ТЕМА 2. ЛЕКСИКОЛОГІЯ ТА ЇЇ РОЗДІЛИ. ТИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЛЕКСИКИ (4 г.)

Мета вивчення: дати поняття про слово як основну одиницю

мови, лексико-семантичні відношення.

Провідна ідея: визначення слова, співвідношення між лексичним значенням і поняттям.

Основні проблеми: слово - центральна функціонально- структурна одиниця мови. Лексема, словоформа. Лексичне значення. Слово і поняття. Лексична система мови. Проблема класифікації слів: а) за значенням; б) за сферою вживання; в) за стилістичною диференціацією; г) з погляду активного й пасивного вживання. Слово в лексико-семантичному полі: синоніми, антоніми, омоніми й пароніми.

Термінологічний мінімум: лексема, лексикологія, слово, словоформа, полісемія, метафора, метонімія, синекдоха, омонімія, омоформи, омофони, омографи, синонімія, антонімія, запозичена лексика, старослов'янізми, активна лексика, пасивна лексика, застарілі слова, неологізми, територіальні діалектизми, стилістично нейтральна лексика, розмовна лексика, книжна лексика, термінологічна лексика, експресивна лексика, соціальні діалекти.

План

1. Слово як основна одиниця мови. Поняття лексеми.

2. Лексичне значення слова та його структура. Співвідно-шення між предметом та поняттям слова.

3. Значення слова та поняття. Поняття та концепт.

4. Природа виникнення слова. Мотивовані та немотиво-вані слова. Природа виникнення назви. Утрата мотиву-вання та її причини. Народна етимологія.

5. Система значень слова. Полісемія. Моносемія. Типи лексичних значень слова: пряме, переносне; вільне, зв’язане. Поняття терміна.

6. Синонімія. Класифікація синонімів. Евфемізми. Табу.

7. Антонімія. Класифікація антонімів.

8. Омонімія. Шляхи її виникнення. Типи омонімів.

9. Хронологічний розподіл словникового складу мови: неологізми, історизми, архаїзми.

10. Класифікація лексики за її походженням: рідна, запози-чена. Причини та шляхи її запозичення. Пуризм та ставлення до нього.

11. Соціально-територіальна диференціація лексики: за-гальновживана лексика та лексика обмеженого вжи-вання (діалектизми, професіоналізми, жаргонізми, ар-готизми, терміни, спеціальні слова).

12. Диференціація лексики за функціональними стилями. Нейтральна та типoвa лексика для різних функціональ-них стилів. Емоційно забарвлена лексика

Література

Основна

1. Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис: Навч.посіб. – К. : Вища школа, 2006. - С. 90-113.

2.Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 182-246.

3.Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 181-250.

4.Левицький А.Е., Сингівський А. В. Алавова Л.Л. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. - С. 44-56.

Додаткова

5.Великий тлумачний словник української мови / Укл. і гол. ред.Т.Бусел. – К. : Ірпінь: Перун, 2001

6.Білецький А. О. Про мову і мовознавство. – К. : Світ, 1996. –с. 140-150

7.Булаховський Л.А Нариси з загального мовознавства. – К. : Радкола, 1959. - С. 37-49, 62-75.

8.Лисиченко Л.А. Бесіди про рідне слово: Слово і його значение. - Харків: Прапор, 1993. - С. 4-31.

9.Орфографічний словник української мови / Уклали С.І. Гловащук, М.М.Пещак, В.М. Русанівський, О.О.Тараненко. – К. : Довіра, 1999. - 992 с.

10.Тлумачний словник української мови / Укл. Ковальова Т. В., Коврига Л.П. - Харків: Синтекс, 2002. - 672 с.

11.Український орфографічний словник / Уклад.: М.М. Пещак та ін. - 3-те вид переробл. і доповн. – К. : Довіра, 2002. -1006с.

12.Український орфографічний словник: Орфографічний словник української мови: Близько 143000 слів / За ред. Л.М. Полюги. - 3-те вид переробл. і доповн. – К. : Довіра, 2002. - 1006 с.

13.Уфимцеав А.А. Лексическое значение. – М. : Просвещение, 1986. - С. 5-65.

14.Яременко В.Сліпушко О. Новий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В. Бусла. – К. : Аконіт, 1998.

Завдання

1. Поясніть основні значення таких часто вживаних слів: вибирати, дружина, знаряддя, криза, крутий, малий. Перевірте правильність своїх пояснень за "Коротким тлумачним словником української мови".

.

Розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, називається лексикологією. Лексика може вивчатися з різних поглядів. Власне лексикологія — вивчає словниковий склад мо-ви в цілому, його кількісний обсяг, походження, систему. То-му й існують різні галузі (чи розділи) науки про лексику:

1) семасіологія — досліджує семантику, тобто значення слів, природу і типи цих значень;

2) етимологія — встановлює походження слів, зміни в їхньому значенні й звуковому оформленні, зв’язки з іншими словами цієї та інших споріднених мов;

3) ономастика — розглядає власні назви людей (антро-поніміка) та місцевостей (топоніміка), їхнє походження, первісне значення;

4) фразеологія — вивчає стійкі сполучення слів;

5) лексикографія — узагальнює досвід укладання слов-ників.

Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні одиниці.

Слово — центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують для слова і в слові (фо-неми та морфеми) або завдяки йому (речення).

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мо-вознавча наука ще не має, хоч мовці відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлене тим, що, по-перше, сло-ва в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а, по-дру-ге, — визначення, яке підходить для однієї мови, часто не при-датне для іншої.

Давньогрецький граматист Діонісій Фракійський (бл. 170-90 рр. до н. е.) слово визначав як найменшу частину ре-чення. Для Е. Сепіра (1884-1939) слово — це “один з наймен-ших, цілком самодостатній елемент ізольованого змісту”.

В. Богородицький (1857-1941) вбачав у слові “звуковий сим-вол уявлення або поняття”. О. Потебня розглядав слово як “єдність членоподільного звука і поняття”.

Найбільш точно й стисло окреслив слово А. Мейє (1866-1936): “Слово — це вираження асоціації певного зна-чення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню”. Проте навіть це визначення да-леко не досконале, у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і словосполучення — з іншого, не вра-ховано існування в мові багатозначних слів.

Основна відмінна риса слова — це наявність у нього пев-ного граматичного значення.

Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше значень, легко відтворюється і є будівельним ма-теріалом для речення.

Слово є діалектичною єдністю двох аспектів (матеріаль-ного та ідеального). Під матеріальною частиною ми розуміємо комплекс звукових коливань, що закріплені в звуковій обо-лочці слова. Ідеальна частина — це зміст значення слова.

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним зна-ченням. Для позначення всіх різновидів терміна слова недо-статньо. Тому в лексикології використовують ще поняття “лексема” й “словоформа”.

Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах Напри-клад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма її значен-нями (“частина тіла”, “керівник установи”, “передня частина колони” і т. ін.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття. Конкретні форми й зна-чення цієї лексеми прийнято називати алолексами (або лекса-ми)

Словоформа — це окреме слово в певній граматичній формі (наприклад: чорнобривці, землею, квітнуть).

Кожне слово має одне чи більше значень або набуває пев-ного значення в контексті (як, наприклад, займенники). Слів без значення не існує.

Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену в свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

У нашій свідомості існує ідеальне (недзеркальне) відобра-ження світу. Ми можемо уявити будь-який предмет чи явище, тобто вичленити його з суцільної картини, зосередити на ньо-му увагу (наприклад, яблуко). І ось коли цим образом рефлек-торно з’єднується звуковий комплекс (набір звуків [йаблуко]) і цей зв’язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам’яті утворюється стійкий образ цього звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в нашій уяві образ того са-мого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об’єкт найменування на-зивається денотатом. Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат. Сигніфікат, пов’язуючись з об-разом слова, стає його лексичним значенням. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові, рефлек-торно з’єднаному в нашій пам’яті з образом слова, пригадуємо його назву. І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова ак-тивізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Значення та поняття — категорії не тотожні. Поняття — категорія мислення. Воно знаходить матеріальний вираз у слові, складає основу його лексичного значення. Всі слова відображають поняття, але не всі вони мають лексичне значен-ня (наприклад, службові слова).

Поняття — результат узагальнення суттєвих ознак об’єкта чи ряду однорідних об’єктів дійсності. Поняття в нашій свідо-мості пов’язане із сигніфікатом. Поняття про предмет впливає на сигніфікат. Таким чином і такою мірою поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не тільки окремих лю-дей, а й усього суспільства).

Лексичне значення не обов’язково передбачає також на-явність поняття (наприклад, не всяка людина має поняття про комп’ютер, хоч знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов’язково пов’язується з лексичним зна-ченням, яке в свідомості людини виступає організуючим цен-тром для вичленуваних суттєвих ознак, з яких і формується поняття.

Концепт — це не будь-яке поняття, а найбільш складні та важливі його аспекти, без яких було б важко уявити собі пев-ну культуру. Поняття включає суттєві та необхідні ознаки, а концепт — і несуттєві. Порівняно з концептами поняття мають простішу структуру: в структурі поняття переважає змістовна складова та є не всі компоненти, які є у структурі концепта. Концепт оточений емоційним, експресивним ореолом; це той “пучок” уявлень, понять, знань, асоціацій, який супроводжує слово та поняття, що ним виражається. Кількість лексичнх одиниць, що є концептами, обмежена. Концептом стають ті явища дійсності, які актуальні для певної культури, мають ве-лику кількість мовних одиниць для своєї фіксації, є темами прислів’їв та поетичних текстів. Вони є носіями культурної пам’яті народу.

Слово узагальнює (тобто виступає представником бага-тьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сигніфіката — за зовнішніми, поверхневими ознаками — і рівні їм поняття —за внутрішніми, суттєвими властивостями.

Назви предметам і явищам даються по-різному. Люди виділяють певну суттєву для них на цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Яку ознаку той чи інший на-род покладе в основу назви, залежить і від його фантазії.

Ознака предмета, покладена в основу його назви, нази-вається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма — це мотивованість назви, наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє. З часом слова можуть втрачати свою внутрішню фор-му і стають немотивованими, наприклад, тепер ніхто уже не відчуває зв’язку слів жир і жити, хоч колись такий зв’язок був очевидний.

Є три основні типи мотивованості слів: морфологічний, фонетичний та семантичний.

Фонетична мотивованість проявляється через бажання носія мови визначити референт так, щоб звукова форма мак-симально повно його характеризувала.

Морфологічна — значення розкривається через його мор-фологічну структуру.

Семантична — пов’язана з переосмисленням значень слів.

Мотивованість проявляється в словах простих, складних та похідних. Проте в кожній мові є як мотивовані, так й немо-тивовані слова. Немотивовані здебільшого — однаскладові. Шляхи мотивації досить різні в різних мовах. Один і той же ре-ферент дійсності може набувати різні асоціації в різних мовах.

Слово, яке функціонує у мові лише з одним сталим лек-сичним значенням, називають однозначним. Властивість сло-ва мати одне значення йменують моносемією. З поняттям од-нозначності пов’язане розуміння терміна, оскільки бажано, щоб він мав єдине значення. Термін — це слово або сполучен-ня слів, які служать точним позначенням поняття якоїсь спе-цифічної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя. Сукупність термінів певної галузі називається термінологією.

Полісемія — це властивість слова виступати з кількома закріпленими за ним у мові пов’язаними між собою лексични-ми значеннями, які виявляються у різному словесному оточенні.

Термін “багатозначність слова” однаковою мірою засто-совний як до слова, що має два значення, так і до слова, яке ви-ражає значно більше значень. З ряду значень будь-якого слова здебільшого одне виділяється як основне, пряме, інші — як пе-реносні, або фігуральні.

Синоніми — це слова із спільним основним лексичним значенням. У семантичному полі вони перебувають поруч. Цілком тотожних синонімів не буває — вони різняться зна-ченнєвими та стилістичними відтінками. Синоніми об’єдну-ються в синонімічний ряд, у якому виділяється стрижневе слово. Синоніми бувають: поняттєві, емоційно-оцінні, стилістичні, семантико-стилістичні.

Антоніми — це пари слів з протилежним значенням (мир — війна). У семантичному полі вони розташовуються на проти-лежних полюсах. Антоніми бувають постійні та контекстуальні. Постійні антоніми мають протилежне значення й поза контекс-том (сум — радість); контекстуальні ж бувають протилежного значення лише в контексті.

Табу — слово, вживання якого заборонено з різних при-чин: через забобони, вірування.

Евфемізми — слова або вислови, що вживаються замість слів з грубим чи неприємним змістом.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різне значення. Омоніми в мові виникають:

1) унаслідок розпаду в мові багатозначності слова у зв’яз-ку з диференціацією значень;

2) унаслідок збігу звукового складу запозичених і незапо-зичених слів;

3) унаслідок словотвору;

4) унаслідок фонетичних процесів.

Розрізняють омоніми повні і неповні. До омонімічних явищ у мові належать омофони, омографи, омоформи.

Омофони при однаковій вимові мають різне написання (в англійській мові: root “ корінь” — route “маршрут”). Омографи при однаковому написанні мають різну вимову ( в англійській мові, наприклад, bow [bail] “уклін” — bow [bou] “дуга”). Омо-форми мають однаковий звуковий склад тільки в певній гра-матичній формі (шию — від шити і шию — від шия). Застарілі слова бувають двох типів: історизми й архаїзми.

Історизми — це слова, які вийшли з активного вжитку то-му, що зникли позначувані ними речі, явища: кріпак, осавул, віче.

Архаїзми — це слова, які вийшли з активного вжитку тому, що їх з різних причин замінили іншими словами: піїт, ректи, воістину, рать.

Слова, які щойно з’явились у мові, називаються нео-логізмами.

За сферою вживання вся лексика поділяється на загаль-новживану та вузьковживану.

Загальновживану лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання (день, ніч, сонце).

До вузьковживаної лексики належать:

1) діалектизми — вживаються в мові людей певної місце-вості (мигунка “блискавка”, ляскавиця — “грім”);

2) професіоналізми — вживаються в мові людей певної професії (наприклад, у мові викладачів: лекція, семінар, ко-локвіум);

3 жаргонізми — вживаються людьми певної соціальної категорії (відомі картярський, злодійський, гендлярський та інші жаргони);

4) екзотизми — позначають реалії лише чужої дійсності (леді, сер, лодр — стосуються англійської дійсності);

5) наукова лексика, зокрема терміни. Терміни — слова, що виражають чітко окреслені поняття з певної галузі науки, техніки, мистецтва.

Більшу частину лексики в мовах світу становлять спо-конвічні слова, які виникли в конкретній мові (багаття, мріяти, січень). Поряд із споконвічною лексикою у будь-якій мові існують іншомовні, або запозичені, слова (тарілка, муси-ти, майдан). Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Запозичення бувають прямі (з мови в мову) та опосе-редковані — через інші мови. Запозичення іншомовних слів — об’єктивно-історичний процес, зумовлений постійними і різноманітними контактами між народами. Звичайно, не всі іншомовні слова збагачують лексику і не всяке нововведення чужої лексики виправдане. На цій підставі в історії багатьох народів раз у раз виникали і виникають вимоги обмежити вве-дення чужої лексики, а почасти й розгортати боротьбу проти іншомовних впливів. Так, з’являються пуристичні тенденції у ставленні до слів іншомовного походження. Вони виявлялись, насамперед, у намаганні очистити мову від чужомовних еле-ментів. Сам же процес очищення мови прийнято називати пу-ризмом.

Із стилістичного погляду вся лексика поділяється на стилістично нейтральну та стилістично забарвлену.

Стилістично нейтральна лексика становить основу будь-якого висловлювання. Переважна більшість слів стилістично нейтральна.

Стилістично забарвлена лексика надає висловлюванню певних експресивних, емоційних відтінків. Вона поділяється на слова піднесеного плану (доблесть, торжество, гожий) і слова зниженого плану ( балакати, вештатись, чудило).

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: