Українська Народна Республіка

 

Період відродження національної Української держави (1917-1920) (іноді його називають періодом визвольних змагань) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. Правове підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято 10 червня 1917 року. Він розглядався як «статут автономії України», здійснюваної через розмежування компетенції загальноукраїнського представницького органу (Українських Зборів) і центрального російського уряду.

ІІ Універсал, прийнятий 3 липня 1917 року, був своєрідним договором про порозуміння між Центральною Радою і російським Тимчасовим урядом. 20 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла III Універсал, який проголошував побудову стосунків з Росією не на автономних, а на федеративних засадах. Особливо важливе значення мав IV Універсал, прийнятий 22 січня 1918року, який проголосив Україну самостійною народною республікою: «однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

На основі IV Універсалу було розроблено низку політико - правових документів, зокрема Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), прийняту 29 квітня 1918 року. Конституція УНР увібрала в себе основні ідеї західноєвропейського конституціоналізму. Вона юридично оформила незалежну Українську державу, зокрема: проголосила Україну самостійною і суверенною державою; задекларувала належність усієї влади в УНР народові; встановила в УНР парламентарну форму правління та унітарну форму державного устрою з територіальною децентралізацією і широким місцевим самоврядуванням; закріпила поділ влади як принцип організації державної влади; визнала принципи ліберальної концепції прав людини основою взаємовідносин особи з Українською державою.

Конституція УНР не набула чинності у зв'язку із зайняттям у день її прийняття Києва німецькими військами, за підтримки яких П. Скоропадським було вчинено державний переворот. За часів гетьманства П. Скоропадського діяли тимчасові конституційні закони. Особливого значення набула «Грамота для всього українського народу» від 29 квітня 1918 року, яка скасовувала всі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію УНР, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгівлі і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того само дня було прийнято установчий правовий акт «Закони про тимчасовий державний устрій України», який установлював в Україні монархічну форму правління за збереження її унітарного державного устрою. За цим законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і надходили до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був «Верховним Воєводою Української Армії і Флоту»; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав і ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським «Тимчасовий закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України». Конституційні акти П. Скоропадського фактично встановлювали режим особистої влади гетьмана і були кроком назад порівняно з Конституцією УНР.

Боротьба національно-патріотичних сил України проти запровадженого в ній монархічного правління, а також революція в Німеччині у листопаді 1918 року призвели до падіння гетьманату. 15 листопада було розповсюджено відозву до населення, якою офіційно скасовувався гетьманат та встановлювався інститут Директорії у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком, згодом головою Директорії став С. Петлюра. До правових актів Директорії, що мали конституційне значення, належить передусім Декларація Української директорії від 26 грудня 1918 року, яка проголошувала Україну республікою, скасовувала закони та постанови гетьманського уряду, поновлювала дію демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її універсалах. 12 листопада 1920 року було прийнято ще два конституційних закони: «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влади.

Конституційні акти УНР засвідчують, що державотворення в тогочасній Україні відбувалося в руслі європейських демократичних традицій, хоча й не відрізнялося у цьому відношенні якимись особливими досягненнями. «Загалом же, — узагальнює О. М. Мироненко, — конституційна практика періоду визвольних змагань 1917-1920 рр. не збагатила український конституціоналізм жодною діючою небільшовицькою конституцією України як цілісним юридичним актом... Що ж до Конституції УНР, ухваленої 29 квітня 1918 р., то вона, відповідаючи за змістом основним законам європейських і американських держав, по-суті, теж була «октроїруваною», оскільки приймалась на засіданні Малої ради, тобто верхівкою ЦР, не діяла жодного дня і до того ж відразу була грубо порушена обранням президента УНР, про якого у Конституції навіть не згадувалось».

 

Радянська Україна

 

У радянський період було прийнято чотири конституції України — в 1919, 1929, 1937 і 1978 роках. Усі вони істотно відрізнялися як від тих конституційних актів, що приймалися за часів УНР, так і від конституцій західноєвропейських держав. Конституція УСРР, прийнята Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК) у березні 1919 року, стала першим українським чинним основним законом. До утворення СРСР вона була справді основним законом відносно незалежної України, хоча й повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 року.

Конституція визначала УСРР як організацію диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над експлуататорами — капіталістами й поміщиками. Завдання диктатури полягало у здійсненні переходу від капіталізму до соціалізму, після чого диктатура, а згодом і держава взагалі, мали зникнути, поступившись громадському самоврядуванню. Проголошувались скасування приватної власності, влада трудящих, свобода слова, зібрань і союзів для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватись Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами влади трудящих вважались Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів, до компетенції яких входили всі питання загальнодержавного значення. На місцях органами радянської влади вважались з'їзди губернських, повітових та волосних Рад, міські і сільські Ради та створені ними виконавчі комітети. -

До Конституції як окремий розділ включалась Декларація прав та обов'язків трудящого й експлуатованого народу — пристосований до умов УСРР текст Декларації прав трудящого й експлуатованого народу, затвердженої петроградським ВЦВК 3 січня і III Всеросійським з'їздом Рад 18 січня 1918 року. Декларація закріплювала належність влади трудящим, скасовувала приватну власність і експлуатацію людини людиною, запроваджувала робітничий контроль, націоналізацію промисловості, транспорту, банків, озброєння трудящих, трудову повинність, федеративний устрій Радянської держави на принципах вільного самовизначення націй.

Утворення 1922 року Союзу Радянських Республік і прийняття 1924 року Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 року, головним чином пов'язаних із розподілом компетенції, а 15 травня 1929 року XI Всеукраїнським з'їздом Рад була затверджена нова Конституція УСРР. Україна проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян. Перший розділ Конституції становив дещо перероблений текст Декларації прав трудящого й експлуатованого народу, взятий з Конституції УСРР 1919 року. УСРР заявляла про входження до складу СРСР, Конституція закріпила принцип верховенства загальносоюзних органів та загальносоюзного законодавства, що означало фактичну втрату Україною суверенітету.

Центральними органами влади в УСРР, як і за Конституцією 1919 року, залишались Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, ВУЦВК і РНК. „ Створювалась Президія ВУЦВК, до компетенції якої належало. видання Декретів, постанов та розпоряджень і затвердження декретів і постанов РНК. Президія отримувала право скасування будь-яких рішень РНК і наркоматів УСРР та окружних виконкомів. Місцевими органами влади вважались окружні і районні, з'їзди Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів та їх виконкоми, які теж створювали президії. Права і свободи людини, як і раніше, проголошувались лише для трудящих.

Дія Конституції УСРР 1929 року припинилась із затвердженням Надзвичайним XIV Всеукраїнським з'їздом Рад 30 січня 1937 року нової Конституції УРСР, розробленої у відповідності з Конституцією СРСР 1936 року. Нова Конституція проголошувала перемогу соціалізму, непорушність соціалістичних виробничих відносин, морально-політичну єдність українського народу. УРСР визначалась як соціалістична держава робітників і селян, де вся влада належить трудящим міста і села і уособлюється Радами депутатів трудящих. Вищим органом державної влади ставала Верховна Рада УРСР. У період між сесіями Верховної Ради її функції покладались на Президію. Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду Народних Комісарів, як вищий виконавчий і розпорядчий орган. На місцях функції державної влади покладались на обласні, районні, міські, сільські і селищні Ради та їх виконкоми.

Остання українська радянська Конституція була ухвалена на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради України 20 квітня 1978 року. Як і попередні конституції України, вона відтворювала союзну конституцію — на цей раз Конституцію СРСР 1977 року. Нова Конституція України визначала політичну й економічну систему республіки, основні напрями її соціального і культурного розвитку, зовнішньополітичної діяльності, встановлювала рівноправність громадян, права та обов'язки особи, національно-державний та адміністративний устрій, систему Рад народних депутатів, їх компетенцію, функції вищих органів державної влади й управління — Верховної Ради та Ради Міністрів УРСР, систему правосуддя, державного арбітражу і прокуратури, герб, прапор, гімн і столицю республіки, межі дії і порядок зміни Конституції. Новим порівняно з попередніми конституціями стало проголошення УРСР соціалістичною загальнонародною державою, закріплення керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії, яка оголошувалась ядром усієї політичної системи, державних і громадських організацій, визначення подальшого розгортання соціалістичної демократії як основного напряму розвитку політичної системи.

Найважливіша особливість усіх чотирьох радянських конституцій України, як і конституцій СРСР, полягає у запровадженні радянської моделі державного правління, яка характеризується повновладдям рад як представницьких органів державної влади. Інші органи держави вважаються лише органами державного управління, правосуддя, контролю, але не влади. Ради становлять єдину ієрархічну систему представницьких органів влади. Усі виконавчі й судові органи підзвітні і підконтрольні відповідним радам. За радянської моделі організації і функціонування державної влади немає поділу влади і відмінності між державними органами та органами місцевого самоврядування. Реальна влада в радах належить комітетам правлячої Комуністичної партії.

Особливостями радянських конституцій в соціально-економічному відношенні є заперечення ними приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, свободи людини і громадянина, наголошення на соціально-економічних правах і свободах за недооцінки особистих прав і свобод та їх правових гарантій. Конституційно проголошені політичні права і свободи також мали формальний характер, оскільки влада фактично зосереджувалась у руках партійного керівництва. Радянські конституції, отже, стояли осторонь від світових демократичних конституційних процесів. До незаперечних їхніх досягнень належать закріплення і гарантування найважливіших соціально-економічних, соціальних і культурних прав і свобод людини і громадянина — на працю, відпочинок, соціальний захист, охорону здоров'я і медичну допомогу, житло, освіту, участь у культурному житті і користування закладами культури тощо.

 

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: