна немає значення0.)

Стратегія «лідерство в ніші» дає змогу підприємству встановлювати сегмент ринку через низькі ціни або унікальну пропозицію. Таким чином, зосереджуючись на якійсь одній конкурентній «ніші» підприємство може отримати великий прибуток.

2. Підхід заснований на матриці можливостей за товарами/ринками (матриця Ансоффа) орієнтує фірму на збільшення збуту на основі реалізації однієї з чотирьох альтернатив: проникнення на ринок, розвиток ринку, розвиток товару, диверсифікація. (рис.1)

Стратегія «проникнення на ринок» орієнтує підприємство на розширення збуту на ринках за допомогою інтенсивного розподілу, просування, використання конкурентоспроможних цін. Ця стратегія ефективна, коли ринок не досяг насичення(стадія зростання).

Стратегія «розвитку ринку» орієнтує підприємство на розширення збуту шляхом проникнення на нові ринки, попит на яких не задоволений.

Стратегія «розвитку продукції» орієнтує підприємство на розробку нових товарів або підвищення якості товарів, що раніше випускалися для наявних ринків. Ця стратегія ефективна, коли підприємство вже себе зарекомендувало і має імідж у покупців.

Стратегія «диверсифікації» орієнтує на випуск нових товарів для нових ринків використовується для захисту від конкурентів.

                                                                                  Продукція               

                                                                   існуючі товари             нові товари

«Проникнення на ринок»	«Розвиток продукції»
«Розвиток ринку»	«Диверсифікація»

   існуючі ринки

 

 

  нові ринки
Рис.1 Матриця Ансоффа

3. Матриця «Бостон консалтинг груп» дає змогу підприємству класифікувати кожне з стратегічних господарських підрозділів залежно від його частки на ринку, темпів зростання і діяльності конкурентів. Використовуючи цей підхід, підприємство виділяє чотири типи СГП: «зірки», «дійні корови», «важкі діти» і «собаки».

Стратегія «зірки» характерна для СПГ, що лідирують (високий попи, висока частка) дають великий прибуток, але потребують значних витрат на фінансування. Частка на ринку підтримується через зниження цін, великі витрати на рекламу, а також зміну видів продукції.

Стратегія «дійні корови» характерна для СПГ, що лідирують в галузі, розвиток якої поступово сповільнюється (низький попит, висока частка). Тому в міру того, відбувається спад в розвитку галузі, «зірка» перетворюється на «дійну корову».

Стратегія «важкі діти» - це СПГ, що порівняно швидко зростає і має неістотний вплив на ринок (високий попит, низька частка). Для збільшення частки на ринку йому необхідні значні кошти. Фінансується цей підрозділ тільки в тому випадку, якщо він може успішно конкурувати в умовах, що склалися.

Стратегія «собаки» характерна для СПГ з незначною часткою на ринку в галузі, що скорочується (низький попит, низька частка). Підприємство, що має такий підрозділ, може спробувати вийти на спеціалізований ринок, отримати прибуток шляхом скорочення до мінімуму сервісного обслуговування або взагалі піти з ринку.

б) тактичне планування маркетингової діяльності

Якщо стратегія маркетингу базується на прогнозах довгострокових перспектив зміни ринків і потреб покупців, то практика відображає кон’юнктурні міркування і принципи формування попиту на існуючу номенклатуру товарів фірми.

Тактичне планування здійснюється поетапно.

Маркетингові дослідження  є початковим етапом тактичного планування, на його результатах базується розробка тактичних заходів.

Другий етап. Визначення тактики. Тактика — це кон­кретні заходи, спрямовані на реалізацію маркетингової програ­ми. Маркетингові заходи розробляються для кожної деталізо­ваної мети. За кожним заходом визначаються необхідні для його реалізації ресурси.

З альтернативних варіантів вибирають ті, які мають найбіль­ше переваг (із максимальним внеском у виробництво, або з мінімальними витратами ресурсів).

Тактичне планування охоплює: розробку конкретних завдань на найближчий період у асортиментній, торговій, ціновій, рек­ламній, фінансовій, кадровій політиці підприємства.

Планування асортименту продукції передбачає визначен­ня потреби в товарах, груп потенційних покупців; узгодження технічних і споживчих параметрів виробів (виявлення переваг для споживачів); оцінку конкурентоспроможності товарів, онов­лення асортименту і модифікацію товарів, розвиток упаковки тощо).

Планування збуту і розподіл передбачає: вибір каналів збуту (розподілу), оцінку потреби в зберіганні, транспортуванні, підсортування товарів (фірмова торгівля, планування товарообігу, розміри товарних запасів та ін., післяпродажне обслугову­вання).

  Канали розподілу – це сукупність фірм чи окремих осіб, які виконують функції, щодо переміщення товарів, і перебирають на себе права власності на товари на шляху їх просування від виробника до споживача.

Причини залучення посередників:

1. У значної частини виробників не вистачає фінансових ресурсів для здійснення прямого маркетингу.

2. Посередники можуть забезпечити покупцям необхідний асортимент товарів і необхідну якість обслуговування.

3. Навіть якщо виробник потенційно здатний створити власні канали розподілу у багатьох випадках це для нього не вигідно.

Основні функції каналів розподілу:

1. Участь у маркетингових дослідженнях.

2. Розповсюдження позитивної інформації.

3. Формування товарного асортименту.

4. Організація товароруху.

5. Прийняття на себе ризику.

Основні види інтенсивності розподілу:

1. Екстенсивний розподіл.

2. Інтенсивний розподіл.

3. Селективний розподіл.

Маркетингові системи:

1. Договірні.

2. Корпоративні.

3. Багатоканальні.

Прямі канали – дають можливість контролювати маркетингову програму і мати тісні контакти із споживачами на обмежених ринках.

Непрямі канали – можливість розширення ринку і обсягу збуту.

Ефективність функціонування каналів розподілу визначається трьома основними показниками:

1. Періодами часу за які товар проходить шлях від виробника до споживача.

2. Витратами на реалізацію у розрахунках на 1 товару.

3. Обсягом реалізації продукції за одиницю часу.

   Планування реклами і стимулювання продажу товарів охоплює: виділення коштів на рекламу, визначення методів сти­мулювання продавців та заохочення покупців, оцінка способів впливу на конкурентів. Методи стимулювання продажу продукції (виставки, демонстрації, аукціони, конкурси, премії). Стимулювання збуту з допомогою використання таких методів повинно відзначатися такими особливостями: привабливістю та інформативністю, спонуканням до здійснення купівлі.

Планування кадрового забезпечення передбачає: розстав­лення персоналу і фахівців, підготовку і перепідготовку кадрів, г залучення консультантів, організацію вивчення досвіду інших підприємств тощо.

Планування фінансових показників включає: планування витрат на маркетинг (обсяг, у процентах до товарообіг, структу­ру — поелементно в процентах до витрат), планування ціни (по­пит, витрати, конкуренти), планування прибутків від маркетин­гових заходів (" витрати — результати" ). 

   Формування ціни на продукцію (престижна ціна, ціна з відшкодуванням витрат виробництва, ціна лідера на ринку, ціна за проникнення продукту на ринок) і встановлення рівня рентабельності на інвестиції. Важливо встановити оптимальну ціну. Загальноприйнятими методами встановлення ціни є: “середні витрати плюс прибуток”, розрахунок ціни на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку; вибір ціни на основі поточних цін; визначення ціни на основі відчутної цінності товару. Політика ціноутворення залежить від того, на який тип ринку спрямовує свої зусилля фірма: на ринку чистої монополії, олігополістичний ринок, ринок чистої чи монополістичної конкуренції;

Тактичний план маркетингу має передбачати заходи, які слід вжити у разі небажаних відхилень в діяльності фірми, та відпо­відальних за швидке і чітке реагування на ці відхилення.

Взагалі тактика маркетингу має виявляти критичне ставлен­ня до досягнень підприємства.

Третій етап. Розробка оперативного плану передбачає чітке визначення: хто, що, коли, де повинен робити? При цьому слід конкретизувати:

• персональну відповідальність;

• час;

• місце реалізації.

Четвертий етап. Визначення бюджету маркетингу передбачає розрахунок сукупних витрат на здійснення всіх функцій маркетингової діяльності.

У розробці бюджету використовують два методи планування:

- на основі цільового прибутку;

- на основі оптимізації прибутку (функція реакції збуту).

П’ятий етап. Реалізація оперативного плану здійснюється за допомогою інтеграції і координації робіт із розподілу, продажу, реклами і стимулюванню збуту та ін.

 

Планування величини натуральних показників виробничої програми.

Важливими показниками планування виробництва продукції у натуральних одиницях виміру є випуск продукції (обсяг виробництва) в натуральних одиницях виміру або в умовно-натуральних в розрізі номенклатурних і асортиментних позицій. Тому важливим моментом є обгрунтування вибору номенклатури продукції, її асортименту, а вже потім встановлення обсягу виробництва продукції по номенклатурі і асортименту.

Номенклатура – це назва виду продукції, яка випускається. Номенклатура може бути централізована (виступає у вигляді державного замовлення), децентралізована (формується підприємством самостійно, заключається угода між підприємствами).

Асортимент – це різновидність виробів в межах даної номенклатури по певних параметрах (формі, розмірах, кольору).

Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:

        ОВ = ОП – З_п + З_к,

де ОВ – обсяг виробництва продукції в натуральних одиницях,

Оп – обсяг поставок в натуральних одиницях,

З_п, З_к – залишки продукції на складі відповідно на початок і на кінець планового року в натуральних одиницях.

Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів в певних товарах і врахувати якісні характеристики товарів.

Розробка плану виробництва продукції в натуральних одиницях виміру супроводжується такими послідовними етапами:

1)Аналізується виконання плану по обсягу і асортименту. Виконання завдань по обсягу визначається діленням фактичного обсягу продукції на плановий.

При аналізі виконання підприємством плану по номенклатурі і асортименту дається кількісна оцінка виконання плану шляхом обчислення фактичного випуску продукції в межах встановленого плану і порівняння його з плановими показниками випуску продукції.

2)Аналізується портфель замовлень (обсяг, структура, терміни поставок).

3)Корегується план виробництва на залишки нереалізованої продукції.

4)Аналізується коефіцієнт використання виробничої програми.

5)Визначається можливий випуск продукції на основі діючих виробничих потужностей.

6)По кожному виду продукції розробляється плановий баланс використання виробничих потужностей.

7)Здійснюється економічна оцінка проекту плану виробництва на основі досягнення балансу між виробничими потужностями і проектом програми.

 

Планування величини вартісних показників виробничої програми.

Розробка плану виробництва в вартісних одиницях виміру зводиться до розрахунку величини таких вартісних показників, як товарна, валова, чиста, умовно-чиста продукція, валовий, внутрізаводський оборот, незавершене виробництво.

1. Товарна продукція (продукція, призначена для реалізації і, яка виключає вартість готових виробів і напівфабрикатів, призначених для реалізації, вартість робіт і послуг промислового характеру, виконаних на сторону і т.д.) розраховується як в діючих, так і в порівняльних гуртових цінах підприємства в залежності від сфер застосування;

 де: N_i – випуск продукції і-го виду в натуральних одиницях;

   Ц_і – гуртова ціна підприємства одиниці виробу і-го виду, грн.;

   Р- вартість робіт і послуг  промислового характеру, виконаних на сторону, грн.;

   n - кількість видів продукції, що виготовляються на підприємстві.

2. Валова продукція (вся випущена підприємством продукція неза­лежно від ступеня її готовності: товарна продукція, зміна залишків незавершеного виробництва і напівфабрикатів власного виробниц­тва);

ВП = ТП – (НЗВ_п – НЗВ_к) – (І_п –І_к), грн.

де НЗВ_п, НЗВ_к – вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.;

І_п, І_к, - вартість інструменту для власних потреб відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

3. Чиста продукція (новостворена вартість, тобто це товарна про­дукція. яка не включає матеріальні витрати);

ЧП = ТП – (М + А), грн.

де: М – матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.,  

А – сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

Чиста продукція може визначатись також як добуток випуску продукції і-го виду в натуральних одиницях виміру на ціну чистої продукції тобто за формулою:

В свою чергу ціна одиниці чистої продукції буде включати:

Ц_ч=С-(М+А) або Уч=З/п вр+ВОС +П, де:

з/п – заробітна плата виробничих робітників; ВОС – відрахування органам соціального страхування; П – прибуток.

4. Умовно-чиста продукція (від товарної продукції мінусуються ма­теріальні витрати не включаючи амортизації).

УЧП =ТП – М + А або УЧП = ЧП + А, або

Ц_учп=з/п вр + ВОС +А + П

5. Нормативна вартість обробітку певного виду продукції, який включає в себе заробітну плату виробничих робітників, загальновиробничі, адміністративні витрати, прибуток, що припадає на одиницю продукції (використовується в швейній, текстильній промисловості)

НВО = , грн.

НВО =

ЦНВОі = З_врі + З_ві + А_ві + Пі

   де З_врі – заробітна плата виробничих робітників (основна і додаткова з відрахуваннями на соціальні заходи) на одиницю виробу і-го виду, грн.

   З_ві – загальновиробничі витрати на одиницю виробу і-го виду, грн.,

А_ві – адміністративні витрати на одиницю виробу і-го виду, грн.,

   Пі- прибуток, що припадає на одиницю виробу і-го виду, грн.

6. Внутрішньозаводський оборот (ВЗО) — це вартість продукції, яка пере­дається із одного структурного підрозділу в інший для подальшої переробки. Визначається на основі шахматної відомості, в якій по вертикалі вказуються цехи-виробники продукції, а по горизонталі – цехи-споживачі продукції: сума колонок і лінійок має співпадати і буде становити величину внутрізаводського обороту;

7. Валовий оборот (ВО) — не сума вартості валової продукції усіх цехів підприємства незалежно від того чи буде дана продукція використана всередині підприємства. чи буде реалізована на сторону,

ВО= ВЗО+ВП.

Звідси можна визначити величину валової продукції іншим методом.

ВП = ВО – ВЗО, грн.

8. Реалізована продукція – це продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства – постачальника або мають надійти у зазначений термін. Обсяг реалізованої продукції обчислюється за формулою:

РП = ТП + (Г_п – Г_к) + (В_нп – В_нк), грн

   де Г_п, Г_к – залишки готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець планового року, грн.

   В_нп, В_нк – залишки продукції, відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукція на відповідальному зберіганні у покупців відповідно на початок і на кінець планового року, грн.

9. Незавершене виробництво — це продукція, яка не пройшла всі стадії обробки в даному підрозділі. Величина незавершеного виробництва визначається по різному в різних типах виробництва. Найпростішим методом є визначення через коефіцієнт наростання витрат, що використовується в серійному типі виробництва.

НЗВ = , грн.,

де: N – кількість виробів в натуральних одиницях,

С – собівартість одного виробу, грн.,

Т_ц – тривалість виробничого циклу виготовлення одного виробу, робочих днів,

К_нз – коефіцієнт наростання затрат при виготовленні виробу;

Д- тривалість планового періоду.

В свою чергу коефіцієнт наростання витрат може визначатись:

К_нз = або     К_нз =

де: М- сума матеріальних витрат на виробництво одного виробу, грн.,

С′ - собівартість одиниці виробу без матеріальних витрат, грн.,

С_о – одноразові витрати на початку циклу виготовлення продукції, грн.,

С_п – поточні витрати на виготовлення продукції, грн.

Планування величини виробничої потужності одиниці обладнання, цеху, підприємства.

В основі розрахунку величини виробничої потужності лежить таке правило: виробнича потужність підприємства визначається величиною виробничої потужності ведучого основного цеху; виробнича потужність цеху визначається виробничою потужністю ведучої дільниці, а виробнича потужність ведучої дільниці визначається виробничою потужністю ведучого обладнання.

Під ведучим структурним підрозділом підприємства розуміють такий підрозділ, цех, дільницю, в якому є найбільша кількість одиниць обладнання, в якому спостерігаються найбільші витрати часу на одиницю продукції і який по мірі можливості випускає готову, закінчену продукцію. Слід відзначити, що є специфіка у плануванні величини потужності для підприємств різних галузей. Для цього використовують галузеві інструкції по плануванню величини потужності.

Найскладнішим моментом у визначенні величини виробничої потужності заводу є визначення величини виробничої потужності одиниці обладнання. Виробнича потужність одиниці обладнання по різному визначається для обладнання періодичної і неперервної дії, для потокових ліній. Так, виробнича потужність одиниці обладнання періодичної дії з технологічною спеціалізацією для підприємств машинобудування визначається за формулою:

ВП_{т1 об} = Т_еф/ t _пр, де:

   Т_еф – дійсний ефективний фонд часу роботи одиниці обладнання на протязі року чи іншого періоду,

T_пр – прогресивні норми затрат часу на одиницю продукції (прогресивна трудомісткість).

Виробнича потужність обладнання періодичної дії з предметною спеціалізацією визначається за формулою

        ВП_пр = Т_еф* Н_в                 t _пр =

де Н_в – норма виробітку

Для групи однойменного обладнання виробнича потужність для:

а) обладнання з технологічною спеціалізацією визначається за формулою:

ВП_т = Т_еф* n / t _пр

де n – кількість обладнання

б) з предметною спеціалізацією за формулою:

ВП_пс = Т_еф*Н_в* n

Виробнича потужність для обладнання неперервної дії визначається за формулою

ВП_неп = Q *К_в*

де Q – обсяг завантаженої сировини,

К_в - коефіцієнт виходу готової продукції з даної сировини,

ТВЦ – тривалість виробничого циклу.

виробнича потужність для постійної потокової лінії визначається за формулою:

ВП_п = Т_еф/ r

де r – такт потокової лінії.

виробнича потужність змінної потокової лінії визначається на основі формули:

ВП_зп =

К – коефіцієнт, який враховує затрати часу на переналадку потокової лінії,

r₁, r₂...r_n – такт потокової лінії при виробництві 1, 2 і n-ного виду продукції.

d₁, d₂... d_n – питома вага 1, 2 і n-го виду продукції у загальному обсязі випущеної продукції.

Планування величини показників використання виробничої потужності.

Планування показників використання виробничих потужностей зводиться до розрахунку узагальнюючих і часткових показників. В якості узагальнюючого показника використовується такий показник, як коефіцієнт використання виробничої потужності. Даний показник розраховується на основі розробки такого планового документу, як “Баланс використання виробничих потужностей”. Коефіцієнт використання виробничих потужностей розраховується як по окремих групах обладнання, так і по окремих видах продукції. В документі “Баланс використання виробничих потужностей” вказуються такі показники:

1) потужність на початок планового року (вхідна),

2) потужності, які вводяться на протязі року під впливом дій різних факторів;

3) потужності, які вибувають на протязі року по різних причинах;

4) потужності на кінець планового року (вихідні),

5) середньорічна планова потужність,

6) виробнича програма на плановий рік,

7) коефіцієнт використання виробничої потужності.

Даний коефіцієнт визначається шляхом ділення запланованої виробничої програми (п.6) на середньорічну планову виробничу потужність (п.5.).

Розробка балансу завантаження обладнання. Планування потреби в обладнанні.

Важливим моментом в плануванні діяльності підприємств є планування потреби в обладнанні і, відповідно, визначення рівня завантаження обладнання.

Потреба в обладнанні має бути визначена абсолютно точно з метою недопущень зайвого обладнання або його нестачі, бо в першому випадку, коли буде зайве обладнання, рівень його завантаження буде невисоким, отже завантажене воно буде не на 100%, і ефективність його використання буде низькою. У другому випадку (нестача обладнання) погіршить фінансовий стан підприємства внаслідок того, що буде недоотримано певну кількість продукції, а отже і не буде її реалізовано.

Для встановлення планової потреби в обладнанні і розрахунку коефіцієнта завантаження обладнання на підприємствах розробляють такий плановий документ, як “Баланс завантаження обладнання”. Послідовність розрахунків в даному балансі наступна:

1) все обладнання ділиться на певні групи;

2) по кожній групі обладнання визначається трудомісткість виробничої програми шляхом множення норм затрат часу на одиницю продукції на кількість такої продукції в натуральних одиницях виміру по всіх номенклатурних позиціях;

3) визначається потрібна кількість годин на виконання виробничої програми з врахуванням прогресивного проценту виконання норм, для цього п.1.ділиться на прогресивний процент виконання норм;

4) визначається дійсний ефективний фонд часу роботи одиниці обладнання;

5) визначається потрібна кількість одиниць обладнання на програму (ділять п.3.на п.4.);

6) встановлюється фактична кількість одиниць обладнання (по даних інвентаризації);

7) виявляється результат співставлення потрібної кількості обладнання з фактичною, а саме:

а) надлишок обладнання,

б) нехватка обладнання.

8) розраховується плановий коефіцієнт завантаження обладнання (ділять п.5. на п.6), тобто за формулою:

 де:

N _{потрібне} – потрібна кількість одиниць обладнання;

N _{фактичне} – фактична кількість одиниць обладнання.

Планування росту продуктивності праці.

Планування росту продуктивності праці є центральною ланкою у всій системі планування, бо обумовлює ріст ефективності виробництва.

Продуктивність праці – це ефективність затрат праці, яка вимірюється двома показниками:

- трудомісткістю,

- виробіткою.

Між ними існує обернено пропорційний зв’язок. На підприємствах продуктивність праці вимірюється як в натуральних, так і у вартісних одиницях виміру. Можна констатувати таку залежність між процентом росту виробітку і процентом зниження трудомісткості і навпаки. Так процент зниження трудомісткості за рахунок проценту росту виробітки, можна виразити такою формулою:

                                        % росту виробітку*100

% зниження трудомісткості = ------------------------------

                                         100 + % росту виробітку

Процент росту виробітку за рахунок проценту зниження трудомісткості можна визначити за такою формулою:

                          % зниження трудомісткості *100

% росту виробітку = ------------------------------------------

                           100 - % зниження трудомісткості

На підприємствах планується ріст і приріст продуктивності праці

Ріст продуктивності праці – це відношення продуктивності праці планової до продуктивності праці фактичної і дріб помножено на 100%.

Приріст продуктивності праці – це ріст продуктивності праці “мінус” 100%.

Планування росту (приросту) продуктивності праці відбувається такими методами: а) методом прямого рахунку;

б) по факторним методом;

в) аналітичним методом;

г) методом моделювання.

а) Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях на планову чисельність ПВП. Тобто за формулами:

Q _пл. – плановий обсяг випуску продукції у вартісних одиницях виміру;

N _пл. – плановий обсяг випуску продукції натуральних одиницях;

Ч_ПВП – планова чисельність ПВП.

Ріст продуктивності праці розраховується шляхом ділення планового показника продуктивності праці на фактичний показник продуктивності праці і “множиться” на 100%. В даному випадку завдання зводиться до правильного планування виробничої програми і чисельності працівників.

Даний метод є простий в розрахунку, але його використання не дозволяє враховувати вплив факторів на ріст продуктивності праці, тобто, не можна встановити за рахунок чого (чи нової техніки, чи нових технологічних процесів, чи інших напрямків) може відбуватися приріст продуктивності праці. Тому і використовують метод пофакторного планування росту продуктивності праці.

б) Суть пофакторного методу полягає в таких розрахунках:

1) розраховується вихідна чисельність (ВЧ) робітників діленням планового випуску продукції (Q_п) на базовий виробіток (В_б), тобто:

 

2) під впливом дії основних техніко-виробничих факторів визначається вивільнення чисельності робітників.

В якості основних факторів можна назвати такі:

1) структурні зрушення;

2) підвищення технічного рівня виробництва,

3) удосконалення управління, організації виробництва і праці,

4) зміна обсягу виробництва і питомої ваги окремих видів продукції

5) галузеві фактори.

   По кожній групі названих факторів по спеціальній методиці визначається вивільнення чисельності робітників.

Зменшення або збільшення чисельності працівників за рахунок структурних зрушень у виробничій програмі визначається за формулою:

 де:

t_1, t₀ – планова і базова трудомісткість товарної продукції, нормо-год.

Н₁ – виробнича програма.

Економія чисельності працівників в результаті зміни питомої ваги кооперованих поставок розраховується таким чином:

 де:

П_к1, П_к0 – відповідно питома вага кооперованих поставок у плановому і базовому році, %;

Ч₁ – чисельність працівників в базовому періоді.

Економія чисельності за рахунок комплексної механізації і автоматизації виробництва та покращення використання матеріальних ресурсів визначається на основі зміни трудомісткості до і після проведення заходів:

 де:

t₀ t₁ – витрати часу на одиницю продукції в натуральному або вартісному виразі відповідно до і після реалізації заходу, людино-год.;

Q₁ – обсяг продукції після проведення заходу;

Ф_ч – корисний фонд часу одного робітника в плановому періоді, людино-год.;

К_вн – коефіцієнт виконання норм виробітку.

Економія робочої сили в результаті модернізації та заміни устаткування в порівнянні з діючим розраховується на основі формули:

 де:

n₀ – загальна кількість одиниць устаткування, яке не піддається технічному вдосконаленню або заміні;

n – кількість одиниць устаткування;

n₁ – кількість одиниць нового або модернізованого устаткування;

П₁ – середній ріст продуктивності нового і модернізованого устаткування в порівнянні з діючим, %;

К_м – коефіцієнт, який враховує час дії нового і модернізованого устаткування в частках одиниці;

Р_о – питома вага робітників, які використовують устаткування в чисельності робітників промислово-виробничого персоналу, %.

Зменшення чисельності за рахунок удосконалення управління виробництвом визначається так:

де:

Р_а – чисельність адміністративно-управлінського персоналу в базовому періоді, чол..;

Δ Р_а – передбачуваний приріст чисельності адмінуправлінського персоналу в плановому періоді, %;

Δ Q – приріст обсягу виробництва в плановому періоді, %.

 Економія робочої сили внаслідок збільшення норм і зон обслуговування визначається за формулою:

 де:

n₁ - планова кількість одиниць устаткування, на яких підвищуватимуться норми обслуговування;

М₁, М₀ – норма обслуговування відповідно в плановому і базовому періодах.

Зменшення потреби в робочій силі в результаті скорочення втрат робочого часу (ліквідація прогулів, зниження захворюваності, відпусток з дозволу адміністрації):

 де:

Р₀ – питома вага основних робітників в загальній чисельності ПВП в базовому періоді, %;

В₀, В₁ – втрати робочого часу основних робітників відповідно в базовому і плановому періодах, %.

Вивільнення чисельності робітників за рахунок скорочення втрат від браку знаходять за формулою:

де:

Б₀, Б₁ – втрати від браку в % до собівартості продукції відповідно в базовому і плановому періодах.

Зменшення чисельності робітників за рахунок підвищення виконання норм виробітку робітниками, які їх не виконували:

де:

а – планове середньорічне підвищення рівня виконання норм робітниками, які їх не виконують, %.

Розрахунок економії чисельності за рахунок зростання випуску продукції здійснюють за формулою:

де:

Ч_уп – чисельність умовно-постійної частини працівників в базовому періоді, чол..;

Δ Р_уп – приріст чисельності ПВП (без основних виробничих робітників), %.

Економію по всіх введених в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктах і заново освоюваних виробничих потужностях визначають за формулою:

 де:

Δ Q_р – середньорічна сума приросту обсягу товарної продукції в гуртових цінах підприємства, вироблених на нововведених, реконструйованих і заново освоєних виробничих потужностях в плановому періоді, грн.;

В – середньорічний виробіток товарної продукції в середньому по галузі (підприємству) на одного працівника ПВП в базовому році, тис. грн.;

Δ Ч_п – середньорічна чисельність додатково залучених працівників по галузі (підприємству) в розрахунку на плановий середньорічний випуск товарної продукції по нововведених, реконструйованих об’єктах, чол.

3. Для визначення росту продуктивності праці по підприємству в цілому необхідно чисельність вивільнених працівників, розрахованих по кожній групі факторів додати. На основі цього обчислюється приріст продуктивності праці по кожній групі факторів:

приріст в цілому по підприємству:

 де:

Е_ч, Е_з – економія чисельності працівників, обчислена відповідно за окремим фактором і в цілому за всіма факторами.

в) Аналітичний метод планування росту продуктивності праці базується на зниженні трудомісткості продукції і покращенні використання робочого часу в плановому році. Оскільки даний метод на практиці найчастіше використовується у внутрізаводському плануванні, то необхідною умовою його реалізації є планування технологічної трудомісткості продукції, якщо ж використовується на рівні підприємства, то планується повна трудомісткість.

Даний метод має певні переваги в порівнянні із методом прямого рахунку в звязку з тим, що дозволяє встановити прямий зв’язок між обсягом виробництва і трудовими затратами.

г) Суть методу моделювання продуктивності праці базується на основі застосування багатофакторних регресивних моделей. Останні дозволяють виявити фактори, які в найбільшій мірі впливають на ріст продуктивності праці, і розробляти нормативи для його планування як по підприємству так, і по підрозділах.

 

Планування потреби в кадрах.

Планування потреби в кадрах здійснюється з метою визначення чисельності працівників підприємства як по виробничому, так і не по виробничому персоналу. Чисельність працівників промислово-виробничого персоналу планується в розрізі таких категорій:

1) керівники;

2) спеціалісти;

3) службовці;

4) робітники:

а) основні;

б) допоміжні.

Чисельність працівників в загальному по підприємству на плановий рік можна визначити, як добуток чисельності працівників в базовому періоді на індекс зміни чисельності в плановому році, який визначається відношенням індексу росту обсягу продукції до запланованого індексу росту продуктивності праці.

Планова чисельність ПВП в загальному вигляді обчислюється за формулою:

 де:

Ч₀, Ч₁ – чисельність ПВП відповідно планового і базового періодів;

І_а – індекс росту обсягу виробництва в плановому періоді;

І_п – індес росту продуктивності праці в плановому періоді.

По-різному планується чисельність основних робітників на нормованих і ненормованих роботах. Чисельність робітників на нормованих роботах визначається за трудомісткістю виробничої програми:

Ч_ор = ТВП/Б_р._{ч.1 р}. * К_вн

де:

ТВП – трудомісткість виробничої програми, н-год;

Б_р._{ч.1 р}. – баланс робочого часу одного робітника,        

К_вн – коефіцієнт виконання норм.

В свою чергу плановий баланс робочого часу одного робітника в днях визначається як різниця між календарним фондом часу, вихідними і святковими днями, невиходами на роботу по різних причинах. Плановий баланс робочого часу одного робітника в годинах визначається множенням балансу робочого часу в днях на тривалість робочої зміни з врахуванням внутрізмінних перерв, тобто за формулою:

Б_{р.ч. 1 р}. =ТН= (Т_к-В-С-Н) * t _зм

ТН – час роботи,

t_зм. – тривалість зміни.

Чисельність основних робітників на ненормованих роботах визначають за нормами обслуговування по таких формулах:

 

N – кількість одиниць обладнання,

З – змінність роботи обладнання

К_сс – коефіцієнт приведення явочної чисельності до спискового складу робітників. Який визначається як відношення номінального фонду робочого часу в днях на заплановане число робочих днів (явочний фонд).

В першій формулі норма обслуговування означає скільки робітників обслуговує одну одиницю обладнання.

В другій формулі норма обслуговування означає яку кількість одиниць обладнання буде обслуговувати один робітник.

По нормах виробітку чисельність основних робітників визначається:

         

Q = річний плановий обсяг випуску продукції в натуральних одиницях;

Ф_д – річний дійсний фонд часу в годинах;

Н_в – годинна норма виробітку одного робітника в натуральних одиницях виміру.

Планова чисельність допоміжних робітників (Чдр) визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування. Якщо ж такі норми не встановлені, то чисельність допоміжних робітників обчислюється:

де:

n_д – кількість робочих місць допоміжних робітників.

Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розпису, в якому встановлюється кількість працівників по кожній із вказаних груп згідно діючих нормативів чисельності.

Чисельність керівників, спеціалістів і службовців може плануватися такими трьома методами:

1) по трудомісткості управління. По даному методу чисельність керівників, спеціалістів і службовців визначається шляхом ділення трудомісткості управління на річний фонд робочого часу одного працівника. На практиці даний метод майже не використовується в силу того, що працю даної категорії працівників про нормувати точно важко.

2) нормативним методом. В даному випадку використовуються нормативи чисельності, які формуються по функціях управління методами математичної статистики. На практиці чисельність службовців і спеціалістів визначається по нормативах чисельності на 100 чоловік., а чисельність керівників по нормативах управляємості, тобто по кількості підпорядкованих працівників.

3) по числу робочих місць. Формується штатний розпис кожного структурного підрозділу, виходячи із організаційної і виробничої структури, які щорічно уточняються.

Чисельність працівників непромислового персоналу планується самостійно по кожному виду діяльності з врахуванням її особливостей.

На основі планової чисельності персоналу визначається доля приросту обсягу виробництва за рахунок підвищення продуктивності праці за формулою:

 де:

Q_пп – доля приросту обсягу продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, %;

Δ Q – плановий приріст обсягу продукції, %;

Δ Ч_пвп – плановий приріст чисельності промислово-виробничого персоналу, %.

Планування додаткової потреби в кадрах і їх вивільненні.

Планування персоналу передбачає не тільки планування чисельності всіх категорій працюючих, але і їх вивільнення, набір, підготовку і підвищення кваліфікації.

Вивільнення персоналу або додаткова потреба в ньому визначається шляхом співставлення планової потреби з фактичною наявністю персоналу на початок планового року.

Так додаткова потреба в кадрах визначається за формулою:

Ч_д=Ч_п-Ч_ф+Ч_в, де:

Ч_д – додаткова потреба в кадрах;

Ч_п – чисельність працівників в плановому році;

Ч_Ф – фактично очікувана чисельність на кінець базового року;

Ч_в – чисельність працівників, що вибувають у плановому році.

Загальна додаткова потреба в персоналі визначається сумуванням додаткової потреби на приріст чисельності і додаткової потреби на заміну, тим що вибувають. Додаткову потребу в кадрах розраховують окремо по кожній категорії працівників в розрізі професій, спеціальностей, кваліфікації. Планування вивільнення персоналу ставить за мету здійснення своєчасного зменшення показників чисельності працюючих. Планується вивільнення чисельності внаслідок скорочення обсягу робіт, росту продуктивності праці, вивільнення обумовлене виходом на пенсію, навчанням, службою в армії. Вивільнення персоналу планується в розрізі структурних підрозділів підприємства, а також в розрізі категорій працюючих.

Планування набору персоналу на вакантні місця здійснюється по такій схемі:

1)найм персоналу;

2)вибір претендентів;

3)прийом на роботу;

4)освоєння працівниками своєї професії.

Планування підготовки і підвищення кваліфікації кадрів.

План підготовки і підвищення кваліфікації розробляє відділ кадрів із участю відділу праці і зарплати. План має форму балансу. Згідно з даними балансами кількість працівників, яка буде підготовлена протягом року повинна відповідати додатковій чисельності, а термін закінчення їх підготовки – терміном потреби в них виробництва.

Планування підготовки і підвищення кваліфікації кадрів має позитивний вплив на ріст продуктивності праці і ефективності діяльності підприємства взагалі.

Плануються такі основні форми і види підготовки і підвищення кваліфікації кадрів:

3. професіональне навчання (ПТУ, стаціонарні школи, індивідуальне і бригадне навчання безпосередньо на виробництві);

4. управлінське навчання (навчання спеціалістів основам менеджменту, маркетингу, підприємництва);

5. навчання шляхом ротації (просування працівника з одного на інший вид роботи);

6. підвищення кваліфікації робітників (виробничо-технічні курси, школи передового досвіду);

7. підвищення кваліфікації спеціалістів (університети, інститути підвищення кваліфікації);

8. самоосвіта (заочні відділи інститутів і технікумів в порядку самоосвіти).

 

Планування фонду заробітної плати.

Планування фонду заробітної плати на підприємствах відбувається самостійно, тобто підприємства самі вибирають форми і системи заробітної плати, встановлюють величину заробітної плати і різного роду доплати, здійснюють її розподіл. Держава регулює лише мінімальні розміри оплати праці різних професійно-кваліфікаційних груп.

Плануванням фонду заробітної плати займається відділ по праці і зарплаті.

Основна мета планування оплати праці – це забезпечення високих кінцевих результатів.

Планування фонду оплати праці переслідує розв’язання таких завдань, як створення стимулів по збільшенню кількості і підвищенню якості продукції, забезпечення росту середньої заробітної плати, підвищення темпів росту продуктивності праці в порівнянні із темпами росту середньої заробітної плати.

Планування заробітної плати включає визначення фонду середньої заробітної плати.

Планування фонду заробітної плати відбувається як в цілому по підприємству, так і в розрізі окремих категорій працюючих, як штатного так і не штатного персоналу.

Вихідними даними для планування фонду заробітної плати є:

- виробнича програма;

- тарифна система (тарифні ставки, сітки);

- форми і системи оплати праці;

- чисельність працівників по категоріях;

- розцінки на вироби;

- штатний розпис керівників, спеціалістів, службовців (схеми посадових окладів).

На практиці використовуються наступні методи планування фонду заробітної плати промислово-виробничого персоналу:

1.Метод прямого рахунку. При даному методі плановий фонд заробітної плати (ФЗПп) визначається за формулою:

 де:

і=1, 2, ... н – категорії персоналу;

Ч_рі – планова чисельність і-тої категорії персоналу, чол..;

З_сі – середньорічна заробітна плата одного працівника і-тої категорії в плановому році, грн..

Отже, суть даного методу полягає у визначенні фонду заробітної плати шляхом множення планової чисельності по категоріях персоналу і їх середньорічній зарплаті.

2.Укрупнений метод.

Суть даного методу полягає в тому, що плановий фонд заробітної плати визначається шляхом корегування базового фонду заробітної плати (ФЗПб) на коефіцієнт росту обсягу виробництва і на зміну фонду заробітної плати під впливом техніко-економічних факторів в плановому році (ЗПп.тех). В даному випадку може бути використана формула:

 де:

Е_ч – зміна чисельності в зв’язку із впливом техніко-економічних факторів в плановому році;

З_с/р – середньорічна заробітна плата одного працівника в базовому році.

3.Поелементний метод.

Суть даного методу полягає в тому, що здійснюється розрахунок фонду заробітної плати для різних категорій працюючих з врахуванням форм, систем оплати праці і характеру їх роботи.

При поелементному методі планують тарифний, годинний, денний, місячний і річний фонд заробітної плати.

Тарифний фонд заробітної плати включає фонд заробітної плати робітників погодинників і відрядників.

Фонд тарифної зарплати погодинників визначається, виходячи із середньогодинної тарифної ставки планового фонду робочого часу і числа робітників, тобто за формулою:
   Ф_{т пог}. = , грн.

Ч_і – чисельність погодинників, що працюють в і-их умовах праці.

Ф_ді- дійсний фонд часу роботи одного погодинника при і-тих умовах.

С_1і – годинна тарифна ставка погодинника першого розряду,

К_{сер і}. – середній тарифний коефіцієнт погодинників, який визначається за формулою:

К _{сер і} =

Ч_j – чисельність погодинників j-го розряду,
   К_j- тарифний коефіцієнт j-го розряду.

Фонд тарифної зарплати відрядників визначається на основі трудомісткості запланованої до випуску продукції і середньогодинної тарифної ставки:

Ф_{т відр}. = , грн.

Т_і – сумарна трудомісткість робіт при і-тих умовах праці, н-год.,

ТС_і – годинна тарифна ставка відрядника першого розряду при і-тих.

К′ _сері =

К′ _сері – середній тарифний коефіцієнт відрядників при і-тих умовах праці.

Т_j – трудомісткість робіт по j-му розряду, нормо-год.

На практиці використовується ще такий метод планування фонду заробітної плати робітників-відрядників як метод планування по відрядних розцінках.

Для цього використовується формула:

 де:

N_i – запланована кількість і-тих видів продукції в натуральних одиницях виміру;

 і=1, 2... n – назва виробів;   

P_i – розцінка за одиницю і-того виду продукції.

В свою чергу розцінка може визначатися як відношення годинної тарифної ставки робітника і-того розряду до годинного виробітку, або шляхом множення годинної тарифної ставки і-того розряду на норму часу на 1 продукції.

Просумувавши фонди тарифної зарплати погодинників і відрядників і доплати по преміальних системах, одержують суму основної тарифної зарплати. Додавши до цього фонду інші види виплат одержують годинний, денний, місячний і річний фонд оплати праці.

Існують такі види доплат: доплати по відрядно-преміальній системі оплати праці, що визначаються за формулою:

 де:

З_рв – заробіток при відрядних розцінках;

П_в, П_пв – процент доплат відповідно за виконання плану і за кожен процент перевиконання плану;

Ппер – процент перевиконання плану.

Доплати по відрядно прогресивній системі оплати праці, визначаються за формулою:

 де:

К_вн – коефіцієнт виконання норм виробітку, %;

В_б – вихідна база для нарахування прогресивної оплати праці в процентах виконання місячної норми виробітку, %;

К – коефіцієнт збільшення відрядної розцінки;

ФВ – фактичний випуск продукції;

Б_р – вихідна база для нарахування доплат;

Р_п – підвищена розцінка за одиницю продукції.

 де:

Р_в – звичайна відрядна розцінка;

П_рр – процент росту розцінки, який визначається в залежності від проценту перевиконання вихідної бази для нарахування доплат, %.

Доплати при почасово-преміальній системі:

З_пр – заробіток робітника по тарифній ставці;

П_п. – розмір премії по положенню в % до заробітку робітника за певні показники.

Годинний фонд заробітної плати визначається як сума тарифного фонду заробітної плати і доплат за роботу в нічний час, незвільненим бригадирам, за навчання учнів.

Доплати за роботу в нічний час визначаються за формулою:

 де:

Ч_р – чисельність робітників, зайнятих на роботах в нічний час;

Т_н – кількість годин роботи в нічний час;

С_тр – середньогодинна тарифна ставка робітників;

П_д. – процент доплат за роботу в нічний час.

Доплати незвільненим бригадирам за керівництво бригадою визначається за формулою:

 де:

Ч_б – чисельність бригадирів;

З_б – середня заробітна плата одного бригадира;

П_д. – плановий середній процент доплат.

Доплати за навчання учнів:

 де:

Ч_у – чисельність учнів;

О_н – оплата за навчання одного учня.

Денний фонд заробітної плати формується шляхом сумування годинного фонду і доплат підліткам за скорочений робочий день і годуючим матерям.

Доплати підліткам за скорочений робочий день визначаються за формулою:

 де:

Ч_підл – число підлітків;

Р_д – планова кількість пільгових годин;

С_т – середньогодинна тарифна ставка підлітків.

Місячний фонд заробітної плати включає денний і доплати за чергові відпустки, і за виконання державних обов’язків.

Доплати у зв’язку з оплатою чергових і додаткових відпусток:

 де:

Ф_дз – фонд денної заробітної плати всіх робітників;

П_в – середній процент всіх видів відпусток від фонду робочого часу.

 де:

Т_в – середня тривалість відпустки;

К_рд – кількість робочих днів.

Сума доплат за виконання державних і громадських обов’язків:

 де:

П_нев – середній процент невиходів від фонду робочого часу у зв’язку з виконанням державних і громадських обов’язків.

Фонд заробітної плати непромислового персоналу планується, виходячи із затверджених штатних розписів, посадових окладів і тарифних ставок, розрахованих аналогічно, як і по промислово-виробничому персоналу.

Річний фонд заробітної плати керівників, спеціалістів, службовців планується виходячи із кількості даних працівників, їх місячного посадового окладу згідно штатного розпису і числа місяців у році.

В сучасних умовах слід звернути увагу на нові форми планування фонду оплати праці такі, як система участі у прибутках, і контрактна система оплати праці.

Контрактна система оплати праці ґрунтується на заключенні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюються режими та умови праці, права і обов’язки сторін, рівень оплати праці. Договір може оплачувати час знаходження виконавця на фірмі (погодинна форма оплати праці) або конкретне виконане завдання (відрядна).

Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Такий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що існуючі системи оплати праці не викликають у працівників реальної зацікавленості у значних загальних результатах роботи підприємства. А розподіл частини прибутку між власником, адміністрацією, спеціалістами і робітниками створює умови для хорошого психологічного клімату в колективі.

Виплати з прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, цін, фінансового стану підприємства. Їх розміри визначаються окремою угодою між відповідними сторонами.

Системи участі у прибутках диференціюються на систему оцінки заслуг, систему преміальних виплат, систему колективного стимулювання, систему участі у прибутках в залежності від продуктивності праці.

 

Планування середньої заробітної плати.

 Планування середньої заробітної плати відбувається в розрізі категорій працюючих.

Розрізняють середньогодинну, середньоденну і середньорічну заробітну плату.

Середньогодинна зарплата визначається діленням планового фонду годинної заробітної плати на кількість людино-год., які повинні бути відпрацьовані працівниками в плановому періоді. Вона показує середній розмір зарплати за час роботи одного робітника протягом однієї години.

Середньоденна заробітна плата робітників розраховується діленням планового фонду денної заробітної плати на кількість людино-годин, які підлягають відпрацюванню в плановому періоді.

Середньомісячна (середньорічна) заробітна плата визначається шляхом ділення планового фонду місячної (річної) заробітної плати на середньоспискову кількість робітників в плановому періоді. Вона характеризує середній розмір заробітної плати робітників за весь плановий період.

Середньомісячна (середньорічна) заробітна плата інших категорій персоналу визначається діленням планового (місячного, річного) фонду цих робітників на їх середньоспискову чисельність в плановому періоді. Фонд заробітної плати учнів при обчисленні середньої заробітної плати робітників підприємства не враховується.

При плануванні середньої зарплати по підприємству в цілому до неї включаються виплати з фонду заохочення (за винятком сум одноразової допомоги і одноразових премій за економію матеріалів і електроенергії).

Середня заробітна плата може плануватися розрахунково аналітичним методом виходячи із впливу окремих факторів:

9. підвищення мінімальної заробітної плати;

10. зміни складності праці (середнього рівня кваліфікації робітників);

11. зміни умов праці;

12. зміни співвідношення чисельності робітників, праця яких оплачується за різними системами оплати праці;

13. скорочення втрат робочого часу;

14. зміни питомої ваги окремих категорій персоналу в загальній чисельності ПВП;

15. росту продуктивності праці.

Для кожного фактора окремо розраховується відповідний індекс. Для визначення сукупного впливу всіх факторів на зміну рівня середньої заробітної плати вказані індекси перемножуються.

Планування середньої заробітної плати повинно також враховувати величину мінімальної заробітної плати, рівень вартості життя, фінансовий стан підприємства, середню заробітну плату і можливий її ріст на підприємствах даної галузі і даного регіону, планове співвідношення темпів росту продуктивності праці і середньої заробітної плати, від якого залежать кінцеві результати діяльності підприємства.

 

Тема 9. Виробнича інфраструктура.

1. Значення, склад і характеристика виробничої інфраструктури.

2. Планування роботи інструментального господарства.

3. Планування ремонтного господарства.

4. Планування роботи енергетичного господарства

5. Планування транспортного і складського господарства.

1. Значення, склад і характеристика виробничої інфраструктури.

Важливою умовою нормального проходження виробничого процесу є підтримка у робочому стані обладнання, своєчасне забезпечення робочих місць предметами праці та інструментами, тобто чітка організація виробничої інфраструктури (допоміжних і обслуговуючих процесів).

Раціональна організація допоміжних, обслуговуючих процесів повинна відповідати наступним вимогам:

1) Мати профілактичний характер.

2) Враховувати попередні можливі недоліки у ході здійснення виробничих процесів.

3) Забезпечити умови випуску максимуму продукції за якомога менших витрат.

4) Забезпечити ритмічну роботу основних підрозділів підприємства.

5) Підвищити технічний рівень виробництва.

6) Забезпечити гнучкість і мінімальну переналадку устаткування при переході основного виробництва з однієї продукції на іншу.

Склад допоміжних і обслуговуючих підрозділів на підприємстві залежить від особливості виробництва, а також від типу і розміру даного підприємства. Ці служби безпосередньо не беруть участі у виробництві, але своєю роботою забезпечують ритмічну роботу основного виробництва. Основними принципами організації допоміжних і обслуговуючих підрозділів є:

1) Чіткість поділу функцій між внутрішньозаводськими підрозділами з кожного виду обслуговування.

2) Комплексність, тобто узгодженість всіх видів обслуговування з основним виробничим процесом.

3) Гнучкість – це забезпечення оперативності технічного обслуговування при частій зміні випуску продукції відповідно до потреб ринку.

4) Попереджуваність – здатність швидкого реагування на можливі неполадки в ході виробничого процесу та їх профілактика.

5) Плановість – це відповідність у роботах наперед розробленим і обґрунтованим планом.

6) Надійність – це безвідмовність у роботі.

У допоміжних і обслуговуючих підрозділах, як і в основному виробництві є свої форми організації виробництва – це централізована, децентралізована і змішана.

При централізованій формі всі види робіт виконуються спеціальними функціональними підрозділами, або цехами. При децентралізованій формі всі види робіт виконують служби виробничих цехів (цехові, ремонтні дільниці). При змішаній формі частину робіт здійснюють спеціальні підрозділи (наприклад, ремонтно-механічні цехи), а іншу частину роботи (середній і поточний ремонт) виконують цехові ремонтні дільниці.

Найефективнішою вважається централізована форма організації виконаних робіт, бо вона забезпечує концентрацію відповідних виробничих ресурсів, зростання продуктивності праці і зниження питомих витрат на технічне обслуговування в собівартості кінцевої продукції.

 Рівень організації допоміжних і обслуговуючих підрозділів відстає від потреб виробництва, що позначається на техніко-економічних показниках роботи підприємства. До основних недоліків роботи даних служб відносяться такі:

1) У допоміжному господарстві спостерігається велика кількість працюючих.

2) Низький рівень механізації і автоматизації, механізації робіт. Якщо в основному виробництві він становить 85-90%, то у допоміжному 30-40%.

3) Переважає одиничний і дрібносерійний характер робіт.

4). Недостатній розмір допоміжних цехів, що обслуговують основне виробництво.

5) Неможливість забезпечення вузької спеціалізації у допоміжних цехах.

   Виходячи з недоліків можна визначити такі основні шляхи удосконалення виробничої інфраструктури підприємства:  

1) Підвищення рівня спеціалізації виробництва, тобто створення спеціалізованих заводів з виробництва інструментів, а також ремонтних заводів і забезпечення їх централізованим надходженням електроенергії.

2) Підвищення рівня механізації і автоматизації механізації робіт.

3) Регламентація допоміжних робіт.

4) Впровадження прогресивних форм оплати праці (система участі у прибутку, контрактна).

5) Проведення підготовки і перепідготовки висококваліфікованих кадрів.

6) Проведення приватизації майна допоміжних підрозділів, впровадження оренди і створення малих підприємств.

7) Контроль за приватизованими підприємствами.

Планування роботи інструментального господарства.

Інструментальне господарство – це сукупність тих підрозділів, які забезпечують виробництво, заточку, ремонт і збереження інструментів. Основне призначення інструментального господарства є: забезпечення ритмічної роботи основних цехів шляхом систематичного виробництва необхідних інструментів і дотримання їх в працездатному стані.

В склад інструментального господарства входять такі підрозділи:

1) Інструментальні цехи – це підрозділ, у функції якого входять виробництво необхідного спеціального інструменту згідно документації технологічного процесу.

2) Дільниці по централізованій заточці інструменту, у функції яких входять відновлювані роботи інструменту шляхом його заточки. Це як правило стосується ріжучих інструментів.

3) Дільниці по ремонту інструменту, у функції яких входить проведення робіт по підтримці інструментів в належному стані шляхом здійснення різних видів ремонту.

4) Інструментально–роздаточні кладові (комори) забезпечують нормальне зберігання, видачу інструментів на відповідні робочі місця цеху.

5) Центральний інструментальний склад у функції якого входять здійснення приймання, зберігання, видача інструментів, проведення обліку і контролю за їх використанням, а також забезпечення формування, планування запасів інструментів по системі “мінімум - максимум”.

Планування потреби в інструменті відбувається на основі норм витрат інструментів.

Нормування витрат означає встановлення норми витрат інструментів і норми зношення інструментів. Норма витрат інструменту характеризує таку кількість інструментів, яка необхідна для виробництва однієї деталі або 1000 норм/годин роботи обладнання. Норма зношення інструментів означає час, протягом якого інструмент може працювати до повного його зношення. Норма витрат інструментів визначається по різному для різних видів інструментів і для різних типів виробництва. Так норма витрат для ріжучого інструменту у масовому і серійному типі виробництва визначається за формулою:

, де

t_i – норми затрат часу роботи даним інструментом на 1 деталь.

n – кількість інструментів, що працюють одночасно.

Т_зн – норма зношення інструменту або час роботи інструменту до повного зношення.

К_вн – коефіцієнт випадкових втрат інструмента, його межі (0, 03 … 0, 05).

В свою чергу норма зношення інструменту визначається за формулою:

, де

L – довжина ріжучої частини інструменту.

l – та частина ріжучої частини інструменту, яка знімається за 1 заточку.

t – час роботи інструменту між двома заточками.

В одиничному і дрібносерійному типі виробництва норма витрат ріжучого інструменту визначається другим методом, тобто на 1000 годин роботи обладнання:

, де

К_м – питома вага машинного часу в загальному часі роботи обладнання.

К_і – питома вага часу роботи даним інструментом в машинному часі.

n – кількість інструментів, які працюють одночасно.

Норма витрат вимірювального інструменту визначається за формулою:

, де

m_g – число вимірювання одної деталі.

а – процент вимірювального контролю.

z_зн – число вимірювань до повного зношення інструменту.

Квві - коефіцієнт випадкових втрат інструменту (0, 05 … 0, 1).

   Планова потреба в ріжучому інструменті у масовому і крупносерійному типі виробництва визначається множенням норм витрат інструменту на одну деталь, на кількість деталей, що підлягає виробництву, тобто за формулою:

, де

N – кількість деталей, виробів.

Потреба в ріжучому інструменті в одиночному і дрібносерійному типах виробництва визначається шляхи множення норм витрат даного інструмента на 1000 год роботи обладнання на кількість годин роботи обладнання:

, де

Т_зн – загальний час роботи обладнання.

Потреба у вимірювальних інструментах визначається множенням норм витрат вимірювальних інструментів на одну деталь, на кількість деталей, що підлягають вимірюванню:

.

Для забезпечення рівномірної, ритмічної роботи в основних цехах, на складах підприємства (в центральний інструмент складі і центральний роздаточній кладовій) формуються відповідні запаси інструменту. Вони плануються по системі “мінімум - максимум”.

Запас мінімум визначається шляхом множення величини партії інструментів (П_з), яка підлягає замовленню на час термінового виконання інструментів (t_терм).

Запас максимум визначається:

t_норм – час нормального виготовлення інструменту.

Запас точки замовлення визначається за такою формулою:

Середній запас визначається:

планується на підприємствах оборотний фонд інструменту. Розрізняють цеховий і заводський оборотний фонд.

Цеховий оборотний фонд визначається як сума експлуатаційного фонду та величини запасів інструментів розрахованих по системі “мінімум - максимум” у цеховій роздаточній кладовій. В свою чергу експлуатаційний фонд визначається кількістю інструментів які знаходяться в експлуатації, а саме на робочих місцях, в заточці, і в ремонті.

Е_ф = І_р.м. + І_з.р.

Т₁, Т₂ – час відповідно доставки інструментів на робочі місця з інструментально-роздавальної комори, експлуатації інструментів між двома перезаточками;

І₀ – кількість інструментів, які одночасно знаходяться на робочих місцях;

К_с – коефіцієнт страхового запасу інструменту на робочих місцях (Кс=0, 05 … 0, 1).

Кількість інструментів в заточці:

Т – тривалість циклу заточки інструменту.

Заводський оборот фонд інструментів визначається, як сума цехових оборотних фондів і велична запасів інструментів на центральному інструментальному складі, розрахована також по системі “мінімум - максимум”. 

Планування ремонтного господарства.

 В склад ремонтного господарства підприємства входять такі підрозділи: ремонтно-механічні цехи, заводські ремонтні бази, цехові ремонтні майстерні, дільниці чи бригади. Очолює ремонтне господарство відділ головного механіка. Основними завданнями ремонтного господарства є забезпечення підтримання обладнання в працездатному стані шляхом проведення профілактичних оглядів, міжремонтного обслуговування і безпосередніх ремонтів. Останнім часом важливим завданням ремонтного господарства є попередження виходу обладнання з ладу шляхом впровадження нових прогресивних методів планування ремонтних робіт. Ремонт характеризує собою відновлення частини зношених деталей і вузлів обладнання з метою забезпечення його подальшої працездатності. Розрізняються такі види ремонтів: малий (поточний), середній, капітальний. При малому ремонті відповідна незначна заміна зношення деталей і вузлів. Даний вид ремонту може бути виконаний як робітниками основного виробництва, які працюють за даним станком станком. Фінансують витрати по даному ремонту за рахунок відрахувань від собівартості продукції.

При середньому ремонті заміні підлягають приблизно 1/3 зношених деталей і роботи по ремонту виконуються спеціальними робітниками ремонтних служб. Витрати на цей ремонт покривають за рахунок відрахувань від собівартості.

Капітальний ремонт – це найбільший по часу і витратах ремонт. В даному випадку здійснюється повний демонтаж обладнання з робочого місця (в даному місці ставлять резервне обладнання з метою забезпечення неперервного виробничого процесу). Дані роботи виконують спеціальні робітники-ремонтники.

На сьогодні практика проведення ремонтів знає такі методи:

Ремонт по потребі. Суть його полягає в тому, що ремонту підлягає те обладнання, яке поламалось сьогодні. Недоліком його є те, що ремонт відбувається по факту поломки і в даному випадку попередження поломки, як такої в принципі неможливе. Низька ефективність даного методу полягає в тому, що не завжди спостерігається належна матеріальна забезпеченість ремонту, а також порушується неперервний процес виробництва.

Ремонт по так званих „дефектних” відомостях. Даний метод не здійснює попереджування поломки обладнання, а ті поломки, що мають місце оформляються у вигляді дефектних відомостей. Отже необхідно здійснювати планування ремонту

Номінально ефективним є метод планування ремонту по системі регламентованого, технічного обслуговування або по системі планово-попереджувального ремонту. Суть його полягає в системі заходів по догляду, міжремонтному обслуговуванню обладнання, а також по проведенню різних видів ремонтів по завчасно розробленому плану – графіку. Отже в даному випадку спостерігається попередження поломки обладнання внаслідок своєчасного догляду за ним. В зв’язку з цим даний метод є найбільш ефективний.

 Для практичної реалізації системи регламентованого технічного обслуговування і розрахунку показників плану-графіку ремонтних робіт, використовують такі планові ремонтні нормативи:

1) Структура ремонтного циклу.

2) Тривалість міжремонтного і міжоглядового періодів..

3) Категорія, ремонтної складності обладнання.

4) норми затрат часу на одну одиницю ремонтної складності обладнання по видах ремонту.

5) Час роботи одного робітника-ремонника в рік (баланс робочого часу одного робітника в рік).

6) Норми витрат ремонтних матеріалів на виконання одиниці ремонтних робіт.

Вище названі нормативи використовуються для розрахунку наступних показників плану-графіку ремонтних робіт:

Вид ремонту.

Дата проведення ремонту і огляду.

Трудомісткість ремонтних робіт для встановленого ремонтного циклу, а також річна трудомісткість ремонтних робіт.

Чисельність робітників-ремонтників.

Собівартість ремонтних робіт.

1. Вид ремонту визначається по структурі ремонтного циклу. Під ремонтним циклом розуміють проміжок часу від першого капітального ремонту до іншого, або проміжок часу від введення обладнання в дію і до першого капітального ремонту.

Структура ремонтного циклу характеризується послідовністю у черговості виконання різних видів ремонтів і огляду. Структура ремонтного циклу для різного обладнання підприємств різних галузей може бути найрізноманітнішою. Так типовою структурою для токарного обладнання підприємства машинобудування є структура, яка містить проведення шість малих ремонтів, двох середніх ремонтів, дев’ять оглядв і одного капітального ремонту.

В даному випадку структура ремонтного циклу матиме такий вигляд:

К – О – М₁ – О – М₂ – О – С₁ – О – М₃ – О – М₄ – О – С₂ – О – М₅- О - М₆ – О – К.

Якщо відбувається попередній малий другий ремонт, то згідно даної структури ремонтного циклу має відбуватися наступний середній перший ремонт і так далі.

2. Дата проведення ремонту визначається на основі тривалості міжремонтного періоду.

Міжремонтний період – це період між двома суміжними ремонтами. Тривалість міжремонтного періоду визначається так:

, де

∑ М – сума малих ремонтів.

∑ С – сума середніх ремонтів.

1 – один капітальний ремонт.

Наприклад. В_рік12/6 + 2 + 1 = 72/9 = 8 місяців.

Це означає, що через кожні 8 місяців буде відбуватися певний вид ремонту.

Якщо, наприклад у лютому відбувся середній другий ремонт, то відповідно через 8 місяців (в 11 місяці) має відбутися малий ремонт (це згідно встановленої структури ремонтного циклу).

Дата огляду визначається на основі тривалості міжоглядового періоду. Міжоглядовий період – це період між оглядом і ремонтом.

Тривалість міжоглядового періоду визначається:

 .

Наприклад. 72/6 + 2 + 1 + 9 = 4 місяці.

Відповідно до даної структури ремонтного циклу міжоглядовий період дорівнює половині міжремонтного.

3. Трудомісткість ремонтних робіт (для встановленого ремонтного циклу) і річна трудомісткість визначається на основі таких нормативів, як категорії ремонтної складності одиниці обладнання і норми затрат часу на одну одиницю ремонтної складності по видах ремонту.

Категорія ремонтної складності означає вимірювання складності ремонту обладнання в одиницях ремонтної складності. За еталон категорії складності береться складність токарно-гвинторізального верстата марки 1К-62, складність якого становить одинадцять ремонтних одиниць. Тоді складність всіх інших видів обладнання прирівнюється до одного еталону і визначається у відповідних одиницях ремонтної складності.

На підприємствах встановлюються норми затрат часу на одну одинцю ремонтної складності, як по видах ремонту, так і видах робіт (слюсарні роботи, верстатні роботи) так і в розрізі механічної і електричної частини робіт.

Трудомісткість ремонту обладнання для встановленого ремонтного циклу можна визначити за формулою:

, де

і=1 до n – назва виду ремонту який відбувається чи огляду.

t_i – норми затрат часу на одну одиницю ремонтної складності по і-му виду ремонту чи огляду.

К_сі – категорія складності ремонту обладнання.

К_і – кількість ремонтів і-го виду, які відбуваються на протязі тривалості ремонтного циклу.

m_і – кількість одиниць обладнання яке підлягає ремонту.

Річна трудомісткість ремонтних робіт визначається на основі формули:

, де

К_ці – коефіцієнт циклічності по кожному виду ремонту. Даний коефіцієнт показує скільки разів кожним видом ремонту ремонтується обладнання на протязі року. Наприклад коефіцієнт циклічності для малих ремонтів визначається за формулою:

.

4. Чисельність робітників ремонтників визначається виходячи з такого нормативу, як баланс робочого часу одного робітника - ремонтника на протязі року.

Баланс робочого часу одного робітника - ремонтника визначається як різниця між календарним фондом часу, вихідними і святковими днями, а також невиходами на роботу по різних причинах (хвороби, відпустки і так далі).

Для визначення часу роботи одного робітника в рік в годинах потрібно час роботи в днях помножити на тривалість робочого дня з врахуванням внутрізмінних перерв.

Таким чином чисельність робітників - ремонтників визначається за формулою:

 , де

Б_рг – баланс робочого часу одного робітника ремонтника в рік.

К_вн – коефіцієнт виконання норм.

Собівартість ремонтних робіт визначається як сума всіх витрат по ремонту, а саме витрати ремонтних матеріалів, зарплати робітників ремонтників.

Планування роботи енергетичного господарства

При плануванні роботи енергетичного господарства треба врахувати специфіку, яка полягає в тому, що електроенергія не може нагромаджуватись, оскільки процес виробництва електроенергії одночасно є процесом її споживання. Суть енергетичного господарства полягає в рому, щоб забезпечити електроенергією основне і допоміжне виробництво. Виходячи з цього, необхідно забезпечити оптимальну величину споживання електроенергії шляхом планування. 

   Для правильного планування потреби підприємства в енергоресурсах необхідно використовувати планові норми витрат.

Норма витрат – це максимально допустима кількість енергоресурсів, конкретного виду на одиницю роботи, обладнання, на одиницю виконуваних робіт.

Усі норми витрат енергоресурсів можна класифікувати за такими ознаками:

За видами енергії норми витрат є: а) електроенергії; б) пари; в) гарячої води; г) стиснутого повітря; д) палива.

За характером об’єкту на який встановлено норму розрізняють норми на: а) операцію; б) деталь; в) виріб; г) технологічний процес; д) одиницю часу роботи енергопостачальника; е) на 1000 грн. продукції.

За різновидом виробничих процесів норм витрат енергії встановлюють на: а) технологічні потреби; б) допоміжні потреби.

За підрозділами, в яких використовують норми: а) загальноцехові; б) загальновиробничі.

3. Норми витрат електроенергії визначаються по різному, в залежності від їх використання:

1) норма витрат електроенергії на одну деталь дорівнює потужності обладнання на якому виготовляється одна деталь (П_д):

 , де

t_м – машинний час виготовлення однієї деталі.

К_вт – коефіцієнт втрат електроенергії в мережі.

2) Норма витрат електроенергії на здійснення одного технологічного процесу:

, де

П_е – потужність електроустановки.

t_т – тривалість одного технологічного процесу.

3) Норма витрат електроенергії на годину роботи обладнання:

 , де

К_п – коефіцієнт використання електроустановки за потужністю.

К_ч – коефіцієнт використання електроустановки в часі.

К_кд – коефіцієнт корисної дії електроустановки.

4) Норма витрат палива на опалення приміщень:

, де

Т_оп – тривалість опалювального періоду

t_в i t_з – внутрішня і зовнішня температура повітря.

t_п – t_к – початкова і кінцева температура повітря.

5) Норма витрат енергії на освітлення:

, де

П – питома потужність освітлювальних точок на 1 м² площі.

Загальна планова потреба в енергії включає:

, де

Е_Тц – електроенергія на технологічні цілі.

Е_рс – електроенергія як рушійна сила.

Е_ор - електроенергія на освітлення.

Е_в - електроенергія на вентиляцію.

Е_оп - електроенергія на опалення.

Е_стор - електроенергія на сторожу.

Е_вт – втрати енергії.

а) Потреба в електроенергії на технологічні цілі планується за формулою:

, де

Q – обсяг виробництва.

б) Планова потреба в енергії як в рушійній силі:

, де

Н_с - норма витрат електроенергії як рушійної сили

Т_еф – ефективний фонд часу роботи одиниці обладнання.

N – кількість обладнання.

в) Планова потреба в електроенергії на освітлення:

, де

Н_ос – норма витрат електроенергії на освітлення.

Т_ос  - тривалість періоду освітлення.

S – площа цеху.

г) Планова потреба електроенергії на опалення:

, де

V- об’єм приміщення що підлягає опаленню.

д) Потребу в електроенергії на вентиляцію планують на основі потужності вентиляційних установок витрат енергії у мережі, ефективного фонду часу роботи одиниці обладнання та їх кількості.

Після визначення потреб в енергоресурсах складають звітні баланси енергоресурсів, які порівнюють з плановими і визначають економію або перевитрати енергоресурсів. Енергетичні баланси виступають основною формою планування виробництва та споживання енергоресурсів і складаються з двох частин:

Джерела надходження ресурсів – це виробництво на власних установках, надходження із сторони і використання вторинних енергоресурсів.

Напрямки використання енергоресурсів – на технологічній цілі, на освітлення, опалення і вентиляцію.

На основі енергобалансів планують показники, які характеризують діяльність енергетичних підрозділів та ефективність їх функціонування. Серед них можна виділити такі:

- Виробництво енергії в натуральному і вартісному виразі.

- Чисельність працюючих.

- Продуктивність праці.

- Фонд оплати праці.

- Собівартість виробництва енергії.

- Проценти втрат енергії в мережі.

- Коефіцієнт енергоозброєності праці робітників.

- Коефіцієнт використання енергоустановок.

 

Планування транспортного і складського господарства.

   Транспортне господарство створене для забезпечення ритмічної роботи основного виробництва. Транспортне господарство - це система служб, які займаються переміщенням основних і допоміжних матеріалів, готової продукції і її розподілом між цехами, дільницями, робочими місцями. До транспортного господарства відносять транспортні цехи, автогаражі, ремонтні підрозділи. Розмір транспортного господарства залежить від характеру випуску продукції, типу і масштабу виробництва і виробничої структури підприємств. Основними завданнями транспортного господарства є:

-забезпечення своєчасного перевезення вантажів;

-вибір необхідних транспортних засобів з урахуванням певних факторів виробництва;

-удосконалення організації перевезення і застосування прогресивних видів транспорту;

-вибір системи маршрутів перевезень вантажів;

-встановлення порядку роботи транспортних засобів, вантажно-розвантажувальних робіт;

Планування роботи транспортних підрозділів полягає у визначенні таких показників діяльності – обсягу вантажообороту, обсягу вантажопотоків; встановлення системи маршрутів, кількості транспортних засобів, необхідних для перевезення вантажів і сукупності транспортних робіт.

Вантажооборот – це сума вантажів, які прибувають на підприємство, переміщаються всередині підприємства, вибувають з підприємства за певний проміжок часу. Є вантажооборот зовнішній і внутрішній. Зовнішній вантажооборот – це перевезення вантажів, які прибувають і вибувають з підприємства. Внутрішній вантажооборот – це обсяги перевезень вантажів всередині підприємства. Його визначають на основі шахматної відомості, де вказується по горизонталі цехи – споживачі, по вертикалі – цехи – відправники, а також склади сировини і готової продукції.

Вантажопотоки – це обсяги вантажів, які перевозяться в певному напрямку за певний період часу.

Собівартість транспортних робіт включає витрати на транспортування вантажу і на вантажо-розвантажувальні роботи.

Планування транспортного господарства здійснюється через систему таких показників:

І. Собівартість 1 тонни тари перевезень вантажів;

ІІ. Обсяг вантажів, що припадає на 1-го транспортного робітника;

ІІІ. Коефіцієнт використання вантажопідйомності транспорту;

ІV. Коефіцієнт використання часу роботи транспорту;

V. Коефіцієнт використання пробігу транспорту.

   Важливим моментом планування транспортного господарства є планування системи маршрутних перевезень вантажів.

Розрізняють такі системи транспортних перевезень:

маятникова система – це транспорт рухається між двома цехами. Якщо транспортний засіб рухається в обох напрямках з вантажами, то це є система двостороннього маятника.

Якщо повертається назад без вантажу, то односторонній маятник.

Тривалість рейсу при системі одностороннього маятника:

Т_ом = t_з * ( l / V_в ) + ( l / V_бв ) * t_роз

t_з – час завантаження транспортного засобу;

l – відстань перевезень;

V_в – швидкість руху транспортного засобу з вантажем;

V_бв - швидкість руху транспортного засобу без вантажу;

t_роз – час розвантаження.

При двосторонньому маятнику:

Т_дм = 2 * ( t_з + t_роз  + l / V_в )

Кільцева система маршрутів перевезень – це коли транспорт здійснює перевезення вантажу послідовно з одного підрозділу в інший по колу, повертаючись до вихідного пункту.

Т_кільц = Т_дм + ( l / V_в ) + ( l / V_бв ) * t_роз * m

m – кількість розвантажувальних пунктів.

Тривалість одного рейсу для:

- кільцевого руху з наростаючим вантажопотоком:

,

де: L – довжина всього кільцевого маршруту.

- кільцевого руху із затухаючим вантажопотоком:

- кільцевого руху із рівномірним вантажопотоком:

Віялова система – транспортний засіб рухається з одного пункту в кілька пунктів почергово:

Т_в = t_з * m + t_роз * n + ( l / V_в ) + ( l / V_бв )

n – кількість завантажувальних пунктів.

Кількість рейсів, що здійснюється транспортним засобом за добу:

t_зм – тривалість змін;

n_зм – кількість змін;

Тр – час, що витрачається транспортними засобами на 1 рейс.

Час роботи транспорту за один рейс:

Т_р=2*Т_проб+t_н+t_роз

Т_проб – час пробігу по заданому маршруту:

Т_проб=L/V_сер.

Кількість транспортних засобів, необхідних для перевезення вантажу визначається окремо за видами транспорту з врахуванням вантажопідйомності, за швидкістю руху, за віддаленістю перевезень, з обсягом перевезень і часом роботи транспортного засобу.

Планування потреби в транспорті при маятниковій системі перевезень здійснюється за формулою:

Q_в – обсяг вантажообороту за зміну

t_п – тривалість пробігу транспорту в обидва кінці;

t_з – затрати часу на затримки;

Q – номінальна вантажопідйомність транспорту;

Ф_р – фонд часу роботи транспортного засобу;

К_вв – коефіцієнт використання вантажопідйомності;

К_зм – коефіцієнт зміни роботи транспортного засобу.

Планова потреба транспортного засобу при кільцевій системі визначається:

Потреба в транспортних засобах в цілому визначається:

Н_т = Q_в / К_зм *П_т

П_т – нормативна продуктивність транспорту.

Кількість транспорту циклічної дії визначають:

N_т = Q_в / К_пн * П_д

Q_в – добовий вантажооборот;

К_пн – коефіцієнт нерівномірності перевезень;

П_д – продуктивність одиниці транспорту за добу.

Добова продуктивність:

Пд = Qв * Квв * р

р – кількість рейсів за добу.

   Ефективне планування складського господарства впливає на рівень таких показників, як собівартість продукції, прибуток, рентабельність, продуктивність праці, прискорює обертання оборотних коштів.

Планування складського господарства передбачає розв’язання таких основних питань: 1) вибір виду складського приміщення; 2) розрахунок кількості складів, їх площі, послідовність розміщення на території підприємства, їх технічне оснащення; 3) визначення порядку роботи складів, ефективне виконання їх функцій.

Склади класифікуються по таких різновидах:

- за видом ресурсів, що зберігаються: а) початкові; б) проміжні; в) кінцеві;

- за підпорядкованістю: а) заводські; б) прицехові; в) цехові.

- за номенклатурою матеріальних ресурсів, що зберігаються: а) універсальні; б) спеціалізовані;

- за конструкційними особливостями: а) відкриті; б) напівзакриті; в) закриті;

- за рівнем механізації і автоматизації виконання робіт: а) автоматизовані; б) механізовані в) з переважанням ручних процесів.

Розрахунок потреби в складських приміщеннях ведуть окремо за їх видами. Розміри складів залежать від обсягу сировини і матеріалів, що споживаються, а також від кількості виготовленої продукції та характеру матеріальних ресурсів. При зберіганні матеріальних ресурсів на стелажах, корисну площу цеху визначають за такою формулою:

Зсм – максимальна норма складського запасу;

Vя – навантаження на 1 комірку складу;

Яс – кількість комірок в 1 стелажі;

Fст – площа одного стелажа.

Корисна площа складу загальна:

F_ск = З_см / Н_д

Н_д – допустиме навантаження на 1 м² площі, підлоги складу.

Загальна площа складу крім корисної включає площу службово-побутових приміщень, площу зайняту приймально-відпускними і сортувальними майданчиками, а також площу під будівельними елементами.

Тема 10. Витрати виробництва.

 

1. Мета і зміст планування витрат.

2. Розробка планової калькуляції.

3. Планування кошторису витрат на виробництво.

4. Планування зниження витрат виробництва.

1. Мета і зміст планування витрат.

   Витрати – це сукупність витрат в грошовій формі на виробництво і реалізацію продукції. Метою планування витрат є забезпечення підвищення ефективності виробництва, а саме росту прибутку і рівня рентабельності. Витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції приймають форму собівартості продукції. Однак витрати виробництва і Витрати на виробництво кількісно не тотожні. Згідно нових стандартів бухгалтерського обліку такі витрати як адміністративні і витрати на збут в Витрати на виробництво продукції не включаються, а покриваються за рахунок прибутку.

   План по витратах є важливим узагальнюючим розділом плану діяльності підприємства, оскільки в свою чергу включає такі розділи:

1. Розробка планової калькуляції.

2. Розробка планового кошторису витрат на виробництво.

3. Планування зниження витрат виробництва.

Основними завданнями розробки плану витрат є:

а) забезпечення встановлення обґрунтованої величини витрат на одиницю продукції в номенклатурному та асортиментному розрізі,

б) обґрунтування загальної суми витрат, пов’язаних з виробничо-господарською діяльністю підприємства,

в) обґрунтування впливу факторів на формування витрат виробництва і вибір на цій основі найбільш впливових факторів,

г) забезпечення мінімальних витрат виробництва з метою збільшення величини прибутку і рівня рентабельності.

Вихідними даними для розробки плану витрат є:

1) Дані техніко-економічного аналізу виконання завдань за попередній період;

2) дані про планову номенклатуру і асортимент продукції, обсяг випуску в натуральних одиницях виміру;

3) інформація про величину товарної, валової продукції,

4) дані про нормативну базу підприємства,

5)  інформація про вдосконалення технічного рівня виробництва,

6) інформація про напрями вдосконалення організації праці і виробництва.

Технологія планування витрат, концептуально відрізняється від попередньої і враховує ринкові відносини у сфері виробництва і реалізації продукції:

По-перше, слід виходити з принципу адекватності планування умовам ринкового середовища, які змінюються. Це означає, що методи планування витрат повинні постійно переглядатися, а при необхідності треба застосовувати принципово нові методи і процедури планування.

По-друге, процедури планування мають забезпечувати безпосередній зв’язок показників плану з впровадженням нової техніки, технології, поліпшенням організації виробництва і праці.

По-третє, сама технологія складання плану повинна забезпечувати використання ринкових інструментів, щоб з їх допомогою своєчасно аналізувати і вносити корективи у розроблені плани.

Основними показниками плану витрат виробництва є:

1. Витрати на 1 грн. товарної продукції (визначаються діленням величини витрат на обсяг товарної продукції). Цей показник є універсальним, оскільки дозволяє отримати інформацію про величину витрат на підприємствах різних галузей і тис самим дає можливість співставити їх в динаміці.

2. Витрати на одиницю продукції.

3. Витрати на виробництво порівняльної товарної продукції (це та продукція, яка випускається на протязі кількох років або постійно) і її зниження.

4. Витрати на виробництво непорівняльної товарної продукції (це нова продукція, яка почала випускатись в даному році).

5. Витрати на виробництво валової, товарної і реалізованої продукції.

Для розробки плану витрат використовують встановлену діючу класифікацію витрат на виробництво. В практиці діяльності підприємств використовують таку класифікацію: по економічних елементах і по статтях калькуляції.

Витрати по економічних елементах формуються в залежності від їх економічної однорідності, вони є однаковими для підприємств різних галузей і використовуються для визначення всіх витрат на все виробництво, тобто для розробки кошторису витрат.

Є такі елементи витрат:

1)матеріальні витрати (сировина і матеріали, паливо і енергія);

2)витрати на оплату праці промислово-виробничого персоналу;

3)відрахування на соціальні потреби;

4)амортизація основних фондів;

5) інші.

Витрати по статтях калькуляції формуються в залежності від їх ролі у виробничому процесі і місця виникнення. В залежності від специфіки технологічного процесу вони можуть відрізнятись на підприємствах різних галузей. На їх основі формуються витрати на одиницю продукції, тобто розробляється калькуляція.

В свою чергу статті калькуляції можуть поділятись на постійні і змінні, прямі і непрямі, прості і комплексні, основні і накладні.

Слід відзначити, що раніше найменування статей калькуляції для промислових підприємств було чітко визначене в додатку №19 до Положення 473. з 1 січня 2000 року, відповідно до п п.11 П(С)БО 16, перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) визначаються підприємством самостійно.

Основними прямими статтями калькуляції є:

1)сировина і матеріали (за мінусом повернутих відходів);

2)паливо і енергія на технологічні цілі;

3)заробітна плата виробничих робітників;

4)відрахування на соціальні потреби.

Накладні витрати, відповідно діючим нормативним документам групуються за такими калькуляційними статтями:

1)Загальновиробничі витрати включають:

 а) витрати на утримання і експлуатацію обладнання;

 б) витрати на організацію та обслуговування виробництва;

 в) витрати на управління виробництвом;

2)Адміністративні витрати включають:

а) адміністративні витрати по управлінню підприємством;

б) адміністративні витрати по обслуговуванню виробництва;

3)Витрати на збут. Вони включають:

а) витрати по управлінню збутовою діяльністю підприємства;

б) витрати на обслуговування збутової діяльності підприємства.

В залежності від джерел покриття витрати поділяються на ті, що включаються в Витрати на виробництво продукції і ті, що покриваються за рахунок прибутків (адміністративні витрати і витрати на збут).

В цілому планування витрат на виробництво має базуватись на використанні групування витрат по таких ознаках:

1) видах виробництва (основних, допоміжних, непромислових);

2) структурних підрозділах;

3) видах продукції;

4) економічних елементах і статтях калькуляції;

5) постійних і змінних витратах.

2. Розробка планової калькуляції.

Калькулювання – це процес розробки планової калькуляції, тобто процес формування всіх витрат.

Планова калькуляція – це документ в якому здійснюється розрахунок величини витрат на одиницю продукції по всіх статтях калькуляції. В процесі калькулювання розрізняють об′ єкт калькуляції, калькуляційну одиницю і методи розробки калькуляції на плановий період.

Об′ єкт калькуляції – це назва виду продукції на одиницю якої формуються витрати (виріб, деталь, заказ, переділ).

Калькуляційна одиниця – це вимірник об′ єкту калькуляції (м, шт, кг).

Методи калькуляції – це способи розрахунку величини витрат на одиницю продукції. Методологія планування витрат на різних підприємствах має галузеві особливості, що проявляються у виборі об’єкту калькулювання, номенклатури калькуляційних статей, методів розподілу витрат між окремими видами продукції.

В свою чергу розрізняють такі методи розробки калькуляції:

1) метод прямого рахунку,

2) розрахунково-аналітичний,

3) параметричний,

4) в комплексних виробництвах використовують такі методи як:

          а) метод розподілу витрат (застосовується тоді, коли із одного виду сировини виготовляється декілька основних видів продукції, а попутні відсутні. Витрати визначаються пропорційно встановленим коефіцієнтам),

          б) метод виключення витрат (вся продукція ділиться на основну і попутну, із всіх витрат спочатку виключається вартість попутної продукції, а решту витрати відносяться на Витрати на виробництво основної продукції);

          в) комбінований метод.

   Суть, методу прямого рахунку полягає в тому, що витрати на виробництво одиниці продукції визначається шляхом ділення витрат всього випуску на кількість продукції в натуральних одиницях виміру. Даний метод використовується лише в однономенклатурних виробництвах.

   Розрахунково-аналітичний метод використовується в багатономенклатурних виробництвах. Суть його у тому, що прямі статті калькуляції (сировина, основні матеріали, паливо і енергія на технологічні цілі, зарплата виробничих робітників) відносяться на окремі види продукції відповідно до встановленої нормативної бази (нормативних витрат), а комплексні статті калькуляції (наприклад загальновиробничі витрати) розподіляються на окремі види продукції пропорційно встановленому коефіцієнту розподілу, тобто базі розподілу.

   Покажемо механізм розробки калькуляції даним методом, Для цього використаємо стандартно встановлені види статей калькуляції:

1. Вартість сировини і основних матеріалів визначаються множенням норми витрат сировини і матеріалів в натуральних одиницях виміру на одиницю продукції помножену на ціну вихідного матеріального ресурсу. Крім того від вартості сировини і основних матеріалів мінусується вартість величини повернутих відходів по ціні їх можливого використання. Крім цього у вартість сировини і основних матеріалів включається вартість транспортно-заготівельних витрат (процент до величини сировини і матеріалів).

2. Вартість палива і енергії на технологічні цілі визначається аналогічно до вартості сировини і основних матеріалів, тобто множенням норм витрат на ціну.

3. Зарплата виробничих робітників: для робітників-відрядників дорівнює розцінці, для робітників-почасовиків визначають шляхом множення годинної тарифної ставки на норму часу на 1 виріб (це основна зарплата), додаткова зарплата визначається в процентах до основної.

4. Відрахування на соціальні потреби – величина даної статті визначається через встановлення проценту до суми основної і додаткової зарплати.

Для визначення величини комплексних непрямих статей калькуляції в одиниці продукції спочатку розробляють планові кошториси даних витрат, а потім величина даного кошторису розподіляється на окремі види продукції пропорційно коефіцієнту розподілу, базі розподілу, як правило пропорційно зарплаті виробничих робітників що вибирається підприємствами самостійно (згідно нових стандартів бухобліку).

На сьогоднішній день обгрунтована необхідність застосування програмно-цільового методу планування витрат на виробництво продукції. При ньому спочатку планується сума витрат на виробництво конкретної продукції, яка б забезпечувала її конкурентоспроможність, а потім розробляється план оргтехзаходів по мінімізації витрат на виробництво продукції при незмінній її якості.

 

Планування кошторису витрат на виробництво.

   К ошторис витрат – це сукупність всіх витрат, пов’язаних із виробництвом і реалізацією продукції, а також послуги на сторону, своєму капітальному будівництву.

   Він розробляється по економічних елементах. На практиці використовують різні методи розробки планового кошторису витрат в залежності від умов виробництва і конкретних завдань планування. Такими методами є:

1) заводський або кошторисний,

2) метод зведеного кошторису;

3) калькуляційний метод.

Суть заводського методу полягає в тому, що по кожному із елементів витрат розраховується планова сума витрат. Покажемо механізм даного розрахунку.

1. Матеріальні витрати (сировина, основні матеріали, допоміжні матеріали, паливо і енергія). Вартість сировини, палива, енергії визначається множенням норми витрат даних видів ресурсів в натуральних одиницях виміру на одиницю продукції на ціну даного ресурсу і на кількість продукції в натуральних одиницях виміру.

Вартість повернутих відходів визначається виходячи із величини відходів і ціни їх можливого використання. Дана величина відходів мінусується від вартості сировини і матеріалів.

2. Витрати на оплату праці промислово-виробничого персоналу (цифрова інформація береться із відділу праці і зарплати).

3. Відрахування на соціальні потреби (встановлюється процент до суми основної і додаткової зарплати, тобто до п.2).

4. Амортизація основних фондів (визначається як правило, множенням початкової вартості основних фондів на норму амортизації). Хоча існують різні методи нарахування прискореної амортизації.

5. Інші витрати.

Від кошторису витрат можна перейти до витрат на виробництво валової товарної продукції.

Суть методу зведеного кошторису полягає в тому, що кошторис витрат по заводу визначається шляхом сумування кошторисів витрат по цехах, причому починається розробка з кошторисів витрат допоміжних цехів.

 Розробка кошторису витрат калькуляційним методом здійснюється з допомогою шахматної відомості “Зведення витрат на виробництво”. В даній відомості по вертикалі вниз вказується величина елементів витрат, а по горизонталі величина статей калькуляції. Якщо сума лінійок і колонок співпаде, то кошториси і калькуляції розроблені правильно. Даний документ дозволяє перевірити всі розрахунки, узгодити кошторис витрат на виробництво із калькуляцією виробництва

 

   4. Планування зниження витрат виробництва.

Зниження витрат виробництва планується такими методами:

1. Метод прямого рахунку. При даному методі зниження витрат визначають за формулою:

, де:

Б_вТП – базові витрати на 1 грн ТП;

П_вТП – планові витрати на 1 грн. ТП.

Цей метод простий однак не дозволяє встановити за рахунок яких чинників (факторів) відбулось зниження витрат.

2. Метод планування зниження витрат за техніко-економічними факторами.

Розрахунок зниження витрат відбувається під впливом таких техніко-економічних факторів: підвищення технічного рівня виробництва, покращення організації виробництва і праці, зміна обсягу і структури продукції, що випускається.

Послідовність розрахунку така:

1 – визначаються витрати на виробництво товарної продукції планового року, виходячи із рівня витрат на 1 грн. базового року, тобто за формулою:

; де:

П_б – плановий випуск продукції;

З_ТПб - затрати на 1 грн. ТП базового року.

2 – за вище вказаними факторами визначається рівень зниження витрат на виробництво. Для цього можна використовувати метод прямого рахунку і індексний метод.

Розрахунок зниження витрат на виробництво методом прямого рахунку за рахунок факторів, здійснюється наступним чином:

По фактору “Підвищення технічного рівня виробництва”:

а) економія від зниження норм витрат матеріальних ресурсів визначається за формулою:

Е_м = (Но * Ц – Н_{1 *} Ц)*А₁, де:

Н_о, Н₁ – норма витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції відповідно до і після проведення заходів, у натуральному виразі;

Ц – ціна одиниці матеріального ресурсу;

А₁ – обсяг продукції після впровадження заходу.

б) економія від зниження трудомісткості:

 де:

t_о, t₁ – трудомісткість одиниці продукції відповідно до і після проведення заходу;

Ч_о, Ч₁ – середнього динна тарифна ставка робітника відповідно до і після реалізації заходу;

З_е – середній процент додаткової заробітної плати для даної категорії робітників;

О_с – встановлений процент додаткової заробітної плати для даної категорії робітників.

По фактору “Поліпшення організації виробництва і праці”.

в) економія від поглиблення спеціалізації і розширення кооперування:

де:

С – Витрати на виробництво виробів, які передають для виготовлення на спеціалізовані підприємства;

Ц_о – ціна оптова за виріб, виготовлений на стороні;

Т_р – транспортно-заготівельні витрати на одиницю відповідних виробів;

А_к – кількість виробів, які отримують по кооперації з моменту проведення спеціалізації і до кінця планового року.

По фактору “Зміна структури і обсягу продукції”.

г) економія за рахунок відносного зниження умовно-постійних витрат:

 де:

Т_в – процент збільшення обсягу виробництва в плановому році у порівнянні із звітним;

П_ум._пост. – сума умовно постійних витрат.

Розрахунок зниження витрат індексним методом під впливом дії техніко-економічних факторів.

а) індекс зниження витрат за рахунок переважаючих темпів росту продуктивності праці над темпами росту середньої заробітної плати визначається за формулою:

 де:

І_зм.зп – індекс зміни (росту) зарплати;

І_зм.пп.. – індекс зміни (росту) продуктивності праці;

У_зп – питома вага зарплати у витратах на виробництво.

б) індекс зниження витрат за рахунок зміни норм витрат матеріальних, паливно-енергетичних ресурсів і зміни цін визначається за формулою:

 де:

І_зм.нв. – індекс зміни норм витрат матеріальних, паливно-енергетичних ресурсів;

І_зм.ц. – індекс змін цін;

У_мв – питома вага матеріальних витрат в собівартості продукції.

в) індекс зниження собівартості продукції за рахунок переважаючих темпів росту обсягу продукції над темпами росту умовно-постійних витрат:

 де:

У_{ум.пост.} – питома вага умовно-постійних витрат у витратах на виробництво продукції.

3 – розраховують планові витрати на виробництво продукції як різниця між пп.. 1 і 2, тобто між вихідними витратами і зниженням витрат під впливом факторів.

4 – розраховуються планові витрати на 1 грн товарної продукції шляхом ділення планових витрат на планову величину товарної продукції.

5 – визначається % зниження витрат на 1 грн. товарної продукції за формулою:

Останнім часом, “розрахунок зниження витрат на виробництво продукції за факторами”, головною метою якого було визначення у плані проценту зниження витрат, втратив своє значення. Такою базою в сучасних умовах має бути “нормативна Витрати на виробництво продукції з планової номенклатури, асортименту та нормативів за станом на початок планового періоду” з використанням калькулювання витрат “методом величини покриття”

 

Тема 11. Фінансове планування і контроль на підприємстві  

 

1. Зміст, порядок розробки і структура фінансового плану підприємства.

2. Показники фінансового стану підприємства: аналіз і оцінка.

3. Планування доходів і поступлень коштів. Планування прибутку і рентабельності.

4. Планування витрат і відрахування коштів.

5. Перевірка фінансового плану (баланс доходів і витрат).

1.Зміст, порядок розробки і структура фінансового плану підприємства.

Суть фінансової діяльності полягає у формуванні грошових відносин, пов’язаних з кругообігом коштів.

Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Фінансовий план – це документ, який відображає обсяг поступлення і витрачання грошових коштів. Основна мета складання фінансового плану підприємства – це узгодження доходів із витратами у плановому періоді.

В ринкових умовах змінюється методологія фінансового планування, місце і роль фінансів в господарському механізмі управління підприємством.

В процесі фінансового планування розв’язуються наступні завдання:

- визначаються джерела і розміри власних фінансових ресурсів підприємства;

- приймаються рішення про залучення зовнішніх коштів (кредитів, займів);

- визначається потреба в фінансових ресурсах;

- визначаються фінансові взаємовідносини підприємства з бюджетом і іншими інстанціями.

 Даний план включає:

1) доходи і поступлення коштів;

2) витрати і відрахування коштів;

3) платежі в бюджет;

4) асигнування з бюджету.

Фінансовий план складається на кожний поточний рік з поквартальною розбивкою. Фінансове планування здійснюється планово-економічним і фінансовим відділами.

Вихідними даними для розробки фінансового плану є:

- результати аналізу виконання плану за попередній період;

- план випуску і реалізації продукції;

- кошторис витрат на виробництво;

- дані про обсяги запланованих інвестицій;

- нормативи власних оборотних коштів;

- ставки платежів в бюджет і відрахувань у позабюджетні фонди.

Фінансовий план розробляється по таких стадіях:

1. Аналіз фінансового стану підприємства.

2. Планування доходів і поступлень коштів.

3. Планування витрат і відрахувань.

4. Розробка балансу доходів і витрат з метою перевірки фінансового плану.

Планування доходів і поступлень коштів.

Планування доходів і надходжень коштів здійснюється на основі розрахунків руху грошових потоків підприємства на плановий період.

Джерелами доходів і надходжень засобів підприємства є:

- прибуток від виробничо-господарської діяльності;

- амортизаційні відрахування;

- стійкі пасиви;

- засоби від продажу цінних паперів, фінансових операцій з тимчасово вільними коштами;

- пайові, членські внески працівників трудового колективу, юридичних і фізичних осіб;

- довготермінові банківські кредити;

- займи;

- пожертвування і благодійні внески;

- надходження від дольової участі у будівництві.

Розрізняють дохід (виручку) від реалізації продукції і чистий дохід (виручку) від реалізації продукції.Чистий дохід визначається як різниця між доходом (виручкою) і відрахуваннями (акцизний збір, податок на додану вартість, інші відрахування).

Прибуток – це частина доходу, що залишається підприємству після відшкодування усіх витрат, пов’язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності. План по прибутку рекомендується складати: в цінах і умовах планового періоду; в цінах і умовах, що співставляються з попереднім періодом; в діючих цінах і умовах.

Розрізняють такі види прибутку:

1) Валовий прибуток – це прибуток підприємства, одержаний як різниця між чистим доходом (виручкою) і собівартістю реалізованої продукції. Він визначається наступним чином: до прибутку від операційної діяльності додається дохід від участі в капіталі інші фінансові доходи, інші доходи і в той же час мінусуються фінансові витрати, втрати від участі в капіталі і інші витрати.

2) Операційний прибуток визначається коригуванням валового прибутку на адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати і операційні доходи. Операційні доходи додаються до валового прибутку, а адміністративні витрати і витрати на збут віднімаються. Він виступає у формі оподатковуваного прибутку.

3) Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування.

4) Прибуток від звичайної діяльності після оподаткування (чистий прибуток) визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності і сумою податку.

5) Може бути прибуток від надзвичайної діяльності, який також оподатковується

6) Чистий прибуток – це прибуток, що поступає в розпорядження підприємства. Тоді чистий прибуток підприємства буде сумі чистого прибутку від звичайної і надзвичайної діяльності.

З чистого прибутку підприємства сплачуються борги та проценти за кредити, а решта розподіляється на фонд споживання (виплати власникам, акціонерам, персоналу за результати роботи) та фонд нагромадження.

У системі планування прибутку розрізняють метод прямого рахунку (по факторний метод). При використанні прямого методу всі розрахунки грунтуються на прямому підрахунку виручки від реалізації за гуртовими цінами підприємства (АіЦі) і собівартості продукції всього асортименту (АіСі):

Переваги даного методу полягають у простоті і точності розрахунків, оскільки їх проводять зі всього асортименту. Проте й недоліки його очевидні: планування від рівня існуючої собівартості продукції. При даному методі не враховуються фактори зростання прибутку. При великій номенклатурі продукції він стає дуже трудомістким.

Аналітичний метод планування прибутку дозволяє врахувати вплив факторів на даний показник. Фактори можна поділити на залежні від роботи підприємства і незалежні. До залежних належать зростання обсягу продукції, зниження її собівартості, підвищення якості; до незалежних – фактор цін, зміна асортименту.

Розрахунок за факторами по порівняльній продукції проводять у такій послідовності:

1)Визначають частку прибутку в обсязі товарної продукції в базовому періоді як відношення прибутку від виробництва продукції базового року до обсягу товарної продукції в цьому самому році.

2)Розраховують плановий прибуток множенням планового обсягу продукції в гуртових цінах підприємства на частку прибутку в обсязі товарної продукції в базовому році.

3)Під впливом дії техніко-економічних факторів визначають додатковий прибуток у плановому періоді.

4)Встановлюють зміну прибутку в залишках нереалізованої продукції на кінець року.

5)Розраховують плановий прибуток від реалізації продукції як суму планового, додаткового прибутку і прибутку в залишках нереалізованої продукції.

6)Визначають прибуток від реалізації непорівняльної продукції.

7)Встановлюють загальний прибуток від реалізованої продукції як суму прибутку по порівняльній і не порівняльній продукції.

В прибуток від іншої реалізації, зараховують прибуток від реалізації продукції непромислових господарств, що перебувають на балансі підприємства, доходи від реалізації товарно-матеріальних цінностей, які не брали участі у виробничому процесі.

Позареалізаційний прибуток (збитки) планується тільки по тих господарських операціях, які виникають за нормальних умов і мають постійний характер. В позареалізаційний прибуток включають прибуток від спільної діяльності підприємств, проценти по реалізації цінних паперів, штрафи, що їх сплачують інші підприємства за порушення договірних зобов’язань. Суму цього прибутку визначають виходячи із її частки в прибутку від реалізації товарної продукції в звітному році (множенням планового прибутку від реалізації продукції на даний коефіцієнт).

Амортизаційні відрахування після прибутку є другим джерелом фінансових ресурсів підприємства. Вони призначені для фінансування витрат, зв’язаних з простим і розширеним відтворенням основних фондів.

Сума амортизаційних відрахувань визначається виходячи із середньорічної вартості в плановому періоді груп амортизованих основних фондів і середньої норми амортизаційних відрахувань по цих групах, що фактично склалися в звітному році за формулою:

де:

С_оф – середньорічна планова вартість амортизованих основних фондів;

Н_а – норма амортизації.

До джерел фінансових ресурсів відносяться наступні:

- мобілізація внутрішніх ресурсів в капітальному будівництві;

- планові нагромадження і економія в будівництві.

До стійких пасивів відносяться наступні засоби:

- заборгованість по заробітній платі робітників і службовців підприємства;

- відрахування в позабюджетні фонди, зв’язані з фондом оплати праці, а також резерв наступних платежів по відпусках робітників;

- заборгованість постачальникам за неофактуреними поставками, авансовими платежами клієнтів.

В склад інших доходів входять доходи від випуску цінних паперів, пайові внески членів трудового колективу підприємства.

До основних функцій прибутку відносяться такі:

Прибуток виступає:

1. Як основа інноваційних рішень.

2. Мірило успіху діяльності підприємства.

3. Джерело самофінансування і розвитку.

4. Винагорода власникам і працівникам.

Рентабельність – це відносний показник, що характеризує рівень ефективності роботи підприємства.

Розрізняють такі види рентабельності:

а) рентабельність окремих видів продукції визначається за формулою:

 де:

Ц_і – ціна виробу;

С_і – Витрати на виробництво виробу.

б) рентабельність реалізованої продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут і розраховується за формулою:

 де:

П_реал – прибуток від операційної діяльності;

С_реал – собівартість реалізованої продукції.

в) рентабельність виробництва, яка може бти загальною і розрахунковою. Ці величини розраховуються за формулами:

 

 

 де:

П_чис – чистий прибуток підприємства;

П_зн – прибуток від звичайної і надзвичайної діяльності;

S_сер - середньорічна вартість основних фондів;

S_ноз - середньорічна вартість нормованих оборотних засобів.

Основними факторами підвищення рентабельності при її плануванні можуть бути:

а) при плануванні оцінки рентабельності виробництва:

- ріст прибутку;

- зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних засобів;

б) при оцінці рентабельності окремих видів продукції:

- зниження собівартості виробів.

Планування витрат і відрахувань коштів.

В видатковій частині фінансового плану передбачаються наступні статті видатків:

- відрахування в фонд нагромадження, фонд споживання, резервний фонд, на благочинні цілі;

- вільний прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства;

- вільна амортизація, що є в розпорядженні підприємства;

- інші видатки.

Для ефективного функціонування на принципах комерційного розрахунку, проведення збалансованої стратегії і тактики в умовах ринкової економіки підприємство повинно мати три фонди:

1. Фонд нагромадження (для фінансування капітальних вкладень, приросту власних оборотних засобів, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт).

2. Фонд споживання (для винагородження трудового колективу по підсумках роботи за рік, надання одноразової допомоги членам трудового колективу, преміювання робітників за виконання особливо важливих виробничих завдань, культурно-побутове обслуговування робітників підприємства, будівництво і капітальний ремонт житлових будинків, дитячих і спортивно-культурних закладів, дотації на харчування членів трудового колективу).

3. Резервний (страховий) фонд призначений для компенсації недоотримання доходів від підприємницької діяльності внаслідок настання факторів ризику.

Капітальні вкладення складають значну частину інвестицій, що направляються на розширення, реконструкцію і технічне переозброєння основних фондів виробничого і невиробничого призначення. Обсяг і структуру капітальних вкладень підприємство планує самостійно.

Джерелами фінансування капітальних вкладень можуть бути власні і залучені фінансові ресурси. При плануванні їх складу і структури необхідно дотримуватись визначеного порядку залучення коштів. Так в першу чергу на фінансування направляються власні засоби: засоби, що мобілізуються в процесі виробництва, що здійснюється господарським способом; амортизація; прибуток, а також засоби дольової участі в будівництві, потім кредити і займи.

Основою для планування інвестицій в розширення власних оборотних засобів є розрахунки по формуванню оборотних засобів на кінець планового року. Порівняння отриманої величини з нормативом на початок планового року дає зміну нормативу.

Норматив оборотних засобів – це обсяг фінансових ресурсів, призначених для формування мінімальних запасів оборотних фондів і фондів обігу.

Розрахунок поточного, страхового і інших запасів вже розглядався (див. тема “Планування матеріально-технічного забезпечення”).

5. Перевірка фінансового плану (баланс доходів і видатків).

Головним елементом фінансового плану є баланс. Баланс складається з двох частин: активу і пасиву. В активі відображається все те чим володіє підприємство. Пасив показує джерела нагромадження і формування капіталу.

До активу балансу входять такі розділи:

1.Необоротні активи: - нематеріальні активи;

- незавершене будівництво;

- основні засоби;

- довгострокові інвестиції;

- довгострокова дебіторська заборгованість.

2.Оборотні активи: - виробничі запаси;

- незавершене виробництво;

- готова продукція;

- дебіторська заборгованість;

- поточні фінансові інвестиції;

- грошові кошти.

3.Витрати майбутніх періодів.

Пасив балансу складається з наступних розділів:

1.Власний капітал:

- статутний капітал;

- пайовий капітал;

- резервний капітал;

- нерозподілений прибуток.

2.Забезпечення наступних витрат і платежів:

- забезпечення виплат персоналу;

- інші забезпечення;

- цільове фінансування;

- страхові резерви.

3.Довгострокові зобов’язання:

- довгострокові кредити банків;

- відстрочені податкові зобов’язання;

- інші довгострокові зобов’язання.

4.Поточні зобов’язання:

- короткострокові кредити банків;

- поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями;

- видані векселі;

- кредиторська заборгованість;

- інші поточні зобов’язання.

5. Доходи майбутніх періодів.

Критерієм правильності фінансового плану є дотримання наступних співвідношень: величина перевищення доходів над витратами повинна дорівнювати сумі перевищення платежу в бюджет над асигнуваннями з бюджету, а величина перевищення видатків над доходами – величині перевищення асигнувань з бюджету над платежами в бюджет.

 

 

Тема 12. Планування і контроль оновлення продукції

1. Плани оновлення продукції, їхній склад і завдання

2. Планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції

3. Об'ємно-календарне планування підготовки виробництва нової продукції

4. Сітьові методи планування підготовки виробництва та освоєння нових виробів

Плани оновлення продукції, їхній склад і завдання

Під впливом науково-технічного розвитку відбувається швидке старіння продукції (скорочення її життєвого циклу). Кожен новий життєвий цикл продукції за своїми рисами і окремими параметрами схожий на попередній і разом із тим він неповторний, своєрідний, у ньому вже закладено попередній досвід і всі технічні та організаційні досягнення. Категорія життєвого циклу продукції є широко використовуваною формою опису процесу реалізації та поширення нововведень. Разом із тим в економічній літературі найчастіше розглядаються саме життєві цикли продукції. Проте одночасно із даними циклами існують й інші цикли, наприклад, цикли випуску продукції, цикли експлуатації обладнання, цикли перетворення вихідних матеріалів у напівфабрикати та готову продукцію.

Протягом свого життя продукція на ринку переживає декілька етапів. При плануванні необхідно розрізняти у кожному циклі ці етапи. По-перше, етап впровадження, коли товар є новинкою і потрібен певний час та значні грошові затрати (особливо на рекламу), щоб довести споживачеві його комерційні переваги. На даному етапі зазвичай виникають досить великі витрати виробництва і прибуток при цьому малий чи, навіть, від'ємний. По-друге, етап росту, коли визнання товару на ринку супроводжується стрімким зростанням попиту на нього. На даному етапі здійснюються модифікації базової моделі продукту, формується плановий діапазон цін. По-третє, етап зрілості, коли обсяг продажу товару, досягнувши його максимального значення, починає поступово скорочуватися. Подальше просування товару на ринок ускладнюється і набуває надзвичайно жорсткого конкурентного характеру. І, нарешті, четвертий етап - старіння, коли попит на товар на ринку неухильно падає. Скорочується обсяг виробництва даного товару, а потім зовсім припиняється випуск цієї продукції.

При плануванні підприємством розробки нових товарів необхідно, насамперед, з'ясувати, на якій стадії життєвого циклу знаходяться його аналоги, вже представлені на ринку. Включаючись у виробництво товару, який перебуває на стадії зрілості, підприємство ризикує з'явитися на ринку в той момент, коли почнеться стадія старіння і попит на даний товар падатиме. З другого боку, невірно визначивши стадію росту товару - аналогу, прийнявши її, наприклад, за настання зрілості, можна втратити можливість збільшення обсягів продаж підприємства. Таких випадків багато, і тому необхідно правильно передбачати динаміку та тривалість життєвого циклу продукції.

Не менш серйозною помилкою є ігнорування життєвого циклу при розробці стратегії оновлення асортименту підприємства. Не можна допускати, щоб обсяги продажів, додержуючись геометрії кривої життєвого циклу, значно знижувалися. Важливо підтримувати обсяг продаж на певному, досить стабільному рівні. Для цього підприємству необхідно забезпечити впровадження та збільшення випуску модифікованого (оновленого) товару, розробленого до настання старіння попереднього товару (рис. 1).

Для того, щоб досягти стабільності в продажах (підтримуючи чи збільшуючи рівень П₀), розробку нового (оновленого) товару слід починати ще до того моменту, коли попередній вступає в стадію зрілості. У протилежному випадку будуть безповоротно втрачені час і конкурентоспроможність.

Рис.1. Крива зв'язку життєвих циклів товарів на ринку

 

Перед прийняттям стратегічного рішення щодо впровадження нового виробу проводиться ідентифікація стадії його життєвого циклу. У процесі ідентифікації одну стадію відрізняють від іншої за допомогою таких основних показників як відсоток зростання обсягів продажу, конкурентна позиція, привабливість ринку та інші.

Для прикладу розглянемо, як використовується портфельна модель Мак-Кінсі при плануванні оновлення продукції.

Кола на матриці (рис. 2) показують положення продукту відносно привабливості ринку та конкурентної позиції. Діаметр кола пропорційний плановому обсягу продажів. Стрілками вказано етапи життєвого циклу, які проходить нова продукція від планування її впровадження до виходу з ринку. Для кожної стадії планують необхідні заходи і дії, починаючи із підтримки, закріплення, інвестування та закінчуючи виходом із ринку.

Отже, в основі планування виробництва оновленої продукції лежить концепція життєвого циклу продукції. Криві життєвого циклу продукції показують, що при зменшенні попиту на один вид продукції підприємство повинно вчасно спланувати випуск іншого виду товару (рис. 12.1). Проте дані криві не можуть із певною точністю передбачати, коли закінчиться одна стадія та почнеться наступна, як довго вона буде тривати та який дохід зможе отримати підприємство. Тому довгострокове планування випуску продукції повинно бути доповнено короткостроковим.

Випуску нової та оновленої продукції передує великий комплекс робіт, що має назву підготовка виробництва. У сучасних умовах створення принципово нової продукції повинно базуватись на використанні маркетингових досліджень, відкриттів та винаходів. Це передбачає тісний зв'язок етапів наукових досліджень із стадіями підготовки виробництва, що дозволяє поєднати в єдину систему всі роботи, які спрямовані на отримання кінцевого результату - освоєння серійного (масового) випуску нового виробу.

Рис. 2. Портфельна модель «Мак-Кінсі»

 

За складом і завданнями планових робіт, які виконуються у процесі створення, підготовки виробництва та освоєння нової продукції виділяють такі їх види: науково-дослідні, конструкторські та технологічні, організаційно-планові, роботи матеріально-технічного, економічного та соціально-психологічного характеру.

Роботи, які виконуються в процесі розробки та постановки продукції на виробництво, спрямовані на вирішення наступних основних завдань:

• забезпечення потреб у новій продукції внутрішніх споживачів та експорт даної продукції;

• створення і виробництво продукції високого технічного рівня та якості, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках;

• скорочення термінів розробки та освоєння виробництва нової продукції;

• забезпечення стабільності (та покращення у відповідності до умов ринку) показників якості продукції та ефективної її експлуатації;

• забезпечення та підвищення конкурентоспроможності підприємства, що випускає дану продукцію;

• завоювання прихильності споживачів до продукції підприємства та створення його позитивного іміджу.

План оновлення продукції складається на основі завдань стратегічного плану. У розширеному варіанті план оновлення продукції повинен містити такі розділи:

• якісні та структурні зміни «портфеля» продукції підприємства;

• економічна ефективність виробництва нової (оновленої) продукції;

• норми і нормативи;

• виробництво та реалізація продукції;

• матеріально-технічне забезпечення виробництва нової продукції;

• персонал і оплата праці;

• витрати виробництва нової продукції, прибутки, рентабельність.

Вихідними даними для планування технічної підготовки виробництва є планові завдання розробки й освоєння виробництва нової продукції; планові нормативи для визначення обсягу і трудомісткості робіт кожного етапу технічної підготовки.

Розрізняють два типи нормативів технічної підготовки виробництва: об'ємні і трудові. За допомогою перших встановлюється обсяг робіт у натуральному вимірі, а за допомогою других - у нормо-годинах.

До об'ємних нормативів відносяться: кількість оригінальних деталей, які припадають на виріб відповідної групи складності; кількість технологічних карт на одну деталь за видом обробки; коефіцієнти технологічної оснащеності за видами обробки; типовий розподіл деталей, технологічних процесів і оснащення за групами складності.

До трудових нормативів відносять трудомісткість конструкторських, креслярських, копіювальних та інших робіт із проектування оригінальної деталі, трудомісткість проектування технологічного процесу й оснащення на одну оригінальну деталь тощо.

Кількість оригінальних деталей у виробі залежить від його конструктивної складності та новизни.

Після визначення обсягу конструкторських і технологічних робіт розраховується їхня трудомісткість. Для цього необхідні нормативи трудомісткості за групами складності: на проектування однієї оригінальної деталі; на розробку одного технологічного процесу за видами обробки; на проектування та виготовлення однієї одиниці технологічного оснащення за видами; на наладку одного технологічного процесу за видами обробки. Ці нормативи носять галузевий характер і встановлюються різними методами на основі аналізу й узагальнення фактичних даних проектних організацій і підприємств галузі. При відсутності відповідних нормативів обсяги робіт і їхня трудомісткість визначаються шляхом експертної оцінки.

На основі встановленої за нормативами трудомісткості робіт може бути розрахований цикл (тривалість) кожного етапу технічної підготовки виробництва у календарних днях.

Зазвичай кількість виконавців визначається на основі практичних розрахунків. Якщо величина циклу кожного етапу технічної підготовки виробництва задана, то визначається кількість виконавців.

Після цього розробляється основний плановий документ - генеральний план-графік технічної підготовки виробництва нового виробу, який визначає послідовність робіт і загальну тривалість циклу технічної підготовки виробництва.

Кількість стадій і обсяг робіт із підготовки виробництва на підприємстві різні. Вони залежать від розподілу даних робіт між замовником, проектною організацією та підприємством-виробником, від типу виробництва і складності виробу. Тому графік проектних робіт не відображає всього змісту робіт по різних виробах.

Планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, витрати, пов'язані з цим, визначаються як прогнозні величини. Тому при плануванні собівартості нових виробів важливо ознайомитися із основними принципами та методами щодо визначення величини витрат, пов'язаних із впровадженням у виробництво нових виробів.

Планування науково-технічної підготовки виробництва нової продукції охоплює всі стадії та етапи і включає: розробку планів виконання робіт по кожній стадії та їхнє взаємоузгодження; складання зведеного плану-графіка або координаційного плану підготовки виробництва, який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва.

При підготовці особливо складних виробів розробляється самостійна цільова програма, що включає роботи, які виконуються всіма організаціями та підприємствами-виконавцями. Вона розробляється на увесь цикл розробки і освоєння продукції та передбачає ресурсне забезпечення всіх видів робіт. Як правило, вона має вигляд матриці, в якій по вертикалі перелічені завдання, що включені в програму, а по горизонталі - організації та форми їхньої участі.

На стадії розробки технічного завдання є дуже обмежене коло даних, тому розрахунки окремих показників носять орієнтовний характер, широко використовуються методи екстраполяції, моделювання, аналогів і т. д. А при оформленні результатів науково-дослідних робіт (НДР), розрахунки, що обґрунтовують доцільність проведення дослідно-конструкторських робіт та впровадження об'єкта у виробництво, повинні бути виконані значно точніше, із використанням обсягу інформації, накопиченого в процесі НДР. На цій стадії можуть широко використовуватися методи математичного моделювання, з урахуванням ієрархічної схеми об'єкта, його основних конструкторських характеристик, результатів дослідження фізичних моделей і т. д.

Здійснення планування процесу освоєння виробництва передбачає вивчення та виявлення характерних особливостей практики початкового етапу виробництва, максимально повне урахування закономірностей руху параметрів даного процесу, визначених на основі аналізу їх реальної поведінки.

Загальною економічною закономірністю періоду освоєння випуску нової техніки є наявність підвищених витрат початкового виробництва.

3. Об'ємно-календарне планування підготовки виробництва нової продукції

Об’ємно-календарне планування (ОКП) підготовки виробництва передбачає доведення до підрозділів і безпосередніх виконавців тематики та номенклатури робіт із підготовки виробництва, проведення необхідних розрахунків із обсягу робіт, складання графіків виконання останніх.

Розуміння процесу об'ємно-календарного планування підготовки виробництва нового виробу дозволяє менеджерам підприємства виділяти відповідні етапи діяльності, що пов'язані із виробництвом нової продукції: вибір та обґрунтування тактичних дій підприємства (з концентрацією уваги на задоволення потреб ринку новими високоякісними товарами); обґрунтування форми організації підготовки виробництва; визначення логістичної схеми руху матеріальних потоків; розробка основних календарно-планових нормативів; оперативне планування роботи виробничих підрозділів; організаційна підготовка виробництва; безпосередня організація оперативної роботи; поточний контроль та регулювання ходу підготовки виробництва нового продукту.

За умов становлення ринку важливим є скорочення термінів технічної підготовки з метою прискорення впровадження досягнень науки та техніки у виробництво; зменшення витрат на виробництво; підвищення якості робіт та своєчасного зайняття власної ринкової ніші.

Із метою скорочення термінів підготовки використовується метод паралельного та паралельно-послідовного ведення робіт. Паралельне та паралельно-послідовне виконання всіх робіт скорочує терміни технічної підготовки й освоєння нової продукції. У результаті поєднання різних стадій проектування загальний цикл підготовки різко скорочується.

Організація робіт із технічної підготовки виробництва базується на послідовному чи паралельно-послідовному виконанні робіт по стадіях і етапах.

Із метою координації у часі стадій і етапів підготовки виробництва складаються (з урахуванням можливого поєднання часу їх виконання) графіки підготовки виробництва, що дозволяє відобразити календарні терміни початку та завершення, цикли стадій і етапів, а також всю підготовку виробництва.

4. Сітьові методи планування підготовки виробництва та освоєння нових виробів

Сітьове планування - одна з форм графічного відображення змісту робіт і тривалості виконання планів і довгострокових комплексів проектних, планових, організаційних та інших видів діяльності підприємства, яка забезпечує наступну оптимізацію розробленого графіка на основі економіко-математичних методів та комп'ютерної техніки. Разом із лінійними графіками та табличними розрахунками сітьові методи планування знаходять широке використання при розробці перспективних планів та моделей створення складних виробничих систем та інших об'єктів довгострокового використання. Сітьові плани робіт підприємств із створення нової конкурентоспроможної продукції містять не тільки загальну тривалість всього комплексу проектно-виробничої та фінансово-економічної діяльності, але й тривалість та послідовність здійснення окремих процесів чи етапів, а також потребу в необхідних економічних ресурсах.

Сітьова модель - множина поєднаних між собою елементів для опису технологічної залежності окремих робіт і етапів майбутніх проектів.

Основним плановим документом системи сітьового планування є сітьовий графік, що являє собою інформаційно-динамічну модель, яка відображає всі логічні взаємозв'язки та результати робіт, необхідних для досягнення кінцевої мети планування.

Роботами у сітьовому графіку називаються будь-які виробничі процеси чи інші дії, які призводять до досягнення певних результатів, подій. Роботою слід вважати і можливі очікування початку наступних процесів, пов'язані із перервами чи додатковими витратами часу.

Подіями називаються кінцеві результати попередніх робіт. Подія являє собою момент завершення планової дії. Події бувають початковими, кінцевими, простими, складними, проміжними, попередніми, наступними і т.д.

На всіх сітьових графіках важливим показником є шлях, що визначає послідовність робіт чи подій, в якій результат однієї стадії збігається із початковим показником наступної за нею іншої фази. На будь-якому графіку прийнято розрізняти декілька шляхів:

• повний шлях від початкової до кінцевої події;

• шлях, що передує даній події від початкової;

• шлях, наступний за даною подією до кінцевої;

• шлях між декількома подіями;

• критичний шлях від початкової до кінцевої події максимальної тривалості.

Сітьові моделі використовуються на вітчизняних підприємствах при плануванні підготовки виробництва та освоєнні нових виробів. Сітьове планування дозволяє не тільки визначати потреби різних виробничих ресурсів у майбутньому, але й координувати їхнє раціональне використання на даний момент.

Найважливішими етапами сітьового планування випуску нового виробу є такі:

• розділ комплексу робіт на окремі частини і їхнє закріплення за виконавцями;

• виявлення й опис кожним виконавцем усіх подій і робіт, необхідних для досягнення поставленої мети;

• побудова первинних сітьових графіків і уточнення змісту планових робіт;

• об'єднання окремих частин сіток і побудова зведеного сітьового графіка виконання комплексу робіт;

• обґрунтування чи уточнення часу виконання кожної роботи у сітьовому графіку.

На початку сітьового планування випуску нового виробу необхідно виявити, якими подіями буде характеризуватися комплекс робіт. Кожна подія повинна встановлювати завершеність попередніх дій. Усі події і роботи, що входять у заданий комплекс, рекомендується перераховувати у порядку їхнього виконання, проте окремі з них можуть виконуватися одночасно.

Далі проводиться побудова первинних сітьових графіків, їх перевірка та об'єднання окремих сіток у зведену модель.

Завершальним етапом сітьового планування є визначення тривалості виконання окремих робіт чи сукупних процесів. Для встановлення тривалості будь-яких робіт необхідно, насамперед, користуватися відповідними нормативами чи нормами трудових затрат. А у разі відсутності вихідних нормативних даних тривалість усіх процесів і робіт може бути встановлена різними методами, у тому числі і за допомогою експертних оцінок. По кожній роботі, як правило, дається декілька оцінок часу: мінімальна, максимальна та найвірогідніша. Отримана найвірогідніша оцінка часу не може бути прийнята як нормативний показник часу виконання кожної роботи, оскільки у більшості випадків дана оцінка є суб'єктивною і багато у чому залежить від досвіду відповідального виконавця. Тому для визначення часу виконання кожної роботи експертні оцінки підлягають статистичній обробці.

На основі розрахунків тривалості виконання робіт можна також побудувати лінійну діаграму чи діаграму Ганта. Відмінною рисою такої діаграми є паралельно-послідовний порядок проведення робіт, що дозволяє скоротити загальну тривалість підготовки та терміни освоєння нового виробу у виробництві.

Розрахунки основних параметрів сітьових графіків використовуються при аналізі й оптимізації сітьових стратегічних планів.

Оптимізація сітьових графіків полягає у покращенні процесів планування, організації й управління комплексом робіт із метою скорочення витрат економічних ресурсів і підвищення фінансових результатів при заданих планових обмеженнях.

Застосовуються наступні способи оптимізації сітьових графіків: за критерієм мінімізації витрат часу на виконання окремих робіт, мінімізації витрат матеріальних ресурсів та за рахунок мінімізації вартості всього комплексу запланованих робіт.

Використання передових методів та технічних засобів у процесі планування технічної підготовки виробництва дозволяє скоротити шлях від початкової її стадії - наукових досліджень до кінцевого результату - отримання нової продукції. Поряд із цим повинні скорочуватися питомі витрати на підготовку кожного нововведення.

Визначення контролю, класифікація, методи контролю

Контроль також розглядається як елемент і чинник управління економічними суб’єктами, процесами, який полягає у нагляді за ними з метою перевірки відповідності їх стану законодавчим нормам, визначеним стратегіям, цілям, програмам розвитку тощо.

 Основним завданням контролю є процес забезпечення досягнення цілей і місії організації, що реалізується шляхом з’ясування фактичного стану системи або її складових, здійснення співставлення із запланованими показниками і, у разі необхідності, вироблення необхідних коригуючих дій.

 Об’єктивність та необхідність контролю визначають наступні фактори:

· невизначеність зовнішнього середовища (зміна законодавчого поля країни, економічної та ринкової ситуації, політики, зміни у поведінці постачальників та каналів розподілу продукції тощо);

· зміни у внутрішньому середовищі організації (зміна складу працівників підприємства, структури, поведінки людей, технологій);

· небезпека виникнення кризових ситуацій;

· необхідність підтримки конкурентних переваг підприємства;

· тиск з боку конкурентів;

· боротьба за ринки збуту товарів тощо.

В літературі представлені різні погляди щодо класифікації контролю.

Узагальнюючи існуючі точки зору на види контролю, запропоновано наступну класифікацію контролю за такими ознаками:

1.За напрямом контролю: контроль цілей, контроль стану, контроль діяльності. Цілі можна контролювати за ступенем досяжності за критеріями реалізації. Контроль стану здійснюється на підставі визначення відповідності фактичних результатів запланованим показникам. Контроль діяльності здійснюється як за кількісними показниками, так і якісними ознаками.

 2. За об’єктом контролю: організація, структурні підрозділи, окремі виконавці. За об’єктом контролю визначається виконання планів щодо обсягів, ресурсного забезпечення та використання ресурсів, дотримання графіків, норм, нормативів, виконання функціональних обов’язків, дотримання встановлених правил та процедур функціонування організації в цілому, її складових та окремих виконавців.

 3.За складовими діяльності організації: виробництво, фінанси, маркетинг, управління. Кожна складова діяльності організації впливає на загальну ефективність її функціонування, тому відхилення від визначеного напряму зменшує потенційні можливості розвитку організації та погіршує її ринкову та фінансову стійкість.

 4.За послідовністю здійснення контролю: попередній, поточний, заключний. Цей вид контролю дає можливість визначення стандартів здійснення контролю, здійснення порівняння фактичного стану об’єкту контролю зі стандартами, визначення можливостей досягнення стандартів та розроблення коригуючих дій.

 5.За рівнем централізації проведення контролю: централізований, децентралізований. Проведення централізованого контролю дає інформацію для керівництва організації, тоді як децентралізований контроль має більшу соціальну значимість, оскільки ініціюється виконавцями, і спрямований на запобігання та подолання проблем поточного стану організації.

 6.За суб’єктами контролю: внутрішній, зовнішній та самоконтроль. Суб’єкти контролю переслідують різні цілі при здійсненні контрольних заходів. Якщо внутрішній контроль та самоконтроль спрямовані на виявлення відповідності руху організації та визначеного напряму, то зовнішній контроль спрямований на визначення відповідності діяльності організації встановленим стандартам зовнішнього середовища.

 7.За ступенем плановості: запланований, позаплановий. Плановий контроль створює інформаційні потоки для прийняття поточних управлінських рішень, в той же час позаплановий контроль, як правило, здійснюється для визначення можливих відхилень, які з’явились в організації.

 8.За системністю проведення: вибірковий, постійний. Проведення контролю за цією класифікаційною ознакою характерне для будь-якої складової діяльності організації та для будь-якого суб’єкту контролю при здійсненні переважно поточного та заключного контролю. Необхідність проведення постійного контролю може бути викликана можливістю виникнення відхилень у функціонуванні організації. Прикладами такого контролю може бути проведення підготовки обладнання до роботи та здійснення контролю на окремих етапах виробничого процесу або ж визначення відповідності стандартам готової продукції. Вибірковий контроль може бути викликаний необхідністю одержання певної інформації про процеси, які не можуть або неповинні контролюватись постійно.

 9. За прив’язкою до системи планування: стратегічний та тактичний. Стратегічний контроль дозволяє з’ясувати реальність стратегічних цілей та критерії обрання стратегічного набору. Результати такого контролю носять ймовірнісний характер. Тактичний контроль має спрямованість на поточну діяльність, тому інформація, яка одержана в результаті здійснення такого контролю, може використовуватись при прийнятті управлінських рішень, спрямованих на коригування поточного стану організації.

 10. За підставою здійснення: Проведення контролю може бути передбачене законодавчими та нормативними актами, угодами або ж бути примусовим, тобто ініційованим вищими керівними органами (які функціонують в межах країни, галузі, об’єднання організацій), власниками майна, керівництвом.

 Розглядаючи контроль відносно об’єктів контролю, можна зазначити, що кожний із об’єктів, що контролюється, може підпадати під вищеперераховані види контролю залежно від причин, які викликали контролювання. Серед об’єктів контролю найважче контролюються управлінські дії, оскільки в цьому разі під контроль підпадають не лише результати управлінських дій, а й методи, стиль, техніка управління, тобто якісні характеристики управлінської діяльності, які не можна виразити кількісно.

 Залежно від видів контролю та його спрямування використовуються

відповідні методи контролю. Контроль буває попереднім, поточним та заключним (завершальним).

 

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: