Порядок прийняття конституцій

Як вже зазначалося, конституції приймаються і змінюються в особливому порядку, більш складному, ніж звичайна законодавча процедура. Політична практика напрацювала низку способів прийняття конституцій, які можуть бути зведені до трьох основних: прийняття конституції представницькою установою; прийняття конституції виборчим корпусом; уведення конституції виконавчою владою. Ці способи прийняття конституції можуть застосовуватися як у чистому вигляді, так і комбінуватися.

Повноваження з прийняття першої або нової писаної конституції називається установчою владою . Повноваження з прийняття першої конституції називається першопочатковою установчою владою, а нової конституції — похідною установчою владою. Першопочатковою установчою владою зазвичай наділяються установчі збори — вищий представницький державний орган, який обирається з метою розробки і прийняття або зміни конституції . Такий орган може мати також; назви «конституційна асамблея», «конституційні збори», «конституційний конвент», «конвент», «конституанта» тощо. До складу установчих зборів зазвичай входять депутати (члени) парламенту, представники виконавчої і судової гілок влади, суб'єктів федерації, автономних утворень, органів місцевого самоврядування, найбільших і найвпливовіших громадських організацій, зокрема професійних спілок та об'єднань підприємців. Установчі збори не тільки приймають конституцію, а й зазвичай розробляють її проект.

Інститут установчих зборів з'явився в період буржуазних революцій. Установчими зборами були прийняті історично перші конституції США і Франції. Конституція США була розроблена і прийнята у травні 1787 року конституційним Конвентом, а потім ратифікована законодавчими зборами (конвентами) штатів і введена в дію 4 березня 1789 року. Перша Конституція Франції була прийнята Установчими зборами 3 вересня 1791 року.

Прийняття конституції установчим зборами є досить поширеним способом введення основного закону. Після другої світової війни установчими зборами були розроблені і прийняті конституції Бангладеш, Болгарії, Болівії, Бразилії, Греції, Індії, Італії, Камбоджі, Колумбії, Намібії, Пакистану, Португалії, Румунії, Таїланду, Тунісу та деяких інших держав. У деяких країнах члени установчих зборів частково обиралися на корпоративній основі з представників різних груп населення, а частково призначалися військовими, які перебували при владі (Гана, Нігерія, Туреччина).

Іншою представницькою установою, яка може приймати конституцію, є парламент. Парламенти зазвичай приймають не першу, а нову конституцію, оскільки самі утворюються на основі положень попередньої конституції. Для розробки проекту конституції при парламенті створюється спеціальний орган — конституційна комісія, основну частину членів якої становлять депутати парламенту. До складу конституційної комісії включаються також представники виконавчої і судової гілок влади, суб'єктів федерації, органів місцевого самоврядування, політичних партій, громадських організацій, фахівці з конституційного права тощо. Така комісія може створюватися і при установчих зборах.

Парламент приймає конституцію на основі кваліфікованої більшості у ²/₃ або більше голосів. У новітній політичній практиці зарубіжних держав прийняття конституцій парламентом є досить поширеним. Парламентами були прийняті чинні конституції Австрії, Швеції (акти про форму правління, про свободу друку), Японії, а також основні закони переважної більшості держав Центральної і Східної Європи та тих, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Перші конституції більшості франкомовних держав Африки та деяких інших країн, що розвиваються, були прийняті параламентами, які проголосили себе установчими зборами.

Прийняття конституції виборчим корпусом здійснюється шляхом референдуму. Цей процес складається з двох етапів: розробки проекту конституції і затвердження його на референдумі. Проект конституції розробляють конституційна комісія, парламент або установчі збори. Іноді розробку проекту конституції контролює уряд або глава держави (Казахстан, Росія, Туреччина, Франція). Якщо до референдуму конституція не тільки розробляється, а й ухвалюється парламентом чи установчими зборами, то відбувається застосування комбінованого способу прийняття основного закону. Чинну Конституцію Румунії, наприклад, 21 листопада 1990 року було ухвалено установчими зборами, а 8 грудня 1991 року затверджено на референдумі. У післявоєнний період шляхом референдуму були затверджені, зокрема, конституції Данії (1953), Франції (1958), Сенегалу (1963), Гамбії (1970), Камеруну (1972), Іспанії (1978), Філіппін (1987), Росії (1993), Азербайджану (1995).

Ще одним способом прийняття конституції є введення її виконавчою владою — одностороннім актом глави держави, рідко — урядом. Введення конституції главою держави називається октроюванням (або октроїруванням) (від фр. octroyer — дарувати). Октройована конституція — «дарована» конституція. У її введенні не беруть участі ні представницька установа (парламент чи установчі збори), ні виборчий корпус. Октройовані конституції характерні насамперед для країн з монархічною формою правління. Проект конституції розробляється під контролем самого монарха (в парламентарних монархіях — уряду) і ним же затверджується.

Є три різновиди октройованих конституцій. Перший полягає в тому, що монарх приймає конституцію для своєї держави. Так були прийняті перші конституції більшості європейських держав. Уперше октроювання було застосоване у Франції 1814 року. Октройованими були конституції Канади (1867), Японії (1889). Октройована 1831 року Конституція Бельгії діяла до 1994 року. У XX ст. шляхом октроювання було введено конституції Монако (1911), Йорданії (1952), Непалу (1962), Кувейту (1963), Свазиленду (1978) та деяких інших держав з монархічною формою правління.

Другий різновид октройованих конституцій — основні закони, «даровані» метрополіями своїм колоніям. Октройованими таким чином були, зокрема, перші конституції колишніх британських колоній, «даровані» їм монархом Великобританії під час проголошення незалежності. Ці конституції приймалися у формі акта британського монарха в Таємній Раді, але фактично видавалися урядом. Таким чином було прийнято понад 30 конституцій. На сьогодні більшість із них замінена, проте такі конституції зберігаються в країнах, які продовжують підтримувати державно-правові зв'язки з Великою Британією (Багамські Острови, Маврикій, Ямайка та ін.).

Третій різновид октроювання — введення конституції президентом або урядом. Так, Конституція Пакистану 1962 року була введена президентом, а Конституція Фіджі 1990 року — урядом. Октройованими слід визнати і конституції, прийняті вищим керівним органом правлячої політичної партії або всілякого роду «революційними радами», «комітетами національного порятунку» тощо, які зазвичай створюються внаслідок військових переворотів у країнах, що розвиваються. Так приймалися, зокрема, конституції Конго (1969), Іраку (1970), Анголи (1975), Мозамбіку (1975). Октроювання таких конституцій іноді маскується різними зовні демократичними формами — конституції приймаються на з'їздах, зборах, конференціях тощо.

Спосіб прийняття конституції значною мірою впливає на її зміст і відіграє важливу роль у визначенні основних характеристик державного ладу конкретної країни, насамперед його демократизму. Октроювання конституцій вважається авторитарним актом, несумісним із демократією. Такі конституції зазвичай встановлюють авторитарний політичний режим.

Найдемократичнішим способом прийняття конституції, здавалося б, є референдум. Конституція, затверджена на референдумі, вважається народною. Однак роль референдуму як способу прийняття конституції, взагалі політичних рішень, не слід перебільшувати. Референдум може використовуватися і як засіб політичного маніпулювання виборцями, досягнення бажаних не для суспільства, а для правлячої еліти політичних цілей. За допомогою референдуму країні можна нав'язати і недемократичну конституцію. Референдум слід розглядати як спосіб, швидше, легітимізації конституції, аніж її прийняття.

Політичний досвід свідчить, що найбільшою мірою демократизму конституції і досягненню громадянського консенсусу сприяє розробка і прийняття її установчими зборами. Партійно-політичний склад парламенту формується за результатами чергових або позачергових парламентських виборів і не відбиває всієї багатоманітності наявних у суспільстві соціальних інтересів. Політичні партії, які переважають у парламенті на момент прийняття конституції, прагнуть прийняти її, виходячи із власних ідеологічних і політичних уподобань. Установчі збори, як більш широка за своїм соціальним і політичним складом колегія, повніше враховують усю багатоманітність соціальних інтересів. Представники законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, основних політичних партій, громадських організацій, територіальних спільнот мають можливість докладно обговорити в установчих зборах усі положення конституції і врахувати в них ці інтереси.

Прийняття конституції установчими зборами найповніше узгоджує, з одного боку, принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є єдиним джерелом влади в державі, а з іншого боку — принципи демократії, за якими влада має здійснюватися, оскільки ці принципи закріплюються у прийнятій таким чином конституції. Для того, щоб установчі збори відіграли таку роль, вони повинні мати суверенну установчу владу, тобто остаточно приймати конституцію. Затвердження на референдумі конституції, ухваленої установчими зборами, вважається обмеженням їх суверенітету.

 

Класифікація конституцій

 

У науці конституційного права класифікації конституцій приділяється першочергова увага. Класифікація дає можливість краще пізнати конституції, виявити спільне і відмінне між ними, з'ясувати закономірності конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Конституції класифікуються за багатьма підставами (ознаками).

За формою конституції поділяються на писані і неписані. Писаними є конституції, що мають форму єдиного акта або системи з кількох актів. Як єдиний акт, конституція є певним чином кодифікованим збірником норм, що має назву, чітку структуру, приймається у встановленому порядку, який є складнішим, аніж звичайна законодавча процедура. Писана конституція є основним законом держави, наділеним найвищою юридичною силою щодо всіх інших правових форм. Вищу юридичну силу мають усі акти, що складають писану конституцію. Абсолютна більшість держав світу мають писані конституції у формі єдиного акта.

Крім спільних юридичних властивостей писані конституції у формі єдиного акта мають більш-менш однакову структуру, основними елементами якої є преамбула, основна частина, прикінцеві і перехідні положення. Преамбула (лат. р raeambulus — той, що передує) є вступною частиною конституції і зазвичай містить: урочисту формулу проголошення конституції; цілі прийняття конституції; коротку характеристику історичного шляху, пройденого державою до прийняття конституції; посилання на попередню конституцію; проголошений ставлення до прав і свобод людини та деякі інші елементи. За загальним правилом преамбула, хоча вона і є інтегральною частиною тексту конституції, не має нормативного характеру, за винятком тих її положень, що містять відсилання до інших нормативно-правових актів. Норми-цілі і норми-принципи, що містяться у преамбулі, не мають безпосередньої юридичної сили. Преамбули деяких конституцій, наприклад Конституції США, є досить лаконічними. Багато конституцій, зокрема Австрії, Бельгії, Данії, Ісландії, Італії, більшості держав Латинської Америки, взагалі не мають преамбули. Водночас преамбули конституцій деяких держав, наприклад Польщі, Японії, є порівняно значними за обсягом.

Основна частина конституції поділяється на глави (розділи), а глави — на статті. Іноді виокремлюються частини, як більш загальні структурні елементи. До глав основної частини входять норми про загальні принципи організації суспільного життя, права і свободи, систему і статус вищих органів державної влади, державну символіку, порядок внесення змін до конституції. Зазвичай глави або розділи конституції мають назви, але їх може й не бути, як, наприклад, у Конституції США. Норми про статус вищих органів державної влади зазвичай розміщено відповідно до принципу поділу влади: парламент — глава держави — уряд — судова влада — влада на місцях. Іноді зустрічається дещо інший порядок: глава держави — уряд — парламент — суди. Відмінності в розміщенні в тексті конституції глав про органи законодавчої і виконавчої влади певною мірою є свідченням їх ролі (пріоритетності) у здійсненні державної влади.

У прикінцевих положеннях зазвичай встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються строки утворення нових органів влади, строки видання законодавства, до якого є відсилання в конституції. Прикінцеві положення найчастіше розміщуються в одній главі з перехідними положеннями, що визначають строки набрання чинності окремими конституційними положеннями, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни попередніх конституційних інститутів новими. Норми перехідних положень часто оформляються не у вигляді статей, а у вигляді параграфів або пунктів, що нумеруються. Конституції можуть включати також інші структурні елементи, що відображають особливості конституційного регулювання у тій чи тій державі. Так, конституції деяких держав (наприклад, Бангладеш, Індії) включають додатки, в яких конкретизуються і уточнюються загальні положення конституцій з певних питань, містяться окремі винятки із загальних правил, встановлених конституцією, здійснюється регулювання окремих часткових питань.

Неписані конституції мають той само обсяг предметів правового регулювання, що й писані, однак їх норми містяться в багатьох різних джерелах права: нормативно-правових актах, судових прецедентах, конституційних звичаях. Неписаними є конституції Великої Британії і Нової Зеландії. До неписаних конституцій відносять також Конституцію Ізраїлю, зміст і обсяг якої складають закони, прийняті на основі звичайної парламентської процедури. Норми законів, які входять до складу неписаних конституцій, є нормами звичайного характеру. Вони не мають найвищої юридичної сили. «Неписана конституція» — умовна назва, оскільки основну частину такої конституції складають правові акти, що мають писану форму. Якщо конституції Великої Британії і Нової Зеландії можна вважати неписаними, оскільки певну їх частину становлять конституційні звичаї, що не мають писаної форми, то Конституція Ізраїлю є писаною у прямому значенні цього слова.

Неписані конституції, попри всю їх складність і невизначеність, мають і певні переваги перед писаними. Вони є досить гнучкими і зручними у практичному відношенні. На відміну від писаних конституцій неписані не потребують складної процедури внесення змін і доповнень.

За способом внесення змін і доповнень конституції поділяються на жорсткі, гнучкі і змішані. Жорсткі конституції змінюються і доповнюються в особливому порядку, складнішому, ніж звичайна законодавча процедура. Порядок зміни і доповнення конституції встановлюється в самій конституції. Правом ініціювати зміни конституції звичайно наділяються парламент і глава держави, в деяких країнах — також певне число виборців (народна конституційна ініціатива).

Абсолютна більшість конституцій є жорсткими. Ступінь жорсткості конституцій є різним і залежить від конкретних способів їх зміни. Найменш жорсткими вважаються ті конституції, що змінюються чи доповнюються парламентом одного скликання кваліфікованою більшістю у ²/₃ голосів від конституційного складу парламенту. Такий порядок встановлено, зокрема, конституціями Португалії, ФРН, більшості держав — колишніх радянських республік. Іноді кваліфікована більшість має становити ³/₄ або ⁴/₅ складу парламенту.

Жорсткішими є конституції, що передбачають повторне прийняття тих само змін і доповнень або одним і тим само складом парламенту з певним проміжком часу (Білорусь, Греція, Естонія, Італія, Литва), або новообраним складом парламенту кваліфікованою більшістю голосів (Норвегія, Фінляндія, Швеція). У Люксембурзі і Нідерландах парламент, який прийняв рішення про зміну конституції, розпускається, а конкретні зміни і доповнення формулює і затверджує новообраний склад парламенту кваліфікованою більшістю у ²/₃ голосів.

Найжорсткішими вважаються ті конституції, зміни і доповнення до яких затверджуються на референдумі, як це відбувається в Ірландії, Іспанії, Швейцарії, Японії та деякі інших державах. Спочатку парламент приймає проект змін і доповнень, а потім вони виносяться на референдум. Однією з найбільш жорстких є Конституція США, основний текст якої залишається незмінним, а конституційні зміни і доповнення вносяться окремими поправками до нього. Проект поправки, схвалений ²/₃ голосів обох палат конгресу або конституційними зборами (конвентом), що скликаються на вимогу законодавчих зібрань ²/₃ штатів, має бути ратифікований або ³/₄ законодавчих зібрань штатів, або ³/₄ конвентів штатів.

Гнучкими є конституції, що змінюються і доповнюються в порядку звичайної законодавчої процедури. Гнучкими є неписані конституції Великої Британії, Нової Зеландії та Ізраїлю.

Конституції деяких держав встановлюють неоднакові процедури внесення змін і доповнень до різних частин та окремих положень конституції: одні статті змінюються у досить складному порядку — аж до винесення проекту змін і доповнень на референдум або ратифікацію суб'єктами федерації, інші статті змінюються у більш спрощеному порядку — аж до звичайної законодавчої процедури. Такі конституції називаються змішаними, оскільки поєднують елементи жорстких і гнучких конституцій. Прикладом змішаної конституції може бути Конституція Індії 1950 року, одні положення якої змінюються парламентом у порядку звичайної законодавчої процедури, інші — на основі кваліфікованої більшості, а зміна найбільш значущих для федерації положень конституції передбачає ратифікацію прийнятого парламентом закону про зміни законодавчими зборами не менш аніж половини штатів до його підписання президентом.

Окремі положення конституцій деяких держав визнаються такими, що не підлягають зміні взагалі. Так, конституції Греції, Італії, Португалії, Франції, Алжиру забороняють скасування республіканської форми правління в цих країнах. Конституції деяких федерацій не допускають зміни федеративної форми державного устрою. Конституція Мексики 1917 року проголошує власну незмінність у цілому, що, однак, не завадило внесенню до неї у наступному змін. З іншого боку, є конституції, які практично перебувають у стані постійної зміни, наприклад Конституція Індії 1950 року, до якої внесено понад 80 поправок.

Конституції Австрії, Іспанії, Португалії, Швейцарії розрізняють загальний перегляд конституційного тексту та його часткові зміни. При цьому зазвичай встановлюється жорсткіший порядок загального перегляду конституції. Іноді можливість повторного перегляду або часткових змін тих само положень конституції припускається лише із закінченням встановленого строку (у Греції і Португалії — п'яти років).У конституціях багатьох держав зроблено застереження про неприпустимість їх зміни під час оголошення надзвичайного або воєнного стану.

Ступінь жорсткості конституції не впливає на її юридичну силу, а лише визначає юридичні можливості її зміни. Надмірна жорсткість конституції може перешкоджати приведенню її положень у відповідність до реального чи бажаного стану речей.

За часом прийняття і тривалістю дії конституції поділяються на старі, нові і новітні. Старими називаються конституції, прийняті в період з кінця XVIII до початку XX ст. Історично першою є Конституція США, прийнята 1787 року. В Європі першою була Конституція Польщі (Ustawa Rzadowa), прийнята 3 травня 1791 року. Третьою у світі і другою в Європі 3 вересня 1791 року конституцію прийняла Франція. У подальшому американська Конституція слугувала моделлю для конституцій держав Латинської Америки (першу з них 1811 року прийняла Венесуела), а французька — для конституцій європейських держав. У цей період були прийняті конституції більшості західноєвропейських держав. Із конституцій цього періоду на сьогодні чинними залишаються конституції США, Норвегії (1814), Нідерландів (1815), Бельгії (1831, 1994 року прийнята нова редакція Конституції), Аргентини (1853, 1994 року — нова редакція), Люксембургу (1868), Австралії (1900) та деякі інші.

Новими вважаються конституції, прийняті в період між; двома світовими війнами, пов'язаний з докорінною зміною політичної карти Європи і виникненням нових держав, де були прийняті конституції. Однією з особливостей конституцій цього періоду, зокрема Веймарської конституції Німеччини 1919 року, є розширення предмета конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. На сьогодні чинними із таких конституцій залишаються конституції Мексики (1917), Австрії (1920), Латвії (1922), Ірландії (1937).

Новітніми вважаються конституції, прийняті після Другої світової війни. Більшість чинних на сьогодні конституцій є новітніми. У цей період були прийняті конституції Ісландії (1944), Франції (1946, 1958), Італії (1947), Японії (1947), ФРН (1949), Греції (1952, 1967, 1975), Данії (1953), Португалії (1976), Іспанії (1978), Туреччини (1982). Було також прийнято нові або суттєво змінено чинні конституції деяких держав Латинської Америки, а також прийнято нові конституції у багатьох країнах Азії і Африки, які звільнилися від колоніальної залежності. Особливу групу новітніх конституцій становлять прийняті в 90-х роках XX ст. основні закони постсоціалістичних держав Центральної і Східної Європи: Болгарії (1991), Румунії (1991), Словаччини (1992), Чехії (1992), колишніх югославських республік Хорватії (1990), Македонії (1991), Словенії (1991), Югославії у складі Сербії і Чорногорії (1992, тепер це окремі держави), Албанії (1998), а також колишніх радянських республік — Естонії (1992), Узбекистану (1992), Литви (1992), Киргизстану (1993), Росії (1993), Білорусі (1994), Молдови (1994), Таджикистану (1994), Азербайджану (1995), Вірменії (1995), Грузії (1995), Казахстану (1995), Туркменістану (1995), України (1996). В Угорщині формально залишається чинною Конституція 1949 року, однак у новій редакції 1990 року. У Польщі 1992 року було прийнято конституційний закон про відносини між законодавчою і виконавчою владою та місцеве самоврядування (так звану малу конституцію), який діяв до прийняття нової Конституції 1997 року. В Латвії було поновлено дію Конституції 1922 року, до якої неодноразово вносилися зміни і доповнення. 1992 року було прийнято Конституцію Монголії. На сьогодні у світі тільки чотири держави продовжують залишатися соціалістичними з відповідними конституціями: Північна Корея (1972), Куба (1976), Китай (1982), В'єтнам (1992).

За строками дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Постійними є конституції, що мають необмежений строк дії. Постійність конституції означає, що в ній не встановлено хронологічних меж її дії. Більшість конституцій є постійними. Тимчасові конституції мають обмежений строк дії. Вони можуть прийматися на встановлений (іноді в тексті конституції) строк або на час до настання заздалегідь визначеної події (як правило, до прийняття постійної конституції). Тимчасовий характер зазвичай мають конституції, прийняті в переломні для історії держави періоди. Такі конституції приймаються без скликання установчих зборів і не виносяться на референдум. Зазвичай вони проголошуються главою держави або новим керівництвом країни після державного перевороту. Тимчасовими конституціями були, наприклад, Тимчасові конституційні положення Португалії 1974 року, Конституційна декларація Єменської Арабської Республіки 1974 року, конституції Об'єднаних Арабських Еміратів 1971 року, Судану 1985 року, Таїланду 1991 року, Південно-Африканської Республіки 1994 року та ін. Деякі тимчасові конституції приймалися на загальнонаціональних конференціях (Ефіопія, Заїр). Як тимчасова 1949 року була прийнята Конституція ФРН, яка діє і досі.

Розрізняють також юридичну і фактичну конституції. Юридична, або формальна, конституція — це система конституційних норм. Фактична, або матеріальна, конституція — це суспільні відносини, врегульовані нормами конституції, тобто реальний порядок здійснення державної влади і забезпечення прав і свобод особи. Юридична конституція є документом, який встановлює те, що повинно бути. Однак практика завжди тією чи тією мірою відрізняється від правових норм, що її регламентують. Реальний порядок здійснення державної влади завжди в чомусь, іноді — істотно, відрізняється від порядку, приписаного юридичною конституцією. Ті положення юридичної конституції, що узгоджуються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, а ті, що не узгоджуються, — фіктивними. В разі істотних розходжень між реальністю і нормами конституції останню називають фіктивною конституцією.

Залежно від форми державного устрою конституції поділяються на унітарні та федеративні, а за типом політичного ре жиму — на демократичні, авторитарні і тоталітарні. Конституції розрізняються також за іншими ознаками. Зокрема, за способом прийняття розрізняють конституції народні (прийняті виборчим корпусом або представницькою установою) та октройовані (уведені виконавчою владою).

Розглянуті положення теорії конституціоналізму є теоретичною основою аналізу Конституції України, конституційного права країни в цілому.

 

 

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: