Захист прав патентовласників

Під захистом прав і законних інтересів авторів (вина­хід­ників) та патентовласників розуміють передбачені зако­ном заходи з їх визнання, поновлення, припинення право­по­ру­шення, застосування до правопорушників заходів відпо­віда­ль­ності та механізм практичної реалізації цих заходів.

Суб’єктами права на захист виступають автори та патенто­володільці, власники ліцензій та їх правонаступники. Якщо патентними правами володіють одночасно декілька осіб, то захист здійснюється всіма співвласниками разом або окремо, а також патентними повіреними.

Основними видами правопорушень у сфері патентних прав є:

· порушення права авторства;

· порушення права на ім’я;

· порушення права на винагороду;

· несанкціоноване використання або розпорядження майно­вими правами. 

Захист патентних прав може здійснюватися в юрис­дик­ційній або неюрисдикційній формі. Юрисдикційна форма захисту передбачає адміністративний або судовий порядок реалізації заходів захисту.

Способи захисту, як правило, визначаються в ліцензій­но­му договорі або випливають із загальних положень цивіль­ного права (ст. 16 ЦК України). Таким чином, цивільно-правовими заходами захисту є відшкодування збитків, сплата штрафу, дострокове розірвання ліцензійного договору тощо.

Адміністративний захист передбачає застосування адмі­ністративних заходів попереджального або примусового харак­теру, за допомогою яких здійснюється припинення право­порушення або визнання порушених прав. Адміністра­тивними способами захисту є: звернення до Антимоно­поль­ного комітету України про порушення правил добросовісної конкуренції; подання скарги до вищого органу тієї організа­ції, яка вчинила правопорушення; звернення до Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності.

Способи цивільно-правового захисту передбачені ст. 34, 35 закону про винаходи і ст. 27 закону про промислові зразки.

Кримінальна відповідальність настає за незаконне вико­ристання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, сорту рослин, раціона­лізаторської пропозиції, привласнення авторства на них, або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі.

Вид і розмір кримінальної відповідальності залежить від ряду фактів: кількості суб’єктів, які вчинили злочин, статусу суб’єкта (службова особа), повторності вчиненого злочину. Відповідно до ст. 177 КК України видами кримінальної відпо­відальності є: штраф від 200 до 3000 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян; або виправні роботи на строк до 2 років; або позбавлення волі на строк до 6 років, з кон­фіска­цією і знищенням відповідної продукції та знарядь і мате­ріалів, які спеціально використовувались для її виготов­лення, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

 

 

6.8. Правова охорона нетрадиційних
об’єктів промислової власності

 

До нетрадиційних об’єктів промислової власності нале­жать топографії інтегральних мікросхем, раціона­лізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, секрети виробництва.

Топографія інтегральних мікросхем. У сучасних техно­ло­гіях у сфері електроніки ключову роль відіграють інте­гра­льні мікросхеми (розм. – мікросхеми, чіпи, мікрочіпи), які забезпечують виконання електронною схемою певних функ­цій, необхідних для виконання визначених завдань. Мікро­схе­ми використовуються у виробництві таких пристроїв як ком­п’ютери всіх видів, калькулятори та ін., що здатні вико­нувати певні задачі. Закон України «Про охо­рону прав на топо­графії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р. визначає інте­граль­ну мікросхему як мікроелектронний виріб кінцевої або проміж­ної форми, призначений для виконання функцій елек­тронної схеми, елементи і з’єднання якого неподільно сфор­мовані в об’ємі і (або) на поверхні матеріалу, що ста­но­вить основу такого виробу, незалежно від способу його виготовлення.

Топографія інтегральної мікросхеми – це своєрідний «проект», «зображення» мікросхеми, за яким її можна легко відтворити. Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» дає  таке визначення: топографія інтегральної мікросхеми – це зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності еле­мен­тів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними. Особливістю топографії інтегральної мікросхеми є поєднання складності її компонування, що вимагає великих затрат кваліфікованої праці та часу, з простотою копіювання та відтво­рення. Враховуючи це, а також значну цінність інте­гральних мікросхем у сучасному світі, надання розробникам топографій інтегральних мікросхем прав інтелектуальної власності та їх захист украй важливі. 

Правову основу регулювання відносин, пов’язаних з вико­ристанням топографій інтегральних мікросхем, станов­лять такі нормативні акти: Цивільний кодекс України, Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікро­схем», наказ Держпатенту України від 27 лютого 1998 р. № 19 «Про затвердження Положення про Державний реєстр України топографій інтегральних мікросхем та порядок видачі свідоцтв», наказ Держпатенту України від 9 березня 1998 р. № 21 «Про затвердження Інструкції про розгляд та реєстра­цію договору про передачу права власності на топо­графію інтегральної мікросхеми та ліцензійного дого­вору на вико­ри­стання топографії інтегральної мікросхеми», наказ Міністер­ства освіти і науки України від 18 квітня 2002 р. № 260 «Про затвердження Правил складання, подання та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми».

Відповідно до ст. 471 ЦК України головна умова охоро­но­здатності інтегральної мікросхеми – оригінальність, під якою розуміють будь-яку топографію, яка створена в резуль­таті творчої діяльності автора і не була відомою спеціалістам у галузі розробки до топографії на дату її реєстрації.

Суб’єктами прав на топографію інтегральних мікросхем є автори, їх спадкоємці, правонаступники. Автором може визнаватися тільки фізична особа, яка володіє особистими немайновими правами, що є невідчужуваними. Юридична особа набуває майнові права. В разі створення мікросхеми в результаті виконання службового завдання суб’єктом права виступає роботодавець.

Право на топографію IMC охороняється державою і засвід­чується свідоцтвом. Правова охорона топографії IMC може бути здійснена шляхом її реєстрації Державною служ­бою інтелектуальної власності України. Відомості про дер­жав­ну реєстрацію заносяться до Державного реєстру України топографій IMC.

Свідоцтво – це документ, що підтверджує реєстрацію Держслужбою топографії IMC і засвідчує виключне право власності на цю топографію IMC. Обсяг прав на топографію IMC визначається зображенням топографії IMC на мате­ріаль­ному носії.

Строк дії свідоцтва становить десять років від дати подан­ня заявки або від дати першого використання топо­графії IMC за умови, що від цієї дати до дати подачі заявки пройшло не більше ніж два роки[56].

Зміст майнових прав, а також підстави їх припинення, обмеження і захисту кореспондують аналогічним право­моч­ностям об’єктів патентного права.

Закон України «Про охорону прав на топографії інте­гральних мікросхем» визначає, що власник свідоцтва має право повністю або частково передавати свої майнові права іншим особам на основі цивільного договору. Видача ліцензії на використання топографії ІМС здійснюється на підставі ліцензійного договору про використання топографії ІМС Передача права власності на топографію ІМС та видача ліцензії на використання топографії МС здійснюються в межах строку дії свідоцтва на топографію ІМС.

Договір та ліцензійний договір уважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі, зареєстровані у ДДІВ і підписані сторонами.

Раціоналізаторська пропозиція. Раціоналізаторство –невід’ємна складова виробничої діяльності, яка не може роз­ви­ватись без постійного та систематичного вдоскона­лення. Основою такого вдосконалення є раціоналізаторські пропози­ції. Раціоналізаторська діяльність регулюється Цивіль­ним кодексом України, Тимчасовим положенням про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізатор­ських пропозицій в Україні, затверджену Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. № 479/92, наказом Держ­ком­стату України про затвердження форм первинної облікової доку­мен­тації з обліку об’єктів права інтелектуальної влас­ності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків, компо­ну­вань (топографій) інтегральних мікросхем і раціо­на­ліза­торських пропозицій) та Інструкції щодо їх заповнення від 10 серпня 2004 р. № 469, та Положенням про свідоцтво на раціо­на­лізаторську пропозицію та порядок його видачі, затвер­джене наказом Державного патентного відомства України від 22 серпня 1995 р. № 129.

Раціоналізаторська пропозиція – це нова і корисна пропо­зиція для підприємства, якому вона подана, і перед­бачає створення або зміну конструкції виробів, технології виробництва або складу матеріалів. Цивільний кодекс України визначає раціоналізаторську пропозицію як визнану юридичною особою пропозицію, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення в будь-якій сфері її діяльності. Об’єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об’єкт або процес.

Особливістю раціоналізаторської пропозиції є її зв’язок з підприємством: пропозиція повинна належати до профілю підприємства та бути для нього корисною. Аналогічно, новизна раціоналізаторської пропозиції встановлюється в межах підприємства, якому вона подається. Новою є така раціона­лізаторська пропозиція сутність якої на підприємстві, якому вона подається, не була відома.

Автором раціоналізаторської пропозиції визнається фізич­на особа, творчою працею якої вона створена. Якщо раціо­на­лі­заторська пропозиція створена спільною творчою працею кількох фізичних осіб, усі вони визнаються спів­ав­торами. Порядок користування правами на раціоналізатор­ську пропо­зи­цію, створену у співавторстві, визначається угодою між ними.

Авторові належать особисті немайнові права, які є не­від­чужуваними.

Об’єктом раціоналізаторської пропозиції може бути мате­ріальний об’єкт або процес (технологічний або технічний).

Зміст та порядок подання заяви на раціоналізаторську пропозицію визначені у вищевказаному наказі Держкомстату. Заяву подає сам автор пропозиції за спеціально встановленою формою (форма № ІВ-5). Опис повинен містити переваги про­позиції, а також перелік недоліків існуючої конструкції, виробу, технології виробництва тощо. Необхідно зазначати прибуток та інший очікуваний позитивний ефект. За потреби до заяви додаються графічні матеріали та інші додаткові матеріали. Усі матеріали повинні бути підписані автором чи співавторами.

Заява подається підприємству, діяльність якого пропо­ну­ється вдосконалити. Якщо пропозиція не відповідає діяльності підприємства або складена з порушенням вимог, то заява не приймається до розгляду і не реєструється.

Якщо заява складена правильно, підприємство приймає заяву до розгляду. Якщо заява складена неправильно, то у письмовій формі авторові повідомляють про причини від­мо­ви в реєстрації. Автор при незгоді з рішенням підпри­ємства може подати скаргу до міністерства або керівництва підпри­ємства протягом 3 місяців. Скарга повинна бути розглянута протягом 15 днів. У разі незгоди автора з цим рішенням, він може звернутися до суду.

Після винесення рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською, підприємство видає свідоцтво протягом місяця. Свідоцтво підписується керівником підприємства, завіряється печаткою, на ньому проставляється дата і номер заяви, зазначені в Журналі реєстрації.

Пропозиція може бути визнана раціоналізаторською частково, тоді в рішенні має бути вказано, в якій частині вона визнана такою.

Відповідно до ст. 484 ЦК України основним майновим правом автора раціоналізаторської пропозиції є право на отримання добросовісного заохочення.

Відповідно до п. 53 Тимчасового положення право на винагороду має автор (співавтори) раціоналізаторської пропо­зиції протягом 2 років від дати початку її використання на підприємстві, яке видало автору свідоцтво на цю раціона­лізаторську пропозицію.

Розмір винагороди визначається умовами договору між автором і підприємством і не може бути менше: 10% доходу, одержуваного щорічно підприємством від використання раціоналізаторської пропозиції; 2% від частки собівартості продукції (робіт і послуг), що припадає на раціоналізаторську пропозицію, корисний ефект від якої не впливає на одер­жання доходу.

Винагорода сплачується авторові відповідно до дого­вору, але не пізніше 3 місяців після закінчення кожного року використання раціоналізаторської пропозиції.

Підприємство, яке видало свідоцтво на раціоналіза­тор­ську пропозицію, має право використовувати пропозицію в будь-якому обсязі на свій розсуд. Пропозиція може вико­ристовуватися іншими підприємствами на підставі угоди з первинним підприємством.

Обсяг використання пропозиції впливає на визначення розміру винагороди авторові.

Право інтелектуальної власності на сорти рослин і породи тварин. Відносини, що виникають у зв’язку з виве­денням, використанням, захистом, відчуженням нових сортів рослин, регулюються Законом України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р. На деталізацію положень закону було прийнято ряд підзаконних нормативних актів: постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» від 19 серпня 2002 р. № 1183, «Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин» від 29 січня 2003 р. № 121.

Законодавство про рослини розрізняє два види сортів рослин – сорти, допущені до господарського використання, і сорти, захищені патентом (запатентовані сорти). 

Перелік родів і видів рослин, на сорти яких видаються патенти, визначається Кабінетом Міністрів України. Для отри­мання правової охорони новий сорт повинен відповідати критеріям охороноздатності: бути новим та відповідати умо­вам відмінності, однорідності та стабільності (ст. 11 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин»).

Суб’єктами прав на сорти рослин є автори, роботодавці, власники виключних прав на використання сортів рослин, правонаступники та спадкоємці автора.

Необхідною умовою отримання охорони прав на новий сорт рослин є державна реєстрація сорту у Реєстрі сортів, за наслідками якої видаються два документи про права на сорт: авторське свідоцтво, яким засвідчується авторство на сорт рослин, та патент, який засвідчує належність майнових прав на сорт рослин.

Зміст особистих немайнових прав на сорти рослин визначені у ст. 37 закону. До них належить: право за своєю вимогою одержати свідоцтво про авторство на сорт рослин; право пропонувати назву створеного ним сорту і включати до назви своє ім’я; перешкоджати іншим особам привласню­вати та спотворювати його авторство, вимагати не розго­ло­шу­вати його ім’я як автора сорту і не зазначати його у пуб­ліка­ціях; вимагати зазначення свого імені під час викори­стан­ня сорту, якщо це практично можливо. Перелік особистих немайнових прав – невичерпний.

Зміст майнових прав на сорти рослин визначені ст. 39 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин». Виключне право на дозвіл чи заборону використання сорту полягає в тому, що ніхто без дозволу володільця патенту не може здійснювати щодо посадкового матеріалу сорту такі дії: виробництво або відтворення (з метою розмноження); дове­дення до кондиції з метою розмноження; пропонування до продажу; продаж або інший комерційний обіг; вивезення за межі митної території України; ввезення на митну тери­торію України;

Не вважається порушенням майнових прав власника дії, не спрямовані на подальше розмноження зазначеного сорту; не пов’язані з експортом посадкового матеріалу сорту в країну, в якій не охороняються майнові права інтелектуаль­ної власності на сорти роду чи виду рослин, до якого належить зазначений сорт, крім експорту зібраного мате­ріалу, призна­че­ного виключно для споживання.

Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин не поширюються на дії будь-якої особи з посадковим мате­ріа­лом сорту, що охороняється, якщо вони здійснені: як при­ватні та з некомерційними цілями; в експериментальних цілях; з метою створення інших сортів на основі сорту, що охороня­ється, крім випадків, передбачених положеннями ч. 3 та 4 ст. 39 закону.

Майнові права можуть реалізовуватись та передаватись у порядку, визначеному у ст. 40 закону. Володілець патенту може видати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на вико­ри­стан­ня сорту на підставі ліцензійного договору. За ліцензій­ним договором володілець патенту (ліцензіар) передає право на використання сорту іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов’язання вносити ліцензіару обумовлені договором пла­тежі і здійснювати інші дії, передбачені ліцензійним договором.

Стаття 43 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» передбачає можливість отримання примусової не­вик­лючної ліцензії. Примусова ліцензія на використання сорту дає право особі, яка її отримує, використовувати сорт без дозволу володільця патенту. Видавати примусові ліцензії на використання сортів можуть Кабінет Міністрів України, суд (постанова КМУ «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про охорону прав на сорти рослин»), Державна служба з охорони прав на сорти рослин. Порядок видачі примусової ліцензії передбачений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі при­му­сової ліцензії на використання сорту рослин» від 29 січня 2003 р. № 121.

Примусова ліцензія видається на період до чотирьох років (у межах строку дії патенту) з мотивів надзвичайної суспільної необхідності та за умови введення воєнного чи надзвичайного стану з виплатою відповідної компенсації володільцю патенту на сорт. При цьому Держсортслужба може вимагати від володільця патенту на сорт надати на прийнятних фінансових умовах у розпорядження ліцензіата матеріал для розмноження сорту в обсягах, достатніх для належного здійснення прав, наданих примусовою ліцензією.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин обмежується строком, установленим законом, та підтримується за умови сплати збору за її підтримання. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин закінчується в останній день:

· тридцять п’ятого календарного року, що відрахову­єть­ся з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав, для сортів деревних та чагарникових культур і винограду;

· тридцятого календарного року, що відраховується з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав, для всіх інших сортів. 

Підстави припинення правової охорони майнових прав на сорти рослин, порядок захисту порушених прав на сорти рослин, відповідальність за порушення прав на сорти рослин відповідають аналогічним положенням захисту патентних прав, тому не розглядаються в цій частині параграфа.

Правове регулювання відносин, пов’язаних з селекцій­ною справою у тваринництві, здійснюється Законом України «Про племінну справу у тваринництві» від 15 грудня 1993 р. Згідно з цим законом селекційним досягненням у тварин­ни­цтві визнається порода – цілісна численна група тварин спіль­ного походження, – створена людиною, має генеало­гічну струк­туру і властивості, які дають змогу відрізняти її від інших тварин цього виду, і кількісно достатня для розмно­ження як однієї породи. Суб’єктами права на селекційні досягнення є селекціонери – фізичні особи, творчою працею яких виведена нова порода тварин, та їх правонаступники – особи, яким передані права на селекційні досягнення.

Об’єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять з метою одержання від них певної продукції

Суб’єктами племінної справи у тваринництві є власники племінних (генетичних) ресурсів; підприємства (об’єднання) з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінки племін­них тварин; підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, та фізичні особи – суб’єкти підприєм­ницької діяльності, які надають відповідні послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (генетичних) ресурсів; власники неплемінних тварин – споживачі пле­мін­них (генетичних) ресурсів та замовники послуг з племінної справи у тваринництві.

Для виникнення правової охорони на об’єкти селекцій­них досягнень ст. 11 закону встановлює необхід­ність держав­ної реєстрації племінних тварин та племінних стад.

Державна реєстрація племінних тварин здійснюється шляхом внесення відповідних даних про них до державних книг племінних тварин, а племінних стад – до Державного племінного реєстру.

У результаті державної реєстрації видається племінне свідоцтво (сертифікат), який є документальним підтверджен­ням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин.

Племінне свідоцтво (сертифікат) – основа для визна­чення цінності племінних (генетичних) ресурсів, що гарантує певний рівень ефективності їх використання при дотриманні споживачем цих ресурсів вимог, установлених законом. Зразки свідоцтв (сертифікатів) розробляються Головною дер­жав­ною племінною інспекцією.  

Охорона прав на секрети виробництва (ноу-хау). Нормативне регулювання секретів виробництва (комерційної таємниці) здійснюється гл. 46 ЦК України, законами України «Про інформацію», «Про захист від недобросовісної конку­ренції», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», «Про інвестиційну діяльність», «Про захист прав споживачів», «Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини», постановою КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таєм­ниці» від 9 серпня 1993 р. № 611.

Охорона нових технологій, розробок у промисловості може здійснюватися не лише за допомогою патентів та інших охоронних документів. Як видно з попередніх параграфів теми, процедура одержання патенту передбачає публікацію всіх матеріалів заявки, в тому числі опису та формул вина­ходу чи корисної моделі. Інакше кажучи, зміст винаходу (корисної моделі) розкривається широкому загалу з одно­часним повідомленням про те, що виключні права на його використання належать власнику охоронного документа. Використання запатентованого винаходу (корисної моделі) іншими особами без дозволу власника патенту є згідно з чинним законодавством, правопорушенням, наслідком учи­нен­ня якого є юридична відповідальність. Але, якщо для охорони прав на деякі види об’єктів авторського права законодавством передбачено вжиття адміністративно-право­вих способів, то для захисту порушених прав на винахід чи корисну модель (та інших об’єктів промислової власності) можуть бути використані лише передбачені законодавством цивільно-правові способи захисту. Це означає, що власник прав промислової власності повинен самостійно слідкувати за дотриманням його прав і виявляти порушення та доводити факт їх учинення у судовому порядку. Тому, якщо, виходячи з кінцевого продукту, неможливо довести факт використання запатентованої технології, пристрою, речовини, у його вироб­ництві, доцільніше відмовитися від одержання патенту або розкрити не повний опис (формулу) винаходу або корис­ної моделі. В таких випадках, та тоді, коли власник винаходу, корисної моделі, інших науково-технічних роз­робок з будь-яких причин має намір зберегти їх у секреті, використо­вується такий спосіб охорони результатів науково-технічної творчості як визнання їх комерційною таємницею (секретом виробництва, ноу-хау).

Визначення комерційної таємниці подається у ст. 505 ЦК України: «Комерційна таємниця – це інформація, яка є сек­рет­ною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легко­доступ­ною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію».

До комерційної таємниці належить інформація, яка відпо­відає таким умовам: є невідомою третім особам; до неї нема вільного законного доступу третіх осіб; власник такої інфор­мації вживає заходи по її охороні; використання такої інформації в господарській діяльності приносить прибуток і переваги суб’єкта на ринку.

Строк охорони комерційної таємниці необмежений.

Існує перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, який закріплений постановою КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці». Зокрема, не можуть бути визнані комерційною таємницею і ті відомості про товари, роботи, послуги, які визначені у ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та ст. 7 Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини».

Ознайомлення з відомостями, що становлять комерційну таємницю, та їх поширення відбувається тільки за згодою власника цих відомостей і у порядку, ним визначеному.

Для виникнення правової охорони комерційної таємниці не потрібні формальності.

Поряд із терміном «комерційна таємниця» законодавство використовує поняття «ноу-хау». Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» під ноу-хау розуміють інформацію, яка отримана завдяки досвіду та випробуванням, і не є загаль­новідомою чи легкодоступною на день укладення договору про трансфер технологій; є істотною, тобто важли­вою та корисною для виробництва продукції та/або надання послуг; є визначеною, тобто описаною достатньо вичерпно, щоб можливо було перевірити її відповідність критеріям незагаль­но­відомості та істотності.

Визначення ноу-хау міститься також у Законі України «Про інвестиційну діяльність»: «Ноу-хау – це сукупність техніч­них, технологічних, комерційних та інших знань, оформле­них у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих».

Міжнародна асоціація з охорони промислової власності рекомендує таке визначення: «Ноу-хау – це знання і прак­тичний досвід технічного, комерційного, управлінського, фінансового або іншого характеру, що їх застосовано у виробництві і професійній практиці».

У практичній діяльності з використання об’єктів проми­слової власності розрізняють такі види ноу-хау: технічні або науково-технічні знання управлінського, комерційного фінан­сового та інших напрямів. Отже, за допомогою ноу-хау його набувач у повному обсязі може виробити продукт, реалі­зувати його і забезпечити організацію та управління виробництвом.

Одним із видів безпатентних ліцензійних договорів є дого­вори про передачу ноу-хау.

Договір про передачу ноу-хау укладається у випадках створення нового виробництва, де необхідно якомога ширше застосовувати науково-технічні розробки; за потреби за­безпечити гаранти захисту прав володільців інтелектуальної власності; з метою зниження витрат на науково-технічні роз­робки; коли винахідник хоче зберегти у таємниці невідомі елементи свого винаходу, та в інших випадках.

Збирання, розголошення та поширення відомостей, що становлять комерційну таємницю визнаються недобро­совіс­ною конкуренцією (ст. 17–19 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Учинення визначених дій тягне за собою відпо­відаль­ність у вигляді штрафів, розмір яких визначені ст. 164³ Кодексу про адміністративні правопорушення і передбачають відповідальність за отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця – тягне за собою накладення штрафу від 9 до 18 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За незаконне збирання з метою використання або вико­ри­стання відомостей, що становлять комерційну або банків­ську таємницю ст. 231 КК України передбачає відповідаль­ність у вигляді штрафу від 200 до 1000 неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або обме­ження волі на строк до 5 років, або позбавлення волі на строк до 3 років.

Стаття 232 КК України передбачає, що за умисне розго­лошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з про­фесійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, встановлюється відповідальність у вигляді штрафу від 200 до 500 неоподат­ко­вуваних мінімумів доходів громадян з позбав­лен­ням права обіймати певні посади чи заборони займатися певною діяль­ністю на строк до 3 років, або призначення виправних робіт на строк до 2 років, або позбавлення волі на той самий строк.

 

 

Питання для самоконтролю

1. Поняття та умови правової охорони винаходів, корисних моделей, промислових зразків.

2. Оформлення прав на винаходи, корисні моделі, про­мислові зразки.

3. Особисті немайнові права авторів винаходів, корисних моделей, промислових зразків.

4. Майнові права авторів винаходів, корисних моделей, промислових зразків.

5. Майнові права, що випливають з патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок.

6. Передача прав на об’єкти промислової власності, що охороняються патентами.

7. Види ліцензій на об’єкти промислової власності.

8. Поняття та види ліцензійних договорів.

9. Указати, які дії порушують права патентовласників.

10. Захист прав патентовласників.

11. Відповідальність за порушення прав патентовласника.

12. Міжнародний захист винаходів, корисних моделей, промислових зразків.

13. Порядок патентування винаходів та корисних моделей в іноземній державі.

Тести

 

1. Результат художнього конструювання охороняється як:

а) винахід;

б) корисна модель;

в) промисловий зразок;

г) нетрадиційний об’єкт інтелектуальної власності.

 

2. Строк дії деклараційного патенту становить:

а) 5 років;

б) 6 років;

в) 10 років;

г) 20 років.

 

3. Строк дії патенту на винахід (корисну модель) становить:

а) 5 років;

б) 6 років;

в) 10 років;

г) 20 років.

 

4. Строк дії патенту на промисловий зразок становить:

а) 5 років;

б) 6 років;

в) 10 років;

г) 20 років.

 

5. Право на пріоритет попередньої заявки на такий же винахід (корисну модель) зберігається за заявником протягом:

а) 12 місяців від дати подання попередньої заявки до ДСІВ чи до відповідного органу держави – учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності;

б) 6 місяців від дати подання попередньої заявки до ДСІВ чи до відповідного органу держави – учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності;

в) 24 місяців від дати подання попередньої заявки до ДСІВ чи до відповідного органу держави – учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності;

г) 18 місяців від дати подання попередньої заявки до ДСІВ чи до відповідного органу держави – учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності.

 

6. Заявка на одержання патенту подається до:

а) Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України;

б) Державної служби інтелектуальної власності України;

в) Державного підприємства «Український інститут проми­слової власності»;

г) Державного підприємства «Інтелзахист».

 

7. Примусова ліцензія на використання запатентованого винаходу видається особі, яка виявляє готовність до вико­ристання запатентованого винаходу у вироб­ництві на:

а) підставі рішення суду, якщо патентовласник протягом 3 років не використовує винахід і відмовився надати ліцензію на його використання заявнику;

б) підставі рішення Державної служби інтелектуальної власності, якщо патентовласник протягом 3 років не вико­ристовує винахід і відмовився надати ліцензію на його використання заявнику;

в) підставі рішення Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, якщо патентовласник протягом 3 років не використовує винахід і відмовився надати ліцензію на його використання заявнику;

г) підставі рішення Державного підприємства «Україн­ський інститут промислової власності», якщо патенто­власник протягом 3 років не використовує винахід і від­мовився надати ліцензію на його використання заявнику.

 

⇐ Предыдущая17181920212223242526Следующая ⇒

Поделиться: