Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология
Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии


Структура Верховної Ради України



 

Визначальною характеристикою структури парламентів є їх однопалатність або двопалатність. Парламенти одних країн є однопалатними, інших — складаються із двох палат: нижньої і верхньої, які в деяких країнах називаються, відповідно, першою і другою(або навпаки). Визначення палат парламенту як верхньої і нижньої не означає наявності підпорядкування однієї палати іншій. Обидві палати є незалежними одна щодо одної і самостійно виконують визначені конституцією функції і повноваження. Частина українських політиків і науковців висловлюються на користь впровадження в Україні двопалатного парламенту. Як уже зазначалось, питання про необхідність формування двопалатного парламенту в Україні у 2000 році виносилось на всеукраїнський референдум і було підтримане виборцями. Питання про переваги і недоліки двопалатності, або бікамералізму (від лат. bis — двічі), тривалий час є предметом наукових дискусій і потребує більш-менш докладного розгляду.

Двопалатна структура парламентів спочатку формувалася для Представництва аристократії. Членство знаті в представницьких установах заперечувалося у період революцій кінця XVIII ст., коли утворювалися однопалатні парламенти, що, на думку революціонерів, були краще пристосовані для революційної творчості. Однак при цьому з'ясувалося, що зосередження в однопалатних парламентах усієї законодавчої і в цілому — державної — влади призвело до їхнього некомпетентного і деспотичного правління. Такі парламенти не тільки перебирали на себе всю повноту державної влади, а й намагалися втручатися у вирішення навіть побутових питань. Тому натомість однопалатних стали утворюватися двопалатні парламенти, а в США було впроваджено інститут президентства як найважливішу противагу Конгресу.

Перевага двопалатності вбачалася в тому, що верхня палата, членство в якій відповідає жорсткішим вимогам, аніж; членство в нижній, стримуватиме нижню палату від не виважених, поспішних та емоційних рішень. Таким чином, історично сформувались спершу дві основні причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат. З поширенням федеративної форми державного устрою до них додалася ще й третя причина — необхідність представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах. На сьогодні двопалатні парламенти діють у 17 із 22 федеративних держав. Федеративними державами, де немає верхніх палат, є Коморські Острови, Об'єднані Арабські Емірати, Сент-Крістофер-Невіс-Ангілья, Танзанія, Федеративні Штати Мікронезії.

Наявність верхньої палати для представництва інтересів суб'єктів є однією із типових ознак федерацій. Характерною ж ознакою унітарних держав є однопалатний парламент. На кінець 1996 року двопалатні парламенти діяли лише в 40 із 150, тобто у 26 відсотках, унітарних держав. Досконалий механізм стримувань і противаг у системі поділу влади, регулярні демократичні вибори, розвинена багатопартійність, посилення впливу політичних партій в парламентах стали засторогою від «парламентського деспотизму», в результаті чого відпала необхідність у верхній палаті. У післявоєнний період двопалатна система була ліквідована в Греції, Данії, Португалії, Швеції, Новій Зеландії.

Двопалатні парламенти були утворені в деяких унітарних постсоціалістичних державах — Польщі, Румунії, Чехії, а також у Словенії і Хорватії, що виникли в результаті розпаду СФРЮ. У колишніх радянських республіках, що стали незалежними державами, бікамералізм було запроваджено спершу в Росії, яка є федеративною державою, і Білорусі, а потім — у Казахстані й Узбекистані. У Киргизстані парламент спершу був однопалатним, потім — двопалатним і знову однопалатним. Не останню роль у впровадженні бікамералізму в постсоціалістичних державах, у тому числі тих, що утворились на території колишньої Югославії, відіграло прагнення правлячих сил застрахуватись від можливого комуністичного реваншу. За допомогою верхньої палати можна було б нейтралізувати або істотно обмежити політичний вплив лівих сил у разі перемоги їх на виборах до нижньої палати парламенту. Однією з реальних (але не декларованих) причин впровадження бікамералізму в унітарній державі може бути (і нерідко є) прагнення глави держави через верхню палату впливати на нижню і на законодавство в цілому.

На сьогодні основною підставою бікамералізму в унітарних державах є захист суспільно-політичного ладу, наявної політичної системи, політичної стабільності в державі і сталості її політичного курсу від тимчасових змін суспільних настроїв і ситуативних коливань громадської думки під час виборів до нижньої палати парламенту. Проте сама по собі наявність верхньої палати не гарантує виконання нею цього завдання. Ще зовсім недавно, перемагаючи на виборах до нижньої палати парламенту, ліві сили, наприклад, соціалісти і комуністи у Франції чи лейбористи у Великій Британії, на власний розсуд здійснювали широкомасштабні і не завжди вдалі соціально-економічні перетворення, зокрема націоналізацію, попри наявність у цих країнах верхніх палат — демократично формованого Сенату та аристократичної Палати Лордів.

Серед переваг бікамералізму нерідко називають те, що він сприяє більшій виваженості рішень парламенту, кращій якості прийнятих ним законів. Із цим можна погодитись, хоча така перевага реалізується зовсім не автоматично, а вимагає, зокрема, щоб верхня палата: була сильною, тобто щоб її заперечення щодо законопроекту не могли бути подолані нижньою палатою повторним голосуванням за законопроект; мала інший, аніж нижня палата, політичний склад, для чого обидві палати мають формуватися різними способами, в різний час і мати різні строки повноважень. Дотримання цих та інших вимог саме по собі не є гарантією ефективної роботи парламенту. Однак впровадження верхньої палати завжди гарантує значне ускладнення і затягування у часі законодавчого процесу, оскільки сама процедура прийняття закону (від внесення законопроекту і до прийняття його у третьому читанні і в цілому) відбувається двічі — спочатку в одній палаті, потім в іншій. Багато часу вимагає узгодження змісту законопроекту і доведення його до прийнятного для обох палат варіанту. Лобіювання того чи того законопроекту, а значить, підкуп парламентаріїв, тиск на них, також: здійснюватиметься в обох палатах. Через спротив верхньої палати частина законопроектів взагалі не будуть прийняті. До наявних суперечностей між: гілками влади, зумовлених необхідністю її поділу, додається ще одна суперечність — між палатами парламенту, оскільки верхня і нижня палата мають відрізнятися за своїм політичним складом. Загострення цієї суперечності може призвести взагалі до блокування законодавчого процесу.

Оскільки в Україні: державний устрій є унітарним і немає необхідності у представництві в парламенті суб'єктів федерації; відсутня потреба у стриманні радикалізму політичних сил, які прийдуть до влади за результатами чергових виборів, бо прихід до влади радикальних сил (націоналістів чи комуністів) не передбачається; є потреба у прийнятті великої кількості законів, оновленні значного обсягу законодавства; влада здійснюється через протистояння політичних сил, то впровадження у ній верхньої палати парламенту є недоцільним, як таке, що не тільки загальмує законодавчий процес, а й може взагалі паралізувати законотворчу діяльність.

Способи формування парламентів, основні елементи їх структури, порядок прийняття законів встановлюються конституціями. Внутрішня організація і порядок діяльності парламентів докладно визначаються їх регламентами. Прийняття такого регламенту, як правило, належить до виняткової компетенції парламенту. За своєю юридичною природою регламент парламенту належить до нормативно-правових актів, але зазвичай не є законом.

Перший Регламент Верховної Ради України був уведений в дію Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Регламенту Верховної Ради України» від 27 липня 1994 року. У зв'язку із тим, що конституційні зміни від 8 грудня 2004 року передбачили суттєві зміни у внутрішній організації і порядку діяльності Верховної Ради України, Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Регламенту Верховної Ради України» від 16 березня 2006 року був уведений в дію новий Регламент Верховної Ради України. Регламент встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок | здійснення контрольних функцій Верховної Ради України.

Конституція України спершу передбачала Регламент Верховної Ради України у формі закону (ч. 5 ст. 82, ч. З ст. 88), конституційні зміни такого закону не передбачають. Уведення регламенту постановою парламенту не потребує його підписання главою держави і тим самим унеможливлює вплив глави держави на визначення внутрішньої організації і порядку діяльності парламенту.

Згідно з конституціями і регламентами найважливішими елементами структури парламентів є їхні керівні органи, парламентські комітети (комісії) і парламентські фракції. У двопалатних парламентах такі органи утворюються в кожній із палат.

Керівництво парламентом (палатою) може здійснюватись або одноособово його головою, якого в англомовних країнах називають спікером (англ. speaker — той, хто говорить, оратор, від speak — говорити), або колегіальним органом — бюро, комітетом, президією, конференцією тощо. Голова парламенту має одного або кількох заступників. Голова нижньої палати, його заступники, колегіальний керівний орган обираються самою палатою після парламентських виборів. Зазвичай головою парламенту обирається один із лідерів парламентської фракції тієї політичної партії, яка за результатами виборів отримала найбільше депутатських мандатів. Заступниками голови обираються представники менших за кількістю депутатських мандатів фракцій. У більшості країн вважається, що голова парламенту має бути політично нейтральним, у деяких країнах він призупиняє членство в партії на час головування. У багатьох країнах голова парламенту бере участь у голосуванні тільки у разі, коли голоси розподілилися порівну, — тоді його голос дає перевагу.

Компетенція голови парламенту або колегіального керівного органу парламенту поширюється на всі аспекти парламентської діяльності. Голова парламенту забезпечує організацію роботи парламенту — веде пленарні засідання, представляє парламент у відносинах з іншими державними органами, в міжнародних зносинах, встановлює на основі регламенту процедури обговорення питань і порядок голосування, координує роботу парламентських органів, відає бюджетом парламенту, керує роботою апарату парламенту тощо.

Основи правового статусу Голови Верховної Ради України визначаються Конституцією України, порядок здійснення ним конституційних повноважень встановлено Регламентом Верховної Ради України. Згідно зі статтею 88 Конституції України «Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад. Голова Верховної Ради України: 1) веде засідання Верховної Ради України; 2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України; 4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; 5) організовує роботу апарату Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України».

Згідно з Регламентом Голова Верховної Ради України обирається Верховною Радою України на строк її повноважень з числа народних депутатів. Кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України пропонуються на пленарному засіданні Верховної Ради України депутатськими фракціями, народними депутатами. Народний депутат може запропонувати для обрання свою кандидатуру. Кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України виступають на пленарному засіданні в порядку внесення їх кандидатур з доповідями щодо програм своєї майбутньої діяльності. Після заслуховування доповідей кандидатів на посаду Голови Верховної Ради України проводиться обговорення цих кандидатур. Рішення щодо кандидатур на посаду Голови Верховної Ради України приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Обраним Головою Верховної Ради України вважається кандидат на посаду, який отримав більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України може бути обраний у списку одночасно із Першим заступником і заступником голови Верховної Ради України (п. 1, 2 ст. 69, п. 1, 2, 5, 6, 8 ст. 70).

Парламентські комітети є найважливішими елементами структури парламенту. їх основною функцією є попередній розгляд законопроектів та проектів інших актів, що приймаються парламентом. У багатьох країнах такі елементи структури парламентів називаються комісіями. Іноді у парламенті утворюються і комітети, і комісії, що певним чином між собою різняться. За наявності комітетів комісії, як правило, мають вузькоспеціалізований або тимчасовий характер.

Парламентські комітети формуються різними способами. В одних країнах їх склад обирається парламентом, в інших — призначається головою парламенту з урахуванням пропозицій парламентських фракцій, у третіх — визначається спеціальною відбірковою комісією парламенту. У більшості країн парламентарій може входити до складу тільки одного постійного парламентського комітету, в деяких — більш як одного. За будь-якого способу формування комітетів їх склад відбиває співвідношення у парламенті партійно-політичних сил.

Залежно від строку повноважень та обсягу компетенції парламентські комітети поділяються на постійні і тимчасові, іноді тимчасові утворення називаються комісіями. Постійні комітети утворюються на увесь строк повноважень парламенту. Як правило, постійні комітети мають профільний характер, їх система певною мірою відповідає галузевій системі міністерств, діяльність яких підконтрольна комітетам. Утворюються, наприклад, комітети з питань промислової, аграрної, соціальної політики, транспорту, освіти, охорони здоров'я тощо. Обов'язковими є постійні комітети у закордонних справах, з питань фінансів і бюджету, оборони і безпеки, організації роботи самого парламенту — процедури, регламенту, депутатської етики. У постійних комітетах можуть утворюватися спеціалізовані підкомітети.

Парламентський комітет очолює його голова, в якого є один або кілька заступників. Голова постійного комітету може обиратися парламентом або тільки членами комітету. Зазвичай головами постійних комітетів стають представники парламентської більшості, іноді посади голів комітетів розподіляються за домовленістю між; парламентськими фракціями. Законодавство деяких держав закріплює певні постійні комітети за опозицією. Зазвичай це комітети з питань парламентського регламенту і депутатської етики, бюджету, свободи слова і засобів масової інформації, керівництво якими дозволяє опозиції контролювати діяльність парламентської правлячої більшості.

Тимчасові парламентські комітети чи комісії поділяються на спеціальні і слідчі. Перші утворюються зазвичай для підготовки до розгляду на пленарному засіданні парламенту якогось питання, найчастіше — конкретного законопроекту, а другі — для проведення розслідувань із суспільно значущих питань у межах компетенції парламенту. Після вирішення відповідних питань повноваження і діяльність тимчасових комітетів (комісій) припиняються.

Організація, повноваження та порядок діяльності парламентських комітетів визначаються регламентом парламенту, іноді — спеціальним законом про парламентські комітети. Окремі норми про парламентські комітети можуть міститися в конституціях.

Засади правового статусу комітетів, тимчасових спеціаль них і тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України визначаються Конституцією України: «Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів. Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду. Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом» (ст. 89).

Конституційні положення щодо комітетів Верховної Ради України докладно конкретизовано у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про комітети Верховної Ради України»» від 22 грудня 2005 року. Закон України «Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України» був прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 2000 року, але його не підписав Президент України і він не набрав чинності.

Згідно із Законом України«Про внесення змін до Закону України «Про комітети Верховної Ради України»» комітет Верховної Ради України — «орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій» (ч. 1 ст. 1). Верховна Рада України затверджує кількість комітетів, їх назви та предмети відання. Кількість комітетів, їх назви та предмети відання можуть бути змінені за рішенням Верховної Ради України нового скликання до вирішення питання про формування персонального складу комітетів. Порядок підготовки і розгляду Верховною Радою України питань про утворення, ліквідацію комітетів, зміну їх назв чи предметів відання, обрання, зміни їх керівництва та персонального складу визначається на основі Конституції України законом про комітети Верховної Ради України (ч. 1, 5 ст. 5) та Регламентом Верховної Ради України.

Персональний склад комітетів формується Верховною Радою України нового скликання шляхом обрання голів, перших заступників, заступників голів, секретарів та членів комітетів. Обрання народних депутатів України до складу комітетів здійснюється на основі пропозицій депутатських фракцій, внесених з дотриманням квот, визначених Регламентом Верховної Ради України. Голови комітетів, перші заступники, заступники та секретарі комітетів не можуть бути одночасно керівниками депутатських фракцій. Голова комітету, його перший заступник та секретар комітету не можуть бути членами однієї фракції. До складу комітетів не можуть бути обрані Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради України (ч. 1, 2, 4-6 ст. 6).

У складі Верховної Ради України п'ятого скликання (обраної 26 березня 2006 року) було утворено 26 комітетів з питань: правової політики; правосуддя; державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування; законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; боротьби з організованою злочинністю і корупцією; національної безпеки і оборони; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; європейської інтеграції; Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України; бюджету; фінансів і банківської діяльності; економічної політики; промислової і регуляторної політики та підприємництва; паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки; будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства; транспорту і зв'язку; аграрної політики та земельних відносин; екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; науки і освіти; охорони здоров'я; культури і духовності; сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму; свободи слова та інформації; соціальної політики та праці; а також комітети у закордонних справах, у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Крім комітетів було утворено також Спеціальну контрольну комісію Верховної Ради України з питань приватизації.

Формами роботи комітетів є засідання, слухання в комітетах (ч. 1 ст. 42). За результатами розгляду питань на засіданнях комітетів приймаються: 1) рішення — з організаційних питань; 2) висновки — у випадках, передбачених законом чи Регламентом Верховної Ради України; 3) рекомендації — щодо контрольної діяльності комітетів; щодо осіб, які пропонуються для обрання, призначення, надання згоди на призначення чи звільнення Верховною Радою України; щодо результатів слухання у комітетах (ст. 49).

Парламентська (депутатська) фракція — це об'єднання парламентаріїв на основі їхньої партійної належності. Парламентські фракції зазвичай формуються із членів однієї політичної партії, представленої у парламенті, можливе утворення спільної фракції із представників кількох ідеологічно і політично близьких партій. Парламентські фракції є одним з найважливіших елементів структури палат парламентів. їх існування визнається конституціями багатьох держав. Порядок утворення і права фракцій визначаються регламентами парламентів. Регламенти зазвичай встановлюють нижню межу чисельності фракції, за якої вона може існувати. У нижніх палатах вона становить: у Бельгії — три парламентарії, Австрії і Швейцарії — п'ять, Грузії — десять, ФРН — п'ятнадцять, Росії — тридцять п'ять парламентаріїв, у Бразилії — десять відсотків складу палати, Індії — п'ятнадцять відсотків. У Франції мінімальна чисельність фракції у нижній палаті становить чотирнадцять парламентаріїв, у верхній — тридцять, в Італії — відповідно десять і двадцять парламентаріїв. Встановлення нижньої межі чисельності фракції пов'язано з потребами структурування парламенту та забезпечення його працездатності.

Парламентська фракція зв'язана партійною дисципліною. Вона формує свій керівний орган — правління, виконавчий комітет, бюро тощо, до складу якого входять лідери партії, парламентські організатори («батоги»), секретарі та ін. Великі фракції можуть поділятися на групи або секції. Для вивчення питань поточної парламентської роботи, окремих законопроектів, що виносяться на розгляд парламенту, у фракціях можуть утворюватись тимчасові робочі групи. Вищим керівним органом фракції є загальні збори або конференція її членів. Лідер партії зазвичай є водночас і керівником фракції, іноді ці функції покладаються на різних парламентаріїв. У деяких країнах парламентська фракція фактично є керівним ядром і реальним керівництвом відповідної партії. Керівник фракції визначає політику фракції і партії в цілому, забезпечує єдність фракції, пропонує кандидатури від неї до органів палати, підтримує зв'язок з головою парламенту, главою держави, урядом, різними посадовими особами. У багатьох парламентах утворюються спеціальні органи, що об'єднують лідерів фракцій для підготовки парламентських рішень. Фракції пропорційно представлені в комітетах і комісіях парламенту, розподіляють між; собою посади їх голів.

Парламентські фракції справляють великий вплив на роботу парламенту — формування порядку денного пленарних засідань, спрямованість дебатів, голосування, використання різних форм контролю за діяльністю уряду. На рівні фракцій ведуться переговори про формування уряду. Роль фракцій конкретних партій у парламенті залежить від їх чисельності. Найбільші можливості впливати на роботу парламенту й уряду мають ті фракції, що входять до парламентської більшості. Невеликі за чисельним складом фракції впливають на роботу парламенту й уряду передусім тією мірою, якою їхні позиції збігаються з позиціями більшості. Зазвичай представник найбільшої фракції обирається головою парламенту, його заступники представляють інші великі фракції. Завдяки парламентським фракціям робота парламенту стає одним із видів партійно-політичної діяльності. Партії, що формують уряд, несуть відповідальність перед виборцями за його діяльність. Крім парламентських фракцій у парламентах деяких країн утворюються також депутатські групи, що є об'єднаннями парламентаріїв, які не входять до складу фракцій.

Організація, повноваження та порядок діяльності депутатських фракцій у Верховній Раді України визначається її Регламентом. Згідно з Регламентом депутатські фракції формуються на першій сесії Верховної Ради України нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України, створення органів Верховної Ради України. Депутатські фракції формуються на партійній основі народними депутатами, обраними за списком політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів отримали депутатські мандати. Політична партія (виборчий блок політичних партій) має право формувати у Верховній Раді України лише одну депутатську фракцію.

Мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської фракції повинна становити не менше мінімальної кількості депутатських мандатів, отриманих відповідними політичними партіями (виборчими блоками політичних партій) за результатами виборів. Народний депутат може входити до складу лише депутатської фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за виборчим списком якої його обрано. Кожна депутатська фракція реєструється в апараті Верховної Ради України. Умовою реєстрації є надходження до апарату Верховної Ради України підписаного особисто кожним народним депутатом, який увійшов до складу депутатської фракції, письмового повідомлення про сформування депутатської фракції. У письмовому повідомленні зазначаються назва депутатської фракції, її персональний склад та партійна належність членів депутатської фракції, а також: прізвища голови депутатської фракції та заступників голови депутатської фракції з розрахунку не більше одного на 15 членів депутатської фракції. Повна та скорочена назва депутатської фракції має збігатися з назвою відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій).

Депутатська фракція, склад якої стає меншим від необхідної мінімальної кількості народних депутатів (мінімальної кількості депутатських мандатів, отриманих відповідними політичними партіями чи виборчими блоками політичних партій за результатами виборів), через 15 днів після дня настання такого факту оголошується Головою Верховної Ради України розпущеною.

Конституція України спершу не містила положень про депутатські фракції. Конституційні зміни від 8 грудня 2004 року передбачають формування у Верховній Раді України коаліції депу татських фракцій як парламентської більшості — основи формування Кабінету Міністрів України: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України» (ч. 6-9 ст. 83).

Внесені до Конституції України зміни також передбачають, що «Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією» (ч. 10 ст. 83).

Таким чином, основними елементами структури Верховної Ради України є: керівний орган у складі Голови, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України; комітети; тимчасові спеціальні комісії і тимчасові слідчі комісії (у разі їх створення); депутатські фракції; коаліція депутатських фракцій.


Поделиться:



Последнее изменение этой страницы: 2019-04-09; Просмотров: 277; Нарушение авторского права страницы


lektsia.com 2007 - 2024 год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! (0.035 с.)
Главная | Случайная страница | Обратная связь