Політичний і державний режими в Україні

Якщо форми державного правління є способами організації державної влади, то політичні і державні режими є способами її функціонування. Зі змістовного боку вони є системами методів і засобів здійснення влади. За одних і тих самих форм правління політичні режими можуть бути істотно відмінними. Близькі за загальними визначеннями поняття «політичний режим» і «державний режим» розкривають різні аспекти механізму здійснення державної влади.

 

Політичні режими

 

Політичний режим — це система методів і засобів здійснення політичної влади в державі. На відміну від державного режиму, який характеризує здійснення тільки державної влади, політичний режим є комплексною характеристикою, що виходить за межі держави як інституту й охоплює також; інші політичні інститути — політичні партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У цьому значенні політичний режим виступає як функціональний аспект політичної системи суспільства в цілому, тоді як державний режим характеризує функціонування лише держави.

Політичний режим характеризується такими основними ознаками: спосіб формування органів державної влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади (наявність чи відсутність поділу влади), органів державної влади та органів місцевого самоврядування; становище і роль політичних партій і громадських організацій у суспільстві; реальність прав і свобод індивідів; роль ідеології в суспільстві. За відмінностями між цими ознаками розрізняються різні типи політичних режимів. Найпоширенішим є поділ політичних режимів на демократичні й недемократичні. Останні, своєю чергою, поділяються на тоталітарні й авторитарні.

Тоталітарний політичний режим (тоталітаризм) (від лат. totalis — увесь, цілий, повний) характеризується всеосяжним (повним, тотальним) одержавленням суспільного і приватного життя і здійсненням державної влади з опорою на систематичне використання насильства. За тоталітаризму держава здійснює тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя й за особистим життям індивідів і насильницькими методами та засобами примушує до виконання її владної волі.

Основні ознаки тоталітарного політичного режиму: формування органів державної влади недемократичним шляхом, вибори, що проводяться, мають формальний характер; відсутність поділу державної влади, жорстка централізація влади за відсутності місцевого самоврядування і фактичного зосередження влади в руках керівництва однієї політичної партії; єдина масова політична партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії над громадськими організаціями і засобами масової інформації; формальне проголошення прав і свобод людини і громадянина за фактичного ігнорування особистих, відсутності механізмів реалізації політичних і наголошення на забезпеченні соціально-економічних і соціальних прав і свобод; централізоване управління всією економікою; офіційна (державна) ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; система жорсткого поліцейського контролю над громадянами з використанням фізичного і психологічного впливу.

Тоталітарними політичними режимами вважаються фашизм і комунізм, а класичними тоталітарними державами — фашистська Німеччина та СРСР, особливо періоду сталінського правління. В сучасному світі тоталітарними є політичні режими в соціалістичних країнах, найповніше тоталітаризм виявляється в КНДР. Основна відмінність між фашизмом і комунізмом (соціалізмом) як різновидами тоталітарного політичного режиму полягає в тому, що фашизм припускає існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебуває під жорстким державним контролем, але базується на приватній власності, тоді як комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечує в принципі.

Авторитарний політичний режим (авторитаризм) (від лат. autoritas — вплив, влада) характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі і здійсненням її з опорою на примус. Авторитарним політичним режимам притаманні такі основні ознаки: формування органів державної влади недемократичним шляхом, вибори, якщо вони проводяться, мають формальний характер; відсутність реального поділу державної влади за можливого формального його визнання, зосередження влади у виконавчій гілці, наділення її функціями законотворчості; відсутність органів місцевого самоврядування або жорсткий контроль органів державної влади за їх діяльністю; обмеження діяльності політичних партій та громадських організацій, особливо опозиційних; скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; застосування політичних репресій.

Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до дотримання Законів та виконання непопулярних, але формально законних вимог. Головною опорою авторитарних режимів є не переконання громадян у правомірності існування (легітимності) режиму, а примус і, відповідно, силові структури влади — армія, поліція, служба безпеки тощо.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму, зокрема автономія особи і суспільства в неполітичних сферах, відмова від тотального контролю над суспільством і громадянами, відсутність єдиної загальнообов'язкової ідеології. За авторитарних режимів зберігається недержавний сектор економіки, держава безпосередньо не втручається в економічні процеси. Пом'якшені варіанти авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність, діяльність громадських організацій, проведення виборів до представницьких органів влади. Однак і в такому разі відбувається різке посилення влади глави держави, який так чи так виконує також; функції глави уряду, фактичне позбавлення парламенту прерогатив контролю за політикою держави, послаблення інститутів тиску на урядову політику, пристосування інститутів безпосередньої демократії до потреб режиму особистої влади, зокрема використання референдумів для створення ілюзії єдності народу з главою держави.

Авторитарні політичні режими найпоширеніші як в історії людства, так і в сучасному світі. Авторитаризм коріниться в самій природі політичної влади, суб'єкти якої завжди прагнуть до розширення своїх повноважень, що й відбувається за відсутності стримуючих чинників. Авторитарні політичні режими встановлюються за умов абсолютної і дуалістичної монархій, суперпрезидентської республіки, різного роду незаконних режимів. До авторитаризму глави держави тяжіють республіки з президентською і особливо президентсько-парламентарною формами правління, що пов'язано з обранням його шляхом загальних виборів і наділенням широкими реальними повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади.

Демократичний політичний режим характеризується реальною участю народу у здійсненні державної влади. Основні ознаки демократичного політичного режиму: формування органів державної влади шляхом демократичних виборів; розвинений поділ державної влади, збалансованість повноважень гілок влади, система стримувань і противаг; децентралізація державної влади, наявність самоврядування на всіх рівнях адміністративно-територіального поділу; багатопартійність, розвинена партійна система з небагатьох впливових політичних партій; вільна діяльність багатоманітних і незалежних від держави громадських організацій і засобів масової інформації; юридичні гарантії конституційно проголошених прав і свобод людини і громадянина; ідеологічний плюралізм — свобода дотримання і поширення в суспільстві різних поглядів та ідей.

Можна виокремити два основні різновиди демократичного політичного режиму: парламентаризм (парламентарна монархія, парламентарна і парламентарно-президентська республіки) і президенціалізм (президентська і президентсько-парламентарна республіки). Основна відмінність між ними полягає у тому, хто відіграє визначальну роль у здійсненні державної влади — парламент чи президент, який формально і фактично (президентська республіка) чи фактично (президентсько-парламентарна республіка) очолює виконавчу владу. Найповніше демократичний політичний режим виявляється за парламентарних форм правління — у парламентарній монархії і парламентарній республіці. Цілком демократичним політичний режим може бути за президентської і змішаної форм республіканського правління, хоча потенційно вони тяжіють до авторитаризму глави держави.

На практиці кожен із трьох основних типів політичних режимів — демократичний, авторитарний і тоталітарний — рідко існує у, так би мовити, чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання тією чи тією мірою ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак якогось одного типу. У зв'язку з цим виокремлюються також жорстко-авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитарний, розгорнуто-демократичний та анарходемократичний (спотворено демократичний, який призводить до дезорганізації суспільного життя і в кінцевому підсумку переростає в тоталітаризм або жорсткий авторитаризм) режими.

Той чи той тип політичного режиму закріплюється в конституції і законах через його основні ознаки. Визначаючись у принципових складових законодавчо, політичний режим водночас значною мірою складається спонтанно, внаслідок сукупних зусиль багатьох суб'єктів політичного процесу, а його характер значною мірою залежить від таких чинників, як співвідношення соціально-політичних сил у суспільстві, політична культура суспільства, якісний склад правлячої еліти, наявність чи відсутність загальнонаціонального лідера тощо.

Практично всі конституції проголошують відповідні держави демократичними. Положення про демократизм держави включаються до перших статей конституцій, в яких йдеться про форми правління й територіальної організації держави, її правовий і соціальний характер тощо. Однак такі конституційні декларації є тільки принципами і самі по собі не гарантують демократизм політичного режиму в державі. Понад те, навіть конституційне закріплення всіх основних ознак демократичного політичного режиму не є гарантією демократії в державі. Реальні політичні відносини можуть суттєво відрізнятися від конституційних декларацій. Конституційне закріплення принципів народного суверенітету і виборності не унеможливлює маніпулювання самим народом на виборах. Задекларований в конституції поділ влади не виключає можливості її фактичного зосередження в руках небагатьох осіб — глави держави чи глави уряду та їх найближчого оточення, як це нерідко відбувається. Багатопартійність може виявлятися в існуванні багатьох «кишенькових» політичних партій, що обслуговують інтереси не великих суспільних груп, а окремих осіб.

Зазначене про політичні режими дозволяє визначити тип політичного режиму у незалежній Україні. З набуттям незалежності в Україні розпочався перехід від тоталітарного до демократичного політичного режиму. Економічну основу такого переходу склали процеси роздержавлення і приватизації власності, становлення ринкової економіки. У політичній сфері суттєвим кроком у становленні демократичного політичного режиму стало заснування поста Президента Української РСР, як найвищої посадової особи Української держави і глави виконавчої влади, і тим самим — розмежування (поділ) законодавчої і виконавчої влади, що є необхідною суттєвою ознакою демократичного політичного режиму. Докладно про це йшлося вище.

Наступним важливим кроком у становленні в Україні демократичного політичного режиму було закріплення Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 року демократичних принципів виборчого права. Згідно із законом вибори народних депутатів України є вільними і проводяться на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Нова Конституція України закріпила всі основні принципи демократичного політичного режиму: виборності органів державної влади; поділу державної влади; визнання і гарантування місцевого самоврядування; багатопартійності; гарантування прав і свобод людини і громадянина; ідеологічної багатоманітності (плюралізму) та ін. Однак конституційне закріплення таких принципів само по собі не гарантує демократичного політичного режиму. Є низка причин, що надають українській владі авторитарності, зокрема, сприяють зосередженню її в руках відносно вузького кола осіб, усувають рядових громадян від реальної участі у здійсненні влади і тим самим зумовлюють демократично-авторитарний характер наявного в Україні політичного режиму. До основних таких причин належать (або належали), зокрема, наступні.

По-перше, конституційне впровадження в Україні президентсько-парламентарного різновиду змішаної республіканської форми державного правління, який передбачає наділення обраного на загальних виборах Президента України широкими повноваженнями в усіх гілках і сферах державної влади (законодавчій, виконавчій, судовій, місцевій, зовнішньополітичній) за відсутності будь-яких правових засобів впливу на нього з боку інших вищих органів державної влади. Така форма правління означає зміщення повноважень у системі поділу влади на користь глави держави і потенційно тяжіє до його авторитарного правління. Сюди слід віднести і невиправдано великий вплив на політику Президента України його найближчого оточення, як формального — керівників допоміжних органів і служб, радників, консультантів та ін., так і неформального. Наділення однієї особи широкими реальними повноваженнями зі здійснення державної влади за відсутності правових засобів впливу на неї з чийого б то не було боку — народу (виборців), парламенту, уряду чи суду — вже само по собі є загрозою демократії.

По-друге, порядок формування і функціонування Верховної Ради України, за якого до неї потрапляли представники десятків політичних партій і безпартійні кандидати, що не підкорялись партійній (фракційній) дисципліні і діяли у Верховній Раді України на власний розсуд, нерідко використовуючи парламентський мандат в особистих інтересах. Відсутність (до набрання чинності внесених до Конституції України змін від 8 грудня 2004 року) у Верховній Раді України постійно діючої більшості, яка брала б на себе політичну відповідальність за здійснення державної влади в країні та несла її на наступних парламентських виборах.

По-третє, партійна система поляризованого плюралізму, що склалась в Україні і характеризується представництвом у Верховній Раді України багатьох політичних партій, між якими відбувається гостре політичне та ідеологічне протистояння. За наявності в Україні багатьох маловпливових партій на час виборів вони утворюють виборчі блоки, а в самому парламенті — урядові коаліції, які були кон'юнктурними і нестійкими утвореннями, що, своєю чергою, зумовлювало низьку ефективність роботи Верховної Ради України та нестабільність Кабінету Міністрів України. Крім того, більшість наявних в Україні політичних партій, у тому числі тих, що отримують за результатами виборів представництво у Верховній Раді України, виступають не виразниками інтересів широких верств суспільства, а клієнтелістськими угрупованнями, для яких характерні зосередження влади в руках лідера, авторитарний стиль його керівництва, утримання за рахунок самого лідера та наближених до нього осіб, обслуговування передусім їхніх інтересів.

По-четверте, недосконалість виборчого законодавства України, з якою пов'язана низька ефективність виборів та їх відверто маніпулятивний характер. Змістовно виборче законодавство України є досить докладним і, як здається, удосконалюється від виборів до виборів. Однак воно містить низку принципових положень, які (у поєднанні з можливістю використовувати набуту владу у власних інтересах) сприяють перетворенню виборів на різновид масового національного спорту, в якому беруть участь усі бажаючі. Такими є, зокрема, положення про самовисування кандидатів на пост Президента України та на посаду сільського, селищного, міського голови, виборчі блоки політичних партій, низький виборчий бар'єр, відносно невеликий розмір виборчої застави на парламентських і президентських виборах та відсутність її на місцевих виборах. Можливість проведення передвиборної агітації протягом тривалого часу з фактично необмеженим використанням грошових коштів і різноманітних методів і засобів психологічного впливу на виборців перетворює її в неприховане маніпулювання масовою свідомістю і поведінкою виборців.

По-п'яте, відсутність в Україні незалежних від влади і впливових засобів масової інформації («сторожових псів демократії», як їх називають на Заході), які здійснювали б повсякденний прискіпливий контроль за діями органів влади та їх посадових осіб, доводили до відома громадськості найдрібніші факти зловживання владою, використання її у власних інтересах. Наявні в Україні засоби масової інформації є власністю органів влади або наближених до неї осіб і фактично обслуговують їхні інтереси. Політичні партії, вибори і засоби масової інформації є найважливішими засобами впливу громадянського суспільства на державу, його контролю за здійсненням влади. Якщо ці засоби не виконують такого функціонального призначення, то це означає, що громадянське суспільство не контролює державу. Неконтрольованість держави громадянським суспільством є ознакою авторитарного політичного режиму.

По-шосте, діяльність в Україні судових і правоохоронних органів. Як і за тоталітарного політичного режиму, вона спрямована передусім на захист держави від громадян, тоді як за демократії її головним завданням має бути захист прав і свобод людини і громадянина, у тому числі від порушень їх з боку самої держави. Судові і правоохоронні органи, як і раніше, використовуються тими, хто перебуває при владі, у політичних цілях, у тому числі для боротьби з політичною опозицією.

По-сьоме, підданський тип політичної культури українського суспільства, який означає, що громадяни мають інтерес до політики, але беззастережно довіряють політичним лідерам і пов'язують з ними свої життєві сподівання, замість того, щоб сподіватися у житті передусім на себе і критично ставитися до лідерів і влади взагалі. Громадяни України політично найактивніші під час виборчих кампаній, в інший час вони очікують від обраної ними влади, як від благодійника, обіцяних їм усіляких благ. Громадянський тип політичної культури, який є необхідною умовою демократії, передбачає, що громадяни мають почуття громадянської гідності у відносинах з владою, відчувають себе її партнерами, критично ставляться до неї, усвідомлюючи, що влада існує для них, а не навпаки. Влада, своєю чергою, поважає громадян, не використовує їх як об'єкт політичного маніпулювання для досягнення бажаних для неї цілей.

 

Державні режими

 

Певне уявлення про те, хто реально відіграє визначальну роль у здійсненні державної влади в країні, дає поняття державного режиму. Державний ре жим — це спосіб здійснення державної влади в країні. Визначальними щодо державного режиму є поділ влади і реальний порядок взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади. За цими двома ознаками виокремлюються такі типи державних режимів: абсолютизм, обмежений дуалізм, дуалізм, президенціалізм, парламентаризм, міністеріалізм, партократизм.

Абсолютизм характеризується відсутністю поділу влади, юридичним і фактичним зосередженням усієї повноти державної влади — законодавчої, виконавчої і судової — в руках глави держави. Такий режим притаманний абсолютним монархіям.

Обмежений дуалізм існує в дуалістичній монархії і характеризується поділом влади між; главою держави і парламентом за домінування влади глави держави.

Дуалізм притаманний президентським республікам і характеризується жорстким поділом влади, наявністю двох функціонально незалежних один від одного центрів влади — глави держави і парламенту.

Президенціалізм характеризується фактичним домінуванням глави держави — президента в системі вищих органів державної влади. Він передбачає верховенство президента у сфері виконавчої влади та його визначальний вплив на законодавчу владу за формального поділу влади. Юридичними виявами президенціалізму є обрання президента на загальних виборах і наділення його широкими реальними владними повноваженнями. Найповніше президенціалізм виявляється в суперпрезидентській республіці. Президенціалістський державний режим можливий у президентській республіці і в разі наявності жорсткого поділу влади та збалансованої системи стримувань і противаг. Він виникає тоді, коли президент і парламентська більшість представляють одну політичну партію. В такому разі президент не тільки очолює виконавчу владу, а й як лідер цієї партії через парламентську більшість контролює законодавчу владу. Президенціалізм виникає також у змішаній президентсько-парламентарній республіці в разі юридичного чи фактичного зосередження державної влади в руках президента. Юридично він існує за наявності у президента права розпуску парламенту, фактично — у разі збігу партійної належності президента і парламентської більшості.

За демократичних форм республіканського правління президенціалістський державний режим тяжіє до авторитарного політичного режиму. В суперпрезидентській республіці ці режими збігаються. У парламентарній республіці президент не має широких реальних владних повноважень і президенціалізм неможливий.

Розвинений поділ влади і принцип верховенства парламенту над виконавчою владою у парламентарній монархії і парламентарній республіці визначають притаманний цим формам правління державний режим як парламентаризм. Однак цей режим діє лише за умови, що жодна політична партія не має абсолютної більшості мандатів у парламенті, а уряд формується коаліцією представлених у парламенті партій. У такому разі кожна з партій-учасниць парламентської урядової коаліції під загрозою виходу з неї і коаліція в цілому справляють визначальний вплив на уряд, тобто парламент контролює уряд.

У разі формування уряду однією політичною партією, яка має абсолютну більшість мандатів у парламенті, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом перетворюється на свою протилежність: юридично парламент здійснює контроль над урядом, однак фактично уряд, що складається з лідерів партії парламентської більшості, через цю більшість контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву міністеріалізму або системи кабінету. Він діє в країнах з парламентарною формою правління і двопартійною системою або системою з домінуючою партією і означає, що фактично країною керують не парламент і не глава держави, а прем'єр-міністр та його найближче оточення з міністрів, як це відбувається, наприклад, у Великій Британії.

Партократичний державний режим ( партократизм ) характеризується відсутністю поділу влади і фактичним зосередженням державної влади на всіх рівнях у руках керівництва однієї політичної партії. За партократизму всі органи державної влади фактично підконтрольні керівництву комітетів правлячої партії. Партократичний державний режим збігається з тоталітарним політичним режимом. Він безпосередньо пов'язаний з радянською республікою як формою правління, тобто діє в соціалістичних країнах. Партократизм можливий також за інших форм республіканського правління за умов жорстко-авторитарного політичного режиму.

За радянських часів державний режим в Україні був партократичним. У перші роки незалежності, коли вирішальну роль у здійсненні державної влади в Україні відігравала Верховна Рада України, він трансформувався у парламентаризм. З укладенням Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року, за яким вирішальну роль у здійсненні державної влади в Україні став відігравати Президент України, в Україні встановився президенціалістський державний режим.

Президенціалізм зберігався до впровадження в Україні внесеними до Конституції України змінами від 8 грудня 2004 року парламентарно-президентської форми державного правління. У подальшому тип державного режиму визначатиметься співвідношенням партійно-політичних сил у Верховній Раді України, яке складеться за результатами парламентських виборів. Якщо у Верховній Раді України переважатимуть пропрезидентські політичні сили, державний режим тяжітиме до президенціалізму аж до авторитарного президентського правління. Якщо в українському парламенті переважатимуть опозиційні стосовно Президента України політичні сили, державний режим буде парламентаризмом, за того що загострюватимуться відносини між; Президентом України, з одного боку, Верховною Радою України та сформованим нею Кабінетом Міністрів України, з іншого.

Парламентаризм як державний режим унеможливлює авторитаризм глави уряду, оскільки його діяльність контролюється політичними партіями, які утворили у парламенті урядову коаліцію. Кожна з партій-учасниць коаліції загрозою виходу з коаліції, наслідком якого стане відставка уряду, може впливати на діяльність Прем'єр-міністра, уряду в цілому. Потенційно авторитаризм глави уряду можливий тільки тоді, коли його партія одна матиме абсолютну більшість парламентських мандатів (такий державний режим називається міністеріалізмом), що Україні з її партійною системою в оглядному майбутньому не загрожує. Після парламентських виборів 26 березня 2006 року у Верховній Раді України було утворено коаліцію депутатських фракцій трьох політичних партій — Партії регіонів, Соціалістичної партії України та Комуністичної партії України, на основі якої було сформовано Кабінет Міністрів України. Це означає утвердження в Україні парламентаризму як державного режиму. Такий режим є засторогою авторитаризму як глави держави, так і глави уряду.

Уникнення загрози авторитарного президентського правління та протистояння глави держави парламенту та уряду можливе шляхом переходу до суто парламентарної форми державного правління, за якої президент обирається парламентом і не має вагомих владних повноважень, а вирішальну роль у здійсненні державної влади відіграє уряд, сформований на основі стабільної парламентської більшості. У такому разі першою особою у державі стає глава уряду, авторитарне правління якого виключається його повною залежністю від парламенту.

Аналіз різних форм державного правління, різних типів політичних і державних режимів допомагає розкрити зміст та з'ясувати особливості конституційно-правового статусу вищих органів державної влади України — Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, як найважливіших інститутів конституційного права України.

 

Законодавчі акти та рекомендована література

1. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми теорії, практики. — Запоріжжя, 2005.

2. Зазнаев О. Н. Типология форм правлення: работа над ошибками // Политическое исследование. — 2006. — № 1.

3. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки«Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону)Української РСР» від 5 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - № 33. - ст. 445.

4. Закон України «Про внесення змін до Конституції України»від 8 грудня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. —2005. - № 2. - ст. 44.

5. Кашкин С. Ю. Политический режим в современном мире.Понятие, сущность, тенденции развития. — М., 1993.

6. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України»від 8 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. —1995. - № 18. - ст. 133.

7. Кувалдин В. Б. Президентская и парламентская республики как і нормы демократического транзита (Российский и украинский опыт в мировом контексте) // Политические исследования. — 1998. — № 5.

8. Лейн Я. — Е. Демократия и конституционализм // Политическиеисследования. — 1998. — № 6.

9. Линц X. Дж. Достоинства парламентаризма // Век XX и мир. —1994. - № 7-8.

10. Линц X. Дж. Опасности президентства // Век XX и мир.- 1994. - № 7-8.

11. Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка. —К., 2002.

12. Разделенная демократия. Сотрудничество и конфликты между Президентом и Конгрессом. — М., 1994.

13. Сафонов В. Н. Соотношение форм правлення и режимов правлення // Социально-политический журнал. — 1998. — № 1.

14. Четверний В. А. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. — М., 1993.

 

⇐ Предыдущая40414243444546474849Следующая ⇒

Поделиться: