Розвиток музичного мистецтва. Кирило Стеценко – композитор, хоровий диригент, священик

Видатними творцями української духовної музики на зламі ХІХ – ХХ ст. стали Кирило Стеценко (1882 – 1922 рр.) та Микола Леонтович (1872 – 1921 рр.).

Кирило Стеценко – композитор, хоровий диригент, священик. Брав участь в організації музичного життя і музичної освіти, створив кобзарську школу. З його ініціативи створено мандрівні хорові капели, освоєно нотодрукування, засновує музичну бібліотеку. Він є автором музичних творів “Бурлака”, “Рано-вранці новобранці”, “Прометей”, “Шевченкові”; опер “Івасик-Телесик”, “Кармелюк”; музик до вистав “Сватання на Гончарівці”. Також обробляє колядки і щедрівки. З духовних творів – 3 літургії, “Панахида”, “Всенощна”. К.Стеценко був учасником і організатором багатьох шевченківських концертів.

Микола Леонтович – композитор, хоровий диригент, педагог, збирач музичного фольклору. У 1918 –1919 рр. брав активну участь у розбудові української національної музичної культури у Києві. Автор понад 150 обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (“Козака несуть”, “Щедрик”, “Ой з-за гори кам’яної”), революційних пісень (“Інтернаціонал”, “Варшав’янка”), опер “На русалчин великдень” тощо.

На Західній Україні значний внесок у розвиток українського мистецтва здійснили представники так званої “перемишльської школи”: Михайло Вербицький (оперета “Гриць Мазниця“, музика до п’єси “Чорноморський побит” Я. Кухаренка, 12 симфоній, увертюр, хори “Заповіт”, “Думка”, “Ще не вмерла Україна”, який є сучасним гімнем України), Іван Лаврівський (хори “Осінь”, “Заспівай ти, соловею”, музика до вистав), Сидір Воробкевич (26 музично-драматичних творів, понад 400 хорів, понад 40 солоспів на власні тексти).

До більш молодшого покоління західноукраїнських музикантів слід віднести Анатолія Вахнянина (1841 – 1908 рр.) – засновника Вищого Музичного інституту ім. Лисенка у Львові, автора хорів “Хор варягів”; “Шалійте, шалійте, скажені кати” (пісня), першої в Галичині української опери “Купало” (1882 р.). Остапа Нижанківського (1863 –1919 рр.) – організатора музичного життя в Галичині, диригента, автора творів “Гуляли”, “З окрушків”, “В’язанка слов’янських гімнів”, “Наша душа, наша пісня” – на слова Шевченка тощо, та Дениса Січинського (1865 – 1909 рр.) – першого в Галичині відомого професійного музиканта, автора поширених на Галичині солоспівів “Finale”, “Бабине літо”, опери “Роксолана”, романсів та хорів.

Вищезгадані композитори та В.Барвінський, С.Людкевич, В.Матюк, брали участь в музично-культурних товариствах “Просвіта”, “Руська бесіда”, “Боян”, “Торбан” чим примножували розвиток музичної культури на Західній Україні.

У період першої світової війни з’являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Стрілецькі пісні грунтувалися на народних і козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І.Франко (“Гей, Січ іде, красен мак цвіте”), Остап Маковей (“Стрілецький марш”), Дмитро Макогон (“Як Січ наша повстала”), Богдан Лепкий (“Журавлі”), Роман Купчинський (“Стрілецька пісня”) та багато інших. Музику до пісень писали Ф.Колесса, В.Барвінський, М.Гайворонський, Л.Лепкий, М.Леонтович.

Роки відновлення української державності – 1917 — 1920 рр. – стали періодом рішучих заходів щодо організації українського музичного життя. Були створені Республіканська капела під орудою О.Косинця, яка уславилась гастрольною поїздкою по світу, покликаною привернути увагу світової громадськості до України; капела “Думка” (під керівництвом К.Стиценка, а потім Н.Городовенка); розпочав діяльність музично-театральний інститут ім. М.Лисенка у Києві; з’явились перші оперні трупи в Києві й Харкові. Становище погіршилося у 20-х роках: влада з її пропагандистським ставленням до мистецтва почала впроваджувати бюрократичну регламентацію, утилітаризм і недовіру до “буржуазних естетів”. До того ж трагічно загинув М.Леонтович, емігрував Кошиць, передчасно померли К.Стеценко і Я.Степовий, що послабило потенції музичного життя. Зашкодила і групівщина – як і в інших галузях мистецтва – заохочувана з політичних міркувань. Виникає безліч музичних товариств і об’єднань, що часто ворогували між собою без достатніх підстав, на коньюктурній основі. І якщо створене 1923 р. Товариство ім. М.Леонтовича (Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, В.Косенко, В.Костенко, М.Вериківський, П.Козицький) мало тільки мистецькі інтереси, то в діяльності інших (ВУТОРМ – Всеукраїнське товариство революційних музик, АСМ – Асоціація сучасних музик, АПМУ – Асоціація пролетарських музик України, АРКУ – Асоціація революційних композиторів України) було занадто багато ідеологічних настанов та групових пристрастей. Проте загалом це був період активного музичного творення і напружених мистецьких пошуків.

Українська музика збагачується жанрово. Крім вокальних творів з’являються великі інструментальні, хорові та оперні; музика прагне до масштабності форм і змісту. Зразками симфонічної, вокально-симфонічної та інструментальної музики великих форм стали Перша симфонія (1918 р.), кантата-поема “Хустина” (1923 р.) та Друга симфонія Л.Ревуцького; дві симфонії Б.Лятошинського та його “Увертюра на чотири українські народні теми”; концерти для фортепіано з оркестром і для скрипки з оркестром В.Косенка; ораторія “Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку”. Тоді ж були створені опери “Дума чорномирська” Б.Яновського, “Золотий обруч” Б.Лятошинського, “Кармелюк” В.Косенка, “Хвесько Анджибер” В. Золотарьова, “Яблуневий полон” Я.Чишка; балети “Пан Каньовський” М.Вериківського, “Ференджі” Б.Яновського, “Дніпрельстан” Л.Рудницького, “Лілея” К.Данькевича.

В українському музичному мистецтві 50-60 рр. виявляються дві художні системи. “Офіційна музика “ доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики, тотожності, штампи. Домінують твори, написані на “соціальне замовлення”, “ювілейні” тощо. Інша художня система грунтується на принципах естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна музика, камерність.

У русі другої художньої системи розвивається творчість композиторів “шестидесятників”, представників українського авангарду. Це – В.Загорцев, В.Сильвестров, Л.Грабовський, В.Губа, Леся Дичко, І.Шамо тощо.

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи – заслужена хорова академічна капела України “Думка”, Державна заслужена хорова капела України “Трембіта”, Український академічний народний хор ім. Г.Верьовки тощо. У Житомирі діє поліський ансамбль пісні і танцю “Льонок”.

Створено перші зразки рок-опер (“Орфей та Евридіка” О.Журбіна), джазові й естрадні композиції. Родоначальником українського джазу вважається Леонід Утьосов. Естраду підняли О.Білаш, М.Скорик. оригінальним явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок здійснив Володимир Івасюк (1949-1979 рр.) – український поет і композитор, автор тексту і музики пісень “Червона рута”, “Водограй”, “Я піду в далекі гори”. Пісня “Червона рута” дала назву Першому Республіканському фестивалю української пісні та музики, який відбувся у Чернівцях 1989 р. і зараз проводиться щорічно.

Здобуває широку популярність майстерність оперних співаків Б.Гмирі, Лариси Руденко, Д.Гнатюка, Ю.Гуляєва, Белли Руденко, А.Мокренка, А.Солов’яненка, Діани Петриненко, Євгенії Мірошниченко.

Серед естрадних виконавців слід згадати Софію Ротару, В.Зінкевича, Н.Яремчука, Т.Повалій, І.Білик та багато інших.

Український кінематограф. Історія українського кіно починається з 9 січня 1894 р., коли одеський механік-конструктор Йосип Тимченко здійснив прилюдні демонстрації свого апарата-кінескопа і показав перші кінострічки – за три місяці раніше за Едісона і більш ніж за рік раніше братів Люм’єрів; його аппарат давав змогу робити фіксовані переривчасті зміни фотозображень, за допомогою чого він і показував свої стрічки про метальників списів та кавалеристів. Продемонстровано винахід на ІХ з’їзді російських природознавців і лікарів. Широкого застовування, на жаль, він не знайшов.

У 1896 – 1902 рр. харківський фотограф-художник Альфред Федецький (родом з Житомира) удосконаленим кіноапаратом знімає і демонструє у Харкові перші українські хронікальні фільми “Джигітування козаків 1-го Оренбургського козачого полку”, “Вид Харківського вокзалу в момент відходу поїзда”, “Народні гуляння на Кінній площі”. Зробив перші спроби в галузі кольорової фотографії.

З 1909 р. український актор харківської трупи Д.Гайдамаки Олексій Олексієнко поставив у Харкові художні фільми за літературними творами “Як вони женихались, або Три кохання в мішках” (за М.Гоголем), “Москаль–Чарівник” (за І.Котляревським), “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка“ (за М. Старицьким).

З 1911 – 1914 рр. перший український професійний постановник і оператор Данило Сахненко зняв перші видові фільми “Повінь на Дніпрі”, “Катеринослав”, а також зняв вистави київського театру М.Садовського “Наймичка” І.Карпенка-Карого, “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Богдан Хмельницький” М.Старицького. Заснував 1912 р. в Катеринославі кіноательє “Родина”, в якому створив фільми “Облога Запоріжжя”, “Запорізька Січ” за допомогою Д. Яворницького та інші фільми.

Під час першої світової війни утворюються кінофотоательє у Києві, Одесі, Ялті.

Первістком українського документального кіно став щотижневий “Живой журнал”, який з квітня 1919 р. випускав відділ кінохроніки Всеукраїнського кінокомітету. Тематика його була досить різноманітною: вручення Червоного прапора київському гарнізону від московських робітників, перший випуск радянських лікарів та ін.

Першими науково-популярними фільмами, знятими в Україні, є стрічки “Азіатська гостя” та “ Жертви підвалів”, зняті у 1919 р.

В 1919 — 1920 рр. в Одесі постає перша виробнича установа, що після кількох реорганізацій у 1922 р. дістала назву Всеукраїнське фото-кіноуправління (ВУФКУ). З 1922 р. по 1930 роки розпочинається найплідніший період українського кіно. Спочатку працювало 2 кінофабрики – Одеська і Ялтинська, а з 1929 – найбільша кінофабрика – Київська. 

У 1922 р. ВУФКУ випускає свій перший фільм “Шведская спичка” за А. Чеховим. З 1923 р. починають зніматися фільми на українську тематику. Першим таким фільмом можна вважати фільм В. Гардіна “Остап Бандура” (грала М. Заньковецька).

Видатними режисерами цього періоду були:

- Петро Чардирін, який зняв фільми “Тарас Шевченко” (1926 р.) з А. Бучмою в головній ролі; “Тарас Трясило” (1927 р.) за поемою В. Сосюри з участю А.Бучми, Н.Ужвій, І.Замичковського; “ Укразія”, “Черевички”;

- Лесь Курбас, поставив фільми “Вендета”, “Макдональд”, “Арсенальці”.

- Фавст Лопатинський: “ Вася – реформатор” (разом з О.Довженком),

“Синій пакет”, “Кармелюк” (1937 р.);

- Юрій Стабовий: “Два дні”, “Людина з лісу” (обидва – 1927 р.), “Перлина Семіраміди” (1928 р.);

- Марко Терещенко: “Микола Джеря”, “Навздогін за долею” (1927 р.);

- Арнольд Кордюм: “Джальма”(1928 р.), “Мірабо” (1930 р.);

- Іван Кавалерідзе зняв фільми “Злива” (1929 р.), “Перекоп”, (1930 р.), “Коліївщина” (1933 р.), “Наталка Полтавка” (1936 р.), “Повія” (1961 р.), “Григорій Сковорода” (1958 р.).

Сценаристами інших працювали визначні українські письменники: М. Бажан (“Микола Джеря” за Нечуєм-Левицьким”, “Пригоди полковника” за В. Винниченком, “Катерина” за Шевченком, “Рік народження 1917”), Ю. Яновський (“Гамбург”, “Fata morgana”, “Павло Корчагін”, “Серця двох”), Г. Елік (“Дочка партизана“, “Трипільська трагедія”), О.Досвітній, Д. Фальківський.

Первістком українського кіно для дітей була стрічка “Марійка”, яку в 1925 р. зняв А.Лундін за сценарієм М.Романівського. Перші мультфільми в Україні з’явилися 1927 р., у центральній мультиплікаційній майстерні в Києві: художник В. Дев’ятін зробив мультиплікаційну одночастівку “Українізація”. Перша об’ємна мультиплікація “ Полуничне варення” була знята у Харкові 1929 року.

У ті роки в Україні працює славетний Дзига Вертов (Денис Кауфман), котрий справив великий вплив на розвиток світового документального кіно. 1930 р. він створив перший український звуковий фільм “Симфонія Донбасу”.

Широке світове визнання й славу українському кіно принесла творчість О. П. Довженка. Першими його фільмами були “Вася – реформатор”, “Ягідки кохання” та “Сумка дипкур’єра“. Фільми “Звенигора” (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.) і “Земля” (1930 р.) стали вершинами українського кінематографу. Фільм “Земля” був поновлений у 1950-му році, і на Брюсельській виставці 1958р. його було зараховано до 12 найкращих фільмів світу. О. Довженко є автором першого на Україні художнього звукового фільму “Іван” (1932 р.).

Від 1930 по 1941 роки кінець німого фільму в історії українського кіномистецтва співпадає з початком тотального розгрому української культури, в тому числі й кіно. Київська, Одеська, Ялтинська кіностудії підпорядковані “Мосфільму” та “Ленфільму”. Ф.Лопатинський, Я.Галицький були репресовані, М.Калюжний, І.Ковелерідзе зазнали критики за свої фільми. О.Довженко змушений був перейти на працю до “Мосфільму”.

В період соціалістичного реалізму виходили фільми “партійних” авторів “Загибель ескадри” за Корнійчуком, “Богдан Хмельницький” І.Сенченка, “Трактористи” І.Пир’єва, “Вершники” за Ю.Яновським тощо. Фільми були далекі від життя, проголошували радянський спосіб життя, перекручували факти історії. Чисельні фільми з військовою тематикою “Кінь і мотор”, “Жінки і оборона”, “Школа і оборона”, “Червона армія і колгоспне будівництво” тощо.

Єдиним твором української кінематографії з мистецькою вартістю в цьому періоді є фільм О.Довженка “Щорс”. Він до певної міри розкрив героїку українського народу, а з погляду форми фільм являє собою шедевр мистецтва монтажу. 1939 року вийшов перший кольоровий фільм М.Екка “Сорочинський ярмарок”.

Під час перебування Київської кіностудії в Ашхабаді (1941 – 1944 рр.) постає ряд фільмів переважно з військовою тематикою “Олександр Пархоменко” (Л.Лукова, 1942 р.), “Як гартувалась сталь” (М.Донського, 1942 р.), “Партизани в степах України” (І.Савченка, 1942 р.), “Битва за нашу Радянську Україну” (О.Довженка, 1943 р.).

Помітною подією став кіносценарій О.Довженка “Україна в огні”. Але сценарій був піданий жорсткій критиці Й.Сталіним і був не допущений до широкої екранізації.

Стан кіномистецтва після війни на Україні залишився на низькому рівні. Слід відзначити фільм “Тарас Шевченко” (1951 р.) І.Совенка, в головній ролі знявся Сергій Бондарчук.

Деяке поліпшення настає у 60-х рр., коли знято такі шедеври українського кіно, як “Тіні забутих предків” (1965 р.) Сергія Параджанова, “Джерело для спраглих” (1965 р.) Юрія Іллєнка, “Камінний хрест” (1968 р.) Л.Осики, “За двома зайцями” (1961 р.) Віктора Іванова, “Помилка Оноре де Бальзака” (1968 р.) Тимофія Левчука.

Слід згадати долю фільму “Тіні забутих предків” та трагічні поневіряння Сергія Параджанова. У вересні 1965 р. на прем’єрі фільму у кінотеатрі “Україна” в Києві з різким осудом репресій серед української інтелігенції виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. У листопаді на захист арештованих звернувся у ЦК КПРС Сергій Параджанов. Наслідки для всіх були трагічні: І.Дзюбу змусили каятися і тримали 18 місяців в ув’язненні, В.Чорновола було заарештовано 1966 р., В.Стуса – у 1932 р. Сергія Параджанова переслідували з 1965 р., закидаючи йому “український буржуазний націоналізм”, а в 1973 р. засудили на 5 років, а у 1982 р. – на 5 років таборів суворого режиму.

А кінострічка “Тіні забутих предків” — роль Йвана зіграв актор Іван Миколайчук, а роль Марічки – Лариса Кадочникова – здобули найбільшу кількість нагород на республіканських, всесоюзних та міжнародних оглядах, конкурсах і фестивалях близько — 150 призів, медалей, зокрема: 1965 р. в Мар – дель – Плата (Аргентина) – одержав другу премію “Південний хрест”; в Римі – Кубок фестивалю фестивалів; 1966 р. в Салоніках (Греція) – Золота премія; 1966 р. – премія Британської кіноакадемії; 1966 р. – у Києві – спеціальний приз Всесоюзного кінофестивалю та ін.

 У 70 – 80-х рр. слід відзначити такі оригінальні фільми, режисерів та акторів:

Леонід Биков зіграв ролі у фільмах “Добровольці”, “Альошкіна любов”, “Коли розводять мости”; знімав власні фільми і грав у них ролі “Ати-бати йшли солдати” (1977 р.), “В бій ідуть одні “старики” (1974 р.), “Максим Перепелиця”.

Сергій Бондарчук зіграв ролі у фільмах “Тарас Шевченко” (1951 р.), “Іван Франко” (1956 р.), “Овід” (1980 р.).

Борис Брондуков зіграв ролі у фільмах “Бур’ян” (1966 р.), “Кам’яний хрест” (1968 р.), “Захар Беркут” (1971 р.), “Тривожний місяць вересень” (1975 р.), “Вавілон – ХХ” (1979 р.), “Афоня”.

Михайло Водяний зіграв роль Попандопало у фільмі “Весілля в Малинівці” (1976 р.), у фільмах “Інспектор карного розшуку” та “Будні карного розшуку” (1971 р.).

Микола Гринько актор зіграв у фільмах “Пригоди Електроніка” (1978 р.), “Ярослав Мудрий” (1981 р.), “Звинувачується весілля” (1986 р.), “Андрій Рубльов” (1978 р.), “Пригоди Буратіно” (1975 р.), “Сталкер” (1980 р.)

Людмила Гурченко, акриса, знялася у фільмах “Карнавальна ніч”, “Вокзал для двох”, “ Польоти уві сні і наяву”.

Юрій Іллєнко зняв фільми “Білий птах з чорною ознакою”(1977 р.), “Легенда про княгиню Ольгу” (1982 р.), “Лебедине озеро. Зона” (1990 р.)

Микола Іллєнко зняв фільми “Миргород та його мешканці” (1982 р.), “Футжоу“ (1992 р.)

Іван Миколайчук, як актор зіграв у фільмах “Сон” (1964 р.), “Тіні забутих предків” (1964 р.), “Бур’ян” (1966 р.), “Білий птах з чорною ознакою“ (1971 р.), “Пропаща грамота” (1972 р.), зняв фільми “Вавілон – ХХ” (1979 р.), “Така пізня, така тепла осінь” (1982 р.)

Микола Олялін, актор, фільми: “Визволення” (1970 – 1972 рр.), “Втеча” (1970 р.), “Іду до тебе” (1971 р.), “Береги в тумані” (1985 р.)

Ада Роговцева, акторка, фільми: “Павло Корчагін”; “Шельменко-денщик”(1957 р.), “Салют, Маріє!” (1971 р.),

Богдан Ступка, актор, фільми: “Украдене щастя”, “Червоні дзвони”, “Із життя Остапа Вишні” (1990 р.), “Царівна”, “Пастка”, “Діти сонця” (1985 р.)

Костянтин Степанков, актор, фільми: “Камінний хрест”, “Комісари”, “Захар Беркут”, “Як гартувалась сталь”, “Дума про Ковпака”, “Високий перевал”

Григорій Чухрай, режисер, зняв фільми “Сорок перший”, “Балада про солдата”, “Чисте небо”, “Пам’ять”, “Життя прекрасне”.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 1991 р.утворено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначили Ю. Іллєнка. В листопаді 1991 р. в Києві та Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам’яті І.Миколайчука, де демонструвалося понад два десятки документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед інших “Танго смерті” О.Муравйова, “Кому вгору – кому вниз” С.Клименка, “Козаки йдуть” С.Омельчука, “Ізгой” В.Савельєва. Головний приз отримав фільм “Голод – 33”, режисера О.Янчука. Лауреатами фестивалю стали актори Є.Германова (Росія), Б.Ступка та Й.Паллаку (Ізраїль).

Явищем української кінематографії стали багатосерійні фільми, сворені за творами класиків української літератури: “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” – І.Франка, “Царівна” – Ольги Кобилянської, “Роксолана” – О.Назарука.

Українське кіно виходить і на міжнародну арену. На 36-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільмові “Ізгой”, присуджено Гран-прі. В угорському місті Дьордь (1994 р.) на форумі молодих кіномитців ХХІ ст., на якому було представлено понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії, з 10 призів 4 отримали українські стрічки: “Кордон” на замку” (С.Лисенка), “Хроніка повстання у Варшавському гетто” (Й.Дулевської), “Пейзаж, портрет, натюрморт”(С. Бусовського), “Спілка одногигих“ (О.Столярова).

 

        

    

        

      

    

   

          

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

                    

 

 

   

 

 

 

⇐ Предыдущая71727374757677787980

Поделиться: