Основні риси та особливості конституцій

 

За того, що конституції закріплюють засади організації суспільного життя, визначають організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи, вони мають низку інших спільних рис. Виокремлення таких рис є одним з основних завдань науки конституційного права, предметом якої є закономірності (загальні і стійкі тенденції) правового регулювання і функціонування політичних відносин. Основними спільними рисами всіх або майже всіх конституцій демократичних держав, відображеними в них у тій чи тій формі (форма вияву спільного є особливістю), за визначенням А. О. Мішина, є:

- по-перше, закріплення принципу народного суверенітету, згідно з яким народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. Однією із форм конституційного закріплення принципу народного суверенітету є проголошення і встановлення конституції народом або від його імені, що зазвичай робиться у преамбулі конституції. Так, преамбула Конституції СПІД 1787 року проголошує: «Ми, народ Сполучених Штатів, з тим, щоб утворити більш досконалий Союз, встановити правосуддя, гарантувати внутрішній спокій, забезпечити спільну оборону, і сприяти загальному благоденству і закріпити блага свободи за нами і нащадками нашими, урочисто проголошуємо і встановлюємо дану Конституцію для Сполучених Штатів Америки». Подібна урочиста формула проголошення конституції є в преамбулах конституцій багатьох держав.

Більшість конституцій містять чіткі формулювання принципу народного суверенітету безпосередньо в основному тексті: «Італія — демократична республіка, заснована на праці. Суверенітет належить народу, який здійснює його у формах і в межах Конституції» (ст. 1 Конституції Італії 1947 р.); «Вся державна влада виходить від народу, Вона здійснюється народом шляхом виборів і голосувань і через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади і правосуддя» (ч. 2 ст. 20 Основного Закону ФРН 1947 р.); «1. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Російській Федерації є її багатонаціональний народ. 2. Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ч. 1, 2 ст. З Конституції Росії 1993 р.).

Іноді у відповідних конституційних положеннях йдеться не про народний, а про національний суверенітет, що термінологічно відображає ототожнення політичної нації і народу: «Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму» (ст. З Конституції Франції 1958 р.); «1. Верховна влада в Республіці Польща належить нації. 2. Нація здійснює владу через своїх представників або безпосередньо» (ст. 4 Конституції Польщі 1997 р.).

Характерно, що подібні положення про народний суверенітет є і в сучасних конституціях держав з монархічною формою правління, за якої джерелом влади в державі традиційно визнавався монарх: «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави» (ст. 1 Конституції Іспанії 1978 р.); «Усі влади виходять від нації. Вони здійснюються в порядку, встановленому Конституцією» (ст. 33 Конституції Бельгії в редакції 1994 р.).

- по-друге, закріплення принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. В конституціях одних держав принцип поділу влади закріплено через чітке розмежування функцій і повноважень вищих органів державної влади. Так, три перші статті (глави) Конституції США починаються такими реченнями: «Усі законодавчі повноваження, цим установлені, надаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається із Сенату і Палати Представників» (розд. 1 ст. 1); «Виконавча влада надається Президенту Сполучених Штатів Америки» (розд. 1 ст. 2); «Судова влада Сполучених Штатів надається одному Верховному Суду і таким нижчим судам, які Конгрес може час від часу встановлювати» (розд. 1 ст. 3). Аналогічні формулювання містить Конституція Бельгії в редакції 1994 року: «Федеральна законодавча влада здійснюється спільно Королем, Палатою Представників і Сенатом» (ст. 36); «Королю належить виконавча влада в межах, визначених Конституцією» (ст. 37); «Судова влада здійснюється судами і трибуналами» (ч. 1 ст. 40).

Водночас конституції багатьох держав крім розмежування функцій і повноважень органів влади містять семантично точніші визначення принципу поділу влади: «Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади самостійні» (ст. 10 Конституції Росії 1993 р.); «1. Устрій Республіки Польща грунтується на поділі і рівновазі законодавчої влади, виконавчої влади і судової влади. 2. Законодавчу владу здійснюють Сейм і Сенат, виконавчу владу — Президент Республіки Польща і Рада Міністрів, а судову владу — суди і трибунали» (ст. 10 Конституції Польщі 1997 р.).

по-третє, закріплення форми державного правління — республіканської чи монархічної, яке в конституціях здійснюється по-різному — через загальні визначення, встановлення статусу вищих органів держави та розподіл між; ними повноважень зі здійснення державної влади. Монархічна форма правління може визначатися безпосередньо: «1. Дана Конституція підлягає застосуванню на всій території Королівства Данії. 2. Формою правління держави є конституційна монархія...» (п. 1, 2 ч. 1 Конституції Данії 1953 р.); «Політичною формою іспанської держави є парламентарна монархія» (ч. З ст. 1 Конституції Іспанії 1978 р.), визнанням монарха главою держави: «Главою держави є Король або Королева, які перебувають на шведському престолі згідно з Актом про престолонаслідування» (ч. 1 §5 Акта про форму правління Швеції 1974 р.), через функції і повноваження монарха: «Імператор є символом держави та єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада» (ст. 1 Конституції Японії 1946 р.); «Федеральна законодавча влада здійснюється спільно Королем, палатою Представників і Сенатом», «Королю належить виконавча влада в межах, визначених Конституцією» (ст. 36, 37 Конституції Бельгії в редакції 1994 р.).

Республіканська форма правління закріплюється в конституціях зазвичай чітко: «Італія — демократична Республіка, заснована на праці» (ч. 1 ст. 1 Конституції Італії 1947 р.); «Франція є неділимою, світською, демократичною і соціальною Республікою» (ст. 1 Конституції Франції 1958 р., положення внесене до Конституції 1995 р.); «Російська Федерація — Росія є демократична федеративна правова держава з республіканській формою правління» (ч. 1 ст. 1 Конституції Росії 1993 р.); «Азербайджанська держава — демократична, правова, світська, унітарна республіка» (ч. 1 ст. 7 Конституції Азербайджану 1995 р.). Подібні формулювання є в конституціях майже всіх держав з республіканською формою правління. В Конституції США 1787 року не йдеться про форму правління всієї держави, але закріплюється республіканська форма правління для штатів: «Сполучені Штати гарантують кожному штату в даному Союзі республіканську форму правління» (розд. 4 ст. IV). Це означає, що і держава в цілому є республікою.

Різновиди республіканської форми правління — президентська чи парламентарна республіка — в конституціях семантично точно визначаються рідко. Як приклад можна навести конституції Казахстану і Туркменістану, в яких закріплено президентську форму республіканського правління: «Республіка Казахстан є унітарною державою з президентською формою правління» (ч. 1 ст. 2 Конституції Казахстану 1995 р.); «Туркменістан —демократична, правова і світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки» (ч. 1 ст. 1Конституції Туркменістану 1992 р.). Змішана форма республіканського правління в конституціях семантично точно не визначається. Висновок про неї та її конкретний різновид (президентсько-парламентарний чи парламентарно-президентський) робиться передусім на основі співвідношення конституційних повноважень президента і парламенту щодо формування уряду.

по-четверте, закріплення форми державного устрою — унітарної чи федеративної. Форми державного устрою по-різному закріплюються в конституціях. Конституції унітарних держав здебільшого чітко закріплюють відповідну форму державного устрою, зазначаючи, що та чи та держава є унітарною або єдиною: «Республіка Польща є єдина держава» (ст. З Конституції Польщі 1997 р.); «Азербайджанська держава — демократична, правова, світська, унітарна республіка» (ч. 1 ст. 7 Конституції Азербайджану 1995 р.); «Республіка Молдова — суверенна і незалежна, єдина і неділима держава» (ч. 1 ст. 1 Конституції Молдови 1994 р.); «Республіка Таджикистан — суверенна, демократична, правова, світська й унітарна держава» (ст. 1 Конституції Таджикистану 1994 р.). У конституціях деяких унітарних держав (наприклад, Франції, Японії) прямих положень про унітарну форму немає. В такому разі ніби мається на увазі, що сама відсутність відповідних положень означає унітарну форму державного устрою, як найпоширенішу.

Федеративна форма державного устрою завжди закріплюється в конституції. Таке закріплення здійснюється у різних формах. По-перше, у вигляді загальних формулювань з використанням термінів «федеративна держава», «федерація», «союз», «союзна держава» тощо. Прямі положення про федерації є, зокрема, в конституціях Австрії, Аргентини, Бельгії, Бразилії, Венесуели, Мексики, Росії, ФРН, наприклад: «Австрія є федеративною державою» (ч. 1 ст. 2 Федерального конституційного закону від 10 листопада 1920 р.); «Російська Федерація — Росія є демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління (ч. 1 ст. 1 Конституції Росії 1993 р.); «Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою» (ч. 1 ст. 20 Основного Закону ФРН 1949 р.).У текстах конституцій США та Індії вживається термін «союз». По-друге, перерахуванням в конституціях федеративних держав їх суб'єктів. По-третє, конституційним визначенням правового статусу суб'єктів федерації. При цьому особлива увага приділяється розмежуванню сфер компетенції федерації та її суб'єктів, що полягає у встановленні загальних принципів визначення обсягу предметної компетенції федерації в особі її парламенту і суб'єктів федерації в особі їх законодавчих зібрань.

- по-п'яте, встановлення системи вищих органів державної влади , їх компетенції, порядку формування і принципів взаємовідносин. Кожному з вищих органів державної влади — главі держави, парламенту, уряду, вищим судам у текстах конституцій звичайно відводиться окремий розділ чи глава із зазначенням їхніх функцій і повноважень (компетенції), порядку формування та принципів взаємовідносин. Порядок формування виборних органів державної влади в конституціях встановлюється лише в загальному вигляді, докладніше він визначається у виборчому законодавстві. Досить докладно конституції визначають порядок формування уряду. Система вищих органів державної влади є головним об'єктом конституційно-правового регулювання.

- по-шосте, проголошення і закріплення основних прав і свобод людини і громадянина . Конституції не тільки проголошують ті чи ті права і свободи, а й конкретизують їх через норми відповідних статей. Проголошуючи, наприклад, право кожної людини на життя, конституції водночас встановлюють, що це право є невід'ємним, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, обов'язок держави — захищати життя людини, кожний має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань. Форми конституційного проголошення і закріплення прав і свобод людини і громадянина є різними. Зазвичай у самому тексті конституції є відповідний розділ (глава), причому нерідко в новітніх конституціях такий розділ є найбільшим за обсягом. Водночас є конституції, в основному тексті яких відсутні спеціальні розділи або навіть згадування про права і свободи. Так, в основному тексті Конституції США немає спеціального розділу про правовий статус особи, лише через кілька років після прийняття Конституції — 1791 року — до неї було внесено перші десять поправок про права і свободи людини, які зазвичай називають «Білль про права». В основному тексті Конституції Франції 1958 року також немає спеціального розділу про права і свободи. Про них йдеться в преамбулі Конституції: «Французький народ урочисто проголошує свою приналежність правам людини і принципам національного суверенітету, як вони визначені Декларацією 1789 року, підтвердженою і доповненою у преамбулі Конституції 1946 року». Немає спеціального розділу про права та свободи особи і в конституціях деяких франкомовних держав Тропічної Африки, які сприйняли французьку конституційну систему, по-сьоме, встановлення інституту приватної власності . Як уже зазначалося, в теорії конституціоналізму право на власність розглядається як одне з найважливіших природних, прав людини поряд з правом на життя і правом на свободу. В конституціях демократичних держав закріплюється власність як правовий інститут і приватна власність як право людини, ' наприклад: «Власність може бути державною або приватною. Економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам. Приватна власність визнається і гарантується законом, який визначає способи її придбання і користування, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх» (ч. 1, 2 ст. 42 Конституції Італії 1947 р.); «Власність і право успадкування гарантуються. їх зміст і межі встановлюються законами» (ч. 1 ст. 14 Основного Закону ФРН 1949 р.); «Визнається право на приватну власність та її успадкування» (ч. 1 ст. 33 Конституції Іспанії 1978 р.).

 

⇐ Предыдущая891011121314151617Следующая ⇒

Поделиться: