МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Мета вивчення – ознайомлення з міжнародно-правовою системою охорони інтелектуальної власності; базовими понят­тями міжнародних конвенцій у сфері охорони інтелек­туальної власності.

Основні питання

4.1. Базові поняття міжнародно-правової охорони прав інтелек­туальної власності.

4.2. Міжнародні договори у сфері авторського права і суміж­них прав.

4.3. Міжнародні договори у сфері промислової власності.

4.4. Міжнародні організації у сфері інтелектуальної власності.

 

Ключові слова та поняття: право інтелектуальної власності, інститути права інтелектуальної власності, суб’єкти прав інтелектуальної власності, суб’єктивні права інтелектуальної власності, особисті немайнові права інте­лек­туальної власності, майнові права інтелектуальної власності.

 

Після вивчення теми студенти повинні вміти:

· визначати норми міжнародного договору, які підлягають застосуванню до певних відносин у сфері інтелектуальної власності, та її чинність на території України, співвідно­шення положень міжнародного договору та національного законодавства;

· тлумачити положення міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності;

· знати склад, структуру та коло діяльності міжнародних організацій у сфері інтелектуальної власності.

 

4.1. Базові поняття міжнародно-правової охорони
прав інтелектуальної власності

 

Один із способів погодження питань правової охорони і захисту прав інтелектуальної власності на міждержавному рівні – встановлення в міжнародних актах правил поведінки (норм), які будуть обов’язковими для всіх держав-учасниць. Міжнародні правовідносини створюється на консенсуальній основі, тобто на основі угод (договорів) між державами. Договори реалізують волю держави, тому держава повинна діяти в інтересах визначеної мети, яка закріплена в нормах міжнародного договору.

Національна охорона прав інтелектуальної власності, яка склалась наприкінці ХІХ ст. у більшості країн світу, вимагала доповнення міжнародними угодами у цій галузі. Необхідність укладання міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності була зумовлена прискореними темпами розвитку політичних і культурних зв’язків, зокрема, підвищенням рівня освіти населення, вдосконаленням методів розпов­сю­дження літературних і художніх творів, розвитком преси, видавничої справи, становленням національних мов, а також розвитком економічних відносин між державами, вивезенням товарів, новітніх технологій, маркувань, які ідентифікували ці товари.

На той час законодавчі акти більшості країн світу, які регулювали відносини у сфері інтелектуальної власності, не встановлювали режиму правової охорони результатів інтелек­туальної діяльності іноземців.

У результаті укладання міжнародних договорів, їх поло­ження були введені в національне законодавство країн-учас­ниць. Поступово розроблялися загальні правові системи груп країн з охорони певних об’єктів інтелектуальної влас­но­сті (cоюзи), що створювало переваги для учасників такої групи.

Оскільки регулювання прав інтелектуальної власності – виключна прерогатива держави, потрібно встановити межі втручання держави в приватне життя людини, її особисті інтереси. Тому прийнято розподіляти публічні і приватні правовідносини. Публічні правовідносини – це всі ті, які стосуються держави, а предметом приватного права є все те, що корисне для окремих осіб. Відповідно до Угоди ТРІПС право інтелектуальної власності визнається приватним пра­вом (ст. 1). Таким чином, міжнародне регулю­вання відносин у сфері інтелектуальної власності є предметом міжнародного приватного права.

У міжнародному праві під міжнародним договором розу­міють міжнародну угоду, укладену між державами в пись­мо­вій формі і регульовану міжнародним правом, неза­лежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви (ст. 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.).

Класифікація міжнародних договорів може здійсню­ва­тися за різними критеріями:

· за кількістю учасників договори поділяються на дво­сторонні та багатосторонні. В двосторонніх договорах беруть участь дві держави, багатосторонніми є договори, в яких беруть участь три і більше держави;

· за змістом міжнародні договори можуть бути установ­чими (наприклад, Стокгольмська конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р.) та нормовстановлюючими (наприклад, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р.);

· за порядком приєднання інших учасників міжнародні договори можуть бути відкритими і закритими. До відкритих договорів може приєднатися будь-яка держава. Для при­єд­нання до закритих договорів необхідна спеціальна пого­дженість із іншими учасниками договору.

Основні принципи міжнародного договірного права закріп­лені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів, яка набула чинності 27 січня 1980 р. (далі – Віден­ська конвенція). Ця Конвенція застосовується до дого­ворів, укладених суб’єктами публічного права – державами, зовніш­ньо­економічними організаціями.

Віденська конвенція закріпила основні принципи міжна­род­ного права, які відносяться до всіх договорів, прийнятих міжнародними організаціями. Суть цих принципів полягає у тому що:

· кожний чинний договір обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (ст. 26 Віденської конвенції);

· норми міжнародних договорів мають пріоритет над нор­ма­ми національного законодавства (ст. 27, 29, 46 Віден­сь­кої конвенції);

· договори не мають зворотної сили (ст. 28 Віденської конвенції);

· договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору (ст. 31 Віденської конвенції).

Учасниками міжнародних договорів згідно з Віденською конвенцією є суб’єкти міжнародного публічного права – держави та міжнародні організації. Для них з цих договорів виникають міжнародно-правові права та обов’язки. Але користувачами погоджених на міжнародному рівні правил правового режиму інтелектуальної власності є суб’єк­ти приватного права – фізичні та юридичні особи, їх струк­турні підрозділи та об’єднання юридичних осіб. Таке поло­жен­ня притаманне для значної кількості міжнародних договорів.

Міжнародний договір є чинним на території України за умови, що Верховна Рада України надала згоду на його обов’язковість, при цьому нормам договору надається пріо­ритет, якщо у ньому містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом національного законодавства України (ст. 10 ЦК України).

Право інтелектуальної власності в основному регулю­єть­ся на національному рівні. На міжнародному рівні ці права врегульовують порядок застосування національного законо­давства в цій сфері та умови міжнародної торгівлі об’єктами інтелектуальної власності.

Сукупність міжнародних конвенцій у сфері інтелек­туаль­ної власності створює міжнародно-правовий порядок регулювання прав інтелектуальної власності.

У міжнародному праві існує декілька класифікацій між­народних договорів про інтелектуальну власність. Найпо­ши­ре­ніша класифікація за об’єктами правової охорони:

· договори про охорону авторських і суміжних прав;

· договори про охорону об’єктів промислової власності.

Інша популярна класифікація міжнародних конвенцій у сфері інтелектуальної власності розподіляє всі договори на такі групи:

· договори про охорону об’єктів права інтелектуальної власності;

· договори про реєстрацію об’єктів права інтелектуальної власності;

· договори про класифікацію об’єктів права інтелектуальної власності.

 

 

4.2. Міжнародні договори
у сфері авторського права і суміжних прав

 

Правовою основою міжнародної системи охорони автор­ських прав є Бернська конвенція про охорону літератур­них і художніх творів 1886 р.

У середині ХІХ ст. необхідність прийняття міжнарод­но­го договору в сфері правової охорони авторських прав особ­ливо гостро постала в країнах Європи, переважна частина насе­лення яких розмовляла однією мовою, зокрема, Франція, Швейцарія, Бельгія, Німеччина, Австрія, Велика Британія. Книги в цих країнах передруковувалися з мінімальними затратами і великими тиражами без пого­джен­ня з авторами первинних творів та без виплати вина­го­ро­ди за таке вико­ри­стання. Тому головною метою міжнародного дого­вору було закріплення мінімального обсягу правової охорони автор­ських прав.

У межах проведення переговорного процесу з розроб­лен­ня і створення міжнародного договору з охорони автор­ських прав було проведено три дипломатичні конференції (у 1884, 1885, 1886 рр.). На Міжнародній конференції в Берні був підписаний перший текст Конвенції про охорону літе­ратурних і художніх творів, учасниками якої були Бельгія, Велика Британія, Гаїті, Німеччина, Іспанія, Італія, Ліберія, Туніс, Франція, Швейцарія, які утворили Бернський союз. 5 грудня 1887 р. Бернська конвенція вступила в силу. Під час Берлінської конференції 1908 р. були переглянуті практич­но всі положення Бернської конвенції, яка набула форму, що діє донині. Ця Конвенція переглядалася декілька разів і для різних країн-учасниць вона діє в різних редакціях. Україна приєдналась 31 травня 1995 р. у редакції Бернської конвенції 1971 р. Положення цієї Конвенції закріплюють міжнародні стандарти охорони творів та є основою сучасного механізму охорони авторських прав на міжнародному і національному рівнях.

Бернська конвенція включає преамбулу, 38 основних і 6 додаткових статей.

Мета Конвенції визначена в преамбулі і полягає в бажан­ні країн-учасниць охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їх літературні і художні твори.

У Конвенції закріплені такі основні принципи охорони авторських прав:

· національного режиму – для громадян країн-учасниць створене загальне правове поле захисту авторських прав на літературні та художні твори, які вже опубліковані та неопубліковані, відповідно до їх національного режиму;

· територіальності – охорона надається громадянам країн, які не є учасницями Бернської конвенції, на твори, які опубліковані в країні Союзу або в країні союзу та в країні, яка не є учасницею Союзу, одночасно;

· автоматичної охорони – національне законодавство надає правову охорону творам без будь-яких формальностей;

· мінімальних стандартів – закони кожної держави повин­ні забезпечувати основні, гарантовані рівні захисту авторських прав;

· ретроактивної охорони – охорона творам повинна надаватися у визначені в Конвенції строки незалежно від дати приєднання держави до цієї Конвенції (ст. 18).

Основні положення Конвенції:

· закріплення відкритого переліку об’єктів авторського права, що підлягають правовій охороні (ст. 2). Для деяких творів Конвенція встановила положення про факультативну охорону (кожна держава сама визначає, якою мірою їй забез­печити охорону таких об’єктів): офіційні тексти, твори ужит­ко­вого мистецтва, промислові зразки і малюнки, лекції та публічні виступи (ст. 2 bis), твори народної творчості (ст. 15);

· визначення поняття «випуск у світ», яке має значення для можливості вимагати охорони та для встановлення обсягу охорони (ст. 3) та поняття «країна походження», визначення якого впливає на застосування самої Конвенції та інших міжнародних договорів (ст. 5);

· установлення строку охорони авторських прав – про­тя­гом життя автора та 50 років після смерті автора (ст. 7), та незалежність надання правової охорони від існування відпо­від­ної охорони або строку її дії в країні походження твору;

· закріплення поділу прав на особисті немайнові права автора та виключні майнові права (ст. 6 bis). При цьому кожна держава може деталізувати коло наданих прав і сферу їх діяльності, але не менші, ніж ті, що встановлені Конвенцією;

· проголошення принципу використання виключних прав відповідно до чесних звичаїв;

· передбачення можливості вільного використання творів (ст. 9, 10, 10 bis), які підлягають правовій охороні, у передбачених випадках без згоди власника авторських прав і без виплати йому винагороди за таке використання;

· установлення примусових ліцензій, які є результатом застосування закону, а не використанням власником автор­ського права свого виключного права надавати дозвіл на відповідне використання свого твору (ст. 11 bis, 13);

· закріплення права слідування для творів образо­твор­чого мистецтва (ст. 14 ter) – право дольової участі від будь-якого продажу оригіналів твору;

· установлення відповідальності у вигляді накладання арешту на контрафактні примірники, що випущені в світ з порушенням авторського права (ст. 16).

Невід’ємною частиною Бернської конвенції є Додат­ко­вий розділ, який установлює спеціальні правила відносно країн, що розвиваються (ст. 21). У ньому передбачаються спе­ціальні положення для країн, що розвиваються, які полегшу­ють вирішення питань перекладу і відтворення творів, країна­ми походження яких є інші країни Бернського союзу. Країни, що розвиваються, можуть не виконувати вимог про мінімальний рівень охорони виключних прав на переклад і виключних прав на відтворення твору. Такі країни можуть використати можливість видання невиключних і примусових ліцензій, що надають можливість:

· здійснювати без згоди автора переклад творів для використання в школах і університетах або з метою дослідження;

· відтворювати твори, які охороняються відповідно до Бернської конвенції, виключно для систематичного навчання. Такі ліцензії можуть видаватися тільки компетентними органами після вчинення певних процедур будь-якій особі або організації своїх країн.

Бернська конвенція виступає гарантом високого рівня міжнародної охорони авторського права. В рамках Бернської конвенції та з метою вдосконалення регулювання відносин у сфері авторського права ВОІВ були розроблені і прийняті такі міжнародні угоди: Договір ВОІВ з авторського права 1996 р., Договір ВОІВ про виконання і фонограми 1996 р.

Положення Бернської конвенції встановлювали високий рівень охорони авторських прав, який не міг бути дотри­ма­ний більшістю країн Латинської Америки, країнами Східної Європи та Азії. З метою приєднання до єдиної міжнародної системи охорони авторських прав у 1928 р. Лігою Націй було прийнято рішення про розроблення міжнародного договору, який зміг би інтегрувати до нього більшість країн світу. Розроблення такого проекту було доручено Інституту інте­лек­туального співробітництва Ліги Націй (правонаступ­ником є ЮНЕСКО). На Женевській міжурядовій конференції по авторському праву у 1952 р. 50 країн-учасниць підписали Всесвітню конвенцію про авторське право. Другу редакцію цієї Конвенції прийняли у 1971 р. на Паризькій міжнародній конференції держав – членів ЮНЕСКО. Таким чином, існує дві редакції Всесвітньої конвенції про авторське право: Женевська 1952 р. (вступила в силу у 1955 р.) і Паризька 1971 р. (вступила в силу у 1974 р.). Радянський Союз приєд­нався до Всесвітньої конвенції про авторське право у 1973 р. у редакції Женевської конвенції 1952 р.

У 1993 р. Україна підписала Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права, в якій передбачено поло­ження про забезпечення на своїй території виконання міжна­род­них зобов’язань, які випливають із положень Всесвіт­ньої конвенції про авторське право.

Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. фак­тич­но дублює положення Бернської конвенції, але містить менше матеріально-правових норм, що представляють собою більш низький стандарт міжнародного захисту авторських прав.

Положення Конвенції закріплюють:

– основні принципи правової охорони авторських прав:

· державної охорони авторських прав (ст. 1) – забезпе­чення ефективної охорони прав автора та інших осіб, які воло­діють авторськими правами. При цьому держава само­стій­но визначає механізм такого захисту;

· національного режиму (ст. 2) – рівність обсягу право­вого захисту прав автора в усіх країнах-учасницях Конвенції;

· дотримання мінімальних формальностей (ст. 3) – перед­бачають дотримання обов’язкових формальних процедур (реєстрація, нотаріальне посвідчення) на території тих країн-учасниць, законодавство яких вимагає таких формальностей, а також зобов’язання вважати, що такі формальності виконані щодо творів, які вперше опубліковані поза межами такої країни й автори яких не є громадянами цієї держави, в разі якщо всі екземпляри твору випущені за згодою автора, містять знак охорони авторських прав, ім’я автора або особи, яка володіє авторськими правами і рік першого видання;

– мінімальний строк правової охорони – 25 років (ст. 4);

– розміщення знака авторського права © на творах, які охороняються, з указівкою прізвища автора та року першого видання твору;

– специфічну охорону виключних прав автора на переклади і перевидання своїх творів (ст. 5);

– визначення поняття «випуск у світ» (ст. 6);

– необхідність отримання дозволу від редакції, яка вперше опублікувала твір, для видання твору в інших країнах; 

– на твори, охорона яких на момент вступу Конвенції в силу для цієї держави вже припинилася або не здійснюва­лася, дія Конвенції не поширюється (ст. 7);

– положення про те, що учасник Бернської конвенції, який одночасно вступив у Всесвітню конвенцію, не може вийти або порушувати положення Всесвітньої конвенції без загрози позбавитися прав Бернської конвенції (ст. 17).

Іншими важливими міжнародними договорами в сфері авторських та суміжних прав є:

· Римська конвенція про охорону інтересів виконав­ців, виробників фонограм та організацій мовлення 1961 р. (Україна бере участь із 2001 р.). Метою прийняття Конвенції було бажання закріпити на міжнародному рівні ті положення з охорони суміжних прав, яких не було в національному зако­нодавстві країн-учасниць. Ця Конвенція сприяла розвитку інституту правової охорони суміжних прав.

Конвенція закріплює головні принципи охорони прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (національний і мінімальної допустимої охорони); визначає поняття «публікація», «передача в ефір», «ретрансляція»; вста­новлює положення про самостійність держави у визна­ченні обсягу охорони прав суб’єктів суміжного права та виключ­ний характер таких прав; передбачає використання знака охорони ®; встановлює мінімальний строк охорони об’єктів суміж­ного права – 20 років;

· Женевська конвенція про охорону інтересів вироб­ників фонограм від незаконного відтворення фонограм 1971 р. (Україна є учасницею з 2000 р.). Представляє собою спеціальну угоду в рамках Римської конвенції. Регулює питання надання правової охорони виробникам фонограм від правопорушень з боку третіх осіб. Практично не містить матеріальних норм і тільки визначає конкретні юридичні заходи, за допомогою яких забезпечу­ється охорона прав виробників фонограм на законодавчому і правозастосовчому рівнях[15].

У Конвенції визначається використання таких термінів: «фонограма», «виробник фонограми», «копія», «розпов­сю­дження серед публіки»; встановлюються зобов’язання із забез­печення охорони інтересів виробників фонограм щодо обме­женого переліку дій; міститься чіткий перелік проти­правних дій, які всі країни-учасниці повинні визнавати і засто­совувати заходи захисту від цих дій; установлено само­стій­ність країн-учасниць у виборі заходів захисту прав вироб­ників фонограм від визначених правопорушень; закрі­плено спрощений поря­док надання правової охорони фоно­грамам (ст. 7) порівняно з Римською конвенцією; встано­влено міні­мальний строк охорони прав  – 20 років;

· Договір ВОІВ про авторське право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. (Договір ВОІВ у сфері Інтернет) (Україна бере участь з 2001 р.) доповнює і деталізує положення Бернської конвенції з ураху­ванням сучасних змін у переліку об’єктів авторського права (цифрові та інформаційно-комунікативні технології), встанов­лює обов’язковість дотримання вимог Бернської конвенції, незалежно від того, чи є країна учасницею цієї конвенції чи ні.

Договір вирішує ряд питань, пов’язаних із застосуванням права на відтворення, в межах ст. 9 Бернської конвенції в цифровому середовищі. Фактично Договір є роз’ясненням поло­жень Бернської конвенції у визначених питаннях. Правовій охороні відповідно до положень Договору підлягає форма вираження ідей; надається захист комп’ютерним програмам як творам літератури; встановлюється правова охорона баз даних; розкривається зміст правомочностей «право на розповсюдження», «право на прокат», «право на розповсюдження серед широкої публіки»; встановлюються етапи охорони авторських прав об’єктів в комп’ютерних мережах; міститься положення про «захист від обходу існу­ючих технічних засобів» (ст. 11) та «інформації про управління правами» (ст. 12);

· Договір ВОІВ по виконанню і фонограмам, прийня­тий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. (Україна бере участь з 2001 р.) доповнює і деталізує положення Бернської конвенції в межах ст. 20 та Римської конвенції. Метою укладання цього Договору є вдосконалення та під­трим­ка охорони прав виконавців і виробників фонограм найбільш ефективним та однаковим шляхом, а також збе­ре­ження балансу між правами виконавців і виробників фоно­грам та інтересами широкої публіки, особливо в сфері освіти, наукових досліджень та доступу до інформації.

Договір дає визначення ряду понять, суть яких дещо відрізняється від того, що їх визначає Римська конвенція, – «виконавці», «фонограма», «запис», «опублікування», «ефірне мовлення», «сповіщення для загального відома» (ст. 2); закріплює принцип «громадянства» (ст. 3) для визначення кола осіб, які користуються правовою охороною, національний принцип охорони об’єктів (ст. 4); закріплює особисті не­май­нові права виконавців (ст. 5, яка фактично кореспондує ст. 6 bis Бернської конвенції); передбачає надання виключних прав суб’єктам суміжних прав (ст. 6–14); встановлює вичерп­ність виключного права виконавця на розповсюдження (ст. 8); забезпечує правову охорону прав на виконання при їх використанні в комп’ютерній мережі та Інтернеті; передбачає право на винагороду за передачу в ефір фонограм, які опубліковані з комерційною метою (ст. 15); встановлює міні­мальний строк охорони прав виконавців у 50 років після року здійснення запису (ст. 17); містить положення про «захист від обходу існуючих технічних засобів» (ст. 18) та «інформації про управління правами» (ст. 19).

 

 

4.3. Міжнародні договори у сфері
промислової власності

 

Першою угодою у сфері інтелектуальної власності стала Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р. (Україна підписала 25 грудня 1991 р.), яка закріпила загальні принципи міжнародної охорони промислової влас­ності. Основною метою цієї угоди було встановлення можли­вості отримання або збереження правової охорони об’єктів промислової власності за кордоном. Паризька кон­венція встано­вила єдине розуміння певних аспектів охорони проми­слової власності в країнах-учасницях.

У межах цієї угоди здійснюються найбільш значущі проекти ВОІВ з надання допомоги у становленні патентної системи, включаючи підготування кадрів, обмін патентною інфор­мацією, міжнародну гармонізацію національного зако­но­давства в сфері промислової власності. Членство в Паризькій конвенції – необхідна умова в ряді інших угод у сфері промислової власності. Участь у Конвенції залежить від волі держави прийняти на себе зобов’язання.

В основі Конвенції лежать такі принципи:

1) принцип національного режиму. При цьому Конвенція не передбачає дії єдиного міжнародного патенту або єдиного міжнародного товарного знака;

2) принцип незалежності патентів, що отримані на один і той самий винахід у різних країнах, – визнання патенту недійсним у одній країні є підставою для автоматичного визнання його недійсним в інших країнах.

Основними положеннями Паризької конвенції є:

– установлення переліку об’єктів, які підлягають пра­во­вій охороні: патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зраз­ки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові най­ме­ну­ван­ня та вказівки про походження чи найменування місця похо­дження, а також припинення недобросовісної конкуренції (ст. 1);

– закріплення поняття і статусу загальновідомого товар­ного знака (ст. 6 bis);

– визнання, що головним засобом правового впливу є правило про конвенційний пріоритет (ст. 4), – визнання пере­важ­ного права на реєстрацію патента за особою, яка перша подала заявку на реєстрацію в будь-якій державі-учасниці. Конвенційний пріоритет діє протягом року – для патентів, і протягом 6 місяців – для промислових зразків і товар­них знаків. Це дозволяє заявникові протягом кон­венцій­ного періоду визначитись із доцільністю отримання правової охо­рони в інших країнах-учасницях і належним чином підготувати документи для заявки;

– установлення положення, що строк дії патенту почи­нається з дати подання заявки (ст. 4);

– установлення обов’язковості використання винаходу, на який був отриманий патент, та строків застосування санкцій за порушення цієї вимоги (ст. 5);

– проголошення виставкового пріоритету, суть якого поля­гає в тому, що особа, яка експонувала об’єкт на офіцій­них чи офіційно визнаних виставках, має пріоритет за датою подання заявки при реєстрації (ст. 11). Строки подання заявки встановлюються національним законодавством. Також міститься положення про охорону винаходів на міжнародних офіційних або офіційно визнаних виставках;

– закріплення положення про те, що патент не діє проти попереднього користувача, тобто особи, яка почала вико­ристо­вувати свій схожий винахід без патентування до моменту подання заявки на реєстрацію. Цього положення немає в США, але воно чинне в країнах, що розвиваються;

– установлення заборони обґрунтовувати відмову у вида­чі патенту на заборонені або обмежені національним законо­давством для продажу чи використання винаходи;

– визначення умов видання примусових ліцензій у ви­пад­ку невикористання винаходу патентовласником, у тому числі максимально допустимі строки невикористання патенту;

– визначення проблеми недобросовісної конкуренції (ст. 10 bis), що передбачає обов’язок країн-учасниць забезпе­чити захист від цього явища. Актом недобросовісної конку­ренції визнається будь-яка дія, яка протирічить чесним звичаям у промислових і торговельних справах;

– установлення заходів захисту прав промислової власності.

Міжнародні угоди, що укладені в рамках Паризької конвенції, можна поділити на три групи:

· угоди, спрямовані на сприяння правовій охороні окре­мих типів об’єктів промислової власності:

– Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р.;

– Гаазька угода про міжнародну реєстрацію проми­сло­вих зразків 1925 р. (Гаазький акт Гаазької угоди про міжна­родну реєстрацію промислових зразків 1960 р.);

– Договір про патентну кооперацію 1970 р.;

– Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури 1977 р.;

– Женевський договір про міжнародну реєстрацію від­криттів 1978 р.;

– Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р.;

– Женевський договір про патентне право 2000 р.;

– Сінгапурський договір про право товарних знаків 2006 р.

· угоди, спрямовані на забезпечення класифікації та пошуку інформації для окремих типів об’єктів промислової власності та засобів індивідуалізації:

– Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів та послуг для реєстрації товарних знаків 1957 р.;

– Страсбурзька угода про міжнародну патентну класи­фікацію 1971 р.;

– Віденська угода про міжнародну класифікацію зобра­жу­вальних елементів товарних знаків 1973 р.;

– Локарнська угода про утворення міжнародної класи­фі­кації промислових зразків 1968 р.;

– Міжнародна конвенція про охорону сортів рослин 1967 р.;

· угоди, спрямовані на встановлення охорони засобів індивідуалізації фірм-виробників та їх товарів, робіт, послуг:

– Мадридська угода про неправдиві або такі, що вво­дять в оману, зазначення походження виробів 1891 р.;

– Лісабонська угода про захист зазначень місця похо­дження виробів та їх міжнародної реєстрації 1958 р.;

– Найробський договір про охорону олімпійського символу 1981 р.

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. (набула чинності для України 25 грудня 1991 р.) та Мадридський протокол 1989 р. про міжнародну реєстрацію знаків. Відповідно до цієї угоди створюється Спеціальний Союз, який обслуговується в Міжнародному бюро ВОІВ. Для подання заявки на міжнародну реєстрацію вимагається попе­редня реєстрація цього знака в країні походження. Заявки подаються англійською та французькою мовами. Заявку на реєстрацію знака в Міжнародне бюро ВОІВ може подавати громадянин або інша особа, яка має дійсне та нефіктивне промислове чи торговельне підприємство в одній із держав Союзу (ст. 1). Після міжнародної реєстрації знак захищається в усіх країнах – учасницях Союзу. Строк правової охорони – 20 років з правом поновлення.

Гаазький акт Гаазької угоди про міжнародну реєстра­цію промислових зразків 1960 р. (Україна бере участь з 2002 р.) прийнятий з метою спрощення процедури отримання правової охорони на промислові зразки. Заявка на реєстрацію промислових зразків подається до Міжнародного бюро через національне патентне відомство або безпосередньо. Заявник має право в заяві вказувати країни, в яких він бажає роз­пов­сюдити реєстрацію. При цьому країна, яка вказана в заяві, може відмовитися від визнання реєстрації на підставі невід­по­відності промислового зразка вимогам національного зако­но­давства. Строк правової охорони встановлюється в 5, 10 і 15 років. Угода запроваджує використання охоронного знака .

Договір про патентну кооперацію 1970 р . – багато­сто­роння угода, підписана у Вашингтоні у 1970 р. (для України вступив в силу у 1991 р.). Договір уможливлює подання та реєстрування міжнародної заявки на патент, яка має ту ж силу, що і заявки, подані в країнах-учасницях. Міжнародна заявка реєструється тим патентним відомством, громадяни­ном якої є заявник. До заявки висуваються уніфіковані вимо­ги в усіх країнах-учасницях. Патентне відомство пере­віряє заявку формально. Заявник може звернутися за прове­денням міжнародної попередньої експертизи. Після опублікування результатів експертизи, заявка разом із звітом направляється в ті країни, правову охорону в яких бажано отримати. Далі кожне патентне відомство приймає рішення по заявці. Загаль­ний строк міжнародної частини розгляду заяви становить 30 місяців.

У межах реалізації цього Договору була створена систе­ма міжнародних органів: Національне патентне відо­мство, Міжна­родний пошуковий орган, Орган міжнарод­ної поперед­ньої експертизи, Міжнародне бюро ВОІВ. 

Будапештський договір про міжнародне визнання депо­нування мікроорганізмів для цілей патентної процедури 1977 р. (Україна бере участь з 1996 р.). Договір закріплює процедуру ідентифікації мікроорганізмів шляхом їх депону­вання, процедура якого обов’язкова для країн-учасниць. Міжнародне бюро ВОІВ публікує переліки органів-депози­та­ріїв кожної держави. Мікроорганізм може бути зареєстро­ва­ний в органі будь-якої країни-учасниці. Договір установлює загальні вимоги для подання заявки про депонування. Це дозволяє ідентифікувати мікроорганізми. Правом звернення до органу-депозитарію наділене патентне відомство, куди подавалася заявка або яке видавало патент на мікроорганізм, депозитор та уповноважені ним особи.

Женевський договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів 1978 р. Договір дає визначення поняття «наукове відкриття», встановлює режим визнання права авторства на відкриття і закріплює механізм отримання правової охорони відкриття шляхом реєстрації. До заявки на наукове відкриття додається декларація наукової установи або державного органу про те, що предмет заявки є науковим відкриттям. Договір не передбачає обов’язкової національної реєстрації наукового відкриття. Заявку може подавати як автор, так і організація. Строк подачі заявки до 10 років від моменту відкриття. В результаті міжнародної реєстрації вида­ється свідоцтво. До Міжнародного бюро можна подавати заявки із зауваженнями з приводу будь-якого відкриття.

Вашингтонський договір про інтелектуальну власність по відношенню до інтегральних мікросхем 1989 р . Договір формулює визначення понять «інтегральна мікросхема» та «топологія», закріплює принцип національного режиму, встановлює обов’язок країн-учасниць здійснювати охорону топології інтегральних мікросхем. У Договорі визначаються умови охороноздатності топології інтегральних мікросхем, установлюється мінімальний обсяг прав. Строк охорони прав установлюється не менше 8 років.

Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р. (TLT) (Україна бере участь з 1995 р.). Прийнятий у розши­рен­ня положень Паризької конвенції 1883 р. Договір поши­рює свою дію на товарні знаки і знаки обслуговування, які складаються з візуальних позначень. Мета Договору полягає у визначенні змісту заявки та її виконанні шляхом спрощення процедури на всіх стадіях розгляду такої заяви. Договір роз­криває поняття багатокласовості торгових знаків, дозволяє розподіл заявки із збереженням пріоритету, встановлює строк охорони торгового знака 10 років з правом продовження на невизна­чену кількість разів. Заявник може оскаржувати рішення патентного органу в розумні строки.

Женевський договір про патентне право 2000 р. (PLT) (Україна бере участь з 2002 р.). Установлює єдиний міжна­род­ний зразок заявки на отримання патенту та спро­ще­ний перелік документів, які подаються в заяві. Договір визначає момент виникнення конвенційного пріоритету, дату подання заявки, можливість внесення до заявки поправок протягом 2 місяців з дати подання заявки. Для звернення до патентного відомства Договором вводяться типові бланки. Договір перед­бачає можливість використання електронного доку­мен­то­обігу, дозволяє представництво інтересів у відомстві.

Сінгапурський договір про право товарних знаків 2006 р. (Україна приєдналася у 2009 р.). Фактично є вдоско­на­ленням Договору про закони щодо товарних знаків. За Сінгапурським договором розширюється коло товарних знаків, які підлягають реєстрації – всі товарні знаки, які складаються з позначень, що можуть бути зареєстровані як знаки відповідно до права певної держави. Договір перед­ба­чає можливість використання електронного документообігу.

Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків 1957 р. (Україна приєдналася у 2000 р.). Класифікація складається в алфавітному порядку переліку товарів, містить 34 класи товарів і 8 класів послуг. Перелік систематично переглядається та оновлюється.

Страсбурзька угода про міжнародну патентну класи­фікацію 1971 р. (Україна приєдналася у 2008 р.). Застосо­ву­ється при класифікації винаходів і промислових зразків. Може застосовуватися країнами-учасницями як основна і додаткова класифікація. Класифікація має універсальний характер і дозволяє вносити зміни та доповнення без пору­шення вже існуючого переліку.

Віденська угода про заснування Міжнародної класи­фікації зображувальних елементів знаків 1973 р. (Україна приєдналася у 2009 р.) запроваджує класифікацію тих товар­них знаків, які є зображеннями або містять зображувальні еле­менти. Класифікація проводиться за аналогічними кри­терія­ми до Ніццької угоди і систематично оновлюється.

Локарнська угода про утворення міжнародної класи­фікації промислових зразків 1968 р. (Україна приєдналася у 2008 р.) Класифікація містить 32 класи товарів і 210 під­класів. Класифікація має адміністративний характер, склада­ється за алфавітом і може використовуватися країнами-учасницями як основна або додаткова.

Міжнародна конвенція (Союз) про охорону нових сортів рослин 1961 р. (Україна бере участь з 1995 р.). Мета створення Союзу – забезпечення прав селекціонерів на нові види рослин. Закріплює принцип національного режиму для країн-учасниць. Конвенція містить правила та умови надання захисту, в тому числі – право конвенційного пріоритету.

Мадридська угода про неправдиві або такі, що вво­дять в оману, зазначення походження виробів 1891 р. уточнює положення Паризької конвенції щодо географічних зазначень (ст. 9, 10). Угода передбачає накладання арешту на товари, які несуть на собі неправдиві зазначення або такі, що вводять в оману споживача. Арешт накладається митними органами тієї держави, в якій було виявлено факт право­пору­шення. Особа, яка є власником спірної продукції, має право захищати свої інтереси в судовому порядку та доводити факт родового зазначення товару, що не підлягає правовій охороні. Це правило не поширюється на виноробну продукцію.

Лісабонська угода про захист зазначень місця похо­дження виробів та їх міжнародної реєстрації 1958 р. була прийнята після Гаазької редакції Паризької конвенції, якою до об’єктів промислової власності віднесли зазначення похо­дження виробів. Вона містить визначення цього об’єкта, встановлює заборону використання делокалізованих засте­ре­жень (такі, які свідчать про те, що цей товар схожий з дійсним або вироблений в іншій місцевості зі збереженням властивостей дійсного виробу). Право на використання зазна­чення місця походження виробу належить усім суб’єктам, які виробляють товар із цієї місцевості. Угода встановлює процедуру реєстрації зазначення місця походження виробу. Строк правової охорони визначається часом виробництва такого товару.

Найробський договір про охорону олімпійського сим­волу 1981 р. (Україна приєдналася у 1998 р.). Олімпій­сь­кий символ був зареєстрований на ім’я Міжнародного олім­пій­ського комітету у Швейцарії і згодом отримав міжнародну реєстрацію (у 16 класі МКТЗ). Відповідно до Договору патент­ні відомства зобов’язані відхиляти заявки на реєстра­цію знаків, які є схожими до олімпійського символу. Викори­стання олімпійського символу дозволяється засобам масової інфор­мації з метою пропаганди олімпійського руху. Право вида­вати ліцензії на використання цього символу належить МОК.

 

 

4.4. Міжнародні організації у сфері
інтелектуальної власності

 

Система міжнародних договорів про охорону прав інте­лек­туальної власності об’єднується та вдосконалюється в межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Світової організації торгівлі та інших організацій.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ ) заснована у 1970 р. у межах Стокгольмської конвенції 1967 р.

Мета функціонування цієї організації – створення єди­но­го світового центру організації міжнародного співробіт­ництва у сфері охорони інтелектуальної власності та взаємо­дія ВОІВ з іншими міжнародними організаціями.

З грудня 1974 р. ВОІВ є спеціалізованою установою ООН і підтримує тісні зв’язки з Програмою розвитку ООН та ЮНЕСКО, що дозволяє ВОІВ здійснювати ряд міжнародних проектів із залученням коштів цієї організації. Високий між­народний авторитет ВОІВ проявляється в тому, що жоден національний закон у сфері промислової власності в світі за останні 16 років на приймався без попередньої консультації з ВОІВ.

ВОІВ підтримує контакти із міждержавними організа­ці­ями, у функції яких входить охорона промислової влас­но­сті, зокрема, зі всіма регіональними патентними систе­мами, а також більше, ніж із 100 неурядовими організаціями, серед яких:

· Міжнародна торговельна палата (ICC);

· Міжнародна асоціація по охороні промислової власності (AIPPI);

· Міжнародна федерація винахідницьких асоціацій (IFIA);

· Міжнародна федерація повірених у галузі промисло­вої власності (FICPI );

· Комітет національних інститутів патентних повіре­них (CNIPA);

· Союз європейських спеціалістів, що практикують у галузі промислової власності (VEPIP).

Участь у Конвенції ВОІВ дозволяє відповідній державі залучатися до міжнародної співпраці в галузі інтелектуальної власності в початковій та загальній формі, але не надає громадянам та юридичним особам цих держав жодних пільг при патентуванні їх винаходів, крім тих, які визначені в угоді.

Членство ВОІВ оформлюється здаванням на охорону ратифікаційної грамоти або акта про приєднання Генераль­ному директору ВОІВ у Женеві.

На сьогодні членом ВОІВ є більше 150 держав, у тому числі Україна.

Керівні органи ВОІВ:

· Генеральна асамблея, яка складається із представників країн-учасниць, по одному представнику від уряду кожної держави. При цьому держави обов’язково повинні бути членами Бернського та Паризького союзів;

· Конференція – складається із представників урядів кожної держави – члена ВОІВ, незалежно від того, чи є держава учасницею Бернського та Паризького союзів;

· Координаційний комітет – складається із представ­ни­ків держав, які є членами Виконавчого комітету Паризь­кого союзу або Бернського союзу, або обох одночасно. Виконує адміністративні функції;

· Міжнародне бюро ВОІВ функціонує з 1970 р. і є пра­во­наступником створених у 1983 р. Об’єднаних міжнарод­них бюро по охороні інтелектуальної власності (БІРПІ), які в свою чергу були наступниками Міжнародного бюро Паризь­кого союзу та Міжнародного бюро Бернського союзу. Виконує функції Секретаріату ВОІВ.

Основні напрями діяльності ВОІВ :

· реєстраційна діяльність – полягає у наданні прямих послуг особам, які подають заявки на права промислової власності чи власникам цих прав. У ВОІВ обробляються міжнародні заявки згідно з Договором про патентну коопе­рацію, а також міжнародна реєстрація товарних знаків та промислових зразків. Така діяльність, як правило, фінан­су­єть­ся за рахунок мита, яке сплачують заявники, що становить приблизно половину бюджету ВОІВ;

· сприяння міжнародному співробітництву у сфері уп­рав­ління інтелектуальною власністю – полягає у розпо­ряд­женні збірниками патентних документів, які використо­ву­ються для патентного пошуку і складання довідок, та ство­ренні спро­ще­них способів отримання інформації, яку вони повинні містити; підтриманні та оновленні міжнарод­них систем кла­си­фікації; складання статистичних зведень; регіона­льному вивченні промислової власності та контролі за дотриманням законодавства про авторське право;

· матеріальна (програмна) діяльність ВОІВ – полягає у сприянні широкому ухваленню державами-учасницями світової співдружності існуючих договорів, оновленні, у разі потреби цих договорів шляхом їх перегляду, укладанні нових договорів та організації участі держав у спільній діяльності з їх розвитку;

· допомога країнам, що розвиваються, полягає у спри­ян­ні охороні інтелектуальної власності в кожній країні та в міжнародних відносинах між країнами. Для здійснення цих завдань ВОІВ прийняла ряд спеціальних постійних програм:

¨ Постійна програма ВОІВ зі співробітництва з метою розвитку, пов’язаного з промисловою власністю (почала діяти з 1975 р.). Її мета – забезпечити країни, що розвива­ються, безплатними звітами про патентний пошук для встановлення сучасного рівня техніки та іншими послугами в галузі патентної інформації в рамках угод, що складаються ВОІВ та службами з охорони промислової власності розви­нених країн, які сприяють виконанню програми;

¨ Постійна програма ВОІВ зі співробітництва з метою роз­витку в галузі авторського права. Цілі програми поля­га­ють у заохоченні в країнах, що розвиваються, творчої діяль­ності в сфері літератури, науки, мистецтва; розпов­сю­дженні в межах компетенції ВОІВ на чесних та розумних умовах творів літе­ратури, науки, мистецтва, аудіозаписів, захищених автор­ським правом та суміжним правом; розроблення і вдо­ско­на­лен­ня законодавства та створення установ для охорони автор­ського права та суміжних прав у країнах, що розви­ваються.

Світова організація торгівлі (СОТ). Становлення сучас­них правових форм міжнародних торговельно-еконо­мічних відносин проходило після Другої світової війни та створення ООН. Однією з цілей діяльності ООН – здійснення міжна­род­ної співпраці з розв’язання міжнародних проблем еконо­мічного характеру. Це зумовило перехід до багато­сто­ронніх форм регулювання правовідносин. У 1947 р. був укла­дений багатосторонній торговельний договір – Генераль­на угода по тарифам і торгівлі (ГАТТ) – на базі якого у 1995 р. була створена Світова організація торгівлі – СОТ (Маракесська угода про створення Світової організації торгівлі 1994 р. – далі Маракесська угода). Серед основних органів СОТ діє Рада по торговим аспектам прав інтелектуальної власності, яка обслу­говує Угоду ТРІПС (Додаток до Маракесської угоди).

Ініціативу щодо укладання Угоди ТРІПС висловили про­мислово розвинуті країни, які зазнавали значних збитків від конкуренції контрафактних товарів, особливо з країн, що розвиваються.

«Одно из огромных преимуществ этого соглашения состоит в том, что оно предусматривает значительно более четкий механизм урегулирования споров, который позволяет нам более эффективно контролировать, как наши партнеры соблюдают меры, обеспечивающие открытый доступ на свои рынки, участниками которых все мы являемся» (Коментар до Угоди ТРІПС). Особливість ТРІПС полягає в тому, що він не дублює вже існуючі міжнародні норми у сфері інтелек­туаль­ної власності, а посилається на них, зокрема, на Паризьку конвен­цію 1883 р., Бернську конвенцію 1886 р., Римську кон­венцію 1951 р. та Договір з інтелектуальної власності стосов­но інтегральних мікросхем (ст. 2). Це зобов’язує держа­ви-учас­ниці Угоди ТРІПС виконувати положення зазначених між­народних договорів, незалежно від того, чи є держава учасницею цих союзів, чи ні.

Регулювання відносин у межах ТРІПС поширюється на авторські та суміжні права, товарні знаки, географічні зазна­чення, промислові зразки, винаходи, топології інтегральних мікросхем, охорону закритої інформації і контроль за конку­рентною практикою через договірні ліцензії.

Головні питання, які регулює Угода ТРІПС:

· порядок застосування основних принципів міжнародних відносин з питань торгівлі та дотримання прав інтелек­туальної власності. Ці принципи походять з прин­ципів діяльності СОТ, до них належить: принцип національ­ного режиму та принцип найбільшого сприяння;

· сфери та порядок забезпечення заходів з охорони прав інтелектуальної власності;

· порядок вирішення спорів з питань інтелектуальної влас­но­сті між учасниками СОТ;

· охорона прав інтелектуальної власності на територіях інших держав;

· контроль за дотримання положень ТРІПС;

· спеціальні заходи охорони прав інтелектуальної власності.

Крім універсальних багатосторонніх угод у сфері інте­лектуальної власності, функціонують регіональні угоди з охорони промислової власності.

Європейська патентна організація(ЄПО) заснована на підставі Мюнхенської конвенції про видання європейського патенту 1973 р. Передбачає для будь-яких країн отримувати патент на винаходи з правом у тих країнах, у яких заявник висловив бажання підтримувати патент. Заявка подається в Мюнхені або в Гаазі.

У 1975 р. у Люксембурзі була ухвалена Конвенція про європейський патент для Спільного ринку (Конвенція про патент Співдружності). Завдяки цій Конвенції «Європейський патент» означає «букет» національних патентів. Таким патен­там надається національний режим у країнах-учасницях.

У межах ЄПО функціонує заснований в 1977 р. Інститут професійних представників (ЕРІ), який виконує функції постійної професіональної асоціації і міжнародної корпорації з питань законодавства у межах ЄПО. Діяльність ЕРІ спря­мо­вана на співробітництво у сфері підвищення квалі­фікації спеціалістів з питань охорони промислової власності.

У межах Європейського Союзу з 1996 р. функціонує Товариство по товарним знакам (СТМ) для гармонізації національних законів країн ЄС з питань охорони знаків для товарів та послуг з метою встановлення правил для спро­щення і полегшення процедури міжнародної реєстрації знаків для країн-учасниць. Установлені єдині правила складання заявки, проведення експертизи та реєстрації знаків, а також порядку сплати зборів, які діють на території держав ЄС. Заявки подаються у компетентне національне патентне відомство країн-учасниць, у Відомство по гармонізації внут­ріш­нього ринку (ОНМІ), або у Відомство по товарних знаках країн Бенілюксу.

Особливе значення для України має Угода про засну­ван­ня Міждержавної ради з охорони промислової влас­ності, підпи­сана у 1993 р. країнами колишнього СРСР, яка є спро­бою створити міждержавну систему охорони промислової власно­сті.

 

Євразійська патентна організація з Адміністративною Радою заснована шляхом підписання Євразійської патентної конвенції 1994 р., штаб-квартира яка знаходиться у Москві. Видає євразійський патент на винаходи, який діє на території країн-учасниць. Видача зумовлена відповідними матеріально-технічними нормами, які містяться в Конвенції. Строк дії євразійського патенту – 20 років з дати подання заявки. Процедурні норми передбачають подання заявки через національні патентні відомства.

У Євросоюзі проводиться робота в межах спеціальної Конвенції 1975 р. у напрямі створення єдиного патенту Євро­союзу в координації з Європейською патентною органі­за­цією. Тісні зв’язки встановлені з патентними відомствами США та Японії.

У країнах Бенілюксу також створені єдині центри для реєстрації та захисту промислових зразків і торговельних марок.

На Африканському континенті діють такі регіональні організації:

· Африканська організація інтелектуальної власності (Камерун). Була створена згідно з підписаною в 1977 р. Бангійською угодою для франкомовних країн Центральної і Західної Африки. Відповідно до цієї угоди було створене єдине патентне відомство та ухвалене єдине для країн-учас­ниць законодавство у сфері захисту промислової власності;

· Африканська регіональна організація промислової власності (Зімбабве), у межах якої створене єдине Відомство промислової власності англомовних країн Африки з метою видачі патентів за єдиною процедурою і на підставі єдиних вимог до заявок на винаходи. Ця система не передбачає видачі єдиного патенту, а патенти, які видаються Відомством, мають у країнах-учасницях силу національних охоронних документів.

Питання для самоконтролю

1. Міжнародно-правовий захист інтелектуальної власності.

2. Умови надання міжнародно-правової охорони об’єктам інтелектуальної власності.

3. ВОІВ: правовий статус, структура, функції і напрями її діяльності.

4. Міжнародні договори, адміністративні функції яких здійснює ВОІВ.

5. Регіональні міжнародні організації у сфері захисту промислової власності.

 

Тести

 

1. Першою конвенцією у сфері міжнародно-правої охо­рони інтелектуальної власності стала:

а) Бернська конвенція про охорону літературних і худож­ніх творів;

б) Всесвітня конвенція про авторське право;

в) Паризька конвенція про охорону промислової власності.

 

2. У межах Світової організації торгівлі укладено:

а) Угоду ТРІПС;

б) Договір про закони щодо товарних знаків;

в) Договір про патентну кооперацію;

г) Мадридську угоду про неправдиві або такі, що вво­дять в оману, зазначення походження виробів.

 

3. Виставковий пріоритет передбачений:

а) Бернською конвенцією про охорону літературних і худож­ніх творів;

б) Всесвітньою конвенцією про авторське право;

в) Паризькою конвенцією про охорону промислової власності;

г) Договором про патенту кооперацію.

4. Товариство по товарним знакам функціонує в рамках:

а) Євразійської патентної організації;

б) Європейської патентної організації;

в) Світової організації торгівлі;

г) Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

 

5. Комп’ютерним про­гра­мам надається правова охорона як творам літератури:

а) Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів;

б) Всесвітньою конвенцією про авторське право;

в) Договором ВОІВ про авторське право;

г) Договором ВОІВ по виконанню і фонограмам.

 

 

Розділ 5

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: