ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА (2 г.)

МОДУЛЬ І (8 г.)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА (2 г.)

Мета вивчення: ознайомити з предметом і проблемами курсу "Загальне мовознавство".

Провідна ідея: мовознавство - одна з найважливіших суспільних

наук.

Основні проблеми: лінгвістика як наука. Місце лінгвістики в системі наук. Основні розділи мовознавства. Методи мовознавства.

Термінологічний мінімум: загальне, конкретне, прикладне мовознавство; описовий, структурний, порівняльно-історичний, зіставний методи, дистрибутивний, компонентний, трансформаційний аналіз, аналіз за безпосередніми складниками.

План

Предмет та основні розділи мовознавства.

Місце мовознавства в системі наук.

Методи проведення лінгвістичних досліджень.

Історія лінгвістичних досліджень.

Література:

Основна

1.  Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000. — С. 7-17, 34-36.

2. Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К. , 1996. — С. 6-25, 56-66, 198-206.

3. Головин Б. П. Введение в языкознание. — М., 1963. — С. 4-24, 189-205.

4. Маслов Ю. С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 4-32.

5. Кодухов В. И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 6-11, 16- 44.

6. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С. 5-23.

Додаткова

8. Реформатский А.А. Введение в языковедение. — М., 1967. — С. 44-53.

9. Ющук І. П. Вступ до мовзнавства. — К., 2000. — С. 5-8.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення мовознавства.

2. Охарактеризуйте предмет мовознавства як науки.

3. У чому полягає різниця між конкретним і загальним мовознавством?

4. Чим відрізняються теоретичне і прикладає мовознавство?

5. Охарактеризуйте методи дослідження мови.

6. У чому полягають зв'язки мовознавства з гуманітарними науками?

7. Розкрийте зв'язки мовознавства з природничими науками?

8. У чому полягає сутність порівняльно-історичного методу?

9. Розкрийте суть і завдання описового методу. Де цей метод знайшов практичне застосування?

10. Яке практичне застосування має зіставний метод?

11. Чим структурний метод відрізняється від описового?

12. Розкрийте методику дистрибутивного аналізу.

13. У чому полягає суть аналізу за безпосередніми складниками?

14. Які інші методи використовують у лінгвістичних дослідженнях?

 

Підготувати доповідь (запропоновані теми треба розподілити між студентами).

Теми доповідей:

- Роль учених Давньої Індії і Давньої Греції у формуванні мовознавства.

- Історія арабського мовознавства.

- Зародження і розвиток порівняльно-історичного мовознавства.

- Основні представники порівняльно-історичного мовознавства.

- Розвиток зарубіжного мовознавства у XX ст.

- Розвиток вітчизняного мовознавства у XX ст..

- Проблеми сучасної мовознавчої науки в Україні.

2. Виписати основні напрями мовознавства із навчального підручника (Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 20-35).

 

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова) — це наука про мову як суспільне явище, що служить засобом зносин людей, знаряддям творення й вираження думок, тобто як явище загальнолюдське. Мовознавство — це наукова дис-ципліна, що займається дослідженням природи мови, її струк-тури, функціонування та розвитку. Предметом мовознавства є мова у всіх формах її прояву.

Мова на сучасному етапі розвитку науки розглядається як складна багаторівнева знакова система, що використовується людьми в цілях спілкування (обмін інформацією, волевияв-лення), фіксації та збереження інформації.

Залежно від проблем і мети вивчення мовного матеріалу мовознавство поділяється на загальне і часткове.

Загальне мовознавство — це теорія науки про мову, що спирається на філософське розуміння природи і суті мови. Воно вивчає різні мови світу в їхньому давньому і сучасному стані для з’ясування загальнолюдських властивостей мовного про-цесу. Загальне мовознавство вивчає: 1) проблему предмета лінгвістики; 2) проблему місця мовознавства в системі наук; 3) методи проведення лінгвістичного дослідження; 4) проблему класифікації існуючих мов світу; 5) систему та структуру мови.

Часткове мовознавство — це наука про конкретну мову (російську, українську, англійську, німецьку та ін.), які вико-ристовуються як засіб спілкування.

Лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає лекси-ку, тобто словниковий склад мови. Семасіологія та оно-масіологія, етимологія, фразеологія, ономастика та лексико-графія є підрозділами лексикології. Лексикографія зай-мається питаннями складання словників.

Граматика — це галузь мовознавчої науки, яка вивчає бу-дову мови. Граматика складається з двох розділів: морфологія та синтаксис.

Кожен з розділів мовознавства може розглядати мовний матеріал у загальному та частковому плані, на підставі чого виділяють: загальну і часткову фонетику, загальну і часткову лексикологію, загальну і часткову граматику.

Сучасна лінгвістика складається з багатьох шкіл і на-прямків. Більшість з них пов’язані з іншими науками:

♦ філософія мови — з філософією;

♦ історична лінгвістика — з історією;

♦ лінгвокраїнознавство — з географією та етнологією;

♦ лінгводидактика — з педагогікою;

♦ психолінгвістика — з психологією;

♦ нейролінгвістика — з нейрофізіологією;

♦ соціолінгвістика — з соціологією.

Залежно від об’єкта дослідження всі науки поділяються на суспільні та природничі. До суспільних наук належать: філо-софія, історія, логіка, естетика, педагогіка, психологія, архео-логія, етнографія, літературознавство й мистецтвознавство. Мовознавство — теж суспільна наука. Природничими наука-ми є математика, фізика, хімія, ботаніка, зоологія, геологія, ме-ханіка й астрономія.

Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка стано-вить основу світгляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою — наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова — один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець — мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує проце-си відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити похо-дження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови — народу.

Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анотомію й фізіологію органів мови. Тут стають у пригоді природничі науки — анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом — акустикою, пов’язане вивчен-ня звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей. Математичні методи широко застосовуються у вивченні мовних явищ, як наслідок цього, виникає окрема галузь — математична лінгвістика.

Однією з ключових проблем загального мовознавства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Метод є системою правил і прийомів підходу до вивчення явищ і за-кономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто

способів організації теоретичного і практичного освоєння дійсності.

Існує низка загальнонаукових методик дослідження, що використовуються в усіх без винятку науках.

Серед загальнонаукових методик виділяють:

♦ Порівняння, яке має велике значення, оскільки, порівнюючи різні форми, ми відділяємо думку від зна-ка, що її виражає, і таким чином, вчимося краще розпізнавати різні відтінки цієї думки.

♦ Індукція є узагальненням результатів окремих спосте-режень. Це шлях пізнання від даних досліду до їх схе-матизації, та від систематизованих даних досліду до відкриття емпіричних законів.

♦ Дедукція спирається на певне положення, що посту-люється, або отримується шляхом попереднього уза-гальнення результатів окремих спостережень.

♦ Аналіз — це поділ предмета дослідження на складові частини та виділення ознак предмета для окремого вив-чення.

♦ Синтез — процес, що є прямо протилежним аналізу, по-требує з’єднання складових частин або ознак явища, що вивчається, та дослідження його цілісного предмета.

Найдавнішим і найпоширенішим основним методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їхньої будови та функціону-вання на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Опис мови здійснюється за допомогою двох видів аналізу: компонентного та контекстного.Компонентний аналіз базується на тому, що одиниці аналізу є елементами мовної одиниці, що аналізується, — номінативно-комунікативної та структурної (членування сло-ва на морфеми, розбір речення).

Контекстний аналіз — аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови роз-глядається у контексті (для фонеми контекстом є слово, для слова — речення).

Порівняльно-історичний метод базується на факті рівномірної появи компонентів мови, що призводить до одно-часного існування пластів різних хронологічних зрізів. Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах завдя-ки своїй специфіці — як засіб спілкування. Тому й можливо за допомогою порівняльно-історичного методу відновити карти-ну поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови.

Метод базується на порівнянні найбільш усталених елементів мовних систем.

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібнос-тей і відмінностей. Для того використовують зіставний метод. Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою ви-явлення специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на ви-явлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної ти-пології та універсалій. Мовна типологія — порівняльне вив-чення структурних і фунціональних особливостей мов неза-лежно від їхньої генетичної природи.

Для встановлення структури мови і систематизації її оди-ниць використовують структурний метод. Структурний ме-тод — метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на ос-нові зв’язків і відношень між мовними елементами.Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані певною системою лінгвальних відно-шень.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох мето-диках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансфор-маційний і компонентний аналіз.

Дистрибутивний аналіз направлений на вивчення оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницями. Виходячи з оточення одиниці, його можна розподілити на класи з метою дослідження їхнього місця в сис-темі мови.

Розвиток методів дослідження мови тісно пов’язаний із розвитком лінгвістики як наукової дисципліни.

Високого розвитку досягло мовознавство у Стародавній Індії, що пов’язувалось з необхідністю зберегти священні (са-кральні) тексти, які були написані на санскриті і передавалися усно, щоб не допустити їхнього хибного запису. Граматика Паніні (5 ст. до н.е.), праці Чандри (5 ст.) і Джайнендри (7 ст.) — найважливіші з граматик, які описують санскрит. Грамати-ка Паніні є найбільш повним і водночас дуже стислим описом мовної системи переважно на фонологічному і граматичному рівнях. Вона являє собою значно формалізовану систему-про-граму, яка складається приблизно із чотирьох тисяч правил (правило — sutra). Граматика Паніні записана у формі поезії — 8 томів. Автор робить багато посилань на інших дослідників мови, роботи яких не збереглися. Одним з найголовніших до-сягнень давньоіндійської граматичної теорії було дослідження морфологічної будови слова — виділення у слові кореня, суфікса, основи. Мова санскриту відрізнялася великою кількістю флексій.

Індійська мовознавча традиція мала вирішальний вплив на формування багатьох мовознавчих традицій Азії.

Найстарішою галуззю мовознавства у Китаї було тлума-чення слів. Перший тлумачний словник “Ер’я” упорядкову-вався кількома поколіннями вчених 3-2 ст. до н.е. Перед по-чатком нашої ери з’явився “Фань Янь” (“Місцеві слова”) — словник діалектних слів, автором якого вважають Янь Сюна. Найважливіший третій словник “Шо вень” (“Тлумачення письмен”) Сюй Шеня (121 р. н.е.) включав усі відомі автору ієрогліфи, близько 10 тис. і вважається першим у світі повним тлумачним словником у світі. Окрім значення ієрогліфів, у ньому пояснюється його структура і походження. Прийнята

Європейська лінгвістична традиція має давньогрецькі корені. Давньогрецькі дослідження мови, на відміну від Індії, ма-ли свій формальний апарат і власні методи дослідження, яке довгий час відбувалося в лоні філософії. Мовознавство було частиною філософії. На перший план висувалося вивчення мови як засобу пізнання. Античних вчених цікавила, з одного боку, природа мови (зв’язок між “іменем” і “річчю”), поход-ження мови, а з іншого боку, вони, як і певною мірою індійські та китайські мовознавці, займались вивченням письмових знаків з метою навчання читанню і письму (мистецтво граматики).

Стоїки створили цілісну систему про слово в його широ-кому розумінні, а саме: про єдність мовлення і розуму (тобто думки), про слово як логос. Їхнє вчення про мову спирається на загальну філософську концепцію. Вони досліджували про-блему загальної філософії мови, її граматичної будови, розроб-ляли принципи опису мови. Стоїки виділяли 5 частин мови: власні назви, загальні назви, дієслова, сполучники і члени.

Олександрійська школа заклала традицію дослідження мови, яка склалася в одному із культурних центрів античності, столиці елліністичного Єгипту — Олександрії в кінці 4 ст. до н.е. Період розквіту цієї школи припав на 2 ст. до н.е. — 2 ст. н.е. Її представниками є Зенодот із Ефеса, Ликофрон, Олек-сандр Етолійський, Аристофан Візантійський, Дионісій Фракійский, Харет, Диметрій Хлор, Дионісій Талікарнаський,

Справжнім основоположником античної лінгвістичної традиції вважають Аристотеля. Його трактати “Категорії”, “Аналітики 1 і 2”, “Поетика”, “Риторика” включають логічні і граматичні принципи підходу до вивчення мови, які пізніше були розвинені європейською наукою. Античну мовознавчу традицію продовжили філософські школи епохи Еллінізму в 3–1 ст. до н. е. З середини 2 ст. до н.е. починається інтенсивне вивчення мови і літератури, поетики і риторики. Антична мовознавча традиція склалася на матеріалі опису двох мов — грецької і латинської, але орієнтація на досліджен-ня реалізації у мові логічних категорій придала їй потенційно універсальний характер. Створений у її межах концептуаль-ний устрій і понятійний апарат використовують як для опису різних мов, так і для опису найбільш загальних рис мови як особливого явища. Грецька філософія мовознавства була атомістичною. Вона базувалась на вивченні окремого слова, а в індійському мовознавстві цілісне речення розкладалося на елементи лише при граматичному описі.

Мовознавство Середніх Віків у Європі продовжувало античні традиції. Європейська мовознавча традиція розвивалась на основі так званої Тритії: латинських граматик, риторик (які включали поетики), а також логічного вчення (“Діалектик”). Ця система формувалася в основному у 6 ст.

Греко-візантійське мовознавство характеризується: 1) влас-ною писемністю, яка відрізняється від грецької і латинської; 2) ранніми перекладами (з 5 ст.) книг священного писанія і ство-ренням канонічних мов на народній основі (старослов’янська мова); 3) більш слабким розвитком діалектної логіки і загаль-ної методології науки. Тенденції до синтезу західної і східноєвропейської традиції намітилися в 16–17 ст. і значно посилилися в епоху Просвітництва.

Порівняльне мовознавство виникло на початку 19 ст. (ро-боти Ф.Бокка, Р.К.Раска, Я. Ґрімма, О.Х.Востокова та ін.).

А. Шлейхер розглядав розвиток мови з точки зору біологічних ідей Ч.Дарвіна і близько підійшов до співставлен-ня біологічної еволюції і передачі мовної інформації у часі. Він запропонував модель послідовного поділу індоєвропейської прамови, хоча пізніше в ній було знайдено багато недоліків.

У кінці 19 ст. популярності набув так званий молодограматизм — напрямок у європейському мовознавстві, який ви-ник у Німеччині в 70-х рр. 19 ст.

Молодограматики заперечили вчення Вільгельма фон Гум-больдта про внутрішню форму мови, обумовлену національним духом народу, вчення А. Шлейхера про мову як природній ор-ганізм і звернулися до дослідження мовних явищ на основі без-посереднього спостереження й індуктивного методу.

Молодограматизм відрізнявся поглядом на мову як на індивідуально-психологічне явище, яке виражається мовними засобами. Молодограматики виділили фонетику як са-мостійний розділ мовознавства і підняли етимологію і порівняльно-історичну граматику індоєвропейських мов до рівня точної науки. Їхніми слабкими сторонами є суб’єктивно-психологічне розуміння природи мови і недооцінювання не-обхідності вивчення зв’язків з суспільством, поверхневий ха-рактер історизму.

На основі (перш за все) порівняльно-історичних зіставлень 70-х рр. 19 ст. Ф. де Соссюр і І.О. Бодуен де Куртене приходять до встановлення принципів дослідження мови (насам-перед, її звукової сторони) як системи. Дослідження вчених Казанської лінгвістичної школи, представниками якої був І.О. Бодуен де Куртене та його учні, заклали основи фонології і морфології.

Незалежно один від одного І.О. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр прийшли до протиставлення двох аспектів лінгвістичної науки: 1) синхронії як аспекта лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови у да-ний конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мо-ва начебто не змінюється; 2) діахронії як протилежного син-хронії аспекту дослідження, спрямованого на вивчення мови чи її явищ і елементів у процесі їхнього історичного розвитку.

Ф. де Соссюр і американець Ч. Пірс незалежно один від од-ного визначили місце мови серед інших систем знаків і місце мовознавства серед семіотичних дисциплін. Ф. де Соссюр сформулював, що лінгвістика є лише частиною загальної науки “семіотики” як науки про різні знакові системи, що використо-вуються у людському суспільстві для передачі інформації. Він виділив три основні властивості мовних знаків: довільність, лінійний характер позначаючого та змінність; вказав на те, що мовний знак об’єднує в собі матеріальне і ідеальне.

Учення Ф. де Соссюра про мовну систему знаків стало ос-новою структурної лінгвістики, яка сформувалася у II чверті 20 ст. Принципи структурної лінгвістики були розроблені вче-ними празької лінгвістичної школи (М.С. Трубецькой, Р.О. Якобсон, В. Матезиус та ін.). Вони доповнили традиційну ге-неалогічну класифікацію мов групуванням мов у мовні союзи.

Найбільш абстрактним напрямом структурної лінгвістики була глосематика (Л. Єльмслєв), яка була близькою до математичних теорій мови. Американська структурна лінгвістика сформувалась під впливом Ф. Боаса, який розробив методи точного опису індіанських мов Північної Америки. Роботи Л. Блумфілда (1887–1949) заклали основу дескритивної лінгвістики, яка відображала специфіку суспільно-історич-них, філософських, мовних умов розвитку науки про мову в США. Яскравим представ-ником дескритивної лінгвістики був З. Гарріс, який намагався описати мову лише на основі дослідження можливих сполу-чень мовних елементів один з одним. Інший напрямок стра-тегії лінгвістики представляли Е. Сепір і К.Л. Пайк, які вивча-ли мову у більш широкому контексті соціальної психології і теорії людської поведінки.

У 50–60 рр. 20 ст. виникла генеративна лінгвістика (під впливом ідей Н. Хомського), вона базувалась на описі мови у вигляді формальних моделей певного типу, що привело до створення трансформаційної граматики.

Сучасний етап мовознавства характеризується інтере-сом до проблем семантики і прагматики, до когнітивної та комунікативної лінгвістики.

 

План

1. Мислення: визначення й особливості.

2. Структура мислення.

3. Види та типи мислення.

4. Роль внутрішнього мовлення у мисленні людей.

5. Співвідношення мови і мислення.

6. Поняття про мову і мовлення

7. 2.Види мовлення

8. 3.Мовленнєва діяльність. Культура мовленнєвої діяльності

9. 4.Види мовленнєвої діяльності

10. 5. Органи мовлення. Їх функції Техніка мовлення.

Література

Основна

1. Головин Б. Введение в языкознание. – М., 1983. - С. 8-24.

2. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. – К., 1974. - С. 24-43.

3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. - Одеса, 199 - С. 15-52.

4. Кодухов В.И. Введение в языкознание. - М., 1987. - С. 21-44.

5. Маслов Ю.С. Введение в языкознние. - М., 1987. - С. 7-32

6. Мельничук О.С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства. – К., 1997.

7. Онтология языка как общественного явления. – М., 1983.

8. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1988.

Додаткова

9. Мова і духовність нації. – К., 1992.Панфилов В.З. Взаимоотношения языка и         мышления. – М., 1971.

10. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Проблеми. Методи. – Київ, 2004.

11. Чесноков П.В. Слово и соответствующая ему единица мышления. – М., 1997.

12. Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. - 1995. - С. 4-8.

 

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає єдність мови і мислення?

2. Які істотні відмінності між мовою і мисленням?

3. Чи є мова єдиним засобом мислення?

4. Який тип мислення пов'язаний із мовою?

5. У чому полягає взаємовплив мови і мовлення?

6. Чим відрізняються мова і мовлення?

7. Яка користь для науки і практики від розмежування мови і мовлення?

8. Охарактеризуйте функції мови.

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. ″В мови наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…″ (І.Огієнко).Мова нерозривно пов’язана із суспільством. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови.

Мова – це найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона є засобом, за допомогою якого люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння. Уміння говорити – не природжена, а набута здатність людини. Мова входить у соціальний досвід людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Бути засобом спілкування людей – це лише одна функція мови, щоправда, найголовніша – комунікативна. Суспільний характер мови, сама її суть значною мірою зумовлюються цією функцією і виявляються в ній. Проте роль мови не обмежується лише її комунікативною функцією.

Бути засобом реалізації (вираження) людської думки – це друга функція мови – виражальна, або експресивна, когнітивна.

Мову не можна сприймати лише як засіб передачі думок, обміну ними між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з формуванням думки. Більш того, у людини мислення здійснюється на мовній основі. Воно й виражається, і відбувається у слові, у формах мови, на основі граматичної будови, властивої мовній системі певного роду.

Бути засобом формування людської думки – це третя функція мови, яка настільки тісно переплітається з виражальною, когнітивною, що багато хто з учених розглядає їх як одну – мислеоформлювальну. Усі функції мови існують в єдності: люди, спілкуючись між собою, оформлюють свої думки в матеріальну оболонку – мову для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії своїх функцій мова є суспільним явищем.

До типів мислення відносять конкретне й абстрактне, інтуїтивне і дискурсивне, наочно-образне і концептуальне (понятійне, системне).

Конкретне мнслення - це розумовий процес відображення й оперування найпростішими, конкретними поняттями, які визначають предмети і явища об'єктивного світу.

Абстрактне мислення - це розумовий процес сходження від конкретного до абстрактного, тобто, пізнаючи конкретний предмет чи явище, суб'єкт пізнання абстрагується (лат. - уявне відвертання) від несуттєвого в предметі і виділяє суттєве, яке фіксується засобами

мови у формі понять (абстракцій). Головна особливість абстрактного мислення - оперування абстрактними поняттями і на їх підставі створення нових абстракцій за допомогою логічних методів аналізу, синтезу, узагальнення тощо.

Дискурсивне (лат. - міркування) - це розсудливе, обгрунтоване попереднім знанням мислення. Поняття "дискурсивне мислення" ще має значення як "логічне", "обгрунтоване", "доказове", тобто мислення, яке доводить певні положення з точки зору їхньої істинності, переконливості.

Недискурсивне мислення - це інтуїція та уявлення. Термін "інтуїція" (лат. - пильно, уважно дивитися) мас дуже багато значень. У сучасній літературі його вживають у таких значеннях:

- миттєве осягнення сутності речей, миттєве розуміння чогось, миттєвий умовивід;

- передбачення оптимального варіанта в пошуку, передчуття проблеми;

- згадування, раптова здогадка;

- здатність швидко розглянути суть питання;

- здатність до синтезу знання;

- загальний погляд або узагальнене сприйняття;

- інсайт, або відкриття;

- підсвідомий розум, який дає істину, обминаючи логічні міркування і доведення.

Отже, інтуїція - це такий розумовий процес, який миттєво охоплює істину (суть проблеми, питання, задає напрям пошуку та ін.) без суворого логічного доведення і приводить до нового знання.

На рівні двох універсальних типів відображення дійсності в мозку людини - чуттєвого, наочно-образного та абстрактно- логічного мислення - розрізняють чуттєву та інтелектуальну інтуїцію.

Уявлення - це інтелектуальна здатність відтворювати образи минулого, також створювати образи майбутнього в певній понятійній формі. Залежно від функціональної ролі уявлення поділяють на творчі і нетворчі.

Види мислення - практичне (емпіричне) і теоретичне, професійне (як єдність практичного і теоретичного мислення), їх різновидами є буденне і наукове, філософське і художнє, інженерне і технологічне тощо.

В історії філософії поділ мислення людини на практичне і теоретичне вперше був здіснений філософами античності (Платон, Арістотель), у Новий час Кант, Гегель та інші філософи визначали особливості практичного і теоретичного мислення, їх функції.

Практичне мислення формується і розвивається у процесі безпосередньої життєдіяльності людини. Воно нерозривно пов'язано з конкретними діями, які здійснює людина в таких видах діяльності, як гра, навчання, професійна робота, суспільна праця, і виконує функцію обгрунтування діяльності. Психологи називають практичне мислення "мисленням в дії".

Київський логік А. Т. Ішмуратов у прцесі аналізу практичних розсудів, які опредмечують практичну думку, називає наступні особливості - розсудливість, раціональність, доцільність, логічність.

Розсудливість означає, що людина обговорює сама з собою або з кимось іншим способи виконання діяльності, її результати і можливі наслідки, тобто осмислює по суті діяльність, яку вона здійснює.

Раціональність означає оцінку діяльності людиною, яка практично реалізує певний план, програму, схему, норму поведінки, а також завжди співвідносить свою практичну діяльність з ідеальними планами, схемами, нормами і дає оцінку в певному контексті і ситуації.

Доцільність означає дію, яка оцінюється як засіб для досягнення мети. Синонімом терміну "доцільність" є термін "корисність" ("Корисно займатися спортом", "Доцільно частіше бувати на свіжому повітрі").

Логічність означає, наскільки логічно зумовлена (обґрунтована) та чи інша діяльність, поведінка, чи виводиться вона з необхідністю із попередньої; чи імпульсивна вона, чи логічно обґрунтована попереднім планом, програмою.

Існує три типи мислення:

- чуттєво-образне (наочно-образне) - мислення конкретними образами, картинами; воно притаманне і людям, і тваринам; існування цього типу переконливо заперечує думку, що мислення протікає лише в словесній формі; цей тип властивий представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам ...);

- технічне (практично-дійове) мислення - здійснюється без участі мови; воно притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій;

- поняттєве мислення - виражаємо за допомогою мови абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть ...

- Участь внутрішнього мовлення в мисленні людей визначається насамперед тим, що воно є:

- а) засобом розуміння чужих думок;

- б) знаряддям нашого власного думання, самостійного розв'язування мислительних задач;

- в) засобом підготовки процесу обміну думками.

Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним.

Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними.

Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).

Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.

І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.

 

Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова і мовлення, спілкування та увага. З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забезпечують можливість активного задоволення її пізнавальних і суспільних потреб, а з іншого — є засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.

Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мова виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів людини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували людину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти, набували певного значення, ставали спільними для людей засобами обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну природу, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.

Слово як одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фонетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Обидва вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова — це умовний знак предмета або явища, що не передає прямой безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови. Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична будова.

Словниковий склад — це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У практиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто слова, якими людина користується для вираження власних думок при спілкуванні з іншими людьми, і пасивний — слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і характер активного та пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови. Для того щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися думками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови.

Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно взаємоузгодити для того, щоб точно передати зміст думки. Правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) формулює граматика і цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідноситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну (означальну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує можливість формулювання думки і передання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми. Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої

діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова — це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

 

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

План

1. Системний характер мови.

2. Парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні відношення між мовними одиницями.

3. Структура мови. Основні і проміжні рівні мови.

4. Своєрідність системності мови.

5. Семіотика – наука про знаки.

6. Поняття про знак. Види мовних і позамовних знаків.

7. Структура знакового процесу.

8. Виміри і рівні знакового процесу.

9. . Семіотика як наука про знаки

Література

Основна

1. . Березин Ф. М., Головин Б.Н. Общее языкознание – М., 1979. – С. 90-110.

2. Головин Б.Н. Введение в язьїкознание. 4-е изд. - М.: Вьісш. Шк,

3. 1983.

4. 2. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. - К.: Вища шк., 1974.

5. 3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. - Киів-Одеса: Либідь, 1991.

6. 4. Кодухов В.И. Введение в язьїкознание. 2-е изд. - М.: Просвещение,

7. 1987.

8. 5. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. - К.: Академія, 2000.

9. 6. Маслов Ю.С. Введение в язьїкознание. - М.: Просвещение, 1987.

10. 7. Реформатский А.А. Введение в язьїковедение. - М.:Просвещение, 1967.

11. 8. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. - К.: Академія, 1996.

Додаткова

12. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. - К.: Вища пік. Головне вид-во, 1985.

13. 10. Донець С.Л., Мацько Л.І. Вступ до мовознавства: Практикум. - К.: Вища шк, 1989.

14. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике. – М., 1966. – Вып. 3.

15. Солнцев В.М. Язык как системно-структурное образование. – М., 1977.

16. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства: Навчальний посібник. - К.: Вид. Міжнар. ін-ту лінгвістики і права, 1995.

Питання для самоконтролю

1. Які типи систем розрізняє сучасна наука?

2. На чому ґрунтується системність мови?

3. За яким принципом виділяють мовні рівні?

4. У чому полягає своєрідність мови як знакової системи?

5. Доведіть, що мова є однією із знакових систем.

6. Що в мові є знаком?

 

Структура мови — це будова мови в її ієрархічній співвідносності, за якою елементи нижчих рівнів закономірно використовуються для будови одиниць вищого рівня: на базі звуків утворюються частини мови, а з слів — речення. Водно-час структура мови — це і спосіб поєднання взаємозумовлених одиниць, своєрідних у кожній мові. Елементи кожного рівня (фонетичного, морфологічного, лексичного, синтаксичного) пов’язані системно. На відміну від структури, що становить собою склад і внутрішню організацію єдиного цілого, розгля-дуваного з боку цілісності, під системою розуміють сукупність взаємопов’язаних елементів, що утворюють більш складну єдність, розглядувану з боку елементів, з боку її частин.

Система мови — це інвентар її одиниць, що об’єднуються у категорії та яруси за типовими відношеннями. Структура мо-ви — це відношення між ярусами та частинами одиниць.

Одиниці мови — її постійні одиниці, що відрізняються од-на від одної призначенням, будовою, місцем у системі мови. Номінативні (слово), комунікативні (речення) та стройові (фонеми, морфеми) — одиниці мови розподіляються за кате-горіями і за ярусами, які називаються рівнями. Категорії мо-ви — групи однорідних одиниць мови, що об’єднуються на ос-нові спільної категоріальної ознаки (як правило, семантично-го — категорії виду, часу, відмінка, роду, числа та ін.).

Ярус (рівень) мови — це сукупність однотипних одиниць і категорій.

Мову складають три основні функціонально-структурні компоненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для їх реалізації). Кожен з цих складників виконує свою специфічну роль.

Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Лек-сика членує світ на окремі елементи й дає їм назви. Граматика виражає зв’язки між явищами й деякі найважливіші власти-вості буття.

Коли йдеться про побудову висловлювань при передачі певного змісту, то виділяються ієрархічні (від найнижчого до найвищого і навпаки) рівні вираження.

Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі звуки) самі по собі змісту не виражають, але з них будуються всі вищі рівні.

Наступний рівень, який виражає поки що лише найза-гальніші елементи змісту, — морфемний. Морфеми — будівельний матеріал для слів.

Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту, але саме по собі слово, якщо воно не оформлене як речення, змісту ще не виражає.

Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів, готує їх до вираження конкретного змісту, моделює зв’язки між явищами.

Зміст виражається реченням, але, як правило, одного ре-чення буває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речення входить у текст як його складова частина, пов’язуючись певним чином з іншими реченнями.

Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема — морфема — слово — словосполучення — речення — текст) забезпечує економне й точне вираження змісту.

Зв’язок між елементами може бути ієрархічним, синтагма-тичним, парадигматичним і асоціативним.

Парадигматичні відносини поєднують мовні одиниці в групи, розряди, категорії (мають свою парадигму).

Синтагматичні відносини поєднують мовні одиниці в од-ночасній лінійній послідовності (синтагми).

Асоціативні відносини виникають на основі співпадання у часі різних предметів та явищ дійсності (метафори, метонімії, епітети та художні порівняння).

Ієрархічні відносини — це відносини між неоднорідними елементами, тобто їхнє підпорядкування один одному.

 

Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав «семіологією”. Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін «семіотика”. Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю «Основи теорії знаків», що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.

Семіотика на сучасному етапі її розвитку — це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

У зв'язку з цим у наш час проводяться дослідження в рамках правової семіотики, семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики музики, психоаналітичної семіотики тощо. Усі ці розділи відносять до так званої дескриптивної семіотики.

Дескриптивна семіотика — це семіотика, яка вивчає конкретні знакові системи.

Окрім дескриптивної, науковці також виділяють теоретичну семіотику.

Теоретична семіотика — це семіотика, яка вивчає загальні властивості та відношення, що притаманні будь-яким знаковим системам, незалежно від їх матеріального втілення.

Теоретичну семіотику цікавлять насамперед загальні принципи побудови будь-яких знакових систем, а також загальні принципи щодо їх виникнення і функціонування.

До складу теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.

Основним терміном у семіотиці є "знак". Будь-яке міркування можна представити як ланцюжок знаків. Що ж таке знак?

Знак — це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.

 Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.

У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні.

Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на

- знаки-копії (іконічні знаки),

- знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси),

- знаки-символи.

Знаки-копії (іконічні знаки) — це знаки, значення яких повністю визначається тим предметом, якому вони відповідають.

Знаки-копії об'єднуються за принципом схожості, подібності предмета та його позначення.

Прикладами іконічних знаків можуть бути фотографії, картини, відбитки пальців, відображення у дзеркалі, копії документів тощо.

Знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси) — це знаки, значення яких повністю визначається тим контекстом, у якому вони виявляються і позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями

Прикладом таких знаків можуть бути займенники, деякі прислівники (тут, зараз, завтра), положення флюгера, сліди на снігу. Дим — знак вогню, розбитий автомобіль — знак транспортної аварії на дорозі, крадіжка автомобіля — знак злочину, безпідставне звільнення людини "х" з роботи — знак правопорушення тощо.

Знаки-символи— це знаки, що фізично не зв'язані з об'єктами, які вони позначають. їхні значення встановлюються переважно за умовною згодою. У зв'язку з цим вони набувають статусу умовного позначення і всезагального правила.

Знаки-символи — це щось конкретне (предмет, образ), те, що має свій особистий зміст і, разом з тим, відображає дещо загальне, абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, концепцію). "Чистий" знак відрізняється від знака символа тим, що перший просто позначає об'єкт, проте сам не має особистого змісту, не несе якоїсь додаткової смислової інформації, що її можна інтерпретувати, тоді як знак-символ узагальнено, абстрактно відображає предмети та їхні властивості, а також явище через свій особистий зміст, і встановлює певні відношення схожості, подібності між різними предметами та явищами. Наприклад, знаки-символи української культури — Т.Шевченко, Л.Українка, червона калина, вишита сорочка, писанка, танець "Гопак", бандура та ін; знаки-символи Української держави — жовто-блакитний Державний прапор, Державний герб, Державний гімн, опис яких дається у ст. 20 Конституції України.

У мистецтві той чи інший образ реальних живих істот або вигаданих об'єктів часто постає як знак-символ абстрактних властивостей — розуму, таланту, сміливості, мужності, хитрощів, скупості і т.д. Наприклад, Шерлок Холмс — символ славетного слідчого (детектива), носія високого рівня логічного мислення.

Знаками-символами можуть стати реальні індивіди, які в силу своїх соціально-психологічних особливостей в певних соціальних умовах є носіями загальних і абстрактних ідей. Наприклад, в історії людства давньогрецький філософ Сократ сприймається як символ мудрості.

Знаки-символи полісемічні, тобто, мають багато значень у різних культурах і їх можна по різному інтерпретувати у тому чи іншому контексті. Знаки-символи використовують в усіх видах практичної і теоретичної, матеріальної і духовної діяльності людей — мистецтві, науці, філософії, релігії і т.д.

У правовій діяльності також широко використовують знаки-символи. Наприклад, знаки-символи судової влади в Україні: в залі засідань вміщені зображення Державного герба України та Державний прапор України. До символів судової влади відносяться також суддівські посвідчення, нагрудні знаки і мантія, зразки яких затверджуються Верховною Радою України.

Прикладом таких знаків може бути також більшість слів природної мови, дорожні знаки тощо.

Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об'єктивізації думки. У зв'язку з тим, що міркування звичайно виражається за допомогою мови, у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знаків до сфери її вивчення не належать.

Мова — це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).

 

План

1. Доісторичний стан мови. Лінгвістична палеонтологія.

2. Причини інтересу вчених щодо спроби простежити походження мови.

3. Найважливіші гіпотези про походження мови.

4. Закономірності розвитку мов.

5. Мова як засіб міжнаціонального спілкування. Штучні міжнародні мови.

6. Основні класифікації мов світу.

7. Поняття типу мови.

8. Поняття літературної мови.

9. Диференціація та інтеграція мов.

Література

Основна

1. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. - К.: Вища шк. Головне вид-во,1985.

2. Головин Б.Н. Введение в языкознание. 4-е изд. - М.: Вьісш. шк., 1983.

3. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. - К.: Вища пік., 1974.

4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. - Киів-Одеса: Либідь, 1991.

5. Кодухов В.И. Введение в языкознание. 2-е изд. - М.: Просвещение, 1987.

6. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К. : Академія, 2000.

7. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. - М.: Просвещение, 1987.

8. Реформатский А.А. Введение в языковедение. - М.: Просвещение, 1967.

9. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К. : Академія, 1996.

10. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000 . — С. 24–29.

Додаткова

10 Донець С.Л., Мацько Л.1. Вступ до мовознавства: Практикум. - К.: Вища пік., 1989.

11. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства: Навчальний посібник. - К.: Вид. Міжнар. ін-ту лінгвістики і права, 1995.

Питання для самоконтролю

1. У чому різниця між походженням мови загалом і походженням конкретної мови?

2. У чому полягає гіпотеза походження мови?

3. Розкрийте суть вигукової (афективної) гіпотези походження мови?

4. Які факти заперечують гіпотезу соціального договору?

5. Де виникла гіпотеза трудових вигуків?

6. Розкрийте суть кінетичної гіпотези.

7. Які причини викликають зміни в мові?

8. Що таке диференціація та інтеграція мов?

9. До чого може призвести контактування мов?

10. Що таке схрещення мов?

11. Чому не можна точно встановити кількість мов?

12. За якими критеріями визначається спорідненість мов?

13. Що таке генеалогічна класифікація мов?

14. Назвіть основні мовні сім'ї.

15. Що є основою типологічної класифікації мов?

Проблема походження мови з давніх часів цікавила людство. У всіх релігіях мова розглядалась як Божий дар.

- Відомі “звуконаслідувальна” та “вигукова” теорії, теорія трудових вигуків та ін.

- Питання про те, коли і як з’явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людського колективу, які саме звуки тоді вимовлялися, що вони означали і як вони поєднували-ся в одиниці вищих рівнів — ці та багато інших подібних про-блем хвилюють людей з давніх-давен. І, звичайно, немає і не може бути вичерпної відповіді на ці питання. Існують лише здогадки та припущення, які у різні часи висловлювались різними вченими. Надзвичайно складне питання походження людської мови вивчається не лише мовознавством, а й такими науками, як антропологія, зоопсихологія, біологія, етнографія, оскільки проблеми походження мови тісно перетинаються зпроблемами розвитку суспільства, мислення, походження самої людини.

- Існує багато різноманітних теорій походження мови. Їх можна розділити на дві основні групи:

- 1) теорії біологічні;

- 2) теорії соціальні.

- Питання про походження мови постало ще в античному мовознавстві у рамках більш загальних філософських дискусій про сутність мови (питання про правильність імен [назв]). Одне з направлень грецької, а пізніше елліністичної, науки відстоювало натуральний ”природний” характер мови і, відповідно, закономірну, біологічну обумовленість її виник-нення і структури (так звана теорія ”фюсей” — за природою). Ідеалістичні теорії походження мови заперечують її біологічну обумовленість. Учені, які їх розвивають, доводять, що Бог створив людину і дав їй мову, щоб люди могли спілкуватися один з одним.

- Біологічні ж теорії пояснюють походження мови еволюцією людського організму, насамперед, органів відчуття, мовного апарату і мозку. Згідно з біологічними теоріями ви-никнення мови — це результат довготривалого розвитку природи.

- Учені-ідеалісти, навпаки, дотримуються думки про одноразовий (божественний) характер походження мови.

- Серед біологічних теорій особливо виділяються теорія звуконаслідування і теорія вигуків.

- Теорія звуконаслідування (ономатопоетична теорія) по-яснює походження мови тим, що людина імітує звукові (і не-звукові) ознаки об’єктів, які називає. Прибічники цієї теорії, як правило, розуміють звуконаслідування широко — і як наслідування звуком звуку, тобто відображення в звучанні слова звукової ознаки об’єкта-денотата, тобто як власне звуконаслідування (”бах”,”ква-ква”,”мяу”); і як наслідування звуком не — звуку, тобто відображення у звучанні слова якоїсь певної незвукової ознаки об’єкта-денотата, тобто як звукосимволізм (наприклад, ”бублик”, ”губа” — з губними звуками, ха-рактерними для позначення чогось круглого, вип’яченого; lieben [нім.](любити) звучать м’яко, приємно). Теорія звуко-наслідування була розроблена стоїками (тобто представника-ми Стоїки — філософської школи епохи еллінізму. Серед їхніх праць слід особливо відмітити праці Діогена Лаертського, Варрона, трактат богослова Блаженного Августина ”Про діалектику”, праці Секста Емпірика, Аммонія та інших. Не завжди можна зрозуміти кому конкретно із стоїків належать ті чи інші ідеї. Такий підхід до праць стоїків сформувався ще в античності і свідчить про близькість поглядів учених цієї шко-ли. Пізніше теорія звуконаслідування знайшла відображення у працях Ґ.В.Лейбніца, І.Ґ.Ґердера, В. Гумбольдта та інших. Усі вони визнавали існування зв’язку між звуком і значеннями і визнавали цей зв’язок природним. Противники теорії зву-конаслідування критикували цих учених за те, що вони недо-оцінювали роль соціальних умов виникнення мови, за абсолютизацію принципу звуконаслідування. Проте дослідження другої половини ХХ ст. доводять, що звуконаслідування і звукосимволізм поряд з жестами відігравали важливу роль при виникненні мови.

- Вигукова теорія походження мови — пояснює походження мови тими переживаннями, емоціями, які людина відчувала і які реалізувались у спонтанних викриках, вигуках, рефлексах, що у подальшому розвитку набували символічного значення, котре ставало обов’язковим для всіх членів спільноти. Прихильниками такої теорії були В. Штейталь, Ч. Дарвін, О. Потебня.

- Теорія жестів визначає, що мова зароджується як інстинктивні рухи, джерело яких лежить в уявленнях і афектах й індивідуальній свідомості. Проте мовою ці виразні рухи можуть стати тільки в суспільстві, де люди живуть в одних і тих самих зовнішніх і внутрішніх умовах. В. Вундт як представник цієї теорії вважав, що мова жестів (рухи рук і обличчя) існувала паралельно. Згідно з цією теорію люди спілкувалися спочатку за допомогою жестів, які перейшли в знаки, а знаки — у слова.

- Соціальні теорії походження мови пояснюють появу мо-ви суспільними потребами, які виникли під час праці і в ре-зультаті розвитку свідомості людини.

- У теорії соціального договору (Ж. дю Белле, А. Смітт, Ж.Ж. Руссо) мова розглядається як свідомий витвір людей.

- Трудова теорія, або теорія трудових вигуків. Трудову теорію висунув Л.Нуаре. Її суть в тому, що мова виникла у пр-цесі спільної трудової діяльності первісних людей, як засіб оптимізації й узгодження цієї діяльності. Подальшого розвитку трудова теорія зазнала у працях К.Бюхера, який писав, що мова виникла у вигляді трудових вигуків, які супроводжували колективну працю.

- Магічна теорія (М.Я.Марр) полягає у тому, що суспільством керують обрані особистості (маги), які й дали мову людям.

- Марксистська теорія походження мови. Основні положення викладені у роботі Ф.Енгельса “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” і детально розвинені К.Марксом і Ф.Енгельсом у німецькій ідеології. Основна думка роботи у нерозривному внутрішньому зв’язку розвитку трудової діяльності первісного людського колективу, розвитку свідомості (і психіки взагалі), які формують людину, та розвитку форм і способів спілкування.

- Мова виникає як необхідний наслідок розвитку виробництва та інших суспільних відносин у трудовому колективі — люди мають що сказати один одному. І водночас мова служить опорою для виникнення вищих форм психічного відображення, для формування людської особистості. Як писав Ф.Енгельс, спочатку праця, а потім разом з нею членороздільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок.

У світі нараховується близько 3,5–4 тисяч мов як літера-турних, так і не літературних. Усі вони різні та мають свої особливості. Проте серед них виділяються групи з певними спільними рисами.

Існують різні наукові критерії класифікації мов. Згідно з генеалогічною класифікацією мови групують за їхнім поход-женням. При типологічній класифікації увага звертається на структурні особливості мов: наприклад, морфологічна кла-сифікація враховує характер будови слів; синтаксична — спосіб вираження підмета; за способом вираження граматич-них значень розрізняють синтетичні й аналітичні мови тощо.

Генеалогічна класифікація мов. Класифікація мов за спорідненістю називається генеалогічною. Мови, що походять від однієї мови-основи, становлять мовну сім’ю. Мовна сім’я за ступенем спорідненості розпадається на групи, групи — на підгрупи.

У світі є близько 40 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї до кількох сотень мов. Найбільш поширені такі мовні сім’ї.

I. Індоєвропейська сім’я — найчисельніша. Мовами цієї сім’ї розмовляє близько 2106 млн осіб (приблизно 45 % усього населення земної кулі). У ній виділяють понад 10 груп. Серед них:

1) грецька, вірменська й албанська групи представлені кожна однією мовою;

2) до слов’янської групи (287 млн осіб) входять мови;

а) східна підгрупа — білоруська (10 млн осіб), російська (143 млн), українська (45 млн);

б) західна підгрупа — польська (42 млн осіб), словацька (5 млн), чеська (10 млн), верхньолужицька, нижньолужицька (у Німеччині) і мертва полабська;

в) південна підгрупа — болгарська (9 млн осіб), маке-донська (2 млн), сербська і хорватська (18 млн), словенська (2 млн) і мертва старослов’янська;

3) до германської групи (435 млн осіб) належать мови:

а) східна підгрупа — мертві готська, бургундська і вандальська;

б) західна підгрупа — англійська (320 млн осіб), німецька (120 млн), голландська, фризька (у Нідерландах), бурська (у

Південно-Африканській Республіці), ідиш;

в) північна (скандинавська) підгрупа — датська, ісландська, норвезька, шведська, фарсрська;

4)до романської групи (560 млн. осіб) входять мови: іспанська (240 млн), португальська (130 млн), французька (близько 100 млн), італійська (66 млн.), румунська (23 млн), провансальська (у Франції), галісійська і каталонська (в Іспанії), ретороманська (у Швейцарії), мертві латинська, оскська, умбрська;

5) індоарійська група (726 млн осіб) нараховує 180–240 мов; у ній виділяються мови гінді (200 млн), бенгальська (157 млн), біхарська (80 млн);

6) в іранській групі (75 млн осіб) найпоширеніша мова фарсі (22 млн);

7) кельтська група (9,5 млн осіб) включає ірландську, шот-ландську, уельську (в Англії), бретонську (у Франції) мови;

8) до балтійської групи (5 млн осіб) належать литовська, латвійська і мертва пруська мови.

II. Китайсько-тибетська сім’я охоплює 1065 млн осіб (23 % населення земної кулі). Найбільше людей розмовляє ки-тайською мовою — 997 млн осіб.

III.До семіто-хамітської сім’ї (238 млн осіб) входять арабська (153 млн), іврит (в Ізраїлі) та інші мови.

IV. Австронезійська сім’я (230 млн осіб) включає індо-незійську (138 млн), яванську (74 млн) та інші, менш поши-рені мови.

V. Мови дравідської сім’ї (близько 190 млн осіб) поши-рені на Індостанському півострові. Найпоширеніші тамільська мова (близько 55 млн), мови телугу (близько 63 млн), канна-да (1 млн), малаям (30 млн).

VI.У тюркській сім’ї (106 млн осіб) чисельно виділяються турецька (43 млн), узбецька (16 млн) мови.

VII. Угро-фінська сім’я має 24 млн мовців. Тут виділяється дві мови — угорська (14 млн) та фінська (5 млн).

VIII. До великих належить також нігеро-кордофанська сім’я мов (288 млн осіб), проте мови цієї сім’ї, крім суахілі, ма-ло поширені.

IX. В окремі сім’ї виділяються мови японська (120 млн),

корейська (62 млн), ряд мов американських індіанців.

Типологічна (морфологічна) класифікація мов світу. Залежно від морфологічної будови слів мови поділяються на кореневі, або аморфні, або ізолюючі, аглютинативні, флективні і полісинтетичні, або інкорпоруючі.

Кореневими є в’єтнамська, бірманська, китайська. У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми.

До аглютинативних мов належать тюркські та угорсько-фінські мови.

Флективні мови поділяються на синтетичні та аналітичні.

Своєрідну групу мов становлять полісинтетичні, або інкорпоруючі мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об’єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова.

У мовознавстві термін “тип” використовується у двох зна-ченнях: 1) у вузькому розумінні — тип мовного вираження — форма універсального або спільного мовного явища (типи арти-куляції звуків, словосполучень та речень та ін.); 2) в широкому розумінні — мовний тип — сукупність узгальнених особливостей груп мов в цілому. Таким чином, у першому випадку виявляється наявність тих чи інших типів мовного вираження у мо-вах, що порівнюються. У другому випадку встановлюється на-лежність порівнюваних мов до певних мовних типів.

Літературна мова нормована й кодифікована, тобто закріплена в словниках і граматиках. Норма літературної мови якнайповніше відбиває її закони і спирається на звичай та схвалення того чи іншого слово- й формовживання найбільш освіченою частиною суспільства. Її лексика незмірно багатша, розвиненіша, ніж лексика будь-якого діалекту. Літературна мова багатофункціональна, вона включає в себе науковий, діловий, публіцистичний, художній, розмовний стилі, тобто стилістично диференційована. Літературна мова буває усна й писемна.

В основі розвитку конкретних мов і діалектів відомі два процеси: процес диференціації, або розходження, та інтеграції, або сходження мов.

Унаслідок диференціації з однієї мови або одного діалекту виникає дві або більше мов чи діалектів. У результаті процесу інтеграції з кількох мов чи діалектів утворюється одна мова або один діалект.

З авдання

1. Ознайомтеся з фрагментами праці Е. Косеріу „Синхрония, диахрония и история”.

Питання для опрацювання:

1) Як розуміє Е. Косеріу співвідношення між мовою і мовленням?

2) Що таке мовні елементи з погляду мовця?

3) Чим відрізняється знання мови від теоретичного знання про мову?

2. Ознайомтеся з працею Л.В. Щерби „О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании”.

Питання для опрацювання:

1) Які переваги має дослідник при вивченні „живих мов”?

2) У чому полягає експеримент за Л.В. Щербою?

3) Якими ви уявляєте ідеальні словники і граматику?

3.Розподіліть наведені нижче мови на сім’ї та групи у відповідності з генеалогічною класифікацією мов (випишіть їх колонками по сім’ях). Укажіть, які з них є державними мовами і де:

а) санскрит, абхазька, баскська, українська, туркменська, італійська, ірландська угорська, аварська, чуваська, тамильська, ескимоська, майя, калмикська, марійська, фінська, португальська, пруська, датська, польська, киргизька, бенгалі, в’єтнамська,маорі, молдавська, курдська;

б) таджицька, ідиш, тохарська, албанська, половецька, чукотська, мегрельська, російська, англійська, персидська, татарська, узбецька, іспанська, мордовська, чеська, вірменська;

в) кетська, арабська, португальська, турецька, німецька,албанська, карельська, шотландська, китайська, чукотська, словацька, англійська, вірменська, македонська.

4.  Розподіліть на групи такі індоєвропейські мови: англійська, румунська, ісландська, чеська, французька, російська, іспанська, латинська, шотландська, німецька, вірменська, ірландська, готська, шведська, польська.

5.  Вкажіть, у чому полягає суттєва різниця між ізолюючи-ми та афіксуючими мовами. Порівняйте відповідні приклади.

Кит.: хао жень (добра людина), сию хао (робити добро), дзно хао (стара дружба), жень хао во (людина любить мене); гунжень = работа + человек (робітник); шанжень = торговля + человек (торгівельник); цзюньжень = военное дело + человек (військовий).

Азерб.: ат (кінь), атлар (коні), атда (на коні), атларда (на конях).

Турецьк.: ev (дім), ev-ler (удома), ev-ler-in (твій дім), ev-ler-in-de (у твоєму домі).

Рос: сестра читает письмо подруге; сестра читает письмо подруги; сестре читает письмо подруга.

6. Перекладіть наведений нижче текст мовою, яку вивчаєте.

Марк Твен во Франции

Марк Твен, знаменитьій американский писатель, путеше-ствовал по Франции. Однаждьі он ехал в поезде в город Ди-жон. После обеда он очень захотел спать. Он попросил провод-ника разбудить его, когда поезд приедет в Дижон. При зтом Марк Твен сказал проводнику:

Я сплю обычно очень крепко. Когда вы будете меня будить, возможно, я буду громко кричать и не захочу никуда выходить. Так вы не обращайте на это внимания и обязательно высадите меня в Дижоне.

После этого Марк Твен пошел спать. Когда он проснулся, было уже утро, и поезд подъезжал к Парижу. Марк Твен по-нял, что он проехал Дижон, и очень рассердился.Он побежал к проводнику и стал ругать его: Я никогда не был так сердит, как сейчас! — кричал он. Проводник посмотрел на писателя с удивлением:  Вы не так сильно сердитесь, как тот американец, которо-го я высадил из поезда в Дижоне! — сказал он.

7. Розробити наочність до теми "Невербальні (несловесні) засоби спілкування": паркінесика (міміка і жести); світлофор; живопис; графіка; скульптура; балет; архітектура; музика; мова к вітів.

САМОСТІЙНА РОБОТА ( 5 балів)

Частина ( 2 бали )

1.Самостійно опрацювати тему „Напрями мовознавства”, зробити конспект статті підручника ( Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. –К., 2006).

2. Виписати 10 лінгвістичних термінів до тем 1, 2, 3.

3. Опрацювати тему „Письмо”, підготувати виступ на одну із тем:

 - Значення письма в історії суспільства. Передумови виникнення письма.

 - Осноні етапи розвитку письма. Графіка. Орфографія. Принципи орфографії.

Частина ( 3 бал и )

Теми рефератів

1. Основні етапи розвитку мовознавства.

2. Мовознавство у стародавньому світі.

3. Історія арабського мовознавства.

4. Мовознавство у середньовічному світі.

5. Філософські основи стародавнього мовознавства.

6. Зародження порівняльно-історичного мовознавства.

7. Основні представники порівняльно-історичного мовознавства.

8. Порівняльно-історичний метод в історії мовознавства.

9. Сучасний стан порівняльно-історичного мовознавства.Основні напрямки порівняльно-історичного мовознавства.

10. Теорія молодограматизму.

11. Деякі відомості про вчених модолограматистів.

12. В. Гумбольдта – засновник теоретичного мовознавства.

13. Лінгвістична концепція Ф. де Сосюра.

14. Празький структуралізм.

15. Американський структуралізм.

16. Копенгагенський структуралізм.

17. Оснівні відомості про вчених-структуралістів.

18. Сучасний структуралізм.

19. Психологізм у мовознавстві.

20. Женевська лінгвістична школа.

21. Основні проблеми сучасного мовознавства.

22. Математичний напрямок в історії мовознавства.

23. Методи вивчення мови.

24. Теорія інформації у лінгвістиці.

25. Лінгвістика в епоху НТР.

26. Проблеми сучасної мовознавчої науки в Україні.

27. Харківська лінгвістична школа.

28. Основні відомості про українських філологів.

29. Основні напрямки розвитку українського мовознавства.

30. Основні відомості про вчених-філологів ХХ ст. (Україна).

31. Основні напрямки розвитку мовознавства на Україні (ХХ ст.).

32. Московська лінгвістична школа.

33. Казанська лінгвістична школа.

34. Петербурзька лінгвістична школа.

35. Основні відомості про російських вчених-філологів ХVII ст.

36. Основні відомості про російських вчених-філологів ХVIIІ ст.

37. Основні відомості про російських вчених-філологів ХІХ ст.

38. Основні напрямки розвитку російського мовознавства (ХVII- ХVIIІ ст.)

39. Основні напрямки розвитку російського мовознавства ХІХ ст.

40. Основні відомості про вчених-філологів ХХ ст. (Росія)

41. Основні напрямки розвитку мовознавства в Росії (ХХ ст.)

42. Семіотика як наука про знаки.

43. Мова та інші семіотичні системи.

44. Мова як знакова система.

45. Невербальні засоби комунікації.

46. Комунікація у світі тварин та людська мова.

47. Мова та інші засоби спілкування.

48. Мова як найважливіший засіб людського спілкування.

49. Мова та суспільство.

50. Мова та мислення. Логічні та граматичні категорії.

51. Основні гіпотези походження мови.

52. Основні закономірності розвитку мови.

53. Походження людини, людського суспільства і мови.

54.  Літературна мова серед інших форм існування мови.

55. Літературна мова і мова художньої літератури. Шляхи становлення національних мов.

56. Синхронія та діахронія у мові.

57. Зовнішні і внутрішні закони функціонування і розвитку мови.

58. Внутрішня організація мовної системи.

59. Типи співвідношення мовних одиниць.

60. Основи морфологічної класифікації мов світу.

61. Мовна універсалія.

62. Різноманітність граматичних категорій у мовах світу.

63. Лінгвістика універсалій.

64. Мови аналітичного складу.

65. Синтетичні мови.

66. Синтаксична класифікація мов світу.

67. Принципи класифікації мов світу.

68. Мовна диференціація і виникнення споріднених мов.

69. Генеалогічна класифікація мов світу.

70. Основні сім’ї мов.

71. Спорідненість індоєвропейських мов.

72. Слов’янські мови.

73. Германські мови.

74. Романські мови.

75. Сучасна соціолінгвістика.

76. Функціональна лінгвістика.

77. Етнолінгвістика.

78. Загальні проблеми перекладу.

79. Комунікативна лінгвістика.

80. Когнітивна лінгвістика.

81. Сучасна психолінгвістика.

82. Прагмалінгвістика

 

Основні вимоги до змісту та оцінювання реферату

 

Загальні положення. Підготовка реферату є обов’язковою складовою очно-заочної форми навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації і дієвим засобом поглиблення, закріплення й контролю знань. Слухач обирає тему реферату на настановних заняттях і пише його під час самостійного вивчення навчального матеріалу. Подає реферат на рецензію в перший день очного навчання в Інституті.

Зміст реферату. Підготовка слухачами реферату базується на вивченні та реферуванні наукових літературних джерел, нормативних актів з обраної теми, узагальненні практичного досвіду та фактичних даних з відповідного напряму діяльності центру зайнятості. Викладення матеріалу в рефераті не повинне бути занадто теоретизоване, має бути орієнтоване на аналіз практики. При написанні реферату слухач має не лише систематизувати теоретичний та фактичний матеріал, але проявити творчий підхід до аналізу та визначення шляхів розв’язання реальних проблем у межах обраної теми. В першу чергу це має стосуватися організації діяльності конкретного центру зайнятості та в цілому державної служби зайнятості, а також системи загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Структура та оформлення. Обсяг реферату має становити 15–20 друкованих сторінокформату А4 (без врахування додатків). Текст набирається шрифтом Times New Roman, кегль 14, міжрядковий інтервал – 1,5. Сторінки мають бути нумеровані. Матеріал розподіляється згідно з планом реферату: вступ (1–1,5 стор.), основна частина [2–3 проблеми (параграфи)](8–12 стор.), висновки(1,5–2 стор.), список літератури, додатки (схеми, таблиці, зразки документів)[1]. Стиль викладу матеріалу має бути науково-діловим, з дотриманням стилістичних і граматичних норм. У тексті обов'язково повинні бути посилання на літературні та інші джерела, що використовувалися при підготовці реферату.

У вступі мають бути обґрунтовані актуальність та практичне значення обраної теми реферату, визначені його мета й завдання.

       В основній частині повинна бути розкрита тема реферату шляхом висвітлення основних питань, які становлять сутність зазначеного напряму (форми) діяльності конкретного центру зайнятості, та шляхом аналізу емпіричного матеріалу, статистичних даних певного спрямування.

У висновках необхідно сформулювати теоретичні і практичні підсумки проведеного аналізу за проблематикою реферату, навести практичні рекомендації щодо вдосконалення розглянутого напряму діяльності центру зайнятості. Висновки мають логічно пов'язуватися із змістом викладеного матеріалу.

Список літератури. Містить перелік (як правило 10–15) використаних літературних джерел та публікацій (за останні 3–5 років), законодавчих актів та відомчих нормативних документів. Оформлення списку літератури та посилань на використані літературні джерела має відповідати чинному стандарту[2]. Зокрема, при посиланні в тексті на джерело у квадратних дужках наводять його порядковий номер зі списку літератури, наприклад “... у працях [1–3]...”. При посиланні на джерело з великою кількістю сторінок, або якщо подається цитата з тексту джерела, вказується номер конкретної сторінки, наприклад: [5, c.18].

Додатки. Такими можуть бути цільові документи (або витяги з них), прийняті даним центром зайнятості, в тому числі разом з органами місцевого самоврядування, соціальними партнерами; матеріали, що розкривають досвід роботи ЦЗ; методичні розробки, результати досліджень, анкети для опитування безробітних, роботодавців, учнівської молоді тощо, а також таблиці, статистичні дані, діаграми, що ілюструють основні положення реферату і на які є посилання в його тексті.

Титульна сторінка та план оформлюються відповідно до встановлених норм (див. зразок).

МОДУЛЬ ІІ (10 г.)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

План

1. Фонетика як розділ мовознавства. Розділи фонетики.

2. Структура мовленнєвого апарату. Артикуляційна база мови.

3. Класифікація звуків мови. Голосні і приголосні звуки

4.Фонема, її основні функції і властивості. Алофони. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

5.Реалізація фонеми в процесі мовлення. Комбінаторні фонетичні процеси.

6. Позиційні зміни фонем у потоці мовлення.

7. Фонетична транскрипція.

8. Фонетичний поділ мови. Інтонація, її компоненти. Наголос, його види. Склад.

9. Графіка. Орфографія. Принципи орфографії.

Література

Основна

1. Ганич Д.І., Олійник І., С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Наукова думка, 1985. - С. 4 -17.

2. Зиндер Л. Р. Общая фонетика. – Л. : Учеб.лит, 1979. - С. 4 -14,

56- 63.

3. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Сучасна українська літературна мова. – Л. : Просвіта, 1973. - С.90-92.

4. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 52-72.

5. Карпенко Ю.О. Фонетика. - Одеса: КОМ, 1986. - С.З - 7. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 109-133.

6. Поливанов В. Д. Мягкие согласные // Труды по восточному и общему языкознанию. – М. :  Восток, 1991. - С.385- 387.

7. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. - К: Просвіта,1969с. 43-49.

8. Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови. – К. : Просвіта, 1973. - С. 28 - 65, 96-107.

Додаткова

9. Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. – К. : Вища шк., 1986- С.28-36, 41-44, 64-77.

10. Долено М.Т. та ін. Сучасна українська мова. – К. : Вища шк.,1986. - С. 23-25, 25-36.

11. Сучасна українська мова. / За ред. Грищенка А.П. – К. : Вища шк. 1997. – С. 11-17, 27-50.

12. Сучасна українська літературна мова / За ред. Плющ М.Я. – К. : Вища шк. 1994. - С.24-43.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте функції фонем.

2.  Чому полягає своєрідність фонологічних систем різних мов?

Завдання

1. Запишіть речення фонетичною транскрипцією. Встановіть у підкреслених словах співвідношення між буквами та звуками.

1 Змалку кохайтесь в освіті, змалку розширюйте ум, бо доведеться у світі великих навчатися дум (Грабовський). 2. Ми, українці, - нація, яка споконвіку прагне багато знати, а це утверджує нашу віру у вічне життя на цій землі (Гоян). 3. Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато (Винниченко).

2. Подані слова згрупуйте відповідно до типів чергувань голосних. Поясніть, чим зумовлені такі чергування.

Сльоза, вечеря, півень, дьоготь, текти, пшоно, прати, копійок, кисеньрова, стій, летіти, півня, стерти, копієчка, ліктя, женити, Канів, стояти, бренькіт, осіб, Канева, осінь, Київ, чорнобривий, політ, лікоть, жонатий, оселі, нігтя, стирати, ніготь, бриніти, пшениця, сліз, дьогтю, особа, витікати, перу, кисню, звечора, Києва.

3.Поясніть зміни звуків у мовному потоці в словах: станція, літній, зжувати, безшумний, боротьба, хоч би, анекдот.

4.Запишіть слова фонетичною транскрипцією. Поділіть їх на склади. Охарактеризуйте кожний склад.

Подарунок, зустріч, Київ, відгалуження, авіація, роса, чорноморський, птах, ось, олімпіада, атом, доньчин, морквяний, знімаєшся, об'їжджений, сузір'я, громіздкий, невістчин.

5.Користуючись орфоепічним словником, поставте наголос у поданих нижче словах. Перевірте, чи зміщується наголос при зміні слова. Чи можливі варіанти наголошення?

Заробіток, приспів, випадок, зокрема, байдуже, партнер, серденько, читання, завдання, гуртожиток, водяний, волелюбний, кілометр, разом, дівчинонька, кажу, алфавіт, було, ясний, помилка, заголовок, сестра, вікна, посмішка, одинадцять, бюлетень, завжди, атлас, приятель.

 

Фонетика — це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови Основні завдання фонетики:

♦ вивчення фонетичної будови мов загалом і кожної мо-ви окремо;

♦ вивчення звукових змін у процесі розвитку тієї чи іншої мови;

♦ вивчення звукової структури: наголос, інтонація, склад;

♦ класифікація звуків;

♦ способи функціонування звуків у мовленнєвому про-цесі.

Звук (фон) — одиниця мовлення, що залежить від багать-ох умов.

Фонема — одиниця мови, що характеризується набором диференціальних ознак, важливих для змісторозрізнення.

Звуки характеризують з трьох точок зору: акустичної, фізіологічної та фонологічної. Характеристика звуків дозво-ляє виділити три аспекти фонетики: акустику мовлення, фізіологію мовлення та фонологію.

Усі органи мовленнєвого апарату складаються з трьох ча-стин: дихальні органи, гортань і надгортанні смуги.

У фізичному аспекті кожному звукові людської мови вла-стиві такі п’ять ознак: висота, сила, довгота, чистота, тембр.

У фізіологічному аспекті звуки характеризуються робо-тою органів мовлення. Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією. В артикуляції звука розрізняють три фази тривалості: при-ступ, витримка та відступ.

Сукупність артикуляційних навичок, потрібних для вірної вимови звуків тієї чи іншої мови, називається артику-ляційною базою мови.

Класифікація голосних звуків зумовлена їхньою приро-дою. Голосні — це суто тональні звуки, перепон на шляху повітря під час їхньої вимови не виникає. Голосні будь-якої мови класифікуються за двома основними ознаками:

1) за тим, яка частина язика піднімається, розрізняють го-лосні переднього, середнього та заднього ряду;

2) за тим, як високо піднімається язик, розрізняють го-лосні високого, середнього та низького піднесення.

В окремих мовах розрізняють голосні ще й за такими до-датковими ознаками:

1) за участю губ: нелабілазовані (губи не округлені) і лабілазовані (губи округлені);

2) за участю ротової та носової порожнини: ротові і но-сові;

3) за тривалістю: короткі і довгі.

Класифікація приголосних звуків проводиться за трьома

основними ознаками.

За співвідношенням тону й шуму приголосні в багатьох мовах поділяються на: сонорні, дзвінкі, глухі. За тим, яка час-тина язика творить перепону, приголосні поділяються на пе-редньо-, середньо- і задньоязикові. Серед передньоязикових приголосних ще розрізняють: апікальні, церебральні, ка-кумінальні та дорсальні. За способом подолання перепони розрізняють приголосні: зімкнені, щілинні й африкати.

В окремих випадках виділяють ще такі додаткові ознаки приголосних: пом’якшення (або палаталізація), подовження, придиховість (або аспірація).

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією.

Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема,— найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку,

яка служить для творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою частиною арти-куляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не мислиться поза цими категоріями.

Голосні фонеми української мови розпізнають за таким оз-наками:

1) наявністю чистого тону (1);

2) рядом — передній чи задній (2);

3) піднесенням у ряду — низьке, середнє чи високе (3);

4) наголосом — наголошений чи ненаголошений (2). Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 оз-наками:

 1) участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3);

2) місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4);

3) способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3);

4) палатальністю — твердий чи м’який (2).

Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак-тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г тощо) — додат-кові, тобто супутні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а тільки надають певного забарвлення окремим звукам.

Як найменша змістова одиниця звукового строю мови, фо-нема характеризується такими функціями, як конститутив-ною (завдяки якій твориться артикуляційна система мови), дистинктивною (сигнифікативною — завдяки якій ми відрізняємо одну фонему від іншої) та перцептивною (реког-нативною — завдяки якій творяться морфеми та слова).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) оз-наки фонем. Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізню-вальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки називається нейтралізацією опозиції.

Диференційні риси фонеми можуть бути різні, в кожній мові є свій набір диференційних рис: глухість — дзвінкість, твердість — м’якість та ін. Завдяки їм виявляється дистинк-тивна функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми ар-тикуляційної бази конкретної мови. Завдяки інтегральним ри-сам проявляється конститутивна функція фонеми — фонеми однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артику-ляційної бази іншої мови.

Диференційні риси можуть поєднати фонеми в архіфоне-ми на основі їхньої можливої нейтралізації. Архіфонема — представник більш вищого ступеня абстракції на фоно-логічному рівні мови, яка об’єднує на рівних правах фонеми, які схильні до нейтралізації.

Необхідність виникнення фонетичних варіантів (ало-фонів) зумовлюється й тим фактом, що звуки у процесі мов-лення не вимовляються окремо, а впливають один на одного та залежать від своєї позиції у слові. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні, дисиміляційні), позиційні, спонтанні та фонетично не зумовлені.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків. Взаємодія звуків буває контактна і дискантна. За напрямом вона буває прогресивна і регресивна. Усі комбіна-торні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні) і дисиміляційні (розподіблювальні). До асиміляційних комбінаторних змін належать: асиміляція, сингармонізм (уподібнення голосних у слові), акомодація (пристосування артикуляції суміжних при-голосного та голосного), субституція (підстановка в запозиче-них словах звуків рідної мови замість іншомовних). Ди-симіляційні комбінаторні зміни є такі: дисиміляція, епентеза (вставляння звука для роз’єднання двох подібних), дієреза (викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків), гаплологія (викидання однго з двох однакових складів).

Позиційні зміни залежать від місця звука у слові. Спос-терігають такі позиційні зміни: редукція (послаблення артику-ляції голосного в певній позиції), позиційне чергування (регу-лярна зміна звуків, зумовлена їх оточенням у слові), протеза (приєднання на початку слова додаткового звука).

Спонтанні зміни — історичні зміни звуків, причина яких невідома.

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються неза-лежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Це такі зміни: звуків за анологією, морфологічне чергування, гіпериз-ми (неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше за-позичених), метатези (нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах).

Інтонація включає в себе: мелодику мовлення, темп, тембр, паузацію та наголос висловлення. Наголос може бути фразовим, логічним та емфатичним. Наголос розрізняють та-кож і за його місцем у слові. За цією ознакою виділяють такі наголоси: 1) фіксований, або постійний. Фіксованим нази-вається вид словесного наголосу в тих мовах, де він завжди па-дає на один певний по порядку склад слова, наприклад, тільки на початковий, тільки на кінцевий або тільки на передостанній склад і т.ін.; 2) вільний або рухомий. Вільним називають наго-лос у тих мовах, у яких він може стояти на будь-яких (почат-кових, серединних, кінцевих) складах акцентного складу; 3) пов’язаний або зумовлений, місце якого обмежене морфо-логічними умовами.

План

1. Слово як основна одиниця мови. Поняття лексеми.

2. Лексичне значення слова та його структура. Співвідно-шення між предметом та поняттям слова.

3. Значення слова та поняття. Поняття та концепт.

4. Природа виникнення слова. Мотивовані та немотиво-вані слова. Природа виникнення назви. Утрата мотиву-вання та її причини. Народна етимологія.

5. Система значень слова. Полісемія. Моносемія. Типи лексичних значень слова: пряме, переносне; вільне, зв’язане. Поняття терміна.

6. Синонімія. Класифікація синонімів. Евфемізми. Табу.

7. Антонімія. Класифікація антонімів.

8. Омонімія. Шляхи її виникнення. Типи омонімів.

9. Хронологічний розподіл словникового складу мови: неологізми, історизми, архаїзми.

10. Класифікація лексики за її походженням: рідна, запози-чена. Причини та шляхи її запозичення. Пуризм та ставлення до нього.

11. Соціально-територіальна диференціація лексики: за-гальновживана лексика та лексика обмеженого вжи-вання (діалектизми, професіоналізми, жаргонізми, ар-готизми, терміни, спеціальні слова).

12. Диференціація лексики за функціональними стилями. Нейтральна та типoвa лексика для різних функціональ-них стилів. Емоційно забарвлена лексика

Література

Основна

1. Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис: Навч.посіб. – К. : Вища школа, 2006. - С. 90-113.

2.Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 182-246.

3.Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 181-250.

4.Левицький А.Е., Сингівський А. В. Алавова Л.Л. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. - С. 44-56.

Додаткова

5.Великий тлумачний словник української мови / Укл. і гол. ред.Т.Бусел. – К. : Ірпінь: Перун, 2001

6.Білецький А. О. Про мову і мовознавство. – К. : Світ, 1996. –с. 140-150

7.Булаховський Л.А Нариси з загального мовознавства. – К. : Радкола, 1959. - С. 37-49, 62-75.

8.Лисиченко Л.А. Бесіди про рідне слово: Слово і його значение. - Харків: Прапор, 1993. - С. 4-31.

9.Орфографічний словник української мови / Уклали С.І. Гловащук, М.М.Пещак, В.М. Русанівський, О.О.Тараненко. – К. : Довіра, 1999. - 992 с.

10.Тлумачний словник української мови / Укл. Ковальова Т. В., Коврига Л.П. - Харків: Синтекс, 2002. - 672 с.

11.Український орфографічний словник / Уклад.: М.М. Пещак та ін. - 3-те вид переробл. і доповн. – К. : Довіра, 2002. -1006с.

12.Український орфографічний словник: Орфографічний словник української мови: Близько 143000 слів / За ред. Л.М. Полюги. - 3-те вид переробл. і доповн. – К. : Довіра, 2002. - 1006 с.

13.Уфимцеав А.А. Лексическое значение. – М. : Просвещение, 1986. - С. 5-65.

14.Яременко В.Сліпушко О. Новий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В. Бусла. – К. : Аконіт, 1998.

Завдання

1. Поясніть основні значення таких часто вживаних слів: вибирати, дружина, знаряддя, криза, крутий, малий. Перевірте правильність своїх пояснень за "Коротким тлумачним словником української мови".

.

Розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, називається лексикологією. Лексика може вивчатися з різних поглядів. Власне лексикологія — вивчає словниковий склад мо-ви в цілому, його кількісний обсяг, походження, систему. То-му й існують різні галузі (чи розділи) науки про лексику:

1) семасіологія — досліджує семантику, тобто значення слів, природу і типи цих значень;

2) етимологія — встановлює походження слів, зміни в їхньому значенні й звуковому оформленні, зв’язки з іншими словами цієї та інших споріднених мов;

3) ономастика — розглядає власні назви людей (антро-поніміка) та місцевостей (топоніміка), їхнє походження, первісне значення;

4) фразеологія — вивчає стійкі сполучення слів;

5) лексикографія — узагальнює досвід укладання слов-ників.

Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні одиниці.

Слово — центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують для слова і в слові (фо-неми та морфеми) або завдяки йому (речення).

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мо-вознавча наука ще не має, хоч мовці відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлене тим, що, по-перше, сло-ва в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а, по-дру-ге, — визначення, яке підходить для однієї мови, часто не при-датне для іншої.

Давньогрецький граматист Діонісій Фракійський (бл. 170-90 рр. до н. е.) слово визначав як найменшу частину ре-чення. Для Е. Сепіра (1884-1939) слово — це “один з наймен-ших, цілком самодостатній елемент ізольованого змісту”.

В. Богородицький (1857-1941) вбачав у слові “звуковий сим-вол уявлення або поняття”. О. Потебня розглядав слово як “єдність членоподільного звука і поняття”.

Найбільш точно й стисло окреслив слово А. Мейє (1866-1936): “Слово — це вираження асоціації певного зна-чення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню”. Проте навіть це визначення да-леко не досконале, у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і словосполучення — з іншого, не вра-ховано існування в мові багатозначних слів.

Основна відмінна риса слова — це наявність у нього пев-ного граматичного значення.

Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше значень, легко відтворюється і є будівельним ма-теріалом для речення.

Слово є діалектичною єдністю двох аспектів (матеріаль-ного та ідеального). Під матеріальною частиною ми розуміємо комплекс звукових коливань, що закріплені в звуковій обо-лочці слова. Ідеальна частина — це зміст значення слова.

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним зна-ченням. Для позначення всіх різновидів терміна слова недо-статньо. Тому в лексикології використовують ще поняття “лексема” й “словоформа”.

Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах Напри-клад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма її значен-нями (“частина тіла”, “керівник установи”, “передня частина колони” і т. ін.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття. Конкретні форми й зна-чення цієї лексеми прийнято називати алолексами (або лекса-ми)

Словоформа — це окреме слово в певній граматичній формі (наприклад: чорнобривці, землею, квітнуть).

Кожне слово має одне чи більше значень або набуває пев-ного значення в контексті (як, наприклад, займенники). Слів без значення не існує.

Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену в свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

У нашій свідомості існує ідеальне (недзеркальне) відобра-ження світу. Ми можемо уявити будь-який предмет чи явище, тобто вичленити його з суцільної картини, зосередити на ньо-му увагу (наприклад, яблуко). І ось коли цим образом рефлек-торно з’єднується звуковий комплекс (набір звуків [йаблуко]) і цей зв’язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам’яті утворюється стійкий образ цього звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в нашій уяві образ того са-мого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об’єкт найменування на-зивається денотатом. Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат. Сигніфікат, пов’язуючись з об-разом слова, стає його лексичним значенням. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові, рефлек-торно з’єднаному в нашій пам’яті з образом слова, пригадуємо його назву. І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова ак-тивізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Значення та поняття — категорії не тотожні. Поняття — категорія мислення. Воно знаходить матеріальний вираз у слові, складає основу його лексичного значення. Всі слова відображають поняття, але не всі вони мають лексичне значен-ня (наприклад, службові слова).

Поняття — результат узагальнення суттєвих ознак об’єкта чи ряду однорідних об’єктів дійсності. Поняття в нашій свідо-мості пов’язане із сигніфікатом. Поняття про предмет впливає на сигніфікат. Таким чином і такою мірою поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не тільки окремих лю-дей, а й усього суспільства).

Лексичне значення не обов’язково передбачає також на-явність поняття (наприклад, не всяка людина має поняття про комп’ютер, хоч знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов’язково пов’язується з лексичним зна-ченням, яке в свідомості людини виступає організуючим цен-тром для вичленуваних суттєвих ознак, з яких і формується поняття.

Концепт — це не будь-яке поняття, а найбільш складні та важливі його аспекти, без яких було б важко уявити собі пев-ну культуру. Поняття включає суттєві та необхідні ознаки, а концепт — і несуттєві. Порівняно з концептами поняття мають простішу структуру: в структурі поняття переважає змістовна складова та є не всі компоненти, які є у структурі концепта. Концепт оточений емоційним, експресивним ореолом; це той “пучок” уявлень, понять, знань, асоціацій, який супроводжує слово та поняття, що ним виражається. Кількість лексичнх одиниць, що є концептами, обмежена. Концептом стають ті явища дійсності, які актуальні для певної культури, мають ве-лику кількість мовних одиниць для своєї фіксації, є темами прислів’їв та поетичних текстів. Вони є носіями культурної пам’яті народу.

Слово узагальнює (тобто виступає представником бага-тьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сигніфіката — за зовнішніми, поверхневими ознаками — і рівні їм поняття —за внутрішніми, суттєвими властивостями.

Назви предметам і явищам даються по-різному. Люди виділяють певну суттєву для них на цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Яку ознаку той чи інший на-род покладе в основу назви, залежить і від його фантазії.

Ознака предмета, покладена в основу його назви, нази-вається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма — це мотивованість назви, наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє. З часом слова можуть втрачати свою внутрішню фор-му і стають немотивованими, наприклад, тепер ніхто уже не відчуває зв’язку слів жир і жити, хоч колись такий зв’язок був очевидний.

Є три основні типи мотивованості слів: морфологічний, фонетичний та семантичний.

Фонетична мотивованість проявляється через бажання носія мови визначити референт так, щоб звукова форма мак-симально повно його характеризувала.

Морфологічна — значення розкривається через його мор-фологічну структуру.

Семантична — пов’язана з переосмисленням значень слів.

Мотивованість проявляється в словах простих, складних та похідних. Проте в кожній мові є як мотивовані, так й немо-тивовані слова. Немотивовані здебільшого — однаскладові. Шляхи мотивації досить різні в різних мовах. Один і той же ре-ферент дійсності може набувати різні асоціації в різних мовах.

Слово, яке функціонує у мові лише з одним сталим лек-сичним значенням, називають однозначним. Властивість сло-ва мати одне значення йменують моносемією. З поняттям од-нозначності пов’язане розуміння терміна, оскільки бажано, щоб він мав єдине значення. Термін — це слово або сполучен-ня слів, які служать точним позначенням поняття якоїсь спе-цифічної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя. Сукупність термінів певної галузі називається термінологією.

Полісемія — це властивість слова виступати з кількома закріпленими за ним у мові пов’язаними між собою лексични-ми значеннями, які виявляються у різному словесному оточенні.

Термін “багатозначність слова” однаковою мірою засто-совний як до слова, що має два значення, так і до слова, яке ви-ражає значно більше значень. З ряду значень будь-якого слова здебільшого одне виділяється як основне, пряме, інші — як пе-реносні, або фігуральні.

Синоніми — це слова із спільним основним лексичним значенням. У семантичному полі вони перебувають поруч. Цілком тотожних синонімів не буває — вони різняться зна-ченнєвими та стилістичними відтінками. Синоніми об’єдну-ються в синонімічний ряд, у якому виділяється стрижневе слово. Синоніми бувають: поняттєві, емоційно-оцінні, стилістичні, семантико-стилістичні.

Антоніми — це пари слів з протилежним значенням (мир — війна). У семантичному полі вони розташовуються на проти-лежних полюсах. Антоніми бувають постійні та контекстуальні. Постійні антоніми мають протилежне значення й поза контекс-том (сум — радість); контекстуальні ж бувають протилежного значення лише в контексті.

Табу — слово, вживання якого заборонено з різних при-чин: через забобони, вірування.

Евфемізми — слова або вислови, що вживаються замість слів з грубим чи неприємним змістом.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різне значення. Омоніми в мові виникають:

1) унаслідок розпаду в мові багатозначності слова у зв’яз-ку з диференціацією значень;

2) унаслідок збігу звукового складу запозичених і незапо-зичених слів;

3) унаслідок словотвору;

4) унаслідок фонетичних процесів.

Розрізняють омоніми повні і неповні. До омонімічних явищ у мові належать омофони, омографи, омоформи.

Омофони при однаковій вимові мають різне написання (в англійській мові: root “ корінь” — route “маршрут”). Омографи при однаковому написанні мають різну вимову ( в англійській мові, наприклад, bow [bail] “уклін” — bow [bou] “дуга”). Омо-форми мають однаковий звуковий склад тільки в певній гра-матичній формі (шию — від шити і шию — від шия). Застарілі слова бувають двох типів: історизми й архаїзми.

Історизми — це слова, які вийшли з активного вжитку то-му, що зникли позначувані ними речі, явища: кріпак, осавул, віче.

Архаїзми — це слова, які вийшли з активного вжитку тому, що їх з різних причин замінили іншими словами: піїт, ректи, воістину, рать.

Слова, які щойно з’явились у мові, називаються нео-логізмами.

За сферою вживання вся лексика поділяється на загаль-новживану та вузьковживану.

Загальновживану лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання (день, ніч, сонце).

До вузьковживаної лексики належать:

1) діалектизми — вживаються в мові людей певної місце-вості (мигунка “блискавка”, ляскавиця — “грім”);

2) професіоналізми — вживаються в мові людей певної професії (наприклад, у мові викладачів: лекція, семінар, ко-локвіум);

3 жаргонізми — вживаються людьми певної соціальної категорії (відомі картярський, злодійський, гендлярський та інші жаргони);

4) екзотизми — позначають реалії лише чужої дійсності (леді, сер, лодр — стосуються англійської дійсності);

5) наукова лексика, зокрема терміни. Терміни — слова, що виражають чітко окреслені поняття з певної галузі науки, техніки, мистецтва.

Більшу частину лексики в мовах світу становлять спо-конвічні слова, які виникли в конкретній мові (багаття, мріяти, січень). Поряд із споконвічною лексикою у будь-якій мові існують іншомовні, або запозичені, слова (тарілка, муси-ти, майдан). Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Запозичення бувають прямі (з мови в мову) та опосе-редковані — через інші мови. Запозичення іншомовних слів — об’єктивно-історичний процес, зумовлений постійними і різноманітними контактами між народами. Звичайно, не всі іншомовні слова збагачують лексику і не всяке нововведення чужої лексики виправдане. На цій підставі в історії багатьох народів раз у раз виникали і виникають вимоги обмежити вве-дення чужої лексики, а почасти й розгортати боротьбу проти іншомовних впливів. Так, з’являються пуристичні тенденції у ставленні до слів іншомовного походження. Вони виявлялись, насамперед, у намаганні очистити мову від чужомовних еле-ментів. Сам же процес очищення мови прийнято називати пу-ризмом.

Із стилістичного погляду вся лексика поділяється на стилістично нейтральну та стилістично забарвлену.

Стилістично нейтральна лексика становить основу будь-якого висловлювання. Переважна більшість слів стилістично нейтральна.

Стилістично забарвлена лексика надає висловлюванню певних експресивних, емоційних відтінків. Вона поділяється на слова піднесеного плану (доблесть, торжество, гожий) і слова зниженого плану ( балакати, вештатись, чудило).

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

План

1. Граматичне значення. Граматичні категорії слів.

2. Предмет граматики. Розділи граматики. Основні одиниці граматичної будови мови.

3. Граматичне значення.

4. Граматична категорія.

5. Поняття морфеми. Види морфем.

6. Способи і засоби вираження граматичних значень.

7. Історичні зміни в морфемній будові слова.

8. Частини мови

9. Поняття частини мови. Критерії виділення частин мови.

10. Частини мови в різних мовах. Суть основних частин мови.

11. Морфологічна будова мови як система підсистем (мікросистем).

12. Поділ слів на частини мови.

13. Взаємопереходи в системі частин мови.

Література

Основна

1. Головин Б.Н. Введение в языкознание. 4-е изд. – М. : Высш. шк. - 1983. - С. 133-490.

2. Дорошенко С.І, Дудк П.С. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. – К. : Вищ. шк. -1974. - С. 175-186.

3. .Карпенко Ю.О.Вступ до мовознавства: Підручник. - Киів-Одеса: Либідь. - 1991 - С. 170-173.

2. Кодухов В. И. Введение в язьїкознание. 2-е изд. – М. : Просвещение. - 1987. - С. 232-235.

3. Кочеоган М.П. Вступ до мовознавства. – К. : Академія, 2000. - С. 257-300.

4. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. – М. : Просвещение, 1987. - С. 220-240.

5. Реформатскй А.А. Введение в языковедение. – М. : Просвещение. - 1967. С. 243-263 317-324.

6. Ющук І. П. Вступ до мовознавства – К. : Вища школа 2000. - С. 93-108.

Додаткова

7. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. – К. : Вища школа, 1959. - С. 240-246.

8. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. - КНаука, 1988. - С. 14-19.

Завдання

1. Випишіть із творів художньої літератури речення, в яких інфінітив виконує різноманітні функції. Граматично обгрунтуйте його статус у системі частин мови.

2. Виписати з морфологічного словника 20 множинних іменників, визначити їх лексико-семантичний розряд.

3. Дібрати текст (210-250 слів), з'ясувати функції прикметників та їх синтаксичну роль.

4. Зробіть морфологічний розбір виділених слів: Мова розглядається як свідомий витвір людей.

Граматика досліджує форми слів та існуючі в мовах засо-би поєднання слів у речення. Складність завдань граматики, зумовлених вивченням форм слів і засобів поєднання їх у ре-чення, спричинила її поділ на два рівноправних розділи: мор-фологію і синтаксис.

Морфологія — це учення про граматичні властивості слів: зміну їхніх форм і пов’язаних з ними граматичних значень; во-на включає в себе також учення про частини мови як лексико-граматичні властивості.

Метою синтаксису є встановлення механізмів побудови висловлювань із слів. Синтаксис розглядає граматичні кате-горії, що виражаються за допомогою службових слів та поряд-ку слів, хоча його сфера значно ширше: вона включає моделі побудови речень, їхню комунікативну структуру.

Граматичні правила входять у загальну систему відповідностей між планом змісту та планом вираження мови, тобто між значенням й особливостями зовнішнього вигляду мовних одиниць, які формуються. Ті елементи змісту, які сто-ять за граматичними правилами, називають граматичними значеннями. Кожне слово має одне або більше граматичних значень. Граматичне значення є обов?язковою ознакою слова. Окреме граматичне значення називають грамемою. За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на кваліфікаційні, синтаксичні та номінативні.

Важливою ознакою граматичних значень слова є їхній си-стемний характер. Граматичні значення існують у взаємозв?язку і взаємовиключенні.

Кожна окрема система однорідних граматичних значень — це граматична категорія. Граматична категорія щодо грама-тичних значень є загальним, а граматичні значення щодо гра-матичної категорії — частковим. Усі змінні граматичні кате-горії поданого слова формують його парадигму — сукупність усіх словоформ.

Кожна мова має свою систему граматичних категорій. Кількість граматичних значень (грамем), які творять певну граматичну категорію, у різних мовах може бути різною.

Граматичну категорію можна визначити як низку протис-тавлених один одному однорідних граматичних значень, сис-тематично виражених тими чи іншими формальними показ-никами.

Граматична будова слова передбачає виділення складо-вих морфологічних компонентів. Їх називають морфемами. Морфема — найменша значуща частина слова. Морфема — це мінімальна двостороння одиниця мови, тобто така одини-ця, у якій 1) за певним експонентом закріплений той чи інший зміст, і яка 2) неподільна на більш прості одиниці, що мають ті самі властивості. Залежно від граматичної і семан-тичної ролі морфеми поділяють на два види: корінь і афікси. Ці види протиставляються один одному перш за все за харак-тером значення, яке виражається, та за своєю функцією у складі слова. Корені — носії лексичного значення. Корінь ут-ворює смислове ядро та структурний організуючий центр слова. Граматичні значення, які властиві словоформі та сло-ву в цілому, виражаються різними шляхами, зокрема афікса-ми.

Граматичні способи — це матеріальні засоби вираження граматичних значень. Якщо лексичне й граматичне значення виражається в одному слові, то такий спосіб називається син-тетичним. Якщо граматичне значення виражається окремо від лексичного, то такий спосіб називається аналітичним.

До синтетичних граматичних способів належать:

Афіксація — найпоширеніший граматичний спосіб. Най-важливішу роль відіграє закінчення (флексія). Проте є мови, у яких граматичні значення передаються і за допомогою трансфіксів, конфіксів, інфіксів, суфіксів, префіксів.

Внутрішня флексія — це такі чергування звуків у корені, які служать для утворення різних форм того самого слова.

Наголос може бути граматичним способом лише тоді, ко-ли він рухомий, нефіксований.

Тон також іноді виступає в ролі граматичного способу.

Повтори (редуплікація) як граматичні способи бувають:

♦ повні — повторюється все слово;

♦ часткові — повторюється тільки частина слова. Суплетивізм — утворення різних форм того самого слова

від різних коренів.

До аналітичних граматичних способів належать різні службові слова (прийменники й післяйменники, артиклі, до-поміжні дієслова, сполучники, частки), а також порядок слів.

У сучасному мовознавстві під частинами мови розуміють певні класи слів, які виділяються за тими чи іншими ознаками. Говорячи про частини мови, мають на увазі угрупування лек-сичних одиниць мови, тобто виділення у лексиці мови певних груп розрядів, що характеризуються тими чи іншими ознака-ми.

За лексико-граматичними ознаками всі слова поділяються на дві групи: повнозначні (самостійні) і неповнозначні (служ-бові). Такий підхід ґрунтуєтья на протиставленні: повнозначні мають лексичне значення, службові, як правило, не мають, по-внозначні виступають членами речення, службові виконують суто граматичну роль. За цими ознаками в українській мові, наприклад, виділяються сполучники, прийменники, частки, в англійській, німецькій і деяких інших — ще й артиклі.

Класифікація повнозначних слів ґрунтується на враху-ванні їхніх семантичних і граматичних властивостей. Ураху-вання морфологічних ознак слів дає можливість точніше виз-начити приналежність слова до певного граматичного класу. За семантичними ознаками серед повнозначних виділяються іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники.

Проте врахування лише однієї семантики слова часто бу-ває недостатнім критерієм при групуванні слів за частинами мови. Врахування морфологічних ознак слів та урахування синтаксичної ролі слова дає можливість точніше визначити приналежність слова до певного граматичного класу.

План

1. Словосполучення як некомунікативна синтаксична одиниця.

2. Типи синтаксичних словосполучень.

3. Типи підрядного зв'язку у структурі простого речення.

4. Речення. Основні ознаки речення.

5. Типи речень за метою висловлення.

6. Структурно-семантичні типи речень.

7. Складне речення (складнопідрядне, складносурядне, безсполучникове).

8. Структурно-граматичний поділ речення: члени речення. Актуальне членування речення. Структурні типи речень.

9.  Прагматика речення.

10.    Текст і дискурс.

Література

Основна

1. Головин Б.Н. Введение в языкознание. 4-е изд. – М. : Высш. шк. - 1983. -              С. 133-490.

2. Дорошенко С.І, Дудк П.С. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. – К. : Вищ. шк. -1974. - С. 175-186.

3. .Карпенко Ю.О.Вступ до мовознавства: Підручник. - Киів-Одеса: Либідь. - 1991 - С. 170-173.

9. Кодухов В. И. Введение в язьїкознание. 2-е изд. – М. : Просвещение. - 1987. - С. 232-235.

10. Кочеоган М.П. Вступ до мовознавства. – К. : Академія, 2000. - С. 257-300.

11. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. – М. : Просвещение, 1987. - С. 220-240.

12. Реформатскй А.А. Введение в языковедение. – М. : Просвещение. - 1967.               С. 243-263 317-324.

13. Ющук І. П. Вступ до мовознавства – К. : Вища школа 2000. - С. 93-108.

Додаткова

1. Ващук. В.О. Важкі випадки вираження підмета і його стилістичні особливості // УМЛШ. - 1970. - №12. - С. 3-6.

2. Козачук Г.О. Підмети, виражені словосполученням // УМЛШ. - 1982. - №1. – С. 6-11.

3. Москаленко Н.А. Підмети, виражені словосполученням // УМЛШ. - 1970. - №9. -      С. 5-7.

14. Кислякова Н.А. Співвідносні форми присудка // УМЛШ. - 1980. - №10. -                        С. 4-6.

Завдання

1. Зробіть повний синтаксичний розбір речень.

1. Горять багряні грона на калина (Д. Луценко). 2. Зорі пронизують душу тонкими голками (О. Мамчич). 3. Нехай свіча горить у кожній хаті на берегах священного Дніпр.             (В. Осадчий).

2. Випишіть із художньї літератури 5 складних речень. Складіть схеми.

3. Увести до самостійно складених речень подані слова й словосполучення в ролі вставних.

Певна річ, отже, слід сподіватися.

4. З поданого тексту випишіть словосполучення. Визначте головне та залежне слово.

Мороз пече, під ногами шкварчить і співає соловейком сніг. Сонце полум'яніє, по-зимовому низько стоячи над головою. Місяць висить на протилежному боці неба, як білясте крижане денце, надгризене на третину. Мороз дошкуляє. Останній день старого року, чепурний і яскравий, хоче залишити по собі спогад перед тим, як прийде йому на зміну Щедрий вечір.

Проти сонця у затишку легенька пара притулилась до таловинка. Еге, та це ж і водичка там! Стане напитися горобцеві на Новий рік. Прикмета показує на врожай.

А сонце вже низенько над обрієм. Червоні смуги, що стелить воно на білому снігу, помітно гублять яскравість кольорів. Голі дерева й електричні стовпи кладуть упоперек вулиці сині тіні. Місяць трохи ожив, не дочекається, щоб сонце зовсім скотилося за гору. Пливтиме тоді він гордий через усю новорічну ніч...

А навкруги пливе вечір, новеньким золотом поблискує у височині місяць, мороз притискає й поморозить іскристу від снігу землю. Над селом у морозяному повітрі народжуються чарівні звуки.

Місячна морозяна ніч завмирає, прислухаючись до кроків Нового року..

 

Синтаксис починається там, де ми виходимо за межі слова та стійкого сполучення слів. Словосполучення визначається як будь-яке поєднання двох або більше повнозначних слів, що характеризується наявністю між ними формально вираженого смислового зв’язку.

Слова в словосполученні можуть об’єднуватись як рівно-правні і нерівноправні. Залежно від цього розрізняємо сурядні й підрядні словосполучення.

Сурядне словосполучення — це смислове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів як граматично рівноправних. Підрядне словосполучення — це смислове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів як граматично нерівноправних: одне — головне, друге — залежне. Між словами в підрядному словосполученні існують такі типи зв’язку: узгодження, керування, прилягання, замикання, іза-фет, інкорпорація. Речення — основна комунікативна одиниця мови. Речення виражає закінчену думку. Речення — це осмис-лене сполучення слів або окремого слова, граматично й інто-наційно оформлене як відносно закінчена комунікативна цілісність.

Ознаки речення: комунікативність, модальність, предика-тивність. У реченні виділяють члени речення. Кожне речення має одну або більше синтаксичних основ. Синтаксична основа може розширюватись другорядними членами речення, які, в свою чергу, можуть уточнюватись.

У реченні виділяються члени речення. Член речення — це повнозначне слово або сполучення слів, що становить найко-ротшу осмислену відповідь на якесь питання в реченні. За бу-довою речення поділяють на два основні типи: прості речення і складні речення.

Речення — це та мовна оболонка, у формі якої вербалізова-на людська думка. У те саме речення можна вкласти різний зміст залежно від його актуального членування, тобто виділення необхідної частини (того, про що говориться) й інформативної (того, що повідомляється). Актуальна інфор-мація передається лінійно-динамічною організацією речення, тобто послідовністю його елементів та місцем логічного наго-лосу, а також використанням інших граматичних та лексич-них засобів, що зумовлюють членування речення на дві взаємно співвіднесені частини — так звані тему та рему.

Тема — це те, що слугує відправною точкою для розгор-тання актуальної інформації, і що, як правило, але не завжди, відомо адресату повідомлення. Рема — це те, що повідо-мляється про тему, що складає “ядро” та основний зміст вис-ловлення.

Речення протиставляється слову та словосполученню за формою, значенням та функціями. У широкому смислі це будь-яке — від розгорнутої синтаксичної побудови до окремо-го слова або слоформи — висловлювання (фраза), узагальнен-ня про щось, розраховане на слухове або зорове сприйняття. Залежно від мети повідомлення речення може бути роз-повідним, питальним або спонукальним. При прагматичному підході до речення як до одиниці, що володіє формозміною, можлива більш детальна класифікація речення за метою вис-ловлювання, яка охоплює також речення зі значенням умов-ності, бажаності, зобов’язання. Речення має значний прагма-тичний потенціал. Мова надає мовцю (або тому, хто пише) різноманітні можливості виразити у реченні своє ставлення до предмета мовлення (включаючи автора), до ситуації, про яку повідомляється (включаючи саму ситуацію спілкування), до адресата. Ця прагматична тріада, яка реалізується у різних ре-ченнях повністю або частково, взаємодіє з його семантичною структурою, робить речення мовною одиницею, що володіє глибокою і неоднорівневою смисловою будовою.

Дискурс — пов’язаний текст у сукупності з екст-ралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, пси-хологічними та іншими факторами; текст узятий у подієвому аспекті, мовлення, яке розглядається як ціленаправлена соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей та механізмі їхньої свідомості (когнітивних процесах). Дис-курс — це мовлення, “занурене в життя”. З одного боку, дис-курс розглядається у прагматичному аспекті, який залу-чається для визначення зв’язності дискурсу, його комуніка-тивної адекватності. З іншого боку, дискурс співвідноситься із ментальними процесами учасників комунікації. Виникнення та розвиток дискурсу відповідає таким тенденціям у лінгвістиці 60-70 рр. ХХ століття: прагнення вивести синтак-сис за межі речення у розробці прагматики мовлення, підходу до мовлення як до соціальної дії.

САМОСТІЙНА РОБОТА  (5 балів)

1 частина (3 бали)

1.Укажіть, яким чином виникли наступні омоніми:

брак (подружні стосунки) - брак (недоброякісні предмети виробництва);

шах (титул монарха) - шах (термін шахматної ігри)

2.Укажіть, яким чином утворилися російські неологізми 60-70-х років XX століття: мультик, продленка, спортлото?

3.Визначте, які семантичні зміни відбулися в історії слів: бригадир, піонер. Використовуйте тлумачні та етимологічні словники.

4. Нижче виписані групи слів, які позначають схожі або навіть однакові предмети:

плетень — частокол — ограда перчатки — рукавицьі клюв — рьіло сад —роща постель — логово.

Поясніть, яка ознака лежить в основі кожної з цих назв.

5.Користуючись словниками, з перерахованих слів виберіть найбільш багатозначні та вкажіть причини їх високої багатозначності.

Укр.: авторитет, агент, актив, біржа, відміна, дружина, земля, чистий, сидіти, зелений, хліб, трава, чорний.

Рос: чистьій, смотреть, стоять, тяжельій, легкий, сидеть, черньій, хвастать, прикарманить, зеленьій, ходить, розовьій, лиловьій, браниться, плут, рука, плохой, бить, свистеть, хлеб, трава, век, мокрьій, закат.

Англ.: order, fellow, party, joy, man, novel, reader, change, time, give, get, valley, room, hard, way, poor, book, break, place, empty, black, bring.

Нім.: Arbeit, Arm, gehen, lachen, Land, Abend, sprechen, drin-gen, Wasser, schwarz, genug, lassen, A^dchen, Papier, Sonne, bnngen, sitzen, vergessen, Tisch, bleiben, Jung, wichtig, Kampf, schlagen.

Лат.: area, cado, novus, aridus, arma, humilis, ars, communis, denique, pars, manus, do, fatum, habeo, liber, forma, muto, secun-dus, memoria, nomen, traho, verto, orbis, fero, limen, moveo, con-stituo, conscientia.

6.Вкажіть відмінність лексичних значень слів від понять.

Укр.: Сіль — білий кришталевий порошок, з гострим сма-

ком, використовується як необхідна приправа до їжі.

Сіль — хімічна речовина, у якій щілинні атоми кисню заміщені атомами металів.

Рос: Вода — прозрачная жидкость, без цвета и запаха, об-разующая реки, моря и другие водоемы, использующаяся че-ловеком как питье и составная часть пищи.

Вода — жидкое вещество, представляющее собой соедине-ние водорода и кислорода, температура плавления — ноль гра-дусов, температура кипеня — сто градусов, удельный вес — 1, способна растворять в себе другие вещества.

7. Прочитайте наступний текст та знайдіть у ньому терміни, поясніть їхнє значення.

Укр. У центрі атома є досить важка частинка, що має по-зитивний заряд, — ядро атома. На значній відстані від ядра (порівняно з його розмірами) по певних орбітах рухаються електрони.

Щоб уявити собі скільки “порожнього” місця в атомі, мож-на скористатися таким порівнянням: якщо атом збільшити так, щоб ядро мало діаметр 15 ... 20 мм, то відстань від ядра до найближчих електронів у атомі буде дорівнювати кілометру (Коршак Є.В. та ін. Фізика 8 кл.: Підручник для середньої за-гальноосвітньої школи / Є.В. Коршак, О.І. Ляшенко, В.Ф. Савченко. — Київ; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2000. — С.79).

Рос. Полные (или собственно) межъязыковые омонимы, т.е. такие слова разных языков, которые совпадают по форме, но совершенно различаются по содержанию, являясь, как пра-вило, результатом случайных фонетических совпадений или основательно стертых этимологических связей. … Межязыко-вые паронимы — это слова, которые в разных языках имеют существенные расхождения предметно-логического содержа-ния, но частично (как правило, на имплицитном уровне) со-храняют общее понятийное сходство, что является результа-том их генетической общности (Манакин В.Н. Сопоставитель-ная лексикология. — К.: Знання, 2004. — С.164-165).

8. Чому лексичне значення не тотожне поняттю? Чи лексичне значення виражає поняття, чи позначає і вказує на нього? Які з наведених слів передають поняття, а             які — ні:

Ага, гей, Батьківщина, еге, край, киш, киць, но, няв, поча-ток, птаство, студент.

9. Складіть речення, зберігаючи за словами фіксовані у “Словнику іншомовних слів” значення.

Аеропорт, академія, акт, актив, акцент, альма-матер, амб-розія, амплуа, аналіз, апарат, гармонія, гуманізм, девіз, дери-вація, ескалація, клас, матерія, метод, онтологія, президія, формація, школа.

10.З’ясуйте лексичне значення слів та словосполучень, уведіть їх до складу речень.

Німецька мова: der Aufbau, der АиАІдгег, Agf Aufstand, die Bank, der Held, die Macht, das Ц1, das Recht, der Zug.

Aнглійська мова: book, magazine, material, wealth, untold, from times immemorial.

11.На основі яких рис схожості розвинулися такі метафори:

Пам’ять серця, пам’ять землі, світоч науки, срібний голос, світле майбутнє, оновлена земля, дві сторони однієї медалі, тіньова сторона.

12.Опишіть різницю в значеннях поданих синонімів. Підберіть до них контексти.

Укр.: абсолютний, безвідносний, безумовний; азбука, ал-фавіт; акцент, наголос; основоположник, родоначальник, бать-ко.

Рос.: путешественник, путник, турист; прохлада, тень, хо-лодок, свежесть; большой, громадный, крупный; спокойный, тихий, безмятежный, безмолвный; возражать, противоречить, оспаривать.

Англ.: answer, response, reply, remark; beautiful, handsome, nice, fine, lovely; cry, scream, shriek, weep, sob; travel, trip, journey, voyage, tour; finish, end, complete, conclude.

Нім.: Grand, Erde, Boden; Gesicht, Flatze, Visage, Antlitz; Junge, Knabe, Bube, Bursch.

13.Згрупуйте подані слова в синонімічні ряди.

Укр.: хоробрий, джерело, очі, задоволення, допитливий,

чистий, допитливий, посміхатись, недоречі, поспішати, рего-тати, насолода, мужній.

Рос.: извещение, ругать, щедрый, состоятельный, сохра-нять, убедительно,частность, мыслить, старый, стеснитель-ный, изобильный, крепкий, сообщение, размышление, застен-чивый, охранять, прежний, стыдливый, доказательно, деталь, информация, богатый, чихвостить, пушить, свергать, подроб-ность, древний, обильный, костить, конфузливый, имущий, давнишний, беречь, крыть, кумекать, обеспеченный, сберегать, уведомление, утюжить, справный, костерить, мелочь, давно-прошедший, веско, оповещение, греть, мозговать, честить, ста-родавний, давний, мерекать, помышлять, робкий, раздумъ-вать, незапамятный, тонкость, думать, хранить, бранить, де-нежный, зажиточный.

14.Доберіть синоніми по поданих слів.

Вітчизна, святкувати, працювати, веселитися, білий, дбати.

15.Підберіть антоніми до різних значень наведених слів.

Грубий, густий, захист, справжній, низький, простий, свіжий, твердий, тихий, тонкий, фальшивий, ясно.

16.До поданих слів доберіть антоніми тією іноземною мовою, яку Ви вивчаєте. Складіть з цими словами речення.

Високо, вчора, глибоко, далеко, зручно, поспіхом, початок, світло, сильний, тепло, хоробрий.

17.Поясність значення поданих омонімів та використайте їх у реченнях.

Укр.: акорд, акція, баба, багно, бак, банка, вандали, вид. Рос.: лейка, сложить, совет, месяц, ток, настроить, ключ, лук, болтать, донести, род, ласка, нота, наказать, свет.

Англ.: key, club, watch, pupil, floor, yard, fast, miss, seal.

Нім.: Schild, Leib, Band, Mal, sprengen, Leiter, allein, Schloß, gefallen.

Лат.: artus, commodum, labor, vulgo, sino, liber, pando, ven-tus, paro, tranquillo, verum.

18.Підберіть омоніми до наведенних нижче слів, вкажіть вид омонімії, складіть речення з виділеними омонімами.

Бор, знать, полки, винт, гранат, мои, дорогой, майка, кот, ладья, стекло, компания, тур, берегу, печь, дороги, ласка, жила, шпик.

19.Вкажіть, яким чином виникли наступні омоніми. У разі необхідності користуйтесь етимологічним словником.

Зефир (вітер) — зефир (тканина), есть (є) — есть (прийма-ти їжу), домино (костюм) — домино (гра), лечу (от глагола літати) — лечу (от глагола лікувати), норка (тварина) — нор-ка (зменшене від нора), брак (подружні стосунки) — брак (не-доброякісні предмети виробництва), лихой (злий, важкий) — лихой (молодецький), род — рот, засаливать (рукав пиджака) — засаливать (огірки), язык (орган смаку) — язык (засіб спілку-вання), шах (титул монарха) — шах (термін шахматної гри), лейка (сосуд для поливання           городу) — лейка (фотоапарат).

20.Чи є нижченаведені слова омонімами? Мотивуйте свої відповіді.

Англійські слова:

Arch — “арка”, “звід”, “дуга”, “веселка”; arch — “головний”, “заклятий”, “хитрий”, “лукавий”. Peat — “торф”, “брикет тор-фу”; peat — “дівчина”, “красуня”. Pit — “яма”, “впадина”; pit — “фруктова кісточка”. Реn — “перо”, “ручка з пером”; pen — “не-великий загін для тварин”; pen — “самка лебедя”; pen — “в’яз-ниця”; pen — “півострів”. Tartar — “татарин”, “мегера”, “фурія”; tartar — “винний камінь”.

Німецькі слова:

Alt — “старий”; Alt — “альт”. Ansehen — “дивитися на...”; Ansehen — “повага”, “авторитет”. Atlas — “збірник гео-графічних, історичних карт”; Atlas — “шовкова тканина”. Aufklärer — “просвітитель”; Aufklärer — “розвідник”. Blei — “свинець”;            Blei — “олівець”; Blei — “лящ”.

21.Нижче наводяться слова, що відносяться до стилістично забарвленої лексики. Розділіть їх на дві групи (книжні та розмовні). Окремо виділіть просторічні. Вкажіть

на емоційно-експресивне забарвлення слів.

Аббревиатура, авоська, альтернатива, антипод, бабахнуть, бабенка, балаболка, баламут, бородач, бракодел, братва, буян, вакуум, вертихвостка, вертлявый, вещий, взаимообусловлен-ность, вздор, взор, визави, возмездие, вотум, вояка, враскачку, вранье, врать, всеобъемлющий, всепобеждающий, всепроще-ние, всесилие, втихомолку, гавкать, голубчик, гомогенный, го-нение, гонитель, грести, гурман, дебаты, дегенерация, держава, долбить, дознание, достояние, драчун, дуралей, забулдыга, за-знайка, зазноба, закорючка, заскок, злодеяние, злонамерен-ный, злопыхательство, зодчий, изъятие, именовать, импозант-ный, импульс, индивидуум, интерпретатор, карапуз, картош-ка, компенсация, компонент, корифей, кормило, корыстолю-бие, косметичка, кочевряжиться, кошелка, кров, кутила, летун, лизоблюд, лодырь, локальный, малыш, миграция, мощь, на-утек, нашествие, недуг, непоседа, нынешний, обалдеть, обо-зреть, одушевленный, оплошка, ортодокс, остряк, отчизна, официозный, панацея, парадокс, побратим, повеса, пострел, пошляк, преподношение, пуризм, работяга, ратный, сноб, стяг, субституция, тихоня, убрать, чепуха.

22.Доберіть сучасні слова до таких слів-архаїзмів: учинить, токмо, ведать, десница, похотеть, сиречь, очи, чело.

23.Нижче наводяться неологізми 60–70-х років XX ст. Вкажіть, яким чином вони утворюються.

Стеклокерамика, универсам, акселерат, девятиэтажка, НТР, бегунок, телесерия, вещизм, радиопоиск, слайд, спортло-то, мультик, продленка, детсад-комбинат, дискгруппа, космо-инженер, космонавт-исследователь.

24. Прочитайте речення та знайдіть у них застарілі слова. Сформулюйте висновок про те, в яких сферах мовленнєвої діяльності та з якою метою використовуються історизми та архаїзми.

А тоді, прийшовши до [ріки] Осколу, він ждав два дні брата свого Всеволода, — той ішов був іншою дорогою з Курська, — і звідти рушили вони до [річки] Сальниці. Тут же до них і сторожі приїхали, що їх вони послали були язика ло-вить, і сказали вони, приїхавши: “Бачилися ми з ворогами. Вороги наші оружно їздять. Тому або ви поїдите борзо, або вернемось додому, бо не наша є пора”. Але Ігор сказав із бра-тами своїми: “Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додо-му, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть”. І тоді, порадившись, їхали вони всю ніч.

25. Користуючись словником іноземних слів, встановіть, з яких мов запозичені подані слова.

Абонент, авторитет, агресія, апеляція, бумеранг, гармонія, гегемон, гуаш, дата, декан, диктор, дипломат, доцент, імпульс, інтимный, каламбур, каталог, компіляція, компонент, ком-форт, космос, кросворд, культура, лауреат, ліміт, монографія, мотель, номенклатура, оазис, овація, опонент, партнер, пропа-ганда, ректор, репетиція, університет, фен, шедевр.

26. Визначте шляхи переносу значень слів.

Російська мова:

Яблоко (плід)—яблоко (очне), дом (будівля) — дом (уста-нова) —дом (родина), круг (окружність) — круг (рятуваль-ний) —круг (друзів), лента (шовкова) — лента (фільм), моло-дой (людина) —молодой (запал), удар (різкий, сильний по-штовх) —удар (звук від такого поштовху), рог (корови) — рог (мисливський), труд (діяльність) —труд (друкований).

Англійська мова:

Paper (папір) — paper (газета), bore (висвердлений отвір, дірка) — bore (дуло, калібр), box (скринька, коробка) —box (театральна ложа) — box (телефонна будка), сап (бідон) — сап (бляшана коробка), саr (автомобіль — саr (вагон), carriage (екіпаж) — carriage (вагон), case (ящик) — case (футляр), cereal (хлібні злаки, зернові) —cereal (каша), claw (пазур) —claw (клішня), cloak-room (гардероб) — cloak-room (камера схову), cold (холодний) — cold (застуда, нежить).

Німецька мова:

Glas (скло) — Glas (склянка), Hörer (слухач) — Hörer (теле-фонна слухавка), Kamm (гребінь) —Kamm (гірська гряда), Kette (ланцюг) — Kette (ланцюг, верховина), kochen (варити, куховарити) — kochen (кипіти, варитися), Konfektion (виготов-лення одягу) — Konfektion (готовий одяг), Korn (хліб у зернах, жито) — Korn (зерно, крупинка), Kugel (куля) —Kugel (пуля, ядро), Leinen (холст) — Leinen (білизна).

27. Визначте, які семантичні зміни відбулися в історії наведених слів. Використовуйте тлумачні та етимологічні словники.

Смазливый, квас, бригадир, чернила, пиво, спутник, пио-нер, неделя, звено, стрелять, печать, гвардия.

28. Складіть речення, використовуючи подані слова в різних значеннях. Вкажіть, які це значення — вузькі чи широкі.

Пиво, перо, фарбувати, машина, безпека, стріляти, хліб, зе-лень.

29. Доберіть українські фразеологізми, адекватні таким англійським:

by force of habit; diamond cuts diamond; to get into a mess; to be jack-of-all-trades; to have a ready tongue; old bird.

30. Доберіть українські фразеологізми, адекватні таким німецьким:

aufs Geratewohl; das ist an deine Adresse gerichtet; in Eifer ger-aten; der Appetit kommt beim Essen; schwerwiegende Beweise auf-stellen.

31. Підберіть однокореневі слова та вкажіть особливість їхніх значень.

Род, рот, солодкий, теплий, рука, нога, спати, кричати, на-ука, вчити.

32. Виділіть морфеми у наведених словах та визначте їхнє значення.

Преподаватель, переподготовка, памятный, поделиться, подсказывать, примечательный, производительность, просве-щение, призывник, преобразование.

33. Почленуйте на морфеми подані нижче слова. Виділіть кореневі (лексичні) і афіксальні морфеми.

Шкільний, селищем, квітник, інститутський, програма, возз’єднання, нарада, ранесенько, райдужний, десятирічка, ранньосередньовічний, вічнозелений, краєвид, небокраєм, давньоруською, кияни, Вітчизно, спортивне, подвір’я, півсотні, заріччя, розвідниця, поетика, зустрівся, населення, захід, кожушанка, телятко, чорнявий, зеленкувате, кросовки, зачарованість, доброта, співучий, задума, простець, просинь, почервонілий, братерський, згруповували, нашарування, оди-нокість, відкриття.

34. Утворіть усі можливі синтетичні і аналітичні форми вищого і найвищого ступенів порівняння поданих прикмеників.

Рідний, молодий, синій, мудрий, білий, добрий, щедрий, червоний, вірний, багатий, сердечний, легкий, широкий, гли-бокий, веселий, тонкий, близький, дужий, дорогий, далекий, свіжий, високий, товстий, тихий, талановитий, авторитетний, старий, гарний, поганий, злий, смачний, рішучий, кваліфікова-ний, доцільний, красивий, малий.

35. Погрупуйте слова за спорідненістю коренів і окремо за частинами мови.

Радість, добро, весна, єдиний, удвох, мовчки, два, єдність, радий, добрість, двоїстий, мудро, мовчання, єднання, радісний, добрий, подвоїти, мудрість, двійка, поєдинок, раділо, задобрю-вати, мовчазний, синюватий, мудрує, єднає, радощі, мовчіть, синь, замовчали, мудрістю, подобрішали, провесінь, квіти, вес-нянки, квітковий, радянський, синіло, весніє, двоїться, радо, безпорадний.

36.Укажіть, яке граматичне значення притаманне кожній групі слів, що наведені нижче:

а) нога, рука, большая, писала, сотая, выдающаяся; б) бе-рега, пустынного, его, пятерых, смотрящего; в) в море, на пес-ке, в лесу, на ветке, на яблоне; г) моря, пески, леса, ветки, яб-лони.

37. Визначте, до якої частини мови відносяться виділені слова. Відповідь аргументуйте.

Рос. 1. А люди все шли и шли, за рядом ряд, молчаливые и усталые. Солдат стоял совсем рядом, так что можно было до-тронуться рукой. 2. Цитрусовые деревья любят тепло и влагу. Это странное вещество на ощупь было тепло и мягко. Хозяин тепло и лас-ково приветствовал моего спутника.

Укр. 1. Розглядаючи минуле, ми бачимо, як народжувало-ся в ньому наше сучасне, в історичних процесах минулого ми вбачаємо зародки майбутнього. 2. І тепер це не бездиханні представники мертвого світу, а одухотворені учасники нашого, людського життя, які не тільки підкорилися законам прекрасного, а й творять прекрас-не, пробуджують його в нас.

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ РОБОТИ

 

Кількість балів	Критерії оцінювання
3	Відмінне виконання роботи, зазначення основних засад, правильне тлумачення понять. . Студент добре орієнтується в матеріалі, робота без помилок або дві помилки.
2,5	Відмінне виконання роботи, зазначення основних засад проблеми, правильне тлумачення понять, але 3-7 помилки, 1 завдання не зроблене..
2	У роботі зазначені правильно майже всі основні засади зазначеної проблеми, але упущено декілька помилок 8-12, 2 завдання не зроблено.
1,5	Студент припустився певної кількості помилок, які не заважають достатньо повному висвітленню питання. У відповіді виявлено 13-15 помилок, 3-4 завдання не зроблено.
1	Виконання роботи задовольняє мінімальні критерії для позитивної оцінки, зазначена лише половина основних положень першої та половина другої частини.
0	Студенту потрібно додатково попрацювати для отримання позитивної оцінки, опрацьовано менше половини питань.

 

2 частина (2 бали)

Теми рефератів

1. Взаємодія лексики, фонетики і граматики як основних рівнів мовної структури.
2. Поняття фонеми.
3. Фонема і звук.
4. Функціональний аспект в дослідженні звуків мови.
5. Фоностилістика.
6. Походження і основні етапи розвитку письма. Етапи розвитку письма.
7. Етапи розвитку письма.
8. Основні алфавіти світу.
9. Слово як основна одиниця мови.
10. Типи лексичного значення слова.
11. Лексико-семантичні групи слів у мові.
12. Синоніми.
13. Антоніми.
14. Омоніми.
15. Загальновживана лексика як основа єдності словникового складу мови.
16. Основні засоби збагачення словникового складу мови.
17. Запозичення як шлях збагачення словникового складу мови.
18. Неологізми мови і неологізми мовлення.
19. Стилістичне і хронологічне розшарування словникового складу мови.
20. Спеціальна і термінологічна лексика.
21. Історичні зміни у словниковому складі мови.
22. Енциклопедичні і лінгвістичні словники.
23. Словники та лінгвокраїнознавство.
24. Лексикографія як розділ лексикології.
25. Морфологічний і синтаксичний словотвір.
26. Типи фразеологізмів.
27. Основні теорії класифікації фразеологічних одиниць.
28. Поняття морфеми.
29. Граматичне значення.
30. Граматична форма та граматична категорія.
31. Типи синтаксичного зв’язку слів і засоби формального вираження синтаксичних функцій.
32. Принципи класифікації слів за частинами мови.
33. Речення та його основні характеристики.
34. Актуальне членування речення..

 

 

Розподіл балів, які отримують студенти

Семестр

Екзамен

Сума