Проблема критерію смерті.

Проблема критерію смерті.

З феноменом „клінічної смерті" тісно пов'язана етична проблема ,

як - визначення критерію смерті. Дійсно , який ступінь деградації життєвого процесу треба об'єктивно вважати смертю ? Концепція смерті мозку пропонує вважати таким критерієм смерті людини помирання її головного мозку .

Біомедична етика вважає цінністю не тільки людську особистість , її права та гідність , носієм яких є мозок , але і саме життя - як суверенне природне буття , автономну цілісність життя , його індивідуальність . Однак смерть мозку - це і є розщеплення основи життя, бо у цьому випадку втрачається його автономність та індивідуальність , навіть у біологічному розумінні .

У випадку смерті мозку життя як суверенне , автономне існування біологічної індивідуальності вже зникло . Людина вже померла , і лікарям залишається лише юридично оформити цей факт .Але це суперечить з медичною традицією , бо людина визнається померлою , незважаючи на видимі ознаки життя (наприклад , серцеві скорочення). Чи не є виключення апарату „штучні легені" у таких випадках вбивством ?

Ця проблема отримала широкий суспільний резонанс та імпульс до спроби наукового вирішення у зв'язку з конкретною ситуацією , яка виникла більш як 15 років тому . Американська студентка Карен Квінлен під впливом алкоголю та наркотиків втратила свідомість , її доставили у лікарню та підключили до апарату „штучні легені - серце". Через деякий час лікарі зафіксували загибель мозку , але апаратура не була відключена . Через місяць , коли консиліум авторитетних лікарів потвердив неповерненість змін та „вегетативність існування" лише за рахунок апаратури , батьки дівчини попрохали відключити апарат і дати можливість смерті завершити свою справу , а їм - поховати свою доньку . Однак адміністрація лікарні відмовила їм у цьому , мотивуючи це тим , що ні родичі, ні лікарі, ні сам хворий не мають права вирішувати питання життя і смерті людини . Батьки подали до суду , і розпочалося перша в історії медицини судова справа такого роду , яка тривала більше року .

Усе це вимагало нового визначення та перегляду поняття „життя " , „смерть" , межі між ними . Знову виникли питання : що значить затвердження , що людина померла ? Коли остаточно настає смерть ? Що значить відсутність свідомості ? Чим є тіло людини , мозок якої не функціонує .

Сенсацією було те , що коли через рік за рішенням Верховного Суду США апаратура була відключена , тіло Карен продовжувало функціонувати вже самостійно , при нульовій енцефалограмі. Медицина не може пояснити це явище , хоча після випадку з Карен було зафіксовано ще декілька подібних випадків , у тому числі і благополучне народження здорової дитини жінкою у стані „клінічної смерті".

Сьогодні стало очевидно , що при відповідному медичному та економічному забезпеченні хворі у „вегетативному " стані могли б жити , вірніше існувати і при смерті мозку , але питання в тому , чи треба це, і що це може дати ? І навіть у самому благополучному випадку - не відомо , чи повернеться до людини нормальна свідомість ? І тоді - навіщо зберігати це існування , якщо людина перестала бути особистістю ?

Питання і досі залишається відкритим ...

 

Сенс життя і Щастя.

Однією з центральних проблем етики є визначення місця людини в житті, сенсу її буття. Чого я хочу від життя? Навіщо я живу? Людина шукала, обирала, а різноманітні етичні вчення пропонували різні концепції сенсу життя, дуже часто прямо протилежні.

Основні концепції сенсу життя.

Можна умовно виділити три підходи щодо питання про сенс життя:

А) песимістичний - це нігілістичне заперечення сенсу життя, за яким життя сприймається як беззмістовна череда страждань, зла, хвороб (із закономірним фіналом - смертю); Б) скептичний - виражає сумнів у сенсі та значенні земного буття (наприклад, в релігійній етиці); В) оптимістичний - визнання сенсу людського життя і можливості реалізації його як найвищої цінності: „Найдорожче у людини - це життя...".

Нерідко сенс життя пов'язувався із щастям, благом. Оскільки розуміння останнього було різноманітним, то створювалась досить пістрява картина уявлень про сенс життя. Якщо ще в античні часи, які відрізняються своїм оптимістичним світосприйняттям, гедонізм вищим благом вважав насолоду й, відповідно, вбачав сенс життя у прагненні до нього, то евдемонізм, приспускаючи вищим благом щастя, сенсом життям робить його досягнення, зокрема, шляхом подолання прагнення до насолоди. Кініки розглядали у якості сенсу життя принцип боротьби із пристрастями, перемогу над бажанням: блаженство ми отримуємо не від володіння речами, а внаслідок подолання потягу до них. За Епікуром, безтурботність і свобода від почуттів страху перед смертю і стражданнями є вищим блаженством і, відповідно, є сенсом життя. Середньовічна етика вважала насолоду гріхом і тому вимагала відречення від земних насолод (аскетизм), а благо вбачала у духовному служінні Богу в ім'я вічного спасіння, яке робилось сенсом життя віруючої людини.

Знову гедоністичні мотиви у розумінні сенсу життя зазвучали в етиці Відродження: воно втілюється у прагненні до слави. Якщо ім'я людини прославилось серед сучасників, якщо вона може надіятись, що воно не буде забутим й надалі, то її життя набуває сенсу вже завдяки його відображенню у свідомості інших. Матеріалісти 17-18 ст., зокрема Спіноза, продовжили лінію евдемонізму, посиливши у ньому раціоналістичний момент і висунувши чисто інтелектуальне розуміння блаженства і сенсу життя, виявивши його у пізнанні.

Пізніше виокремлюються й інші шляхи пошуку сенсу. Одна з таких нових моделей сенсу життя - влада людини над людиною, що була висунута Т. Гоббсом у 18 ст., а потім розвинута й обґрунтована німецьким філософом -ірраціоналістом Ф. Ніцше у його вченні про „ волю до влади ". Ніцше вважав, що життя є занадто суворо регламентованим (релігією, наукою, мораллю), що в ньому все менше місця залишається геройству й величі духу, і все більше панує посередність. Моральний ідеал Ніцше - „понадлюдина", сильна особистість, яка протистоїть натовпові й знаходиться „по ту сторону добра і зла". її призначення (сенс життя) - у власній реалізації, оскільки саме вона є носієм нової моралі.

Герої творів Дж. Байрона, М. Лєрмонтова, Ф. Достоєвського, К. Гамсуна здійснюють переверт у думках читачів й викликають велику кількість наслідувань: імена Уайльд - Гарольда, Печоріна, лейтенанта Глана стають загальними, а трагічні роздуми Раскольнікова про те, „що є дозволеним, а що ні", залишаються актуальними й зараз.

Ще одна концепція сенсу життя, що мала своїх прибічників в усі часи, але особливо затвердилась в епоху створення й накопичення капіталу, - володіння матеріальними благами, багатством.

У. Шекспір, О. де Бальзак, Дж. Лондон, Д. Ґолсуорсі, автори сучасних бестселерів розкривають перед нами трагедії, пов'язані із жадобою до грошей, золота, розкоші, коли заради них у жертву приноситься все.

Обивательським проявом цієї концепції є прийняття у якості головної життєвої цілі прагнення до володіння: речами, комфортом, престижем. Міщанин усю різноманітність життя сприймає через призму свого непомірно роздутого Я. Засоби життя (речі, матеріальні блага, відпочинок, комфорт) у його свідомості стають ціллю буття, а головний сенс існування він виражає паразитичною формулою „бери від життя все, що можеш".

Звичайно, було б недоречним й нечесним заперечувати значення матеріальних благ у житті сучасної людини. Людина повинна жити добре. Але погано, коли речі, зручності, комфорт із засобів життя перетворюються у ціль, сенс існування. Матеріальний добробут сам по собі набуває сенсу тільки тоді, коли він стає умовою вдосконалення його власника, або дає можливість допомогти іншому (благодійність), чи сприяє розвитку суспільства й культури (меценацтво).

І, на кінець, вічним сенсом людського буття є любов - любов взагалі, і любов чоловіка до жінки зокрема. Найбільш повно ця точка зору вперше була сформульована у філософії Л. Фейербаха. Він стверджував, що всі люди в усі часи й за усіх обставин мають безумовне й обов'язкове право на щастя, але суспільство не в змозі задовольнити це право у рівній степені для всіх. Тільки в любові Фейєрбах вбачав єдиний засіб задоволення прагнення кожної людини до щастя. Тієї ж концепції у 20 ст. притримувався й продуктивно розвинув її у книзі „Мистецтво любити" Е. Фромм.

Існують й песимістичні концепції, які заперечують сенс життя взагалі. Французький письменник Ф. Моріак робить висновок, що життя більшості людей - мертва стежка „в нікуди". Він порівнює людське життя із рухом сліпих, які бредуть до невідомого моря, й у цьому рухові вони мають єдиний вибір: або поринути у вир хвиль, або повернутись назад і почати все знову.

Російський філософ В. Соловйов, критикуючи песимістичний підхід до сенсу життя, вказував на протиріччя у роздумах і діях його прибічників, які, заперечуючи життєвий сенс, перечать самим собі, продовжуючи жити. Він називає їх несерйозними „заперечниками", протиставляючи їм „серйозних" -самогубців. Роздумуючи про дану категорію людей на прикладі літературних й історичних персонажів - Ромео, Вертера, Клеопатри, - він робить висновок, що їхнє заперечення сенсу життя безпідставне, оскільки випливає із вкрай вузького уявлення про нього, повЛязує його із здійсненням особистих, нехай навіть піднесених інтересів.

І все ж люди не хочуть миритися із відсутністю або втратою сенсу життя -явищем, яке стало, особливо у наш час, досить поширеним показником моральної кризи. Проблемі втрати сенсу й боротьбі із цією втратою присвячена логотерапія - вчення про сенс життя одного з класиків гуманістичної думки 20 ст. - філософа і психолога Віктора Франка.

Сексуальність і культура

Для вивчення семантики статевого символізму велику цікавість становить інвективна лексика - мова лайок. Численні сексуальні натяки, що зустрічаються в ній, розпадаються на декілька великих блоків.

1.Згадування жіночих геніталій та відправлення лайливого в зону народжуючих, продукуючих органів, в тілесну могилу (або в тілесне чистилище). Як показав М.М.Бахтін, це ніщо інше, як побажання смерті (жіноче лоно - символ смерті).

2. Натяк на те, що хтось володів матір'ю людини, яку лають. Цікава інтерпретація цих „матерньїх" висловів, які зустрічаються в російській, угорській, румунській, новогрецькій, китайській, саухалі та багатьох інших мовах. Прийнято вважати, що в таких мовних ситуаціях суб'єктом дії є сам мовець, який ніби стверджує: „я твій батько" чи „я міг би бути твоїм батьком", зараховуючи того, кого лає до нижчої соціально-вікової категорії. Одна така китайська лайка буквально означає: „ти — мій син". Однак в російській мові перша особа однини в цьому контексті вживається надзвичайно рідко; крім того, „матерньїе" звороти використовуються не тільки для опису минулої події, айв наказовому способі та в інфінітиві. У зв'язку з цим замість значення „ я володів твоєю матір'ю" А.В.Ісаченко запропонував пояснення, яке дав у XVI столітті барон С.Герберштейн, відповідно до якого суб'єктом „соромливої" дії є пес. Лайка пов'язується, таким чином, з поширеними в багатьох мовах висловами типу „сучий син" (польське „пся крев" і т.п.); оскільки собака в XVI столітті вважалася нечистою твариною, то образа була дуже сильною.

3. Звинувачення в кровозмішенні, широко представлене в англійських лайках.

4. Звороти мови, в яких згадуються чоловічі геніталії (типу „пішов на...") означають поміщення особи, яку лають в жіночу сексуальну позицію, звинувачення в тому, що вона аг§г.

Точний смисл таких висловів, як правило, не усвідомлюється мовцями і не має ніякої еротичної забарвленості. Сексуальні символи означають в цих випадках головним чином статусно-ієрархічні відносини чи притягання. Відгуки цього можна зустріти і в звичайній повсякденній мові. Вислови типу „ начальство сделало ему втьік" не викликають ніяких сексуальних асоціацій. Однак якщо простежити їх походження, то відновиться цілий ланцюжок: 1) ситуація, в якій чоловік є більш менш пасивним об'єктом якихось неприємних та принизливих для його гідності дій; 2) інтерпретація такої ситуації в сексуальних термінах (що нерідко робиться в арго); 3) стародавня система статевого символізму, де жіноча роль представляється підкореною; 4) філогенетичні витоки цієї системи, які просліджуються в поведінці тварин.

Інвективна лексика неоднакова в різних народів, але підпорядкована деяким загальним транскультурним закономірностям. Оскільки сила інвективи визначається не її буквальним змістом, а перш за все її емоційністю, тяжкість образи „ знаходиться в прямій пропорційній залежності від сили табу, яке порушується за допомогою інвективного слововживання . В національних культурах, де особливо високим є статус родинних відносин по лінії матері, велику роль можуть відігравати сексуальні образи матері („мат"); в культурах, які звертають особливу увагу на сексуальне життя суспільства, місце найбільш брутальних інвектив належить сполученням з коітальним смислом, не обов'язково звернених до матері чи інших родичів особи, яку ображають; такими є, наприклад, англоязичні культури. Італійська, іспанська та багато інших католицьких культур для досягнення подібного ефекту вдаються до ображання найбільш шанованої святині - Мадонни. Дуже брутально звучать лайливі слова, які включають порушення табу, пов'язані з охайністю, якщо саме ця людська риса особливо цінується в даній національній культурі, наприклад японській чи німецькомовній." У народів, які не мали особливих заборон на сексуальність та відправлення природних потреб, не стали табу й назви відповідних частин тіла, зате всезагальне презирство викликала людина, яка уникала щоденних труднощів. Так, одна з найбільш сильних образ у чукч та ескімосів в буквальному перекладі означає: „Ти - невмілий". Багато залежить і від того, які саме об'єкти і відносини вважаються священними. Наприклад, в Північній Австралії (півострів Арнемленд), на островах Нова Ірландія та Тробріан (Папуа - Нова Гвінея) натяк на інцест з матір'ю не є серйозною образою, оскільки таке звинувачення не приймається всерйоз. Навпаки, згадування в цьому контексті сестри завжди має тяжкі наслідки.

Поняття та сутність етикету

Існують різні визначення етикету. Одне з найбільш поширених і простих говорить, етикет - це збірка правил поведінки, прийнятих в суспільстві.

Іноді правила етикету визначаються так:

правила поведінки (поведінка - від "веди" - знання);

елементарні правила ввічливості ( ввічливість також виникає від "ведати", знати);

правила пристойності (пристойності - від "г: ", "образа", обличчя людини);

культура вчинків і манер ("культурний" - у відмінності з від "природній", "дикий", означає "створений людиною, організований, впорядкований").

Етикет поширюється на всі сфери життя: конкретні правила вказують, як дотримуватися гігієни, розмовляти, одягатися, вести себе за столом, у колективі, в сім'ї, суспільних місцях, у театрі, на вулиці і т.і. Без дотримання норм етикету неможливі між особистісні, культурні, ділові і навіть політичні відносини, бо не можна існувати, не поважаючи один одного, не надаючи своїй поведінці певних обмежень.

Етикет несе в собі загальнолюдські норми спілкування, що зберігалися тисячоліттями і властиві багатьом народам. Тому вони дотримуються (або повинні дотримуватися) представниками не тільки якогось певного суспільства, але і всіх соціокультурних утворень, існуючих на даному етапі розвитку цивілізації.

Очевидно, різні народи вносять в етикет свої виправлення і доповнення, обумовлені специфікою історичного розвитку своєї культури. Тому етикет відображає також специфічну систему національних знаків-символів спілкування, позитивних традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, відповідаючи історично обумовленим умовам буття і морально-естетичним потребам людей.

Крім того, зі змінами умов життя людства, росту освіти і культури одні правила поведінки змінюються іншими. Те, що раніше вважалося непристойним, стає загальноприйнятим, і навпаки. Таким чином, вимоги етикету не являються абсолютними, вони відносні, дотримання їх залежить від місця, часу і обставин. Поведінка, неприпустима в одному місці і при одних обставинах, може бути доречна в іншому місці і при інших обставинах.

Норми етикету - на відміну від норм моралі - являються умовними, вони ніби носять характер неписаної угоди про те, що в поведінці людей являється загальноприйнятим, а що ні. Умовність етикету у кожному конкретному випадку можна пояснити. Направлений на' об'єднання людей, він пропонує загальноприйняті форми, стереотипи поведінки, символи прояву" думок і почуттів, що полегшують людям взаєморозуміння.

Слід спеціально зупинитися ще на одному аспекті етикету: його можна розглядати як естетичну форму прояву моральної культури. Таке розуміння містить у собі вказівки на ряд важливих особливостей етикету. По-перше, на те, що етикет - один із феноменів культури, бо гарні манери являються зовнішнім відображенням внутрішньої культури людини, його інтелектуальних якостей. По-друге, тут міститься вказівка на пряме відношення етикету і моральності, до морального вигляду людини. В кінці кінців, підкреслюється, що етикет - це естетична сторона поведінки людини. Гарні манери, гарна поведінка, гарні жести, пози, міміка - те, що говорить про людину, її почуттях і думках без слів; мова, звернена до старших, ровесників, молодшим при зустрічі та прощанні, в гніві і радості; манера рухатися, споживати їжу, носити одяг і прикраси, відмічати сумні та радісні події, приймати гостей - всім цим видам спілкування людина намагається надати не тільки моральний, але й естетичний характер. Прийнята в суспільстві естетична форма прояву моральної культури людини і носить назву етикету.

Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але й розуміти іх необхідність. Вміння поводити себе в суспільстві має дуже велике значення: воно полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню взаєморозуміння, створює хороші, стійкі стосунки.

Отже, етикет - дуже велика і важлива частина загальнолюдської культури, моралі, що вироблена протягом багатьох століть спільними зусиллями людей у відповідності з їх уявленням про добро, справедливість, людяність, про красу і порядок, про благоустрій і побутову доцільність.

Сутність любові

Любов - одне із самих складних відносин, які насичені багатьма індивідуально неповторними нюансами. Поняття любові багатогранне, воно включає в себе і любов до людей (гуманізм), і любов до Батьківщини (патріотизм), любов до мистецтва, до природи, до подорожей, а також батьківська любов і любов дітей до батьків, до товаришів і друзів, до своєї професійної справи. Буває любов жива і діюча, а буває відволікаюча ні до чого не зобов'язуюча. Але людей більш за все хвилюють почуття любові між чоловіком і жінкою (кохання). Поети і прозаїки, композитори і художники романтичної орієнтації возвеличили цю любов до рівня всемогутньої сили, яка правила і править ходом всесвітньої історії. Театр, кіно, музика, живопис, скульптура дають нетривіальне розуміння любові, безпосередньо культури почуття кохання. Художня література дає можливість більш широко і багатогранно оцінити багатство роздумів щодо визначення суті любові (кохання).

В широкому розумінні слова любов - це морально-естетичне почуття, яке виражається в безкорисливому потязі (устремлінні) до свого об'єкта, в потребі і готовності до самовіддачі.

Ідея поляризації і одночасно потягу чоловіка до жінки найбільш повно виражено в міфі переповитому Платоном в діалозі "Бенкет": колись чоловік і жінка були єдиною істотою - андрогеном. Потім вони були розділені на дві частини і тепер кожна із половинок приречена шукати іншу, щоб знову утворити з нею єдине ціле.

Але статеве кохання не зводиться лише до сексуально-еротичного потягу. Людині в коханні необхідна не просто істота іншої статі, а така, яка б володіла естетичною привабливістю, інтелектуальною і емоційно-психологічною цінністю, спільністю моральних уявлень. Якщо хоча б один із цих компонентів відсутній, то кохання "не складається" або виникає його ілюзія, котра безперечно зруйнується, розтане. Без гармонії між Я і не-Я, без духовної близькості, співпадіння характерів справжнє кохання між людьми не можливе.

Зрозуміти кохання важко, ще важче його пояснити. Воно приносить багато радості, робить життя приємним і гарним, породжує надзвичайно ніжні мрії, окриляє і возвеличує. Але в той же час кохання - це джерело багатьох страждань і навіть трагедій. З ним пов'язані хвилювання, ревнощі, тривога. В коханні поєднуються суперечливі почуття: страждання і насолода, радість і печаль, захоплення і розчарування. "Кохання - оманлива країна" і разом з тим -одне із самих ваблячих почуттів.

І все ж таки кохання - це найбільша цінність. Це приналежність і право вільної людини. Це надбання двох і здобуток всього суспільства, показник рівня його розвитку.

Кохання - це саме повне вираження тих сил, котрі розвивалися в людині за всю його багатовікову еволюцію. Людина котра кохає стає більш чутлива до краси. Виникає особлива естетика кохання, котра змінює сприйняття людини.

Це сприйняття виражає потяг людини до нового життя - життя по законам краси, добра, свободи, справедливості. До того ж цей потяг до гармонії і ідеалу зачіпає не лише розум, а й глибинні емоційні частинки людської душі.

"Любов - це голод однієї людини по іншій", почуття внутрішньої необхідності .

 

Садизм і мазохізм.

В коханні приймають участь двоє. Але дуже рідко буває, щоб ця участь була рівною. Саме в цьому виявляються найдивніші властивості людської природи - один намагається привласнити іншого, а інший підкорюється цьому бажанню.

Кохання - це об'єднання двох людей при умові збереження цілісності власного "Я". Всі інші форми кохання можна назвати симбіотичними зв'язками.

В психічному симбіозі дві людини незалежні один від одного, але психологічно вони невід'ємні. Тобто це союз однієї людини з іншою, в якому кожен з них втрачає особистісні якості і потрапляє в повну залежність від іншого.

Пасивна форма симбіотичного зв'язку - мазохізм (підкорення). Взаємовідносини ґрунтуються на ідолопоклонстві. Це психологічне явище виражається не лише в еротичній сфері, а й може виявлятися в любові до Бога, долі, глави держави, хвороби та інше. Мазохічне кохання до людини може співвідноситися з фізичною залежністю і тобі людина підкорюється не лише душею, а й тілом. В усіх випадках такого кохання людина стає зброєю в інших руках, втрачає власне обличчя, припиняє самостійно приймати рішення. Найпоширеніші форми прояву мазохізму є почуття власної неповноцінності, неспроможності. Особливість мазохіста полягає в тому, що він потребує щоб його принижували, він ніколи не відчуває свого „Я" або „Я хочу", відчуває статеве збудження, коли його партнер робить йому боляче.

Активна форма симбіотичного зв'язку - садизм (владарювання). Садист намагається звільнитися від самотності, роблячи з іншої людини частину самого себе. Він самостверджується коли підкорює собі повністю людину яку кохає.

Бажання садиста дуже часто приховується під гіперкоханням.до іншої людини.

Типи садизму:

• Намагання зробити іншу людину залежною від нього, створити абсолютну владу над ним, зробити з нього маріонетку в своїх руках.

• Намагання не лише керувати над іншою людино, а й використовувати його для власного задоволення (це стосується не лише матеріальної бази, а й інтелектуальних і моральних якостей цієї людини).

• Бажання зробити боляче (активна форма прояву), або бачити як страждає інша людина (пасивна форма прояву).

Існує фактор який з'єднує садизм і мазохізм - це абсолютна залежність від об'єкта. Але якщо залежність мазохіста не викликає ніяких заперечень, то важко погодитися з тим, що садист маючи таку силу і владу насправді дуже залежить від підкореної людини. Таке явище пояснюється тим, що відчуття власної сили у садиста базується на абсолютній владі. Така залежність дуже часто не усвідомлюється, найбільше проявляється в коханні.

Почуття які засновані на підкорені або владарюванні ніколи не принесуть задоволення, бо для цього потрібна повна свобода і незалежність.

Різновиди кохання

Психологи виділили і визначили шість різновидів чи шість „кольорів" кохання, куди увійшли майже всі давньогрецькі види. Це кохання-сторге, кохання-агапе, кохання-ерос, кохання-маніа, кохання-прагма, кохання-гра.

Кохання-сторге - це кохання-дружба, кохання-розуміння. Виникає вона поступово. Закохані вслуховуються один в одного, намагаються йти один одному назустріч. Між ними панує тісне спілкування, глибока щиросердечна близькість. Секс при такому коханні є продовженням щиросердечної близькості, і він входитьу їхні відносини не відразу, а на пізніх ступінях зближення.

У такого кохання особлива міцність, закохані не бояться невірності, знаючи, що їхній внутрішній потяг один до одного не згасне від захоплення. Сторге - сама довіра, що припускає уміння чекати і прощати. Це почуття неегоїстичне, і навіть розстаючись, люди не стають ворогами, а залишаються добрими друзями.

Другий вид кохання - кохання-агапе. Як і в греків, воно зосереджене на Ти і повне альтруїзму й обожнювання коханого. Закоханий готовий пробачити все, навіть зраду, готовий відмовитися від себе, якщо це дає щастя іншому. Таке кохання частіше зустрічається в жінок, рідше у чоловіків. Це кохання важке і трагічне, воно повне надмірного самозречення. Для агапе властива тривога, болісна й у той же час радісна, що робить людини духовно богатішою. Агапе характерна для першого кохання, для почуття, що тільки зароджується. Це почуття, як правило, асексуальне, секс тут не домінує. Кохання-ерос - це палке почуття, що довго і бурхливо горить у людині. Ерос - стихія, ніщо не може зрівнятися з ним по силі емоційного впливу. Це справжня пристрасть, вона захоплює людину повністю, позбавляє її можливості міркувати, тому це почуття і називають "безрозсудною любов'ю". Люди, що відчувають його, не дуже влюбливі і можуть довго жити без кохання; але коли вони закохуються, любов захоплює їх цілком. При такому коханні дуже загострена щиросердечна залежність від близької людини. Такими людьми править потяг до повного злиття душ. Головна радість життя для них - в коханому, тому вони розлучаються рідко, ненадовго. При розриві вони відчувають важкий, майже смертельний біль, і трагедія розриву для них може бути страшніше смерті. У любові-еросі тілесний потяг стоїть на першому місці, особливо на початку. Але вони глибоко наповнені естетичними фарбами - тут сильний потяг до фізичної краси, добірності ліній, силі тіла.

Наступний вид кохання - маніа, кохання-одержимість (від гречок, "манія" - хвороблива пристрасть). Маніа - кохання-тривога, кохання-туга. Це почуття надзвичайно небезпечне, котре несе вічну невпевненість у собі, в коханому, ревнощі, недовіру, воно не виносить розлуки. Таке кохання бере людину в полон, підкоряє її собі. Треба мати велике терпіння, щоб зрозуміти і пробачити людину, котра страждає манією. Маніа рідко буває щасливою; це песимістичне кохання, її відчувають люди, у яких недостатня енергія світлих почуттів. Таке почуття зустрічається звичайно в неврівноважених людей холеристичного темпераменту, що занурені в себе і мають внутрішній розлад. У таких людей зазвичай занижена самооцінка. Невпевненість у собі робить їхнє почуття войовничим, власницьким, ними може правити хворобливий егоцентризм. Це може викликати зламане, хворобливе кохання-ненависть.

Ще один вид кохання - прагма (справа, практика). Це спокійне, розсудливе почуття. Тут поруч з потягом, емоціями, пристрастю, завжди присутня - свідомість. Прагма не відрізняється розмаїттям емоційних відтінків: вони можуть бути і досить тьмяними, і по-справжньому добрими і надійними - цим прагма схожа на сторге. Справжній прагматик не покохає того, хто не гідний кохання. Для прагматиків дуже важливий розумний розрахунок, причому не егоїстичний, а життєвий. Вони намагаються усе планувати . Девіз прагми - як можна більша повна сумісність (цей принцип покладений в основу сучасної служби знайомств і шлюбу).

Наступний вид кохання - людус - кохання-гра. Людина тут як би грає в кохання, і його ціль - виграти, причому виграти якнайбільше, витративши якнайменше сил. У людусі немає ні глибини почуттів, ні дійсної відданості, ні тривоги за себе і кохану людини. У нього немає ревнощів, немає власницького відношення до коханого; він не відкриває перед ним душу і не чекає від нього того ж. У нього висока самооцінка, він ніколи не має почуття неповноцінності.

Ці люди не вміють любити, у їхніх душах немає струн, на яких грає це почуття, у них панують лише найпростіші почуття насолоди. Вони хочуть радісних безтурботних відносин, їх лякає серйозна прихильність. Деякі з них прагнуть мати двох, чи трьох коханих відразу.

Крім того, варто мати на увазі, що серед розглянутих нами різновидів кохання є сумісні, напівсумісні і несумісні.

Агапе - саме уживчиве кохання, тому що воно відмовляється від себе і приймає чужі правила. Людус, гра, навпаки, самий неуживчивий зв'язок; воно не сполучається ні з чим, крім іншого людуса, але і з ним лише на деякий час.

Прагма, користь, найкраще уживается з іншим прагмой. Вона несумісна з химерною манією, ворожа вульгарному людусу. Не дуже близький її розважливої стриманості палкий ерос. Більш-менш мирно вона уживается з агапе і зі сторге.

Маніа найкраще сполучається з агапе; тип поводження, властивий агапе, заспокоює маніа. Маніа може сполучатися зі сторге і з еросом, але їм, особливо еросу, буде важко з нею.

Сторге найкраще сполучається зі сторге, ерос - з еросом. Але сторге й ерос можуть бути сумісні й один з одним.

Звичайно, найкраще, коли зустрічаються однакові види любові: їм завжди легше один з одним. Але в житті з'єднуються люди з різними типами характерів і системами цінностей. І це теж треба мати на увазі, з огляду на темперамент іншого і намагаючись пристосувати до нього свій власний.

Долі союзу різних почуттів залежать також від їхньої активності чи неактивності. По силі активності виділяють три пари: активні почуття - ерос і людус, напівактивні - маніа і прагма; малоактивні - агапе і сторге.

На жаль, усі реєстри любовних почуттів - і древні, і нові - неповні і приблизні. Усі вони уловлюють зовнішні прояви кохання і не бачать внутрішніх коренів: у них не вистачає психологічної й етичної бази. А разом з тим темперамент, характер, моральна культура -усі вони створюють тканину любовного почуття, свою своєрідність.

І звичайно, склад любовних почуттів прямо залежить від нашої моральної орієнтації, від нашого егоцентризму, чи альтруїзму егоїзму.

Отже, своєрідну музику любовного почуття, його неповторність створює тріо своєрідностей: психологічна своєрідність наших темпераментів, вольова своєрідність характеру, своєрідність нашого морального складу. Вид кохання, до якого тягнеться людина, виникає на їхньому зіткненні, породжується їхнім сплавом, рівнодією. Як саме це відбувається - у цьому і полягає, очевидно, велика таємниця кохання.

Суїцид

Суїцид розглядається як феномен соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікро соціальних конфліктів. Під сущидадьшмо поведінкою людей розуміють різні форми їхньої активності, обумовлені прагненням позбавити себе життя, які служать засобом вирішення особистої кризи, утриманням якої виступає гострий емоційний стан при зіткненні особистості з перешкодою на шляху задоволення її найважливіших потреб. Криза досягає такої інтенсивності, що людина не може знайти правильного виходу зі сформованої ситуації.

Суїцидальна поведінка має внутрішні і зовнішні форми свого прояву. Внутрішні форми:

а) антивітальні уявлення (тобто міркування про відсутність цінності життя);

б) пасивні суі їдальні думки (уявлення на тему своєї смерті при відсутності чіткого
задуму на самовільне позбавлення себе життя: "добре б померти" і т.д.);

в) суїцидальиі задуми (розробка плану самогубства, врахування його деталей);

г) суїцидальиі наміри (ухвалення рішення про самогубство).

До зовнішніх форм сущидальної поведінки відносяться: сущидальні висловлювання, сущидальні спроби (цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, що не закінчилося смертю), завершений суїцид.

Аналіз форм суїцндальної поведінки сприяє більш глибокому розумінню його динаміки. Головну роль у виникненні суїцидально небезпечної ситуації грають конфлікти. Найбільш поширеними с:

І.Конфлікти, пов'язані з специфікою діяльності і соціальної взаємодії людей: індивідуальні адаптаційні труднощі.

2.Особисто-сімейні конфлікти: нерозділена любов, зрада коханої дівчини, розлучення, важка хвороба, смерть близьких, статева неспроможність.

ЗЖонфлікти, обумовлені станом здоров'я: психічні захворювання, хронічні, соматичні (тілесні) захворювання, фізичні нестачі (дефекти промови та особливості зовнішності);

4.Конфлікти, пов'язані з анти соціальною поведінкою: страх кримінальної відповідальності, побоювання ганьби.

5.Конфлікти, обумовлені матеріально-побутовими труднощами.

В результаті досліджень встановлено, що суїцидальна поведінка, як би швидко вона не розвивалась, завжди мас визначену фазність. Самогубство передує пресуїциду, що включає дві фази: передіспозиційну і власне суїцидаяьну. Передіспозиційна фаза характеризується винятково високою активністю людини (період пошуку "точки опори"), але щ активність не супроводжується суїцидадьними виконавчими діями. У міру того, як вичерпуються варіанти поліпшення ситуації, міцніс думка про її нерозв'язність. Суїцидеит гостро відчуває нестерпність існування і приблизно констатує відсутність бажання жити, але думки про самогубство блокуються механізмами захисту, що залишає можливість допомогти людині, вивезти її з складного становища

Якщо ж суїцидент не знайшов виходу з кризи, не одержав підтримки, відбувається поглиблення дезадаптації і починається власне сущидальна фаза пресуїциду: у людини виникають сущидальні думки, а пізніше і обмірковування способу. На цьому етапі, як

правило, зусилля психолога по запобіганню самогубства малоефективні. Тут вже необхідне втручання фахівців. Суїцидальна фаза пресуїциду, початок якої пов'язаний з появою суїциидальних задумів, триває аж до замаху на своє життя. Існують три ознаки суїциду:

а) прихований гнів: гнів приховують, видаючи за інші почуття, він спрямований у
середину себе, прихований, але його наявність можна помітити;

б) важка втрата: становище справ не поліпшується, ніхто не може допомогти, немає
ніякої надії;

в) почуття безпорадності.

Отже, люди роблять суїцид переважно:

а) коли не видно вирішення або зміни їхніх проблем;

б) якщо спроби справитися з проблемами завершилися невдачею;

в) при різкому загостренні почуття безнадійності.

В залежності від типів суїцидальних спроб поведінка може бути істинною, демонстративно-шантажною і афективною.

Істинна суїцидальна поведінка характеризується стійкістю, цілеспрямованістю дій, пов'язаних з усвідомленням бажання позбавити себе життя (заздалегідь вибирається місце, час, щоб ніхто не міг перешкодити). Демонстративно-шантажне - виявляється в наданні психологічного тиску на навколишніх осіб, щоб змінити ситуацію в сприятливий для суїциденха бік, тобто людина розуміє, що її дії не повинні спричинити за собою смерть і вживає заходи обережності, що, на жаль, не завжди достатні. Ця обставина не рідко стає причиною трагічного кінця, і це необхідно враховувати в практичній діяльності психолога. Афективна суїцидальна поведінка звичайно обумовлена незвичайно сильним афектом, супроводжується дезорганізацією і звуженням свідомості.

Представляється, що профілактика самогубств, насамперед повинна починатися з розгляду "міфів", серед яких найбільшого поширення одержали наступні.

1 .Самогубства здійснюються в основному психічно нормальними людьми. Вивчення обставин суїциду показало: більшість з позбавлених себе життя - це практично здорові люди, що потрапили в гострі психотравмуючі ситуації. Вони ніколи не лікувалися в психіатрів, не виявляли яких-небудь особливостей в поведінці, що дозволяло б віднести їх до категорії хворих.

2.Деякі керівники висловлюють сумнів щодо самої можливості попередження самогубства. Суїцидні наміри, вважають вони невідворотні, якщо людина вирішила покінчити з собою, ніхто і ніщо не може її зупинити. Однак ще В.М. Бєхтєрєв відзначив, що потреба у самознищенні в переважної більшості людей є лише тимчасовою. А.Н. Бердясв підкреслював, що самогубці - це люди з "обдертою шкірою", тобто суїцид - це "крик про допомогу". Таким чином, потреба сущидента в душевній теплоті, бажання бути вислуханим, зрозумілим готовність прийняти запропоновану допомогу - усе це переконує, що організація профілактики самогубств необхідна.

3.Частина керівників вважає, що, якщо людина відкрито заявляє про бажання покінчити із собою, то вона ніколи не зробить самогубства.

4.У деяких керівників склалося спрощене розуміння можливості попередження суїцидальної події. На їхню думку, якщо люди будуть завантажені роботою і за ними буде здійснюватися жорстокий контроль, ця проблема буде вирішена Реальне ж втілення такої "профілактики": порушення елементарних умов праці і відпочинку - може призвести до виснаження психофізіологічних ресурсів організму, підвищуючи імовірність суїцидальних вчинків.

5.Бар'єром для профілактики самогубств ? думка керівників про відсутність зовнішніх ознак, які вказують на рішення покінчити із собою, У подібних висловлюваннях с раціональне зерно: "заглянути в душу", пізнати внутрішній світ підлеглого дійсно дуже складно. Але такі можливості в керівника, як правило, є.

Ознаками високої імовірності реалізації суїцидал ьних тенденцій можуть бути наступні:

а) відкриті висловлювання про бажання покінчити життя самогубством;

б) непрямі "натяки" на можливість су їцидальних дій;

в) активне попереднє підготування, цілеспрямований пошук засобів;

г) фіксація на прикладах самогубств;

д) символічне прощання клієнта з найближчим оточенням;

є) змінившийся стереотип поведінки: невластива замкнутість і зниження рухової активності в рухливих, товариських, збуджена поведінка і підвищена товариськість у малорухомих гмовчазннх; ж) звуження кола контактів, прагнення до самоти та інші етичні проблеми трансплантології

Нажаль, „заборонені тенденції" в біоетиці торкаються не тільки природного запліднення, але й багатьох інших питань, наприклад, такого вже складеного напрямку в медицині, як трансплантологія. Ще нещодавно пересадка органів однієї людини іншій, особливо таких, як серце і мозок, відносилася до області наукової фантастики. Сьогодні не тільки вирішені „технічні" проблеми, пов'язані з можливостями здійснення таких операцій, але й знайдені засоби з долання імунобіологічного бар'єру - бар'єра несумісності. Це і породжує ті складнощі, які не можна враховувати.

Можна виділити деякі етичні проблеми, що породжуються розвитком трансплантології і заважають йому.

 Проблема донора і реципієнта.

Безумовно, найбільш оптимальний і високоморальний варіант тут - добровільна жертва одного з своїх органів родичем хворого. Але не завжди такий варіант є. Як відомо, добровільна і свідома згода пацієнта на те, щоб забрати в нього орган і тканину, є одним з найважливіших деонтологічних принципів. Вона обумовлена як гуманним відношенням донора до реципієнта, так і вірою зацікавлених осіб ( донора, реципієнта та їх родичів) в дотриманні лікарем високих моральних принципів. При цьому лікар має право на ризик, але він зобов'язаний повідомити про цей ризик і можливих наслідках, пов'язаних з операцією, як донорові, так і реципієнтові.

Разом з тим, за законом, стороння людина не може, будучи живою, продати або подарувати свій орган. Отже, необхідний хворому орган може бути позичений у трупа, причому чим раніше, тим краще. А от тут виникає серйозне етичне протиріччя. Реаніматологи, як вже було сказано, до останньої можливості вагаються врятувати життя людини, що помирає (навіть безнадійного хворого) а трансплантологи в цей же час нетерпляче чекають його смерті, так як вона дає їм можливість врятувати життя іншого.

Сьогодні в багатьох країнах світу проблема використання органів трупа для пересадки вже отримала правове рішення, причому в двох варіантах. Перший з яких, отримав назву „заохочувального добровільного підходу", широко розповсюджений у США. На його основі кожний має можливість юридично оформити передачу своїх органів іншим особам - з метою їх наступної пересадки або використання в наукових цілях. Вважається, що такий підхід повною мірою узгоджується з вимогами поваги свободи особистості і її прав і разом з тим сприяє розвитку почуття альтруїзму. Другий підхід отримав переважного розповсюдження в країнах Європи. Він заснований на концепції „припущеної згоди". Суть такого підходу полягає в наданні лікареві юридичного права „відбирати" необхідні для трансплантації органи з організму людини, яка померла, оскільки припускається, що дозволення на ці дії він міг би отримати. Разом з тим за пацієнтом зберігається право вето на проведення такої процедури.

 Ціна і цінність конкретного людського життя

Доцільність трансплантації органів та тканин, що надає можливість продовжити життя і покращити його якість, ховає в собі небезпечність перетворення донорства в комерційну згоду (купівля або продаж органів людини, купівля пріоритетного права в списку черговиків на той чи інший орган). Тому при трансплантації органів і тканин повинен бути дотриманий деонтологічний принцип колегіальності при прийнятті рішення. Наприклад, хто з багатьох потребуючих отримає здоровий орган, що знову з'явився, в умовах дефіциту донорських органів: самий тяжко хворий, хворий з найбільш сприятливим прогнозом, пацієнт, що найбільш цінний для суспільства (видатний композитор, письменник, політик) або найбільш забезпечений, здатний щедро сплатити послугу, що надається. Зрозуміло, що тут можливі зловживання, підкуп, корупція.

І все одно - заборонені тенденції проблем не вирішують. Не можна, наприклад, побоюючись зловживань, заборонити обмін донорськими органами з іншими країнами і операції по пересадці органів громадянам інших держав. Це означає не мати можливості не тільки передавати, але й отримувати необхідні приреченим людям органи за міжнародними системами співробітництва в області трансплантології. Також неспроможна пропозиція деяких законодавців заборонити вилучення органів у трупів без прижиттєвій письмовій згоді на те померлих людей. Це означає перекреслити всі програми трансплантації органів і тканин, які сьогодні рятують життя і здоров'я тисячі людей.

Проблема в області трансплантації мозока

Тут до вище перерахованих питань додаються ще більш складні, що призвели до накладення мораторія на подібні операції. По-перше, мозок для пересадки повинен бути узятий до витікання критичного терміну його життя і початку неповоротних процесів його руйнування, а це вбивство людини, навіть якщо вмираючий має інші травми, несумісні з життям. По-друге, враховуючи, що мозок - це орган особистості, як визначити положення людини з пересадженим мозком: він стає тим, ким було і є його тіло? Ці проблеми, що не мають поки однозначної відповіді, нагадують сюжети фантастичних фільмів, але їх актуальність очевидна.

 

Евтаназія.

Термін «Евтаназія» походить від грецьких слів еи- «добре», і ІЇіапаіоз - «смерть», означаючи буквально «добра», «гарна» смерть. У сучасному розумінні, даний термін означає свідома дія або відмова від дій, що призводять до швидкої і безболісної (не завжди) смерті безнадійно хворої людини, із метою припинення болю і страждань. На практиці застосовується достатньо чітка класифікація евтаназії.

1) Ме<їіса1 (іесізіоп сопсегшп§ епд оГ ііГе (МОЕЬ), або «медичне рішення про кінець
життя». ІУЮЕЬ можна розділити на дві великі категорії:

а) Власне евтаназія - випадки активної участі лікаря в смерті пацієнта. Це, власне, вироблене лікарем убивство хворого з поінформованої згоди останнього;

Ь) асистуємий лікарем суїцид (РЬізісіап акзїзіегі зисісіе - РАЗ), коли лікар готує смертельні ліки, що хворий уводить собі сам.

2) Випадки, коли роль лікаря зводиться до узгоджені з пацієнтом відмови від призначень, що дозволяють продовжити життя хворого, або ж до здійснення мір і/або збільшенню доз полегшуючого страждання ліків (наприклад, знеболюючого або снотворного), у результаті чого життя хворого скорочується. У основному - це прийом опіоїдних анальгетиків. Також, до даної групи варто віднести свідоме інформування безнадійно хворого про смертельну дозу прийнятого їм препарату.

В даний час у суспільстві є два протилежних підходи до проблеми евтаназії: ліберальний і консервативний. Прихильники кожного підходу наводять свої аргументи на користь евтаназії.

Прихильники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою по трьох міркуваннях:

Медичних - смерть, як останній засіб припинити страждання хворого.

Турботи хворого про близьких - «не хочу їх обтяжувати собою».

Егоїстичним мотивам хворого - «хочу померти достойно».

Біологічних - необхідність знищення неповноцінних людей через погрозу
виродження людини, як біологічного виду, унаслідок накопичення патологічних
генів у популяції.

Принцип доцільності - припинення тривалих і безрезультатних заходів щодо
підтримки життя безнадійних хворих, щоб використовувати апаратуру для
реанімації людей з меншим обсягом поражень.

Економічних - лікування і підтримка життя ряду невиліковних хворих потребує
застосування дорогих приладів і ліків.

Останні три принципи вже широко використовувалися у фашистської Німеччині: державна політика знищення «неповноцінних», умертвіння тяжкопоранених унаслідок дефіциту медикаментів і госпітальних ресурсів наприкінці війни.

Супротивники евтаназії в будь-якій формі наводять інші аргументи:

Насамперед, релігійні моральні установки - «не убий» і «любов до ближнього
заради Бога» (самоочищення і шлях до Порятунку через турботу про тяжко
хворих людей).

Медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування раку, саме розвиток медицини суть боротьба зі смертю і стражданням (вишукування нових засобів і методів лікування).

При активній соціальній позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів із будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дозволяє повернути людину до життя як особистість.

У цілому, найбільше активними і послідовними супротивниками евтаназії є представники духівництва. Так, вони розглядають будь-який вид евтаназії як убивство пацієнта лікарем (у випадку активної евтаназії), або як попуск самогубству пацієнта (пасивна евтаназія), що й у тому, і в іншому випадку є злочин законів, призначених Богом.

Нижче наводяться два приклади з реального життя: скандал навколо діяльності доктора Джека Кеворкяна (СІЛА) і дослідження дійсних причин смерті чоловіків-гомосексуалістів, хворих СШДом, у Голландії.

Трагічна історія, произошедшая в США і получившая величезний суспільний резонанс: за період із 1990 по 1997 р. у результаті суїциду, ассистированного доктором

Джеком Кеворкяном наступила смерть трьох десятків Щ пацієнтів, хворих різноманітними формами раку, хворобою Альцгеймера, синдромом хронічної втоми й ін. невиліковними на сьогоднішній день захворюваннями. Джек Кеворкян розробив спеціальне пристосування для введення отрути в організм пацієнта, воно приводилося в дію, коли пацієнт сам натискав особливу кнопку, що призводить механізм у дію. І це тільки ті випадки, що розслідуванню вдалося зв'язати з особистістю Джека Кеворкяна.

Встановлено, що в Нідерландах 2,1% усіх смертей передувало так зване медичне рішення про кінець життя. Евтаназія і РАБ дозволені там, в обмежених законом випадках, однак, правомірність їхнього застосування усе ще обговорюється.

Багато дослідників думають, що частота евтаназії і РАЗ у хворих СШДом повинна перевищувати офіційні 2,1%. Звертає на себе увагу проведений Вішіеів аналіз даних 131 чоловіка-гомосексуаліста, яким у період із 1992 по 1995 р. був поставлений діагноз СШДа, і мертвих до 1 січня 1995 р. Два описаних вище варіанта МОЕЬ порівнювали з випадками природної смерті, до яких відносили мертвих без якогось медичного втручання, що також могло вкорочувати життя хворого.

Мультиваріантний аналіз показав, що 29 (22%) людей померли в результаті евтаназії/РА$ і 17 (13%) - у результаті інших МШЬ, тобто одна третина (!) цих чоловіків прийняла запропоновані їм медичні рішення про кінець життя.

Істотні статистично значимі розходження були виявлені у віці хворих на момент постановки діагнозу: у групі "евтаназія/РА8" 72% пацієнтів були у віці 40 років і більше, тоді як серед мертвою природною смертю таких було тільки 38%. Це дозволяє припускати наявність відносного ризику застосування евтаназії або асистованого суїциду.

Можливим поясненням більшої частоти МОЕЬ у цій когорті варто вважати поінформованість пацієнтів про плин СШДа і неефективності сучасних методів його лікування.

Приведені вище факти говорять про готовність ряду лікарів посприяти в прискоренні настання смерті і готовності деяких категорій хворих прийняти пропозицію лікаря про евтаназію, що має змусити суспільство серйозно задуматися про реальну погрозу того, що у швидкому майбутньому воно ризикує звернутися до моральної моделі, що описується Ф. Ніцше: «... Хворий - паразит суспільства. У відомому стані непристойно продовжувати жити...»...

Предмет та завдання етики.

 У Арістотеля термін “етичний” потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот, пов’язаних з мисленням, розумом людини.

З часом поняття “етика” і “мораль” стали загальнопоширеними. При цьому термін “етика” зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

Етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською, що не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання.

Мораль постає як імперативно- оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла. Оскільки мораль є певним загальним відношенням людини до дійсності як певної форми співвідношення – стає більш очевидним філософський характер етики як науки. Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського буття і відношення до світу. Таким чином, філософія і етика є передусім дисциплінами гуманітарними, як галузі знань про людину в цілісності її життєвих проявів.

Відповідно до своєї філософської основи, етика – це наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. До сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини,Ю поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб’єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей.

Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб’єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою, це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візій, у самовизначенні самого її автора, що має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. В цьому є зв’язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами.

Предмет етики дуже своєрідний – його не можливо звести до звичайного зовнішньго об’єкту, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість.  Мораль постає як такий імперативнооцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла. (О.І.Титаренко)

Мораль (М) – це завжди певна вимога, веління, що його висуває перед людиною суспільна думка або голос сласного сумління; там, де такі імперативи відсутні, де від людини нічого не вимагається, - немає й підстав говорити про мораль. М цікавлять саме речі і прояви людини, які в принціпі можуть бути певним чином оцінені. Також осмислюють М як особливе відношення людини до дійсності. Все набуває моральністі тільки тоді. Коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла.

 Відповідно до своєї основи, етика – це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних, спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб’єктивних потенцій заради вищих смисложиттевиє цінностей.

Саме останнє становить філосовську й духовну спеціфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філосовськи – духовно санкціонує чуттевий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйняття прекрасного. То етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж – тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського сіб’єкта. 

Висновки і рекомендації сучасної етикі мають перспективу широкого застосування всюди, де істотним є цілісний підхід до людської особи, - в пердагогіці, практичній психології. Разом з цім етика проникає в найрізноманітніші галузі суспільного життя – в політику, наукові досладження, менеджменту та ін.

У міру зростання ступеня складності практичних завдань, що потребують розв’язання, підвищується роль етичної експертизи рвзноманітних економічних, екологічних, промислових, будівельних проєктів, що впливають на долі конкретних людей.

Надзвичайної актуальності набувають нині етичні проблеми медицини – успіхи якої і вдасконалення її матеріальних засобів спонукають нині до філософсько – етичного переосмислення ряду її фундаментальних уявлень і орієнтирів. Наростання подібних проблем привело в наші дні до винекнення на стику медицини й етики наукової дисциплини - біоетики. Пряме завдання етики – домогти наблизитися до рівня, досягнутого культурою людства в осмисленні хвилюючих нас моральних проблем. І разом з тим повніше й виразніше усвідомити неповторність власної ситуації, необхідність творчого зусілля власної волі та думки.

У цьому своєму аспекті, безпосередньо зверненому до духовного світу людини, етика теж постає як наука, що дає нам певні знання, - проте не тільки як наука, а й як необхідний компонент філософської культури та людської духовності загалом.

Створююяи таким чином адекватне духовне середовище, що не дає заснути власному ношому мисленню, етика спонукає останне долати свою самотність, спонукає до діалогу з тими. Хто репрезентує інші точки зору на предмети, що його цікавлять. Передаючи в стислій формі досвід моральної свідомості людства. Вона не може певною мірою не відтворювати й надихаючи силу одновічного людського поривання до кінцевого смислу буття, до розгадки таємниць добра і зла, ризик і безмежну привабливість морального пошуку – мова, звичайно, про етику як таку, а не про конкретні її виклади, які можуть бути скільки завгодно бездуховними й просто нудними.

Етика як наука на емперичному рівні описує мораль, на теоретичному – її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забеспеченню нормативно – ціннісних крітеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності. Як філософська дисциплина розширює духовне видноколо особистості, з’ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько – етичного мислення і дискусій. Стимулює власний духовно – моральний пошук, власну моральну творчість людини.

Смертна кара: за і проти

Смертна кара:за і проти. Розглянемо деякі аргументи, у силу яких СК є морально виправданою.1) Смертна кара(СК)- моральне діяння як справедлива відплата, тому що вона є покаранням за убивство. Цей аргумент найбільш розповсюджений, тому що справедливість заснована на принципі рівності, еквівалента (але останній у даному випадку не дотримується).Попереднє знання про смерть, її очікування, розставання з родичами роблять СК психологічно більш важкою. Еквівалентність у відплаті не дотримується і тому, що сили ката і жертви нерівні (убивця з'являється перед обличчям суспільства); не враховуються різні відтінки винності.2) СК виправдана попереджувальним значенням –тим, що вона своїм устрошающим впливом предотврощает здійснення таких же злочинів іншими.АЛЕ:СК робить сильне враження, але воно довго не зберігається в пам'яті.Якби СК була потрібна для лякання інших, то її б зробили публічної.У випадку СК, покарання не стає причиною, що попереджує злочин, тому що злочинець учиняє злочин не тому, що він згодний і готовий понести таке покарання, а тому, що він сподівається уникнути покарання.3) СК приносить благо суспільству тим, що звільняє його від особливо небезпечних злочинців.АЛЕ: суспільство могло б захистити себе і довічним ув’язненням злочинців.4)СК може бути виправдано гуманними розуміннями стосовно самого злочинця, тому що довічне ув’язнення гірше, ніж миттєва смерть.АЛЕ: умови ув’язнення можна зробити більш прийнятними; і якщо говорити про гуманне відношення до злочинця, логічно дати йому право вибору.5) СК- простий і дешевий спосіб позбутися від злочинця. Цей аргумент рідко формулюється відкрито, але є одним із самих реальних мотивів, що лежать в основі СК. АЛЕ: не доводить моральну виправданість СК. Таким чином, немає безперечних аргументів, що обґрунтовують правомірність, моральну виправданість СК. Але, СК – є виклик ідеям моралі і права. 1) СК впливає на суспільство, розбещуючи його. Наявність СК затверджує думку, що убивство хоча б у якихось випадках може бути справедливим, бути благою справою. Законний характер убивства – легалізація убивства. 2) СК – антиправовий акт. Право засноване на рівновазі особистої волі і загального блага- СК знищує індивіда, знищує і саме правове відношення.Правове покарання напрвлено тільки на індивіда:при СК також караються і родичі злочинця. Ідея правового покарання полягає в тому, що карається діяння, а не особистість: у випадку СК, покарання спрямоване проти особистості. У праві діє принцип відновлення покарання у випадку судової помилки :у даному випадку це не можливо.3)Чоловік не владний над життям. Життя – умова людських діянь і повинні залишатися їхньою межею. Емпіричні спостереження показують, що Сприговор робить у тім, кому він призначений, глибокий духовний переворот, присуджений починає дивитися на світ іншими очима.

2.1 Сутність і завдання етики. 2.Етика є наукою , і завдання, які вона розв’язує варто осмислювати, виходячи саме з цього. В структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні –емпіричний і теоретичний. На емпіричному рівні головними завданнями виступають виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання та опис, їх первинна систематизація в межах тієї або іншої пояснювальної схеми, встановлення на основі їх узагальнення певних емпіричних закономірностей. Розв’язанням цих завдань займаються історія і соціологія моралі із залученням цілого комплексу суміжних наук.

Зрозуміло, що без ретельних досліджень у всіх цих галузях, без докладної емпіричної картини, будь-які теоретичні побудови філософської етики втрачають реальне підгрунтя. Теоретичні дослідження в етиці , пов’язані з сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним розвідкам основу для узагальнення, навіть просто роблять “видимими” ті або інші наявні факти.

Важливе значення для сучасної етичної думки мають дослідження з історії люд. Моральності, а також типологічні й компаративістські студії в цій галузі. Щодо власне теоретичних завдань етики. То вони, як і в будь-якої іншої науки зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й обгрунтування її предмета – моралі як такої.

Отже, етика як наука на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному – її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної люд. Моральності. Як філос. дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості, з’ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує та розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно- моральний пошук, власну моральну творчість людини.

Концепції зла.

Моральне зло – це зло, яке людина обирає. Як в історії культури, так і в повсякденному житті ми стрічаємо

деякі типові концепції зла.

В античному світі втіленням зла вважався хаос – стан безладдя, де поряжок порушено і кожна часткаіснує сама по собі, як їй заманеться, підкорена лише власній темній долі. В християнстві втілення зла вважалася гордість – визначальна риса Люцефера. Згідно з марксистською соціально-класовою концепцією морального зла соціальний клас здатний породжувати позитивні моральні цінності поки його інтереси збігаються з загальними інтересами суспільно-історичного розвитку, коли ж гармонія між ними порушується, то в дедалі зростаючих масштабах починає генерувати моральне зло. В сучасному ж розумінні зло – це егоїзм.

Типологічні риси, що дають узагальнений образ зла: 1. порушення суб’єктом зла порядку й міри, узгодженності з іншими рівнопорядкованими йому одиницями. 2. зосередженість на собі (за Г.С.Батищевим “своєцентризм”). 3. самоствердження всупереч іншим та за рахунок інших.

Як висновок, можна сказати, що моралне зло постає перед нами як своєцентристське самоствердження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

Проблема субстанційності зла: найяскравішим прикладом субстанціалізації зла є гностичні вчення – створення світу, в якому живе людина, вони приписували злому або недосконалому творцю. Подібна космологія давала змогу досить легко пояснити присутність зла у світі й усю недосконалість останнього. Основна ідея розглянутої концепції: ніякі компроміси з носіями зла неприпустимі. Перемога над злом як реальністю можлива тільки шляхом його цілковитого винищення.

Антисубстанціалістське розуміння зла: Давньогрецьки філософи Сократ, Платон, Арістотель виходили з того, що зло як таке є чимось суто негативним. Воно постає головним чином як порушення порядку, гармонії існуючого, прояв пасивного опору матерії – гіле. Під іншим кутом зору субстанційність зла заперечує християнська церква. Августин Блажений говорить, що зла у світі, як деякої особливої субстанції не існує. Усе, що існує є добро як прояв божественої творчості. Що ж до зла, то воно є не-буття, метафізична порожнеча, “пусте місце”, в котре потрапляє людська душа в наслідок хибного вибору своєї волі.

Чи можна бажати зла заради самого зла? К’єркегор вважає, що бажання зла йде як насолода від самого порушення певних заборон, певних вимог духу (естетизм “демонічного”).

Поступово пошурюється у масовій свідомості уявлення про специфічну привабливість зла. “Поетика зла” в найбанальнішому та найбездуховнішому її варіанті проявилася в гітлерівському нацизмі і сучасних сатаністських сектах, в появах маскульту й молодіжної субкультури. Зло в нинішньому столітті дедалі частіше усвідомлюється таким чином, як самостійний предммет людського волевияву, як те , що може бути бажаним саме по собі.

Жень: человечность

Конфуций открыл человека, постиг своеобразие его бытия и места в мире. Центральная категория его учения — жень, что обычно на русский язык переводится как «человеческое начало», «мило­сердие», «человеколюбие», «гуманность». Жень обозначает и спе­цифический признак человека, и программу его деятельности. Это — человеческое начало в человеке, которое является одновре­менно его долгом. Нельзя сказать, что представляет собой человек, не ответив одновременно на вопрос о том, в чем заключается его нравственное призвание. Говоря по-другому, человек есть то, что он сам из себя делает.

Иероглиф «жень» состоит из двух знаков, обозначающих соот­ветственно человека и цифру два. «Жень» берет свои истоки и реализуется в отношениях человека с другими людьми. Именно они, эти отношения, составляют собственное пространство чело­веческого бытия.

Отношения между людьми наполняются нравственным смыс­лом, принимают гармоничный характер по мере того, как они становятся взаимными.

Аи: ритуал

«Жень» как человеколюбие, начало взаимности в отношениях — общий принцип поведения. Его конкретным воплощением явля­ется ритуал.

Если «жень» можно охарактеризовать как душу человеческого общения, то ритуал является его плотью.

В самом общем виде под ритуалом понимаются конкретные нормы и образцы общественно достойного поведения. Его можно истолковать как своего рода смазку социального организма. Ритуал соединяет людей,  но соединяет так, что применительно к каждому типовому отношению обозначает оптимальную дистанцию, кото­рая позволяет продуктивно общаться разным индивидам.

Человеколюбие Конфуций понимает как взаимность, равенство в отношениях.

Ритуал віступает как  обществен ая сораз­мерность индивидов.

Очень важно понять соотношение «жень» и «ли». «Жень» не существует над или наряду с «ли», а только через «ли». Но и «ли» теряет свое нравственное качество вне соотнесенности с «жень». Этика Конфуция утверждает гуманизм конкретных человеческих взаимоотношении. Она исходит из убеждения, что человеческое согласие важнее абстрактных истин.

Не может быть более высокого принципа, чем чело­вечность, воплощенная во всем многообразии человеческих ситуа­ций. В книге «Лунь юй» мы встречаем следующий замечательный фрагмент.

Ритуал сам является нравственной мерой поведения, поскольку он обеспечивает согласное существование людей, дает им общие символы. Его нельзя крушить, исходя из абстрактных принципов, даже если таким принципом является жалость к животным. Разумеется, ритуал подвижен, изменчив, но на своей основе и по своим законам.

В содержательном плане конфуцианский ритуал держится на двух основаниях: сыновней почтительности (сяо) ( Она и есть сама мораль, рассмотренная в аспекте взаимоотно­шения поколении. Отец является для сына последней (ив этом смысле абсолютной) нравственной инстанцией) и исправлении имен (чжен мин).

Для Конфуция ни стремле­ние к новому, ни консервация старого сами по себе не имеют самоценного значения. Есть нечто поверх них — мир и покой в обществе.

Конфуций учит тому, что новое надо выводить из старого, что идеалы надо черпать в состоявшемся прошлом, а не в проблематичном будущем, что спокойствие консерватизма предпочтительнее раздоров прогрессизма.

Вэнъ: воспитанность

Более высокое положение в человеческой и социальной иерархии означает также более высокий уровень нравственной ответствен­ности:

Нравственные обязанности, поскольку они материализуются в ритуале, становятся делом воспитания, образования, культуры. Эти понятия у Конфуция не были разведены. Все они входят в содержание категории «вэнь» (первоначально это слово означало человека с разрисованным туловищем, татуировкой). «Вэнь» можно истолковать как культурный смысл человеческого бытия, как воспитанность. Это не вторичное искусственное образование в человеке и не его первичный естественный слой, не книжность и не природность, а их органический сплав.

Цзюнь-цзы: благородный муж

Понятие благородного мужа имеет у Конфуция два взаимосвязан­ных смысла: принадлежность к аристократии и человеческое совершенство.

Благородный муж — средоточие всех высоких качеств, иде­альная личность, как ее понимает Конфуций. Он стремится познать правильный путь (дао)', всегда и во всем человеколюбив; думает о том, чтобы во всем следовать ритуалу, быть искренним и правдивым в словах, честным и почтительным в поступках; он постоянно учится.

То, как благородный муж строит взаимоотношения с другими людьми, можно выразить в трех предложениях: он относится, ко всем. ровно, одинаково; заимствует у окружающих только хоро­шее и сближается с лучшими; судит только самого себя. Предмет особой заботы благородного мужа — соответствие слова и дела.

Чтобы застраховать себя от самообольщения, нужно быть не просто сдержанным в словах, а взять себе за правило «прежде осуществить задуманное, а потом уже говорить об этом». Дела благородного мужа должны предшествовать его словам.

Благородный муж — нравственно самостоятельная и само­достаточная личность. Ему в учении Конфуция противостоит низкий человек (сяо жень). Низкий человек смотрит не вверх, а вниз; думает только о том, как бы извлечь выгоду; не умеет переносить трудности; предъявляет требования другим людям; склонен к раздорам, может даже дойти до разбоя. Это человек своевольный, грубый, неотесанный не только по внешнему виду и манерам, но и в том глубоком смысле, что для него ритуал, представления о человеческом приличии и достоинстве не стали определяющими мотивами поведения. Низкий человек — своего рода антиидеал. Подобно тому как благородный муж выделывает сам себя в упорных трудах, низкий человек является результатом нерадения индивидов о самих себе.

«Человек скрывает свое сердце — его ни измерить, ни взвесить. Прекрасное и безобразное — все таится в человеческом сердце, но цвета его не увидишь»1 .

Это можно понять так, что человек по своим изначальным возможностям открыт как добру, так и злу. Поэтому творить добро и противостоять злу — не единовременный акт человеческого бытия, а его непрерывное состояние.

Етика Ісуса Христа.

 Етику Ісуса Христа коротко можна визначити як етику любові.

Те, що присуще будь-якому батьку, представлено в небесному батьку з повнотою, що дозволяє сказати: Бог є любов. Бог Христа є Бог люблячий, милосердний. Звідси — ідея триєдності, що у тій мері, у якій вона піддається раціональній інтерпретації, може бути витлумачена як перетворену форму твердження любові як первопринципа буття.

Людина-син уподібнюється Богу-батьку через любов. Як відмова від світу є негативним вираженням ідеалу Ісуса Христа, так любов — його позитивний зміст. Етика Христа є етика любові. Останнє наставляння найближчим учням, що дає Ісус перед своєю смертю, їсти наставляння любити один одного.

Люди з'єднуються один з одним у Христі через любов, а не через особливі одяги, ритуали, інші знаки благочестя. Любов є і божественна досконалість, і шлях до нього.

Своїм життям і смертю він показував, що значить любити. Добре знаючи людей, їхня слабість, лукавство, лицемірство, розуміючи, що в тлумаченні закону любові можуть виникнути різного роду утруднення, передбачаючи, що з'являться лжепророки, що прикриваються його ім'ям, немов вовки овечою шкірою, Ісус доповнює древній закон любові нової дью:

«Як Я возлюбил вас, так і ви так любите один одного» (Ин , 13 34)

Є деякі безсумнівні ознаки любові, відбиті словами і справами Ісуса. Любов смиренна. Вона  є служіння іншим людям.

Смиренне відношення людини до людей реалізується в установці «не судіть інших», що Ісус дотримує безумовно.

 Любов діяльна.Це — не просто формула оцінки поведінки Це — установка на діяльне відношення до життя.. Треба ще довести свою любов до Бога на ділі.

Любов безкорислива. Вона, як і взагалі добро, містить свою нагороду в собі. Виміняна на вигоду, славу, насолоди, узагалі на что б те ні було, любов утрачає свою якість. У безкорисливої любові є безпомилкова і сама нехитра ознака. Любов тоді безкорислива, коли вона спрямована на ті, від кого не може бути ніякої користі, — на знедолених, вигнаних.

Справжній іспит любові людини — його відношення до ворогів. Любити ворога означає простити йому колишні злодіяння. Саме любов до ворогів є божественною висотою людини. Любов до ворога – не просто особливий випадок любові, але разом з тим і її іспит. Якщо любов до ближнього не доходить до любові до ворога, то вона взагалі не є любов'ю в змісті духовного єднання людей.

Ісус, як однозначно виявляється з цієї полеміки, основний упор робить на внутрішньому змісті, дусі закону, убачаючи його в любові, братерському єднанні людей.. Усяку мироукореняючу деятельность необхідно розглядати як вторинну стосовно вічного життя божественного царства, що збігає з законом любові .

Інша справа — милосердя. У милосерді любов, братерські почуття до людини виявляються незалежно від його вчинків і заслуг.

Справедливість останнього суду означає лише те, що милосердя, шлях світла і є справедливість, її вища, остання форма.

Ісус тим переміг, що, ставши на шлях лю6ви, милосердя, не згорнув з його.. Він тисячі разів міг озлобити своє серце. У нього було достатнє приводів і причин сказати людям, що вони неварті його любові. Але він не зробив цього; навіть розп'ятий, він просить простити своїх катів і думає про душ висячого поруч розбійника. У цьому полягала його перемога над світом

Еротичне кохання.

 Еротичне сходження людської душі неминуче має підійматися до більш високих та довершених шаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою тіла коханого, людина послідовно переходить до любові до прекрасного в тілах загалом, далі їй відкривається краса душі в її безтілесних образних проявах., далі, на вищому етапі – любов до чистої ідеї краси самої по собі (платонічна любов). Еросу притаманна скоріше не чоловіча, а жіноча тональність: активне самовдосконалення, ідеальне формування, відсутність творчого неспокою і прагнення до дії – натомість багато притишеної, сумовитої містики, терплячого чекання екстазів.

Сексуальна насолода передбачає погляд партнера, передбачає наявність межі, що постійно долається і все ж лишається втіленням тріпотливої конечності існування людини, - межі волосся, шкіри, зору, обіймів, слів. Феномен ласки базується не на простому злитті з почуттями іншого, а на тілесному контакті.

13.1 Обов’язок морального закону в етиці Канта. Для Канта долг — чистота нравственного мотива и твердость нравственных убеждений. Через долг утверждается и всеобщность морального закона, и внутреннее достоинство личности. Индивидуальная воля может трансформи­роваться во всеобщую, а добродетель соединиться со счастьем в том случае, если личность в самой себе найдет ту твердую нравственную опору, которую ранее она ошибочно искала во вне — в природе, в боге, в общественной среде.

В нравственности речь идет не о законах, «по которым все происходит», а о законах, «по которым все должно происходить». Исходя из этого Кант четко разводит два вопроса: а) каковы принципы, законы морали и б) как они реализуются в опыте жизни.

C казать, что моральный закон обладает абсолютной необходимостью, и сказать, что он никак не зависит от опыта и не требует даже подтверждения опытом, — значит сказать одно и то же.

Нравственный закон как изначальный закон воли не имеет и не может иметь какого-либо природного, предметного содержа­ния и определяет волю безотносительно к какому-либо ожидаемо­му от него результату. В поисках закона воли, обладающего абсолютной необходимостью.

Категорический императив

Нравственный закон — объективный принцип воли, который дается разумом и свидетельствует о ее разумности. И он должен был бы быть самоочевидной основой поведения всех. Hравственный закон в случае человеческой воли выступает как принуждение, как необходимость действовать вопреки тем многообразным субъек­тивным эмпирическим воздействиям, которые эта воля испыты­вает. Он приобретает форму принудительного веления — импе­ратива.

Человек, существо слабое, несовершенное. Для него нравственный закон может иметь силу только как принуждение, императив. Императивы — это фор­мулы отношения объективного (нравственного) закона к несо­вершенной воле человека,

Только категорический императив можно назвать императивом нравственности. И наоборот: только императив нравственности может быть категорическим.                          |

Так как нравственный закон не содержит в себе ничего, кроме 1 всеобщей законосообразности поступков, то и категорический императив не может быть ничем иным, как требованием к человеческой воле руководствоваться данным законом, привести свои максимы в соответствие с ним.Категорический императив как абсолютный закон и есть закон доброй воли.Таким образом, категорический императив предлагает меха­низм, позволяющий индивиду установить в ходе мысленного экс­перимента — соответствуют ли реальные мотивы его поведения нравственному закону.

Долг

Категорический императив — объективный принцип доброй воли. А что же является ее субъективным принципом⁷ Пред­ставление о законе в этом случае является и знанием, и особого рода чувством, которое связывает субъекта с этим законом. Это чувство Кант называет уважением.

Уважение есть чувство, генетически связанное с разумом. Оно является единственным в своем роде и отличается от всех других чувств, которые могут быть сведены к склонностям или к страху. Через чувство уважения человек утверждает достоинство — и свое достоинство, и достоинство того человека, уважение к которому он выказывает.

Необходимость действия из уважения к нравственному закону Кант называет долгом. Долг и есть субъективный принцип нрав­ственности. Он означает, что нравственный закон сам по себе, прямо и непосредственно становится мотивом человеческого по­ведения. Когда человек совершает нравственные поступки по той единственной причине, что они являются нравственными, он действует по долгу.

Как категорический императив есть единственный нравствен­ный закон, так и долг есть единственный нравственный мотив. В этом качестве он противостоит всем другим эмпирическим мотивам. Подчеркивая исключительность долга в системе челове­ческой мотивации, Кант различает действия сообразно долгу от действий ради долга. Сообразно долгу такое действие, которое соответствует нравственному критерию и одновременно с этим удовлетворяет определенные склонности индивида, является для него приятным, выгодным.

Долг, как его понимает Кант, есть практическое принуждение к поступку из-за уважения к нравственному закону и только по этой причине. И другого нравственного мотива не существует.

 Он ищет субъективный мотив поведения, который был бы адекватен абсолютности нрав­ственного закона. Он утверждает, что таким мотивом может быть только мотив, который дан вместе с нравственным законом и единственным источником которого является сам этот закон. Долг по своей безусловности соразмерен безусловности морали.

Вера

 В религиозном, политическом или личном смысле понятие веры может иметь 2 совершенно различных значения в заисимости от того , используется ли она по принципу обладания или бытия.

В первом случае вера – это обладание неким ответом , не нуждающимся ни в каких рациональных доказательствах. Этот ответ состоит из созданных другими людьми формулировок , которые человек приемлит в силу того, что он этим «другим» -- как правило , бюрократии – подчиняется.

Вера по принципу обладания—это подпорка длятех кто хочет обрести уверенность , кто хочет иметь готовые ответы на все поставленные жизнью вопросы , не осмеливаясь искать их самостоятельно.

Вера по принципу бытия – это прежде всего не верования в определеннные идеи (хотя это также может иметь место). Она возбуждает и усиливает ощущение полноты жизни. Это процесс самообновления и самообогощения.

Если человек испытывает любовь по принципу обладания, то это ознчает , что он стремится лишить объект своей «любви» свободы и держать его под контролем. Такая любовь не дарит жизнь, а подавляет , губит , душит, убивает её.

Мы живем в обществе , которое основано на 3 столпах : частной собственнсти , прибыли и власти. Приобретать , владеть и извлекать прибыль – священные и неотъемлимые права индивида в индустриальном обществе.

Наивысшее наслаждение состоит , возможно, не столько в обладании материальными вещами, сколько в обладании живыми существами.

Для мужчин в патриархальном обществе большое число детей – единственный путь к лвадению людьми без неоходимости зарабатывать на эту собственность , к тому же не требующий больших капиталовложений.

Люди превращаются в вещи; их отношения друг с ддругом принимают характер владения собственностью. «Индивидуализм» , который в позитивном смысле означает освобождение от социальных пут , в негативном есть «право собственности на самого себя» , т.е. право – и обязанность – посвятить всю свою энергтю достижению собственных успехов.

Природа обладания вытекает из природы частной собсвенности. При таком способе суествования самое важное – приобретение собственности и моё неограниченное право сохранять все , что я приобрел. Модус обладания исключает все другие; он не требует от меня каких-либо дальнейших усилий с целью сохранять свою собственность или продуктивнопользоваться ею.

Взрослеющий человек вынужден отказаться от большинства своих подлинных сокровенных желаний и интересов , от своей воли и принять волю и желания , и даже чувства , которые не присущи ему самому , а навязаны принятыми в обществе стандартами мыслей и чувств.

Свобода не означает свободу от всех руководящих принципов. Она означает свободу расти и развиваться в соответствии с законами человеческого существования. Это означает подчинение законам оптимального развития человека.

При установке на обладание счастье заключается в превосходстве над другими, во власти над ними и в конечном свете в способности захватывать грабить , убивать. При установке на бытие счастье состоит в любви , заботе о других , самопожертвование.

Владение собственностью представляет собою реализацию стремления к бессмертию , и по этой причине стоь сильна ориентация на обладание.

Обладание относится к вещам , а вещи стабильны и поддаются описанию. Бытие же относится к опыту , а человеческий опыт в принципе невозможно описать.

Модус бытия имеет в качестве своих предпосылок независимость , свободу и наличие критического разума. Его основная черта – это активность не в смысле внешней активности , занятости , а в смысле внутренней активности , продуктивного использования своих человеческих потенций. Быть активным – дать проявиться своим способностям , тланту , всему богатству человеческих дарований, которыми – хотя и в разной степени – наделен каждый человек.

По мрер тоо как мы начинаем отказываться от обладания , перестаем связывать свою безопасность и чувство идентичности с тем , что мы имеем , держаться за свое «я» и свою собственность , может возникнуть новый способ существования – бытие. «Быть» -- значит отказаться от своего эгоцентризма и себялюбия.  

Щастя, як етична категорія.

Арістіпп Кіренський , один з учнів Сократа, був схильний ототожнювати щастя з насолодою, втіхою. Насолода , причому тільки власна,фізична,позитивна розглядалась філософом як єдине істине благо справжня мета людського життя. Але надмір фізичних насолод морально спуштошує людину, породжує в неї відразу, виснажує організм, обертається на свою протилежність суці льне безвихідне страждання. Афінський філософ Епікур робить наголос на таких
різновидах людської втіхи, які мають переважно духовний характер, не набридають
людині й не виснажують організм. , із задоволень, насолод Епікур визнає
лише ті, що ведуть власне до щастя - блаженного, позбавленого
тілесних страждань душевного неспокою внутрішнього стану людини. Фі лософ Татаркевич вказує на визначальні підходи, відповідно до яких щастя постає , як щось цілком обєктивне -щаслива доля, успіх, як суто внутрішній стан інтенсивної радості , захвату, блаженства, як володіння вищими благами життя, як субєктивна моральна реакція на володіння цими благами, що знаходить вияв у певному задоволенні від життя загалом. Починаючи з античних часів , від Платона до Арістотеля, класична етика перебувала в переконанні , що бажання щастя є невідємною властивістю людини. Серед основних чинників людського щастя є досить очевидні .
1. Задоволення людських потреб. Не можна назвати щасливою Людину невдоволену, яка страждає від відсутності найпотрібнішого їй як у фізичному,
так і в духовному плані .
2. Свідомість осмисленості власного буття. Так само людина не може бути
щасливою, якщо вона усвідомлює внутрішню безглуздість, безцільність свого
існування , впевнюється , що вона прожила марно .
3. Цілісність буття . якщо щастя, за самим своїм визначенням є певним
задоволенням від життя загалом, цілком очевидно, що людина не може бути
щасливою, поки її існування залишається роздрібненим на ті чи інші часткові
функції
4. Повнота буття. Все ж цілісності життя само по собі ще не досить для того
, щоб говорити про щастя . досвід учить співвідносити уявлення про щастя з
усією повнотою сутнісних вимірів людського життя .
5. Гармонійн стосунки з навколишнім світом. Щастя передбачає злагоду з
ближнім , гармонію з довкіллям, уважність до того , що нас оточує .

Біоетика: евтаназія як „Щаслива смерть”.

 Слово «евтаназія» буквально означає: прекрасна (легка, приємна) смерть. У сучасній біомед. етиці воно позначає безболісне приведення безнадійно хворого до смерті. Передбачається, що в особливих випадках незворотної й болісної хвороби смерть може вважатися благом Мова йде про ситуації, коли розвиток фармакології чи біомедичних технологій дозволяє досить довго підтримувати життя хворого, який знаходиться в незворотньо несвідомому стані та розтягувати такі стани на роки й десятиліття. Особливо варто підкреслити: евтаназія як етична проблема складається не в тім, яким найбільш сприятливим для безнадійного хворого образом умертвити його, а в ухваленні рішення про проведення евтаназії. Розрізняють евтаназію пасивну й активну (критерій – позиція лікаря), добровільну і недобровільну (критерій – позиція пацієнта). Пасивна евтаназія означає, що лікар, пасивно санкціонує вмирання (нерідко болісне) хворого. У випадку активної евтаназії лікар за заздалегідь прийнятим рішенням скоює спеціальні дії, що прискорюють смерть. Добровільною називається евтаназія, яка здійснюється за раніше вираженої ним згоди (заздалегідь і в юридично достовірній формі виражати волю на випадок незворотної коми розповсюджене в США, інших країнах Заходу). Недобровільна евтаназія здійснюється без безпосередньої згоди хворого - він через хворобу не може виразити свою волю і не зробив цього заздалегідь.

У випадку евтаназії здійснюється вибір не між життям-стражданням і життям-благом, а між життям у формі страждання і відсутністю життя в який би те ні було формі Підтримка життя на стадії вмирання, здійснювана за допомогою складних технологій, обходиться занадто дорого. А саме: засобів, що витрачаються на підтримку життя в безнадійних ситуаціях, вистачило б на те, щоб лікувати десятки, сотні, тисячі людей, що піддаються лікуванню. Цей аргумент є сугубо практичним,але його не можна брати до уваги, коли мова йде про моральне виправдання евтаназії

Етичні аспекти абортів.

 Після "Abortion Act" від 17 жовтня 1967 р. у Великобританії і відомому рішенні Вищого суду Сполучених Штатів Америки "Roe versus Wade" від 22 січня 1973 р., де проголошувалося, що "плід не є юридичною особистістю, захищеною Конституцією Сполучених Штатів", більшість західних країн, одна за іншою, легалізували штучне переривання вагітності, що уже давно було узаконеним і широко розповсюдженим у комуністичних країнах. Слід виділити декілька видів штучного аборту, що всіляко намагаються виправдати з етичної точки зору: лікувальний, терапевтичний і еугенистичний види абортів. Але перш, ніж почати таку дискусію, необхідно з'ясувати біологічну й антропологічну цінність людського ембріона і плоду. Біологічні дані. Наукові дослідження про біологічну сутність людського ембріона ясно доводять, що з моменту зачаття, тобто злиття жіночих і чоловічих полових кліток в ампулі фалопієвих труб матері, людський ембріон має в наявності всі характеристики людського індивідуума. Висновком із всіх цих досліджень є незаперечне підтвердження того, що людський ембріон має достоїнство людської особистості: те, ким буде доросла людина, уже закладена в ембріоні і готове фактично проявитися тоді, коли цілком реалізується генома плоду. Людська сутність особистості в її ембріональному стані. На підставі лише біологічних даних ми все-таки ще не можемо цілком затверджувати, що "ембріон є людська особистість", тому що подібне твердження містить у собі судження і про дух, який втілений в людське тіло. Ці дані потрібнті і є основою достоїнства і цінності кожного конкретного індивідуума, що належить до людського роду. Вважається, що ембріон, будучи людським індивідуумом, має достоїнство людської особистості, і до нього потрібно відноситися, як до такій. Під поняттям людської особистості мається на увазі всі те, що є людське - у порівнянні з іншими істотами, - і є джерелом її правового статусу, але не в абстрактному змісті, а стосовно прав окремо узятої, конкретної людини.

Заперечування людського характеру ембріона на перших днях його розвитку:

Відсутність зовнішньої форми ("людина в потенції"). Одне з заперечень проти визнання ембріона людською істотою базується на тім факті, що до восьмого тижня розвитку в нього ще отсутствует людське вираження обличчя. Тому, не можна вважати, що ембріон є людським індивідуумом - доти, поки він не досягне такого стану, коли буде точно визначної людська форма його тіла. До цього часу він є "людиною в потенції", але ще не реальним людським індивідуумом. Прогресивна гуманізація. Відштовхуючи від іншої точки зору, одержуємо, що ембріон є людською істотою від самого зачаття, але стає особистістю лише протягом наступного етапу розвитку. Відповідно до такої думки, особистістю є лише той, хто знаходиться у свідомості, здатний до психологічної активності і мислення. Оскільки в ембріоні ці здібності ще не розвиті, він, власне, особистістю не є. Суперечка про момент одушевления. Об'ясняя, яким способом передається первородний гріх, традуционизм вважав, що душу дитини формується з частин душ батьків. ін. затверджували, що одушевление має місце, починаючи з першого моменту існування ембріона. Висновок. Виходячи з того, що людський ембріон - а тім більше плід - має людську індивідуальну й особистісну сутність, стає зовсім ясним, що штучно спровокований аборт є грубимо порушенням основних прав людини і його особистого достоїнства, карним зазіханням на цілком людське життя. Навіть якби й існував хоч найменший сумнів про взаємозв'язок між заплідненою яйцеклітиною й особистістю, що утвориться з нього, ті сама совість змушує нас утриматися від всякої агресії проти цього зачатої дитини.

Проблема терапевтичного аборту. У випадку конфлікту між життям матері і плоду виникає проблема аборту, що називається терапевтичним. Терапевтичний аборт є припустимим у тому випадку, коли спрацьовує принцип подвійного ефекту: дозволено зробити добру справу (врятувати життя матері, видаляючи матку з раковою пухлиною), навіть якщо це має негативний наслідок, що не переслідується сам по собі (смерть плоду). Але такий принцип не можна застосовувати у випадку прямого терапевтичного аборту, коли знищується дитина зазаради того, щоб врятувати мати: старе прислів'я "non sunt facienda mala ut veniant bona" ("не можна діяти зло, з якого б виходило добро") знаходить отут своє повне застосування.

Эугенический аборт. Мова йде про аборт, з метою не допустити народження неповноцінних чи неправильно сформованих дітей як для того, щоб позбавити їх від складнощів життя інваліда, так і щоб уникнути такого вантажу для родини і суспільства. Такий тип аборту не має прямої расистської орієнтації, оскільки не ставить перед собою мети очищення раси, але керується соціально-економічними і гедоністичними мотивами. Такий аборт зв'язаний з розвитком техніки перинатальної діагностики. З етичної точки зору, наявність якої-небудь неповноцінності нічого не віднімає в онтологічної сутності майбутньої дитини - так само, як і будь-який інвалід через свій недуг не виключається із суспільства, але, навпаки, жадає від його більшої допомоги і захисту. Висновок. Ніхто ніколи не насмілився представити аборт як щось позитивне саме по собі, хоча багато хто вважає, начебто він є абсолютним добром. Ніхто із захисників аборту ніколи не ризикнув точно визначити, що ж таке ембріон.Державні законі, що дозволяють проведення штучного аборту, не тільки не в змозі зменшити число кримінальних абортів, алі і постійно провокують багатьох облич переступати ті легальні границі, що, як передбачалося, повинне були б контролювати й обмежувати аборти. Статистика, нехай недостатньо точна, демонструє широку сучасну абортивну практику. Що ще абияк дотримується, так це термін вагітності, за яким аборт стає кримінальним. Цей термін, в основному, обмежений 12 тижнями, не перевищує 24 тижня у Великобританії і Голландії, і взагалі не має границь у багатьох штатах Америки. Розвиток "антигестативной" абортивної техніки (штучний виклик раннього аборту хімічним способом) за допомогою "міні-та6льотки" Норилана, а тепер уже RU486, якісно змінює проблему, перетворюючи її у факт чисто особистого характеру і ставлячи аборт в один ряд з контрацепцією.

Культура спілкування та етикет. Культура спілкування та етикет.

Будь-який прояв людської культури, як і культура загалом, може бути розглянутий як культура спілкування, оскільки за самою своєю сутністю культура є інтерсуб’єктивною. Водночас про культуру спілкування нерідко говорять і в особливому значенні – так само як про культуру праці, культуру дозвілля, культуру побуту тощо. В такому випадку під культурою спілкування розуміють передусім наявні в суспільстві і в людському житті форми плекання спілкування як такого, форми його структурування й ціннісно-смислової організації, а також їхню реалізацію безпосередньо в стосунках між людьми. Моральний аспект культури спілкування при цьому охоплює, природно, такі форми останньої, котрі мають морально-етичний характер, тобто певні цінності, норми, звичаї, традиції та інші способи регуляції поведінки, що визначають власне моральну структуру міжсуб’єктних відносин і забезпечують їхню реалізацію. Специфічна реальність культури не може бути сконструйованою або підігнаною під наші високі ідеали: шар за шаром, працею і досвідом поколінь нарощується вона на певному соціально-історичному, етнічному, природному грунті, в кожному разі відображаючи неповторність збігу чинників, що викликали її до життя. Тільки на підвалинах такої реальності, в її неповторному історичному, національному, морально-просторовому заломленні можуть знайти справжню опору найвищі, найзагальніші морально-етичні цінності. Істотним елементом такого “проростання” моралі в товщі культурної реальності (тобто буттєвого зростання власне моральної культури) є процес вербалізації, висловлювання, смислової експлікації основних моральних проблем – сказати б, процес їх мовно-мисленнєвого шліфування. Стрижневим елементом культури недарма завжди вважалися слово, література, здатність продукувати тексти; так і для культури морального спілкування принципово важливою є наявність такої обгрунтовуючої її ланки, як культура морального висловлювання, культура словесного обговорення моральних проблем. Відомо, що коли перестають вважати за потрібне висловлюватися і міркувати на теми моралі, дуже швидко занепадають, вульгаризуються й самі морально-етичні цінності. І навпаки, продуктивний розвиток моральної культури, моральних стосунків між людьми передбачає процес їх вільного обговорення – моральний дискурс. Надзвичайно важливим елементом культури спілкування є етика стосунків між індивідами, суспільством і локальними спільнотами, які це суспільство складають. Дедалі активніше заявляють про свої права різні локальні людські спільноти й інші спільноти та меншини від релігійних до сексуальних тощо. Змушені боротися за виживання своїх членів спілки інвалідів, ветеранів різних воєн, самотніх матерів тощо. З цієї обставини випливає ціла низка практичних моральних проблем, таких як толерантності, самоідентифікації, спільнотної відповідальності тощо. Нині існує чимало збірок конкретних настанов і рекомендацій щодо практичної організації міжлюдських взаємин (Д.Карнегі). Сукупність таких формальних правил, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (поводження з людьми, формули звертання, вітання, вибачення, подяки, поведінка в місцях загального користування, манери, одяг тощо), називають етикетом. Далеко не всі навіть формальні засади етикету мають суто конвенційний (умовний) характер, інколи за ним стоїть досить глибокий зміст, що стосується історії моралі або й її нинішнього актуального стану. Суто формальні, здавалося б, моменти спілкування здатні містити досить-таки глибокий моральний смисл. Утім, навіть чисто умовні вимоги етикету мають свою вагу: дотримуючись їх, ми тим самим наче декларуємо узгоджуваність нашого способу поведінки й дії з поведінкою і діями наших партнерів по спілкуванню, наче заявляємо про свою належність до єдиного з ними морального й смислового простору.

Трансплантація та етичні проблеми психіатрії.

 Трансплантація взагалі -це пересадка клітин, тканин органів або цілих органів від донора до реціпієнта ( хворого). Існують два види трансплантації – алотрансплантація ( пересадка органів від людини до людини) та ксенотрансплантація ( пересадка органів від тварини до людини). Сучасна трансплантологія подарувала можливість продовження життя біля 250 тис чоловік з тяжкими захворюваннями, проте вона також породила ряд нових моральних, юридичних та соціальних проблем. Найбільш гостра з них - це проблема нестачі донорського матеріалу при алотрансплантації. Лише у країнах західної Європи біля 150 тис чоловік потребують трансплантації, а ця потреба задовільняється всього на 5 –6 %. Інший стримуючий фактор – це ціна органів ( в США вартість почки – 90 тис$ + 7 тис щорічно на ліки.). Один з шляхів вирішення - пересадка органів та тканин від тварин ( ксенотрансплантація). Спочатку в якості донорів використовували шимпанзе, проте зараз використовують свиней( їхні органи найбільш подібні до людських і немає проблем з їх розведенням).

Інший негативний бік : закон забороняє купівлю – продаж органів та тканин, це призводить до нелегальної торгівлі , як всередині країни так і вивіз органів за кордон. Кримінальні структури вдаються до вбивств та викрадень з метою продажу органів. Часто люди самі бажають продати якийсь свій орган, щоб отримати гроші.

 

Етичні проблеми психіатрії.

Серед медичних наук психіатрія є найбільш соціальною за своїм предметом, методології досліджень та практичними діями. По –перше, психіатрія має дію з конкретною особистістю, яка є членом суспільства. Тому професійна етика вимагає від психіатра виняткової чесності, об’єктивності та відповідальності при винесенні заключень про психічний стан пацієнту. По- друге, діагноз психічного розладу ( расстройства) несе на собі дуже негативне соціально- етичне навантаження. Тому важливе завдання етики – повищення толерантності суспільства до осіб з психічними відхиленнями.По- трете, особливість психіатрії - це застосування до деяких хворих недобровільних мір – примусу і навіть насильства. Тому завданням психіатричної етики є обмеження сфери примусу при здійсненні допомоги до мінімуму.Четверта особливість – пацієнти утворюють широкий діапазон : від тих, хто мають тяжкі порушення психіки, до тих, хто мають лише легкі психічні растройства. Відповідно до цього слід формувати і модель відносин між лікарем та хворим : патерналістська ( лікар має останнє слово в вибору методів лікування), модель партнерства або совещательная модель.І на решті п’ята особливість : її подвійна функція захисту інтересів як суспільства так і індивіда.

З формуванням біоетики аналіз етичних проблем психіатрії став одним з основних напрямів біоетичних досліджень, що спираються на систему загальновизнаних принципів і норм. Принципи : повага автономії, непрчинення шкоди, благодіяння та справедливості. Норми : правдивості, конфединційності., приватності, лояльності, професійної компетенції.

Нормативні документи психіатрічної етики : Гавайська , Мадридська декларації, Конвенція “ Про права людини та біомедицину” ( 1996)                                                                                                                                                                                                           

 Моральні типи особистості.   1 тип “споживача”: мораль в його уявленні – це становище в суспільстві, яке дозволяє досягнути людині щастя. Вважає що користність є головним та єдиним мотивом поведінки. Головна мета – прагення до щастя, тобто досягненя грошей, слави, влади ( все це є соціальні цінності). Орієнтація є індивідуалістичною, кожен прагне до щастя по одинці і лише потім може потурбуватися про щастя інших людей. Цей тип є діяльним та активним. Головним джерелом моральних правил є він сам. Головні орієнтаіції – індивідуалізм, соціальність та активність.

2 “конформістський” тип:  головна цінність – почуття спільності з соціальним середовищем. Саме соціальна група є для цього типу джерелом моралісних норм та уявлень. Особистість тут соціально орієтована, її прагення носять колективістський характер. Надається перевага загальній згоді над особистим щастям. Головна мета поведінки - бути як усі. В плані свідомості ця особистість пасивна, бо усі норми розроблені вже давно. Притаманна орієнтація на вчинки в сочетании з непорушною вірою в основи моралісності.

3 “аристократичний” тип : характерна риса моралісного аристократизму – почуття власної гідності. Така людина відповідає за свої вчинки не перед суспільною думкою, а перед самим собою .  така особистість протистоїть будь-яким суспільним правилам та настановам, якщо вони не збігаються з її совістью. Такий тип є асоціальним. Головна моралісна цінність цього типу – свобода, можливість залишатися самим собою. В поведінському відношенні це пасивний тип. Джерело маралі – духовна традиція. Джерело моралісних правил – голос совісті.

4 “герїчний” тип : завжди протидіє обставинам. Герой активно протистоїть суспільству, всьому тому , що не витримує порівняння з ідеалом. Взагалі це ідейна людина. Раціональна аргументація є провідним мотивом поведінки. І цим мотивам надається надзвичайне значення . основна моралісна ціність - справедливість. Щастя та смисл життя полягають у боротьбі за нього. Особистості героїчного типу – соціально орієнтовані люди. Вони мають надзвичайне розвинуте почуття обов’зку. Ідея “ героя” завжди натхненна та благородна.

5 “релігійний” тип: це найменування дуже умовне, до нього можуть відноситися навіть атеісти, проте найчастіше цей тип зустрічається у людей щиро віруючих. Головна моралісна цінність - сенс життя. Усі норми , принципи, ідеали – вторинні. “ віруючий” вважає світ невиправним і намагається вийти за його межі. Мотивом поведінки виступає сильне почуття, що походить на любов, любов до людини та почуття вищої єдності з людьми та світом. Вони активні та діяльні по відношенню до інших, проте розуміють, що будь-яка діяльність не є самоціллю, і що глобальні закони світостворення вона не змінить. Для віруючої людини немає ворогів, “нижчих”, або “вищих” за неї. У неї загострено почуття моральної рівності усіх людей і єдності усього роду людського.

Проблема критерію смерті.

З феноменом „клінічної смерті" тісно пов'язана етична проблема ,

як - визначення критерію смерті. Дійсно , який ступінь деградації життєвого процесу треба об'єктивно вважати смертю ? Концепція смерті мозку пропонує вважати таким критерієм смерті людини помирання її головного мозку .

Біомедична етика вважає цінністю не тільки людську особистість , її права та гідність , носієм яких є мозок , але і саме життя - як суверенне природне буття , автономну цілісність життя , його індивідуальність . Однак смерть мозку - це і є розщеплення основи життя, бо у цьому випадку втрачається його автономність та індивідуальність , навіть у біологічному розумінні .

У випадку смерті мозку життя як суверенне , автономне існування біологічної індивідуальності вже зникло . Людина вже померла , і лікарям залишається лише юридично оформити цей факт .Але це суперечить з медичною традицією , бо людина визнається померлою , незважаючи на видимі ознаки життя (наприклад , серцеві скорочення). Чи не є виключення апарату „штучні легені" у таких випадках вбивством ?

Ця проблема отримала широкий суспільний резонанс та імпульс до спроби наукового вирішення у зв'язку з конкретною ситуацією , яка виникла більш як 15 років тому . Американська студентка Карен Квінлен під впливом алкоголю та наркотиків втратила свідомість , її доставили у лікарню та підключили до апарату „штучні легені - серце". Через деякий час лікарі зафіксували загибель мозку , але апаратура не була відключена . Через місяць , коли консиліум авторитетних лікарів потвердив неповерненість змін та „вегетативність існування" лише за рахунок апаратури , батьки дівчини попрохали відключити апарат і дати можливість смерті завершити свою справу , а їм - поховати свою доньку . Однак адміністрація лікарні відмовила їм у цьому , мотивуючи це тим , що ні родичі, ні лікарі, ні сам хворий не мають права вирішувати питання життя і смерті людини . Батьки подали до суду , і розпочалося перша в історії медицини судова справа такого роду , яка тривала більше року .

Усе це вимагало нового визначення та перегляду поняття „життя " , „смерть" , межі між ними . Знову виникли питання : що значить затвердження , що людина померла ? Коли остаточно настає смерть ? Що значить відсутність свідомості ? Чим є тіло людини , мозок якої не функціонує .

Сенсацією було те , що коли через рік за рішенням Верховного Суду США апаратура була відключена , тіло Карен продовжувало функціонувати вже самостійно , при нульовій енцефалограмі. Медицина не може пояснити це явище , хоча після випадку з Карен було зафіксовано ще декілька подібних випадків , у тому числі і благополучне народження здорової дитини жінкою у стані „клінічної смерті".

Сьогодні стало очевидно , що при відповідному медичному та економічному забезпеченні хворі у „вегетативному " стані могли б жити , вірніше існувати і при смерті мозку , але питання в тому , чи треба це, і що це може дати ? І навіть у самому благополучному випадку - не відомо , чи повернеться до людини нормальна свідомість ? І тоді - навіщо зберігати це існування , якщо людина перестала бути особистістю ?

Питання і досі залишається відкритим ...

 

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: