Правове регулювання міжнародної купівлі-продажу

Центральне місце серед зовнішньоекономічних договорів займає договір міжнародної купівлі-про- дажу. Колись він був єдиною формою, що опосе­редковувала міжнародні господарські зв'язки, які зводилися до торгівлі, і дотепер залишається най­поширенішою формою.

Однак не тільки формальною чисельністю пояс­нюється провідна роль купівлі-продажу у світових економічних зв'язках. Інші зовнішньоекономічні угоди або прямо пов'язані з кулівлею-продажем (су­путні угоди, наприклад, щодо перевезення, страху­вання, розрахунків тощо), або є різновидами купівлі-продажу (наприклад, ліцензійні договори, договори на надання послуг), або містять тією чи іншою мірою елементи купівлі-продажу (наприк­лад, договори про кооперацію).

Крім того, договір міжнародної купівлі-прода­жу найбільш розроблений в міжнародному приват­ному праві. Уніфікація права досягла найбільш вагомих результатів саме щодо цього договору. В результаті, часто норми, призначені для регулю-

вання купівлі-продажу, за аналогією застосовуються до інших міжнародних комерційних договорів^[25].

Уніфіковані норми, що регулюють міжнародну купів- лю-продаж, містить Конвенція ООН про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів, прийнята на диплома­тичній конференції у Відні в 1980 p., широко відома як Віденська конвенція 1980 р.

Віденська конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах. Факт місцезнаходження комерційних підприємств сторін у різних державах повинен випливати або з договору, або з ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами, що мали місце до чи в момент його укладення. Ні націо­нальна належність сторін, ні їх цивільний чи торговельний статус, ні цивільний чи торговельний характер договору не беруться до уваги при визначенні застосовності цієї Кон­венції (ст. 1).

Для цілей цієї Конвенції:

а) якщо сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, її комерційним підприємством вважається те, яке з урахуванням обставин відомих сторонам або пе­редбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укла­дення договору, має найтісніший зв'язок з договором та його виконанням;

б) якщо сторона не має комерційного підприємства, бе­реться до уваги її постійне місце проживання (ст. 10).

Особливості застосування Віденської конвенції поляга­ють у наступному.

1. Якщо комерційні підприємства сторін договору зна­ходяться в державах—учасницях Конвенції, то з питань, повністю в ній урегульованих, матеріально-правові норми Конвенції застосовуються не на підставі колізійних норм міжнародного приватного права, а в силу того, що вони містяться у міжнародному договорі, який підлягає засто­суванню до відповідних відносин.

Якщо ж комерційне підприємство однієї з сторін дого­вору знаходиться у державі, яка не бере участі у Конвенції, такий договір підпадає під її дію тільки у випадках, коли за згодою сторін або в силу колізійної норми застосовуєть­ся право держави-учасниці Конвенції.

2. Відповідно до ст. 6 Конвенції, сторони можуть по­вністю виключити її застосування (наприклад, вказавши у тексті договору, що положення Конвенції не застосовують­ся для регулювання відносин з цього договору). Сторони можуть також відступати від будь-якого з положень Кон­венції чи змінювати його. Виняток становить необхідність дотримання ст. 12 Конвенції (щодо обов'язковості письмо­вої форми договору у разі, якщо відповідна держава зроби­ла заяву що незастосовність положень Конвенції, які до­пускають відступ від письмової форми).

3. В силу ст. 90 Конвенції вона не зачіпає дії будь-якої міжнародної угоди, яка вже укладена чи може бути укла­дена і яка містить положення з питань, які є предметом регулювання цієї Конвенції, за умови, що сторони мають свої комерційні підприємства в державах—учасницях такої угоди (до таких угод належить, зокрема, Угода про Загальні умови поставок товарів між організаціями держав-учас- ниць Співдружності Незалежних Держав (Київ, 20 берез­ня 1992 p.).

4. Сфера застосування Конвенції не охоплює контракти на ряд видів продажу. Так, вона не застосовується до про­дажу:

а) товарів, придбаних для особистого, сімейного чи до­машнього використання, крім випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не міг знати, що товари придбані для такого використання;

б) з аукціону;

в) у порядку виконавчого провадження чи іншим чином згідно із законом;

г) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів та грошей;

е) суден водного й повітряного транспорту, а також су­ден на повітряній подушці;

є) електроенергії (ст. 2).

Відповідні договори регулюватимуться не положення­ми Конвенції, а нормами національного права.

Договори на поставку товарів, які потребують подаль­шого виготовлення або виробництва, вважаються догово­рами купівлі-продажу, тільки якщо сторона, що замовляє товар, не бере на себе зобов'язання поставити істотну час­тину матеріалів, необхідних для виготовлення або вироб­ництва таких товарів. Конвенція не застосовується до до­говорів, у яких зафіксовано, що зобов'язання сторони, яка поставляє товари, полягають переважно у виконанні робо­ти або в наданні інших послуг (ст. 3).

Крім того, Конвенція регулює тільки укладення дого­ворів купівлі-продажу та ті права й зобов'язання продавця і покупця, які випливають з такого договору. Зокрема, ос­кільки інше безпосередньо не передбачено Конвенцією, вона не стосується:

а) дійсності самого договору чи яких-небудь його поло­жень, чи будь-якого звичаю;

б) наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар (ст. 4).

5. У Конвенції встановлений порядок регулювання пи­тань, прямо у ній не вирішених (п. 2 ст. 7). Ці питання підлягають вирішенню згідно із загальними принципами, на яких вона ґрунтується. У літературі та практиці вихо­дять з того, що до таких загальних принципів Конвенції, зокрема, належать:

- свобода договору;

- диспозитивність положень Конвенції;

- необхідність дотримання добросовісності у міжна­родній торгівлі;

- презумпція дії звичаю, що застосовується у відповід­ній галузі торгівлі;

- зв'язаність сторін усталеною практикою їх відносин;

- співробітництво при виконанні зобов'язань;

- застосування критерію « розумності »;

- можливість вимагати при порушенні зобов'язань ре­ального виконання, однак з пріоритетом еквівалентного відшкодування^[26].

За відсутності таких принципів Конвенція відсилає до права, що застосовується відповідно до норм міжнародно­го приватного права (колізійних норм).

Частина II Конвенції регулює порядок укладання до­говору купівлі-продажу. Відповідно до ст. 14 Конвенції про­позиція про укладення договору є офертою, якщо вона:

а) адресована одній чи кільком конкретним особам (про­позиція, адресована невизначеному колу осіб, розглядаєть­ся лише як запрошення робити оферти, якщо інше прямо не зазначене особою, яка зробила таку пропозицію);

б) досить виразна (тобто в ній зазначено товар та безпо­середньо чи опосередковано встановлюються його кількість і вартість або передбачено порядок їх визначення);

в) висловлює намір оферента вважати себе зв'язаним у разі акцепту.

Оферта набуває чинності, коли вона одержана адреса­том оферти і може бути відкличною або невідкличною (ст. 15). Оферта не може бути відкликана, якщо в оферті зазначено шляхом встановлення певного строку акцепту чи іншим чином, що вона є невідкличною; або якщо для адресата оферти було розумним розглядати оферту як невідкличну й адресат оферти діяв відповідно (ст. 16).

Після розгляду оферти адресат оферти повинен її акцеп­тувати. Акцептом є заява чи інша поведінка адресата офер­ти, що висловлює згоду з офертою. Мовчання чи без­діяльність самі по собі не є акцептом (ст. 18).

Акцепт повинен виражати згоду з офертою та не вносити будь-яких зустрічних пропозицій, у противному разі це вва­жатиметься відхиленням оферти. Відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить доповнення, обмежен­ня чи інші зміни, є відхиленням оферти і являє собою зустрі­чну оферту. Однак відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить додаткові чи відмінні умови, які істот­но не змінюють умов оферти, є акцептом, якщо оферент без невиправданої затримки не заперечить проти цих розхо­джень. Якщо він цього не робить, то умовами договору будуть умови оферти зі змінами, що містяться в акцепті (ст. 19).

Згідно з ст. 23 Конвенції договір вважається укладеним, коли акцепт оферти набуває чинності, тобто з моменту от­римання акцепту оферентом за адресою комерційного пред­ставництва або за місцем постійного проживання.

Частина Ш Конвенції «Купівля-продаж товарів» скла­дається з п'яти глав: «Загальніположення», «Зобов'язан­ня продавця», «Зобов'язанняпокупця», «Перехідризику», «Положення, спільні для зобов'язань продавця і покупця».

Запроваджується поняття «істотного порушення дого­вору» (ст. 25). Порушення договору, допущене однією із сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати на підставі дого­вору, крім випадків, коли сторона, що порушила договір, не передбачала такого результату, і розумна особа, що діє в тій самій якості за аналогічних обставин, не передбачала б його. На цій підставі одна сторона може заявити іншій стороні про розірвання договору шляхом повідомлення (ст. 26).

Зобов'язання продавця. Відповідно до ст. ЗО Конвенції продавець зобов'язаний поставити товар, передати доку­менти, що стосуються його, та передати право власності на товар відповідно до вимог договору та цієї Конвенції.

Якщо продавець не зобов'язаний поставити товар в яко­мусь іншому визначеному місці, його зобов'язання стосов­но поставки полягають:

а) якщо договір купівлі-продажу передбачає перевезен­ня товару, - у здачі товару першому перевізникові для пе­редачі покупцеві;

б) якщо договір не передбачає залучення перевізника, і сторони в момент укладення договору знали про те, що то­вар знаходиться або має бути виготовлений чи вироблений у певному місці, - в наданні товару в розпорядження по­купця в цьому місці;

в) в інших випадках — у наданні товару в розпоряджен­ня покупця в місці, де в момент укладення договору знахо­дилось комерційне підприємство продавця (ст. 31).

Якщо продавець зобов'язаний передати документи, що стосуються товару, ВІН повинен зробити це В строк j у місці й у формі, що передбачені за договором (ст. 34).

Продавець повинен поставити товар, який за кількістю, якістю й описанням відповідає вимогам договору і який затарований чи упакований так, як це вимагається за до­говором. Крім випадків, коли сторони домовилися про інше, товар не відповідає договору, якщо він:

а) не придатний для тих цілей, для яких такий товар звичайно використовується;

б) не придатний для будь-якої конкретної мети, про яку продавця прямо чи опосередковано було повідомлено під час укладення договору;

в) не має якостей товару, представленого продавцем покупцеві як зразок чи модель;

г) не затарований чи не упакований звичайним для та­ких товарів способом, а за відсутності такого - способом, який є належним для збереження й захисту даного товару.

Продавець не несе відповідальності за будь-яку не­відповідність товару, якщо під час укладення договору поку­пець знав чи не міг не знати про таку невідповідність (ст. 35).

Продавець несе відповідальність за будь-яку невідповід­ність товару, яка існує в момент переходу ризику на покуп­ця, якщо навіть ця невідповідність стає очевидною тільки пізніше, а також за будь-яку невідповідність товару, яка виникає після моменту переходу ризику на покупця і є на­слідком порушення ним будь-якого свого зобов'язання, включаючи гарантійні зобов'язання (ст. 36).

Продавець зобов'язаний поставити товар вільним від будь-яких прав чи домагань третіх осіб, крім тих випадків, коли покупець погодився прийняти товар, обтяжений та­ким правом чи домаганням (ст. 41).

Зобов'язання покупця. Покупець зобов'язаний сплати­ти вартість товару і прийняти поставку товару згідно з ви­могами договору та цієї Конвенції (ст. 53). Зобов'язання покупця сплатити вартість включає вжиття таких заходів і додержання таких формальностей, які можуть вимагати­ся згідно з договором або згідно з законами і правилами для того, щоб зробити можливим здійснення платежу (ст. 54).

Якщо покупець не зобов'язаний сплатити вартість у будь-якому визначеному місці, то він повинен сплатити її продавцеві:

а) в місці розміщення комерційного підприємства про­давця; або

б) якщо платіж має бути зроблений при передачі това­ру чи документів, — в місці їх передачі (ст* 57).

Якщо покупець не зобов'язаний сплатити вартість у будь-який інший конкретний строк, він повинен сплатити її, коли продавець передає або сам товар, або товаророзпо- рядчі документи в розпорядження покупця. Продавець може обумовити передачу товару або документів здійснен­ням такого платежу (ст. 58).

При сплаті ціни покупець повинен брати до уваги і умо­ву про перехід ризику втрати і пошкодження товару. Втра­та чи пошкодження товару після того, як ризик перейшов на покупця, не звільняє його від зобов'язання сплатити ціну, якщо тільки втрата чи пошкодження не були викли­кані діями або недоглядом продавця (ст. 66). Важливе зна­чення у цьому випадку має встановлення моменту перехо­ду ризику від продавця до покупця (статті 67-69).

Зобов'язання покупця прийняти поставку полягає у здійсненні ним усіх дій, яких можна було б розумно очіку­вати від нього для того, щоб дозволити продавцю здійсни­ти поставку, і в прийнятті товару (ст. 60).

Конвенція передбачає інститут передбачуваного невико- нання договору. Так, сторона може зупинити виконання своїх зобов'язань, якщо після укладення договору стає вид­но, що інша сторона не виконає значної частини своїх зобо­в'язань (ст. 71). Якщо ж до встановленої для виконання договору дати стає очевидно, що одна із сторін вчинить істотне порушення договору, інша сторона може заявити про його розірвання (ст. 72).

Значну увагу Конвенція приділяє відповідальності сторін за невиконання своїх зобов'язань. Правила щодо відповідальності мають назву «засоби правового захисту в разі порушення договору». Такими засобами виступають додаткові права, які виникають у сторони договору, якщо інша сторона не виконує своїх зобов'язань за договором. Яким з наданих додаткових прав скористатися, передусім вирішує потерпіла сторона.

Відповідальність за Конвенцією виникає в силу самого факту невиконання зобов'язань за договором, що відпові­дає давно визнаному світовою практикою принципові

відповідальності без вини у сфері підприємницької діяль­ності. Сторона не несе відповідальності за невиконання своїх зобов'язань, тільки якщо доведе, що воно було вик­ликане перешкодою поза її контролем і що від неї нерозум­но було очікувати прийняття до уваги цієї перешкоди під час укладення договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди чи її наслідків (ст. 79). Тобто Конвенція вихо­дить з презумпції відповідальності сторони, що не викона­ла свої зобов'язання, і лише тоді, коли сама сторона доведе неможливість виконання, вона може бути звільнена від відповідальності.

Окрім Віденської конвенції 1980 p., важливе значення для регулювання міжнародної купівлі-продажу має Кон­венція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі- продажу товарів, прийнята у 1974 р. на дипломатичній

о

конференції в Нью-Йорку.

Ця Конвенція визначає умови, за яких вимоги покупця та продавця один до одного, що випливають-з договору міжна­родної купівлі-продажу товарів або пов'язані з його порушен­ням, припиненням або недійсністю, не можуть бути задово­лені внаслідок закінчення певного періоду часу. Такий пері­од часу іменується «строком позовної давності» (ст. 1).

Строк позовної давності встановлюється у чотири роки (ст. 8). За загальним правилом, перебіг строку позовної дав­ності виникає з дня виникнення права на позов. Вважаєть­ся, що право на позов, що випливає з порушення договору, виникає в той день, коли мало місце таке порушення; пра­во на позов, що випливає з дефекту або іншої невідповід­ності товару умовам договору, - від дня фактичної передачі товару покупцеві або його відмови прийняти товар; право на позов, що ґрунтується на обмані, - від дня, коли обман був або міг бути розумно розкритий (ст. 10). Встановлені деякі спеціальні правила щодо початку перебігу строку позовної давності (статті 11,12).

Строк позовної давності переривається порушенням кредитором судового (арбітражного) розгляду проти борж­ника, а також визнанням боржником до спливу строку по­зовної давності у письмовій формі свого зобов'язання пе­ред кредитором або частковим виконанням зобов'язання.

В результаті, розпочинається перебіг нового чотирирічно­го строку позовної давності. Однак у будь-якому випадку такий строк спливає не пізніше десяти років з дня, коли почався його перебіг (статті 13-23).

Закінчення строку позовної давності береться до уваги під час розгляду спору лише на підставі заяв сторін, що бе­руть участь у процесі (ст. 24).

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: