Кохання як моральна цінність (історичний екскурс).

Тільки в коханні і через кохання людина стає людиною. Без кохання вона неповноцінна істота.

Кохання, ерос, молитвеник екстаз - це неспокійна тома за єднанням, таємниче прагнення людей, які приречені на смерть, до деякого вічного життя. Потяг та втрата, загибель та набуття... Цю здогадку висловив античний філософ Платон в діалозі.

Щоб зрозуміти, як кохання висвітлює таємниці людського існування,
зробимо зупинку в деяких фрагментах історії

Одна з перших класифікацій типів кохання належить давнім грекам:

Ерос - це стихійна і пристрасна самовіддача, захоплена закоханість;

Філія - це любов дружба, любов-приязнь; -це любов-прив'язаність, особливо сімейна;

Агапе - жертовна й поблажлива любов „до ближнього".

На думку Платона, любов найвищого рівня є справою душі, справою двох шляхетних умів, які з'єдналися з метою створення духовного потомства, до якого здатні лише чоловіки. Інші форми ероса - лише недосконалі етапи на шляху до ідеалу.

Християнство принесло з собою радикальне переосмислення любові.

Унікальність любовного переживання стала носити всеосяжний характер, тому що об'єкт цього почуття - Бог - був необмеженим. Розповсюдження християнства породило поклоніння „вічній цнотливості" з однієї сторони, з іншої, культура середньовіччя демонструє культ розбещених насолод.

Епоха Відродження ознаменувалася новим ставленням до ероса, яке супроводжувалося облагороджуванням норовів та почуттів. Любов осмислюється як початок людськості й очищення, природне людське почутті.

В епоху Просвітництва багато з ідеалів епохи Відродження критично переосмислюються. Кохання усе частіше трактується як чисте безумство, яке не гідне розумної людини.

В цей самий час народилося слово „садизм", яке увійшло в ужиток й стало синонімом статевих збочень.

Нове розкріпачення пристрастей почалося в нашому сторіччі. Спочатку воно було пов'язане з розповсюдженням фрейдизму як вчення про панівну роль сексуальності в житті людини. В ужиток ввійшло ще одне слово-лібідо, яке перекладається, як бажання, потяг, пристрасть. Для Фрейда поняття лібідо стало одним з ключових.

Після Великої Жовтневої революції, Росія була однією з найвільніших країн світу у сфері статевої моралі. Сексуальна свобода була виголошена політичним досягненням нової влади.

Сьогодні ми почали жити за „європейськими" стандартами, але наша свідомість не встигає за „культурою" чуттєвого.

„Кохання стало спробою зачепитися за чуже буття, щоб зробити своє буття більш сталим".

 

Сенс життя і Щастя.

Однією з центральних проблем етики є визначення місця людини в житті, сенсу її буття. Чого я хочу від життя? Навіщо я живу? Людина шукала, обирала, а різноманітні етичні вчення пропонували різні концепції сенсу життя, дуже часто прямо протилежні.

Основні концепції сенсу життя.

Можна умовно виділити три підходи щодо питання про сенс життя:

А) песимістичний - це нігілістичне заперечення сенсу життя, за яким життя сприймається як беззмістовна череда страждань, зла, хвороб (із закономірним фіналом - смертю); Б) скептичний - виражає сумнів у сенсі та значенні земного буття (наприклад, в релігійній етиці); В) оптимістичний - визнання сенсу людського життя і можливості реалізації його як найвищої цінності: „Найдорожче у людини - це життя...".

Нерідко сенс життя пов'язувався із щастям, благом. Оскільки розуміння останнього було різноманітним, то створювалась досить пістрява картина уявлень про сенс життя. Якщо ще в античні часи, які відрізняються своїм оптимістичним світосприйняттям, гедонізм вищим благом вважав насолоду й, відповідно, вбачав сенс життя у прагненні до нього, то евдемонізм, приспускаючи вищим благом щастя, сенсом життям робить його досягнення, зокрема, шляхом подолання прагнення до насолоди. Кініки розглядали у якості сенсу життя принцип боротьби із пристрастями, перемогу над бажанням: блаженство ми отримуємо не від володіння речами, а внаслідок подолання потягу до них. За Епікуром, безтурботність і свобода від почуттів страху перед смертю і стражданнями є вищим блаженством і, відповідно, є сенсом життя. Середньовічна етика вважала насолоду гріхом і тому вимагала відречення від земних насолод (аскетизм), а благо вбачала у духовному служінні Богу в ім'я вічного спасіння, яке робилось сенсом життя віруючої людини.

Знову гедоністичні мотиви у розумінні сенсу життя зазвучали в етиці Відродження: воно втілюється у прагненні до слави. Якщо ім'я людини прославилось серед сучасників, якщо вона може надіятись, що воно не буде забутим й надалі, то її життя набуває сенсу вже завдяки його відображенню у свідомості інших. Матеріалісти 17-18 ст., зокрема Спіноза, продовжили лінію евдемонізму, посиливши у ньому раціоналістичний момент і висунувши чисто інтелектуальне розуміння блаженства і сенсу життя, виявивши його у пізнанні.

Пізніше виокремлюються й інші шляхи пошуку сенсу. Одна з таких нових моделей сенсу життя - влада людини над людиною, що була висунута Т. Гоббсом у 18 ст., а потім розвинута й обґрунтована німецьким філософом -ірраціоналістом Ф. Ніцше у його вченні про „ волю до влади ". Ніцше вважав, що життя є занадто суворо регламентованим (релігією, наукою, мораллю), що в ньому все менше місця залишається геройству й величі духу, і все більше панує посередність. Моральний ідеал Ніцше - „понадлюдина", сильна особистість, яка протистоїть натовпові й знаходиться „по ту сторону добра і зла". її призначення (сенс життя) - у власній реалізації, оскільки саме вона є носієм нової моралі.

Герої творів Дж. Байрона, М. Лєрмонтова, Ф. Достоєвського, К. Гамсуна здійснюють переверт у думках читачів й викликають велику кількість наслідувань: імена Уайльд - Гарольда, Печоріна, лейтенанта Глана стають загальними, а трагічні роздуми Раскольнікова про те, „що є дозволеним, а що ні", залишаються актуальними й зараз.

Ще одна концепція сенсу життя, що мала своїх прибічників в усі часи, але особливо затвердилась в епоху створення й накопичення капіталу, - володіння матеріальними благами, багатством.

У. Шекспір, О. де Бальзак, Дж. Лондон, Д. Ґолсуорсі, автори сучасних бестселерів розкривають перед нами трагедії, пов'язані із жадобою до грошей, золота, розкоші, коли заради них у жертву приноситься все.

Обивательським проявом цієї концепції є прийняття у якості головної життєвої цілі прагнення до володіння: речами, комфортом, престижем. Міщанин усю різноманітність життя сприймає через призму свого непомірно роздутого Я. Засоби життя (речі, матеріальні блага, відпочинок, комфорт) у його свідомості стають ціллю буття, а головний сенс існування він виражає паразитичною формулою „бери від життя все, що можеш".

Звичайно, було б недоречним й нечесним заперечувати значення матеріальних благ у житті сучасної людини. Людина повинна жити добре. Але погано, коли речі, зручності, комфорт із засобів життя перетворюються у ціль, сенс існування. Матеріальний добробут сам по собі набуває сенсу тільки тоді, коли він стає умовою вдосконалення його власника, або дає можливість допомогти іншому (благодійність), чи сприяє розвитку суспільства й культури (меценацтво).

І, на кінець, вічним сенсом людського буття є любов - любов взагалі, і любов чоловіка до жінки зокрема. Найбільш повно ця точка зору вперше була сформульована у філософії Л. Фейербаха. Він стверджував, що всі люди в усі часи й за усіх обставин мають безумовне й обов'язкове право на щастя, але суспільство не в змозі задовольнити це право у рівній степені для всіх. Тільки в любові Фейєрбах вбачав єдиний засіб задоволення прагнення кожної людини до щастя. Тієї ж концепції у 20 ст. притримувався й продуктивно розвинув її у книзі „Мистецтво любити" Е. Фромм.

Існують й песимістичні концепції, які заперечують сенс життя взагалі. Французький письменник Ф. Моріак робить висновок, що життя більшості людей - мертва стежка „в нікуди". Він порівнює людське життя із рухом сліпих, які бредуть до невідомого моря, й у цьому рухові вони мають єдиний вибір: або поринути у вир хвиль, або повернутись назад і почати все знову.

Російський філософ В. Соловйов, критикуючи песимістичний підхід до сенсу життя, вказував на протиріччя у роздумах і діях його прибічників, які, заперечуючи життєвий сенс, перечать самим собі, продовжуючи жити. Він називає їх несерйозними „заперечниками", протиставляючи їм „серйозних" -самогубців. Роздумуючи про дану категорію людей на прикладі літературних й історичних персонажів - Ромео, Вертера, Клеопатри, - він робить висновок, що їхнє заперечення сенсу життя безпідставне, оскільки випливає із вкрай вузького уявлення про нього, повЛязує його із здійсненням особистих, нехай навіть піднесених інтересів.

І все ж люди не хочуть миритися із відсутністю або втратою сенсу життя -явищем, яке стало, особливо у наш час, досить поширеним показником моральної кризи. Проблемі втрати сенсу й боротьбі із цією втратою присвячена логотерапія - вчення про сенс життя одного з класиків гуманістичної думки 20 ст. - філософа і психолога Віктора Франка.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: