Форма зовнішньоекономічного договору

Правове регулювання форми зовнішньоекономічного договору виражається у встановленні вимог до неї та наслідків їх порушення. Мета вимог до форми договору полягає у тому, що вони дозволяють зробити відносини контрагентів більш визначеними, зняти підстави для су­перечок у майбутньому з приводу самого факту укладення договору та його змісту.

Міжнародні акти про договори, що використовуються в зовнішній торгівлі, пішли шляхом повної відмови від висування будь-яких вимог до форми відповідних дого­ворів. Так, ст.11 Віденської конвенції про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів 1980 р. закріплює загаль­ний принцип, згідно з яким не вимагається, щоб договір купівлі-продажу був укладений або підтверджений у пись­мовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо фор­ми. При цьому договір може доводитися будь-якими засо­бами, у т. ч. показаннями свідків. Аналогічні приписи містить ст.1.2 Принципів УНІДРУА.

Україна при ратифікації Віденської конвенції зробила застереження про незастосовність будь-якого її положен­ня, яке допускає вчинення договору не у письмовій формі, якщо хоча б одна з сторін договору має комерційне підприєм­ство в Україні. Загалом, український законодавець пере­буває на позиції обов'язковості письмової форми зовніш­ньоекономічного договору (хоч ця позиція значно пом'як­шилася порівняно з радянською традицією).

Згідно зч. 2 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом (жоден чинний міжнародний договір України не скасовує вимогу для українських суб'єктів господарювання дотриму­ватися письмової форми зовнішньоекономічного договору; відтак мова може йти лише про обтяження форми, встанов­лені законами України, а саме: обов'язковість нотаріально­го посвідчення та/або державної реєстрації відповідного до­говору). Повноваження представника на укладення зовніш­ньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійсню­ються від імені іноземного суб'єкта ЗЕД суб'єктом ЗЕД Ук­раїни, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.

Для тлумачення поняття «письмова форма» згідно з українським законодавством слід звертатися до ст. 207 ЦК, відповідно до якої правочин вважається таким, що вчине­ний у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якит ми обмінялися сторони, або якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого техніч­ного засобу зв'язку. При цьому правочин має бути підпи­саний його стороною (сторонами), для правочинів, вчиню­ваних юридичними особами, вимагається також скріплен­ня печаткою. Використання ж при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числово­го підпису або іншого аналога власноручного підпису до­пускається у випадках, встановлених законодавством, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зраз­ки відповідного аналога їх власноручних підписів.

Відповідно до ст. 13 Віденської конвенції вимога про письмову форму визнається дотриманою також у разі, якщо відповідне повідомлення здійснене телеграфом або телетайпом. Стаття 1.10 Принципів УНІДРУАвказує, що «письмова форма» означає будь-який вид повідомлення, що зберігає запис інформації, яка міститься у ньому, і здатний бути відтворений у матеріальному вигляді. Вра­ховуючи зростання інтересу до електронних засобів зв'яз­ку, Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТ- PAJI) прийнятий Типовий закон про електронну торгівлю, ст. 7 (2) якого оголошує дійсним використання будь-яко- го засобу електронного зв'язку, «що забезпечує фіксацію такої угоди» .

Важливим є питання про наслідки недодержання фор­ми зовнішньоекономічного договору (особливо з огляду на те, що світова практика широко визнає договори, укладені в усній формі, та широко тлумачить поняття письмової форми). До набрання чинності ЦК України діяло імпера­тивне положення ч. 2 ст. 45 ЦК УРСР, відповідно до якого недодержання форми зовнішньоторговельних угод і поряд­ку їх підписання тягло за собою недійсність угоди. Наразі ч. 1 ст. 218 ЦК встановлює, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановле­них законом. Чинний ЦК не містить приписів, які прямо передбачали б недійсність зовнішньоекономічного догово­ру в разі недодержання його письмової форми.

Частина 5 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлює, що зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому поряд­ку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України. Це положення означає можливість оспорювання зовнішньоекономічного догово­ру в суді однією із сторін або іншою заінтересованою осо­бою, зокрема з підстав недодержання форми (водночас зау­важимо, що, якщо не обмежуватися буквальним тлумачен­ням, то воно стосується випадків невідповідності закону змісту зовнішньоекономічного договору, тобто його умов, оскільки на момент прийняття Закону «Про зовнішньое­кономічну діяльність» питання наслідків недодержання форми зовнішньоекономічних (за радянською терміноло­гією - зовнішньоторговельних) угод вже було імперативно врегульоване ЦК УРСР).

Таким чином, за законодавством України недодержан­ня форми зовнішньоекономічного договору, угод про зміну чи розірвання договору тягне за собою загальні несприят­ливі наслідки порушення вимог щодо форми правочину - визнання договору (угоди) неукладеним (оскільки згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в на­лежній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору). Вказівка закону на обов'язковість письмової форми дого­вору означає презумпцію: немає письмової форми - немає і договору. Відтак особа, яка стверджує, що попри недодер­жання письмової форми угода сторін мала місце, повинна навести необхідні докази. Абзац 2 ч. 1 ст. 218 ЦК обмежує коло можливих доказів, не допускаючи свідчень свідків. Водночас використовувати будь-які докази, у тому числі й свідчення свідків, може інша сторона - та, яка стверджує, що угоди в цілому або спірної умови в ній у дійсності на було (звичайно, якщо використання свідчень свідків доз­воляють процесуальні норми, на основі яких розглядаєть­ся відповідний спір).

Статтею 2.13 Принципів УНІДРУА передбачений випа­док, коли одна з сторін вимагає дотримання особливої фор­ми договору. Така вимога має такі ж наслідки, як і будь- яка інша вимога, заявлена при укладанні договору однією з сторін: при відсутності згоди сторін з відповідного питан­ня, а також у разі, коли досягнута згода не буде реалізова­на, договір вважатиметься неукладеним.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: