Сутність, поняття і функції конституції

Під конституціоналізмом розуміється теорія і практика державного правління, що грунтується на конституції. Конституціоналізм, отже, це водночас і державне правління, що грунтується на конституції, як законі основоположного характеру, і політико-правова теорія, яка обґрунтовує необхідність такого правління. Конституціоналізм охоплює також ідейно-політичний рух за запровадження конституційного правління. Ідея конституціоналізму виникла і оформилася у відповідну політико-правову теорію в ході буржуазних революцій XVIII ст. на основі ідей суспільного договору, природного права, народного суверенітету і поділу влади.

Згідно з ідеєю суспільного договору і відповідною теорією держава і право виникли в результаті свідомо укладеного договору між людьми. В розгорнутому вигляді теорія суспільного договору сформувалася в Західній Європі в ХУІІ-ХУШ ст. в період розкладу феодалізму і зародження буржуазних відносин. Вона слугувала ідеологічним обгрунтуванням боротьби буржуазії з абсолютною Феодальною монархією. На противагу вченню про божественне походження держави, необмеженість її влади творці теорії суспільного договору — Т. Гоббс, Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Т. Пейн та інші доводили, що держава є результатом свідомої згоди людей, які для захисту свого життя, свободи, власності та інших благ поступаються на користь держави частиною своєї особистої свободи і таким чином переходять від природного до громадянського стану. Юридичною формою суспільного договору стала вважатися конституція, як закон основоположного характеру, що визначає організацію і функціонування державної влади.

Згідно з ідеєю природного права кожна людина від народження наділена певними правами, які зумовлені самою її природою і не залежать від волі держави. Ідея природного права з'явилася ще" в античному світі. Найвищого розвитку вона набула в XVII-XVIII ст. як основна ідеологічна зброя боротьби прогресивних сил суспільства з феодальним ладом. Ідеологи Просвітництва Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, ІП.-Л. Монтеск'є та інші широко використовували ідею природного права для обгрунтування необхідності обмеження абсолютизму, захисту людини від феодального свавілля. Вони доводили, що держава зв'язана природними правами, зобов'язана визнавати, дотримуватися і гарантувати їх.

Найважливішими природними правами ідеологи Просвітництва проголошували право на життя, право на свободу і право на власність. Ідея природного права знайшла відображення в американській Декларації незалежності (1776), творці якої одним із найважливіших природних прав проголосили право на прагнення до щастя: «всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід'ємними правами, до числа яких належать право на життя, на свободу і на прагнення до щастя». Ідея природного права є основоположною у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року: «Мета кожного політичного Союзу — забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Такими правами є свобода, власність, безпека і опір гнобленню» (ст. 2). У подальшому в тій чи тій формі вона була відображена в конституціях усіх демократичних держав.

Відповідно до ідей суспільного договору і природного права конституція стала розумітися як система обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В цьому полягає сутність конституції. До природних прав, крім названих, конституції відносять також право на фізичну цілісність і недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на захист своєї честі й доброго імені, право на недоторканність житла та інші особисті права. Крім природних прав як прав людини конституції проголошують і закріплюють також права громадянина — право на участь в управлінні державними справами, виборче право, право на свободу об'єднань, право на звернення тощо.

Є також інші трактування сутності конституції, зокрема, як суспільного договору або як класового компромісу, що відображає співвідношення класових сил у суспільстві в конкретний історичний момент. Останнє трактування є характерним для марксизму. Кожне з трактувань сутності конституції тією чи тією мірою відбиває її властивості.

У конституційному визначенні організації і функціонування державної влади вирішальну роль відіграла ідея народного суверенітету , яка проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. Поняття суверенітету вперше сформулював французький політичний мислитель XVI ст. Жан Боден . За Ж. Боденом, суверенітет (фр. souverainete — самостійність, верховна влада) — це абсолютна, постійна і неподільна влада. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме жодних обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути жодних органів, які стояли б над або поряд із нею. Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддавав перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії, визнаючи носієм суверенітету (сувереном) монарха.

Видатний французький філософ і політичний мислитель XVIII ст. Жан-Жак Руссо , навпаки, визнавав носієм суверенітету народ. Основою будь-якої законної влади, вважав Ж-Ж. Руссо, є згода людей, виявом чого виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору. Суверенітет, отже, належить народу.

Народний суверенітет, за Ж.-Ж. Руссо, — це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений жодними законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення, однак його ідея народного суверенітету покладена в основу конституціоналізму. Конституції приймаються або безпосередньо народом (шляхом референдуму), або від його імені, проголошують народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі, визначають форми безпосереднього або опосередкованого здійснення народом влади.

Важливу роль у становленні конституціоналізму відіграла ідея поділу влади, згідно з якою державна влада має здійснюватися на основі розмежування її найважливіших функцій (законодавчої, виконавчої і судової) незалежними один від одного органами. Ідея поділу влади була висловлена ще Аристотелем, який говорив про три окремі частини держави: законодорадчий орган, посади, судові органи. За часів Середньовіччя цю ідею розвивав Марсилій Падуанський. Він доводив необхідність розмежування законодавчої і виконавчої влади держави, причому законодавча влада, на його думку, має визначати компетенцію та організацію виконавчої влади. У подальшому ідея поділу влади набула обгрунтування у політичному вченні Дж. Локка. Реалізація головної мети політичного співтовариства — забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагає розмежування владних повноважень держави між різними державними органами. У цьому зв'язку він розрізняв законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати парламенту, виконавча — королю, який керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Судову владу Дж. Локк вважав складовою виконавчої влади. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або договірну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами.

Найповніше ідею поділу влади обгрунтував Ш.-Л. Монтеск'є. Він виходив з того, що політична свобода може бути лише там, де унеможливлено зловживання державною владою. Для запобігання зловживання владою необхідно здійснити її поділ на законодавчу, виконавчу і судову владу. Кожен із цих видів влади має конкретне втілення. Законодавча влада — це парламент, виконавча — монарх, судова — суд. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання нею. Щоб держава діяла як єдине ціле, три види влади мають співробітничати та урівноважувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади є законодавча влада. У Ш.-Л. Монтеск'є ідея поділу влади сформульована як самостійне вчення. Цю ідею розвивав В. Блекстон. Ідея стримувань і противаг як повноважень кожної влади, що надають їм можливість урівноважувати та обмежувати одна одну, висунута у працях ІП.-Л. Монтеск'є і В. Блекстона, була найповніше розроблена і вперше втілена в Конституції СІЛА 1787 року Дж. Вашингтоном, Дж. Медісоном, А. Гамільтоном та ін. Ідея поділу державної влади є однією з найважливіших теоретичних засад конституціоналізму. У тій чи тій формі вона реалізована в усіх демократичних державах.

Історично перші конституції визначали тільки організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи, проголошуючи і закріплюючи права і свободи людини і громадянина. Так, в основному тексті історично першої Конституції СІЛА, прийнятої 1787 року, йдеться про конгрес, президента, суди. 1791 року було прийнято перші десять поправок до Конституції СІЛА, в яких закріплено права і свободи людини і громадянина. З часом конституційно-правове регулювання поширилося, крім політичної, на інші сфери суспільного життя — економічну, соціальну, духовну. Виокремилися три основні групи суспільних відносин як предмет конституційно-правового регулювання: відносини з приводу засад організації суспільного життя; відносини з приводу організації і функціонування державної влади; відносини між державою і особою. Відповідно до цих складових предмета конституційного права можна дати таке стисле визначення конституції: конституція (від лат. constitutio — установлення, устрій; у Стародавньому Римі конституціями називали розпорядчі акти імператорів, які починалися словами Rem publicam constituere… — «Римський народ установлює...») — це система юридичних норм конкретної країни, що закріплюють засади організації суспільного життя, визначають організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи.

Деталізація такого визначення здійснюється через конкретизацію його основних складових. Так, засади організації суспільного життя (іноді ця складова предмета конституційного права визначається як засади суспільного ладу) — це основні принципи організації суспільного життя в економічній, соціальній, політичній і духовній сферах. Організація державної влади, відповідно до значення терміну «організація», охоплює систему органів державної влади, порядок їх формування та відносини між ними (тобто форму державного правління і форму державного устрою), в основі взаємовідносин держави і особи лежить визнання і забезпечення державою прав і свобод людини і громадянина. Такі положення тією чи тією мірою включаються до визначень конституції і предмета конституційного права.

За формою конституція може бути єдиним актом, системою із кількох актів або сукупністю норм, що містяться у великій кількості джерел права — законах, актах глави держави й уряду, судових прецедентах тощо, а також конституційних звичаях. Конституції, що мають форму єдиного або кількох актів, називаються писаними, а ті, норми яких містяться у багатьох різних джерелах права, — неписаними. Конституції абсолютної більшості держав світу мають форму єдиного акта. Як єдиний акт конституція є основним законом (лат. lex fundamentalis, leges fundamentalis ) держави, який наділений найвищою юридичною силою щодо всіх інших національних правових форм, приймається і змінюється в особливому, більш складному, ніж: звичайна законодавча процедура, порядку, і забезпечується підвищеною правовою охороною з боку держави. Ці юридичні властивості конституції включаються до її визначення як основного закону. З урахуванням юридичних властивостей конституції можна дати таке її визначення як основного закону: конституція — цеосновний закон держави, який закріплює засади організації суспільного життя, визначає організацію і функціонування державної влади, основи взаємовідносин держави та особи, приймається і змінюється в особливому порядку, наділений найвищою юридичною силою і забезпечується державою підвищеним рівнем охорони. Якщо конституційне регулювання охоплює також і місцеве самоврядування, то у визначенні конституції як основного закону держави можна говорити не про державну, а про публічну владу.

Враховуючи, що абсолютна більшість держав світу мають конституції у формі єдиного акта, терміни «конституція» і «основний закон» використовуються як синоніми. Формальне верховенство конституції у правовій системі полягає в тому, що конституція становить юридичну базу решти законів та інших нормативно-правових актів держави. В разі невідповідності норм звичайного законодавства конституції вони не мають юридичної сили.

Конституції можуть прийматися і змінюватися виборчим корпусом (шляхом референдуму), спеціально скликаним для цього представницьким органом (установчими зборами) або парламентом. За будь-якого способу прийняття і зміни конституції цей процес завжди є складнішим, аніж звичайна законодавча процедура. Підвищена правова охорона конституції з боку держави полягає в ускладненому порядку її зміни, наявності в країні органу судового конституційного контролю, встановленні державою підвищеної юридичної, у тому числі кримінальної, відповідальності за порушення норм конституції, посягання на конституційний лад.

Визначення конституції як основного закону держави не охоплює все багатоманіття конституцій зарубіжних держав. Є держави, які мають або мали конституції у формі не єдиного акта (основного закону), а кількох законів. Прикладами можуть бути Швеція і Фінляндія. Конституцію Швеції складають три основні закони: Форма правління від 27 лютого 1974 року, Акт про престолонаслідування від 26 лютого 1810 року і Акт про свободу друку 1949 року зі змінами від 27 лютого 1974 року. Раніше складовою Конституції Швеції був також Акт про Риксдаг від 28 лютого 1974 року. Конституцію Фінляндії до 1999 року складали чотири закони: Акт про форму правління 1919 року, Акт про парламент 1928 року, Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної Ради і Канцлера юстиції 1922 року і Акт про Державний Суд 1922 року. 11 березня 1999 року було прийнято нову Конституцію Фінляндії, яка є єдиним актом і основним законом держави. Конституцію Австрії складають «Федеральний конституційний закон» 1920 року, численні конституційні закони і звичайні закони, що містять конституційні положення. За формою конституція цієї держави вважається писаною не кодифікованою конституцією.

Ще складнішими є неписані конституції, які діють у Великій Британії, Новій Зеландії та Ізраїлі. В цих країнах немає конституції як єдиного правового акта найвищої юридичної сили або сукупності таких актів. Так, конституція Великої Британії складається із законів (статутів), прийнятих парламентом за звичайною законодавчою процедурою, судових прецедентів і конституційних угод (звичаїв). Серед законів, як складових британської конституції, називають, насамперед, закони про престолонаслідування 1701 року, про парламент 1911 і 1949 років, про членство в Палаті Лордів 1958 і 1968 років, про народне представництво (вибори) 1983 року, про надзвичайний стан 1920 і 1964 років, про громадянство 1981 року, законодавство про міністрів Корони, судоустрій, місцеве самоврядування та низку інших парламентських актів. Своєрідну «Біблію англійської конституції» складають правові акти, що є історичними документами: Велика хартія вольностей 1215 року, Петиція про права 1628 року, Білль про права 1689 року і Акт про престолонаслідування 1701 року. Вагому роль у конституційному регулюванні суспільних відносин відіграють судові прецеденти і конституційні угоди. Конституція Великої Британії, отже, є своєрідним політико-правовим феноменом. Схожою із британською за своїми складовими (закони, судові прецеденти, конституційні угоди) є конституція Нової Зеландії.

Своєрідною є конституція Ізраїлю. її зміст і обсяг складають закони, прийняті парламентом за звичайною законодавчою процедурою, однак для зміни деяких із них потрібна не проста, як для зміни інших законів, а абсолютна більшість голосів членів парламенту. До основних актів, що складають конституцію Ізраїлю, належать одинадцять законів: Закон про Кнесет (парламент) 1958 року, Закон про державні землі 1960 року, Закон про Президента 1964 року, Закон про Уряд 1968 року, Закон про державну економіку 1975 року, Закон про армію 1976 року, Закон про Єрусалим 1980 року, Закон про судочинство 1984 року, Закон про державного контролера 1988 року, Закон про людську гідність і свободу особи 1992 року, Закон про свободу занять 1992 року. До цих основних законів примикає низка інших законів: Закон про право повернення 1950 року, Закон про рівноправ'я жінок 1951 року, Закон про громадянство 1952 року та ін.

Яку б форму не мала конституція конкретної держави, її сутність залишається незмінною — вона повинна бути системою обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Інакше той чи той акт не буде конституцією, хоча й може мати назву «конституція».

Соціальне призначення та роль конституції знаходять свій вияв у її функціях, якими є основні напрями впливу конституції на суспільні відносини. Функції конституції є багатоманітними, поширюються на всі сфери суспільного життя і виокремлюються за різними ознаками. За місцем і роллю конституції в суспільному житті розрізняють дві основні групи її функцій: соціальні функції, що виконуються у суспільстві, і правові, що реалізуються у системі права країни. Загальні соціальні функції конституції — політична, економічна, соціальна, культурна — виокремлюються залежно від основних сфер суспільного життя і полягають у регулятивному впливі конституції на суспільні відносини в цих сферах.

Правовими функціями конституції є установча, правотворча, системотворча, інтегративна, охоронна та ін. Установча функція полягає у встановленні найважливіших інститутів суспільства і держави, їх первинному юридичному оформленні. Правотворча — у встановленні норм, що визначають основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин, наділенні їх певними правами та обов'язками. Системотворча — у визначенні принципових вимог щодо призначення, змісту й методів галузей права, єдиних засад правотворчості і застосування права. Інтегративна — в об'єднанні усіх ланок системи права в єдине ціле. Охоронна (правоохоронна) — у забезпеченні належної дії інститутів і норм конституції, системи права в цілому, за допомогою специфічного механізму відповідальності, в основі якого лежать конституційні санкції: визнання правових актів неконституційними, дострокове припинення повноважень органів влади та їхніх посадових осіб тощо. Серед соціальних функцій конституції найважливішою є політична, серед правових — установча, що об'єднує всі правові функції.

Можна виокремлювати й інші функції конституції. Головне її соціальне призначення полягає в тому, щоб інтегрувати суспільство на основі утвердження загальнолюдських цінностей, закріплення й гарантування найважливіших прав і свобод людини і громадянина, врегулювання організації і функціонування державної влади. У цьому відношенні найважливішою соціальною функцією конституції є інтегративна.

 

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: