Статус народного депутата України

Загальна назва особи, яка на тій чи тій підставі є членом парламенту, - «парламентарій». Підставами членства у парламенті можуть бути обрання, призначення, обіймання певної посади на державній службі, наявність дворянського титулу. У різних країнах парламентаріїв називають по-різному: членами парламенту, депутатами, представниками, народними депутатами, народними представниками, конгресменами, сенаторами тощо. Найчастіше обраних членів однопалатних парламентів і нижніх палат двопалатних парламентів називають депутатами або представниками, а членів верхніх палат — сенаторами. В Україні членів парламенту — Верховної Ради України — офіційно називають народними депутатами України.

Правовий статус парламентаріїв визначається конституціями і законами, у тому числі спеціальними законами про такий статус. Основними конституційними принципами статусу парламентаріїв є принципи вільного або імперативного мандата, парламентського індемнітету, парламентського імунітету, несумісності мандата парламентарія з іншими видами діяльності.

Принцип вільного мандата встановлює юридичну незалежність парламентарія від його виборців. Вільний мандат означає, що парламентарій не несе юридичної відповідальності перед виборцями за свою діяльність — не зв'язаний їхніми наказами і не може бути достроково відкликаний ними. Принцип імперативно го мандата (від лат. іmperativus — владний, наказовий), навпаки, встановлює юридичну відповідальність парламентарія перед його виборцями і означає, що він зв'язаний наказами виборців і може бути достроково відкликаний ними.

Практично в усіх демократичних державах використовується принцип вільного мандата. Пов'язано це з тим, що парламентарій розглядається в них як представник усієї нації, а не тільки виборців свого виборчого округу. Він не повинен виступати в парламенті уповноваженим з місцевих справ, а покликаний обстоювати загальнонаціональні інтереси. Принцип імперативного мандата використовується в соціалістичних країнах, деяких колишніх радянських республіках (наприклад, Киргизстані). У демократичних державах імперативним мандатом зазвичай наділяються призначувані члени парламенту. Встановлений деякими конституціями обов'язок депутата перебувати у складі парламентської фракції тієї партії, за списком якої його було обрано до парламенту, не робить його мандат імперативним. Вільний чи імперативний характер мандата парламентарія визначається його юридичними зв'язками з виборцями, а не з партією.

Принцип парламентського (депутатського) індемнітету (від лат. іndemnitas — відшкодування збитків, беззбитковість) є похідним від принципу вільного мандата і означає юридичну невідповідальність парламентарія за його дії як члена парламенту. За змістом цього принципу парламентарій не несе юридичної відповідальності за промови, виступи, висловлювання, запити, голосування, внесення законопроектів і поправок до них, участь у роботі парламентських комітетів і комісій та інші свої дії, безпосередньо пов'язані з парламентською діяльністю, як у період здійснення депутатських повноважень, так і після закінчення їх строку. Передбачається, що парламентарій висловлюється на пленарних засіданнях, в органах парламенту і поза його стінами, голосує, керуючись своїми внутрішніми переконаннями, і за це він не повинен нести ні кримінальної, ні будь-якої іншої формалізованої відповідальності.

В одних країнах парламентський індемнітет діє лише в самому парламенті, в інших поширюється за його межі. У деяких країнах парламентський індемнітет має абсолютний характер — парламентарій не несе юридичної відповідальності за голосування і будь-які висловлювання в парламенті, в інших країнах передбачено відповідальність парламентарія за деякі дії, найчастіше — за наклеп чи образу, вчинені ним на засіданні парламенту.

Парламентський (депутатський) імунітет (від лат. immunitas — звільнення, свобода) — це юридична недоторканність парламентарія. Принцип парламентського імунітету означає, що парламентарій не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди парламенту. У деяких країнах таку згоду може надати керівний орган парламенту, як правило, тільки в період між; сесіями. Цей принцип має на меті забезпечення незалежності парламентарія, унеможливлення тиску на нього шляхом порушення кримінальної справи, затримання чи арешту.

Парламентський імунітет не має абсолютного характеру. Він може поширюватися на увесь час обрання парламентарія (Іспанія, Італія, ФРН) або тільки на період сесії (Японія), а також на час перебування в дорозі на сесію і назад (США). Після закінчення терміну дії парламентського мандата колишній парламентарій може бути притягнений до юридичної, у тому числі до кримінальної, відповідальності за дії, які він вчинив раніше і за які не переслідувався завдяки своїй недоторканності. Практично в усіх країнах парламентарій позбавляється імунітету в разі затримання його на місці скоєння злочину. Арешт парламентарія в такому випадку здійснюється без згоди парламенту.

Правовий статус народного депутата України визначається Конституцією України, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України»» від 22 березня 2001 року та іншими законами, Регламентом Верховної Ради України. Конституція закріплює засади правового статусу народного депутата України. Принципи вільного мандата, депутатського індемнітету та імунітету (терміни «індемнітет» та «імунітет» у конституціях зазвичай не використовуються) закріплено статтею 80 Конституції у такій формі: «Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані».

Принцип вільного мандата семантично точно (дослівно) не визначений у тексті Конституції України, він випливає із конституційно закріпленої юридичної невідповідальності народного депутата України і відсутності в Конституції положень щодо таких складових імперативного мандата, як обов'язок депутата виконувати накази виборців та можливість його відкликання виборцями.

Як видно із тексту статті 80, принципи вільного мандата, депутатського індемнітету та імунітету позначаються у ній одним терміном «депутатська недоторканність». Конституція України закріпила обмежений індемнітет (народні депутати України несуть юридичну відповідальність за образу чи наклеп) і фактично абсолютний імунітет народного депутата України, який означає, зокрема, що він не може бути затриманий навіть на місці скоєння злочину. Такого необмеженого імунітету парламентарія немає у жодній демократичній державі світу.

Наведемо приклади конституційного закріплення парламентського імунітету з відповідними обмеженнями: «Депутат може бути притягнений до відповідальності чи заарештований за кримінально карне діяння лише за згодою Бундестагу, за винятком випадків затримання при вчиненні такого діяння або протягом наступного дня» (ч. 2 ст. 46 Основного Закону ФРН 1949 р.); «Жодний член Парламенту не може бути притягнений до кримінальної відповідальності без дозволу палати, до якої він належить; не може підлягати особистому або домашньому обшуку, не може бути заарештований або іншим чином позбавлений свободи, за винятком випадків виконання остаточного вироку або затримання на місці злочину, щодо якого передбачений обов'язковий арешт» (ч. 2 ст. 68 Конституції Італії 1947 р.); «Жодний член Парламенту за злочини чи проступки не може підлягати арешту і будь-яким іншим заходам, пов'язаним із позбавленням або обмеженням свободи, без дозволу бюро палати, до складу якої він входить. Такий дозвіл не вимагається у випадку затримання на місці вчинення злочину або делікту чи остаточного засудження» (ч. 2 ст. 26 Конституції Франції 1958 р.); «Протягом строку дії мандата депутати і сенатори рівною мірою користуються імунітетом і можуть бути затримані тільки на місці скоєння злочину. їм не може бути висунене обвинувачення і вони не можуть бути притягнені до суду без попереднього дозволу відповідної палати» (ч. 2 ст. 71 Конституції Іспанії 1978 р.); «Протягом строку повноважень Парламенту депутат не може зазнавати переслідування, арешту, тюремному ув'язненню або яких-небудь інших обмежень без дозволу Парламенту…У випадку затримання на місці злочину дозвіл Парламенту не вимагається» (ч. 1, 4 ст. 62 Конституції Греції 1975 р.); «Депутат або сенатор не може бути притягнений до кримінальної відповідальності без згоди палати, членом якої він є. Якщо палата не надасть згоди, кримінальне переслідування виключається назавжди. Депутат або сенатор може бути затриманий, тільки якщо його застали при скоєнні злочину або безпосередньо після його скоєння» (ч. 4, 5 ст. 27 Конституції Чехії 1992 р.).

Подібні положення є в конституціях майже всіх держав світу. У деяких країнах встановлено додаткові обмеження парламентського імунітету. Так, в Австрії імунітет не поширюється на кримінально карні дії, в Білорусі і Казахстані — на тяжкі злочини. У деяких країнах арешт парламентарія і порушення проти нього кримінальної справи без згоди парламенту відбуваються в разі, якщо за вчинені ним дії передбачено кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше шести місяців (Фінляндія), двох років (Швеція), трьох років (Португалія), п'яти років (Македонія, Словенія, Хорватія).

Для демократичних держав характерна тенденція до обмеження парламентського імунітету. Він виник і був необхідний у часи протистояння парламентів і монархів для захисту представників населення від свавілля монархів та підпорядкованих їм державних служб. Позитивну роль інститут парламентського імунітету може відігравати у державах з авторитарним політичним режимом, де захищатиме депутата від кримінального переслідування під вигаданими приводами з боку виконавчої влади. У демократичних державах майже необмежений парламентський імунітет є недоречним і може слугувати прикриттям злочинної діяльності парламентарія, засобом уникнення кримінальної відповідальності. У будь-якому разі конституційні норми про недоторканність парламентарія мають містити застереження хоча б щодо можливості його затримання чи арешту на місці скоєння злочину без чийого б то не було дозволу, інакше парламентарій може стати безкарним навіть у разі скоєння найтяжчого злочину, наприклад, убивства.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України»» на додаток до конституційних встановлює також інші гарантії недоторканності народного депутата України: «Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ч. 2 ст. 27).

Особливості порядку притягнення народного депутата України до відповідальності визначаються Конституцією України, законом про статус народного депутата та Регламентом Верховної Ради України.

Принцип несумісності мандата парламентарія з іншими видами діяльності означає, що парламентарій протягом усього строку його повноважень не може обіймати визначені законом посади. Він має на меті сприяння незалежності парламентарія. У різних країнах принцип несумісності визнається в неоднаковому обсязі. Звичайною є заборона сумісництва членства в обох палатах парламенту, взагалі поєднання двох або більше двох представницьких мандатів. Не припускається поєднання парламентського мандата з постом президента, перебуванням на державній службі і, як правило, з будь-якими іншими посадами поза парламентом, крім тих, що пов'язані з викладацькою, науковою і творчою

діяльністю.

Питання про сумісництво членства в парламенті і в уряді в зарубіжних країнах вирішується по-різному. У президентських республіках несумісність парламентського мандата і членства в уряді зумовлюється жорстким поділом влади, на якому ґрунтується ця форма правління. У парламентарних монархіях і республіках, навпаки, більш-менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні або можуть бути членами парламенту (нижньої палати). Парламентаріям зазвичай також забороняється: перебувати в керівництві приватних і державних підприємств; брати участь в операціях з державним майном; отримувати винагороду, іншу, ніж за викладацьку, наукову і творчу діяльність.

Принцип несумісності мандата народного депутата України з іншими видами діяльності закріплено статтею 78 Конституції України: «Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України».

У наведеній статті закріплено ще один принцип конституційного статусу народного депутата України — здійснення ним своїх повноважень на постійній основі. Цей принцип тісно пов'язаний із принципом несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, випливає із постійного характеру роботи самого парламенту і в конституціях як окремий принцип статусу парламентарія зазвичай не закріплюється.

Конституційний принцип несумісності мандата народного депутата України з іншими видами діяльності конкретизовано Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України»»: «1. Народний депутат не має права: 1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; 2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі; 3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; 4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час; 5) залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю; 6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку. 2. Народний депутат зобов'язаний додержуватись інших вимог та обмежень, які встановлюються законом» (ст. 3).

Складовими правового статусу парламентаріїв є їхні права та обов'язки, що у загальному вигляді визначаються в конституціях і конкретизуються у законах про статус парламентаріїв та регламентах парламентів. Парламентаріям надаються широкі можливості для участі в роботі парламенту та його органів, виконання функцій, зумовлених депутатським мандатом. Найважливішими правами парламентарія є право: ухвального голосу щодо всіх питань, які розглядаються на засіданнях парламенту; брати участь у засіданнях парламенту; вносити законопроекти, законодавчі пропозиції і поправки до законопроектів; виступати в дебатах; бути членом постійних і тимчасових парламентських комітетів і комісій; брати участь у роботі парламентських фракцій; звертатися з депутатськими запитами або зверненнями до президента, глави та членів уряду, органів парламенту, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій. Реалізація парламентарієм його прав значною мірою залежить від становища у парламенті тієї партійної фракції, до якої він належить.

Функції і права народного депутата України визначено Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України»». Стаття 6 «Діяльність народного депутата України у Верховній Раді України» закону передбачає, що народний депутат у порядку, встановленому законом: 1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України; 2) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп); 3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; 4) виконує доручення Верховної Ради України та її органів; 5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України; 6) бере участь у парламентських слуханнях; 7) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також: до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і Регламентом Верховної Ради України. Такі напрями діяльності народного депутата України можна розглядати як його функції.

У законі виокремлено розділ II «Права народного депутата України», який містить три глави з докладним визначенням прав народного депутата: главу 1 «Права народного депутата України у Верховній Раді України», главу 2 «Права народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав», главу 3 «Права народного депутата України у взаємовідносинах із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання».

У законодавстві деяких держав не встановлено обов'язків парламентарія, як таких, що нібито суперечать його вільному мандату. Вважається, що права парламентарія є водночас і його моральними обов'язками. За такого підходу парламентарій, отже, зобов'язаний: брати участь у засіданнях парламенту, вносити законопроекти, виступати в дебатах тощо. Конституції і закони більшості держав більш-менш чітко, а іноді й досить докладно, визначають обов'язки парламентарія. Обов'язки народного депутата України докладно визначаються Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України»» (розділ III «Обов’язки народного депутата України»). В основному вони збігаються з його функціями.

Закон містить розділ IV «Основні гарантії діяльності народного депутата України» з такими статтями: 26. Непорушність повноважень народного депутата України; 27. Недоторканність народного депутата України; 28. Забезпечення народному депутату України умов для виконання депутатських повноважень; 29. Звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори; ЗО. Державне страхування народного депутата України; 31. Забезпечення народному депутату України умов для підвищення професійного рівня; 32. Фінансування видатків, пов'язаних з депутатською діяльністю; 33. Фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення народного депутата України; 34. Помічники-консультанти народного депутата України; 35. Забезпечення народних депутатів України жилими приміщеннями.

Стаття 20 «Гарантії трудових прав народного депутата України» закону, зокрема, передбачає, що: народному депутату після закінчення строку його повноважень, а також у разі дострокового їх припинення за особистою заявою про складення ним депутатських повноважень надається попередня робота (посада), а в разі неможливості цього — він зараховується до резерву кадрів Головного управління державної служби України; Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації — не більше двох років після закінчення строку повноважень народного депутата. У разі неможливості працевлаштування (? ) після зазначеного строку за колишнім народним депутатом зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50 відсотків заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за умови, що трудовий стаж його перевищує 25 років для чоловіків і 20 років для жінок (ч. 4, 5).

Зазначені статті дозволяють виокремити ще один принцип конституційно-правового статусу народного депутата України — принцип гарантування депутатської діяльності і водночас зробити висновок, що ті, хто перебуває при владі, як і раніше, встановлюють для себе різноманітні пільги за рахунок платників податків.

Матеріальні гарантії депутатської діяльності тією чи тією мірою передбачаються законодавством зарубіжних держав. Однак у демократичних державах питання медичного, соціально-побутового, житлового забезпечення парламентаріїв, їх працевлаштування після закінчення строку повноважень не є предметом державної опіки. Кожний парламентарій вирішує такі питання самостійно, виходячи з отримуваної винагороди та власних можливостей.

Вільний мандат і юридична невідповідальність (індемнітет) парламентарія породжують проблему спрямованості його дій у парламенті. Згідно з ідеями вільного мандата і парламентського індемнітету парламентарій нікому не підкоряється, він є представником усієї нації, який у парламенті обстоює загальнонаціональні інтереси, керуючись своїми внутрішніми переконаннями і власним сумлінням, тобто, діючи на власний розсуд. Однак на власний розсуд людина діє передусім у власних інтересах. Це саме робитиме і парламентарій, якщо його дії не підпорядкувати якійсь загальній волі, загальним інтересам. Виразниками загальних інтересів, як інтересів великих соціальних груп, у сучасному суспільстві є політичні партії. Вони виступають основними суб'єктами виборчого процесу і парламентської діяльності. Зазвичай на парламентських виборах кандидати балотуються як представники певних політичних партій. Відповідно, у разі обрання вони входять до парламентської фракції відповідної партії і дотримуються вимог партійної дисципліни, у тому числі позиції фракції з того чи того питання, що розглядається і вирішується на пленарному засіданні парламенту.

Є дві основні моделі відносин у парламентській фракції — британська та американська. Британська модель, що поширена в країнах Західної Європи, характеризується тісними зв'язками членів фракції і жорстким підпорядкуванням їх партійній дисципліні. За цієї моделі парламентарій обстоює в парламенті позицію фракції з того чи того питання, діє (висловлюється і голосує) так, як йому велить фракція. Американська модель передбачає менш тісні партійні зв'язки парламентаріїв, їх волевиявлення при прийнятті парламентських рішень не завжди зумовлюється партійною належністю. Парламентарні і змішана республіканська форми правління, за яких уряд формується парламентом або за його участю і несе перед ним політичну відповідальність, передбачають британську модель відносин у парламентській фракції. Інакше ні парламент, ні уряд не зможуть ефективно працювати. За відсутності жорсткої партійної дисципліни у фракціях у парламенті важко формується постійно діюча більшість, на яку міг би спиратися уряд, останній часто змінюється, позиція парламенту з тих чи тих питань є не прогнозованою, рішення приймаються ситуативною, тобто випадковою, більшістю, а пленарні засідання нагадують перманентний мітинг, на якому без будь-якої відповідальності виступають усі бажаючі парламентарії.

Американська модель відносин у парламентській фракції може бути придатною для президентської республіки, де уряд формується позапарламентським способом і не несе політичної відповідальності перед парламентом, однак за парламентарних і змішаної республіканської форм правління вона неприйнятна. Особливо негативними за своїми наслідками для парламенту, уряду, всієї організації державної влади, суспільства в цілому є вільні переходи парламентаріїв з однієї парламентської фракції до іншої, що набули масового характеру. Такі переходи призводять до зникнення раніше утворених і виникнення нових фракцій, зміни фракційної структури парламенту, складу парламентської більшості, якщо вона взагалі існує, а відтак знімають питання про відповідальність представлених у парламенті політичних партій перед виборцями. Не зв'язаний партійною дисципліною парламентарій може використовувати депутатський мандат у власних інтересах і навіть приторговувати ним, виручаючи кошти за перехід до тієї чи тієї фракції або за голосування на замовлення тим чи іншим чином.

У зарубіжних країнах використовуються різні засоби впливу на парламентарія, підпорядкування його партійній дисципліні, попри те, що він має вільний мандат. У науці конституційного права для позначення виходу парламентарія з однієї фракції і переходу до іншої використовується спеціальний термін — «дефекція», що у перекладі з англійської мови (defection) означає «відступництво». Вже саме використання слова з таким негативним " значенням означає громадський осуд міжфракційного переходу і слугує моральним застереженням від нього. Парламентарій, який вийшов із фракції політичної партії, за списком якої чи від якої він балотувався на парламентських виборах, сприймається громадськістю як людина, що зробила негідний вчинок, як політик він втрачає довіру. У багатьох країнах на наступних парламентських виборах жодна із партій не захоче включити такого вихідця до свого виборчого списку.

У деяких країнах крім моральних діють досить жорсткі юридичні застереження проти міжфракційних переходів. Вихід із фракції, як такий, не забороняється, але тягне негативні наслідки для вихідця. Одним із таких наслідків є заборона входження вихідця до іншої фракції. Позафракційний парламентарій у такому разі втрачає можливість впливати на парламентські рішення через фракцію, його окремий голос нічого у парламенті не вирішує. У деяких країнах — Індії, Португалії, Туреччині — парламентарій втрачає депутатський мандат, якщо він був обраний до парламенту від однієї партії, а перейшов до іншої.

Різні засоби юридичного і партійного впливу на парламентаріїв сприяють зміцненню фракційної дисципліни, структуруванню парламенту і підвищенню ефективності його роботи. Тривалий час в Україні таких засобів не було. Виборчі системи, за якими відбувалися вибори до Верховної Ради України, сприяли потраплянню до неї представників багатьох політичних партій і позапартійних кандидатів. Вони не підпорядковувалися партійній дисципліні і могли вільно переходити із однієї депутатської фракції до іншої, причому за один строк повноважень парламенту відбувалися сотні таких пе-.реходів. Це ускладнювало структурування Верховної Ради України, унеможливлювало утворення у ній постійно діючої більшості, утруднювало прийняття рішень, створювало умови для використання депутатського мандата у власних інтересах, по суті, спотворювало саме народне представництво. Конституційні зміни від 8 грудня 2004 року передбачають певні застереження від таких переходів.

За загальним правилом, повноваження парламентарія починаються з моменту складення ним присяги. Конституція України встановила: «Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників». Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги» (ст. 79).

Припиняються повноваження парламентарія у з в'язку з припиненням повноважень парламенту (палати) або закінченням строку, на який його було обрано (у разі часткового оновлення складу палати). Конституції визначають також різні підстави дострокового припинення повноважень парламентарія. Згідно з Конституцією України «Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто; 6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції; 7) його смерті. Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті — судом. У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України — з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть» (ч. 1-5 ст. 81).

Пункти 5 і 6 цієї статті внесено до Конституції України змінами від 8 грудня 2004 року. Обидва вони сприятимуть структуруванню і підвищенню ефективності роботи Верховної Ради України. Перший — як застереження від порушення конституційного принципу несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, другий — як застереження від міжфракційних переходів, засіб підпорядкування народного депутата України партійній (фракційній) дисципліні. Конституція передбачає, що «У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення» (ч. 6 ст. 81).

Обов'язок народного депутата України перебувати у складі депутатської фракції тієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), від якої його було обрано до Верховної Ради України, і можливість дострокового припинення його повноважень у разі невходження до депутатської фракції чи виходу з неї не робить мандат народного депутата України імперативним. По-перше, тому, що вільний характер мандата народного депутата України визначається його правовими з в'язками з виборцями (він не зобов'язаний виконувати їхні накази і не може бути відкликаний ними) і не звільняє його від відповідальності перед партією. По-друге, народний депутат сам вирішує питання про входження до складу депутатської фракції чи виходу з неї і тим самим — питання про дострокове припинення його повноважень. Імперативності мандату народного депутата України надавала б можливість дострокового припинення його повноважень у разі виключення із депутатської фракції за її рішенням, однак відповідне положення не знайшло відображення у Конституції України.

⇐ Предыдущая45464748495051525354Следующая ⇒

Поделиться: